Для переходу до великого контрнаступу Україні потрібні далекобійні ракети та ще більше артилерії

Про це йдеться у статті Володимира Горбуліна та Валентина Бадрака "Війна переноситься… на 2023 рік?", опублікованій на LB.ua.

Непрямим підтвердженням дотримання стратегії стримування РФ (а не намірів забезпечити перемогу ЗСУ) може слугувати продовження згаданої заяви Коліна Каля. Чиновник з Пентагона чомусь висловив переконання, що ЗСУ нині більше потребують боєприпасів GMLRS з дальністю ураження 70-80 км, ніж далекобійних ракет ATACMS для реактивної системи залпового вогню HIMARS, що здатні вражати цілі противника на відстані до 300 км. Начебто тому, що більшість цілей для українських військових перебувають у їх зоні доступу боєприпасів для GMLRS.

Міністерство оборони України зовсім небезпідставно повідомило наприкінці серпня, що на озброєнні у захисників є понад 20 реактивних систем залпового вогню HIMARS, M270 та MARS. Це натяк, що ЗСУ нічого не втратили, а отже, очікують на подальше посилення. В тому числі ракетами, які давно вже просили, та й не тільки українці.

Про те, що для переходу до великого контрнаступу Україні потрібні далекобійні ракети та ще більше артилерії, днями наголосив і відомий американський генерал Бен Ходжес, апелюючи до того, що ЗСУ не вистачає зброї для «вирішального ефекту».

Серед іншого, генерал надав вагомого аргументу, звертаючись до американського військово-політичного істеблішменту: той факт, що після удару по авіабазі в Саках росіяни почали терміново залишати Крим та не проявили жодної ініціативи захистити «святу землю» півострова, свідчить про чітке усвідомлення — Крим не є їхньою землею.

«Тривалість війни в Україні значною мірою залежить від того, чи зможемо ми виконати обіцянки, зокрема, поставити озброєння, які обіцяли. Я вважаю, що до кінця цього року ми можемо відкинути їх до лінії 23 лютого», — це не просто заява досвідченого військового, це присуд політиці Заходу.

Звісно, не виключено, що на цьому етапі триває гра, а рішення щодо повноформатної збройової підтримки України адміністрація Байдена таки прийняла. Тобто з наданням далекобійних ракет, потужних засобів ППО-ПРО, сучасних протикорабельних комплексів, ударних дронів з великим радіусом дії. З перспективою передачі у майбутньому бойових літаків та гелікоптерів. А, можливо, США вже здійснили перші, тестові поставки оперативно-тактичних ракет.

Так, 27 серпня стало відомо, що Пентагон уклав контракт на 182 млн доларів з компанією Raytheon Missiles & Defence на закупівлю зенітних ракетних комплексів (ЗРК) малої та середньої дальності NASAMS для України. Це справді вагомий елемент забезпечення контрнаступу ЗСУ. Як і те, що Україна, за словами глави зовнішньополітичного відомства Німеччини Анналени Бербок, «найближчими тижнями» отримає найновіші системи протиповітряної оборони IRIS-T.

ЗРК IRIS-T

До факторів, які найбільше вплинуть на перебіг подій осені, після ймовірного затягування постачання передових озброєнь для ЗСУ можна впевнено віднести розширення військово-технічного співробітництва РФ з Іраном та готовність Європи до кризи. Вони відсунули на другий план навіть спроби Китаю таємно допомагати Росії із критичними компонентами до зброї та заяву Лукашенка про готовність його Су-30СМ нести ядерну зброю.

Навряд чи варто перебільшувати потенціал союзу Росії з Іраном. У цьому контексті чисельні тривожні заяви фахівців про можливість зміни ходу війни РФ проти України, скоріше, слід розглядати як заклик до влади США активно протидіяти загрозі. Загроза справді відчутна. І не тільки через можливі постачання іранських безпілотників Росії. Але й через те, що допомога Ірану може дозволити Росії вдало обходити санкції.

В Ірані знають, як це робити, а альянс із Москвою Тегеран розглядає як потужний політичний козир на тривалий термін часу. Інвестувати в оборонний сектор Росії Ірану буде ще легше в разі зняття обмежень у зв’язку з відновленням дії угоди про іранську ядерну програму від 2015 року. Серед іншого, Іран отримає додаткові можливості імпорту російської нафти.

Занепокоєння світу зростає й внаслідок нещодавньої заяви Ірану про технічну здатність створити ядерну зброю — Москва в умовах нинішньої війни та глобального протистояння напевно піде на допомогу Тегерану у ядерних питаннях. Фахівці кажуть про те, що принизлива для РФ угода про закупівлю безпілотників Ірану вже діє. «Недо-супердержава» схилила голову та у такий спосіб визнала наявну деградацію оборонних технологій, і це справді ознака відчаю Кремля.

Що ж до України, то поява у воєнному небі сотень іранських безпілотників є додатковим аргументом, щоб бити у дзвони — аби Захід почав протидіяти та посилив санкційний тиск ще й на Тегеран. Як відомо, бойові безпілотники типу Mohajer та Shahed можуть перебувати у повітрі відповідно 12 та 24 години та нести потужні ударні озброєння. Вже в червні 2022 року було зроблено експертні та розвідувальні висновки, що Іран домігся стійкого прогресу в розробці військових безпілотників та суттєво наростив їх виробництво.

З розвідувальних джерел відомо, що іранські безпілотники досить вдало використовувалися в ході численних атак проти Ізраїлю, а також в Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратах, Ємені та в жовтні 2020-го проти американської бази в Сирії. То ж, це, без перебільшення, потужний виклик для України. Але й для Заходу, бо має стати реальним поштовхом до збільшення постачання систем ППО-ПРО й більш активного стримування Ірану.

Варто згадати й «турецький синдром». Зокрема, Росії вдалося наприкінці серпня перекинути протокою ракети для комплексу С-300 — попри «закриття» Туреччиною Босфору для військових вантажів. З одного боку, перенесення потужної ППО із Сирії до Чорного моря означає, що РФ посилює оборону окупованого Криму та захоплених територій півдня України. Однак такі дії Москви є й одночасним свідченням побоювань, що удари ЗСУ призведуть до ще більшої паніки у середовищі загарбників.

В Криму РФ так чи інакше вже демонструє безпорадність та нездатність протистояти тиску Української армії. У зв’язку з тим варто очікувати посилення російського тиску на міжнародній арені, актів шантажу та активізації спецслужб. На жаль, військовий опір України агресору постійно стикається зі шлагбаумами з боку партнерів, які штучно стримують розвиток подій.