Сергій Набока: Інтелектуал, Громадянин, Воїн, Журналіст… / Частина I

---

Четверо, що підхопили Прапор боротьби

У січні 1981 року в Києві були заарештовані п'ятеро молодих інтелектуалів – в 9-ту річницю масових арештів 12 січня 1972 року вони розклеювали листівку українською мовою: «Співвітчизники! 12 січня – День українського політв'язня. Підтримайте його!»

Наталія Пархоменко, мала маленьку дочку, була відпущена з-під арешту – її виключили з комсомолу і з університету. Сергій Набока (1955 р.н., студент факультету журналістики Київського університету), Леонід Мілявський (1951 р.н., перекладач), Лариса Лохвицька (1954 р.н., математик) і Інна Чернявська (1954 р.н., ендокринолог) були засуджені «за наклеп на радянський лад» на 3 роки табору загального режиму кожен.

Крім розклеювання листівки, підсудні звинувачувалися в спільному складанні маніфесту про політичне становище всередині СРСР і тексту «Перспективи заповнення духовного вакууму радянського суспільства», а також в написанні і спробі поширення листівки із закликом до бойкоту Московської олімпіади. На додаток до цього Сергій Набока був визнаний автором «наклепницьких» віршів і статей ( «псевдосоціалізм» і ін.), а Лариса Лохвицька звинувачувалася в написанні статей «Майбутнє нашого суспільства», «Вибрати свободу» і «Записки радіослухача», а також в усних висловлюваннях – схвальних щодо польської «Солідарності» і несхвальних – про введення радянських військ в Афганістан.

На суді все четверо винними в «наклепі» себе не визнали і активно захищали свою позицію.

Від хіпі-пацифізму до Українського культурологічного клубу

Сергій Набока був людиною віруючою, і звільнившись у 1984 році з табору [1], працює двірником у Києво-Печерській лаврі, бере участь у відродженні Української Автокефальної Православної Церкви, працює бібліотекарем, потім вантажником у «Гастрономі» на розі вул. Леніна [нині вул. Б. Хмельницького]. 

---

---

На службу разом з дружиною ходив у в Хрестовоздвиженську церкву на Подолі, куди вчащала частина українських інтелектуалів, в тому числі і раніше засуджених за «антирадянську діяльність». Серед парафіян цієї церкви було кілька достатньо відомих людей, в тому числі і Євген Сверстюк. Як в одній з розмов повідав мені Набока, він звернувся до «старшого товаріща» [в лексиконі Сергія було багато гумористичних русизмів] з пропозицією «треба щось робити, щось організовувати. Україна є мертвою, ось Прибалтика, Москва, давайте щось закрутимо!»  Але отримав відмову! – «Народ за вами не піде! Рано! І взагалі викиньте такі думки! Нічого не буде!».

Але «четвірка», згуртована і випробувана спільною справою, за яку понесла покарання, та не зламалася і не покаялася, вирішила піти своїм шляхом! І шляхом несподіваним, як для представників традиційного національно-визвольного – дисидентського – правозахисного руху, так несподіваним і для партійно-комсомольських функціонерів та органів КДБ.

Можу стверджувати, що на той час Сергій Набока набагато реальніше, ніж «старші товаріщі» оцінював стан як радянського суспільства, так і потенціал націоналістичного та дисидентсько-правозахисного руху в СРСР. Твердо стоячи на націоналістичних позиціях, він одночасно розумів, що для знищення злочинного радянського режиму необхідна консолідація всього протестного потенціалу в імперії – хіпі-пацифізму, мистецького андеграунду, неформальних релігійних і молодіжних об’єднань, дисидентського та правозахисного руху, учасників національно-визвольних змагань ОУН-УПА.

Тільки СПІЛЬНА ДІЯ могла зламати хребет комуністичній системі!  

Слід відзначити, що в історії українських визвольних змагань 1987 – 1991 рр. існують величезні «чорні дірки» і «білі плями»… Серед малодосліджених тем знаходиться історія становлення і діяльності Українського культурологічного клубу (УКК) та самвидаву, створеного і поширюваного членами клубу.

Основною причиною цього, на мій погляд, є возвеличення і канонізація деяких діячів національно-визвольного руху цього періоду і, відповідно, висування на перший план і канонізація політичних організацій, які вони очолювали. А також нездорова конкуренція між лідерами і організаціями за першість в рейтингу національно-визвольних змагань, конкуренція яка йшла на шкоду всьому процесу національно-визвольної боротьби і, об’єктивно, йшла на користь партійно-номенклатурній радянській системі, сприяючи її збереженню в замаскованих формах до нинішнього часу.

Усі ми якимось чином міняємося з плином часу. За останні, скажімо, років із двадцять п’ять у нас багато бідних стали багатими; багато тих, хто віддано служив московсько-комуністичній тоталітарній владі, стали дуже крутими і переконаними (як вони самі вважають) українськими націоналістами; багатьох з тих, хто був у перших лавах боротьби за незалежність, забуто. Не всі дисиденти і правозахисники тих часів витримали випробування свободою, славою, грішми і владою. Всі ми якось змінилися… І переважна більшість не в кращий бік.

Тому, як один із фундаторів УКК, вважаю доцільним і своєчасним опублікувати наступну розвідку, тим паче, що незабаром виповняється 30 років з моменту заснування клубу ініціатором створення якого та ідейним натхненником був СЕРГІЙ НАБОКА.

---

---

Почну з того, що вже у 1986 році на теренах СРСР потужно проявив себе організований рух хіпі-пацифістів, який почав публічно заявляти і політичні вимоги до влади. Три видатні представника Системи [2] – Сталкер, Генерал і Воробєй – написали і поширили в самвидаві московський маніфест «Хиппи от Системы к Богу» (1986).

На той час у Києві тусовка хіпі-пацифістів нараховувала близько 40-50 чоловік і гуртувалася навколо Валентина Чечуріна, серед якої він вважався патріархом. Взагалі-то київська хіп-тусовка має давню історію – ще в 1968 році в неї була точка на Хрещатику біля гастроному з оригінальною радянською назвою «Солодке».

На початку 1987 року «системщики» проводили сейшени на Андріївському узвозі, виступали проти кооперативної забудови історичної частини Києва «заможними киянами», проти перебудови «будинку Річарда» в готель ЦК ЛКСМУ, а також за звільнення території Києво-Могилянської академії від Військово-морського політичного училища…

Міліція разом з комсомольцями (Де-еН-Дешниками) періодично розганяла хіп-тусовки, але ліниво і без натхнення, особливо не лютуючи.

Набока почав з того, що в журналі «Україна» під псевдонімом «Юрій Вовченко» опублікував статтю  «Рок виходить з підворіття» [3]. А на одному з сейшенів, в яких активну участь брала неформальна рок-група «ЕрДжаз» [4], Набока оголосив себе «українським хіпі-пацифістом № 1».

---

Сейшен на Андріївському узвозі. В центрі (з флейтою) Андрій Поздін (Анджей).

---

Сейшен на Андріївському узвозі. В центрі (з гітарою) Андрій Поздін (Анджей), поруч з ним Олексій Олександров. Записує концерт журналіст Держтелерадіо Тарасенко.

---

Як згадував пізніше Вахтанг Кіпіані: «Він [Набока] був хіпі. Він вийшов із цього середовища. Я не впевнений, що це було класичне середовище «киевских хипарей», як тоді казали. Але він точно був близький до нього. Він навіть виглядав як хіпі. Був дивовижно схожим на Джона Леннона. Мені здається, він був бітлом, який подорослішав. Сергій виглядав дуже антирадянсько, як людина з іншого життя. Дивлячись на нього, ти розумів, що те, що говорить «Голос Америки», що ти читаєш у самвидаві, й те, що каже Набока, –  це все щось єдине» [5].

* * *

Напередодні першої річниці Чорнобиля київський хіпі-пацифіст Вадим Галиновський (Джек) [6] написав Відозву з вимогою закрити ЧАЕС і захопив кількох київських хіпі збором підписів. Якраз у той час в одній з кав’ярень [здається в «трубі», але можливо і на розі Володимирської і Великої Житомирської]  автор цієї розвідки і познайомився з Вадимом та поставив свій підпис під Відозвою. [Вже пізніше від Вадима я дізнався, що на копії з Відозви збирав підписи і Сергій Набока].

---

Планувалося, що на 26 квітня хіпі-пацифісти влаштують якусь масову акцію на захист навколишнього середовища. Але акція зірвалася… Як згадував Вадим в останньому інтерв’ю Вахтангу Кіпіані: «За день до цього був великий «сходняк» усіх, хто вважав себе хіпі. Думки розкололися навпіл... Зрештою вирішили не йти. А потім підписи, що зберігалися у однієї з дівчат-хіпі, «пропали»… Близько сотні. Набока десь близько тридцяти зібрав, і він їх таки відіслав. А інші пропали геть» [7].

Як стверджують матеріалісти: «матерія не зникає, а переходить з одного стану в інший». В цьому можна з ними погодитися. «Зникнувши» в одному місці, Відозва з підписами з’явилася в іншому…  разом з інформацією про запланований захід.

Товарищ верь, пройдет она…
Так называемая Гласность!
И вот тогда Госбезопасность…
Припомнит наши имена!

«20 июня 1987 г.
Секретно
Экз. № 1

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОМУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

О негативных процессах, происходящих в отдельных неформальных объединениях

Поступающие в КГБ УССР оперативные данные свидетельствуют о том, что спецслужбы и подрывные центры противника, а также враждебно настроенные элементы в последнее время стали проявлять повышенный интерес к так называемым неформальным объединениям, возникающим среди различных категорий граждан на основе общности интересов и увлечений. Предпринимаются попытки проникнуть в среду их участников с целью превращения таких объединений в очаги «социального возбуждения», придания их деятельности антиобщественного, экстремистского характера. Согласно разработанной главарями ЗЧ ОУН «долгосрочной программе», их единомышленникам на Украине даются установки активно использовать происходящие в СССР процессы демократизации общественной жизни и расширения гласности для втягивания новых лиц в националистическую, антиобщественную деятельность.

В результате изучения обстановки среди участников неформальных объединении и клубов по интересам в республике каких-либо враждебных или групповых антиобщественных проявлений не выявлено. Вместе с тем, в некоторые объединения в ряде случаев стали проникать и занимать в них лидирующее положение политически незрелые и экстремистски настроенные лица, которые вносят в это движение идейно вредные, а подчас и антисоветские настроения.

В частности, судимый в прошлом по ст. 187 I УК УССР националистически настроенный житель г. Киева Набока С. В., грузчик Ленинского райгастрономторга, установил контакт с группой молодых людей (около 30 чел.), находящихся под влиянием идей пацифизма, способствовал их группированию на этой основе, предпринял попытки подтолкнуть их на конфронтацию с органами власти и осуществить провокационное шествие в связи с годовщиной аварии на Чернобыльской АЭС.

С аналогичной целью он познакомился с начинающим киевским поэтом Соловьёвым С. В., создавшим самодеятельный театр-студию «Ноль-дистанция» авангардистского направления, спектакль которого «Игра в дым», по оценке некоторых искусствоведов, является глумлением над нашими духовными ценностями. Установив контакт с членами названной студии, Набока С.В. стал подстрекать их к сбору информации о якобы чинимых со стороны органов власти притеснениях, передаче этих сведений, а также видеозаписи спектакля «Игра в дым» на Запад, чтобы «обезопасить» таким образом театр от возможных преследований. (…)

С учетом изложенного КГБ УССР усилена работа по срыву и пресечению попыток идеологических центров противника и враждебно настроенных элементов использовать неформальные объединения для проведения антисоветской деятельности с легальных позиций.

Одновременно приняты меры по добыванию более полной информации о негативных процессах в этой среде с целью осуществления в необходимых случаях предупредительно-профилактических и воспитательных мероприятий.

Докладываем в порядке информации.

Председатель Комитета Н. Голушко» [8].

Крім того, міська влада провела проти хіпі-пацифістів і репресивний захід. У 1987 році київські неформали, в основному хіпі, серед яких було багато поетів і музикантів, вирішили попросити міських чиновників, щоб ті їм видали приміщення для творчої лабораторії. Влада начебто погодилися допомогти, призначили зустріч, на якій всіх активістів і переписали. Приміщення не виділили, зате неформалів поголовно звільнили з місць роботи або відрахували з вищих навчальних закладів. Як згадує Анджей: «Я работал художником-оформителем в строительной организации: остался без работы, и без общежития. Вот тогда то я и понял, что стал настоящим хиппи, абсолютно свободным человеком. И отправился путешествовать автостопом».

---

---

«Я воспринимал ситуацию моего поколения как проигранную. Преодолевая ее, я мог полагаться лишь на свой генотип и на волю Божью. Человек вписан в контекст, традицию. Мое поколение, выпавшее из контекста, оказалось в ситуации, где почти с нуля, вслепую пришлось воссоздавать себя как человека. Нужны были семь дней творенья. Восстановить мосты, протереть зеркала, вернуть эхо...

«Игра в дым»… Приходит время сжигать чучела. Сжигаются чучела того пространства, пленником, которого ты был. Юность твоя прошла в королевстве кривых зеркал. И вот бегство из этого королевства, но не просто бегство, а, скажем, бегство вперед – это и есть «Игра в дым». Бегство к себе. Не к тем мирам, которые еще не названы, а лишь к возможности этих миров, именно в силу того, что ты возвращаешься к самому себе.

Думаю, возвращение, взятое как возвращение, есть ключевое слово, обозначающее человека в мире, смысл его присутствия. «Игра в дым» – это карнавальное шествие с факелами из города, охваченного тьмой. Своего рода исход. И – радость игры с языком; мир ряженых. Смех, по определению, это реакция на зло, которое уже не угрожает тебе: оно уже разоблачено тобой, узнано,– оно твой узник. Узы смеха. Смеха сквозь слезы. Мениппея. Бегство сквозь вращающиеся зеркала; дребезг твоих отражений. Потому что преодоление себя – это творчество, преображение через смерть.

Создание театра «Нольдистанция» с постановкой «Игры в дым» – пир моей жизни. Пир, который длился около года, вплоть до истеричной кампании развернутой в печати против театра, и его закрытия правительством города. Театральному приключению предшествовала долгая полоса одиночества, «Станция Дно», гул безмолвия, диффузирующие пространства видений. В течение месяца после решения о создании театра сформировалась группа единомышленников с центром, в который входило около пятидесяти человек. Театр не был подменой поэтического пути. Он был органично присущ моему мировосприятию, ощущению себя как бесконечной вереницы возможных воплощений. Театр возник на моем пути как знак умножения. И, как оказалось, огненный знак. Строчки из инсценированной поэмы «даже если игра с огнем,– в дым игра, вдым» – сбылись. В разгар успеха театр исчез, превратившись в миф.

Последний спектакль был дан в день первой чернобыльской годовщины, когда, ты помнишь, неожиданно для апреля повалил мокрый хлопьями снег. Зал был выбран на окраине города в заброшенном полузамке-полудворце культуры, куда стекались киевляне и гости, узнав о возможно последнем спектакле уже запрещенного к тому времени театра. Это был лучший спектакль. Это была победа, открывавшая возможность дальнейших действий».

(Сергей Соловьёв, «Беседы»)

---

---

Від Літа Любові у Сан-Франциско минуло 20 років. В СРСР молодіжні субкультури вийшли з підпілля, поширювався самвидав, з’явилися рок-клуби, «перебудовне кіно». В середовищі львівської хіп-тусовки виникла ідея написати відкритий лист-маніфест про рух хіпі в закритій тоталітарній державі і про необхідність зміни теорії і практики руху.

В травні 1987 року львівські хіпі-пацифісти Потопляк і Петров прийшли до Олісевича на Голосках і почали писати Маніфест… На папері з’явилися перші рядки:

«Поява хіпі в 1960-их роках у Радянському Союзі, як і в багатьох капіталістичних країнах, була викликана кількома факторами:

– незгода з існуючим станом речей;

– незгода зі світом дорослих та їхньою мораллю;

– незгода з обмеженими поглядами на життя» /…/.

В якості першого кроку ми пропонуємо встановити культурні зв’язки між різними державами, щоби надати можливість вільно їздити в західні країни для наведення контактів між людьми двох систем. Ці контакти необхідні для того, аби перебороти відмінності між нами. Необхідно, щоб почали діяти, щонайменше, три статті Декларації про права людини – 13-а, 18-а, 19-а, котрі надають можливість краще пізнати одне одного, вільно висловлювати свої думки і поширювати їх тими засобами, які ми вільні вибирати, незалежно від державних кордонів. Першим кроком до втілення цих позицій буде право радянських громадян їздити в інші країни – як це прийнято не тільки на Заході, але і в деяких східних державах; їхні громадяни, на відміну від нас, можуть їздити, куди захочуть» [9].

---

---

Як згадує у своїй книзі-спогадах Алік Олісевич, відомий львівський хіпі і правозахисник:

«Починався автостопний сезон. З кількома рукописними примірниками маніфесту Петров і Потопляк виїхали до Москви і Прибалтики. Я подався до Києва до Валентина Чечуріна. З Валентином я був знайомий років із десять. Він підключив до маніфесту Анджея Поздіна – засновника поп-арт-театру «Ноль дистанция». /…/

У Києві у мене був колега Вадим Галиновський на прізвисько Джек. Ми мали зустрітися з ним… на точці, де в той час збиралися київські хіпі – в кафе на розі Володимирської і Великої Житомирської. Джек збирався їхати до Сергія Набоки – у Києві, здається, теж щось починалося. Набока працював вантажником у гастрономі на вулиці Леніна недалеко звідси. Сам він – колишній хіпі, свій трирічний термін отримав за створення «Київського демократичного клубу» у 1981 році, разом із Леонідом Мілявським, учасником ще тих перших зборів київських хіпі на Хрещатику. /…/ При зустрічі Набока справляв враження «міцного горішка», більше того, я побачив перед собою людину-«брилу», Людину з великої букви. Інтелігентний, стриманий, хоча відчувалося, що був холериком і не допускає компромісів. Незашорений, говорив з іронією, але без скепсису. У своїх окулярах і з волоссям до плечей нагадував Джона Леннона» [10].

* * *

Невдача з проведенням акції до першої річниці Чорнобиля не відбила у Вадима Галиновського бажання продовжувати громадську роботу – у нього народилася чергова ідея – випускати самвидавчий часопис!

З останнього інтерв’ю, яке дав Кіпіані Вадим (2003):

«Такий прикрий випадок [невдача з проведенням акції і зникнення підписів] не відбив бажання продовжувати громадську роботу. І тут якраз у мене з’явилася ідея робити своєрідне самвидавське видання фотоспособом. Тобто робиться усього-навсього один друкований примірник, а потім фотографується на плівку і всякий бажаючий отримати купує реактиви і фотопапір, і йому віддруковують цей екземпляр [11].

Тоді Набока познайомив мене з Лімоном [прізвисько Леоніда Мілявського, товариша і посправника Сергія Набоки], його дружиною Ларисою Лохвицькою, ввів, коротше кажучи, у коло «шістдесятників», дисидентів, колишніх політв’язнів.
– Вони належать, швидше, до «вісімдесятників»...
– Ні, Набока познайомив мене з членами Української Гельсінської групи – привів до Ольги Гейко, де познайомив із Євгеном Сверстюком, Олесем Шевченком та іншими. Як з молодим, таким, що подає надії, націоналістом...

Потім ми влаштували спеціальну зустріч з фотографом Володимиром Федьком. Були на цій зустрічі Ольга Гейко, Набока, Лімон, їхні дружини, моя знайома Іра Альтер, з якою тоді всюди ходив, і ще двоє теж опозиційних хлопців-євреїв. Це був Мар’ян Бєлєнькій... і Сашко Карабчієвський.

Ця зустріч відбувалася у парку [12]. КҐБ про неї було все відомо. Навколо нас ходили нишпорки. Зустрілися ми всі, звичайно, у кав’ярні і пішли в парк за філармонію. Обговорили мій проект видання. Фотограф почав казати, що все це дуже складно [13]… І Набока каже, а чого ми будемо мучитися: є простіший варіант – Саша з Мар’яном читають у кафе «Любава» свої гумористичні твори. Там збирається, грубо кажучи, півтора інваліда... Жінка, яка відповідала в цьому кафе за «культмасову» роботу, її комсомол постійно б’є по голові за те, що там мало збирається народу. Так давайте допоможемо...

Тут же ж швидко придумали назву першого вечора – «Українська культура – міфи та реальність» (мені здається, що це я придумав)» [14].

Набока на своїй друкарській машинці надрукував маленьке запрошення – щось типу: 6 серпня 1987 року відбудеться диспут про українську культуру… Запрошення розповсюдили біля метро…

* * *

4 серпня 1987 року Першому секретарю ЦК КПУ В. Щербицькому поступила інформація Голови КДБ УРСР М. Голушка «О намерении создания антиобщественного группирования» [15] [16]…

---

---

Наступного дня Щербицький написав на документі резолюцію: «Озн[акомить] лично (вкруговую) членов и канд[идатов] в члени ПБ. т. Голушко Н. М. пр[ошу] установить личный контроль. Информировать ЦК. 5.8.87». На документі також містяться підписи членів і кандидатів в члени Політбюро ЦК КПУ, що свідчать про ознайомлення із документом [15] [16].

Як бачимо, напередодні нашого першого публічного зібрання вище керівництво КДБ УРСР і вище керівництво КПУ було інформовано щодо нашої акції і наших задумів!

Цікаво, скільки партійних і комсомольських інформаторів було направлено на цей диспут!? Але скільки б їх не брало участі у тому легендарному вечорі-диспуті, інтелектуальний потенціал партійно-комсомольського активу нічим не проявив себе…

Зал кафе «Любава» був переповнений!

Вийшло блискуче – скоріше не за формою, а за сміливістю!

Наприкінці цих зборів, жвавої дискусії, що точилася, хтось із залу, і не ми, навіть, організатори, а хтось випадковий каже – «хлопці, а давайте не будемо розходитись, а заснуємо клуб» – кладе на стіл зошит і пропонує записатися в члени майбутнього клубу. Цим «випадковим» був Ігор Запорожець. На диспуті зголосився до майбутнього клубу і Аркадій Киреєв, який тоді відрекомендувався членом Спілки філософів СРСР [17].

Після зустрічі у «Любаві», яке ми вважаємо першим організаційним засідання, домовилися зустрітися на Андріївському узвозі 9 серпня 1987 року. Туди прийшов увесь, власне кажучи, актив майбутнього УКК. Домовилися про наступне публічне засідання клубу у тій-таки «Любаві». Це засідання мало бути присвячене, якщо не помиляюсь, Григорію Сковороді.

А 16 серпня, вже на дачі в Аркадія Киреєва, активісти зібралися на Установчі збори, затвердили там наш Статут, обговорили плани подальшої діяльності...

---

Організаційне засідання УКК 16 серпня 1987 року на дачі Аркадія Киреєва. На світлині: А. Киреєв, Л. Мілявський, О. Шевченко, В. Федько, О. Пашкевич (сидить біля столу), невідомий, Едуард (сидить за столом), Марина (сидить поруч з Едуардом), І. Запорожець (стоїть за спиною Марини), С. Набока (поруч з І. Запорожцем), А. Битченко, О. Матусевич-Гейко (сидить на першому плані), Л. Лохвицька (сидить поруч).

(Світлину опублікував О. Шевченко у своїй книзі-спогадах: Київська весна / Упорядник, автор, редактор – Олесь Шевченко. – Київ: Видавництво ім.. Олени Теліги, 2005.)

---

Таємним голосуванням Президентом клубу було обрано Аркадія Киреєва. Справа в тому, що у Вадима Галиновского і ще у деяких активістів вже склалося враження, що Киреєв співпрацює з КДБ [18], тому і було вирішено зробити «підставу» владі – обрати Головою УКК саме його, а не Набоку, як дійсного лідера.

До Ради УКК увійшли: С. Набока, Л. Мілявский, Л. Лохвицька, О. Матусевич-Гейко, І. Чернявська, О.  Шевченко, В. Федько, І. Запорожець, А. Битченко.

* * *

На політичному підтексті створення клубу спочатку не наголошували, хоча всі засновники Клубу розуміли, що проблема культури – це лише верхівка айсберга. Більшість з нас чудово усвідомлювала головну мету нашого об’єднання в УКК – незалежність України. Так що красиве слово «культурологія» було вдало і вчасно знайденою ширмою, політичною мімікрією.

Але комсомольці [мабуть за порадою партійних сотоваріщєй] вирішили відійти подалі від гріха і у клуба почалися проблеми з приміщеннями для зібрань. Приходимо на призначену зустріч-дискусію, а там зачинено – сантехніки закрили…

Невдовзі вдалося домовитися про проведення зібрань клубу у великому танцювальному залі «Сучасник» у парку імені Фрунзе.

* * *

10 вересня КДБ УРСР надіслало «Інформаційне повідомлення КДБ УРСР першому секретареві ЦК КПУ В.В. Щербицькому про ситуацію в середовищі осіб, які були засуджені за антирадянську діяльність». В ньому, зокрема, наголошувалося:

«…Предпринимают также практические шаги к группированию на националистической основе проживающие в Киеве ранее судимые за антисоветскую деятельность Шевченко О.Е., Набока С.В., Матусевич (Гейко) О.Д. В этих целях в качестве легального прикрытия используют так называемый «Украинский культурологический клуб» (о намерении его создания докладывалось ЦК Компартии Украины № 198 от 4 августа 1987 г.).

В состоявшихся в августе сего года трех сборищах членов «клуба» (на каждом присутствовало свыше 100 человек) принимали участие указанные лица, а также известные органам КГБ своими националистическими настроениями Сверстюк Е.А., Стокотельная О .И., Ященко Л.И., Обертас  Е.В. и другие (всего около 20 человек). /…/

Сообщается в порядке информации.

Председатель Комитета (Н. Голушко)» [19].

* * *

У «Сучаснику» пройшло три вечори, на які збиралося до 500 чоловік. На першому обговорювалися проблеми екології, на другому – стан пам’яток історії та архітектури. А от третє зібрання стало дуже резонансним в житті української столиці.

Вечір називався «Білі плями української історії» і саме на ньому вперше прозвучало оте звернення «Панове» [так відкриваючи вечір звернувся до зібрання Олесь Шевченко], що дуже роздратувало владу…  

Дуже емоційно, з різкою критикою комуністичної системи, виступив Степан Хмара. Не менш емоційним був виступ Євгена Сверстюка.

Однак справжньою «бомбою» став виступ Леоніда Мілявського, який зробив доповідь про голодомор 1932-33-го років в Україні. При цьому Мілявский зробив акцент на тому, що голодомор був штучним і спрямованим, в першу чергу, проти українського народу. Частина залу реагувала дуже бурхливими виразами обурення!

Через кілька днів, 19 жовтня 1987 року, почалося цькування УКК в пресі ...

Газета «Вечірній Київ» опублікувала статтю Олександра Швеця «Театр тіней, або Що криється за лаштунками так званого «Українського культурологічного клубу» (УКК)».

«Нереальною ж була та вишукана, розрахована на зовнішній ефект театральність, явно продумана заздалегідь явно розписана за ролями, явно передбачена невідомим для слухача сценарієм. Театральність, з якою ведучий вечора С. Набока представляв тему доповіді: «Білі плями в історії України». Нереальною була та напрочуд злагоджена послідовність, з якою доповідач Леонід Ізраїльович Мілявський натхненно витискував із себе сльози співчуття з приводу «лихої долі справжніх українських патріотів», а його дружина Лариса Юріївна Лохвицька слідом за тим трагічним голосом запрошувала вшанувати вставанням пам’ять декого з них. /…/

Я вже виразно розумів, чому доповідач Леонід Ізраїлевич Мілявськнй лише озвучував свої «Білі плями», обравши, хоч як це дивно, з багатовікової історії України лише такі «певні» її фрагменти, як наприклад, сумної пам'яті 1933 рік. Розумів, звідки, з якого «арсеналу», наприклад, було почерпнуто доповідачем та деякими ораторами вислови на зразок «штучний голод на Україні», «знищення культури», «геноцид», «система тоталітарної влади», «боротьба за права людини, за права нації», «режим», «мордовські табори» тощо.

(Здавалося, ще трохи – й залунають звичні в даному контексті слова: «Ви слухаєте «Голос Америки» з Вашінгтона» або «говорить радіо «Свобода». Та, однак, цього разу все це долинало не з Вашінгтона й не з Мюнхена, а з мікрофона, встановленого в танцювальному залі «Сучасник»!)

Ось так обурювався Олександр Швець… Тоді розпочату «Вечірнім Києвом», ясна річ, з ініціативи так званих «директивних органів», кампанію підхопили інші видання – стаття обійшла обласні газети, з'явилися осудливі відгуки «розгніваних радянських громадян» [20]!

Слід враховувати і наступну обставину: коли цей, замовлений, матеріал столичної газети за командою ЦК КПУ передруковувався в усіх обласних газетах, то за усталеною практикою  всі державні структури мали розглядати цей факт як вказівку згори – себто, як оголошену партією кампанію погрому! Причому погром оголошувався не тільки ідеологічний, але і фізичний!

На день виходу статті Швеця була запланована і здійснена силами комсомольських активістів ще одна спецоперація влади, але в розповіді про неї краще звернуся до вже згадуваного мною інтерв’ю Кіпіані з Галиновским, тим паче, що спецоперація була запланована саме проти Вадима:

«…В кав’ярні якийсь комсомольський оперативний загін намагався побити Білецького. Правда, як мені потім розповідали, – насправді, хотіли побити «волохатого», тобто мене, а він, теж «волохатий», просто виявився поруч... Але мене відбили хлопці, які були там у кав’ярні. Відтак ми пішли величезним натовпом на квартиру до одного знайомого, накупили цих же газет зі статтею (це ж було у той самий вечір дня як вийшла «Вечірка»). Читали довго і вголос. А потім хтось перегорнув останню сторінку і каже – о, дивіться, так тут же вони проводять творчий вечір «Вечірнього Києва». Буквально за кілька днів, може, за тиждень. Ну, я й прийшов до Набоки, і кажу – давай на вечорі щось влаштуємо!

Прийшли ми на цей «творчий вечір» – там виступали їхній спортивний коментатор, ще хтось. І почали надсилати записки з питаннями про цю статтю. Дістали їх, бо вийшов Віталій Карпенко [тодішній головний редактор газети] і каже – тут нам шлють багато записок про УКК, але ми тут не про УКК вечір влаштовуємо, а про газету, а тому обговорювати цю тему не будемо.

Я бачу, що робити тут більше нічого. Піднявся, замахав руками і закликав всіх виходити. За мною десь третина зали і пішла…[21].

* * *

У цій статті ми помітили антисемітський натяк – автор журився і дивувався, чому б це Леонід Ізраїлевич Милявский так дбає про українців, які померли від голоду в 1933-му!? І неодноразово підкреслював ІЗРАЇЛЕВИЧ… Від імені Ради УКК ми написали протест з приводу цієї публікації, який направили в засоби масової інформації та партійні органи. В протесті була підкреслена антисемітська спрямованість випаду Швеця проти Мілявського і наголошувалося на «порушенні комуністичною газетою ленінських принципів національної політики». Очевидно, що влада не чекала такого повороту і в одній з наступних статей проти УКК Швець відхрещувався від «антисемітської спрямованості» свого попереднього випаду проти Мілявського.

Набока: «Я люблю, коли на мене є тиск. Коли є тиск, значить я живий. Тоді я відчув – о, заворушилися «сволочі», «брешуть», пишуть «подлиє», «гнусниє», «ідіотські», «ґебістські» статейки, але ж було і приємно – так, ми все правильно робимо! Треба, значить, далі, нарощувати сили, вперед, рєб'ята! [22]»

Таким чином спроба ідеологічного розгрому «антисовєтчиков» дала зворотній результат – про кращий PR для УКК годі було і мріяти. Партійна преса сотнями тисяч примірників різних своїх газет повідомила світ про існування Українського культурологічного клубу (УКК). На засідання стало приходити ще більше людей. Що правда, дехто і відсіявся.

А Василь Овсієнко згадував, як газетна вирізка зі статтею Швеця потрапила у концтабір в Кучино на Уралі і як тішились політв’язні, що і в Україні вже щось відбувається.

Внаслідок всіх цих подій клубові остаточно відмовили у будь-яких приміщеннях. Поки було не дуже холодно, то збиралися просто неба у парку імені Фрунзе, на схилах Дніпра, у Гідропарку…

З інтерв’ю Галиновського: «Потім почали проводити засідання УКК на квартирах. Кіреєв одразу попросився у відставку, казав – я не впораюся. Тоді вирішили вже не гратися в ігри, бо його ж спеціально обрали головою, оскільки підозрювали у співпраці з КҐБ, і обрали Набоку. Спершу збиралися у Лімона на Єреванській. А потім постійно – на квартирі у Толі Битченка на вулиці Фрунзе. Туди приходило дуже багато народу, приїздили зі Львова, з Польщі я приводив людей» [23].

В цей час ми переважно працювали по секціях, оскільки для загальних вечорів просто не було місця. Досить часто в помешканнях активістів клубу людей збиралося стільки, що всі сиділи тісно на підлозі, але бажаючих від цього не меншало.

Згадую, що історичною секцією керував Юрій Огульчанський, мовною – Владислав Іщенко, літературною – Анатолій Битченко, релігійною – Леся Лохвицька.

Нарешті осідок Клубу визначився на Олегівській, 10, на високій горі навпроти Житнього ринку, в обійсті Дмитра Федоріва. Господареві це коштувало декількох нападів «невідомих» на вулиці, багатьох викликів і відвідувань міліції, але він таки не здався.

* * *

Якось, коли ми збирались у Дмитра Федоріва, до нас на засідання Клубу прийшов тодішній перший секретар Подільського райкому партії Іван Салій. З ним було декілька працівників райкому, а також Сергій Тойма від «Вечірки» [24]. З Салієм ми повели тоді дуже серйозну, навіть жорстку дискусію. Але він нам тоді дуже сподобався – принаймні, пішов на діалог. І він не боявся програти, один із небагатьох партійних функціонерів, який не боявся вступати в діалог і намагався реально щось зрозуміти. Зустріч-дискусія розтягнулася на декілька годин… Допускаю [навіть впевнений], що вся наша дискусія була записана на диктофон і потім прослуховувалася у різних високих партійних кабінетах. Але в пресі про цю зустріч не було опубліковано жодного рядка. До речі, Тойма під час зустрічі поглядаючи на опонентів Салія холодними очима, уважно все слухав, але не промовив жодного слова, крім «До побачення» покидаючи приміщення.

* * *

Безумовно, що назва «Український культурологічний клуб» була ширмою. Вже після засідання УКК у залі «Сучасник», з темою «штучний голод в Україні», ми чудово усвідомлювали, що наша організація антирадянська, антикомуністична й націоналістична.

УКК був політичним об’єднанням. Але не тільки. Це був осередок зовсім іншої політичної культури, ніж стара совєтсько-номенклатурна чи народжувана комсомольсько-кримінальна. І в цьому сенсі він справді був культурологічним клубом.

Слід зазначити, що у 1987-му – на початку 1988-го рр. певною частиною оперативних працівників КДБ, навіть старшими офіцерами, УКК не сприймався як націоналістична екстремістська організація. Якось Сергій Набока терміново скликав засідання керівництва Клубу і повідомив, що його викликав на розмову в парк полковник КГБ, який з одного боку, повідомив, що Набока є одним з кандидатів «на посадку» (разом з Хмарою і Чорноволом), а з іншого відзначив, що «ви ж не екстремісти в культурологічному клубі, ви ж не ставите питання «самостійної України». 

Це наше засідання було не стільки зібранням, скільки нагадуванням: «давайте не будемо забувати, яка наша мета. Всі це знають, всі розуміють, що ми за самостійну Україну, за від’єднання від Совєтського Союзу. Чому ж тоді вголос ніхто не каже? Не забуваймо, чиї ми діти і яка у нас мета. Наша мета – самостійна Україна. І все!»

Сredo Набоки…

«Я був редактором видавництва «Мистецтво» і водночас студентом заочного відділення факультету журналістики. А довкола збиралися люди з певним світовідчуттям, різні люди, але всі розуміли, що Україна мусить бути вільною. Бухали, влаштовували філософські, релігійні семінари, обговорювали щось. Ну, якось треба було сконституюватися, то й вигадали «Київський демократичний клуб».

Ми були відірваними від українського руху в Києві тому, що більшість із них 1972-го року хлопнули, а решта сиділи тихо й спілкувалися тільки між собою.

Я звичайно страшенно поважав і схилявся перед людьми, які проголосили себе членами Гельсінкської групи, йшли відверто і знали, куди йдуть. Ми теж знали, що рано чи пізно сядемо, але хотілося сісти трішки пізніше, встигнувши хоч щось зробити. Хоч щось!» [25]

«Хоч щось зробити!» – це було Сredo Набоки, якому він слідував все своє життя, до останньої хвилини!

Коли я вперше побачив Сергія і поговорив з ним, то він одразу справив на мене сильне і приємне враження. Я побачив Інтелектуала і вольову Людину. Він мав потужний інтелект, внутрішню силу, демократичний дух, дотепність і почуття гумору; а також мав виважений оптимізм в умовах, які як і раніше залишались складними, а майбутнє невизначеним.

Набока був здатний працювати наполегливо і на результат, але водночас вмів розслабитися в колі друзів за кавою та келихом-третім вина.

І, нарешті, він був супержурналістом – розкутим, вільним. Він думав легко і говорив легко: цікаво, іронічно, відверто.

Неординарність підходів до реального життя виявилася навіть в тому, що він викупив багато матеріалів КГБ, що стосувалися його і УКК, у одного з оперативних працівників 5 управління, який безпосередньо вів агентурну розробку по клубу.

У 2011-му в Інтернеті виклали відеоінтерв'ю з Набокою. У ньому він, зокрема, сказав таке:

«Можна так сказати, що я купив частину архіву КДБ, що стосувалася мене, за досить великі на той час гроші… Це було вже після [19] 91-го. Коли частина [співробітників КДБ] тікала в Москву, частина йшла в комерційні підприємства і так далі, то мені продали частину архіву КДБ, і я там багато цікавого для себе довідався. Що, скажімо, близько восьми осіб на одну людину виходило: до восьми сексотів на одного… Крім того, що вони доносили щодня – хто що говорить».

До речі, постанову про заведення агентурної справи на «Український культурологічний клуб» Сергій в 90-х роках використав в одній з телепрограм Миколи Вересня.

Самвидав – часопис «Коло»

Першою спробою створити самвидавчий часопис був проект Галиновського, про який згадувалося раніше [26]. Коли ми обговорювали його, то я пояснив, що основна технічна проблема в його реалізації полягає в складності сушити/глянцевати віддруковані фотографії.

Висушити/відглянцевати 30-40 фотографій потребувало або дуже великого часу, оскільки на одному електроглянцевателі можна було одночасно обробити тільки 2 фотографії 18х24 см (4 фотографії 13х18 см), або сушити/глянцевати в фотолабораторії якоїсь державної організації на професійних електроглянцевателях АПСО-м. Другий варіант потребував залучення до нелегальної роботи працівника фотолабораторії, що було ризиковано – можна було натрапити на агентуру КДБ. З цих міркувань проект тоді відкинули.

Ідея наступного проекту випуску самвидав чого журналу належала знову ж таки Вадиму. Щоб не бути голослівним знову звернуся до його інтерв’ю Кіпіані:

«Я довго длубав Набоку, що треба УКК мати своє видання. Щось воно дуже погано рухалося, і я на власний розсуд написав хроніку УКК, яка ввійшла у перше число «Кола». Віддав написане Набоці. Сам журнал вийшов без моєї участі. У мене був примірник. Але на той час було вже доволі багато всяких таких часописів – «Український вісник» уже був відновлений, скажімо… Було там надруковано і кілька звітів про діяльність УКК – пригадую читав про заклик Білецького вшанувати пам'ять Стуса» [27].

Друге число журналу «Коло» вийшло в світ у листопаді 1988 року, до звітно-виборчих зборів УКК. Засвідченням цього факту є лист Віталія Шевченко до Богдана Гориня:

«З Новим 1989 роком і Різдвом Христовим, любий пане Богдане! З нагоди цих свят зичу Вам особисто, Вашим рідним і друзям зміцнення здоров'я, вагомих духовних і матеріальних здобутків, наближення життя до Ваших мрій.

Життя в час перебудови невпинно рухається вперед. Ось учора, 25 грудня 1988 року, відбулися звітно-виборчі збори Українського культурологічного клубу. Насамперед його учасники привітали Євгена Чернишова, який щойно вийшов з 15-денного ув'язнення, весь період якого він тримав голодівку. Вислухали й обговорили звіти голови клубу Сергія Набоки, секретаря УКК Ольги Гейко та керівників або активістів секцій УКК. Присутні члени клубу одностайно (при 1 голосі проти й 1, що утримався) проголосували за те, що віднині Український культурологічний клуб став колективним членом Української гельсінкської спілки. Таємним голосуванням головою клубу знову обрано Сергія Набоку, його заступником – Анатоля Битченка, секретарем знову – Ольгу Гейко. Загальні збори прийняли у члени клубу ще 7 нових шанувальників української культури. […] Саме до цих зборів вийшло у світ друге число клубного часопису «Коло». Тут повніше, ніж в «Українському віснику», відтворено промови й вірші з клубного вечора, присвяченого Василеві Стусу [28], а серед інших матеріалів є і моя невелика довідка про українські національні символи.

Ваш Віталій

Київ, 26 грудня 1988 р.» [29]

На сьогодні розшукати ці два числа журналу «Коло» ще не вдалося.

* * *

В одній з розмов Набока повідомив, що нас запрошує увійти в редколегію відновлюваного «Українського вісника» Вячеслав Чорновіл, але він відмовився. Пізніше, з опублікованого вже після смерті Сергія інтерв’ю В. Кіпіані з ним [інтерв’ю було записано 1 листопада 2002 р., а опубліковано 21 січня 2003 р. на 4-й день після смерті Набоки], я дізнався про пікантні подробиці цієї пропозиції.

Цитую по публікації: «Коли Вячеслав Чорновіл відновлював свій журнал «Український вісник», а може, панімаєш, вже й випустив – уже не пам’ятаю – перше число, він запросив нас увійти до редколегії. Ми подумали – а ми були доволі нарвані – і сказали: ні, не підемо в редколегію «Українського вісника», бо ви там заявляєте, що тіпа не проти марксізма, ми, блін, віруючі християни – раз, націоналісти – два, антикомуністи – три. Який марксизм, ви чого? У Чорновола це теж фішка була – це зрозуміло, така ж як наш «культурологічний клуб». [30]

Кінець першої частини. Далі буде…

Посилання:

[1] Карався у крімінальному таборі №78 (с. Райківці, Хмельницька область).

[2] Система – об'єднання опозиційних тоталітаризму субкультур, що існує з 70-х років – для взаємодопомоги. Можна також сказати, що це була система квартир людей опору (найвідоміші гіпові квартири – Сема Київського, Пацифіки, Арві Хакера, Васі БЧ, Шпалерна).

У Систему в різні часи входили гіпі, панки, рокери, байкери, езотерики, дисиденти всіх мастей, барди, ролевики, туристи, фарцовщики ...

Починалася Система на площі Маяковського – в ті часи, коли бітники біля пам'ятника читали свої вірші, намагалися бунтувати. Починав збирати першу Систему Юрій Бураков (1949-1992) – «Соняшник», «Сонечко» – і називалася вона спочатку Маяк. Потім перейменувалася в Сонце – по імені батька-засновника.

Друга Система почалася наприкінці 1970-их рр., складалася з покоління, народженого наприкінці 1950-их – поч. 1960-их рр., досягла піку в розвитку радянського хіпі-руху (1982 рік).

Третя Система утворилася близько 1985 р., до неї належала генерація 1967–1968 року народження.

[3] Мати Набоки, Катерина Зеленська, відомий журналіст, член КПРС, тривалий час працювала в журналі «Україна».

[4] Лідером і музикантом нью-ейдж-групи «ЕрДжаз» був «Анджей» – Андрій Поздін (1959), який у 1980 р. переїхав до Києва з Пермі. Анджей також був організатором першої комуни хіпі в Києві.

[5] Вахтанг Кіпіані: «Набока був бітлом, що подорослішав» / Пам’яті Сергія Набоки. Media Sapiens. Записала Валентина Чабанова / 19 січня 2013 р.

[6] Вадим-Сава Галиновський (1963 – 2003).

[7] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. Вахтанґ Кіпіані,спеціально для «Форуму націй» / ФОРУМ НАЦІЙ – Газета Конгресу національних громад України, 3/82 2009.

[8] ГДА СБУ ф.16. оп. 14. спр. 3, арк. 199-201. Оригинал. Цитується по: Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін. 80-х рр. XX ст. Документи і матеріали. До 20-ї річниці незалежності України Національна академія наук України, Інститут історії України НАН України; Галузевий державний архів Служби безпеки України. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – 626 с. С. 24-26.

[9] Цитується в перекладі за виданням: Идеология советских хиппи. 1967–1987 // Вместе. – 2008. – №7.

[10] Алік Олісевич. Революція квітів. – Львів: «Тріада плюс», 2013. – 160 с. С. 67, 71.

[11] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[12] Підпільна зустріч відбулася 18 липня 1987 р.

[13] Основна технічна проблема в його реалізації полягала в складності сушити/глянцевати віддруковані фотографії. Висушити/відглянцевати 30-40 фотографій потребувало або дуже великого часу, оскільки на одному глянцевателі можна було одночасно обробити тільки 2 фотографії 18х24 см (4 фотографії 13х18 см), або сушити/глянцевати в фотолабораторії якоїсь державної організації на професійних барабанах АПСО-м, що могло впасти в око агентурі КДБ.

 [14] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[15] ГДА СБУ ф.16. оп. 14. спр. 3, арк. 216-217. Оригинал.

[16] Скріншот документу зроблено з публікації: Олег Бажан. КДБ УРСР та неформальні об’єднання в період «горбачовської перебудови» / НАУКОВІ ЗАПИСКИ, том 104, с. 72; даний документ опублікований також в: Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін. 80-х рр. XX ст. Документи і матеріали. С. 31-32.

 [17] А. Кіреєв, журналіст, працював тривалий час коректором у «Спортивній газеті».

[18] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[19] ГДА СБУ, ф. 16, оп. 14 (1990 р.), пор. 4, арк. 149-152. Цитується по: Шлях до незалежності: суспільні настрої в Україні кін. 80-х рр. XX ст. Документи і матеріали. С. 36-38.

[20] Стаття була опублікована у числі за 19 жовтня 1987 р. Головним редактором газети «Вечірній Київ» на той час був Віталій Карпенко, а Олександр Швець працював завідувачем відділом і часто публікував у «Вечірці» матеріали, що обливали брудом все українське. За сумісництвом О. Швець був секретарем партійної організації газети.

[21] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[22] Вахтанг Кіпіані. Вічний Набока / Історична правда, 26 квітня 2011 р         .

[23] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[24] У «Вечірці» часто друкував матеріали на суспільно-політичні теми Сергій Тойма. Під цим літературним псевдонімом заховався Сергій Кічігін, у минулому підполковник військової розвідки СРСР ( ГРУ Генштабу МО СРСР), аналітик ( фахівець по темі ядерних випробувань ядерної зброї в Китаї), фахівець з спеціальної пропаганди (працював на кафедрі спецпропаганди одного з військових училищ).

[25] Вахтанг Кіпіані. Вічний Набока / Історична правда, 26 квітня 2011.

[26] УКРАЇНСЬКИЙ ХІППI. В. Кіпіані. 3/82 2009.

[27] Там же.

[28] Мається на увазі клубний вечір, присвячений пам’яті загиблого у концтаборі Василя Стуса, який було проведено УКК у січні 1988 року.

[29] Лист цитується по: Крапки над «І» / Не тільки про себе. Книга третя. Частина 9. (Автор: Горинь Богдан). Комп’ютерна версія.

[30] Сергій Набока: «Я» «по жизни» журналіст, редактор і видавець…» / Вахтанг Кіпіані. Українська правда. 21 січня 2003 р.

Світлини сейшена на Андріївському узвозі з особистого архіву В. Федько.

Джерела:

Основою для даної розвідки послужила доповідь «Самвидав в Україні кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття», яку автор виголосив на Українській науковій конференції «ШЛЯХАМИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ» (до 25-ї річниці Незалежності України), проведеній Державним архівом Київської області (ДАКО) 18 серпня 2016 року.

В процесі підготовки доповіді прийшло рішення написати спогади про створення і діяльність Українського культурологічного клубу (УКК), та про людей з якими познайомився і працював у період 1987-1993 рр. Перш за все про ідеологів створення клубу – Сергія Набоку і Вадима Галиновського, яких вже нема серед нас. Вічна їм пам’ять!

---

1985 рік. Автор на фотозйомках репетиції в Київському державному хореографічному училищі.

---

Літо 1987 року. Сімейний сейшен з дружиною, донькою і шашликами...

---