В аріанських церквах богослужіння велися національними мовами. На теренах сучасної України аріанство було поширене серед готів. Слово «готи» або «гети» означає не етнічну приналежність, а певну духовно-світоглядну і релігійну спільність. Між словами «готи» і «аріани» можна ставити знак рівності. У візантійських текстах гетів відверто називають слов’янами, а їхню мову – скіфською.
Найактивніше аріанство поширювалося серед слов’янських народів: його прийняли остготи, вестготи, вандали, бургунди, свеви, лангобарди, гуни та інші. «Гуни – загальна назва всіх слов’янських народів... Бургунди, найближчі родичі вандалів, зараховані Агафієм до гунів. Такої думки дотримувалося чимало істориків, у тому числі й новітніх. Вандали та бургунди – теж слов’янські народи. І коли, скажімо, взяти до уваги всі різнописання цієї назви вандалів у різних авторів, наприклад: вени, вінули, вендли, вони й венділи, то побачимо, що всі вони дуже добре лягають в одне синонімічне гніздо» (Білик Іван Іванович. Аксіоми недоведених традицій).
У частині середньовічних північно-європейських джерел Русь означається Вандалією, а її правителі – «королями вандалів». Це родичі тих вандалів, які в 429 р. завоювали північну Африку, де заснували королівство Вандалія, а одну з областей якого назвали «Русіка». Хроніст 11 ст. Адам Бременський повідомляє, що вандалами у давні часи називали слов’ян.
Принагідно зауважимо, що термін «вандалізм» не має прямого відношення до вандалів. Його придумав у 1794 році французький абат Анрі Грегуар, критикуючи безглузде знищення пам’ятників мистецтва революційною армією Французької республіки. Це був некоректний термін, адже вандали ніколи не знищували пам’ятників мистецтва, хоча й справді розграбували Рим у 455 році, як це часто бувало під час бойових дій у всі часи. Поширення терміну «вандалізм» скоріше викликане ненавистю іудохристиян до аріанства, яке відверто сповідували вандали і захищали силою своєї зброї.
Слов’янський історик Мавро Орбіні, на основі доступних йому джерел, на межі 16-17 ст. у книзі «Слов’янське царство» свідчить: «…Слов’янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян… Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний… Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – слов’яни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візіготи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…». У створених згаданими народами державах аріанство було панівним, аріанські церкви підкорялися королям, богослужіння велося національними мовами. Частину аріанських держав разом з їх церквами було знищено візантійцями в часи імператора Юстиніана. Так сталося з королівствами вандалів у Північній Африці (534 р.) і остготів в Італії (554).
Відомо, що у ІІІ-IV ст. аріанство на теренах сучасної України було поширене серед готів. Є відомості про тодішні Скіфську, Херсонеську (Корсунську), Боспорську, Фульську, Сугдейську (Сурожську) єпархії, Готську митрополію з центром у Фео-Доросі (Крим). Готська експансія на причорноморські землі у середині III ст. та їх аріанська форма хрестиянства згодом пускає глибоке коріння серед місцевих етнічних груп.
Як повідомляє історик Максим Буданов, між словами «готи» і «аріани» в багатьох випадках можна ставити знак рівності. Серед іншого, саме таке застосування терміна «готи» було характерно для папських послань 11–12 століть.
Готи-аріяни на візантійській мозаїці 12 ст. в соборі Санта Марія Ассунта на острові Торчелло, що належить до Венеції.
Тобто слово «готи» або «гети» означає не етнічну приналежність, а певну духовно-світоглядну і релігійну спільність. Скажімо, оспівувач готів історик 6 ст. Йордан називає своїх співплемінників гетами, протиставляє їх германцям, а себе відносить до народу аланів.
Аріанський єпископ готів Вульфила (310–383), рукоположений згаданим вище Євсевієм Нікомідійським, був слов’янином, виходцем з Каппадокії.
У візантійських текстах гетів відверто називають слов’янами, а їхню мову – скіфською.
Візантійський письменник 7 ст. Фіофілакт Самокатта стверджує, що гети – це давніша назва слов’ян.
За словами візантійського історика Прокопія Кесарійського (500–562), «У колишні часи готських племен було багато, і багато їх тепер, але самими великими і значними з них були готи, вандали, везіготи і гепіди. За старих часів, правда, вони називалися савроматами і меланхленами. Деякі називали ці племена гетами. Всі ці народи, як було сказано, відрізняються лише іменами, але в усьому ж іншому вони схожі. Всі вони білі тілом, мають русяве волосся, рослі і гарні на вигляд; у них одні й ті ж закони і сповідують вони ту ж саму віру. Всі вони аріани і говорять на одній мові, так званій готській, і, як мені здається, в давнину вони були одного племені, але згодом стали називатися по-різному: за іменами тих, хто були їхніми вождями» (Прокопий Кесарийский. Война с вандалами // Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. – М.: Наука, 1993. — 570 с., с. 178).
Видатний білоруський історик, академік Вацлав Устинович Ластовський (1883–1938) у книзі «Коротка історія Білорусі» (1910, Вільно) писав: «Чи християнство до нас прийшло через Київ, коли прийняв його Володимир, чи ж набагато раніше через Скандинавію, – це ще не розгадано, але то є точним, що в Полоцьку і Турові єпархії з’явилися дуже рано, а під час хрещення Русі Київської у нас знали християнські догмати, були вже монастирі». Це говорить про те, що на території Русі ще до Володимира Великого існувало розвинене хрестиянство з храмами і монастирями.
Але це було інше хрестиянство. «Скандинавські народи сповідували не латинське чи грецьке християнство, а аріанство» – пише Вадим Деружинський. «Аріанство до них прийшло в IV столітті «окружним» шляхом, минаючи Рим і Візантію – спочатку з Єгипту в Ісландію, а з Ісландії – в Полаб’я і Помор’я; Біблія і інші святі тексти писалися рунічним письмом... Папи римські Лев III (795–816), Бенедикт III (855–858) та інші володарі римського престолу направляли спеціальні послання «клірикам» росів-русів Полаб’я, так як громади русів (вони були аріанами) продовжували триматися відокремлено від інших християн. Їх русинська віра – це аріанство... Аріанство сповідували вікінги і варяги, слов’яни полабської Русі (ободрити, русини і лютичі), слов’яни Помор’я (лужичани), західні балти Пруссії... Дуже багато що говорить про те, що й стародавні білоруси сповідували саме аріанство, принесене сюди з Полаб’я».
До речі, вся територія від Чорного моря до Скандинавії у середньовіччя ще називалася Велика Свитьод, що перекладають як «країна світлих людей». До неї належала і Швеція (Свеція, старовинна назва – Свитьод). Сама ж назва Велика Свитьод застосовувалася як синонім Великій Скіфії. Це означає, що до ареалу розселення слов’ян належала і Скандинавія.
Як ми вже говорили, головними символами арійства, які перейшли в аріанство, були сварга і дракон (див.: Сварга і дракон – символи арійства). Ось ще одне підтвердження.
Аріанська церква з драконами, посвячена апостолу Андрію. Це ставкирка з Боргунда (Borgund Stavkirke) – єдина з дерев’яних церков Норвегії, що збереглася без змін з часів Середньовіччя. Вона повністю збудована з дерева близько 1150 року.
У подібному стилі збудована ще одна стародавня норвезька церква в Урнесі – з символікою дракона, характерного для аріанських храмів. Найцікавіше тут – це північний портал, знятий зі старішої церкви, що стояла на цьому ж місці, і включений у нову споруду. Він датується приблизно 1050 роком, і це – єдиний збережений зразок вікінгської різьби по дереву з «драконячими мотивами». Кам’яна різьба в такому стилі широко представлена на надгробних каменях у Швеції, а також у соборі Бориса і Гліба в Чернігові.
Дракон-семаргл, що кусає свій хвіст. Різьба по дереву на церкві в Урнесі. Це найстаріша з норвезьких церков, споруджена приблизно у 1140 році.
Подібні дерев’яні церкви масово будувалися по всій Північній Європі. В самій лише Норвегії їх було більше тисячі, проте збереглося тільки 28 на півдні країни. Це пояснюють тим, що у 19 ст. замість старих дерев’яних церков почали масово будувати кам’яні, а у Норвегії через бідність, спричинену похолоданням, для цього просто не вистачало грошей. Аріанство поширювалося в Білорусі в 15–16 ст. під час Реформації – повідомляє там же Вацлав Лястовський. «Але аріанство – це зовсім не нова течія в рамках Реформації. Навпаки – це архаїчна віра, створена ще до Вселенських церковних соборів. Чому ж аріанство так поширилося під час Реформації в Білорусі? Очевидно, тільки тому, що аріанство було «реанімовано» як ще не забута в народі давня віра білорусів» (Вадим Деружинский. Там же).
Зображення дракона-семаргла на ритуальних браслетах слов’ян у 12–13 ст.
Отже, аріанство могло потрапити на Русь як з півдня, так і з півночі. Серед іншого, його могли принести ті ж варяги. Принаймні, вони могли посилити вже існуюче на Русі аріанство. Як повідомляє «Повість времяних літ», за князя Ігора у 945 році «багато варягів були хрестияни» (Повість врем’яних літ. – Київ: Радянський письменник, 1990. – С. 78/79). При цьому частина княжої дружини не була охрещена, тобто дотримувалася виключно давніх етнічних (язичницьких) традицій. Нормальна взаємодія в одному війську хрестиян і нехрестиян свідчить про те, що ці хрестияни була аріанами, адже аріанство було «передовим язичництвом», раціоналізованим метафізикою і логікою. Природно, що аріанство спочатку приймала духовна та військова еліта, а вже від неї воно поступово вільно поширювалося серед народних мас.
Стратегія палінгенезії полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Чеснота милосердя дозволяє вчитися у ворогів і...
Аріанство у скіфів-готів-слов’ян
Світ:
Спецтема:
В аріанських церквах богослужіння велися національними мовами. На теренах сучасної України аріанство було поширене серед готів. Слово «готи» або «гети» означає не етнічну приналежність, а певну духовно-світоглядну і релігійну спільність. Між словами «готи» і «аріани» можна ставити знак рівності. У візантійських текстах гетів відверто називають слов’янами, а їхню мову – скіфською.
Найактивніше аріанство поширювалося серед слов’янських народів: його прийняли остготи, вестготи, вандали, бургунди, свеви, лангобарди, гуни та інші.
«Гуни – загальна назва всіх слов’янських народів... Бургунди, найближчі родичі вандалів, зараховані Агафієм до гунів. Такої думки дотримувалося чимало істориків, у тому числі й новітніх. Вандали та бургунди – теж слов’янські народи. І коли, скажімо, взяти до уваги всі різнописання цієї назви вандалів у різних авторів, наприклад: вени, вінули, вендли, вони й венділи, то побачимо, що всі вони дуже добре лягають в одне синонімічне гніздо» (Білик Іван Іванович. Аксіоми недоведених традицій).
У частині середньовічних північно-європейських джерел Русь означається Вандалією, а її правителі – «королями вандалів». Це родичі тих вандалів, які в 429 р. завоювали північну Африку, де заснували королівство Вандалія, а одну з областей якого назвали «Русіка». Хроніст 11 ст. Адам Бременський повідомляє, що вандалами у давні часи називали слов’ян.
Принагідно зауважимо, що термін «вандалізм» не має прямого відношення до вандалів. Його придумав у 1794 році французький абат Анрі Грегуар, критикуючи безглузде знищення пам’ятників мистецтва революційною армією Французької республіки. Це був некоректний термін, адже вандали ніколи не знищували пам’ятників мистецтва, хоча й справді розграбували Рим у 455 році, як це часто бувало під час бойових дій у всі часи. Поширення терміну «вандалізм» скоріше викликане ненавистю іудохристиян до аріанства, яке відверто сповідували вандали і захищали силою своєї зброї.
Слов’янський історик Мавро Орбіні, на основі доступних йому джерел, на межі 16-17 ст. у книзі «Слов’янське царство» свідчить: «…Слов’янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян… Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний… Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – слов’яни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візіготи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…».
У створених згаданими народами державах аріанство було панівним, аріанські церкви підкорялися королям, богослужіння велося національними мовами. Частину аріанських держав разом з їх церквами було знищено візантійцями в часи імператора Юстиніана. Так сталося з королівствами вандалів у Північній Африці (534 р.) і остготів в Італії (554).
Відомо, що у ІІІ-IV ст. аріанство на теренах сучасної України було поширене серед готів. Є відомості про тодішні Скіфську, Херсонеську (Корсунську), Боспорську, Фульську, Сугдейську (Сурожську) єпархії, Готську митрополію з центром у Фео-Доросі (Крим). Готська експансія на причорноморські землі у середині III ст. та їх аріанська форма хрестиянства згодом пускає глибоке коріння серед місцевих етнічних груп.
Як повідомляє історик Максим Буданов, між словами «готи» і «аріани» в багатьох випадках можна ставити знак рівності. Серед іншого, саме таке застосування терміна «готи» було характерно для папських послань 11–12 століть.
Аріанський єпископ готів Вульфила (310–383), рукоположений згаданим вище Євсевієм Нікомідійським, був слов’янином, виходцем з Каппадокії.
У візантійських текстах гетів відверто називають слов’янами, а їхню мову – скіфською.
Візантійський письменник 7 ст. Фіофілакт Самокатта стверджує, що гети – це давніша назва слов’ян.
За словами візантійського історика Прокопія Кесарійського (500–562), «У колишні часи готських племен було багато, і багато їх тепер, але самими великими і значними з них були готи, вандали, везіготи і гепіди. За старих часів, правда, вони називалися савроматами і меланхленами. Деякі називали ці племена гетами. Всі ці народи, як було сказано, відрізняються лише іменами, але в усьому ж іншому вони схожі. Всі вони білі тілом, мають русяве волосся, рослі і гарні на вигляд; у них одні й ті ж закони і сповідують вони ту ж саму віру. Всі вони аріани і говорять на одній мові, так званій готській, і, як мені здається, в давнину вони були одного племені, але згодом стали називатися по-різному: за іменами тих, хто були їхніми вождями» (Прокопий Кесарийский. Война с вандалами // Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. – М.: Наука, 1993. — 570 с., с. 178).
Видатний білоруський історик, академік Вацлав Устинович Ластовський (1883–1938) у книзі «Коротка історія Білорусі» (1910, Вільно) писав: «Чи християнство до нас прийшло через Київ, коли прийняв його Володимир, чи ж набагато раніше через Скандинавію, – це ще не розгадано, але то є точним, що в Полоцьку і Турові єпархії з’явилися дуже рано, а під час хрещення Русі Київської у нас знали християнські догмати, були вже монастирі». Це говорить про те, що на території Русі ще до Володимира Великого існувало розвинене хрестиянство з храмами і монастирями.
Але це було інше хрестиянство.
«Скандинавські народи сповідували не латинське чи грецьке християнство, а аріанство» – пише Вадим Деружинський. «Аріанство до них прийшло в IV столітті «окружним» шляхом, минаючи Рим і Візантію – спочатку з Єгипту в Ісландію, а з Ісландії – в Полаб’я і Помор’я; Біблія і інші святі тексти писалися рунічним письмом... Папи римські Лев III (795–816), Бенедикт III (855–858) та інші володарі римського престолу направляли спеціальні послання «клірикам» росів-русів Полаб’я, так як громади русів (вони були аріанами) продовжували триматися відокремлено від інших християн. Їх русинська віра – це аріанство... Аріанство сповідували вікінги і варяги, слов’яни полабської Русі (ободрити, русини і лютичі), слов’яни Помор’я (лужичани), західні балти Пруссії... Дуже багато що говорить про те, що й стародавні білоруси сповідували саме аріанство, принесене сюди з Полаб’я».
До речі, вся територія від Чорного моря до Скандинавії у середньовіччя ще називалася Велика Свитьод, що перекладають як «країна світлих людей». До неї належала і Швеція (Свеція, старовинна назва – Свитьод). Сама ж назва Велика Свитьод застосовувалася як синонім Великій Скіфії. Це означає, що до ареалу розселення слов’ян належала і Скандинавія.
Як ми вже говорили, головними символами арійства, які перейшли в аріанство, були сварга і дракон (див.: Сварга і дракон – символи арійства). Ось ще одне підтвердження.
Аріанська церква з драконами, посвячена апостолу Андрію. Це ставкирка з Боргунда (Borgund Stavkirke) – єдина з дерев’яних церков Норвегії, що збереглася без змін з часів Середньовіччя. Вона повністю збудована з дерева близько 1150 року.
У подібному стилі збудована ще одна стародавня норвезька церква в Урнесі – з символікою дракона, характерного для аріанських храмів. Найцікавіше тут – це північний портал, знятий зі старішої церкви, що стояла на цьому ж місці, і включений у нову споруду. Він датується приблизно 1050 роком, і це – єдиний збережений зразок вікінгської різьби по дереву з «драконячими мотивами». Кам’яна різьба в такому стилі широко представлена на надгробних каменях у Швеції, а також у соборі Бориса і Гліба в Чернігові.
Дракон-семаргл, що кусає свій хвіст. Різьба по дереву на церкві в Урнесі. Це найстаріша з норвезьких церков, споруджена приблизно у 1140 році.
Аріанство поширювалося в Білорусі в 15–16 ст. під час Реформації – повідомляє там же Вацлав Лястовський. «Але аріанство – це зовсім не нова течія в рамках Реформації. Навпаки – це архаїчна віра, створена ще до Вселенських церковних соборів. Чому ж аріанство так поширилося під час Реформації в Білорусі? Очевидно, тільки тому, що аріанство було «реанімовано» як ще не забута в народі давня віра білорусів» (Вадим Деружинский. Там же).
Зображення дракона-семаргла на ритуальних браслетах слов’ян у 12–13 ст.
Отже, аріанство могло потрапити на Русь як з півдня, так і з півночі. Серед іншого, його могли принести ті ж варяги. Принаймні, вони могли посилити вже існуюче на Русі аріанство. Як повідомляє «Повість времяних літ», за князя Ігора у 945 році «багато варягів були хрестияни» (Повість врем’яних літ. – Київ: Радянський письменник, 1990. – С. 78/79). При цьому частина княжої дружини не була охрещена, тобто дотримувалася виключно давніх етнічних (язичницьких) традицій. Нормальна взаємодія в одному війську хрестиян і нехрестиян свідчить про те, що ці хрестияни була аріанами, адже аріанство було «передовим язичництвом», раціоналізованим метафізикою і логікою. Природно, що аріанство спочатку приймала духовна та військова еліта, а вже від неї воно поступово вільно поширювалося серед народних мас.
Продовження: Скуфія брахманів і Русь кшатріїв
В тему:
Гуни – предки українців
Якою мовою говорив Гатило?
Гуни — це анти
Українці: скіфи, сармати, руси
Українська імперія
Повернення справжньої історії. Анти
Гіперборія і Скіфський квадрат
Скіфи. Чи був такий народ?
Від скіфів до українців
Пізнаємо історію аріянства.
Зверніть увагу
Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь