Треба сказати кілька слів спочатку. Дуже талановитому скульптору Михайлу ГОРЛОВОМУ постійно не вистачає часу. І це зрозуміло тому, хто хоч раз намагався хоч би розколоти камінь молотом. А чоловік днями теше камінь зубилом, як хтось сокирою деревину. Уявіть собі, яка це важка й виснажлива робота. Зате потім в людей, як от у мене, виникає подив і тепло в долонях від доторку до величних скульптур майстра десь у ліванському місті Алей або в обухівському краєзнавчому музеї. Хтось безжурно купається в Середземному морі, а він ходить берегом й шукає якісь каменюки для втілення своїх ідей.
Одну підходящу каменюку з червоного граніту, так центнерів на два – не менше, Михайло несподівано знайшов у рідній Щербанівці, що коло Трипілля на Київщині. «Це підійде для пам’ятного знаку на честь Щербанівського куреня Дніпровської повстанської дивізії Отамана Зеленого» - подумав скульптор і взявся до роботи. За літо й зробив усе та сповістив і нам у Красному про день відкриття цього пам’ятника.
Пряма 5-кілометрова дорога з Красного до Щербанівки давно заросла кущами й великими деревами так, ніби нею ніколи й не їздили машини. А мене й онуку Сюзанну підвезуть Олександр та Олена Артюшенки, то можна їхати й через Трипілля так, ніби до Києва через Чернігів. Ось вже й Олена гукає мене коло хвіртки, а через зелене листя шовковиці щедро бризкають сонячні промені й онука вже тягне за руку діда до вишневої машини.
За хвилину ми вилетіли на краснянську гору і помчали знайомою дорогою. Ось праворуч майнуло урочище Розкопана, де в липні 1943 р. німці розстріляли понад 700 людей з Обухівщини, лиш Олександр встиг сказати, що там робили розкопки й не знайшли жодного кістяка. Спускаємося з гори в Трипілля й ліворуч та попереду синьо блиснули води Дніпра, а на Дівич-Горі замайорів Державний прапор. А нам праворуч на Щербанівку тою дорогою, яку зробили ще за УРСР до ювілею Григорія Косинки.
Скільки разів я сходив шляхами через Щербанівку в Трипілля і назад у Красне, бо вчився в інтернаті, а лише тепер дізнався, що значна частина села розташована на правому, крутому березі річки Красної. Туди, до вулиці Косинки, й веде нас вузенька асфальтівка. Дорогою підібрали ми Володимира Романюка - давнього рухівця у вишиванці, а он махнув нам рукою з машини Володимир Двірний – тепер вже ветеран-свободівець. Куди ж далі їхати? Далі вже кінець села й дорога веде на Долину. Аж ось купою стоять із 5 машин та мікроавтобус з вояками у зелених строях. У затінку за столиком дівчина показує якісь книжки.
У гострому куті роздоріжжя бачимо на кубічному постаменті скошену праворуч гранітну брилу з висіченим суворим обличчям козака в папасі, а ліворуч висічено ТРИСУТТЯ і "1919". До постаменту прикріплена кам’яна дошка і я читаю напис: «Вічна слава курінному Дмитрові Рудику (Дубу) та козакам і старшинам Щербанівської сотні Дніпровської повстанської дивізії Отамана Зеленого».
До пам’ятника веде вимощена із старих бетонних плит доріжка, обсаджена обабіч чорнобривцями. Бачу, що кожну ямку у цій злютованій землі довелося вирубувати, мабуть, як і в Лівані, сокирою. Ліворуч вервечкою щербанівські хати в садках, а праворуч за польовою дорогою лан спілих соняшників.
Туди-сюди ходить огрядний чоловік у вишиванці, підписує книжки, щось каже і його слухають - це Роман Коваль – керівник «Холодного Яру» - історико-патріотичного клубу. Де Горловий? Поїхав у Витачів по Лакизу і поетесу Тетяну Лемешко! Коваль просить людей підходити ближче до пам’ятника. Там вже стоять прапороносці з державними прапорами і двома прапорами «Свободи». Чую команду: «Кроком руш!» - і від автобуса йде троє «петлюрівців» у реконструйованій зеленій уніформі, взуті в чорні чоботи.
Відкриття ми почали із співу Гімну. Співаємо без супроводу, але виходить злагоджено. Співає поруч мене й онука, а далі Тамара Сулима з чоловіком Олексієм. Головуючий каже, що нас на зібранні більше 60. Підіймають руки щербанівці – їх всього з десяток. Найбільше нас із Обухівщини, є з Києва та інших міст і навіть із Німеччини та Лівану. Коваль розповів про повстанський рух Отамана Зеленого, а потім показав третє видання книги «Отаман Зелений»; загальний тираж трьох видань – 10 тисяч примірників.
В своєму виступі я розповів, як появилася у світ світлина із Данилом Терпилом. Це сталося, здається, у 2006 р. на зібранні трипільських інтернатівців. Тоді цю світлину з трьома повстанцями приніс на «річний урок» Дмитро Любименко. На ній сидить у кріслі гарний і юний, як дівчина, Отаман, а обабіч стоять гармаш Дюжанов і Дмитро Любименко – дядько нашого інтернатівця. Тим часом над’їхав Горловий, з машини випурхнула гарна, як писанка, поетеса Тетяна Лемешко й поважно вийшов д.т.н Сергій Лакиза – її чоловік. Скульптор Михайло став поруч зі мною і я продовжив свій виступ словами про цього видатного щербанівця. Ясно, що можливості і талант скульптора й художника Горлового не реалізовані й на 10% в Україні.
Потім яскраво виступила Тетяна Лемешко. Вона розказала свій вірш про Отамана Зеленого, який написала в час недавнього Майдану-14. Поетеса заявила, що національно-визвольна війна українців проти Москви триває зараз на Донеччині.
Нарешті надали слово Горловому. Він перерахував всіх щербанівців та інших людей, які своїми коштами і ділом допомогли встановити пам’ятник.
Сказав, що було йому так важко тягати плити, що міг і вмерти прямо тут. Чоловік вже написав рукопис про рідне село, та нема кому пройтися селом, щоб зібрати гроші на видання книжки. Ми тихесенько слухали, як розповідав він про свого діда-повстанця, якого закатували до смерті комсомольці, танцюючи на розкладених по ньому великих іконах з Германівки. Бабу, яка прибігла в сільраду по чоловіка, хотіли спалити в печі, та її врятували щербанівці. А я собі думав про те, від яких випадковостей залежить життя людини: от запізнилися б ті люди і не було б ні Михайла, ні цього пам’ятника.
В кінці виступу Горловий на повен голос проказав свого вірша «Болить». І я собі думав, що такі ж байдужі люди є і в Красному і скрізь по Україні.
Потім виступила онука Отамана Зеленого Оксана Цедик з Трипілля. А іншу родичку Отамана родом з Українки нам лише представив Роман Коваль.
Ми трохи розступилися, почувши тихі команди: «До сальви», «Заряджай!». А потім після команди «Вогонь!», «петлюрівці» трикратно гримнули так, що луна розляглася Щербанівкою і, мабуть, почулося аж в Трипіллі. Перед походом на кладовище до мене підійшла Катерина Іванівна – заст. директора Трипільської школи, й запитала, чи видали вже ми книги матері Горпини? Приємно було чути, що уривки з рукопису материної книги «Хроніка» читають учні-трипільці. Я їй подарував свою книгу «Красне. Красен. Красн.».
Спустилися ми вулицею вниз, а потім піднялися круто десятком сходинок на сільський цвинтар. Як запахло мені чебрецем і травами тиші та спокою. Ось висока й широка, покрита щедро різнотрав’ям, могила з прахом повстанця Панаса Пустового. В узголів’ї тяжкий дубовий хрест, який пережив і лихо Голодомору і війну. Це єдина відома могила зеленівця. Хвилина мовчання і в небо двічі пальнув грімко ватажок «петлюрівців».
Хто спішив, то вже пішов і поїхав, а зо два десятки найстійкіших і найрідніших зайшли на подвір’я братів Горлових. Двором метається Михайло: ось колодязь із журавлем, а ось яблука у траві. А що ж то за пучок обвуглених деревин стирчить у небо? «То від спаленої негідниками моєї хати-майстерні, - каже Михайло. – Там згоріли всі мої рукописи, весь архів та бібліотека, а ще з триста скульптур-моделей! А головне знищили щойно зроблену модель у гіпсі пам’ятника Отаману Зеленому, розміром у дві натури». І додає: «Від запалювальної суміші горів навіть камінь. А ото стирчать обвуглені крокви, це дочка Леся згодом попалить їх у гончарній печі».
На першому поверсі нової майстерні на стелажах стоять нові моделі скульптур, а на другому прямо на підлозі стоять десятків зо два барвистих художніх картин, від яких прямо б’є експресією. Щедрий Михайло дарує скульптурний портрет із бронзи покійної Параски Коломійко Олександру Артюшенко – це для міста Обухова. Й радить швидко виготовити меморіальну дошку. Друге погруддя в гіпсі полководця Січових Стрільців Михайла Гаврилка, що схилив голову в задумі, дарує Роману Ковалю для «Холодного Яру».
Прямо на дивані розведеним гіпсом поправляє щось на скульптурі.
А трапезували ми за історичним столом, за яким не раз обідав Отаман Зелений. Столу років із сто і хазяїн обіцяє його підремонтувати. До кожного келиху хтось проказував тост-побажання. Пригадую сказане Оленою Артюшенко: «Такі люди, як Михайло, талановиті і роботящі, зрідка появляються в Україні. Як правило, їх не шанують і їм не допомагають, навіть палять і знищують, як ось тут на подвір’ї. Але в тебе, Михайле, час шани і народної слави ще попереду!».
Сергій Лакиза задавав тон і ми заспівали українські пісні і чомусь все більше романси. Завершили піснею Глібова «Стоїть гора високая». А хто знає, яких пісень співали повстанці Отамана зеленого, хто зна…
Дякуємо Горловим і прощаємося. Я йду й думаю, що ж це відбулося сьогодні? Ми влаштували собі свято УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ. Жаркого літа-14 залишили нащадкам пам’ятник про земляків-повстанців, які боролися за волю України у 1919 р. Хай вони знають, що реальна незалежність України здобувалася в боях на Донбасі з московськими зайдами саме зараз у 2014 р. Хай вони відають, що це пролита на Донбасі українська кров скріпила націю і на подив всього світу привела країну до розквіту.
Моя онука он ще сидить на сходинці поруч із Марисею – студенткою економічного факультету КНУ ім. Т.Г. Шевченка. Дівчата всміхаються одна одній і не відають, скільки в житті кожної буде ще радості і печалі. Ми йдемо до машини і в руках у Сюзанни подарунок – гранітна каменюка, з глибини якої ніби виринає образ нескореного козака. Побажаю і я всім нам стійкості й сили Українського Духу!
Хай же буде!
Коментарі
Маю надію, що хтось це прочитає. Може ще й хтось напише хоч якийсь коментар.
Пане Анатолію, я додала Вашу статтю 2006 року про отамана Зеленого в тему. Ви не проти?
Пане Анатолію, у Вас справжній письменницький дар. Ця стаття - наче оповідання. Я зауважила давно, ще у 2006 році, коли Ви виступали на конференції "Буття українців", що Ваші доповіді не тільки змістовні, але й мають художню цінність. Вони - як художній твір. А Ви - як письменник.
Оленко, дякую тобі, що вивела цю статтю на ГОЛОВНУ СТОРІНКУ. Може й ще хтось прочитає. Спасибі за добрі слова оцінки! Дякую за посилання на мою давню (2006р.) доповідь на 3-й конференції БУТТЯ УКРАЇНЦІВ про Отамана Зеленого. Це тоді після мого виступу ВАСИЛЬ ТРИЛІС запитав: "Що це було?".
З душею написано, цікаво. Дякую, п. Анатолію.
Деякі зауваги:
“Скільки раз” - скільки разів (у множині, як і грамів).
“постамента” - постаменту ...
“та нема комусь пройтися селом, щоб зібрати гроші” - та нема кому! пройтися селом, щоб зібрати гроші .
«То від спалено негідниками моєї хати-майстерні “ - «То від спаленої негідниками моєї хати-майстерні...
Творімо разом мову Сенсар!
Дякую, Оксанко, за добре слово і за відмічені помилки - вже виправив. Переглядів - 0. Добре, що хоч редактори НО читають написане мною.
Зараз всіх болить війна на сході. Швидше б задушити ворога...
Творімо разом мову Сенсар!
Пане Анатолію, лічильники переглядів ще не працюють. Тобто ми не знаємо, скільки було переглядів. Поки що.
Оленко, без спілкування між нами, поступ вперед буде мінімальним. Показник переглядів буде заохочувати авторів і коментаторів до творчості - це як ПОХВАЛА від невідомої людини. Шкода, що програмісти НО цього не розуміють, наприклад Індіана Джонс. Може хоч ти знаєш, коли цей показник буде впроваджений? Через рік, 2, чи через 5 років?