— Пригадайте, будь ласка, як народжувалася «Червона рута».
— Я завжди порівнюю цей Фестиваль зі всесвітньо відомим фестивалем 1968 року, який відбувався у США у місті Вудсток і став визначною подією для молодіжної культури.
«Червона рута» має для України значно більше значення. Це був 1989 рік, коли в нашому суспільстві сталися головні зрушення для забезпечення нашої незалежності. Хоча все це відбувалося за два роки до її проголошення.
Цього року сталися три епохальні події: створення Народного руху України, проведення першого Фестивалю «Червона рута» і прийняття важливого Закону про українську мову.
Рух сфокусував навколо себе всю активну творчу інтелігенцію і всіх суб’єктів незалежності. Він народився, з одного боку, з Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, а з іншого — таких нелегальних громадських організацій, як Гельсінкська спілка.
У Русі були об’єднані політики-дисиденти і ті письменники, які стали політиками. Багато з них були членами КПУ, депутатами Верховних Рад СРСР і УРСР. Але настав момент, коли рух дисидентський і рух легальний об’єдналися під гаслом України як незалежної держави.
Організаційним каркасом майбутньої незалежності був саме Рух, а емоційна енергія, сила віри, сила молоді, сила майбутнього йшла від «Червоної рути». Всі, хто був присутній на цьому Фестивалі, не просто зрозуміли, а відчули, що незалежність України — це неминучість.
На Фестиваль приїхало «Товариство Лева» зі Львова, Театр «Не журись», інші організації, створені на хвилі перебудови. Було багато активістів з Івано-Франківська, іноземців. Вони везли із собою національні прапори.
Влада прекрасно розуміла небезпеку для себе. Були всілякі перепони з її боку. Зокрема, всі готелі були чомусь зайняті і були проблеми з розселенням учасників конкурсу і гостей. Але чернівецькі активісти дуже добре допомагали Фестивалю. І попри всі заборони ми змогли вирішити всі проблеми.
— Якою була Ваша участь у цьому Фестивалі?
— Я був одним із його організаторів — директором з питань інформації та спонсорства і членом журі. Також автором метафізичної або містичної концепції «Червоної рути».
Разом із режисером Фестивалю Сергієм Проскурнею творили невидиму духовну енергетику «Червоної рути». Це був не просто сценарій усіх 8 днів Фестивалю 17–24 вересня 1989 року, а його образна ідеологія.
Фестиваль мав три кольори — червоний, чорний і білий. Білий символізувався зі співцями як колір вічності. Чорний — з рок-н-ролом, рок-музикою і нашими чорноземом та героями України, які в ньому лежать. Це був колір української звитяги і сили.
Цікаво, що в той день, коли були змагання з рок-музики, прийшло повідомлення з Києва, що зняли Щербицького. Саме з його іменем пов’язували курс на денаціоналізацію і знищення української культури. Ми сприйняли цю подію як першу українську революцію. А червоний був кольором поп-музики.
— Ви не відразу приєдналися до організації Фестивалю?
— Ініціаторами проведення «Червоної рути» були музикознавець і композитор Тарас Мельник, музикознавець Анатолій Калениченко, музикант Олег Репецький, який починав свою творчу біографію на Українському радіо, а нині очолює британсько-українське підприємство «Комора», та відомий нині поет і видавець Іван Малкович.
Підготовча робота розпочалася наприкінці 1988 року, а я приєднався лише у травні, бо не вірив, що можлива співпраця з комуністами, комсомольцями і кадебістами. Але недооцінював той момент, що серед комуністів було багато патріотів, які зберегли вірність Україні. А лідери комсомолу в той час уже думали про свій майбутній бізнес і політичну кар’єру.
Приміром, 3-й секретар ЛКСМУ Юрій Соколов, який відповідав від комсомолу за «Червону руту», пізніше створив туристичну фірму під назвою «Червона рута», а корабель під таким іменем, який він купив або фрахтував, курсував із Києва до Одеси і назад.
Я побачив, що виникає успішний рух «Червоної рути», відбуваються відбіркові тури в усіх областях. На травневі свята приїхав до Львова і був присутній під час відбору конкурсантів. Мене вразили свіжість, якість і оригінальність тих номерів, що були показані. Зрозумів, що не можу бути осторонь від цього руху.
— Напевне, Вам невипадково запропонували долучитися до організації Фестивалю?
— На той час я був відомим мас-медійним діячем та рок-музикантом. Разом із Веронікою Маковій на радіо «Промінь» мав постійну програму «Музичні контрасти». Це була молодіжна програма, де я знайомив наших слухачів із популярними новітніми течіями і напрямками молодіжної розважальної музики — рок, фолк, панк, хіп-хоп, метал, барди. Тобто все тоді нове, свіже, що, як правило, не висвітлювалося на радіо.
Потім перейшов на телебачення. З’явився телевізійний проект, де просував нові форми, українську альтернативу до того, що було прийнято давати в ефір як радянські стандарти. Я пропагував те, що вважалося не можна показувати.
У моїй програмі «Музичний відеомлин» уперше показали гурт «ВВ», незважаючи на опір багатьох керівників ТБ, що нібито пісні цього гурту — це знущання над українською ментальністю.
Аби показати цей гурт, довелося проводити експертну міні-конференцію, серед експертів якої був Тарас Петриненко, а також Мар’яна Маланчук — дочка секретаря з ідеології ЦК КПУ. А вона була подругою Соломії Павличко і це створювало нам певну парасольку захисту. Також показували барда Едуарда Драча. У нашій передачі відбувся дебют на телебаченні Ірини Білик.
Я ставив собі за мету — давати хід усьому українському і всьому молодіжному, такому, що є альтернативним і зазвичай не проходить на телебаченні.
Також був ведучим багатьох круглих столів, що відбувалися в прямому ефірі. Ми висловлювали думку, що в Україні є багато різних фестивалів, але більшість пісень там співають російською мовою. А нам потрібен спеціальний фестиваль — українськомовний. Де б ми нікого не ображали, що витісняємо російську пісню. Але б робили в рамках фестивалю і конкурсів тільки українськомовний продукт. А кожен артист до нього б свідомо готував український продукт.
— Розкажіть трохи більше про учасників цього Фестивалю.
— У рамках першої «Червоної рути» було три конкурси. Перший — поп-музика, або естрада, яка звучала всюди. Серед переможців найбільш традиційним естрадним співаком був Павло Дворський, який отримав третю премію. А Інеса Братущик як солістка гурту «Мальви» теж була доволі традиційною.
Але всіх вразила вокальна віртуозність пісні в її виконанні «Ти до мене, ти до мене не ходи». Люди не розуміли, як можна так блискавично, швидко і чітко вимовляти слова цієї пісні. Це був мелодизований український реп.
Були і речі, які не вписувалися в рамки естради. Наприклад, виступ Андрія Миколайчука був наскрізь альтернативним. І його образ «підпільного Кіндрата», який виходив босий і лисий або у солдатських чоботях і фраку, був дуже незвичний. Особливо для Радянського Союзу.
Ще одним лауреатом «Червоної рути» став зовсім молодий Тарас Курчик, який у стилі поп-рок виконав пісню «Не судіть» про моральну відповідальність за майбутнє України. Зрілі і проникливо глибокі тексти цієї пісні не могли залишити нікого байдужим.
На Фестивалі ми вперше стверджували українську рок-музику. Лауреатами стали «Брати Гадюкіни», Віка, NZ («Незаймана земля»), «Кому вниз», «ВВ», «Зимовий сад»... Ми легалізували й популяризували цей жанр і українську мову в ньому.
Були барди, ми їх назвали співцями. (Намагались уникати іноземних слів. Рок-групи стали називати — рок-гуртами, а слово «фест» замінили на «фестини»). Співці виступали у двох піджанрах — авторська пісня і співана поезія. Співана поезія створювалася на слова відомих класиків, а авторська пісня — це коли виконавець є автором і слів, і музики.
Приміром, Віктор Морозов співав на слова класиків української літератури, але музика була його власною. Найяскравішим автором-співцем був Андрій Панчишин. Він сам писав і слова, і музику. Це була гостра сатира. Серед яскравих виконавців у цьому жанрі був і Володимир Давидов.
Василь Жданкін, який отримав Гран-прі, теж виступив у категорії співців. У своїх виступах він виходив за межі часу і простору. Його устами говорила вся Україна, вся її багатовікова історія. Через нього співали українська земля, кров і дух.
Василь собою символізував нашу колективну свідомість. Він отримав Гран-прі як носій українського духу, українського голосу і української душі. Дуже шкодую, що відтоді Василь дуже змінив свої погляди і переконання. Але незрівнянно прикрішою стала його трагічна загибель на початку вересня ц. р.
«Червона рута» пройшла дуже успішно. Попри всі переслідування силових структур і партійних органів нам удалося довести до самого кінця і завершити Фестиваль тріумфально.
Фестиваль став абсолютно непересічним явищем. Особливо сильним спалахом була саме перша «Червона рута». Тому що на ній мали можливість уперше вийти на сцену музиканти кількох поколінь. Там був і Віктор Морозов, якому було майже 40 років, і Марійка Бурмака, якій було лише 16.
Чому люди різного віку не могли себе до цього проявити, показати? Бо пропонували альтернативну музику, яка не мала виходу на офіційну сцену, радіо і телебачення. А на «Червоній руті» це можна було показувати. «Червона рута» зробила цих людей статусними, легітимувала їх — створила моду на українське майбутнє.
Це була одночасно подія і політична, і музично-естетична, і соціальна для наступних поколінь. Вона стала переломним моментом для суспільства напередодні незалежності України.
— Нещодавно відбувся шістнадцятий Фестиваль.
— Його присвятили 30-річчю першої «Червоної рути». Невипадково знову обрали Чернівці. У проведенні Фестивалю допомагала місцева влада. Брали участь близько 1000 виконавців, які перемогли в обласних турах. Цього року вже було не три, а шість конкурсів. Робота журі була дуже виснажливою. За досить короткий час слід було прослухати таку величезну кількість людей і прийняти справедливі рішення.
Перша «Червона рута» задумувалася не лише як мистецький, але й дуже важливий громадсько-політичний захід. У його фіналі молодь зрозуміла, що бути українцем почесно. Ми можемо бути щасливими, успішними і мати майбутнє.
Думаю, що «Червона рута» цього року, у теперішніх політичних обставинах, мала б відіграти роль птаха фенікса, щоб знов наснажити людей духом перемоги. Особливо це важливо для тих наших патріотів, які попри все виборюють нашу незалежність і віддають за неї своє життя на фронті й будь-де.
На жаль, цьогорічна «Червона рута» не використала шансу для утвердження українських ідеалів і українського способу життя. Як це робила перша «Червона рута», що дарувала молоді не просто перспективу, а саме українську перспективу.
Крім конкурсу, на 16-й «Червоній руті» було ще кілька подій. Серед них — урочисте відкриття, на яке приїхали режисер першого Фестивалю Сергій Проскурня і його директор Олександр Гороностай, який нині адмініструє Національний академічний симфонічний оркестр України. На жаль, у цьому заході в міській раді змогло взяти участь небагато людей.
Чернівецька влада виділила кошти на проведення концерту, присвяченого 70-річчю від дня народження Володимира Івасюка. Національний симфонічний оркестр України разом із переможцями фестивалів минулих років виконував пісні Івасюка в оригінальному та модернізованому аранжуванні Романа Мельника.
А я, зважаючи на те, що на шістнадцятій «Червоній руті» не було ніяких заходів, присвячених 30-річчю Фестивалю, запропонував провести спецакцію «Легенди і таємниці «Червоної рути-89». На неї запросив всіх, хто був причетний до першого Фестивалю.
Серед них — Василь Ілащук, який тоді був ведучим, і дует «Писанка», що виступав ще на першій «Червоній руті». Серед почесних гостей цього заходу була й Ганна Бурлак, яка очолювала агрофірму «Прут», що стала тоді спонсором.
Наступний захід — мій сольний концерт, який відбувся у мармуровій залі Чернівецького університету ім. Юрія Федьковича. Показав програму, що складалася з моїх авторських п’єс, які я присвятив Україні.
Ще одна важлива подія — презентація третього числа «Буковинського журналу», який видає директор Музею Володимира Івасюка Мирослав Лазарук. В цьому журналі вміщено повне ексклюзивне інтерв’ю з Квіткою Цісик, яке я взяв у неї на початку 1991 року в Нью-Йорку. Серед моїх запитань, зокрема, було й таке: Чому вона не приїхала на першу «Червону руту»? Цей матеріал раніше ніколи не друкувався.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
Пам’ятаємо наших видатних українців, просуваємо українську пісенну культуру!
Про ще один момент щодо "Червоної рути" Кирило Стеценко міг і не сказати, а міг і не знати.
Мольфар Михайло Нечай: "Я ще у вересні 1989 року був запрошений центральним комітетом комсомолу України на перший фестиваль “Червона рута” у Чернівці і там тримав сонячну погоду сім днів. Це чудо бачили понад 19 тисяч народу, чи віруючі, чи невіруючі, на відкритому стадіоні “Дружба”. По всіх областях України падали затяжні дощі. Я за ніч настільки ущільнив хмари над Чернівцями, що зранку сонечко зійшло, і небо було, як синій кришталь. Не було жодної хмаринки, і я цю стабільність тримав рівно сім днів, поки не закінчився фестиваль. Я не хвалюся і не рекламую себе. Гроші з людей так не деру, мені грошей не треба. Я матеріально бідний чоловік, але духовно потрібний людям і природі."
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Коментарі
Про ще один момент щодо "Червоної рути" Кирило Стеценко міг і не сказати, а міг і не знати.
Мольфар Михайло Нечай: "Я ще у вересні 1989 року був запрошений центральним комітетом комсомолу України на перший фестиваль “Червона рута” у Чернівці і там тримав сонячну погоду сім днів. Це чудо бачили понад 19 тисяч народу, чи віруючі, чи невіруючі, на відкритому стадіоні “Дружба”. По всіх областях України падали затяжні дощі. Я за ніч настільки ущільнив хмари над Чернівцями, що зранку сонечко зійшло, і небо було, як синій кришталь. Не було жодної хмаринки, і я цю стабільність тримав рівно сім днів, поки не закінчився фестиваль. Я не хвалюся і не рекламую себе. Гроші з людей так не деру, мені грошей не треба. Я матеріально бідний чоловік, але духовно потрібний людям і природі."
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Кирило Стеценко розповідав те ж саме. Мольфар Михайло Нечай справді утримував гарну погоду протягом усього фестивалю.
Все, що робиться з власної волі, – добро!