Ковідно-воєнна дистанційка зрівняла всіх у правах – ніде не вчать нічого

Сьогодні подивилася, як проходять так звані онлайн уроки у мого 11-річного племінника і вжахнулася: урок української мови перетворився на тупе передруковування з екрана комп'ютера тексту (хто не встиг передрукувати та відправити, отримали одиниці!), а урок англійської мови – на читання тексту по черзі дванадцятьма учнями з необхідністю вставити правильний варіант дієслова з двох запропонованих. При цьому не було жодного пояснення вчителькою правил. Якщо діти читали своє речення неправильно, вчителька просто виправляла і не пояснювала, чому той варіант був неправильним. Не знаю, як проходять інші онлайн уроки та онлайн уроки в інших учнів та в інших школах, але від початку ковідоістерії, коли наприкінці березня 2020 року ввели так зване дистанційне навчання, я була від нього в шоці. Тоді дітям просто присилали завдання, яке учень мав зробити, сфотографувати та відправити вчителю. Зараз хоч якісь презентації з математики з'явилися, і вчителі, які не лінуються їх знайти в мережі, використовують їх на онлайн уроках.

Натрапила на статтю Олени Солодовнікової в журналі "Країна" з промовистою назвою "Ковідно-воєнна дистанційка зрівняла всіх у правах – ніде не вчать нічого" про нинішню дистанційну освіту. Вона пише:

"Загалом більшість часу навчання у виші в мене забирають пробіжки з паперами до педагогів, бо ті кілька років поспіль удають, що не користуються месенджерами й не знають, що таке інтернет. Декан, жінка з Брянської області, постійно відправляє за всіма довідками в чат-бот, що не працює. Лекцій нема від слова "зовсім" – ані звичайних, ані онлайн. Виключно заліки й екзамени – готуйся, як хочеш. На третій рік навчання мене після неодноразових вимог додали до так званої електронної студентської платформи, де мали бути відеоначитування. Насправді ж там зберігають три морально застарілі методички з посиланнями на підручники з політології двадцятирічної давнини.

У мене є шість одногрупників, яких я бачила наживо один раз у житті. Усі вони пошкодували, що їхні батьки вирішили вкладати гроші у вищу освіту, бо не отримують ніяких знань, що надалі знадобляться. До того ж одногрупники перевелися з денної на заочну форму й не побачили ніякої різниці в якості освіти, крім того, що почали платити наполовину менше. Вимушена дистанційка ковідно-воєнного походження зрівняла всіх у правах – ніде не вчать нічого.

Така сама приблизна температура по палаті в більшості університетів та академій. А їх у нас сотні. Усі вони спочатку мали залізне виправдання у вигляді пандемії, а тепер іще краще – воєнний стан усе спише. Як то кажуть, не до якісного навчання. Але ж існувати академіям треба, платити зарплату викладачам – так само. Тому і студенти, і педагоги старанно удають, що нічого страшного не відбувається. Не до жиру, були б живі. Всі "навчаються" і "навчають", як можуть.

Нагадаю, що цьогоріч загальні екзамени до інститутів взагалі спростили до мінімуму. Стався скандал – завдання до пробних тестів дивним чином збіглися зі справжніми екзаменаційними. Вступників пожаліли, бо вони фактично не навчалися останні кілька років у школі. Учні невинні, що у країні розпочалася війна. Це справді так, але за кілька років ми матимемо справжню катастрофу, коли всі ці недоуки почнуть проявляти себе в дорослому житті. І в прямому значенні не знатимуть таблиці множення. Мабуть, недарма діти, чиє зростання припало на Другу світову, мали закінчувати вечірні школи в дорослому віці. На нас теж це чекає? Найімовірніше, так. Бо навчатися якісно сьогодні собі можуть дозволити лише діти із заможних родин у приватних школах. Ще один варіант – отримання знань у закладах Європи, куди батьки з дітьми змушені були їхати як переселенці.

Натомість Міністерство освіти навіть під час війни все в білому та продовжує видавати бажане за дійсне. Посадовці сумлінно перевіряють бомбосховища у школах. Мовляв, ми нікому не перешкоджаємо на шляху до безкоштовних знань, що досі гарантовані Конституцією. Водночас усі чудово розуміють, що в більшості областей, окрім західних, викладатимуть дистанційно. Бо жодний підвал не можна пристосувати для всіх відвідувачів середньої школи. Дистанційна шкільна освіта в нас зазвичай усе ще закінчується скиданням завдань на вайбер. А далі хай батьки розбираються. Щоправда, батькам теж іноді потрібен час на зароб­ляння грошей.

Іноді вчителі державних шкіл іще так-сяк ­проводять онлайн-уроки. Але учні молодших класів інтернет-навчання не спри­ймають взагалі – вони елементарно не можуть сфокусуватися на людині поза екраном через свій юний вік. Діти, які вже здатні до дисципліни, справді навчаються за комп'ютером. Але з приватними репетиторами.

Окремо слід зупинитися на якості того матеріалу, що його мають засвоїти учні. Мій викладач англійської констатує, що звичайна українська школа й досі змушує дітей вивчати іноземні мови за радянськими шаблонами. І після багаторічних мук учні не можуть підтримати small talk із британцем або німцем упродовж 2 хвилин.

Треба нарешті подивитися правді у вічі – ми навчаємо для того, щоб бути у процесі, чи даємо матеріал, який згодиться в реальному житті? Роз'яснюємо, як самому шукати потрібну інформацію, вчимо аналізувати чи забиваємо дитячі голови купою несистематизованих дат і фактів для здавання тестів? Сприяємо комунікаціям з однолітками чи пишемо реферати з фізичної культури (це не жарти, діти часто-густо справді здають такі завдання замість вправ у залі)?

Демографічна криза вже давно шепоче: більшість українських вишів не вистрибне з демографічної ями. Просто не буде кому там навчатися. І ймовірно, це на краще. Бо гнатися за кількістю людей із папірцями про вищу освіту, які насправді погано орієнтуються у шкільній програмі, нема жодного сенсу. Війна спише все, крім масового невігластва".