Під час Голодомору в Україну надходила допомога від Третього Райху

«Колективізація і голодомор 1929–1933 років – ця чи не найжахливіша соціальна катастрофа нашого століття – призвела до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського режиму проти власного народу, відлуння якої чутно й дотепер. <...> У радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати – як і слід було очікувати в такому випадку – припали на долю іншої сторони. Більше того: до числа цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку. <...> У 1970-ті роки радянський демограф-дисидент М. Максудов зазначав, що «не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду». Інший радянський дослідник у розмові з Левом Копелєвим оцінив число померлих від голоду дітей у 2,5 млн.» (Роберт Конквест).

«Гітлерівська допомога голодуючим»

Два роки поспіль сталінський режим здійснював війну проти власного народу шляхом організованого Голодомору, жертвами якого стали мільйони громадян України: безпаспортні українські селяни, представники етнічних національних меншин [1].

Зі спогадів комуністичного активіста:

«… Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено – брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці або міг заважати, усіх, хто був перепоною на шляху. І вагатися чи сумніватися в усьому тому означало поступитися перед «інтелігентською слабкістю» і «дурним лібералізмом» – якістю людей, котрі «не могли відрізнити дерев від лісу». <...>

Протягом жахливої весни 1933 р. я бачив людей, які вмирали від голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які ще дихали, але з порожніми, позбавленими життя очима. І трупи, трупи... Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав мене забрати у селян зерно взимку, а весною переконувати людей, що ледве пересували ноги, худих як скелет або болісно опухлих, вийти в поле, щоб «виконати більшовицький посівний план ударними темпами».

І я також не втратив віри. Як і раніше, я вірив, бо хотів вірити» [2].

Німеччина, особливо після перемоги націонал-соціалістів на виборах до Рейхстагу в 1932 році, оголосила про соціальний захист «фольксдойче» [3] в СРСР, але широкому загалу майже невідомо, що під час Голодомору в Україну надходила допомога від Третього Райху. Так, німецькі консульства, розташовані в містах України, не зваблювалися заспокійливою пропагандою Рад, а піклувалися про те, щоб допомогти своїм співвітчизникам, які потрапили у велике лихо. Організовані з їхньої ініціативи в Німеччині різні товариства збирали кошти для надання допомоги голодуючим німцям України. До речі, і сам Гітлер уніс тисячу марок для голодуючих німців України.

На час примусової колективізації та голоду 1932–1933 рр. німці-колоністи зверталися до консульств Німеччини по допомогу та порятунок, прагнули покинути Україну. У семи національних німецьких районах (Люксембурзький, Молочанський, Карллібкнехтський, Спартаківський, Фрідріхенгельсівський, Високопільський, Пулинський) розміщувалося у 1930-х роках 33 тис. господарств, а до колгоспу записалися 41 %. Однак влада «дотисла» самобутні господарства німців-менонітів, охопивши за кілька років колгоспами колишні колонії з їхнім консервативним релігійно-побутовим укладом життя. У липні 1932 р. Люксембурзький район мав 55 колгоспів, до яких загнали 99 % господарств. На землях, які меноніти купували

протягом кількох поколінь, виникли колгоспи імені «Сталіна», «Петровського», «Роте Фане»,

«Дружба», «Форвертс». Фактично відбувся цивілізаційний зсув, революційний переворот, наслідком якого стало масове голодування колгоспників, утиски селян за релігійними уподобаннями.

Німецька національна меншина в Україні, компактно представлена німецькими колоніями

менонітів у південних регіонах, постійно перебувала у полі зору «Фатерлянду». У національних німецьких районах, які стали нагадувати соціальні резервації за етнічною ознакою, проживали 155 тис. осіб [4]. До них були прикуті не лише увага хлібозаготівельних загонів, які забирали хліб, але й погляди німецьких дипломатів.

У 1932–1933 рр. в Україні офіційно діяли консульські відділи Посольства Німеччини, яке розташовувалося у Москві. Консулами були Андор Хенке (Київ), Фрідріх Рот (Одеса), Карл Вальтер (Харків). В Україні також перебували зі службовими візитами німецькі учені, дипломати з посольства та Берліна, які відстежували соціально-економічну ситуацію.

Консул Ф. Рот, котрий в Україні працював протягом 1929–1936 рр., володів вичерпною інформацією про соціально-економічну та суспільно-політичну ситуацію в республіці. Він дужеретельно стежив за діяльністю радгоспів Одеської області, зосереджувався на німецьких колоніях регіону. 4 січня 1933 р. дипломат висвітлив стан хлібозаготівлі в області, показав факти масового голоду, застосування репресій проти «саботажників», депортації 500 селянських господарств.

Рапорт консула від 14 березня 1933 р. засвідчив факт голоду та масової смертності на території Одеської області [5].

Особливо активною діяльністю вирізнявся консул у Києві А. Хенке, котрий працював в Україні у 1933–1936 рр., навіть опублікував у 1979 р. спогади про цей період [6]. Він був свідком системного фізичного винищення українських селян, вчених, освітян, літераторів. З перших днів дипломатичної роботи у Києві, а він розпочав її у квітні 1933 р., тобто в апогей Голодомору, переймався справами «фольксдойче», які массово зверталися по допомогу. Кошти надходили через організацію «Брати у скруті» («Bruder in Not»), до якої перераховували благодійники у Німеччині і громадські об’єднання. Радянські спецслужби вважали їх «гітлерівською допомогою голодуючим».

У лютому 1933 року газета «Известия» наголошувала на тому, що волзькі німці відкидають допомогу організацій, створених у Німеччині для тих, хто «нібито вмирає з голоду в Росії» [7].

25 травня 1933 року заступник начальника українського ГПУ Карлсон направив секретну директиву співробітникам ГПУ і головним прокурорам, в якій говорилося, що оскільки канібалізм не підпадає під жодну статтю Кримінального кодексу (КК), то всі такі справи необхідно передавати в місцеві органи держбезпеки. Це необхідно було робити і у випадках, коли канібалізмові передувало убивство, хоч воно і передбачалося у ст. 142 КК. [8].

До розстрілу за людоїдство вдавалися не завжди. Наприклад, є дані про те, що наприкінці 30-х років 325 винних у цьому злочині (75 чоловіків і 250 жінок) усе ще відбували довічне ув’язнення в таборах Біломорсько-Балтійського каналу та на Соловках (Соловецький табір особливого призначення).

26 травня 1933 року А. Хенке повідомив посольство про те, що «голод в Україні значно посилився протягом останніх тижнів», персонально засвідчивши цей незаперечний факт.  «Особисто я при кожному виході в місто бачу, як люди падають від голоду й залишаються лежати на вулиці, а перехожі звикли до цього й не звертають особливої уваги», – зазначив німецький дипломат [9].

Хенке щодня бачив вантажівки, які підбирали трупи на вулицях міста, і щоразу їх ставало все більше й більше, тому що десятки тисяч селян добиралися Києва за порятунком, однак знаходили голодну смерть. Спустошені села і занедбані поля нагадували йому картини Першої світової війни, під час якої він служив у артилерії. Причинами голоду дипломат визнав колективізацію, реквізиції хліба, індивідуалістську ментальність українських селян, яка вирізнялася від російських, ліквідацію інституту приватної власності на землю, відроджену за П. Столипіна.

20 липня 1933 р. газета «Правда» – центральний орган комуністичної партії СССР – звинуватила австрійську газету «Райхпост» у «…твердженні, що мільйони радянських громадян у районі Волги, на Україні та Північному Кавказі померли з голоду. Цей вульгарний наклеп, брудну вигадку про голод у СРСР сфабрикували редактори «Райхпост», щоб відвернути увагу своїх власних трудящих від їхнього тяжкого та безнадійного становища». Голова ЦВВК М. Калінін [10]. викривав «політичних ошуканців, які пропонують допомогу жертвам якогось голоду на Україні», і зазначив, що «лише класи, які дійшли до останнього ступеню свого морального падіння, могли породити такі цинічні елементи» [11].

Із депеші англійського посольства у Москві від 30 вересня 1933 року:

«…За повідомленням Дюранті, населення Північного Кавказу та Нижньої Волги зменшилося у цьому році на 3 млн, а населення України – на 4-5 млн. Україну повністю знекровлено... Дюранті вважає цілком можливим, що в Радянському Союзі померло не менше 10 млн – посередньо чи безпосередньо від браку харчів» [12].

Мендель Хатаєвич, член Політбюро ЦК КП(б)У (восени 1933 р.) [13]:

«Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібен був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну»[14], [15].

Григорій Петровський, Голова ВУЦВК [16].:

«Нам відомо, що мільйони вмирають, але славне майбутнє Радянського Союзу виправдає це». [17].

У річному звіті про діяльність консульства А. Хенке підкреслив, що саме «голод визначає позицію уряду й настрої населення», а з іншого боку, «підсилює розбіжності між Москвою й Україною». Він відверто заявив, що призначення П. Постишева [18] спрямоване на «боротьбу проти українства», ослаблення «українського фронту», посилення «великоросійського комуністичного шовінізму». Визнав дивним емоційне захоплення Е. Ерріо [19] «більшовицькими досягненнями в Україні», які «виглядали смішними на тлі реального стану справ» [20]. Консул не був пасивним спостерігачем, а цілком зацікавленою особою та соціально-психологічним аналітиком. За його спостереженнями, територія голоду в трьох областях (Київській, Вінницькій та Чернігівській) охопила 12 млн осіб, з яких 2,5 млн померли. Ця «катастрофа вплинула рішучим чином» на політичні настрої та національні почуття українців, а тому дипломат вважав, що частина людей «бажала посилення катастрофи, що могло б призвести до краху правління більшовиків». Він припускав, що радянський уряд волів поставити на коліна бунтівних українців, передаючи вислів одного з місцевих більшовиків: «Голодних ми не боїмося, для нас страшні ситі». Консул також за уважив, що німецькі та польські меншості «бачать своє загальне майбутнє в союзі з українською більшістю після звільнення від влади більшовиків» [19].

Консул Фрідріх Рот у річному звіті, надісланому в грудні 1933 р., інформував посольство про арешти серед української інтелігенції за її «національно-українські настрої», про переслідування «українських націоналістів», а також звітував про надання матеріальної і продовольчої допомоги німцям-колоністам взимку 1933 р. Основною причиною голоду консул вважав системні конфіскації хліба. Також він засвідчив факт наявності сотень трупів на вулицях Одеси [21].

СЕКРЕТНО.

9 травня 1934 р.

ЦК КП(б)У.

Тов. Косіору С.В. [22], тов. Постишеву П.П.,, тов. Попову І.І.

Начальник політвідділу Розівської МТС Дніпропетровської області повідомляє.

У наші колгоспи систематично з Німеччини фашистами надсилається цілому ряду колгоспників «допомога» у вигляді марок і посилок. Так, з 11.III.34 р. по 21.IV.34 р. надіслано 1788 переказів на 20.000 марок.

Особливо помічено, що ці перекази зростають до моменту проведення найважливіших госп.-політ. кампаній, як-от: сівба, оранка пару і т.д. Це видно з того, що в січні було 148 переказів, у лютому – 162 перекази, у березні – 147 переказів, а у квітні – 177 переказів.

Одержання цих переказів міцно б’є по трудовій дисципліні. Той, хто отримує марки, як правило, кілька днів не виходить на роботу. Особливо помітний підрив дисципліни в тих колгоспах, де ця «допомога» є систематичною, як в арт[ілях] «Пробудження», «Форвертс», «Україна» і т.д.

Організаторами надсилання листів у своїй більшості є куркулі і розкуркулені, які вигнані з колгоспів і перебувають на куркульському хуторі.

Є вже справжні професіонали. В арт[ілі] «Ротфельд» куркулі поширюють чутки, що той, хто отримає 8 разів по 8 марок, на 9-й раз отримує 8 разів по 16 марок, а після цього по 32 марки і т.д.

У бесідах з колгоспниками, які отримують марки, колгоспники-чоловіки заявляють, що, мовляв, отримує це дружина, я, мовляв, хочу відмовитися, але дружина не дозволяє. Зараз намічається вилучення [23] організаторів-куркулів отримання цієї «допомоги» і вживаємо належних заходів до розвороту масової політичної роботи навколо цього питання.

Дотепер відмовилися від отримання цієї «допомоги» 22 колгоспники на 258 марок. Аналогічні повідомлення надійшли від начальника політвідділу Молочанської МТС Дніпропетровської області і начальника політвідділу Глихстальської МТС АМСР [24].

Начальник політсектору ІКЗС (А. Асаткін) [25].

Товаришу Косіор!

Звертаюся до Вас з одним питанням – на мій погляд, дуже важливим, розв’язати яке може тільки Центральний Комітет. Ідеться про відкрите нахабне фашистське вербування сил у нашому німецькому національному районі. Коротенько справа це зводиться до такого: ще з минулого року Германське фашистське «Товариство допомоги голодуючим німцям СРСР» [26]  стало надсилати колгоспникам нашого району індивідуальні перекази на Торгсін [27]. На моє телеграфне шифроване запитання тов. Каганович [28] запропонував нам шляхом постановки масової роботи домогтися відмови колгоспників від цієї допомоги і передання цих грошей на користь ЦК МОПР [29]. Ми так і робили: колгоспники відмовлялися від цих грошей, передавши їх МОПРу, і в доволі ввічливій формі повідомляли про це в Берлін.

Неважко собі уявити, скільки праці, енергії, безсонних ночей коштувала нам ця робота. Поряд з нашою роботою щодо створення відповідної обстановки, за якої колгоспник – розважливий, скупий бюргер, німець-«колоніст» посоромився б отримати гроші від наших ворогів, треба було обробляти індивідуально кожного колгоспника, який одержав повідомлення на закордонний переказ. Варто нам було, однак, трохи недогледіти, як колгоспна торба повна всякого торгсінівського добра. Бо ж надто великою була спокуса – у Торгсіні так сліпучо біліло борошно-крупчатка, так апетитно пахтіли дунайські оселедці, а вдома у колгоспника кукурудзяного борошна і того в тую пору не було.

Розлютоване, мабуть, нашою наполегливістю, нахабними, на їхній погляд, відповідями наших колгоспників, фашистське товариство «Допомоги» вирішило взяти нас на змор. Воно не тільки не припиняє, не скорочує надсилання індивідуальних переказів, а й, навпаки, посилено їх засилає в розрахунку, мабуть, на неможливість охоплення нами великої кількості людей. У розрахунку на приспання нашої політвіддільської пильності воно дуже часто змінює методи, тактику, техніку зв’язку зі своїми «клієнтами». Клієнтура ж, природно, досить різноманітна, різношерста: то це колишні куркулі, то середняки, бідняки і навіть наймити, а іноді і комсомольці, і партійці.

Особливо удосконалюються, особливо знахабніли фашисти останнім часом. Поряд з торгсінівськими переказами вони нахабно почали засилати своїм клієнтам уже безпосередньо валюту, вкладаючи по 20–40 німецьких марок у звичайні конверти. Дуже часто тепер ці перекази ідуть уже не від імені «Товариства», а від окремих осіб з найрізноманітніших міст Німеччини. Разом із грошима в конверти вкладається навіть теплий листик з вітанням від фіктивних родичів (вочевидь, фашисти довідалися про мою настанову не брати марок, що надсилаються родичам). Є випадки, коли колгоспники отримують не гроші, а городнє насіння (насіння передається тоді правлінню артілі для засівання «городнього га МОПРу»)...». [30].

6 грудня 1936 р. Карл Вальтер надіслав до німецького посольства черговий звіт, у якому зазначив, що Україна «міцно вмонтована ціною чисельних жертв і руїни до Радянського Союзу», а голод 1932–1933 рр. був використаний владою для примушення селян підкоритися колгоспам та владі.

Генконсул констатував, що в Україні «вже не існує загрози національного руху», позаяк заборонено українізацію та «українську народну самосвідомість», а тому «українець розгублений, – буде видавати себе, швидше за росіянина, ніж за українця, щоб уникнути підозри в націоналізмі» [31]. Він не приховував, що російська мова стає пануючою, а «радянський патріотизм набуває російських рис».

Лев Троцький (1937 р.):

«На історичному ґрунті злиденності, загостреної руйнуваннями імперіалістської і громадянської війн, «боротьба за окреме існування» не тільки не зникла наступного дня після повалення буржуазії, не тільки не пом’якшилася у найближчі роки, але, навпаки, набувала моментами небаченої лютості: чи треба нагадувати, що окремі області країни двічі опускалися до людожерства?» [32].

Марки для «диктатури пролетаріату»

Чому ж сталінському режиму було вигідно пропускати німецькі марки в голодну Україну? Виявляється, це було одним із джерел поповнення валютних надходжень в СРСР, необхідних не тільки для закупівлі потрібного устаткування, а й для відпочинку вищої партійної еліти на німецьких курортах. Тому торгсінівські організації (попередники «Каштану» і «Берізки») прагнули підштовхувати цю роботу. Але місцевим більшовикам рівня, скажімо, начальника політвідділу МТС, ця «висока» політика була незрозумілою, і вони били тривогу з приводу «гітлерівської допомоги». Деякі навіть вийшли на Кагановича. І Лазар Мойсейович знайшов вихід зі становища, що утворилося. Це він запропонував, щоб комуністичні функціонери на місцях змушували голодного німця відмовлятися від таких життєво необхідних марок на користь ЦК Міжнародної допомоги пролетаріату (ЦК МОПР), а самим писати про це самознищення в Берлін з відповідним глузуванням над пожертвувачами. Можна тільки уявити, які почуття охоплювали голодного німця, коли він повинен був писати в Берлін протести, відмовляючись від допомоги зі своєї історичної батьківщини. Між іншим, змушені були відмовлятися від «гітлерівських» марок й інші етноси, що сусідили з німцями. Наприклад, у колишньому Пулінському районі Житомирщині допомога з Німеччини надходила також українцям і полякам, які проживали разом з німецькими колоністами. Якими ж єзуїтськими методами треба користуватися, щоб змусити голодного селянина відмовитися від німецьких марок, тоді як у «Торгсіні» так сліпучо біліло борошно-крупчатка, так апетитно пахтіли дунайські оселедці, а вдома у колгоспника кукурудзяного борошна і того в тую пору не було.

Чи знав Захід про трагедію, що розігралася в СРСР?

Західна преса широко висвітлювала жахливі події і явища голодомору в українських, російських селах, німецьких колоніях півдня України. Саме у 1933 р. Празький часопис «Vecernik» використав термін «голодомор» («Hladomor»), але західні журналісти вживали різні визначення: «голод», «голодова катастрофа», «Hunger», «Famin», «глуд». Вони підкреслювали організований і штучний характер цього процесу.

Американський кореспондент Томас Волкер, очевидець цього злочину, описав його у чиказькій «Трибюн» 4 березня 1935 року, – і це приголомшило світ. Та не надовго – наступного дня весь наклад зник з обігу, і нині не знайдете цього числа в жодній бібліотеці США [33].

В той же час були політики, дипломати, культурні діячі, кореспонденти та репортери, які сумлінно виконували «соціальне замовлення» Кремля: спростовувати і заперечувати факт голоду в СРСР.

Прем'єр-міністр Франції Едуар Ерріо, відвідавши Україну, офіційно заперечив факт голоду, викликавши обурення прогресивної громадськості та українських інтелектуалів на Заході [34]. Він свідомо замовчував голод, щоб не нашкодити іміджу радянської країни, сприяв її міжнародному визнанню, налагодженню дружби і співробітництва Франції та СРСР.

Із записів в щоденнику посла США в Німеччині Додда: [35]

«…Вівторок, 29 серпня 1933 р.

До кінця дня мене відвідав кореспондент «Сетердей івнінг пост» Уайтинг Вільямс, який розповів дуже дивну історію про нещастя, яке вразило Росію. Його нарис (10 тис. слів) про мільйони голодуючих селян у Росії повинен незабаром з’явитися у пресі. Він просив мене дати йому рекомендаційного листа до Рузвельта, і я обіцяв виконати його прохання, якщо випаде можливість. Однак я не певен, чи варто давати йому такого листа, – бо ж дуже важко повірити, що в Радянській Росії справді голодують 20 мільйонів чоловік!..» [36]

Відомі діячі світової культури Бернард Шоу, Ромен Ролан, Анрі Барбюс приймали за чисту монету «потьомкінські села» [37], спеціально влаштовані для них більшовиками, і сурмили на весь світ про процвітання українського селянина в колгоспі.

СС вивчає Голодомор

Жертви Голодомору, особливо серед «фольксдойче», стали об’єктом розслідування спеціальних дослідницьких команд СС у перші місяці окупації України військами Вермахту. Ними цікавилися команди доктора К. Штумппа, який походив з німецьких колоністів Одещини, але у 1918 р. виїхав до «Фатерлянду». Конкретно статистикою померлих від голоду німців опікувалася команда «R», виконуючи завдання Генріха Гіммлера.

Дослідницькі команди уважно вивчали територію південних районів України, формували списки депортованих, репресованих і померлих від голоду («Verhungertenliste»), останні налічувалися десятками і сотнями тисяч [38].

Посилання і примітки:

1. Деякі дослідники Голодомору вважають, що хронологія голоду на Україні більш складна. Документи свідчать, що треба окремо виділяти голодування 1931 р., голод 1932 р. і голодомор 1933 р. У кожному році існували свої чинники, які впливали на масштаби голоду.

2. Цит. по: Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Пер. з англ. – К.: Либідь, 1993.

3. Фольксдойче – позначення «етнічних німців», які жили в діаспорі.

4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). – Ф. 1. – Оп. 8. – Спр. 26. Арк. 65.

5. Der ukrainische Hunger Holocaust. Eine Dokument, hrsg. und eingeleitet von Dr. Zlepko. – Sonnenbuhe,1988. Р. 170, 173.

6. Hencke A. Erinnerungen als Deutscher Konsul in Kiew in der Jahren 1933–1936; mit einer Vorbemerkung von Georg Stadtmuller / А. Hencke. – Munchen, 1979.

7. Конквест Р. Вищеназвана праця.

8. Конквест Р. Вищеназвана праця.

9. Василь Марочко. Німецькі дипломати і Голодомор 1932–1933 рр. в Україні // Київські історичні студії. Збірник наукових праць. № 1, 2015 р. С. 64.

10. Калінін Михайло Іванович (7 (19 листопада) 1875, село Верхня Трійця – 3 червня 1946, Москва) – радянський партійний і державний діяч, голова ЦВК СРСР. Один з організаторів Голодомору 1932-1933 рр..

11. Документы по истории гражданской войны в СССР. М., Политиздат, 1941. Т. 1.

12. Конквест Р. Вищеназвана праця.

13. Хатаєвич Мендель Маркович (10 березня 1893, Гомель – 30 жовтня 1937, Москва) – радянський партійний і державний діяч. З 12 жовтня 1932 по 1937 рік – член Політбюро КП(б) України. Наприкінці жовтня 1932 року призначений відповідальним за виконання хлібозаготівель в Харківській області.

9 липня 1937 року арештований. 27 жовтня 1937 року засуджений до страти по обвинуваченню в участі в контрреволюційній терористичній організації «правотроцкістського центру» в Україні, нібито діючого під керівництвом «Польської військової організації». 30 жовтня 1937 року розстріляний у Москві. 25 січня 1956 року реабілітований .

14. Конквест Р. Вищеназвана праця.

15. Цит. по: Комунізм–нацизм–сіонізм. – Нескорена нація. Серпень 1995. № 7.

16. Петровський Григорій Іванович (нар. 22 січня ( 4 лютого) 1878, с. Печеніги, Харківська губернія, Російська імперія – 9 січня 1958, Москва, РРФСР, СРСР) – український радянський державний і політичний діяч. Був одним із ініціаторів створення ВЧК та організації Голодомору 1932-1933 рр.

17. Конквест Р. Вищеназвана праця.

18 Постишев Павло Петрович (партійний псевдонім – «Єрмак»; 6 (18) вересня 1887, Іваново-Вознесенськ, Владимирська губернія, Російська імперія – 26 лютого 1939, Московська область, РРФСР, СРСР) – радянський партійний і державний діяч. Один з найголовніших організаторів Голодомору 1932-1933 рр. Виступав за застосування репресивних методів при проведенні колективізації і виконання плану хлібозаготівель в Україні, за боротьбу зі «шкідниками» і «націоналістичною контреволюцією».

В ніч на 22 лютого 1938 року його разом із дружиною було заарештовано. Як «японського шпигуна» та «правого троцькіста Постишева було розстріляно 26 лютого 1939 року.

У 1956 році рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР повністю реабілітований, чому немало сприяла симпатія до нього з боку Микити Хрущова: той кілька разів відгукнувся про нього позитивно в Доповіді на ХХ з'їзді КПРС як про «чесного, принципового більшовика.

13 січня 2010 року Апеляційний Суд міста Києва визнав Постишева винним у організації Голодомору та постановив наступне: «Підстав для реабілітації Постишева Павла Петровича немає».

13 січня 2010 року Апеляційний Суд міста Києва, здійснивши попередній розгляд кримінальної справи № 1-33/2010, порушеної Службою безпеки України за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 КК України, відносно генерального секретаря Центрального комітету ВКП(б) Йосипа Сталіна (Джугашвілі), члена ЦК ВКП(б), голови Ради Народних Комісарів СРСР В'ячеслава Молотова (Скрябіна), секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, члена ЦК ВКП(б), генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, члена ЦК ВКП(б), голови Ради народних комісарів УРСР Власа Чубаря та члена ЦК ВКП(б), другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, постановив закрити кримінальну справу у зв'язку зі смертю обвинувачених.

19. Едуар Ерріо (фр. Édouard Herriot; 5 липня 1982 – 26 березня 1957) – французський державний і політичний діяч, лідер партії радикалів і радикал-соціалістів, письменник, історик, публіцист, академік. Тричі займав посаду прем'єр-міністра Третьої республіки і протягом багатьох років був Головою Палати депутатів.

20. В ході візиту в Україну, що відбувався з 26 серпня по 9 вересня 1933 року в якості прем'єр-міністра Франції, Едуар Ерріо заперечував наявність голоду і сказав, що Радянська Україна була «як квітучий сад». Ерріо заявив пресі, що в Україні не було голоду та він не бачить ніяких його слідів, і що це свідчить про те, супротивники Радянського Союзу поширювали чутки. «Коли людина вважає, що Україні є спустошеною голодом, дозвольте мені потиснути плечима» – заявив він.

21. Василь Марочко. Німецькі дипломати і Голодомор 1932–1933 рр. в Україні // Київські історичні студії. Збірник наукових праць. № 1, 2015 р. С. 64.

22. Косіор Станіслав Вікентійович (пол. Stanisław Kosior) (18 листопада 1889, Венгрув, Російська імперія (нині – Польща) – 26 лютого 1939, СРСР) – радянський партійний діяч, генеральний секретар та перший секретар ЦК КП(б)У у 1928–1938 роках. Депутат ВР СРСР з 1937 року.

У 1939 році Станіслава Косіора заарештували, звинуватили у приналежності до т. зв. "Польської військової організації" і розстріляли. Реабілітований Воєнною колегією Верховного суду СРСР 14 березня 1956 року, 22 березня 1956 року Комісією партійного контролю при ЦК КПРС реабілітований також у партійному відношенні.

23. Під терміном «вилучення» мається на увазі арешт, засудження і заслання в концентраційний табір.

24. АМСР – Автономна Молдавська Соціалістична Республіка, яка в той час входила до складу УРСР.

25. Цит. по: Владимир Сергийчук. От голодного рта – в котел мирового гегемона. – Независимость. Пятница, 17 февраля 1995 г.

26. Мається на увазі організація «Брати у скруті» («Bruder in Not»).

27. Всесоюзна контора по торгівлі з іноземцями «Торгзін», також в українській літературі зустрічається під назвою «торгсин», (рос. Торгсин) – спеціалізована державна установа СРСР, яка займалася золотовалютними спекулятивними операціями протягом 1931–1936 років. Це був спеціальний магазинв якому товари продавались за іноземну валюту або спеціальні бони, які видавались в обмін на дорогоцінні метали і камені, але не приймались звичайні радянські гроші (радзнаки), всупереч існуючим законам. Крім цього, держава будь-який перепродаж за підвищеними цінами кваліфікувала як економічний злочин і спекуляцію, але саме ж держава займалася цим. Магазини цього типу з'явились не в усіх, але в багатьох містах країни в період економічної кризи, зв'язаної зколективізацією, офіційно для торгівлі з іноземцями, але більш для того, щоб викачати у населення дорогоцінності, які ще залишились після численних експропріцій. Магазини «Торгзін» були відкриті для радянських громадян, за умови, що вони мали доступ до твердої валюти – золота чи коштовностей. Крім того, через «Торгзіни» йшло постачання деякої частини радянської еліти.

Розквіт організації припав на голодні 1930-ті роки – з погіршенням продовольчої ситуації на українських землях та репресивною політикою радянського уряду – в часи Голодомору в Україні 1932-1933 рр. В УСРР Всесоюзна контора по торгівлі з іноземцями почала діяльність у 1932 році – 29 червня 1932 р. була заснована Всеукраїнська контора торгзіну (ВУК «Торгзін»).

28. Лазар Мойсеейович Каганович (10 (22) листопада 1893, село Кабани, Київська губернія – 26 липня 1991, Москва) – радянський партійний і державний діяч, Генеральний секретар ЦК КП(б)У.

У 1928 році був призначений секретарем ЦК ВКП(б), з 1933 р. очолював сільськогосподарський відділ ЦК ВКП(б). Був одним з найближчих прибічників Й. Сталіна. Беззастережно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо впроваджував її реалізацію шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, в першу чергу українського.

6 липня 1932 р. на конференції КП(б)У разом з В. Молотовим звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції українських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин голоду 1932-1933 років.

29. Міжнародна організація допомоги борцям революції (МОПР) – комуністична благодійна організація, створена в 1922 році рішенням 4-го Конгресу Комінтерну, як комуністичний аналог Червоного Хреста. Маючи відділення в десятках країн світу, надавала грошову та матеріальну допомогу засудженим революціонерам, а також фінансувала підривну комуністичну роботу.

30. Владимир Сергийчук. Вищевказана праця.

31. Бажан О. Погляд з Харкова. Суспільно-політичне життя в Українській РСР в середині 1930-х років очима німецьких дипломатів / О. Бажан // Сумський історико-архівний журнал. – 2012. – № 16–17. – С. 92.

32. Троцкий Л.Д. Преданная революция: Что такое СССР и куда он идет? 1937.

33. США переживали жорстоку економічну кризу і тому були дуже зацікавлені в економічних зв’язках з СРСР. 27 липня 1933 року заступник держсекретаря США У. Філліпс представив Рузвельту записку, підготовлену керівником східноєвропейського відділу Р. Келлі, в якій викладалися попередні умови визнання СРСР. До них належали: відмова Радянського уряду від «світових революційних цілей», визнання їм боргів царського і Тимчасового урядів, виплата вартості націоналізованої власності, що належала американцям і деякі інші пункти. Газета «Нью-Йорк уорлд телеграм» 21 жовтня 1933 року опублікувала передовицю «Америка і Росія – друзі», а «Геральд Трибюн» – «Банкіри Уолл-стріт за швидке визнання СРСР як стимул для торгівлі з США».

10 жовтня 1933 року президент США Рузвельт направив послання голові ЦВК СРСР Михайлу Калініну з питання встановлення дипломатичних відносин між США і СРСР, а у відповідь послання було направлено через тиждень. 16 листопада 1933 нарком закордонних справ СРСР Максим Литвинов і Франклін Рузвельт обмінялися нотами про встановлення дипломатичних відносин між двома країнами. Першим повпредом СРСР в США був призначений радянський дипломат Олександр Трояновський, а першим американським послом в Радянській Росії - Вільям Булліт. З нагоди успішного завершення переговорів і визнання Радянського Союзу Сполученими Штатами з ініціативи Американо-російської торгової палати 24 листопада в Нью-Йорку був організований великий прийом, на якому були присутні близько 2 тисяч осіб, а зал був прикрашений радянськими та американськими прапорами.

34. Дивись коментар № 20.

35. Вільям Едвард Додд (англ. William Edward Dodd; 1869 рік, en: Clayton, Північна Кароліна – 9 лютого 1940 року) – американський історик і дипломат. Посол США в Німеччині з 30 серпня 1933 року – по 29 грудня 1937 року, був призначений президентом Франкліном Рузвельтом «за рекомендацією полковника Хауза і міністра торгівлі Роупера». На посаді посла мав дозвіл зноситися безпосередньо з Білим домом минаючи державного секретаря К. Хелла.

36. Додд Уильям Эдвард. ДНЕВНИК ПОСЛА ДОДДА. 1933-1938.  Подготовлен к печати Уильямом Э. Доддом-младшим и Мартой Додд.  Вступительная статья и комментарии Д.Е. Мельникова и О.М. Накропина.  Перевод с английского В.Н. Мачавариани и В.А. Хинкиса. М., Соцэкгиз, 1961. С. 66-67.

Цей запис в радянському виданні щоденника прокоментовано наступним чином: 22. В дійсності, як не складно побачити, мова йде не про «дивну історію», а про одну із злобних наклепницьких вигадок ворогів Радянського Союзу.

37. Наприклад, консул  Фрідріх  Рот вичерпно доповів про перебування Е. Ерріо в Одесі, про зустрічі з місцевою владою, про відвідування колгоспу, в якому замість колгоспників були переодягненні працівники міліції та ДПУ.

38. Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки / редкол. : В.А. Смолій (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 2003. С. 154-527

Джерела:

• Бажан О. Погляд з Харкова. Суспільно-політичне життя в Українській РСР в середині 1930-х років очима німецьких дипломатів / О. Бажан // Сумський історико-архівний журнал. – 2012. – №16–17. – С. 91–112.
• Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 2003.
• Додд Уильям Эдвард. ДНЕВНИК ПОСЛА ДОДДА. 1933-1938.  Подготовлен к печати Уильямом Э. Доддом-младшим и Мартой Додд.  Вступительная статья и комментарии Д.Е. Мельникова и О.М. Накропина.  Перевод с английского В.Н. Мачавариани и В.А. Хинкиса. М., Соцэкгиз, 1961.
• Документы по истории гражданской войны в СССР. М., Политиздат, 1941. Т. 1.
• Комунізм–нацизм–сіонізм. – Нескорена нація. Серпень 1995. № 7.
• Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Пер. з англ. – К.: Либідь, 1993.
• Василь Марочко. Німецькі дипломати і Голодомор 1932–1933 рр. в Україні // Київські історичні студії. Збірник наукових праць. № 1, 2015 р. С. 62-66.
• Владимир Сергийчук. От голодного рта – в котел мирового гегемона. – Независимость. Пятница, 17 февраля 1995 г.
• Троцкий Л.Д. Преданная революция: Что такое СССР и куда он идет? 1937.
• Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). – Ф. 1. – Оп. 8. – Спр. 26.
• Der ukrainische Hunger Holocaust. Eine Dokument, hrsg. und eingeleitet von Dr. Zlepko. – Sonnenbuhe,1988.
• Hencke A. Erinnerungen als Deutscher Konsul in Kiew in der Jahren 1933–1936; mit einer Vorbemerkung von Georg Stadtmuller / А. Hencke. – Munchen, 1979