Пиха

Слово «пиха» (латиною – superbia) криє в собі позитивний корінь. Походить від того, що хтось прагне до справ, які сягають «sopra» – «над», «вище» від того, ким він є (св.Тома Аквінський). Прагнення вище, понад досягнене, саме в собі є позитивне.

Святий Ігнатій з Лойоли зробив схоже слово – magis, «більше» – одним зі стовпів своєї духовності. Усе духовне життя є прагненням понад, вище, є переступанням обмежень, бар’єрів і пересічності. Без переступання самого себе та зовнішніх меж не було би зростання, а тільки стагнація і регрес.

Прагнення вищого (зокрема, коли воно не поважає гідності й прав інших) може набирати гріховних, а інколи геть патологічних форм. З’являється пиха.

Не без причини Церква ставить її на першому місці серед головних гріхів! Пиха є джерелом усіх інших гріхів. Євагрій Понтійський описує її метафоричним чином: пиха є пухлиною душі, повної гною; коли дозріє – лусне, і буде багато смороду. Отці Церкви підкреслюють, що кожний гріх криє у собі зерно пихи.

Пише св. Августин: старайся дійти до розуміння, в чому полягає кожний гріх, і побачиш, чи зумієш знайти якусь причину, що могла би бути названа якось інакше, ніж пихою. Хід думок тут такий: кожний гріх, якщо я не помиляюся, є вираженням погорди щодо Бога, а кожним видом погорди щодо Бога є пиха. Що ж є більшим вираженням погорди, ніж погорда до Бога? Отже, кожний гріх є пихою.

Святий Ігнатій Лойола описує дії сатани як «закидання ланцюгів, сітей» (Духовні вправи, 142). Це поступові дії, які систематично ув’язнюють людину, зосереджуючи її на собі та провадячи до пихи. Проміжними етапами є прагнення багатств, володіння, а також престижу, похвал, досягнень, суспільного становища, людської слави. Пиха – це «останні сіті» сатани. Коли він підводить під них людину, його «місія», по суті, завершена. Він може спокійно зайнятися іншими.

Сьогодні панує загальне переконання, що найбільшим досягненням сатани є переконання людей, ніби він – ілюзія, вигадка або не грізна страшилка. На мою думку, небезпечнішим є утвердження людини в її досконалості, супер-досконалості, повній незалежності – тобто у гордині. Лінія, що ділить досконалість від пихи, дуже тонка.

Серед найвідоміших видів пихи вирізняються такі позиції та способи поведінки, що стосуються ставлення до інших і мають джерело в ідеалізованому «я».
До них належать:

• нарцисизм – тобто позиція, за якої особа в глибині душі закохана у саму себе і всюди шукає дзеркала, де може милуватися собою і загравати з власним відображенням (Г.Зілбург);
• манія величі, яка виражається у переконанні щодо своєї незвичайності, величі, могутності;
• перфекціонізм, який є формуванням особистості за ідеальною моделлю (К.Хорні);
• гонитва за успіхом і славою, яка не рахується ні з ким і ні з чим; погорда щодо інших, поєднана із мстивістю;
• фальшиве смирення, яке є знеціненням самого себе, заниженням власної цінності, приниженням своєї гідності та браком прийняття себе самого.

Сучасна людина втратила «ієрархію гріхів». Зазвичай за найважчі гріхи ми вважаємо ті, що пов’язані зі статевою сферою. Забуваємо, що Перша заповідь стосується любові до Бога, ближнього і самого себе (пор. Мт 22,34-40), а пиха її заперечує. Отже, подолати пиху може тільки любов. Любов і пиха протиставні:

якби горда людина кохала, вона би втратила свою пиху, бо любов вимагає вийти за межі себе самого і приводить до розуміння, що самої себе людині замало, а насамперед – що хтось інший цікавить нас більше, ніж ми самі. Тоді ми насправді опиняємося по інший бік пихи.