Вже не Україна залежить від Росії, а Росія від України

І з цієї точки зору вже не Україна залежить від Росії, а Росія – від України. Тому що наша країна лишається – й лишатиметься – найважливішим транзитером російського газу у Європу. А відносно поставок самої сировини, то тут на енергетичному ринку склалася серйозна конкуренція. Й чомусь мені здається, що «Газпром» не спроможний дати адекватну відповідь на виклик нового часу.

У принципі, енергетична залежність України і Росії завжди була природною. Вона почалася із славнозвісних угод російського та українського прем’єрів Віктора Чорномирдіна й Леоніда Кучми, які закріпили нашу власну «формулу» закупівлі російського газу, що відрізняється від правил цивілізованого світу. Суть цієї «формули» була простою – ми отримували дешевий газ, умовно – туркменський, а не російський, тому що Сапармурату Ніязову потрібні були кошти для створення власної автократії, а нікуди, крім Росії, він постачати газ не міг. А ми в обмін на низьку ціну погоджувалися із корупційною схемою поставок через різноманітні фірми-прокладки, які ділилися доходами із російськими «газовими генералами».

Так «Газпром» перетворився у гаманець російського авторитаризму, а у нас виникли різноманітні фірташі усіх мастей, що багатіли на посередництві. Але хіба справа тільки у посереднику Фірташу? Ахметов – це дешевий метал, який витримував конкуренцію тільки завдяки газовій ціні. Фірташ у своїй «хімічній» іпостасі – це газова ціна, яка підтримувала низьку ціну на український товар. Пінчук – це постачання труб для «Газпрому», прямий наслідок угод Кучма – Чорномирдін. Якби не було цих угод, якби не було дешевого російського газу – то не було б ані української олігархії, ані відсутності реформ, ані Януковича. Україна вже десять років була б у НАТО й років п’ять як в ЄС. Ось що виплило із цієї ціни, якій так раділи двадцять років тому мої співвітчизники, за старої радянської звички обожнювали різноманітну «халяву». Й «халява» ця виявилася такою солодкою, що навіть події 2004 року не розірвали зіпсуте коло, а лише спонукали виникнення нових схем та формул.

Кінець «особливих умов» для України настав тільки із Майданом й безумним рішенням Путіна напасти на нашу країну. Але що дивно: у Росії так й не зрозуміли, що насправді жодної енергетичної залежності України від Росії не існує, що це – виключно корупційна залежність, пов’язана із особистими інтересами тих, хто купував газ для країни й власних підприємств. Що насправді інших продавців найти не так й складно. Й відмовитися від економіки, «підв’язаної» на російську ціну, не просто можливо – необхідно.

А ось із транзитом все набагато гірше. Скільки не борсалися менеджери «Газпрому» із своїми «потоками», скільки не заривали у землю й не топили у море мільярди доларів – поки вони у Росії ще були – а виявилося, що без українського маршруту не обійтися. Це вже Путін зрозумів. І це – справжній момент істини, який показує, хто від кого залежить насправді.

Що зробила б розумна країна на місці Росії? Усвідомивши цю залежність і необхідність виживання свого енергетичного сектору, постаралась би встановити із державою-транзитером стосунки найбільшого сприяння. Запропонувала б таку ціну на газ, від якої просто не можна було б відмовитися – ну просто удвічі нижче європейської. Забралась би із окупованих територій, попередньо здійснивши й у Донбасі, й у Криму жорстку «зачистку» активних прихильників об’єднання цих територій із Росією – щоб нам лишилося тільки розвивати ці території у гармонії із цілою країною. Президент Путін особисто мав би прилетіти до Києва із примирливою покаянною промовою, а перед цим – написати проникливе переднє слово до книги «Степан Бандера», що вийшла б у серії «Жизнь замечательных людей». Тому що інакше – «Газпрому» не вижити. А в умовах падіння нафтових цін це означає – не вижити Путіну.

Але все це – не про Росію. Її влада й її суспільство ніколи не відзначалися навіть умовною розважністю. І слава Богу. Тому що нам не потрібні пропозиції, від яких ми не зможемо відмовитися. Нам треба не купувати російський газ, розвивати українську економіку в умовах реальної конкуренції й повернути свої території не завдяки російському «посередництву», а всупереч волі окупанта, внаслідок його остаточного й безповоротного краху. Нам не потрібен Путін у Києві. Нам потрібне повне переформатування Російської держави й появи на її місці доброзичливого сусіда – або сусідів.