Вирішальним викликом перед Києвом в наступні кілька років залишається питання захисту української національної безпеки від російської гібридної війни проти України. В першу чергу, це стосується стримування можливих подальших військових атак Москви вглиб української держави,
таких як повітряних бомбардувань, артилерійських обстрілів, ракетних ударів або просування сухопутних військ за межі сьогоднішніх окупованих територій. Останнє могло б, наприклад, статися, якщо Кремль надумає створити зв'язок між Росією і Кримом уздовж Азовського моря – особливо, в разі невдачі російського будівництва Керченського мосту, пише у своїй статті у виданні "Новое время" Андреас Умланд, старший науковий співробітник Інституту євро-атлантичного співробітництва в Києві.
Він окреслює шість можливих варіантів майбутнього міжнародного позиціонування України, які зажадають від Києва, Заходу і Москви - наприклад, після відходу Путіна - різних концептуальних підходів, взаємних сигналів і спільних або ж антагоністичних дій.
Він вважає, що ці сценарії можуть привести до найрізноманітніших наслідків не тільки для України, але і для всієї Європи - якщо не для всього людства (з огляду на викладений нижче зв'язок між територіальною цілісністю України і міжнародним режимом щодо нерозповсюдження ядерної зброї).
Відносні шанси, ризики та можливості втілення того чи іншого сценарію різко відрізняються один від одного. Проте, має сенс обговорити всі шість сценаріїв у приблизно рівній мірі, оскільки вони всі активно обговорюються в експертному середовищі та міжнародній дипломатії.
В наступні роки не можна виключити ані нові потрясіння або трансформації міжнародної системи безпеки, ані різкі зміни у внутрішньому розкладі залучених в «український конфлікт» різних національних держав і міждержавних організації.
В результаті таких мутацій умов для викладених шести сценаріїв, відносна ймовірність їх реалізацій може знизитися або підвищитися в порівнянні з теперішньою ситуацією.
Деякі з тут представлених сценаріїв можуть на тлі сьогоднішньої міжнародної ситуації здатися простими фікціями. Проте, їх попереднє обговорення вже сьогодні має певний сенс на той випадок, якщо в наступні роки відбудуться різкі повороти, наприклад, всередині України, Росії, США та/або Європейського Союзу. Останні роки навчили тому, що навіть найбільш, здавалося б, неймовірних нових розвитків не можна повністю виключити.
З одного боку, політичні катаклізми або ж, з іншого боку, прогресивні стрибки можуть для України та її друзів підтримати нові «вікна можливостей». Якщо таке вікно дійсно раптом відкриється - Києву, Брюсселю, Вашингтону та іншим гравцям потрібно буде, можливо, діяти швидко і рішуче, щоб не упустити історичний момент.
Саме на цей випадок, тобто щоб бути готовим і до найбільш різкого повороту подій, тут обговорюються поки лише гіпотетичні варіанти українського майбутнього. Вони можуть залишитися такими ж фантастичними, якими вони уявляються на сьогодні або ж, навпаки, стати цілком можливими, якщо світ істотно зміниться.
Перший сценарій: Україна (спільно з Грузією і Молдовою) залишається в нинішній геополітичній «сірій зоні» Європи і отримує тільки неформальну підтримку своєї безпеки з боку Заходу
Проста екстраполяція нинішнього становища України, Молдови і Грузії без істотної зміни їх міжнародного статусу є, на сьогоднішній день, найбільш імовірним сценарієм в найближчі роки. Можливі нові розвитки всередині цього сценарію, як, наприклад, різні двосторонні партнерства, проекти і домовленості. Але в підсумку такі окремі ініціативи, найімовірніше, залишать рівень інституційної включеності всіх трьох країн, тобто відсутність їх організаційного включення в європейську систему безпеки, аналогічного сьогоднішньому.
В результаті, з одного боку, можна справедливо стверджувати, що тільки обговорення різних варіантів майбутнього в рамках цього першого сценарію подій - дійсно реалістична дискусія, і що тільки спроби поліпшення саме цього сценарію має політичний сенс для України.
З іншого боку, очевидним недоліком цього українського, грузинського і молдавського майбутнього є те, що воно буде по суті продовженням ситуації, яка склалася з 1991 року. Цей сценарій буде і далі відтворювати той набір обставин, що призвів до катастрофи 2014 року.
Часткова західна допомога Україні, Молдові та Грузії у вигляді фінансової підтримки, різних схем співпраці і постачання деякої зброї, в гіршому випадку колись буде розглядатися як відволікання від завдання більш креативного та істотного розв'язання принципової проблеми міжнародного становища цих трьох країн.
Скрупульозна робота над поступовим поліпшенням сценарію «сірої зони» з огляду на його високу ймовірність на наступні роки, звичайно, потрібна - і, з огляду на неясність альтернатив йому навіть першочергова. Однак, надмірний або навіть винятковий фокус тільки на цю мету може привести як в Україні, так і на Заході до забудькуватості щодо того факту, що цей сценарій взрештою буде означати збереження небезпечної геополітичної «дірки» в Європі.
Поки ця крихка модель міжнародних відносин Східної Європи не буде замінена якоюсь серйозною структурою, вона може привести до ще більшого краху, ніж той, який стався в 2014-му році. Ідея про те, що Україна, Молдова і Грузія повинні і можуть самі по собі стати досить сильними, щоб протистояти Росії, - почесна і симпатична. Але вона врешті наївна, якщо не легковажна. Те, що ці країни самостійно можуть впоратися з новим повномасштабним російським військовим вторгненням, включно з повітряними і ракетнами атаками - а саме про цей кошмар потрібно говорити, якщо серйозно обговорювати питання базової національної безпеки трьох країн - всього лише солодка мрія.
Другий сценарій: В рамках великої угоди між Росією і Заходом Україна отримає якісь гарантії безпеки, але може втратити частину своєї території і/або суверенітету.
Тоді як перший варіант є на сьогоднішній день найбільш вірогідним, то другий іноді названий «фінляндізацією», став за останні три роки найпопулярнішим серед багатьох політиків, дипломатів, спостерігачів у Західній Європі і деяких аналітиків Росії.
Ідея про велику угоду між Москвою і Заходом часто згадується як у ЗМІ, так і в експертних дискусіях. В принципі, Україна повинна бути найбільш зацікавленою країною в стабільному, всеосяжному і справедливому мирі з Росією. Однак, стійка угода з Москвою здається малоймовірною без фундаментальних змін у нинішньому політичному режимі Росії або, принаймні, в його зовнішньополітичних пріоритетах.
Сьогоднішній Кремль навряд чи по-справжньому визнає суверенітет України або погодиться на дійсне вирішення питання про Крим. Хіба що можна припустити можливий майбутній вихід Росії з українського Донбасу в обмін на зняття більшості західних санкцій.
Ймовірно, що Москва вимагатиме і для цього прогресу додаткових поступок з боку Заходу, як, наприклад, офіційного виключення можливості майбутнього вступу України в ЄС і НАТО. Кремль також найімовірніше не відмовиться від Криму і не припинить підтримку своїх лялькових режимів у Придністров'ї, Південній Осетії та Абхазії.
Таким чином, така асиметрична угода, яка ігнорує інтереси особливо Києва, стала б фактичною відмовою США і Великої Британії від їхніх обіцянок у відомому будапештському Меморандумі про запевненнях безпеки України 1994 року. (Назва цього документа часто неправильно перекладається в Україні як «Меморандум про [нібито] гарантії безпеки», хоча в англійському варіанті тексту йдеться про «security assurances», а не про «security guarantees».)
Тим самим така можлива угода ще більше підірвала би вже тріснутий у 2014-му році всесвітній режим нерозповсюдження ядерної зброї, про що нижче сказано докладніше.
До того ж, така угода повторила б різні попередні невдалі спроби дійти до взаєморозуміння між Заходом і Кремлем про пострадянський простір шляхом колективних переговорів і підписання багатосторонніх документів.
У Будапештському меморандумі 1994-го року зі США, Великою Британією і Україною Кремль в обмін на повну передачу українського ядерного арсеналу Росії запевнив світ у своїй повазі територіальної цілісності, державних кордонів та політичного суверенітету України.
У Стамбульському документі ОБСЄ 1999-го року Росія пообіцяла вивести свою невелику військову частину з Придністров'я. У російсько-грузинському мирному договорі 2008-го року, досягнутому за посередництва ЄС, т.зв. «План Саркозі», керівництво Росії погодилося вивести свої війська з Південної Осетії та Абхазії. У Женевській декларації, Мінському протоколі і Мінському меморандумі 2014-го року, і в Мінській угоді 2015-го року, Москва погодилася на деокупацію Донбасу.
Жодна з російських обіцянок в цих багатосторонніх угодах (як і в цілому ряду двосторонніх договорів Росії з Україною, Молдовою і Грузією) не була виконана, хоча Москва в тій чи іншій мірі брала участь в ініціації підписання і розробці текстів цих документів.
Укладення ще однієї подібної угоди з Москвою може мати такий же розчаровуючий результат. У гіршому разі він може спокусити Захід підписатися під перманентним порушенням політичного суверенітету України. Такий результат на тлі подій і угод щодо українського ядерного арсеналу 1990-их років, далі підірвав би логіку демонстративно порушуваного Москвою з 2014-го року міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї.
Третій сценарій: Дотримуючись своєї обіцянки на саміті в Бухаресті в 2008 році, НАТО надає Україні та Грузії Плани дій щодо членства (ПДЧ) і, зрештою, приймає ці країни в члени альянсу.
Тоді як велика угода між Росією і Заходом є кращим варіантом вирішення конфлікту навколо України серед багатьох західних і російських спостерігачів, в самій Україні і Грузії найбільш популярним варіантом вирішення проблеми безпеки цих країн є їх якомога швидке приєднання до НАТО. (Молдова в 1994-му році проголосила себе перманентно позаблоковою державою.)
Відносна більшість не тільки політиків і інтелігенції двох країн, але і українського і грузинського суспільств сьогодні стабільно підтримує вступ до НАТО. У 2008 році Україна і Грузія офіційно подали заявку на членство в НАТО. Хоча ці заяви не привели до надання аплікантам ПДЧ, альянс пообіцяв в заключній декларації свого Бухарестського саміту, що Україна і Грузія «стануть членами» альянсу - хоча він і не уточнив, як і коли це трапиться.
Принципова проблема подібного сценарію полягає в тому, що НАТО не є наднаціональною організацією. Рішення про прийняття нових членів вирішують не натовські чиновники або військові, серед яких багато друзів України і Грузії. Замість цього всі країни-члени альянсу в рамках Північноатлантичної ради повинні одноголосно погодитись на розширення.
Перед гіпотетичним голосуванням в Північноатлантичній раді, заява Грузії та України про вступ до НАТО, напевно, знайшла б значну підтримку серед політичних еліт країн-членів альянсу зі Східної Європи та Північної Америки. Однак, оскільки кожна країна має право на вето, проте, шанси на одностайне позитивне голосування були би сьогодні незначними. Найімовірніше, буде завжди, принаймні, кілька західноєвропейських країн, які накладуть своє вето на таке розширення НАТО - до того моменту, поки не вирішаться територіальні суперечки Києва і Тбілісі з Москвою.
Парадоксальним чином Україна і Грузія, мабуть, зможуть стати членами НАТО, коли їм цього вже не буде так і потрібно, тобто якщо і коли вони вирішать свої конфлікти з Росією.
Проте, багато українських і грузинських політиків, експертів і дипломатів сьогодні вкладають велику частину свого часу і своєї енергії в те, щоб просувати ідею якнайшвидшого вступу їхніх країн в НАТО. Вони не тільки пропагують цей туманний сценарій у своїх країнах, а й тиснуть на своїх колег на Заході, щоб вони якимось чином вирішили проблему членства, незважаючи на те, що ймовірність єдиної підтримки цього кроку усіма 29 членами альянсу на найближчі роки близька до нуля.
Хоча мотивація пронатовських грузинських і українських політиків і активістів зрозуміла, їхні постійні спроби чогось досягти в цьому плані в даний момент не тільки марні. Вони частково контрпродуктивні, оскільки відволікають Київ, Тбілісі та їхніх західних партнерів від пошуку найбільш перспективних шляхів підвищення структурної безпеки Грузії та України протягом періоду часу, поки вступ до НАТО зрештою не стане дійсно можливим.
На відміну від непереборних політичних перешкод для подальшого східного розширення НАТО до тих пір, поки триває конфлікт України і Грузії з Росією, майбутній вступ в ЄС трьох асоційованих країн Східного партнерства - набагато менш політизоване питання.
ЄС не є оборонним альянсом, що робить його розширення менш ризикованим для країн-членів Союзу та менш загрозливим перед росіянами, більшість яких до недавнього часу відчували значний рівень симпатії стосовно ЄС. На цьому тлі, шанси, виклики і траєкторії вступу в ЄС, з одного боку, і в НАТО, з іншого, відрізняються.
Правда, офіційної перспективи членства в ЄС у Києва, Тбілісі і Кишинева немає. Проте в той момент, коли три країни повністю втілять свої вже підписані Угоди про асоціацію з ЄС і таким чином «європеїзують» свої національні законодавства і державні управління, в питанні приєднання України, Грузії та Молдови до Союзу з'явиться багато прихильників у Східно Центральній, як і в Західній Європі. Тому, всупереч поширеній думці, майбутній вступ цих трьох країн в ЄС не такий вже малоймовірний. Такий крок був би теж не тривіальним щодо забезпечення безпеки трьох країн.
Угоди про асоціацію, укладені цими трьома пострадянськими республіками в 2014-му році, є виключно великими і всеосяжними договорами, які в найближчі роки будуть поступово посилювати їхні зв'язки з ЄС. Фактично імплементація цих супер-договорів вже сама по собі зробить Україну, Молдову і Грузію учасниками європейського економічного і правового простору. Коли Угоди будуть повністю втілені і діяти в багатьох сферах суспільного життя трьох країн, фінальний крок до повного членства в ЄС буде вже відносно легким.
На цьому тлі, ймовірно, що після того, як більшість глав Угод про асоціацію будуть реалізовані, три країни отримають офіційний статус кандидата в члени від Брюсселя. Ймовірно, також, що наступні за цим переговори про вступ будуть коротшими, ніж у випадку більш ранніх вступів країн в ЄС, оскільки багато ключових питань вже будуть вирішені в процесі втілення чинних величезних Угод про асоціацію. Хоча ці договори офіційно не укладені для того, щоб підготувати три країни Східного партнерства до вступу в ЄС, за фактом вони роблять саме це.
ЄС, правда, не є військовим альянсом і, отже, не дає таких же однозначних гарантій безпеки як НАТО. Проте, члени Союзу інституційно пов'язані настільки міцно і багатогранно, що вони не можуть не бути тісними геополітичними союзниками. Таким чином, приєднання України, Грузії і Молдови до ЄС значно поліпшить їх положення в сфері безпеки і буде геополітично менш складним, ніж подальше розширення НАТО.
Деякі політики, дипломати і експерти цих трьох країн розуміють потенційне значення членства в ЄС у вирішенні проблеми безпеки Києва, Тбілісі і Кишинева і тому активно над цим працюють. Проте, особлива глибина і широта цих трьох Угод про асоціацію означають, що їх імплементація потребуватиме багато років. Це означає, що - хоча політично вступ в ЄС і легше, ніж в НАТО - Україна, Грузія і Молдова ще не скоро зможуть претендувати на членство в ЄС. Залишається питання, що робити до моменту їх імовірного майбутнього вступу в Союз.
П'ятий сценарій: Отримання статусу т.зв. Головного не-НАТОвського союзника США або/та укладення угоди про безпеку на базі Будапештського меморандуму.
Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій за величиною в світі арсенал ядерної зброї, який значно перевищив сумарну кількість атомних боєголовок, що перебували тоді в розпорядженні Китаю, Великої Британії та Франції. Зрозуміло, у Києва на початку дев'яностих не було можливості використовувати більшу частину цієї зброї. Проте, цей величезний арсенал, як і значні виробничі потужності та інженерно-технологічний досвід України дозволили б Києву створити невеликі, але функціональні і досить загрозливі ядерні війська.
Однак, Київ вирішив відмовитися від усієї своєї ядерної зброї, обладнання та матеріалів, щоб приєднатися до середини 1990-х до всесвітнього Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як держави без атомної зброї. Уже підозрюючи тоді російську ірредентистську загрозу, український уряд, однак, наполягав на тому, щоб Україна за відмову від свого ядерного арсеналу отримала гарантії безпеки з боку т.зв. країн-депозитарів ДНЯЗ, тобто від Вашингтона, Лондона і Москви, які і підписали Будапештський меморандум у 1994-му році.
Безумовно, цей меморандум не є повноцінним міжнародним договором. Він надав Україні не «гарантії», як часто стверджується в українських ЗМІ, а «запевнення» (assurances) про безпеку. Проте, оскільки Будапештський документ тісно пов'язаний з ДНЯЗ, Москва в 2014 році порушила не тільки територіальну цілісність України.
Опосередкованою жертвою російської анексії Криму та інтервенції на Донбасі також стало міжнародна довіра в дієвість Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. На цьому тлі, Україні варто в майбутньому спробувати переконати Вашингтон і Лондон підтвердити свої запевнення 1994-го року і зробити це не тільки і не стільки через солідарність з Україною, а заради збереження майбутньої міцності всесвітнього режиму нерозповсюдження.
Стандартний формат забезпечення безпеки, який США застосовує до обраних партнерів по всьому світу - це т.зв. статус Основного союзника поза НАТО, який передбачає ряд особливих можливостей щодо співпраці в сфері безпеки і може супроводжуватися пактом про військову допомогу між Вашингтоном і його союзником.
У грудні 2014 року в Конгресі США вже серйозно розглядали надання цього статусу Україні, але в останній момент це положення було виключено з відповідного законопроекту. У березні 2017 року Верховна Рада прийняла резолюцію, в якій вона прямо просить Вашингтон оголосити Україну своїм Основним союзником поза НАТО. У майбутньому, можливо, Києву варто прагнути навіть до тристороннього договору між Україною, США і Великою Британією на підставі обіцянок Вашингтона і Лондона в Будапештському Меморандумі 1994-го року.
Очевидна причина, чому такого договору і військової співпраці ще немає - це те, що США і Велика Британія тоді ризикують бути втягнутими в конфлікт України з Росією. З іншого боку, такий крок підвищив би ставки для Росії в її гібридній війні проти України і тим самим міг би допомогти стримати майбутні атаки Москви. Більш того, надання Україні більш серйозних гарантій безпеки США і Великої Британії, ніж запевнення в рамках Будапештського меморандуму, посилило б загальну довіру до міжнародного права взагалі, і ДНЯЗ зокрема.
На цьому тлі, Вашингтон і Лондон одного разу зможуть вирішити, що їм все ж варто прийняти такий ризик і провести якийсь «апгрейд» Будапештської угоди 1994-го року - не тільки і не стільки заради безпеки українців, а в інтересах подальшого функціонування режиму нерозповсюдження. В такому разі, Україна зможе суттєво посилити свою міжнародну включеність і відійти від свого нинішнього стану в європейській «сірій зоні» безпеки.
Парадоксальним чином, такий розвиток був би і в корінних стратегічних інтересах російської держави - факт, який, звичайно, цинічна «кремлівська політологія» рішуче б заперечувала. Сприйняття Росії як світової держави і її міжнародна вага більш тісно пов'язані з відносною грізністю та ексклюзивністю її ядерного арсеналу, ніж, наприклад, в разі США, Китаю, Франції і Великої Британії. Міжнародний вага цих чотирьох країн, правда, теж базується на їх статусі офіційних ядерних держав в рамках ДНЯЗ. Але їхній статус і репутація пов'язані не тільки з їхньою ядерною зброєю, але і з іншими факторами, як наприклад, зі значною економічною потужністю, високим академічним потенціалом і різними технологічними інноваціями цих більш-менш динамічних націй.
Збереження світового статусу і ваги Росії як країни, досягнення якої у позавійськових сферах скромніші, ніж у інших ядерних держав, тому особливо тісно пов'язане з майбутнім дотриманням ДНЯЗ. Якщо різні країни світу будуть втрачати свою довіру в ефективність ДНЯЗ і відповідно почнуть самі набувати ядерну зброю, це знизить в першу чергу, відносну міжнародну вагу Росії. Москві буде важче від інших офіційних ядерних держав компенсувати поступове зниження особливості її володіння ядерної зброї іншими важелями впливу.
Відносні статусні втрати від можливого майбутнього зростання кількості країн з ядерною зброєю будуть у Росії більші, ніж у будь-якої іншої країни світу. Тому, Москва мала би бути – з огляду на специфічне міжнародне геополітичне положення Росії - найзапеклішим гарантом ДНЯЗ. Але, звичайно, останні операції Кремля в Україні суперечать в найрізноманітніших відношеннях цілям, які можна було б позначити як корінні національні інтереси Росії - і не тільки в сфері її відносної міжнародної ваги.
Геополітична ситуація Києва, Кишинева та Тбілісі на абстрактному рівні схожа на ситуацію нових держав Центрально-Східної Європи, які з'явилися після Першої світової війни (таких як Польща, Чехословаччина, Литва, Латвія, Естонія). Як і ці держави в міжвоєнний період, Україна, Грузія і Молдова зараз перебувають у деякій геополітичній «дірі», і їхньому суверенітету загрожує ревізіоністська держава.
Росія вже встигла зробити з усіх трьох цих країн «держави, що не відбулися» шляхом активного підбурювання і цілеспрямованої підтримки в них сепаратистських рухів. Без допомоги Москви шість сепаратистських одиниць на території цих країн не було б. Опосередковано Росія також причетна до сепаратизму в Азербайджані, де Москва допомагає Вірменії, яка зі свого боку підтримує сепаратистів Нагорного Карабаху.
Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова зараз вже входять у т.зв. Організацію за демократію та економічний розвиток, відому під абревіатурою ГУАМ. Об'єднання чотирьох країн в цій коаліції віддалено нагадує міжвоєнний східноєвропейський проект під назвою «Інтермаріум» (тобто «землі між морями»).
Після розпаду імперій польські та інші політики колишніх колоній різних імперій в Європі розвинули ідею об'єднання їхніх націй між Балтійським, Чорним і Адріатичним морями. Основна мета Міжмор’я і подібних проектів полягала в тому, щоб посилити відносну безпеку цих самих по собі слабких держав, створивши союз, який зробить буферну зону між потенційними ревізіоністськими Німеччиною і Росією/СРСР безпечнішою. Але ця ідея так і не була втілена - і не змогла зупинити початок Другої світової війни.
ГУАМ же, як і інша аналогічна організація, створена в 2005 році, т.зв. Співтовариство демократичного вибору, стали реальністю. Однак, ці коаліції за своїми складами і статутами занадто слабкі, щоб протистояти військовому втручанню і іншим т.зв. «активним діям» Росії в нинішній «сірій зоні» між НАТО, з одного боку, і Організацією договору про колективну безпеку, з іншого.
Найближчі західні сусіди України – Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія – та інші східні країни-члени НАТО мають бути зацікавлені в стабільності і безпеці особливо української держави. Можливий крах української держави в результаті нової російської атаки позначився б на них у найрізноманітніших відношеннях.
Але, незважаючи на таку спільність інтересів націй Центрально-Східної Європи, досі не було будь-яких істотних дій для створення відповідної всеохоплюючої структури безпеки країн цього регіону. І це на тлі того, що вже існує якась модель для такої угоди між членом і не-членом НАТО в регіоні. У 2010 році Азербайджану вдалося підписати з Туреччиною Договір про стратегічне партнерство, який включає в себе і статтю про можливу військову допомогу Анкари для Баку.
Таким чином не тільки США в своїх різноманітних союзах поза НАТО, але і Туреччина своїм договором з Азербайджаном вже перейшли «червону лінію» надання ратифікованих гарантій безпеки членами НАТО за межами альянсу.
Проте для Польщі, Румунії та інших східноєвропейських сусідів України ідея їх участі в антикремлівської коаліції за межами НАТО, мабуть, нецікава. Хоча ідея Інтермаріума іноді згадувалася польськими політиками, зокрема, нинішнім президентом Польщі Анджеєм Дудою, протягом останніх 25 років Варшава ще не зробила ніяких конкретних кроків для її реалізації. Сьогодні Варшава, здається, більше зацікавлена в побудові антинімецьких східноєвропейських коаліцій в середині ЄС, ніж у розв’язанні проблем безпеки на східному кордоні Польщі.
Корисність ЄС або НАТО в разі найбільш апокаліптичного, але цілком можливого, сценарію для української держави, тобто її розпаду, для західних сусідів України була б обмежена. Незрозуміло, наприклад, наскільки Брюссель зміг би допомогти Польщі, Словаччині, Угорщині та Румунії при припливі кількох мільйонів українських біженців або ж під час вибуху найбільшої АЕС Європи в Запорізькій області. Чи покладається Варшава на те, що війська НАТО почнуть стріляти по українських біженцях після вичерпання максимуму кількості біженців, яку Польща згодна прийняти, тобто, наприклад, після приходу третього мільйона іммігрантів з України протягом кількох тижнів? Чи сподівається Бухарест на те, що ЄС введе строгий візовий режим для запорізьких радіоактивних частинок, коли вони почнуть масово перетинати Шенгенську зону через румунсько-український кордон?
Імовірність повного краху української держави і його апокаліптичних наслідків, звісно, низька. Однак, ставки для східних членів НАТО в стабільності України - величезні, а можливості НАТО допомогти в цьому сенсі (через згадану боязкість західних європейців) - обмежені. На цьому тлі, відносна пасивність, зокрема, Варшави, Бухареста, Будапешта і Братислави в подоланні східноєвропейської «сірої зони» дивує. Ця бездіяльність, можливо, пов'язана з тим, що погляд багатьох центрально-східних політиків, дипломатів і навіть деяких експертів на свій регіон сьогодні «астрономічний».
У не цілком усвідомленій «астрономічній» уяві Європи серед посткомуністичних еліт, континент розділений на хорошу «планету» ЄС і НАТО і погану «планету» всіх інших країн. Перебування на правильній «планеті», в цьому пост-географічному погляді вирішує всі основні проблеми безпеки. Важливо лише те, щоб ні в якому разі не увійти в якийсь зв'язок з іншою «планетою», не бути залученим в її проблеми і тим самим бути перетягнутим із «правильної європейської» в «неправильну пострадянську» зону. В чудовому новому світі центрально-східної політології, погана планета настільки далека від хорошої, що її проблеми несуттєві для щасливих мешканців планети ЄС/НАТО.
Є, звичайно, й інші причини для того, що періодично спливаюча ідея про створення Міжмор'я поки залишилася невтіленою. Так, недавній націоналістичний поворот у внутрішній і зовнішній політиці Польщі привів до нових напружень як в польсько-радянських, так і польсько-українських відносинах.
Невдала офіційна постмайданівська політика історичної пам'яті Києва - особливо щодо інтерпретації значення і увічнення лідерів ОУН-УПА - підігравала цьому польському повороту. Зокрема, це стосується діяльності нового керівництва урядового Українського інституту національної пам'яті (УІНП), що складається з істориків, які не публікуються в серйозних академічних журналах. Бездарні ініціативи УІНП і йому подібних інститутів у значній мірі полегшили утилізацію нових польсько-українських напружень російською пропагандистською машиною.
Висновки
Жоден з цих шести сценаріїв не обнадіює. Перший, про збереження «сірої зони», сьогодні здається найбільш імовірним. Але він, можливо, з урахуванням відомого минулого досвіду, зрештою - безвихідь. Залишається неясним, чи може навіть сильніша, ніж сьогодні, кооперація, адаптація і консолідація в рамках цього сценарію замінити або компенсувати офіційну і стійку інституційну інтеграцію України, Грузії і Молдови в більш-менш значущу міжнародну коаліцію до такого ступеня, що безпека цих трьох країн істотно посилиться
Решта п'ять сценаріїв, навпаки, дають деякі міжнародно-правові механізми серйозного забезпечення безпеки в сьогоднішній «сірій зоні». Вони би принципово змінили всю геополітику Східної Європи шляхом підписання нових великих договорів. Але ці сценарії, які в різних вимірах вигідні Україні, Грузії і, частково, Молдові, сьогодні малореалістичні, якщо не фантастичні. Проте, ці п'ять сценаріїв в тій чи іншій мірі можуть стати можливими в майбутньому, якщо відбудуться істотні зміни у внутрішній або зовнішній політиці тих чи інших залучених у східноєвропейський регіон країн і організацій.
Наші інтереси:
Грунтовний геополітичний аналіз аналіз. Взяти до уваги і ставати активним геополітичним гравцем!
Стратегія палінгенезії полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Чеснота милосердя дозволяє вчитися у ворогів і...
Шість сценаріїв майбутнього України: залишитися "сірою зоною", стати союзником США поза НАТО чи інше?
Світ:
Спецтема:
Вирішальним викликом перед Києвом в наступні кілька років залишається питання захисту української національної безпеки від російської гібридної війни проти України. В першу чергу, це стосується стримування можливих подальших військових атак Москви вглиб української держави,
umland.jpg
таких як повітряних бомбардувань, артилерійських обстрілів, ракетних ударів або просування сухопутних військ за межі сьогоднішніх окупованих територій. Останнє могло б, наприклад, статися, якщо Кремль надумає створити зв'язок між Росією і Кримом уздовж Азовського моря – особливо, в разі невдачі російського будівництва Керченського мосту, пише у своїй статті у виданні "Новое время" Андреас Умланд, старший науковий співробітник Інституту євро-атлантичного співробітництва в Києві.
Він окреслює шість можливих варіантів майбутнього міжнародного позиціонування України, які зажадають від Києва, Заходу і Москви - наприклад, після відходу Путіна - різних концептуальних підходів, взаємних сигналів і спільних або ж антагоністичних дій.
Він вважає, що ці сценарії можуть привести до найрізноманітніших наслідків не тільки для України, але і для всієї Європи - якщо не для всього людства (з огляду на викладений нижче зв'язок між територіальною цілісністю України і міжнародним режимом щодо нерозповсюдження ядерної зброї).
Відносні шанси, ризики та можливості втілення того чи іншого сценарію різко відрізняються один від одного. Проте, має сенс обговорити всі шість сценаріїв у приблизно рівній мірі, оскільки вони всі активно обговорюються в експертному середовищі та міжнародній дипломатії.
В наступні роки не можна виключити ані нові потрясіння або трансформації міжнародної системи безпеки, ані різкі зміни у внутрішньому розкладі залучених в «український конфлікт» різних національних держав і міждержавних організації.
В результаті таких мутацій умов для викладених шести сценаріїв, відносна ймовірність їх реалізацій може знизитися або підвищитися в порівнянні з теперішньою ситуацією.
Деякі з тут представлених сценаріїв можуть на тлі сьогоднішньої міжнародної ситуації здатися простими фікціями. Проте, їх попереднє обговорення вже сьогодні має певний сенс на той випадок, якщо в наступні роки відбудуться різкі повороти, наприклад, всередині України, Росії, США та/або Європейського Союзу. Останні роки навчили тому, що навіть найбільш, здавалося б, неймовірних нових розвитків не можна повністю виключити.
З одного боку, політичні катаклізми або ж, з іншого боку, прогресивні стрибки можуть для України та її друзів підтримати нові «вікна можливостей». Якщо таке вікно дійсно раптом відкриється - Києву, Брюсселю, Вашингтону та іншим гравцям потрібно буде, можливо, діяти швидко і рішуче, щоб не упустити історичний момент.
Саме на цей випадок, тобто щоб бути готовим і до найбільш різкого повороту подій, тут обговорюються поки лише гіпотетичні варіанти українського майбутнього. Вони можуть залишитися такими ж фантастичними, якими вони уявляються на сьогодні або ж, навпаки, стати цілком можливими, якщо світ істотно зміниться.
Перший сценарій: Україна (спільно з Грузією і Молдовою) залишається в нинішній геополітичній «сірій зоні» Європи і отримує тільки неформальну підтримку своєї безпеки з боку Заходу
Проста екстраполяція нинішнього становища України, Молдови і Грузії без істотної зміни їх міжнародного статусу є, на сьогоднішній день, найбільш імовірним сценарієм в найближчі роки. Можливі нові розвитки всередині цього сценарію, як, наприклад, різні двосторонні партнерства, проекти і домовленості. Але в підсумку такі окремі ініціативи, найімовірніше, залишать рівень інституційної включеності всіх трьох країн, тобто відсутність їх організаційного включення в європейську систему безпеки, аналогічного сьогоднішньому.
В результаті, з одного боку, можна справедливо стверджувати, що тільки обговорення різних варіантів майбутнього в рамках цього першого сценарію подій - дійсно реалістична дискусія, і що тільки спроби поліпшення саме цього сценарію має політичний сенс для України.
З іншого боку, очевидним недоліком цього українського, грузинського і молдавського майбутнього є те, що воно буде по суті продовженням ситуації, яка склалася з 1991 року. Цей сценарій буде і далі відтворювати той набір обставин, що призвів до катастрофи 2014 року.
Часткова західна допомога Україні, Молдові та Грузії у вигляді фінансової підтримки, різних схем співпраці і постачання деякої зброї, в гіршому випадку колись буде розглядатися як відволікання від завдання більш креативного та істотного розв'язання принципової проблеми міжнародного становища цих трьох країн.
Скрупульозна робота над поступовим поліпшенням сценарію «сірої зони» з огляду на його високу ймовірність на наступні роки, звичайно, потрібна - і, з огляду на неясність альтернатив йому навіть першочергова. Однак, надмірний або навіть винятковий фокус тільки на цю мету може привести як в Україні, так і на Заході до забудькуватості щодо того факту, що цей сценарій взрештою буде означати збереження небезпечної геополітичної «дірки» в Європі.
Поки ця крихка модель міжнародних відносин Східної Європи не буде замінена якоюсь серйозною структурою, вона може привести до ще більшого краху, ніж той, який стався в 2014-му році. Ідея про те, що Україна, Молдова і Грузія повинні і можуть самі по собі стати досить сильними, щоб протистояти Росії, - почесна і симпатична. Але вона врешті наївна, якщо не легковажна. Те, що ці країни самостійно можуть впоратися з новим повномасштабним російським військовим вторгненням, включно з повітряними і ракетнами атаками - а саме про цей кошмар потрібно говорити, якщо серйозно обговорювати питання базової національної безпеки трьох країн - всього лише солодка мрія.
Другий сценарій: В рамках великої угоди між Росією і Заходом Україна отримає якісь гарантії безпеки, але може втратити частину своєї території і/або суверенітету.
Тоді як перший варіант є на сьогоднішній день найбільш вірогідним, то другий іноді названий «фінляндізацією», став за останні три роки найпопулярнішим серед багатьох політиків, дипломатів, спостерігачів у Західній Європі і деяких аналітиків Росії.
Ідея про велику угоду між Москвою і Заходом часто згадується як у ЗМІ, так і в експертних дискусіях. В принципі, Україна повинна бути найбільш зацікавленою країною в стабільному, всеосяжному і справедливому мирі з Росією. Однак, стійка угода з Москвою здається малоймовірною без фундаментальних змін у нинішньому політичному режимі Росії або, принаймні, в його зовнішньополітичних пріоритетах.
Сьогоднішній Кремль навряд чи по-справжньому визнає суверенітет України або погодиться на дійсне вирішення питання про Крим. Хіба що можна припустити можливий майбутній вихід Росії з українського Донбасу в обмін на зняття більшості західних санкцій.
Ймовірно, що Москва вимагатиме і для цього прогресу додаткових поступок з боку Заходу, як, наприклад, офіційного виключення можливості майбутнього вступу України в ЄС і НАТО. Кремль також найімовірніше не відмовиться від Криму і не припинить підтримку своїх лялькових режимів у Придністров'ї, Південній Осетії та Абхазії.
Таким чином, така асиметрична угода, яка ігнорує інтереси особливо Києва, стала б фактичною відмовою США і Великої Британії від їхніх обіцянок у відомому будапештському Меморандумі про запевненнях безпеки України 1994 року. (Назва цього документа часто неправильно перекладається в Україні як «Меморандум про [нібито] гарантії безпеки», хоча в англійському варіанті тексту йдеться про «security assurances», а не про «security guarantees».)
Тим самим така можлива угода ще більше підірвала би вже тріснутий у 2014-му році всесвітній режим нерозповсюдження ядерної зброї, про що нижче сказано докладніше.
До того ж, така угода повторила б різні попередні невдалі спроби дійти до взаєморозуміння між Заходом і Кремлем про пострадянський простір шляхом колективних переговорів і підписання багатосторонніх документів.
У Будапештському меморандумі 1994-го року зі США, Великою Британією і Україною Кремль в обмін на повну передачу українського ядерного арсеналу Росії запевнив світ у своїй повазі територіальної цілісності, державних кордонів та політичного суверенітету України.
У Стамбульському документі ОБСЄ 1999-го року Росія пообіцяла вивести свою невелику військову частину з Придністров'я. У російсько-грузинському мирному договорі 2008-го року, досягнутому за посередництва ЄС, т.зв. «План Саркозі», керівництво Росії погодилося вивести свої війська з Південної Осетії та Абхазії. У Женевській декларації, Мінському протоколі і Мінському меморандумі 2014-го року, і в Мінській угоді 2015-го року, Москва погодилася на деокупацію Донбасу.
Жодна з російських обіцянок в цих багатосторонніх угодах (як і в цілому ряду двосторонніх договорів Росії з Україною, Молдовою і Грузією) не була виконана, хоча Москва в тій чи іншій мірі брала участь в ініціації підписання і розробці текстів цих документів.
Укладення ще однієї подібної угоди з Москвою може мати такий же розчаровуючий результат. У гіршому разі він може спокусити Захід підписатися під перманентним порушенням політичного суверенітету України. Такий результат на тлі подій і угод щодо українського ядерного арсеналу 1990-их років, далі підірвав би логіку демонстративно порушуваного Москвою з 2014-го року міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї.
Третій сценарій: Дотримуючись своєї обіцянки на саміті в Бухаресті в 2008 році, НАТО надає Україні та Грузії Плани дій щодо членства (ПДЧ) і, зрештою, приймає ці країни в члени альянсу.
Тоді як велика угода між Росією і Заходом є кращим варіантом вирішення конфлікту навколо України серед багатьох західних і російських спостерігачів, в самій Україні і Грузії найбільш популярним варіантом вирішення проблеми безпеки цих країн є їх якомога швидке приєднання до НАТО. (Молдова в 1994-му році проголосила себе перманентно позаблоковою державою.)
Відносна більшість не тільки політиків і інтелігенції двох країн, але і українського і грузинського суспільств сьогодні стабільно підтримує вступ до НАТО. У 2008 році Україна і Грузія офіційно подали заявку на членство в НАТО. Хоча ці заяви не привели до надання аплікантам ПДЧ, альянс пообіцяв в заключній декларації свого Бухарестського саміту, що Україна і Грузія «стануть членами» альянсу - хоча він і не уточнив, як і коли це трапиться.
Принципова проблема подібного сценарію полягає в тому, що НАТО не є наднаціональною організацією. Рішення про прийняття нових членів вирішують не натовські чиновники або військові, серед яких багато друзів України і Грузії. Замість цього всі країни-члени альянсу в рамках Північноатлантичної ради повинні одноголосно погодитись на розширення.
Перед гіпотетичним голосуванням в Північноатлантичній раді, заява Грузії та України про вступ до НАТО, напевно, знайшла б значну підтримку серед політичних еліт країн-членів альянсу зі Східної Європи та Північної Америки. Однак, оскільки кожна країна має право на вето, проте, шанси на одностайне позитивне голосування були би сьогодні незначними. Найімовірніше, буде завжди, принаймні, кілька західноєвропейських країн, які накладуть своє вето на таке розширення НАТО - до того моменту, поки не вирішаться територіальні суперечки Києва і Тбілісі з Москвою.
Парадоксальним чином Україна і Грузія, мабуть, зможуть стати членами НАТО, коли їм цього вже не буде так і потрібно, тобто якщо і коли вони вирішать свої конфлікти з Росією.
Проте, багато українських і грузинських політиків, експертів і дипломатів сьогодні вкладають велику частину свого часу і своєї енергії в те, щоб просувати ідею якнайшвидшого вступу їхніх країн в НАТО. Вони не тільки пропагують цей туманний сценарій у своїх країнах, а й тиснуть на своїх колег на Заході, щоб вони якимось чином вирішили проблему членства, незважаючи на те, що ймовірність єдиної підтримки цього кроку усіма 29 членами альянсу на найближчі роки близька до нуля.
Хоча мотивація пронатовських грузинських і українських політиків і активістів зрозуміла, їхні постійні спроби чогось досягти в цьому плані в даний момент не тільки марні. Вони частково контрпродуктивні, оскільки відволікають Київ, Тбілісі та їхніх західних партнерів від пошуку найбільш перспективних шляхів підвищення структурної безпеки Грузії та України протягом періоду часу, поки вступ до НАТО зрештою не стане дійсно можливим.
На відміну від непереборних політичних перешкод для подальшого східного розширення НАТО до тих пір, поки триває конфлікт України і Грузії з Росією, майбутній вступ в ЄС трьох асоційованих країн Східного партнерства - набагато менш політизоване питання.
ЄС не є оборонним альянсом, що робить його розширення менш ризикованим для країн-членів Союзу та менш загрозливим перед росіянами, більшість яких до недавнього часу відчували значний рівень симпатії стосовно ЄС. На цьому тлі, шанси, виклики і траєкторії вступу в ЄС, з одного боку, і в НАТО, з іншого, відрізняються.
Правда, офіційної перспективи членства в ЄС у Києва, Тбілісі і Кишинева немає. Проте в той момент, коли три країни повністю втілять свої вже підписані Угоди про асоціацію з ЄС і таким чином «європеїзують» свої національні законодавства і державні управління, в питанні приєднання України, Грузії та Молдови до Союзу з'явиться багато прихильників у Східно Центральній, як і в Західній Європі. Тому, всупереч поширеній думці, майбутній вступ цих трьох країн в ЄС не такий вже малоймовірний. Такий крок був би теж не тривіальним щодо забезпечення безпеки трьох країн.
Угоди про асоціацію, укладені цими трьома пострадянськими республіками в 2014-му році, є виключно великими і всеосяжними договорами, які в найближчі роки будуть поступово посилювати їхні зв'язки з ЄС. Фактично імплементація цих супер-договорів вже сама по собі зробить Україну, Молдову і Грузію учасниками європейського економічного і правового простору. Коли Угоди будуть повністю втілені і діяти в багатьох сферах суспільного життя трьох країн, фінальний крок до повного членства в ЄС буде вже відносно легким.
На цьому тлі, ймовірно, що після того, як більшість глав Угод про асоціацію будуть реалізовані, три країни отримають офіційний статус кандидата в члени від Брюсселя. Ймовірно, також, що наступні за цим переговори про вступ будуть коротшими, ніж у випадку більш ранніх вступів країн в ЄС, оскільки багато ключових питань вже будуть вирішені в процесі втілення чинних величезних Угод про асоціацію. Хоча ці договори офіційно не укладені для того, щоб підготувати три країни Східного партнерства до вступу в ЄС, за фактом вони роблять саме це.
ЄС, правда, не є військовим альянсом і, отже, не дає таких же однозначних гарантій безпеки як НАТО. Проте, члени Союзу інституційно пов'язані настільки міцно і багатогранно, що вони не можуть не бути тісними геополітичними союзниками. Таким чином, приєднання України, Грузії і Молдови до ЄС значно поліпшить їх положення в сфері безпеки і буде геополітично менш складним, ніж подальше розширення НАТО.
Деякі політики, дипломати і експерти цих трьох країн розуміють потенційне значення членства в ЄС у вирішенні проблеми безпеки Києва, Тбілісі і Кишинева і тому активно над цим працюють. Проте, особлива глибина і широта цих трьох Угод про асоціацію означають, що їх імплементація потребуватиме багато років. Це означає, що - хоча політично вступ в ЄС і легше, ніж в НАТО - Україна, Грузія і Молдова ще не скоро зможуть претендувати на членство в ЄС. Залишається питання, що робити до моменту їх імовірного майбутнього вступу в Союз.
П'ятий сценарій: Отримання статусу т.зв. Головного не-НАТОвського союзника США або/та укладення угоди про безпеку на базі Будапештського меморандуму.
Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій за величиною в світі арсенал ядерної зброї, який значно перевищив сумарну кількість атомних боєголовок, що перебували тоді в розпорядженні Китаю, Великої Британії та Франції. Зрозуміло, у Києва на початку дев'яностих не було можливості використовувати більшу частину цієї зброї. Проте, цей величезний арсенал, як і значні виробничі потужності та інженерно-технологічний досвід України дозволили б Києву створити невеликі, але функціональні і досить загрозливі ядерні війська.
Однак, Київ вирішив відмовитися від усієї своєї ядерної зброї, обладнання та матеріалів, щоб приєднатися до середини 1990-х до всесвітнього Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як держави без атомної зброї. Уже підозрюючи тоді російську ірредентистську загрозу, український уряд, однак, наполягав на тому, щоб Україна за відмову від свого ядерного арсеналу отримала гарантії безпеки з боку т.зв. країн-депозитарів ДНЯЗ, тобто від Вашингтона, Лондона і Москви, які і підписали Будапештський меморандум у 1994-му році.
Безумовно, цей меморандум не є повноцінним міжнародним договором. Він надав Україні не «гарантії», як часто стверджується в українських ЗМІ, а «запевнення» (assurances) про безпеку. Проте, оскільки Будапештський документ тісно пов'язаний з ДНЯЗ, Москва в 2014 році порушила не тільки територіальну цілісність України.
Опосередкованою жертвою російської анексії Криму та інтервенції на Донбасі також стало міжнародна довіра в дієвість Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. На цьому тлі, Україні варто в майбутньому спробувати переконати Вашингтон і Лондон підтвердити свої запевнення 1994-го року і зробити це не тільки і не стільки через солідарність з Україною, а заради збереження майбутньої міцності всесвітнього режиму нерозповсюдження.
Стандартний формат забезпечення безпеки, який США застосовує до обраних партнерів по всьому світу - це т.зв. статус Основного союзника поза НАТО, який передбачає ряд особливих можливостей щодо співпраці в сфері безпеки і може супроводжуватися пактом про військову допомогу між Вашингтоном і його союзником.
У грудні 2014 року в Конгресі США вже серйозно розглядали надання цього статусу Україні, але в останній момент це положення було виключено з відповідного законопроекту. У березні 2017 року Верховна Рада прийняла резолюцію, в якій вона прямо просить Вашингтон оголосити Україну своїм Основним союзником поза НАТО. У майбутньому, можливо, Києву варто прагнути навіть до тристороннього договору між Україною, США і Великою Британією на підставі обіцянок Вашингтона і Лондона в Будапештському Меморандумі 1994-го року.
Очевидна причина, чому такого договору і військової співпраці ще немає - це те, що США і Велика Британія тоді ризикують бути втягнутими в конфлікт України з Росією. З іншого боку, такий крок підвищив би ставки для Росії в її гібридній війні проти України і тим самим міг би допомогти стримати майбутні атаки Москви. Більш того, надання Україні більш серйозних гарантій безпеки США і Великої Британії, ніж запевнення в рамках Будапештського меморандуму, посилило б загальну довіру до міжнародного права взагалі, і ДНЯЗ зокрема.
На цьому тлі, Вашингтон і Лондон одного разу зможуть вирішити, що їм все ж варто прийняти такий ризик і провести якийсь «апгрейд» Будапештської угоди 1994-го року - не тільки і не стільки заради безпеки українців, а в інтересах подальшого функціонування режиму нерозповсюдження. В такому разі, Україна зможе суттєво посилити свою міжнародну включеність і відійти від свого нинішнього стану в європейській «сірій зоні» безпеки.
Парадоксальним чином, такий розвиток був би і в корінних стратегічних інтересах російської держави - факт, який, звичайно, цинічна «кремлівська політологія» рішуче б заперечувала. Сприйняття Росії як світової держави і її міжнародна вага більш тісно пов'язані з відносною грізністю та ексклюзивністю її ядерного арсеналу, ніж, наприклад, в разі США, Китаю, Франції і Великої Британії. Міжнародний вага цих чотирьох країн, правда, теж базується на їх статусі офіційних ядерних держав в рамках ДНЯЗ. Але їхній статус і репутація пов'язані не тільки з їхньою ядерною зброєю, але і з іншими факторами, як наприклад, зі значною економічною потужністю, високим академічним потенціалом і різними технологічними інноваціями цих більш-менш динамічних націй.
Збереження світового статусу і ваги Росії як країни, досягнення якої у позавійськових сферах скромніші, ніж у інших ядерних держав, тому особливо тісно пов'язане з майбутнім дотриманням ДНЯЗ. Якщо різні країни світу будуть втрачати свою довіру в ефективність ДНЯЗ і відповідно почнуть самі набувати ядерну зброю, це знизить в першу чергу, відносну міжнародну вагу Росії. Москві буде важче від інших офіційних ядерних держав компенсувати поступове зниження особливості її володіння ядерної зброї іншими важелями впливу.
Відносні статусні втрати від можливого майбутнього зростання кількості країн з ядерною зброєю будуть у Росії більші, ніж у будь-якої іншої країни світу. Тому, Москва мала би бути – з огляду на специфічне міжнародне геополітичне положення Росії - найзапеклішим гарантом ДНЯЗ. Але, звичайно, останні операції Кремля в Україні суперечать в найрізноманітніших відношеннях цілям, які можна було б позначити як корінні національні інтереси Росії - і не тільки в сфері її відносної міжнародної ваги.
Геополітична ситуація Києва, Кишинева та Тбілісі на абстрактному рівні схожа на ситуацію нових держав Центрально-Східної Європи, які з'явилися після Першої світової війни (таких як Польща, Чехословаччина, Литва, Латвія, Естонія). Як і ці держави в міжвоєнний період, Україна, Грузія і Молдова зараз перебувають у деякій геополітичній «дірі», і їхньому суверенітету загрожує ревізіоністська держава.
Росія вже встигла зробити з усіх трьох цих країн «держави, що не відбулися» шляхом активного підбурювання і цілеспрямованої підтримки в них сепаратистських рухів. Без допомоги Москви шість сепаратистських одиниць на території цих країн не було б. Опосередковано Росія також причетна до сепаратизму в Азербайджані, де Москва допомагає Вірменії, яка зі свого боку підтримує сепаратистів Нагорного Карабаху.
Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова зараз вже входять у т.зв. Організацію за демократію та економічний розвиток, відому під абревіатурою ГУАМ. Об'єднання чотирьох країн в цій коаліції віддалено нагадує міжвоєнний східноєвропейський проект під назвою «Інтермаріум» (тобто «землі між морями»).
Після розпаду імперій польські та інші політики колишніх колоній різних імперій в Європі розвинули ідею об'єднання їхніх націй між Балтійським, Чорним і Адріатичним морями. Основна мета Міжмор’я і подібних проектів полягала в тому, щоб посилити відносну безпеку цих самих по собі слабких держав, створивши союз, який зробить буферну зону між потенційними ревізіоністськими Німеччиною і Росією/СРСР безпечнішою. Але ця ідея так і не була втілена - і не змогла зупинити початок Другої світової війни.
ГУАМ же, як і інша аналогічна організація, створена в 2005 році, т.зв. Співтовариство демократичного вибору, стали реальністю. Однак, ці коаліції за своїми складами і статутами занадто слабкі, щоб протистояти військовому втручанню і іншим т.зв. «активним діям» Росії в нинішній «сірій зоні» між НАТО, з одного боку, і Організацією договору про колективну безпеку, з іншого.
Найближчі західні сусіди України – Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія – та інші східні країни-члени НАТО мають бути зацікавлені в стабільності і безпеці особливо української держави. Можливий крах української держави в результаті нової російської атаки позначився б на них у найрізноманітніших відношеннях.
Але, незважаючи на таку спільність інтересів націй Центрально-Східної Європи, досі не було будь-яких істотних дій для створення відповідної всеохоплюючої структури безпеки країн цього регіону. І це на тлі того, що вже існує якась модель для такої угоди між членом і не-членом НАТО в регіоні. У 2010 році Азербайджану вдалося підписати з Туреччиною Договір про стратегічне партнерство, який включає в себе і статтю про можливу військову допомогу Анкари для Баку.
Таким чином не тільки США в своїх різноманітних союзах поза НАТО, але і Туреччина своїм договором з Азербайджаном вже перейшли «червону лінію» надання ратифікованих гарантій безпеки членами НАТО за межами альянсу.
Проте для Польщі, Румунії та інших східноєвропейських сусідів України ідея їх участі в антикремлівської коаліції за межами НАТО, мабуть, нецікава. Хоча ідея Інтермаріума іноді згадувалася польськими політиками, зокрема, нинішнім президентом Польщі Анджеєм Дудою, протягом останніх 25 років Варшава ще не зробила ніяких конкретних кроків для її реалізації. Сьогодні Варшава, здається, більше зацікавлена в побудові антинімецьких східноєвропейських коаліцій в середині ЄС, ніж у розв’язанні проблем безпеки на східному кордоні Польщі.
Корисність ЄС або НАТО в разі найбільш апокаліптичного, але цілком можливого, сценарію для української держави, тобто її розпаду, для західних сусідів України була б обмежена. Незрозуміло, наприклад, наскільки Брюссель зміг би допомогти Польщі, Словаччині, Угорщині та Румунії при припливі кількох мільйонів українських біженців або ж під час вибуху найбільшої АЕС Європи в Запорізькій області. Чи покладається Варшава на те, що війська НАТО почнуть стріляти по українських біженцях після вичерпання максимуму кількості біженців, яку Польща згодна прийняти, тобто, наприклад, після приходу третього мільйона іммігрантів з України протягом кількох тижнів? Чи сподівається Бухарест на те, що ЄС введе строгий візовий режим для запорізьких радіоактивних частинок, коли вони почнуть масово перетинати Шенгенську зону через румунсько-український кордон?
Імовірність повного краху української держави і його апокаліптичних наслідків, звісно, низька. Однак, ставки для східних членів НАТО в стабільності України - величезні, а можливості НАТО допомогти в цьому сенсі (через згадану боязкість західних європейців) - обмежені. На цьому тлі, відносна пасивність, зокрема, Варшави, Бухареста, Будапешта і Братислави в подоланні східноєвропейської «сірої зони» дивує. Ця бездіяльність, можливо, пов'язана з тим, що погляд багатьох центрально-східних політиків, дипломатів і навіть деяких експертів на свій регіон сьогодні «астрономічний».
У не цілком усвідомленій «астрономічній» уяві Європи серед посткомуністичних еліт, континент розділений на хорошу «планету» ЄС і НАТО і погану «планету» всіх інших країн. Перебування на правильній «планеті», в цьому пост-географічному погляді вирішує всі основні проблеми безпеки. Важливо лише те, щоб ні в якому разі не увійти в якийсь зв'язок з іншою «планетою», не бути залученим в її проблеми і тим самим бути перетягнутим із «правильної європейської» в «неправильну пострадянську» зону. В чудовому новому світі центрально-східної політології, погана планета настільки далека від хорошої, що її проблеми несуттєві для щасливих мешканців планети ЄС/НАТО.
Є, звичайно, й інші причини для того, що періодично спливаюча ідея про створення Міжмор'я поки залишилася невтіленою. Так, недавній націоналістичний поворот у внутрішній і зовнішній політиці Польщі привів до нових напружень як в польсько-радянських, так і польсько-українських відносинах.
Невдала офіційна постмайданівська політика історичної пам'яті Києва - особливо щодо інтерпретації значення і увічнення лідерів ОУН-УПА - підігравала цьому польському повороту. Зокрема, це стосується діяльності нового керівництва урядового Українського інституту національної пам'яті (УІНП), що складається з істориків, які не публікуються в серйозних академічних журналах. Бездарні ініціативи УІНП і йому подібних інститутів у значній мірі полегшили утилізацію нових польсько-українських напружень російською пропагандистською машиною.
Висновки
Жоден з цих шести сценаріїв не обнадіює. Перший, про збереження «сірої зони», сьогодні здається найбільш імовірним. Але він, можливо, з урахуванням відомого минулого досвіду, зрештою - безвихідь. Залишається неясним, чи може навіть сильніша, ніж сьогодні, кооперація, адаптація і консолідація в рамках цього сценарію замінити або компенсувати офіційну і стійку інституційну інтеграцію України, Грузії і Молдови в більш-менш значущу міжнародну коаліцію до такого ступеня, що безпека цих трьох країн істотно посилиться
Решта п'ять сценаріїв, навпаки, дають деякі міжнародно-правові механізми серйозного забезпечення безпеки в сьогоднішній «сірій зоні». Вони би принципово змінили всю геополітику Східної Європи шляхом підписання нових великих договорів. Але ці сценарії, які в різних вимірах вигідні Україні, Грузії і, частково, Молдові, сьогодні малореалістичні, якщо не фантастичні. Проте, ці п'ять сценаріїв в тій чи іншій мірі можуть стати можливими в майбутньому, якщо відбудуться істотні зміни у внутрішній або зовнішній політиці тих чи інших залучених у східноєвропейський регіон країн і організацій.
Грунтовний геополітичний аналіз аналіз. Взяти до уваги і ставати активним геополітичним гравцем!
Зверніть увагу
Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь