Змій Горинич – улюблена тварина українського заповідника. Мудрому китайському дракону з ним важко змагатися, а дикому російському ведмедю — тим більше. Ця могутня рептилія, ігноруючи казкові стандарти, має не три голови.
Незважаючи на свою простакуватість, наш Горинич — істота досить розумна: завбачливо озброївшись головою кожного українця, він забезпечив собі відносну безпеку. Він прижився в нас із часів татарської навали або раніше — з того самого моменту, коли ми усвідомили, що щира рівність — це колективне свавілля, а право народного звичаю — краще за всяку іншу законність.
Українці генетично заперечують державність. У неясних межах степової вольності ми століттями гартували свій зухвалий дух. І щоразу, коли хто-небудь намагався нас витягти відтіля за чуба і привчити до нормального європейського життя, ми впиралися, хитрували й усе чинили на власний розсуд.
Щоб сховати таємницю української природи, ми граємо роль нещасної жертви, якій заважали побудувати свою державу всілякі агресори. Коли запорожці, ховаючись від поборів і ухиляючись від повинностей, готові були відмовитися від одруження, дітей, домашнього затишку, про яку державність могло йтися?
Ми завжди являли собою суспільство колективної деспотії. І замість конкретних тиранів віддавали перевагу режиму анонімної диктатури. Традиційно українська демократія відрізнялася народною круговою порукою, а державність у її класичній формі нам приносили тільки нахабні сусіди. Про власну державність ми дозволяли собі міркувати винятково теоретично, для відводу очей.
Але коли доля притисла нас до стіни і змусила все-таки прийняти її атрибути, українцям зробилося кепсько.
Як природні володарі, ми не бажаємо обтяжувати своє життя владою механічною. Щоб кожен українець доторкнувся до безмежної влади, ми змовились ігнорувати державне життя. Складаючи найбільш моторошні закони, ми доводимо собі, що всяка державність ворожа розумній людині.
Законодавчий абсурд розв'язує руки і робить нас воістину вільними. Тому ми повністю гармонізувалися з нашим урядом.
Поголовно ухиляючись від податків, ми нікого не сміємо засуджувати. Всі — від президента до базарної баби — знаходяться у змові проти ненависного державного тягара. Як за старих часів, ми всі крадемо й чесно ділимося здобиччю. У нас кожен має змогу здійснювати насильство відповідно до натхнення. Хтось воліє відкрито обважувати покупців. Комусь подобається безкарно бити міліцейським кийком і дарувати при цьому князівські милості.
Можна не сплачувати за квартиру, грабувати банки, пити горілку із податковим інспектором, роздягати подорожніх на кордоні й крутити дулі кожному, хто не зрозумів, що значить свобода. Щоб якнайбільше українців відчуло свою царственість, ми включили механізм безперервної зміни керівництва, дотримуючись споконвічної традиції щоденної зміни козацьких старшин
Україна — країна масової аристократії. Плебеї проживають тільки за кордоном. Пручаючись порядкам так званого цивілізованого світу, наш колективний український деспот використає всі доступні засоби, вдало камуфлюючись під європейського дурня.
На жаль, українське щастя не може тривати нескінченно. Нав'язана нам державність робить свою чорну роботу. Рано чи пізно ми трансформуємося в нудних швейцарців або німців, чиє життя — суцільне "стукацтво" на ближнього. Коли у Швейцарії хто-небудь поставить велосипед не там, де призначено, перший громадянин, що помітив це, негайно телефонує у поліцію. Це стандартна поведінка дресованого європейця.
Ще до недавніх пір вона було гидотною для нашого шляхетного народу. Але тепер, під тиском зовнішнього пагубного середовища, ми ризикуємо деградувати. Чого доброго, у нас виникне "правова держава", про яку ми любимо говорити тільки для виду, І тоді ми, дізнаємося, що значить жити в просторі повного безправ'я.
Росіяни з їх смішним "кріпацтвом" будуть здаватися янголами. Віками уникаючи регламентованого життя, ми мали можливість насолоджуватися цінністю власних щиросердних поривів і філософської лінощі. Раніше ми могли виправдатися винуватими "чужинцями", а тепер ми будемо змушені наступати на горло самим собі. І в нас не буде виправдань.
Держава вб'є наше загальне творче владне насильство, і ми перестанемо мислити по-царськи.
Коли нам доводиться думати над розмірами хабара, ми особисто здійснюємо політику розумного оподатковування. Це дозволяє нам почувати себе не бездумними Гвинтиками абстрактної держави, а бути конкретними володарями своєї території. У Франції тільки король міг сказати: "Держава — це я". У нас це — привілей кожного.
Яке моральне задоволення може зазнавати працівник ДАІ, якщо він не має права сказати водію, що в нього очі не того кольору? Народні податки збагачують народ, а державні тільки розоряють і принижують громадян.
Козаку потрібна не держава, а в привілеї. Українець звик бути озброєним і особисто вільним. Він не вміє сплачувати прибуткові податки. Ця держава зобов'язана сплачувати йому за те, що він розумний і гарний. Коли ми отримували платню від шепелявих поляків і п'яних москалів, усе було нормально.
А тепер що робити? Де знайти джерело далекої нам державності, що буде нас фінансувати за те, що ми йому морду не набили?
Сьогодні земля йде з-під ніг. Підле європейське співтовариство змушує нас, витончених степових лицарів-поетів, споруджувати теплі платні туалети, хоча навколо досить заростей екологічно чистої кукурудзи. Навіть косоокі друзі ризикнули нас учити, на якій машині нам кататися.
В цілому, нічого гарного попереду не передбачається. Єдність наших корумпованих лав може похитнутися, і влада української народної деспотії опиниться під загрозою.
--- КІНЕЦЬ ---
Текст звірено з виданням: Родина дремлющих ангелов. — К.: Амадей, 2006. — Мова російська. ІSBN 966-7689-13-1
(авторський переклад збірки: "Земля замріяних янголів")
Оригінальний текст взято з сайту "Високий вал":
http://sian-ua.info
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua
Наші інтереси:
Ворог не візьме наш гордий народ!
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Ворог не візьме наш гордий народ!
Ворог не візьме наш гордий народ!
Густав Водічка
ВОРОГ НЕ ВІЗЬМЕ НАШ ГОРДИЙ НАРОД!
Есе
--------------------------------------
Змій Горинич – улюблена тварина українського заповідника. Мудрому китайському дракону з ним важко змагатися, а дикому російському ведмедю — тим більше. Ця могутня рептилія, ігноруючи казкові стандарти, має не три голови.
Незважаючи на свою простакуватість, наш Горинич — істота досить розумна: завбачливо озброївшись головою кожного українця, він забезпечив собі відносну безпеку. Він прижився в нас із часів татарської навали або раніше — з того самого моменту, коли ми усвідомили, що щира рівність — це колективне свавілля, а право народного звичаю — краще за всяку іншу законність.
Українці генетично заперечують державність. У неясних межах степової вольності ми століттями гартували свій зухвалий дух. І щоразу, коли хто-небудь намагався нас витягти відтіля за чуба і привчити до нормального європейського життя, ми впиралися, хитрували й усе чинили на власний розсуд.
Щоб сховати таємницю української природи, ми граємо роль нещасної жертви, якій заважали побудувати свою державу всілякі агресори. Коли запорожці, ховаючись від поборів і ухиляючись від повинностей, готові були відмовитися від одруження, дітей, домашнього затишку, про яку державність могло йтися?
Ми завжди являли собою суспільство колективної деспотії. І замість конкретних тиранів віддавали перевагу режиму анонімної диктатури. Традиційно українська демократія відрізнялася народною круговою порукою, а державність у її класичній формі нам приносили тільки нахабні сусіди. Про власну державність ми дозволяли собі міркувати винятково теоретично, для відводу очей.
Але коли доля притисла нас до стіни і змусила все-таки прийняти її атрибути, українцям зробилося кепсько.
Як природні володарі, ми не бажаємо обтяжувати своє життя владою механічною. Щоб кожен українець доторкнувся до безмежної влади, ми змовились ігнорувати державне життя. Складаючи найбільш моторошні закони, ми доводимо собі, що всяка державність ворожа розумній людині.
Законодавчий абсурд розв'язує руки і робить нас воістину вільними. Тому ми повністю гармонізувалися з нашим урядом.
Поголовно ухиляючись від податків, ми нікого не сміємо засуджувати. Всі — від президента до базарної баби — знаходяться у змові проти ненависного державного тягара. Як за старих часів, ми всі крадемо й чесно ділимося здобиччю. У нас кожен має змогу здійснювати насильство відповідно до натхнення. Хтось воліє відкрито обважувати покупців. Комусь подобається безкарно бити міліцейським кийком і дарувати при цьому князівські милості.
Можна не сплачувати за квартиру, грабувати банки, пити горілку із податковим інспектором, роздягати подорожніх на кордоні й крутити дулі кожному, хто не зрозумів, що значить свобода. Щоб якнайбільше українців відчуло свою царственість, ми включили механізм безперервної зміни керівництва, дотримуючись споконвічної традиції щоденної зміни козацьких старшин
Україна — країна масової аристократії. Плебеї проживають тільки за кордоном. Пручаючись порядкам так званого цивілізованого світу, наш колективний український деспот використає всі доступні засоби, вдало камуфлюючись під європейського дурня.
На жаль, українське щастя не може тривати нескінченно. Нав'язана нам державність робить свою чорну роботу. Рано чи пізно ми трансформуємося в нудних швейцарців або німців, чиє життя — суцільне "стукацтво" на ближнього. Коли у Швейцарії хто-небудь поставить велосипед не там, де призначено, перший громадянин, що помітив це, негайно телефонує у поліцію. Це стандартна поведінка дресованого європейця.
Ще до недавніх пір вона було гидотною для нашого шляхетного народу. Але тепер, під тиском зовнішнього пагубного середовища, ми ризикуємо деградувати. Чого доброго, у нас виникне "правова держава", про яку ми любимо говорити тільки для виду, І тоді ми, дізнаємося, що значить жити в просторі повного безправ'я.
Росіяни з їх смішним "кріпацтвом" будуть здаватися янголами. Віками уникаючи регламентованого життя, ми мали можливість насолоджуватися цінністю власних щиросердних поривів і філософської лінощі. Раніше ми могли виправдатися винуватими "чужинцями", а тепер ми будемо змушені наступати на горло самим собі. І в нас не буде виправдань.
Держава вб'є наше загальне творче владне насильство, і ми перестанемо мислити по-царськи.
Коли нам доводиться думати над розмірами хабара, ми особисто здійснюємо політику розумного оподатковування. Це дозволяє нам почувати себе не бездумними Гвинтиками абстрактної держави, а бути конкретними володарями своєї території. У Франції тільки король міг сказати: "Держава — це я". У нас це — привілей кожного.
Яке моральне задоволення може зазнавати працівник ДАІ, якщо він не має права сказати водію, що в нього очі не того кольору? Народні податки збагачують народ, а державні тільки розоряють і принижують громадян.
Козаку потрібна не держава, а в привілеї. Українець звик бути озброєним і особисто вільним. Він не вміє сплачувати прибуткові податки. Ця держава зобов'язана сплачувати йому за те, що він розумний і гарний. Коли ми отримували платню від шепелявих поляків і п'яних москалів, усе було нормально.
А тепер що робити? Де знайти джерело далекої нам державності, що буде нас фінансувати за те, що ми йому морду не набили?
Сьогодні земля йде з-під ніг. Підле європейське співтовариство змушує нас, витончених степових лицарів-поетів, споруджувати теплі платні туалети, хоча навколо досить заростей екологічно чистої кукурудзи. Навіть косоокі друзі ризикнули нас учити, на якій машині нам кататися.
В цілому, нічого гарного попереду не передбачається. Єдність наших корумпованих лав може похитнутися, і влада української народної деспотії опиниться під загрозою.
--- КІНЕЦЬ ---
Текст звірено з виданням: Родина дремлющих ангелов. — К.: Амадей, 2006. — Мова російська. ІSBN 966-7689-13-1
(авторський переклад збірки: "Земля замріяних янголів")
Оригінальний текст взято з сайту "Високий вал":
http://sian-ua.info
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua
Ворог не візьме наш гордий народ!
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?