ШПАНДАУ і Рудольф Гесс. Частина II. Нюрнбергський епілог

---

Початок:

ШПАНДАУ і Рудольф Гесс. Частина I (1876 – 1987).

https://www.ar25.org/node/39800

***

---

Перебіг засідань Міжнародного військового трибуналу (МВТ) в Нюрнберзі – окрема величезна тема і в цій статті, присвяченій в’язниці Шпандау і Рудольфу Гессу в ній, ми не будемо її торкатися. Виокремимо тільки деякі моменти, які безпосередньо торкаються засудження Рудольфа Гесса.

Юридична змова переможців

І обвинувачі від союзників – США, ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, ФРАНЦІЇ – і радянські юристи, проявляли зацікавленість в тому, щоб не допустити обговорення на процесі питань, небажаних з точки зору країн-організаторів процесу.

9 листопада 1945 року, ще до початку процесу, Комітет обвинувачів [1] за ініціативою Р. Джексона [2] прийняв рішення не допускати політичних випадів з боку підсудних і захисту на адресу країн-засновників МВТ. Було також вирішено скласти перелік питань, які не повинні були обговорюватися на процесі [3].

---

Р. Х. Джексон на Нюрнбергському процесі

---

19 листопада Ю. В. Покровський радирував в Москву: «... Обвинувачі хочуть енергійно уникати слизьких питань і не давати можливості підсудним займатися дискусіями і залучати суд до дискусій. У зв'язку з цим визнали бажаним до початку суду обмінятися списками питань, які не повинні обговорюватися на суді, щоб мати можливість під час процесу відводити їх негайно ... Розенберг зажадав викликати свідка, щоб довести, що в Прибалтиці за радянської влади також були висилки, переселення та інше. Комітет обвинувачів відвів цю спробу, заявивши, що не справа суду займатися обговоренням політики інших держав» [4].

Повідомлення викликало інтерес в Москві. Під керівництвом Вишинського [5], який негайно приїхав в Нюрнберг, незабаром був складений перелік питань, що не підлягали обговоренню. Він був розглянутий на засіданні Комісії та схвалений нею. Руденко [6] повинен був домовитися з іншими обвинувачами «не торкатися ряду питань, щоб СРСР, США, Англія, Франція та інші Об'єднані Нації не стали предметом критики з боку підсудних» [7].

---

А. Я. Вишинський, 1950 р.

---

Р. А. Руденко виступає на Нюрнбергському процесі, 1946 р.

---

До протоколу Комісії додавався перелік питань, складений Вишинським:

«1. Відношення до Версальського миру; 2. Радянсько-німецький пакт про ненапад 1939 року і всі питання, які мають до нього якесь відношення; 3. Відвідування Молотовим Берліна, відвідання Ріббентропом Москви; 4. Питання, пов'язані з суспільно-політичним ладом СРСР; 5. Радянські прибалтійські республіки; 6. Радянсько-німецькі угоди про обмін німецького населення Литви, Латвії та Естонії з Німеччиною; 7. Зовнішня політика Радянського Союзу і, зокрема, питання про протоки, про нібито територіальні домагання СРСР; 8. Балканське питання; 9. Радянсько-польські відносини (питання Західної України і Західної Білорусії).

Англійці також 1 грудня подали на розгляд своїх колег список питань, що починалися з Англо-бурської війни [8] і закінчувалися періодом Другої світової війни [9].

3 грудня Р. Джексон знову запропонував головним обвинувачам зайняти єдину позицію відносно питань, обговорення яких потрібно було припиняти. Він підкреслив, що важливо мати меморандуми всіх головних обвинувачів, щоб потім зробити загальну директиву для Трибуналу, організувавши з ним неофіційну зустріч. Через два дні в Нюрнберзі пройшло чергове засідання Комісії, що доручила Руденко, Нікітченко і Кузьміну скласти проект меморандуму про питання, які підлягають усуненню [10].

Перші ж клопотання захисників підсудних показали, що вони можуть поставити процес під серйозну загрозу висуванням зустрічних звинувачень проти урядів країн-засновників МВТ, і в першу чергу проти СРСР!

8 березня 1946 року Джексон знову звернувся до Руденко і Ф. де Ментона, нагадавши їм про рішення від 9 листопада: «У мене є підстави вважати, що захист збирається нападати на радянську політику, характеризуючи її агресивною по відношенню до Фінляндії, Польщі, Балкан і країн Прибалтики; на політику Франції на Заході і на поведінку з військовополоненими; так само, як, очевидно, буде зроблений ряд випадів, на які вказує сер Девід в своєму меморандумі» [11].

Джексон вказував, що по ряду питань буде потрібно попереднє узгодження з Державним департаментом і військовими властями, без чого американські обвинувачі не зможуть підтримати своїх радянських і французьких колег.

11 березня Руденко в листі Р. Джексону вказав, що розділяє його точку зору про те, що Комітету обвинувачів, відповідно до статті 18 Статуту МВТ, слід «солідарно вживати заходів до рішучого усунення будь-яких спроб з боку обвинувачених та їх захисників використовувати даний судовий процес для розгляду питань, що не мають прямого відношення до справи». В додатку наводився перелік питань, які повинні були усуватися з обговорення, а саме:

«1. Питання, пов'язані з суспільно-політичним ладом СРСР; 2. Зовнішня політика Радянського Союзу: а) радянсько-німецький пакт про ненапад 1939 року й питання, що мають до нього відношення (торговий договір, установлення кордонів, переговори і т. п.); б) відвідування Ріббентропом Москви і переговори в листопаді 1940 року в Берлінському університеті, в) Балканське питання; г) радянсько-польські відносини. 3. Радянські Прибалтійські республіки» [12].

***

26 березня 1946 року було оголошено рішення МВТ про відхилення третього тому документів підсудного Гесса, представлений його захисником Зайдлем, в якому були представлені копії секретних протоколів до Пакту Молотова-Ріббентропа!

***

31 серпня відбулося засідання МВТ, на якому підсудні виступили з останнім словом. Потім судді віддалилися для винесення вироку.

***

---

---

З останнього слова Рудольфа Гесса:

«Деякі з моїх товаришів в цьому залі можуть підтвердити, що ще на самому початку процесу я передбачав наступне:

1. Що свідки, які з'являються в цьому залі, будуть під присягою робити неправдиві заяви, хоча б вони і справляли враження порядних людей, що володіють найкращою репутацією.

2. Що заздалегідь було вирішено – трибунал буде приймати письмові свідчення, що містять неправдиві заяви.

3. Що обвинувачені випробують здивування і потрясіння побачивши деяких свідків-німців.

4. Що деякі обвинувачені будуть вести себе досить дивно: вони будуть висловлювати зауваження, що ганьблять Фюрера; вони будуть звинувачувати свій власний народ; вони будуть навіть звинувачувати один одного, і все це буде неправдою. Можливо вони навіть будуть звинувачувати самих себе, і знову ж таки неправдиво. Я передбачав це не тільки тут, перед початком процесу, а й за багато місяців до нього, в Англії, зокрема доктору Джонстону. Я говорив про це, тому, що деякі події в Англії змусили мене задуматися над повідомленнями про інші процеси. Справа в тому, що люди, які оточували мене під час мого ув'язнення, вели себе специфічно і іноді абсолютно незрозуміло, і це дозволило мені прийти до висновку, що вони діяли, перебуваючи в ненормальному розумовому стані. Деякі з них іноді змінювалися вражаючим чином. Нові співробітники, які приходили змінити старих, мали дивний погляд. Їх очі були скляними; це був погляд сплячої людини. Так тривало кілька днів, а потім вони справляли враження повністю нормальних людей. Вони не могли довго залишатися в ненормальному для людини стані. Не тільки я звертав увагу на ці дивні очі, але і лікар, який відвідував мене в той період, доктор британської армії Джонстон, шотландець.

Навесні 1942 року у мене був відвідувач, який явно провокував мене і вів себе дуже дивно. У цього відвідувача були такі ж дивні очі. Коли він поїхав, доктор Джонстон запитав, що я думаю про цю людину. Ми обидва прийшли до висновку, що він був не зовсім нормальною людиною, і я здивувався, що доктор підтримав мене в цій думці запитавши, чи звернув я увагу на дивний погляд цієї людини, «сплячий» погляд. Доктор Джонстон не підозрював, що, коли він ще тільки прийшов до мене, його очі були точно такими ж ...»

***

Партійне керівництво СРСР на чолі з Сталіним вважало, що радянському народу – переможцю у Великій Вітчизняній війні – не потрібно знати, що говорили в своєму останньому своєму засуджені. Тому у двотомному виданні матеріалів Нюрнбергського процесу для них місця не знайшлося!

---

---

Рудольф Гесс виступає на Нюрнбергському процесі...

---

2 вересня 1946 року МВТ приступив до розгляду питання про винність кожного з підсудних і призначення їм покарання. Перш за все, вирішувалося питання про доведеність звинувачень за чотирма розділами обвинувального висновку, потім – про міру покарання. Процедура голосування при визначенні винності і невинності підсудних носила двоякий характер. У попередньому обговоренні брали участь і члени Трибуналу, і їх заступники. Однак при остаточному винесенні вироку в розрахунок бралися лише голоси членів МВТ. Член МВТ від СРСР Нікітченко [13] ратував за те, що буде досить, якщо за осуд проголосують два члена Трибуналу. Однак більшість вирішила, що для цього необхідні голоси трьох його членів. Тоді радянський суддя запропонував, що і для виправдання потрібно голоси трьох суддів, оскільки поділ порівну голосів створює невизначену картину. Однак ця пропозиція була відхилена. В результаті прийнята процедура голосування дозволила виправдати трьох обвинувачених [Шахта, Папена і Фріче. – В.Ф.].

---

І. Т. Нікітченко (в центрі) на Нюрнбергскому процесі

---

Всі члени МВТ і їх заступники висловилися за смертну кару для Германа Герінга, Йоахіма фон Ріббентропа, Вільгельма Кейтеля, Ернста Кальтенбруннера, Юліуса Штрайхера, Фріца Заукеля, Артура Зейс-Інкварт, Мартіна Бормана. Французькі судді, правда, пропонували військових розстрілювати, а не вішати. Однак в цьому питанні Трибунал підтримав позицію Нікітченко, узгоджену з Москвою, про повішення засуджених до смерті, оскільки розстріл розглядався як почесна страта.

За довічне ув'язнення, а не смертну кару, для Розенберга, Франка, Фріка і Іодля висловився де Вабр [Франція. – В.Ф.], аналогічно щодо Фріка і Розенберга проголосував заступник члена МВТ від США Джон Дж. Паркер. Тим не менше, голосами трьох членів Трибуналу всі ці особи також були засуджені до смертної кари.

---

---

Особливо складно вирішувалася доля Рудольфа Гесса. У суддів виник сумнів в його осудності, незважаючи на висновок медекспертів і власну заяву Гесса. Будучи заступником Гітлера по націонал-соціалістичній партії, він допоміг «фюреру» розробити його філософську концепцію, був його співавтором теорії життєвого простору, одним з розробників «нюрнберзьких законів».

Однак, на думку західних суддів, Гесс в травні 1941 року здійснив політ до Шотландії і провів в ув'язненні в Великобританії більшу частину часу в роки Другої світової війни. Для члена МВТ від США Френсіса Біддла ключовим було питання про те, чому Гесс здійснив свою місію. Якщо Гесс діяв через щире прагнення до миру, то це могло бути, на думку американського судді, розглянуто як обставина, що пом'якшує провину. Якщо ж він хотів перешкодити підтримці Великобританією Росії у війні її з Німеччиною, то він зіграв свою роль у змові з метою розв’язання агресії. При першому розгляді питання усі члени Трибуналу і їх заступники погодилися з тим, що Гесс винен по розділах I і II обвинувального висновку, радянські ж судді наполягали на його винності за всіма чотирма розділами обвинувального висновку. При повторному обговоренні до них приєднався і Р. Фалько [Франція. – В.Ф.]. Однак якщо радянські судді вважали, що Гесс заслуговував смертної кари, Фалько, а також Біддл, Паркер і Лоуренс висловилися за його довічне ув'язнення, де Вабр – за 20-річне ув'язнення [Франція. – В.Ф].

Радянська сторона постійно підтримувала зв’язок зі Сталіним, який намагався грати роль головного диригента на Нюрнбергському процесі.

17 вересня 1946 року Генеральний прокурор СРСР К. П. Горшенин і заступник міністра закордонних справ В. Г. Деканозов, отримавши схвалення Сталіна, Молотова і Вишинського, направили Нікітченко директиву про заходи покарання головних німецьких військових злочинців. Відносно тих, кому більшістю голосів передбачалася смертна кара, серйозних заперечень в директиві не висловлювалося. Відносно Гесса, Функа, Шпеєра, Шираха, Деніца, Редер, Фриче, Папена і Шахта пропонувалося наполягати на страті. Відносно Фриче при цьому робилася обмовка: «Якщо ж не вдасться відстояти нашу точку зору – можна погодитися на довічне ув'язнення».

У той же час в директиві підкреслювалося «Шахт: ні в якому разі не погоджуватися з суддями. Треба буквально ультимативно вимагати повного звинувачення Шахта і застосування смертної кари».

Відносно злочинних організацій пропонувалося категорично наполягати на оголошенні злочинними також імперського уряду, Генштабу та ОКВ.

Нікітченко рекомендувалося домагатися прийняття цих вказівок різними способами, перетягуючи на свій бік тих членів суду, хто вагається, і переконливо розбивати думки незгодних з радянської точкою зору. Лоуренсу, як голові суду, слід було систематично пояснювати, що він повинен підтримати представників СРСР в МВТ, бо «радянський народ, як і інші народи, не зрозуміє м'якосердя суддів до підсудних». На закінчення директиви зазначалося: «Якщо з нашими пропозиціями, незважаючи на всі зусилля, не будуть погоджуватися, треба твердо дати зрозуміти, що такого вироку ми не підпишемо, і вся відповідальність за це ляже на партнерів. Якщо ж така постановка питання не дасть результату, Ви повинні представити в письмовій формі свою окрему думку і вимагати, щоб вона була докладена до вироку Трибуналу».

Витяг з вироку Нюрнберзького міжнародного військового трибуналу [14]:

«Міжнародний військовий трибунал, створений на паритетних засадах на основі Лондонських угод від 8 серпня 1945 року, між урядами СРСР, США, Великобританії і Франції, до якого потім приєдналися ще 19 держав, розглядав з 20 листопада 1945 року по I жовтня 1946 року в місті Нюрнберзі справи головних німецьких військових злочинців. Суду були віддані 24 нацистських злочинця, що входили в правлячу кліку гітлерівської Німеччини.

За цим звинуваченням Міжнародний військовий трибунал виніс наступні вироки:

– 12 нацистських військових злочинців – Герінг, Ріббентроп, Кейтель, Кальтенбруннер, Розенберг, Франк, Фрік, Штрейхер, Заукель, Иодль, Зейс-Інкварт і Борман / заочно / були засуджені до смертної кари через повішення;

– Шахт, Папен і Фріче були визнані невинними і звільнені з-під варти;

– 7 військових злочинців були засуджені до різних термінів тюремного ув'язнення:

– Рудольф Гесс – до довічного тюремного ув'язнення,

– Функ – до довічного тюремного ув'язнення,

– Редер – до довічного тюремного ув'язнення,

– Ширах – до 20 років тюремного ув'язнення,

– Шпеєр – до 20 років тюремного ув'язнення,

– Нейрат – до 15 років тюремного ув'язнення,

– Дениц – до 10 років тюремного ув'язнення» [15].

Слід зауважити, що Трибунал визнав підсудного Рудольфа Гесса винним по розділам першому («злочини проти миру») і другому («військові злочини») і невинним по розділам третьому («злочини проти людяності») і четвертому («загальний план або змова») Обвинувачувального висновку [16].

Це викликало негайну і бурхливу реакцію радянської сторони нюрнбергського процесу. 1 жовтня 1946 року член Міжнародного військового трибуналу від СРСР генерал-майор юстиції І. Т. Нікітченко виконуючи директиву з Москви подав Трибуналу «Окрему думку члена Міжнародного військового трибуналу від СРСР генерал-майора юстиції І. Т. Нікітченко на вирок відносно підсудних Шахта, фон Папена, Фріче і Гесса та обвинувачених організацій: урядовий кабінет, Генеральний штаб і Вище керівництво германських збройних сил»на вирок…». Коротко проаналізувавши діяльність Гесса в Третьому Райху, Нікітченко підсумував: «З огляду на те, що Гесс був третім за значенням політичним керівником в гітлерівській Німеччині, що він грав вирішальну роль в злочинах фашистського режиму, я вважаю єдино правильною мірою покарання для нього – смертну кару ! [17]»

---

Політичний радник Радянської військової адміністрації Німеччини В. С. Семенов (2-й зліва) під час передачі повноваження управління в радянській зоні окупації уряду НДР, 10 жовтня 1949 року.

---

В цей же день, за вказівкою з Москви, політичний радник Радянської військової адміністрації в Німеччині В. С. Семенов [18] провів нараду з керівними німецькими діячами в радянській зоні – О. Гротеволем, В. Ульбріхтом і М. Фехнером, давши їм вказівки щодо розгортання пропагандистської роботи в зв'язку з вироком Нюрнберзького трибуналу. Їм було наказано провести по всій радянській зоні і в Берліні «масову кампанію протестів проти звільнення трьох злочинців». В ході кампанії треба було продемонструвати підтримку «німецьким народом» вимог радянських суддів, виражених в «Особливій думці» І. Т. Нікітченко.

В той же день в Берлині були проведені мітинги, які схвалили ту частину вироку, в якій виносилось рішення про смертну кару для 12 головних військових злочинців, і виголосили протест проти виправдання трьох підсудних. Газети, що виходили в радянському секторі Берліна, 2 жовтня опублікували передові статті і заяви прорадянських німецьких діячів, в яких висловлювалося невдоволення м'якістю вироку щодо тих, хто не був засуджений до смерті, і пропонувалося судити їх німецьким судом!

Одночасно були інспіровані мітинги у всіх провінціях радянської зони окупації. У західних секторах Берліна, по матеріалам наданим Семеновим, в газетах також публікувалися повідомлення про невдоволення виправданням трьох обвинувачених з боку німецького населення і протестів лідерів партій антифашистського блоку, включаючи заяву К. Шумахера, проти виправдання Шахта, Папена і Фриче.

---

В. Г. Деканозов

---

3 жовтня 1946 року заступник міністра закордонних справ СРСР В. Г. Деканозов [19] писав А. Я. Вишинському: «Повідомляючи про вирок, винесений в Нюрнберзі, радянська преса привела також заяву Лоуренса щодо окремої думки про вирок члена Трибуналу від СРСР Нікітченко. Александров з ЦК просить повідомити, чи слід опублікувати, не чекаючи відповідного офіційного повідомлення самого Трибуналу, текст окремої думки тов. Нікітченко або слід поки обмежитися вже опублікованою короткою заявою Лоуренса. Прохання узгодити з Молотовим і дати відповідь. Деканозов».

На листі резолюція Вишинського: «Слід опублікувати особливу думку т. Нікітченко тепер же. З Молотовим узгодити не вдалося через його від'їзд. 4. Х. [20]»

---

А. Шпеєр на Нюрнбергскому процесі, 1946 р.

---

Рудольф Гесс очима Альберта Шпеєра (записи з таємного щоденника) [21]:

1 жовтня 1946 року

Американський солдат в білій касці і зі світлими погонами веде мене підземним коридором до невеликого ліфта. Ми разом піднімаємося. Кілька кроків по іншому коридору, двері відкриваються, і ось я стою на невеликому підвищенні в залі Нюрнберзького трибуналу. Охоронець простягає мені навушники. У стані шоку я поспішно надягаю їх на голову. У вухах лунає голос судді. Механічний пристрій робить його незвично безликим і відчуженим: «Альберт Шпеєр – до двадцяти років тюремного ув'язнення». Я відчуваю на собі погляди восьми суддів, прокурорів, адвокатів захисту, кореспондентів і глядачів. Але бачу я тільки округлені, вражені очі мого захисника, доктора Ганса Флекснера. Моє серце наче зупиняється на мить. Ледве усвідомлюючи, що роблю, я ввічливо киваю суддям. Потім мене ведуть незнайомим тьмяно освітленим коридором в мою камеру. За весь цей час солдат, до якого я прикутий наручниками, не вимовив ні слова.

Через деякий час американський лейтенант різко наказує мені перенести постільні приналежності, стіл і мої нечисленні пожитки в нову камеру, розташовану на одному з верхніх ярусів. На вузьких гвинтових залізними сходами я зустрічаю Гесса, який теж тягне свій стіл.

– Скільки вам дали, герр Гесс? – питаю я.

Він дивиться на мене відсутнім поглядом.

– Не знаю. Напевно, засудили до смертної кари. Я не слухав.

***

Наш німецький тюремний лікар доктор Пфлюкер робить свій щоденний обхід. Він всіх нас підтримував протягом похмурих місяців процесу… Він розповідає, що троє виправданих, Шахт, фон Папен і Фріче кілька годин тому хотіли покинути в'язницю, але повернулися назад, бо на вулиці їх чекала розлючений натовп. Всі прийшли в замішання, і американці запропонували їм сховатися в тюрмі. Зараз вони на третьому ярусі, але двері камер відкриті. Після нашого останнього спільного обіду в підвалі нюрнберзького суду ці троє попрощалися з нами і вирушили збирати речі.

[Як вже згадувалося вище, демонстрації були організовані політичний радником Радянської військової адміністрації в Німеччині В. С. Семеновим разом з комуністичними і лівацькими керівними німецькими діячами в радянській зоні – О. Гротеволем, В. Ульбріхтом і М. Фехнером. – В.Ф.]

***

17 жовтня 1946 року

Цього ранку нас, що залишилися в живих, відвели на нижній ярус. Нам довелося чистити камери повішених. На столах все ще стояли казанки, залишки скромної останньої вечері, хлібні крихти, наполовину порожні бляшані кухлі. Розкидані папери, зім'яті ковдри. Тільки в камері Йодля порядок, ковдру акуратно складено. На стіні однієї камери висів календар, – це Зейсс-Інкварт своєю рукою поставив хрест на останній день свого життя, 16 жовтня.

Вдень Шираху, Гессові і мені видають швабри і ганчірки. Нам наказано слідувати за солдатом, який веде нас в спортивний зал. Тут проходила страта. Але шибениці вже розібрали і все вимили. Тим не менш, ми повинні підмести і протерти підлогу. Лейтенант уважно спостерігає за нашою реакцією. Я з усіх сил намагаюся зберегти самовладання. Гесс витягується по стійці «смирно» перед темною плямою на підлозі, схожою на кров, і піднімає руку в партійному вітанні.

***

15 листопада 1946 року

Сьогодні в душовій Гесс зізнався, що симулював втрату пам'яті. Я стояв під душем, а він сидів на стільці і раптом ні з того ні з сього сказав:

– Психіатри намагалися мене заплутати. Я вже готовий був здатися, коли привели мою секретарку. Довелося прикинутися, що я її не знаю, а вона розридалася. Мені з великими труднощами вдалося зберегти безпристрасний вираз обличчя. Тепер вона, звичайно ж, вважає мене безсердечним.

Шпандау, ув’язнений №7

Відповідно до рішення Міжнародного військового трибуналу міжсоюзна комендатура в Берліні, виконуючи Директиву № 35 Контрольної Ради для Німеччини від 7 вересня 1946 року, 4 жовтня 1946 року прийняла рішення про використання в якості місця для відбуття покарання головними німецькими військовими злочинцями, засудженими до різних термінів тюремного ув’язнення, стару будівлю в'язниці в районі Шпандау.

Засуджені були переведені з Нюрнберзької в'язниці до в'язниці Шпандау 18 червня 1947 року. З цієї дати в'язниця носить назву «Міжсоюзна в'язниця Шпандау». Після прибуття до в'язниці Шпандау кожному ув'язненому надавався особистий номер один за одним згідно їхнього виходу з автобуса на території в’язниці:

– ув'язнений № I – Ширах;

– ув'язнений № 2 – Деніц;

– ув'язнений № 3 – Нейрат;

– ув'язнений № 4 – Редер;

– ув'язнений № 5 – Шпеєр;

– ув'язнений № 6 – Функ;

– ув'язнений № 7 – Рудольф Гесс [22].

***

Згідно із Статутом МВШ ув’язнені були оглянуті всіма наглядачами та лікарем, переодягнені у тюремну одежу. На спині куртки і на колінах штанів білою фарбою були нанесені номери ув’язнених розміром 10 см.

---

Ось так були пронумеровані ув’язнені: №5 – Шпеєр

---

Після цього їх розмістили по камерам. На дверях камер були також написані номери, які були надані ув’язненим.

***

Камера має розміри 3 метра в довжину і 2,7 метра в ширину. Висота стелі 4 метри, тому камера не здається дуже тісною. Стіни пофарбовані в брудно-жовтий колір, верхня їх частина і стеля побілені. Скло в шибках замінено каламутною коричневою целулоїдною плівкою.

У камері стоїть стіл 0,48 метра завширшки і 0,81 довжиною. Брудно-коричневий лак відшарувався, потертий поколіннями ув'язнених, і під ним видніються деревні волокна.

Шафу замінює невелика відкрита полиця, 0,43 на 0,54 метра, яка висить на стіні.

Для спання служить чорне залізне ліжко 1,9 метра в довжину і всього 0,79 в ширину. Але на відміну від ліжок у нюрнберзькій тюрмі, тут є підголовник, подушка, наматрацник, простирадла і п'ять сірих вовняних ковдр, проштампованих великими чорними літерами GBI. Це означає, що їх взяли з трудового табору, який відносився до колишнього відомства Generalbauinspektor (генерального інспектора з будівництва) в Берліні. Вони зроблені з синтетичного волокна, тому не гріють; до того ж вони важкі. Ватні матраци, судячи за американським армійським штампом, виготовлені в Сан-Антоніо, Техас.

Як правило, двері закривають на два оберти ключа і замикають на засув. У залізних дверях є прямокутний отвір на рівні очей для спостереження за ув’язненим.

Вночі камеру тьмяно освітлює запалена в коридорі лампочка.

***

На кожного ув’язненого була заведена особова справа.

Витяг з біографічної інформації про ув’язненого № 7 ( Рудольфа Гесса) [23]:

«… Після винесення Нюрнберзьким військовим трибуналом вироку, який був приведений у виконання 16 жовтня 1946 року, Гесс, вважаючи себе найзначнішою серед живих нацистів особою, уявив себе «майбутнім фюрером нової Німеччини». Натхненний цією ідеєю, він написав програму її державного та суспільного устрою. Однак, коли він разом з іншими засудженими був переведений до в'язниці Шпандау, де діяли правила, передбачені затвердженим представниками урядів чотирьох країн Статутом, ці ілюзії розвіялися. Гесс зрозумів неспроможність своїх планів і став опиратися порядкам, встановленим в Міжсоюзній в'язниці Шпандау.

Протягом всього часу ув’язнення він категорично відмовлявся виконувати будь-яку роботу. Іноді Гесс своєю поведінкою явно знущався над представниками союзних адміністрацій. Таким чином він демонстрував і демонструє «незламність сили свого духу».

Гесс, на відміну від решти ув'язнених, які відбували покарання в Міжсоюзній в'язниці Шпандау, ніколи не каявся в своїх злочинах. Він продовжує вважати нацизм найдосконалішою ідеологією, Гітлера – найвидатнішою особистістю в історії Німеччини, а себе – «мучеником», постраждалим в ім'я «великої Німеччини».

З 1979 по 1986 рік Гесс написав п'ять прохань про звільнення, адресованих главам урядів чотирьох країн. Ці прохання обгрунтовувалися його віком і поганим станом здоров'я, але не було навіть ознак розкаяння. Три західних уряди дали згоду задовольнити прохання Гесса про його звільнення. Радянський уряд через свого Директора дав негативні відповіді на перші два прохання, інші були ігноровані.

[Про одне із проігнорованих радянською стороною прохань Гесса згадує радянський наглядач: «Приїжджає наш комендант, як зазвичай заглядає до ув’язненого. «Скарг немає?» І тут Гесс подає йому лист, в якому обмежився такими фразами: «Це моя заява. Я хочу додому, до онуків. Відпустіть мене». Через посольство лист потрапив до керівництва СРСР. Ситуація склалася пікантна. Москва знайшла такий вихід: «Оскільки заяву персонально нікому не адресовано, зробіть вигляд, що нічого не сталося» [24]. – В. Ф.]

Незважаючи на тривалий час перебування у в'язниці, стан здоров'я Гесса залишається хорошим для його віку. Він володіє здоровим глуздом, дуже логічний у судженнях, до сих пір вільно володіє англійською та французькою мовами. Жваво цікавиться політичними подіями, захоплюється вивченням карти Місяця, проявляє підвищений інтерес до питань довголіття, читає наукову літературу. Щоранку робить гімнастичні вправи, під час прогулянок намагається більше рухатися. Володіє дуже хорошим апетитом. У своїй поведінці намагається показати себе твердою, незалежною людиною. Намагаючись добитися для себе певних вигод, не нехтує брехнею.

Активну роль в кампанії за звільнення Гесса грає товариство «Свободу Рудольфу Гессу», очолюване його сином Вольфом Рюдігером Гессом [25].

---

Вольф Рюдігер Гесс: на стіні портрет батька Рудольфа Гесса, 1959 рік

---

---

Особливу роль в діяльності цього товариства грає адвокат ув'язненого доктор Зайдль [26], який був захисником Гесса на Нюрнберзькому процесі. Доктор Зайдль регулярно направляє главам урядів СРСР, США, Великобританії, Франції, ФРН, в міжнародні організації петиції, в яких намагається довести несправедливість вироку, винесеного Гессові в Нюрнберзі. Зайдль неодноразово закликав західні сторони чинити тиск на СРСР в питанні про звільнення ув'язненого або відмовитися в односторонньому порядку від участі в управлінні Міжсоюзною в'язницею Шпандау.

---

Альфред Зайдль виступає на Нюрнбергському процесі, 1946 р.

---

У відповідь на тверду позицію Радянського Союзу по відношенню до утримання у в'язниці головного німецького військового злочинця Гесса західні адміністрації відкрито виступають за всебічне послаблення режиму його тюремного ув'язнення.

Під час перебування Гесса на лікуванні в британському військовому госпіталі західні сторони стали проводити політику затягування термінів його повернення до в'язниці. Радянській стороні довелося піти на деякі поступки в бік пом'якшення тюремного режиму. У зв'язку з цим були прийняті наступні рішення:

• ув’язнений переведений в камеру великих розмірів;
• в камері була встановлена госпітальне ліжко;
• було збільшено час прогулянки до 4-х годин;
• підйом ув’язненого став проводитися о 7 годині;
• ув’язненому надано дієтичне харчування;
• ув’язнений звільнений від фізичної роботи;
• прибирання камери доручено санітарові.

Однак, незважаючи на всі ці послаблення в режимі утримання Гесса в ув'язненні, західні сторони постійно намагаються розмити положення Статуту в'язниці з тим, щоб добитися для нього більш комфортних умов.

В даний час ув’язнений підтримує в межах встановлених правил регулярні зв'язки зі своїми родичами, до яких відносяться:

• Ільзе ГЕСС – дружина ув'язненого;
• Вольф-Рюдігер ГЕСС – син ув'язненого;
• Маргарет Раух – сестра ув'язненого;
• Андреа ГЕСС – дружина сина ув'язненого / невістка /;
• Віланд ГЕСС – племінник ув'язненого / син брата /;
• Моніка ГЕСС – племінниця ув'язненого / дочка брата /;
• Інгеборг ПРЕЛЬ – сестра дружини ув'язненого.

Останнім часом ув'язненого найбільш часто відвідують його син і невістка. У 1986 році Директори в'язниці дозволили відвідування Гесса дітям його сина – двом онукам і онуку, однак сам ув'язнений відмовився від таких візитів [27].

Статут МВШ

---

Посилання:

[1]. Комітет обвинувачів складався з чотирьох осіб: СРСР – Р. А. Руденко; США – Роберт Х. Джексон; Великобританія – Х. Шоукросс; Франція – Ф. Де Ментон, потім Ш. де Ріб.

[2]. Роберт Хьюаут Джексон (англ. Robert Houghwout Jackson, 13 лютого 1892 року – 9 жовтня 1954 року) – Генеральний прокурор (1940–1941) і суддя Верховного суду США (1941–1954). У 1945 році президент США Трумен призначив Джексона представником США на майбутньому процесі над нацистськими військовими злочинцями. Джексон брав участь в написанні статуту Міжнародного військового трибуналу, а потім був головним обвинувачем від США на Нюрнберзькому процесі (помічник Томас Додд).

[3]. Державний архів РФ. Ф. 7445. Оп. 2. Спр. 404. Арк. 72.

[4]. Державний архів РФ. Ф. 7445. Оп. 2. Спр. 391. Арк. 57–58.

[5]. Андрій Януарійович Вишинський (10 грудня 1883, Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія – 22 листопада 1954, Нью-Йорк, США) – радянський політичний діяч українсько-польського походження, юрист і дипломат. У світову історію увійшов як головний державний обвинувач (генеральний прокурор СРСР) на сталінських «показових судових процесах» 1930-х років. Як правник, був запеклим прибічником принципу «презумпції винності».

[6]. Роман Андрійович Руденко (17 липня 1907, в с. Носівка Чернігівської області (насправді в с. Підгайне, за 1 км від с. Носівка) – 23 січня 1981, Москва), радянський юрист, в 1944–1953 прокурор УРСР; з 1953 Генеральний прокурор СРСР. Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання. Депутат Верховної Ради СРСР 3–9-го скликань. Член ЦК КП(б)У в 1949–1954 роках. Кандидат у члени ЦК КПРС (1956–1961), член ЦК КПРС у 1961–1981; делегат 18-24-го з'їздів КПРС. дійсний державний радник юстиції, Герой Соціалістичної Праці (1972).

[7]. Державний архів РФ. Ф. 7445. Оп. 2. Спр. 391. Арк. 43-47.

[8]. Під англо-бурськими (або просто бурськими) війнами мають на увазі два військові конфлікти на півдні Африки (територія сучасної ПАР) між Британською імперією й різними бурськими республіками:

- Перша англо-бурська війна або Трасваальська війна – колоніальна війна Великої Британії проти бурської Південно-Африканської Республіки, яка тривала з 1880 по 1881 рік.

- Англо-бурська війна 1899–1902 – війна Великої Британії проти бурських республік Оранжевої і Трансваалю, одна з перших воєн епохи імперіалізму.

В англо-бурській війні Велика Британія прагнула розширити і об'єднати свої колоніальні володіння в Африці, захопити родовища алмазів і золота. Натхненниками війни були запеклі колонізатори С. Родс і Д. Чемберлен. Перевага сил британській армії та її надзвичайна жорстокість, незважаючи на запеклий опір бурів, привели до перемоги Великої Британії.

[9]. Державний архів РФ. Ф. 7445. Оп. 2. Спр. 391. Арк. 12–17.

[10]. Державний архів РФ. Ф. 7445. Оп. 2. Спр. 391. Арк. 28–30.

[11]. Державний архів РФ. Ф. 7445. Оп. 2. Спр. 404. Арк. 72–73.

[12]. Державний архів РФ. Ф. 7445. Оп. 2. Спр. 6. Арк. 251, 265, 266.

[13]. Нікітченко Іона (Іон) Тимофійович (28 червня 1895 – 22 квітень 1967) – кат, радянський юрист, генерал-майор юстиції. З 1 січня 1926 року по 19 червня 1935 року – голова Військового трибуналу Московського військового округу. У 1926-1935 рр. член окружної партійної комісії Московського військового округу. Учасник Великого терору 1937-1938 рр.: до серпня 1938 року виконував обов'язки заступника голови Військової колегії Верховного Суду СРСР; з вересня 1938 року – заступник голови Верховного Суду СРСР. 25 червня 1945 р. відряджений Урядом СРСР в Лондон для участі в переговорах з представниками США, Великобританії і Франції для укладення угоди про суд над головними німецькими військовими злочинцями. Призначений членом Міжнародного Військового трибуналу від СРСР і до жовтня 1946 року брав участь в Нюрнберзькому процесі.

[14]. Цитується в перекладі з архівного документу Міжсоюзної в'язниці Шпандау, який до самої смерті останнього ув'язненого №7 Рудольфа Гесса використовувався радянським персоналом МВШ в якості додаткового довідкового матеріалу разом з довідкою про в'язницю Шпандау і біографією Рудольфа Гесса при різних доповідях вищому керівництву.

[15]. Приговор Нюрнбергского трибунала из архива тюрьмы Шпандау / Spandau. 23.04.2017 // http://spandau-prison.com/prigovor-njurnbergskogo-tribunala/

[16]. Нюрнбергский процесс. Сборник материалов. Том II. Издание третье, исправленное. Государственное издательство юридической литературы. Москва, 1955. – С. 1050.

[17]. Там само. С. 1119-1121.

[18]. Володимир Семенович Семенов (3 [16] лютого 1911, с. Краснослободск, Тамбовська губернія – 18 січня 1992, Кельн, ФРН) – радянський дипломат і політичний діяч. Надзвичайний і повноважний посол. Заступник міністра закордонних справ СРСР (1955-1978). Верховний комісар СРСР в Німеччині (1953-1955), один з керівників придушення протестів робітників в НДР в 1953 році.

[19]. Деканозов Володимир Георгійович (Деканозішвілі, червень 1898, Баку – 23 грудня 1953) – радянський державний і політичний діяч, дипломат, співробітник спецслужб, один з активних організаторів сталінських репресій, комісар державної безпеки 3-го рангу. З 3 травня 1939 р. заступник наркома закордонних справ СРСР. Влітку 1940 перебував у Литві, координував діяльність спецслужб задля окупації незалежної Литви. 24 листопада 1940 призначений послом у націонал-соціалістичній Німеччині (зі збереженням поста заступника наркома закордонних справ) і був ним до оголошення Німецько-радянської війни (22 червня 1941 року), після чого був інтернований і обміняний на німецького посла СРСР Вернера фон дер Шуленбурга на кордоні СРСР і Туреччини. Член ЦК ВКП(б) з 1941 по 1952 рр. 23 грудня 1953 р. як «ворог народу» засуджений до вищої міри покарання – розстрілу. У той же день розстріляний.

[20]. Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ). Ф. 17. Оп. 125. Спр. 410. Арк. 161-162.

[21]. Альберт Шпеєр (нім. Albert Speer, 19 березня 1905, Мангейм – 1 вересня 1981, Лондон) – державний діяч Німеччини, особистий архітектор Гітлера, рейхсміністр озброєнь і боєприпасів (з 2 вересня 1943 року – рейхсміністр озброєнь і військового виробництва) (1942-1945 ).

1 жовтня 1946 року Міжнародний військовий трибунал в Нюрнберзі визнав Шпеєра винним в скоєнні військових злочинів і злочинів проти людяності і засудив його до 20-ти років тюремного ув'язнення. Численні прохання про помилування з боку сім'ї і політиків були відхилені через неприйнятність для Радянського Союзу. 30 вересня 1966 року Шпеєр вийшов з в'язниці, відсидівши весь термін ув'язнення.

У 1969 році він опублікував написані ще в тюрмі мемуари – «Спогади» (нім. Erinnerungen), які користувалися великим успіхом. У 1975 році вийшла його книга «Шпандау: Таємний щоденник» (нім. Spandauer Tagebücher), а в 1981 році – «Держава рабів. Мої дискусії з СС» (нім. Der Sklavenstaat – Meine Auseinandersetzung mit der SS). У них він зобразив себе аполітичним технократів і інтелектуалом, який майже нічого не хотів знати про злочини режиму і тільки «виконував свій обов'язок».

[22]. Приговор Нюрнбергского трибунала из архива тюрьмы Шпандау / Spandau. 23.04.2017 // http://spandau-prison.com/prigovor-njurnbergskogo-tribunala/

[23]. Цитується в перекладі з архівного документу Міжсоюзної в'язниці Шпандау, який до самої смерті останнього ув'язненого №7 Рудольфа Гесса використовувався радянським персоналом МВШ в якості додаткового довідкового матеріалу разом з довідкою про в'язницю Шпандау і вироком Міжнародного військового трибуналу при різних доповідях вищому керівництву.

[24]. Сергей Смирнягин. Встречи с «тенью» Гитлера / Федеральный информационно-аналитический портал «СЕНАТОР». 2010 /  http://www.konkurs.senat.org/article/S_Smirnyagin.html

[25]. Вольф Рюдігер Гесс (нім. Wolf Rüdiger Heß, 18 листопада 1937 Мюнхен – 24 жовтня 2001, Мюнхен) – німецький архітектор, син Рудольфа Гесса і Ільзи Гесс.

В. Р. Гесс присвятив своє життя звільненню і реабілітації батька. Після смерті Рудольфа Гесса в 1987 році в ув'язненні у в'язниці Шпандау він заявив про те, що батько не покінчив життя самогубством, а був убитий британській спецслужбою МІ-6, щоб перешкодити публікації неприємних фактів про переліт Гесса до Англії в 1941 році. В. Р. Гесс опублікував кілька книг про свого батька, в яких той постає миротворцем і заснував громадську організацію «Свободу Рудольфу Гессу», перейменовану після смерті батька в «Товариство Рудольфа Гесса», в якій за його власними даними перебувало близько 500 осіб.

Помер в одній з мюнхенських клінік після серії операцій на серці. Його дружина Андреа очолила громадську організацію після смерті чоловіка.

[26]. Альфред Зайдль (також Зейдль, нім. Alfred Seidl, 30 січня 1911 Мюнхен – 25 листопада 1993, там же) – німецький юрист, політик.

Зайдль набув популярності в якості захисника Рудольфа Гесса і Ганса Франка на Нюрнберзькому процесі. В ході Нюрнберзького процесу захисник Зайдль, використовуючи в якості доказу аффідевіт колишнього радника німецького МЗС Фрідріха Гауса, вперше підняв питання про існування секретного додаткового протоколу до радянсько-німецького договору про ненапад 1939 роки (пакту Молотова-Ріббентропа). Зайдль до кінця життя намагався домогтися реабілітації Гесса.

У справі Вильгельмштрассе Зайдль виступив захисником колишнього рейхсміністра і глави Держканцелярії Ганса Генріха Ламмерса. У так званому «процесі Поля» Зайдль вів захист Освальда Поля, в Нюрнберзькому процесі над лікарями – Фріца Фішера, Карла Франца Гебхардта і Герти Оберхойзер.

У 1958-1986 роках Альфред Зайдль був депутатом баварського ландтагу, в 1970-1974 роках обіймав посаду заступника, а потім і голови фракції ХСС в ландтазі. З листопада 1974 по травень 1977 року служив на посаді статс-секретаря в баварському міністерстві юстиції, з травня 1977 по травень 1978 року обіймав посаду міністра внутрішніх справ Баварії.

Разом з Гельмутом Дівальдом і Альфредом Шіккелем заснував Інгольштадтський центр дослідження сучасної історії.

[27]. Рудольф Гесс. Биографические сведения из архива тюрьмы Шпандау / Spandau. 23.04.2017 // http://spandau-prison.com/rudolf-gess-biografija/

---

Продовження:

ШПАНДАУ і Рудольф Гесс. Частина III. Очима Шпеєра…

https://www.ar25.org/node/39875

---

Джерела:

Повний список джерел, використаних при підготовці статей «ШПАНДАУ і Рудольф Гесс. Частини I – V.» буде опублікований у Частині V..

---