Чи підтримував Митрополит Андрей Шептицький Степана Бандеру?

Послання глави ГКЦ Андрея Шептицького «До Українського народу», датоване 1 липня 1941 р., з’явилося на шпальтах галицьких газет у першій половині місяця. У посланні митрополит схвалює проголошення у Львові Акту відновлення Української держави та визнає «головою Крайового правління західних областей України п. Ярослава Стецька». За свідченнями очевидців та інформацією з листівок, розповсюджених у Львові, ця подія відбулася 30 червня 1941 р. о 20 год. на першому засіданні Національних зборів західноукраїнських земель під егідою ОУН(б).

Керівництво ГКЦ ще до війни завжди засуджувало методи боротьби українських націоналістів радикального спрямування. Андрей Шептицький, шукаючи причини такого явища, вважав, що Польща сама підштовхує молодих людей до націоналізму, але українські націоналісти «в жертві йдуть часом так далеко, що готові покласти на її олтар не лише себе, але й чуже добро і загальнонаціональні цінності».

Відомі численні приклади офіційної негативної оцінки діяльності ОУН та заклики до молоді з пересторогами проти «непослуху владі»: пасторські послання «Слово до української молоді» (1932), «До духовенства про обов’язок перестерігати народ перед намовами провокаторів і агітаторів» (вересень, 1939); «До української молоді» (грудень, 1939), відозва до народу з приводу вбивства директора гімназії Івана Бабія (1934) тощо. Митрополит рекомендував: «Не давайтеся наклонювати до яких-небудь актів насильства або непослуху, заховуйте рівновагу і спокій, єдність і згоду, керуйтеся в усім розумом, просвіченим вірою». Враховуючи ці обставини, виникає питання: чи поява пастирського листа на підтримку Акту 1941 р. свідчить про зміну політичної зорієнтованості Андрея Шептицького на користь політичної фракції бандерівців?

Згідно з мемуарами Тараса Бульби-Боровця, о 4 год. ранку 30 червня 1941 р. у митрополичих палатах відбулася розмова Андрея Шептицького з о. д-ром Іваном Гриньохом та Ярославом Стецьком. Обговорювалося питання створення української незалежної держави за нових геополітичних обставин.

На зустрічі гості заявили, що на підставі угоди з усіма українськими політичними партіями проголошення незалежності відбудеться увечері цього ж дня. На підтвердження митрополиту було пред’явлено «Акт консолідації українських політичних сил» за підписом видатних особистостей Галичини та запропоновано підтримати волевиявлення «всього українського народу». 

Автор мемуарів висуває версію фальшивості такої консолідаційної угоди, зазначаючи, що завдяки умілій політиці бандерівської фракції ОУН відбувся найбільший обман перших місяців війни і що за інших обставин уряд Ярослава Стецька ніколи б не отримав підтримки митрополита.

Архівні документи підтверджують, що «Акт консолідації українських політичних сил» дійсно існував і був розповсюджений у вигляді інформаційних листівок серед населення Львова та округи у перші дні липня 1941 р. 

Однак події наступних днів лише підтверджують впевненість Андрея Шептицького в тому, що новостворений уряд буде представляти інтереси всього українського суспільства. 5 липня 1941 р. на сторінках «Українських щоденних вістей» опубліковано послання митрополита «До Духовенства і вірних Архієпархії», в якому Андрей Шептицький висловив свою радість з приводу поєднання усіх українських сил. «Нехай тепер забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного большевиками нашого економічного, просвітнього і культурного життя. Тоді, в Бозі надія, що на підвалах солідарності… усіх українців повстане Соборна Україна…» – зазначає глава ГКЦ.

За свідченнями Йосипа Сліпого, 6 липня 1941 р. за ініціативи Українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком були скликані збори представників української інтелігенції, яка репрезентувала різні політичні партії та громадські організації краю. Наслідком переговорного процесу стала організація т. зв. Ради сеньйорів. З греко-католицького духовенства до новоствореного органу ввійшли Йосип Сліпий, Юліан Дзерович та Гавріїл Костельник. Членство в Раді було запропоновано Осипові Бойдунику із мельниківського проводу ОУН, однак у липні 1941 р. він не був присутній на жодному її засіданні.

На підставі подій 6 липня українська громадськість офіційно дізнається про позицію ОУН(м) щодо проголошення української незалежності 30 червня 1941 р. 7 липня митрополит А. Шептицький у своєму листі до Андрія Мельника намагався переконати лідера ОУН(м) у необхідності порозуміння з Степаном Бандерою, вимагав «припининення цієї суперечки, такої страшної та шкідливої для української справи». Міфічність єдності всіх політичних сил стала очевидною для глави ГКЦ не лише після категоричної відмови лідера ОУН(м), а й через усвідомлення, що Раді сеньйорів, яка, на глибоке переконання митрополита, повинна була відіграти провідну роль у керівництві майбутньої держави, відводилось місце дорадчого органу, постанови якого не були обов’язкові для виконання.

Перші липневі дні внесли ще більшу напругу в середовище і так роз’єднаних українських політичних сил. 10 липня 1941 р. у пастирському листі «Про організацію парохії і громади» митрополит Андрей Шептицький звернувся до духовенства з закликом взяти в свої руки ініціативу в організації місцевих органів влади: призначати війтів та керівників поліції, організовувати школи тощо. Основною причиною цього рішення, як випливає зі змісту листа, є спроба подолати протистояння українських політичних сил і уникнути «отаманщини, котра вже так дуже много причинилася до руїни і упадку усіх наших надій… Хто приносить нам домашню війну, той шкодить народній справі». Провід ОУН (б) був різко незадоволений такою постановкою питання, оскільки, як зазначалося у звіті від 22 липня 1941 р., на час, коли з’явилося послання Андрея Шептицького, «в західних областях не було вже села, в якому сільська управа нашою організацією не була би зорганізована».

Попри найкращі сподівання глави ГКЦ, звернення від 10 липня 1941 р. стало причиною суперечок між членами ОУН та українським духовенством. У Центральному державному архіві вищих органів влади зберігається лист невідомого священика до митрополита, в якому греко-католицький парох яскраво описує такі конфлікти в своєму регіоні, висловлює припущення необізнаності глави Церкви з ситуацією на місцях та пропонує дотримуватися тактики невтручання в політичні справи.

Німецька влада швидко оцінила несанкціоновані дії ОУН(б) у справі проголошення Акту відновлення Української держави з позиції користі для своїх політичних і економічних планів. Український уряд було розпущено, а його організаторів арештовано. Андрей Шептицький спочатку намагався урядові дії пояснити радикалізмом самої політичної партії, яка не користувалася популярністю і в попередньої влади. Так, у листі до Йоахима Ріббентропа від 22 липня 1941 р. Андрей Шептицький відокремив радикальне крило українського націоналістичного руху, стверджуючи, що українська громадськість завжди оскаржувала такі «вчинки однієї фракції Організації Українських Націоналістів».

В історичній літературі можна часто зустріти тезу, що греко-католицьке духовенство виховало українських національний рух. І це важко заперечити. Вже в 20-х рр. ХХ ст. існує новий тип українського духівника з яскравим відчуттям солідарності зі своїм людом, бо він один з них, свідомий своєї українськості. Він, часто єдиний представник української інтелігенції на селі, активно бере участь у формуванні національної свідомості українців регіону – через школу, недільні проповіді тощо.

Упродовж усього часу перебування на митрополичому престолі Андрей Шептицький доклав максимум зусиль для виховання такого духовенства. Їхня діяльність, на думку глави ГКЦ, повинна сприяти консолідації народу на шляху до власного національного ідеалу «мудро і по-християнськи». А різні методи досягнення національної мети та нетерпимість до інших політичних поглядів не лише роз’єднують українців, а й вносить напруження у міжнаціональні стосунки в краї. На глибоке переконання митрополита, для досягнення порозуміння кожна сторона має бути готовою здійснити «совісні уступки», відкинути ті моменти політичних програм, які шкодять загальному добру, понижують моральність суспільства.

Згідно зі звітами українського підпілля, діяльність Андрея Шептицького в роки німецької окупації часто оцінюється провідниками ОУН(б) як протидія своїй організації. Зокрема, різко критикувалися послання глави ГКЦ, в яких Андрей Шептицький оголосив проявом безбожництва заміну «акту релігійного прославлення Христа» словами «Слава Україні» (11 вересня 1941 р.), радив молоді не брати участі в партійних сварках, застерігав перед можливими провокаціями до «незаконних поступків», бажанням помститися ворогам.

Найбільше незадоволення ОУН(б) викликала діяльність на території Галичини монахів-місіонерів, які виголошували проповіді проти «людей, які ведуть до братовбивчих акцій, відкидають Бога та ставлять поняття нації понад усе». При цьому вони стверджували, за звітами ОУН(б), що на цю роботу їх благословив сам митрополит Андрей Шептицький. Такі свідчення датовані переважно початком 1943 р. та стосуються сіл Вербівці, Побуків, Підгородь, Липиця Горішня та ін.

Ідея місіонерів-проповідників як виразників безпосередньої позиції керівництва Церкви була запропонована греко-католицьким митрополитом ще за радянських часів. Оскільки інформація, яка надходила до вірних в умовах тоталітарного режиму, часто не відповідала дійсності, пастирські листи конфісковувалися владою або рецензувалися різними політичними силами, що намагалися використати авторитет Церкви для досягнення своїх цілей.

У низці названих регіонів подібну роботу проводили місцеві священики. Так, в організаційному звіті ОУН за грудень 1943 р. (надрайон «СКОБ» і підлеглі йому території) зазначалося: «Попи у Вербівцях, Підгороддю при нагоді обходу з кропилом по хатах сідають і заводять політику, вихваляючи комітет (Український центральний комітет), а обмовляючи нас що бандерівці – це комуністи, що через них німці розстрілюють… Декотрі з них більш дипломатично говорять тому що більш бояться… каже є націоналісти, що кажуть перше нація, а потім бог (себто ми) їх треба так само поборювати як комуністів… Це справляє великі труднощі в роботі нашій (бандерівців) над охопленням мас».

У рапортах українського і польського підпілля постійно підкреслюється високий авторитет Андрея Шептицького серед духовенства та вірних. У 1943 р. при оцінці свого впливу в середовищі українського священства ОУН (б) відмічає, що греко-католицьке духовенство «саме до політики не мішається, слухають, що скаже… митрополит Шептицький», а деякі в церквах навіть «виступають проти нашого руху».

У 1944 р. українським підпіллям не раз піднімалося питання польового духівництва в структурі УПА (вже контрольованій бандерівцями). Посередником у справі виступив о. Роман Яценковий. На сторінках свого листа він намагається переконати главу ГКЦ в необхідності такого кроку, зазначає: «Духовну поміч у виді польових духівників для УПА уважаю за конечне організувати. Покірно прохаю відібрати готових на смерть, невигоди, воші і коросту духівників світських і монаших, і передати до диспозиції Штабу Воєнного Округу УПА-Захід». Відповідь митрополита на цей лист невідома. Однак оцінка загальної позиції Андрея Шептицького щодо української партизанки, обмеженість даних про польових духовників УПА та відсутність будь-якого документу в митрополичій ординатурі про офіційне призначення хоча б одного із них, дає підстави припустити, що глава ГКЦ відмовив.

Це підтверджує і о. Іван Гриньох у своїх спогадах: «було вирішено обійти акти (тобто офіційну заборону керівництва УГКЦ направляти греко-католицьких священиків до УПА в ролі капеланів – авт.) і приймати священиків до лав УПА в характері «виховника».

Провід ОУН (б) часто використовував авторитет архієрея: поширювали фальшовані листівки з благословенням підпільної боротьби за підписом митрополита, редагували окремі його послання для місцевого використання.

Українське підпілля намагалося контролювати кожен крок Андрея Шептицького, про що свідчить зокрема існування звітів розмов із митрополитом, а також запобігти витоку даних про діяльність організації, адже були встановлені факти використання главою ГКЦ таємної інформації для пониження авторитету бандерівців серед українського населення.

Після ліквідації Української Національної Ради на території Галичини легально діяла лише одна українська громадська організація – Український центральний комітет (УЦК). До кінця 1942 р. вона була представлена в краї широкою сіткою місцевих установ. Для поширення свого впливу представники УЦК прагнули залучити до діяльності в місцевих і повітових делегатурах греко-католицьке духовенство. Основними аргументами такої співпраці були її культурний та освітній характер, оскільки УЦК не мала статусу політичної організації.

«Українська інтелігенція збірної громади Бруховичі робить натиск на підписаного, щоби обняв провід у місцевім українськім комітеті і тим самим вплинув на зооколичних мешканців (як священик) щоби вони стали членами Українського Комітету і в той спосіб зібрати фонди на харитативні цілі», – повідомляє о. Микола Ліщинський у листі до митрополичого ординаріату у Львові. Оскільки це був не єдиний випадок, 25 березня 1942 р. ординаріати греко-католицьких єпархій Львівської митрополії видали спільне послання, в якому дозволяли священикам співпрацювати з УЦК, особливо у справах благодійності. За підтримки церковної влади греко-католицьке духовенство очолило 29 із 68 районних та повітових делегатур УЦК.

Серед архівних документів збереглися декілька пастирських послань Андрея Шептицького, в яких він підтримував благодійні акції УЦК, зокрема спільне пастирське послання митрополита та інших єпископів до духовенства «Про організацію допомоги голодуючим гірських районів» (Львів, 25 березня 1942) тощо. Він вважав систему комітетів єдиним можливим способом допомоги українському населенню за умов окупації.

Питання участі Андрея Шептицького в організації дивізії «Галичина» цікавила багатьох дослідників. Звичайно, представники УЦК, які стояли біля витоків організації військового формування, у своїх спогадах завжди підкреслюють факт підтримки митрополитом їхньої праці у цьому руслі. Вони наголошують, що позиція митрополита була дуже важливою і навіть вирішувала хід справи. Прихильники цієї тези наводять два аргументи: свідчення Володимира Кубійовича в його мемуарах та повідомлення в газеті «Львівські вісті» від 9 липня 1943 р. про зустріч членів Військової Управи із митрополитом та його прихильне ставлення до створення дивізії.

Архівні документи підтверджують, що кандидатури духівників до дивізії підбирав о. Василь Лаба і загальними списками подавав на підпис Андрея Шептицького. Глава ГКЦ насамперед надавав дозволи на духовну опіку священикам-добровольцям, відтак особам, відомим у краї своїми яскраво націоналістичними поглядами.

На сьогодні можна стверджувати – митрополит був поінформований про формування дивізії «Галичина», він дозволив українським єпископам проводити урочисті служби для новобранців та намагався контролювати питання польового духівництва в дивізії. Своєю чергою, дивізійники були переконані, що йдуть у бій з благословення глави ГКЦ.

Подано зі скороченнями. Повний текст статті.