Точка неповернення. В українських школах що далі, то менше учнів

Це написав засновник приватної дистанційної школи, який став вірусним наприкінці минулого року. Допис стосувався конкретної, доволі специфічної школи, але не втратив актуальності. На сьогодні виїзд дітей з України – це проблема. Яка демографічна Україна на нас чекає? Що чекає на країну, з якої виїжджає молодь? 

NGL.media у своїй статті розповідає про те, як українські діти, які виїхали як біженці з України вчаться і в школах країн перебування, і в українських школах одночасно.

16-річний Микита Журавльов разом зі 17-річною сестрою Поліною і мамою уже три роки живуть у містечку Заніц на півночі Німеччини. Підлітки вчаться у типовій місцевій школі – приходять зранку на уроки, які завершуються по обіді. Паралельно Микита і Поліна проходять українську шкільну програму на сімейній формі навчання. Це означає, що вони звільнені від уроків, але двічі на рік мають проходити онлайн-тестування у своїй київській школі, щоб підтвердити рівень знань.

Сімейна форма навчання – це одна з трьох доступних форм навчання для школярів, які не можуть відвідувати уроки в Україні ні очно, ні дистанційно. Це зручно, бо цей формат дозволяє вчитися в країні перебування і при цьому отримати атестат в українській школі.

«Про всяк випадок [діти навчаються в українській школі], адже ми не знаємо, скільки часу ще будемо тут отримувати тимчасовий захист, і як це все закінчиться», – пояснює Анна Шпак, яка разом з трьома дітьми (14, 15 та 16 років) зараз мешкає біля Вексфорда в Ірландії. Вона каже, що багато дітей з її українського оточення там уже вступили до місцевих університетів, але поки не певна, який вибір зроблять її діти. Через цю непевність підлітки продовжують поєднувати дві школи, щоб у будь-якому разі мати шанс на вищу освіту.

За інформацією Міносвіти, зараз за кордоном навчається 9,3% українських школярів – це близько 345 тис. дітей. Важливо розуміти, що Міносвіти враховує лише тих школярів, які досі залишаються в українській системі освіти. Іншими словами, ці 345 тис. учнів – це мінімальна оцінка, адже багато дітей після виїзду за кордон взагалі припиняють навчання в українській школі.

«Діти швидко адаптувались у місцевій школі, їм добре йшло навчання. Але через велике навантаження довелось покинути українську школу. Вибір на користь польської школи був очевидним, бо я прийняла рішення, що поки не закінчиться війна, ми не повернемося. Не хочу ризикувати життям дітей. Та і вони самі, попри сум за Україною, бояться повертатись, бо пам’ятають вибухи», – розповіла NGL.media Інна В., яка торік з трьома дітьми виїхала до Польщі з Хмельницької області. Зараз двоє її старших дітей вчаться у польській школі, а молодша ходить у місцевий дитсадок.

Дослідження ЮНЕСКО свідчить, що станом на 2024 рік за кордоном навчалися майже 665 тис. українських школярів, але й ця цифра неповна, бо враховує лише країни ЄС, та й то не усі, куди мігрували українці. При цьому лише 29% з цих школярів суміщають навчання в обох країнах, а ще 16% покладаються виключно на українську онлайн-освіту. Якщо екстраполювати цю тенденцію на невраховані ЮНЕСКО країни, то можна припустити, що загалом за кордоном перебувають близько 720 тис. українських школярів.

Натомість за даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, приблизно 1,4 млн вимушено переміщених українців по усьому світу – це діти 3-17 років. Найбільше школярів і дошкільнят з України зараз проживає у Німеччині, Польщі, Чехії та Великій Британії. 

Учасники дослідницької програми RAI for Ukraine проаналізували різницю у місці реєстрації учасників НМТ (національний мультимедійний тест, яким з 2022 року замінили ЗНО – прим. моя, О.К.) та місцем, де вони фізично складали тест. У 2022 році 23,5 тис. випускників шкіл (10% від усіх) складали цей тест за кордоном. А 32% випускників взагалі не реєструвались на складання НМТ, який обов’язковий для вступу в українські університети.

«Ми ж розуміємо, що ті випускники, які перебувають за кордоном, можуть скласти цей тест про всяк випадок. І це не означає, що вони всі думають над вступом в український університет. Тому до тих 32%, які взагалі не складали НМТ, можна сміливо додати ще частину тих, хто його склав, але не вступав в Україні, – пояснює одна з авторок дослідження Тетяна Захарченко з Українського католицького університету. – Тобто втрати насправді ще більші, просто ми оперуємо не всіма даними. Тому так, доволі великий відсоток випускників справді не розглядають вступ в українські університети з точки зору або безпеки, або закритих кордонів».

У жовтні минулого року, виступаючи в парламенті, міністр освіти Оксен Лісовий заявив, що з України виїжджають багато учнів 10-11 класів, особливо хлопців. Нині ж міністр каже, що ця тенденція хоч і зберігається, але не є загрозливою. 

Міносвіти надало NGL.media дані про кількість учнів 8-12 класів за 2021-2025 роки. Справді є тенденція, що кілька відсотків учнів (2-4%) щороку не переходять у наступний клас, тобто покидають школу. Це не обов’язково означає, що всі ці діти виїхали з України, але значна частина з них – напевно.

Коли ми говоримо про те, хто ці випускники шкіл, які хочуть виїхати з України, то перше, що спадає на думку, – це 17-річні юнаки, які хочуть скористатись шансом перетнути кордон до 18-річчя, після настання якого виїзд з України заборонений на час воєнного стану. Зрештою, саме з гіпотези, що країну масово покидають 17-річні хлопці й почалось це дослідження.

Утім, виглядає, що виїжджають з України як хлопці, так і дівчата. За даними Міносвіти, загалом у старших класах щороку стає трохи більше дівчат, але зараз різниця за статтю досить незначна (1-2%). Серед випускників шкіл ця різниця може сягати 10%.

«Підлітки дуже соціально залежні, вони рівняються на одноліток, і якщо друзі їдуть кудись, то може увімкнутись ланцюгова реакція. Тому нічого дивного, що дівчата виїжджають вслід за хлопцями», – пояснює Тетяна Захарченко з УКУ.

Основною причиною виїзду за кордон серед старшокласників залишається безпекове питання – сюди входить як хвилювання батьків про можливе зниження мобілізаційного віку до 18 років, так і загальна тривога за життя дітей у воюючій країні.

«Це також питання відсутності соціалізації, яка сьогодні є ключовою проблемою, і теж є одним з аргументів, чому не лише хлопці, а й дівчата виїжджають за кордон – тому що за кордоном діти навчаються офлайн, і це інший підхід, – пояснює директорка освітньої фундації GoGlobal Тетяна Коврига. – А ми в Україні не можемо мати стовідсоткового офлайну. Очевидно, що в нас бракує належних укриттів, які можуть уміщувати достатню кількість дітей».

Зі схожих міркувань чимало випускників українських шкіл, навіть складаючи НМТ, все ж обирають заклади вищої освіти у Польщі, Німеччині, Чехії та інших країнах.

«Що більше, десять років тому люди розглядали європейську освіту як шанс отримати місце під сонцем: знайти класну роботу, піти [працювати] у гарну компанію тощо, і вони обирали виключно хороші університети. Зараз вони їдуть навіть в якесь маленьке місто в Чехії чи в Польщі, і це погана тенденція, тому що провінційний «виш» у Європі точно не кращий, ніж хороший український університет», – вважає Володимир Страшко, засновник школи дистанційного навчання Unicorn School. 

У 2024 році до закладів вищої освіти України вступило 197 тис. студентів – це найнижчий показник за останні дев’ять років. Реагуючи на таку тенденцію, деякі університети намагаються стимулювати повернення абітурієнтів із закордону. Наприклад, Київська школа економіки (KSE) пропонує охочим повернутися в Україну повне покриття вартості навчання та часткову компенсацію проживання у кампусі.

За словами радника ректора з питань розвитку студентів та зв’язків з випускниками Київської школи економіки Андрія Сідляренка, охочим повернутись в Україну на навчання повністю покривають вартість навчання та частково – проживання в кампусі.

«Загалом у нас на грантових програмах зараз навчається 423 студенти. Сюди входять і ті, хто отримав грант за програмою Come back home, – пояснив NGL.media Андрій Сідляренко, радник ректора з питань розвитку студентів та зв’язків з випускниками KSE. – Серед цих студентів є певний гендерний дисбаланс. Зараз серед студентів за усіма грантовими програмами приблизно 58% – дівчата і 42% – хлопці».

Дефіцит на ринку праці 

За даними Держстату, на початок 2024-2025 навчального року в системі освіти України налічувалось загалом 3,74 млн школярів усіх форм навчання. Це – найнижчий показник за останні 30 років. Така тенденція до зменшення кількості дітей і молоді в Україні лише зростатиме, про що, серед іншого, свідчать і соціологічні опитування.

У кінці 2024 року Центр економічної стратегії провів дослідження, за результатами якого виявив, що менше половини українців за кордоном зараз планують повертатись в Україну. Основними факторами, що стримують їх від повернення, є як війна, так і економічні чинники: невизначеність, зруйноване житло, низький рівень життя, складнощі з пошуком роботи. Також в суспільстві побутує думка, іноді цілком резонна, що європейська освіта якісніша та краща, а українські університети надто корумповані.

«Успішне майбутнє доньки наразі бачу поки що в Польщі. І через війну, і через те, що тут більше шансів вступити до університету. З гарними балами двері відкриті усюди. В Україні ж за все треба платити, – розповіла NGL.media мама 17-річної школярки з Сумщини Наталія Горбащенко, яка виїхала в Польщу на початку російського вторгнення у 2022 році. – Старша донька вступала до Харківського авіаційного інституту, але гарні оцінки не допомогли потрапити на безоплатне навчання, бо держава виділяє мало бюджетних місць. Можливо, надалі щось зміниться, але вона не планує повертатись до України навіть після закінчення війни. Багато її знайомих теж не планують».

Зменшення кількості студентів в Україні, якщо така тенденція триватиме, створює нові виклики не лише для системи вищої освіти, але й на ринку праці. Дефіцит кваліфікованих кадрів, особливо технічних професій, відчувався ще до повномасштабної війни, а зараз, з відтоком як студентів, так і викладачів за кордон, може суттєво посилитись.

Соціолог Олексій Позняк з Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України вважає, що після завершення війни Україні варто скористатись досвідом інших країн, щоб хоч частково повернути людей додому.

«Найбільш корисним для України буде досвід балканських країн, які схожі на нас за ментальністю і які теж [відносно] нещодавно пережили воєнні конфлікти. Там використовувалися різні методи [для повернення], в тому числі організовували тимчасові поїздки, щоб людина подивилася, куди можна переїхати, яке житло отримати, де влаштуватись на роботу. І це стимулювало людей до більш обґрунтованого рішення стосовно повернення чи продовження життя за кордоном», – вважає він.