Напевно, немає людини, яка би хоч раз у житті не казала собі: "з понеділка почну ходити у спортзал", "закінчиться аврал — проведу вихідні з дітьми", "вийду на пенсію — навчуся вишивати хрестиком". Багато хто відкладає на завтра навіть особисте життя: стосунки, дружбу, сім'ю, а також турботу про своє тіло й душу. Але завтра, як відомо, так і не настає. Завжди є тільки сьогодні.
Що ж насправді ховається за словами "почну завтра"?
Дуже часто в шаленій гонитві за успіхом немає часу зазнати радості й захвату, насолодитися відчуттям власної значимості, відчути смуток і сум від того, що все закінчується, на якийсь час відійти від усього і дати можливість визріти новим бажанням.
На жаль, мало людей уміють так жити, і для цього багато причин. Наприклад, є соціальні стандарти, яким усі ми усвідомлено чи неусвідомлено хочемо відповідати, щоб зайняти своє місце в суспільстві. Ці стандарти найчастіше не збігаються з нашими справжніми потребами і бажаннями, але страх стати аутсайдером жене нас шляхом соціально схваленого способу життя.
Зрозуміло, чому в такому разі виходить, як в анекдоті про фальшиві ялинкові іграшки: успіхи є, досягнення є, враження є, але вони не тішать. Справжніх бажань людина не усвідомлює, отже, не може їх задовольнити. Тому вона функціонує, але не живе.
Такі люди нібито відкладають своє життя на той час, коли можна буде не бігти, не досягати, не поспішати. На жаль, цей час сам собою не настане ніколи.
Якщо хочеться бути живим, треба зупиняти себе свідомим зусиллям хоча б для того, щоб зрозуміти, куди я так поспішаю, від чого тікаю, навіщо все це. І це може стати першим кроком до того, щоб зрозуміти, чого хочеться насправді.
Буває так, що людина вже розуміє (або думає, що розуміє), чого їй справді хочеться, але ніяк не може підступитися до цього. Пішла би раніше з роботи, щоб піти у спортзал або прогулятися парком, але на роботі знову аврал. Поїхав би у відпустку з друзями в гори, але дружина й діти хочуть на море, тому в гори не можна. Пішла б на танці, але ж це забирає час, а хто готуватиме, прибиратиме у квартирі, робитиме уроки з дітьми?
Я не маю права подбати про себе і свої потреби, поки не подбаю про всіх довкола. І якщо залишаться час і сили, тоді вже подбаю про себе. Зазвичай, час для турботи про себе так і не настає. Близькі звикли до вашої постійної готовності прийти на допомогу, та й у вас часу й енергії залишається тільки на мрії.
Якщо ж якимсь дивом і з'являються вільний час і сили, то обов'язково виникне хтось, кому буде потрібна ваша допомога. І знову маємо справу з соціально схваленою поведінкою. Кому не подобаються співробітники, які всі сили й час віддають роботі, або батьки, що присвячують себе дітям, або волонтери, що віддають себе іншим? До того ж усмоктане з молоком матері переконання, що я сам по собі нічого не значу, що опікуватися про себе і свої потреби — це егоїзм.
Одна моя клієнтка розповідала епізод з дитинства: "Мені було 12 років, я побачила в універмазі чарівні черевички, тільки коштували вони аж 30 крб. (це було 1985-го). На моє прохання купити їх мама накричала і сказала, що я думаю тільки про себе, а тим часом у брата немає куртки, а в тата — зимових черевиків". Звичайно, це був не один епізод, ця настанова повторювалася багато разів у різних формах. Не можна читати книжку, якщо не помила посуду, не можна йти на побачення, якщо мама хворіє (і поруч із нею має бути вся сім'я). Нині жінці майже 50, вона зробила кар'єру, добре заробляє, але на себе майже не витрачається. То чоловікові потрібен новий костюм, то дитині треба поїхати в дорогий мовний табір. Грошей у сім'ї достатньо, але вони чомусь належать усім, тільки не їй. Часу на себе в неї теж не залишається.
У дитинстві ця жінка отримала надзвичайно важливе послання: хотіти щось для себе — недобре й соромно. Хороша дівчинка має передусім думати про інших. Бути егоїстом — дуже погано. Ніхто тебе не любитиме, якщо ти нікого не любиш. До речі, дуже правильне твердження. Якщо людина не любить нікого, і себе, зокрема, точніше, передусім себе, то їй справді важко отримати любов від навколишніх. І тоді все, що залишається, — це заслужити любов правильною поведінкою, хорошими вчинками, виконанням бажань інших людей.
Таких дівчаток і хлопчиків досить багато. Вони живуть правильно і все роблять правильно, і постійно нібито очікують дозволу від мами зробити те, що хочеться їм самим, а не те, чого чекає від них мама в особі всього світу. "Я не розумію, чого хочу. Все, що роблю, здається сірим і прісним. Я начебто живу не своїм життям", — каже чоловік середніх років. І він поціляє в точку — це справді не його життя.
То що ж — перестати відкладати життя на завтра? Універсальної відповіді на це запитання, зрозуміло, немає. Якщо ви хочете все встигнути, допомагаєте іншим, мрієте і здійснюєте свої мрії, і вам від цього добре й радісно, це — ваше справжнє життя. Якщо ви часом сумуєте і журитеся, розчаровуєтеся, стомлюєтеся, але позитивні й негативні відчуття змінюють одне одного, і в жодному з них ви не "застрягаєте", це ваше — справжнє життя. Якщо ж ви хронічно незадоволені буквально всім, якщо ваші цілком здійсненні бажання роками перебувають у статусі недосяжної мрії, слід замислитися.
Ваше єдине й неповторне життя відбувається прямо тут і зараз, і тільки від вас залежить, що вибирати: повноту життя сьогодні чи нескінченне перебування в режимі очікування.
Наші інтереси:
Будьте собою. Не зважайте на те, що скажуть люди. Дуже подібна ситуація з дитинства, описана у статті. А ще мені колись заборонили їхати на море, бо мама захворіла, і вся сім'я мала біля неї сидіти з сумним виглядом при тому, що крім мене було кому сидіти (тато, бабуся, сестра) і хвороба була не смертельна. Я, звісно, стала невдячною егоїсткою, коли поїхала.
Радіймо, друзі! Ми продовжуємо успішні дослідження Доброї Новини та Великого Переходу, а також розвиток відповідного софту. Нарешті розпочали перехід НО з застарілої платформи Drupal-7 на сучасну...
Живіть при зараз, любіть при завжди
Світ:
Спецтема:
Напевно, немає людини, яка би хоч раз у житті не казала собі: "з понеділка почну ходити у спортзал", "закінчиться аврал — проведу вихідні з дітьми", "вийду на пенсію — навчуся вишивати хрестиком". Багато хто відкладає на завтра навіть особисте життя: стосунки, дружбу, сім'ю, а також турботу про своє тіло й душу. Але завтра, як відомо, так і не настає. Завжди є тільки сьогодні.
16042202.jpg
Що ж насправді ховається за словами "почну завтра"?
Дуже часто в шаленій гонитві за успіхом немає часу зазнати радості й захвату, насолодитися відчуттям власної значимості, відчути смуток і сум від того, що все закінчується, на якийсь час відійти від усього і дати можливість визріти новим бажанням.
На жаль, мало людей уміють так жити, і для цього багато причин. Наприклад, є соціальні стандарти, яким усі ми усвідомлено чи неусвідомлено хочемо відповідати, щоб зайняти своє місце в суспільстві. Ці стандарти найчастіше не збігаються з нашими справжніми потребами і бажаннями, але страх стати аутсайдером жене нас шляхом соціально схваленого способу життя.
Зрозуміло, чому в такому разі виходить, як в анекдоті про фальшиві ялинкові іграшки: успіхи є, досягнення є, враження є, але вони не тішать. Справжніх бажань людина не усвідомлює, отже, не може їх задовольнити. Тому вона функціонує, але не живе.
Такі люди нібито відкладають своє життя на той час, коли можна буде не бігти, не досягати, не поспішати. На жаль, цей час сам собою не настане ніколи.
Якщо хочеться бути живим, треба зупиняти себе свідомим зусиллям хоча б для того, щоб зрозуміти, куди я так поспішаю, від чого тікаю, навіщо все це. І це може стати першим кроком до того, щоб зрозуміти, чого хочеться насправді.
Буває так, що людина вже розуміє (або думає, що розуміє), чого їй справді хочеться, але ніяк не може підступитися до цього. Пішла би раніше з роботи, щоб піти у спортзал або прогулятися парком, але на роботі знову аврал. Поїхав би у відпустку з друзями в гори, але дружина й діти хочуть на море, тому в гори не можна. Пішла б на танці, але ж це забирає час, а хто готуватиме, прибиратиме у квартирі, робитиме уроки з дітьми?
Я не маю права подбати про себе і свої потреби, поки не подбаю про всіх довкола. І якщо залишаться час і сили, тоді вже подбаю про себе. Зазвичай, час для турботи про себе так і не настає. Близькі звикли до вашої постійної готовності прийти на допомогу, та й у вас часу й енергії залишається тільки на мрії.
Якщо ж якимсь дивом і з'являються вільний час і сили, то обов'язково виникне хтось, кому буде потрібна ваша допомога. І знову маємо справу з соціально схваленою поведінкою. Кому не подобаються співробітники, які всі сили й час віддають роботі, або батьки, що присвячують себе дітям, або волонтери, що віддають себе іншим? До того ж усмоктане з молоком матері переконання, що я сам по собі нічого не значу, що опікуватися про себе і свої потреби — це егоїзм.
Одна моя клієнтка розповідала епізод з дитинства: "Мені було 12 років, я побачила в універмазі чарівні черевички, тільки коштували вони аж 30 крб. (це було 1985-го). На моє прохання купити їх мама накричала і сказала, що я думаю тільки про себе, а тим часом у брата немає куртки, а в тата — зимових черевиків". Звичайно, це був не один епізод, ця настанова повторювалася багато разів у різних формах. Не можна читати книжку, якщо не помила посуду, не можна йти на побачення, якщо мама хворіє (і поруч із нею має бути вся сім'я). Нині жінці майже 50, вона зробила кар'єру, добре заробляє, але на себе майже не витрачається. То чоловікові потрібен новий костюм, то дитині треба поїхати в дорогий мовний табір. Грошей у сім'ї достатньо, але вони чомусь належать усім, тільки не їй. Часу на себе в неї теж не залишається.
У дитинстві ця жінка отримала надзвичайно важливе послання: хотіти щось для себе — недобре й соромно. Хороша дівчинка має передусім думати про інших. Бути егоїстом — дуже погано. Ніхто тебе не любитиме, якщо ти нікого не любиш. До речі, дуже правильне твердження. Якщо людина не любить нікого, і себе, зокрема, точніше, передусім себе, то їй справді важко отримати любов від навколишніх. І тоді все, що залишається, — це заслужити любов правильною поведінкою, хорошими вчинками, виконанням бажань інших людей.
Таких дівчаток і хлопчиків досить багато. Вони живуть правильно і все роблять правильно, і постійно нібито очікують дозволу від мами зробити те, що хочеться їм самим, а не те, чого чекає від них мама в особі всього світу. "Я не розумію, чого хочу. Все, що роблю, здається сірим і прісним. Я начебто живу не своїм життям", — каже чоловік середніх років. І він поціляє в точку — це справді не його життя.
То що ж — перестати відкладати життя на завтра? Універсальної відповіді на це запитання, зрозуміло, немає. Якщо ви хочете все встигнути, допомагаєте іншим, мрієте і здійснюєте свої мрії, і вам від цього добре й радісно, це — ваше справжнє життя. Якщо ви часом сумуєте і журитеся, розчаровуєтеся, стомлюєтеся, але позитивні й негативні відчуття змінюють одне одного, і в жодному з них ви не "застрягаєте", це ваше — справжнє життя. Якщо ж ви хронічно незадоволені буквально всім, якщо ваші цілком здійсненні бажання роками перебувають у статусі недосяжної мрії, слід замислитися.
Ваше єдине й неповторне життя відбувається прямо тут і зараз, і тільки від вас залежить, що вибирати: повноту життя сьогодні чи нескінченне перебування в режимі очікування.
Будьте собою. Не зважайте на те, що скажуть люди. Дуже подібна ситуація з дитинства, описана у статті. А ще мені колись заборонили їхати на море, бо мама захворіла, і вся сім'я мала біля неї сидіти з сумним виглядом при тому, що крім мене було кому сидіти (тато, бабуся, сестра) і хвороба була не смертельна. Я, звісно, стала невдячною егоїсткою, коли поїхала.
Зверніть увагу
Прошу активніше підтримати розвиток Народного Оглядача – перехід на Drupal-10 та систему самоорганізації «Демоси»