Анатолій Дімаров: «Повідомлення Молотова про напад німців ми зустріли криками «Ура!»

З інтерв'ю Анатолія Дімарова газеті "ФАКТИ" (травень 2012 року):

І. Лисниченко: Ви закінчили школу в 1940-му. Яким був той передвоєнний рік?

А. Дімаров: Після випускного всі хлопці збиралися вступати до вузів. Я хотів вчитися на факультеті журналістики. Але прийшла команда: «Відставити вступ до вузів!» Нас всіх підряд забрили в армію.

Я служив в полку, розквартированому в селі Дзигівка під Кам'янцем-Подільським. Цілий рік нас дресирували тільки на наступ. Про відступ, оборону навіть мова не йшла. Якщо ж хтось несміливо питав: «Може, будемо вчитися обороні?» – Відразу ж відправляли на гауптвахту. Думати можна було тільки про наступ – «малою кров'ю, могутнім ударом». Перевіряли навіть наші ... тумбочки. І якщо знаходили теплі речі, надіслані батьками, забирали і викидали на смітник. Це щоб ми звикали до лютих морозів. Мовляв, важко в навчанні – легко в бою.

І. Лисниченко: Яким залишилося у вашій пам'яті 22 червня 1941 року?

 А. Дімаров: Вранці того дня ми перебували в казармі. Коли о 12 годині по радіо почули повідомлення Молотова про початок війни, стали кричати «Ура!», оскільки війна обіцяла нам звільнення від казарменого життя. Наші командири і помічники командирів всі були молоді, та ще й з неповною середньою освітою, тому нас, десятикласників, люто ненавиділи і муштрували безбожно. Так що сьогоднішня дідівщина просто дитячі іграшки у порівнянні з тим, що тоді відбувалося.

Йдемо, наприклад, обідати. Лунає команда: «З піснею!» Якщо раптом пісня зривалася (а таке траплялося), помічник командира підводив нас до величезної калюжі і гаркав: «Лягай! По-пластунськи вперед!» Повземо, місимо грязюку, тільки голови видніються ... У нас навіть приказка ходила: «Служу радянському народу, старшині і помкомвзводу!» Ось чому після виступу Молотова ми дивилися на свого помічника командира взводу і раділи: «Тепер, гад, ти будеш з німцями воювати, а не з нами!»

Знявши полк з казарменого положення, нас кинули форсованим маршем на кордон. Завели в ліс, розмістили в армійських наметах, роздали парадне обмундирування, чоботи замість обмоток, видали напівавтоматичні гвинтівки СВТ, а не допотопні з гострими багнетами, і оборонні гранати, які вражали ціль в радіусі 200 метрів і того хто кидав в тому числі, замінили на РГД.

І кожному вручили ... російсько-німецький розмовник: «Де у вас кірха?», «Як дістатися до міста?» Ми зубрили німецький, щоб орієнтуватися на території Німеччини. Адже політруки ж оголосили: «Через два тижні увійдемо до Німеччини».

Джерела:

• Анатолий Димаров: «В первые дни войны нам, солдатам, выдали русско-немецкие разговорники. Политрук сказал: «Через две недели будем в Германии» // Ирина ЛИСНИЧЕНКО, «ФАКТЫ», 11.05.2012.
• Фотографії розмовника мені надіслав один з друзів в Фейсбуці десь рік тому назад.

Анатолій Андрійович Дімаров (5 травня 1922, Миргород, тепер Полтавської обл. — 29 червня 2014, Київ) — український прозаїк. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1982).

Народився на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім'ї учителя Андроника Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям прізвище сільського вчителя Дімарова, який жив одинаком і помер незадовго до розкуркулення Гарасюти. Мати майбутнього письменника навіть знайшла «свідків», які підтвердили цей факт. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.

У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. Воював як стрілець 371 стрілецького полку 37 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті з 26 червня 1941 року. 17 липня 1941 року був важко поранений. Потрапив до окупації, був командиром партизанського загону. Нагороджений як активний учасник війни орденами й медалями.

У повоєнні роки працював у газеті «Радянська Волинь». У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».

Протягом 1950—1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951—1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах.

А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди». Його перша збірка оповідань «Гості з Волині». Творчий доробок письменника становить кілька десятків томів.

Нагороджений 17 травня 2012 року Президентом Віктором Януковичем орденом Ярослава Мудрого IV ступеня, відмовився прийняти нагороду. Про це повідомив народний депутат Володимир Яворівський, отримавши копію заяви Дімарова.