Шлях, пройдений Німеччиною за цей рік, − від 5 тисяч військових захисних шоломів, обіцяних Україні в січні 2022-го, до згоди на постачання для ЗСУ танків "Леопард" у січні 2023-го. За цей рік ФРН відправляла до України зенітні установки Gepard, самохідні артилерійські установки Panzerhaubitze 2000, реактивні системи залпового вогню MARS II, зенітно-ракетний комплекс IRIS-T SLM.
9 вересня 1965 року перший серійний танк "Леопард" зійшов з конвеєра і був переданий Бундесверу
Кожному з таких кроків передувало бажання за будь-яку ціну уникнути "ескалації". І лише коли зволікати без втрати обличчя було вже неможливо, уряд ухвалював рішення про постачання Україні чергових видів зброї, пише у своїй статті на УП Михайло Кригель.
Десятиліттями витравлюючи з німців войовничий дух Зігфріда, раптом від них почали очікувати відповідального лідерства в боротьбі з Кремлем і російською навалою в Україні.
Схему "очікування – реальність" найкраще ілюструє опитування Інституту дослідження громадської думки YouGov в Німеччині.
У разі збройного нападу на їхню країну лише 5% опитаних німців заявили про готовність піти добровольцями до війська. 33% намагатимуться продовжувати своє звичне життя, а 24% заявили про бажання у разі війни виїхати з країни якомога швидше.
Утім, це стосується не лише німців. Далекі нащадки Роланда, Сіда й інших персонажів героїчного епосу Середньовіччя теж мають проблеми з усвідомленням власної сили й рішучості захищати свої цінності. Принаймні в особі політичних лідерів.
За допомогою голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича та філософа Володимира Єрмоленка "Українська правда" намагалася зрозуміти, як прагнення нескінченного діалогу зіграло злий жарт із Західною Європою, чому "Леопарди" з чорними хрестами, що воюватимуть в Україні проти Росії, – це розрив шаблону для німців, а "кінець історії" виявився її початком.
Роззброєння über alles
26 квітня 1945 року. За 12 днів до капітуляції Німеччини на стіл президента США Гаррі Трумена лягає директива Об'єднаного комітету начальників штабів США. Вона містить акценти, які на десятиліття визначатимуть майбутнє Європи.
Директива зазначає: Німеччина буде окупована як переможена ворожа держава, а не задля визволення німців від нацизму.
За рекомендацією тодішнього міністра фінансів США Генрі Морґентау кожен німець мав відчути на власній шкірі, що саме агресія Німеччини знищила економіку країни та призвели до хаосу та страждань.
"Принижене, зганьблене становище німецьких чоловіків, які із супергероїв вишколеної гітлерівської армії перетворилися на жменьки обідраних в'язнів, що запізніло поверталися додому й збентежено зустрічалися з поколінням згрубілих жінок, які були змушені навчитися виживати й давати раду без них, − це не вигадка", − писав у своїй 900-сторінковій книзі "Після війни. Історія Європи від 1945 року" британський історик Тоні Джадт.
За рішенням союзників 20 серпня 1946 року Вермахт − збройні сили переможеної країни − припинили існування. Наступне десятиліття Німеччина провела без власної армії. Перша сотня добровольців присягнула новоствореному Бундесверу ФРН лише 12 листопада 1955-го.
Сьогодні "відчайдушність" Олафа Шольца оспівують у мемах, а його самого зображують на обкладинках журналів разом зі страусами.
При цьому мало хто згадує бекграунд інстинктивної "обережності" канцлера. Приміром, вислів Гастінгса Ісмея − першого генерального секретаря НАТО. На думку лорда Ісмея, метою Організації Північноатлантичного договору було "тримати росіян якомога далі, американців − усередині Європи, а німців – під контролем".
"Тим, хто не жив у ті часи, може бути складно оцінити, наскільки сильно європейською політикою в післявоєнні роки керував страх підйому Німеччини, і як усе робили для того, щоб цього ніколи знову не сталося", − писав Майкл Говард, британський воєнний історик.
На початку свого існування наприкінці 1940-х ідея НАТО мала подвійну привабливість для держав-засновників. По-перше, Альянс відсував лінію оборони проти радянських сил далі на схід. По-друге, мав слугувати запобіжником проти німецького реваншизму.
Навіть після того, як в травні 1955-го ФРН остаточно стала "своєю серед своїх" в Альянсі, німців не поспішали озброювати. Не поспішали озброюватися і вони самі. В пріоритеті Бонна на той час було міжнародне визнання ФРН і амністії для своїх воєнних злочинців, які перебували під арештом союзників.
До "страусиної політики" в усьому, що стосується зброї та збройних сил, Німеччину привчали десятиліттями. Спочатку зовні, потім вона чудово впоралася з цим самотужки.
Розповідає філософ Володимир Єрмоленко:
– Головна ідея в Західній Європі після Другої світової війни – це ідея нескінченного діалогу. У німецькій традиції в 1960-70-х вона пов'язана з Юрґеном Габермасом і комунікативною філософією.
Я це називаю принципом нескінченної агори. Агора в Давній Греції – місце, де збираються люди, де вони обмінюються товарами, ідеями, історіями, досвідом. Нескінченний обмін, де всі виграють і ніхто не протистоїть один одному.
Але агора не може бути нескінченною, її треба захищати. Для цього в Афінах був інший принцип – агон. Це місце, де виходиш на битву, в якій ти або переміг, або програв.
Етика битви та етика обміну мають балансувати, і в історії Європи вони дуже часто намагалися балансувати.
Що відбулося за нацизму і фашизму? Вони сказали, все, що стосується обміну, дискусій – це погано, це все слабкість. Справжні люди – воїни. І викреслили етику агори.
Відповідно, коли вони були переможені, маятник хитнувся в інший бік: агон – це погано, битва – це погано, все що пов'язано з битвою – погано, ми побудуємо суспільство на нескінченній агорі.
В принципі це правильно, треба намагатися будувати суспільство на принципах постійного діалогу. Але при цьому бути готовим, що в певні моменти у цього простору з'являться вороги, і ти маєш зрозуміти, що з цими ворогами робити.
Зараз західний світ фактично втратив мислення про те, що не все і не завжди вирішується діалогом, інколи доводиться брати й меча в руки.
Проблема в тому, що Росія визначила Захід як свого ворога з середини 2000-х, а Захід ще майже 20 років жив з думкою, що Росія – це партнер.
Росія до демократії виходила з мечем, а демократія до Росії − з короваєм.
Інша концепція, яка не витримала іспиту часом, – це розчарування в історії. В 1989-му році ідею "кінця історії" сформулював Френсіс Фукуяма.
Він вважав, що після Другої світової нарешті все більш-менш закарбувалося, світ живе в стабільних структурах, є якийсь ідеал суспільства і до нього всі мають прагнути.
Але історія "повернулася" саме в той момент, коли Захід вважав, що вона закінчилася. Коли їм здавалося, що це вже кінець історії, насправді це було її початком.
Одна з найбільших структур вибухнула в 1991-му. Розпад Радянського Союзу шокував західний світ. І зараз вони не можуть прийняти ідею розпаду Росії саме тому, що чіпляються за ті "непорушні" структури, які залишилися після Другої світової війни. А так чи інакше ці структури все одно руйнуватимуться.
На відміну від Заходу ми звикли існувати в історії. Історія – це неочікуваність, це постійні чорні лебеді, коли ти не знаєш, завтра буде краще чи гірше.
Західний світ лише починає усвідомлювати це. Для багатьох "початком історії" став прихід Трампа, тому що це було для них щось немислиме – тоталітарний правитель приходить до влади в країні, яка вважається еталоном демократії.
Ми звикли вважати, що завжди запізнюємося за західним світом. Але зараз можна казати, що вони трохи запізнилися – років на 30.
Німеччина має стати "ситою та безсилою" − таке побажання висловив британський прем'єр Вінстон Черчилль наприкінці Другої світової.
В якомусь сенсі так і сталося.
З середини 1950-х, попри "холодну війну", Західна Європа вперше за чотири десятиліття стабілізувалася. Економіка витіснила з порядку денного політику. Держави нарешті не воювали одна з одною. "Холодна війна" не сприймалася як неминучий пролог до війни "гарячої".
"Людям потрібна нова ідеологія", − казав канцлер Конрад Аденауер в лютому 1952 року.
"Новою ідеологією" мала стати казка про Німеччину, яка шукає шлях поміж трьох лих сучасності: нацизму, комунізму й "американізму". А новою ідеєю, що домінувала в суспільстві, було процвітання, компроміс та суспільний договір не будити драконів минулого.
Покоління німців, яке народилося між 1910 та 1930 роком, більше не вірило в політичні обіцянки та великі ідеї. Тож вони зосередилися на пошуках матеріального добробуту й стабільності.
Саме цей період приручення й одомашнення войовничих "тигрів" і "леопардів" згадує у фільмі 1978 року "Шлюб Марії Браун" режисер Райнер Вернер Фассбіндер.
Головна героїня стрічки розпочинає нове життя на руїнах Німеччини після Другої світової. Вона поринає в "нову національну релігію" − розбудову добробуту − й виявляє в цьому неабияку спритність.
На цей вівтар Марія кладе всі свої таланти. А верхівкою піраміди благополуччя стає новий будинок, у якому вона очікує повернення з в'язниці свого чоловіка Германа, – колишнього солдата нацистського Вермахту.
Що в цьому фільмі справді вражає майже 45 років по тому, як він вийшов на екрани, то це фінал. Тієї самої миті, коли Марія та Герман нарешті мають возз'єднатися, в їхньому новому суперсучасному будинку лунає вибух через відкритий газовий кран на кухні. Героїв розриває на шматки разом з усіма земними благами.
Така футурологія на тему "Німеччина і газове питання". І кажіть після цього про відсутність у мистецтва функції передбачення майбутнього − з підривом "Північних потоків" включно.
Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам'яті, а зараз військовий 112-ої бригади тероборони Києва:
– Партію Олафа Шольца підтримує значною мірою середній клас та старші виборці, які цінують стабільність і досвід. Люди старше 60 років, які світоглядно сформувались до падіння Берлінського муру, склали під час виборів 2021 року 39% від усіх виборців. Очевидно, що для них уявити німецькі танки, що воюють на сході проти Росії, – то розрив одразу двох шаблонів.
По-перше, радянської пропаганди про розгромну та остаточну перемогу над німцями. По-друге, німецької концепції культури пам'яті під гаслом "Ніколи знову", що базується на принциповому недопущенні великої війни. А відтак і участі німецької бронетехніки у якихось війнах у Європі.
Потрібно враховувати і політичну традицію ФРН. Останні три канцлери з 1982-г доклали багато зусиль, щоб "нормалізувати" стосунки з Росією. Business as usual на десятиліття став важливішим, ніж конфліктні нюанси історії та сучасності.
Не варто списувати й вади оптики. Тривалий час німецьке суспільство ототожнювало СРСР з Росією. Спочатку через те, що СРСР керувалося з Москви, а радянські республіки не були суб'єктними. А потім Росія вчасно зрозуміла важливість soft power і банально "застовбила" за собою цей дискурс після 1991 року.
Чого варта хоча б історія з конфліктом довкола "Німецько-російського музею", який де-факто розповідав про війну нацистської Німеччини проти СРСР, а називався "російським"…
Щоб вважати війну в Україні своєю, європейцям потрібно зробити інтелектуальне та етичне зусилля. І не варто дивуватися, що не всі з них на таке здатні. Адже навіть зараз під час війни ми маємо у Бахмуті українців, які не вважають цю війну своєю. Їхня пам'ять, яка за визначенням у всіх вибіркова і суб'єктивна, не дає їм прийняти реальність російської агресії. Тішить лише те, що таких людей абсолютна меншість.
Генеральний європейський наратив щодо війни під гаслом "Ніколи знову" загалом коректний і більше допомагає, ніж шкодить, але в ньому теж є декілька проблемних місць. Йдеться часом про надмірний пацифізм, що межує з капітулянтством.
Протягом десятиліть не йшлося про візуалізацію відсічі тим, хто "захоче знову", або, як кажуть росіяни, "захочєт повторіть".
Загальна миролюбна установка й опис жахів минулого наче самі собою мали забезпечити мир. Грубо кажучи, ніхто не був готовий розповісти, як саме, ким і від кого цей мир буде захищатися.
Але ця ситуація, наприклад, у ФРН, стрімко змінюється. Приміром, президент Вальтер Штайнмаєр переконує і пояснює зараз, що Росія стала ворогом, що вона, атакувавши Україну, зазіхнула на мир у Європі, що немає більше місця для романтики і потрібно визнати протистояння між Німеччиною та Росією.
Як показує соціологія, люди це чують – 82% німців нині вбачають у Росії найбільшу загрозу для миру в світі. Для порівняння, у 2021 році лише 32% населення у віці 16 років і старше сприймали Росію як таку загрозу.
Чи є кореляція між історичним досвідом країн в ХХ столітті і рішучістю тих чи інших західних лідерів протистояти російській агресії сьогодні? Однозначно є.
Головний критерій, як на мене, полягає в досвіді спільного життя з росіянами або його відсутності. Українці, поляки, литовці, естонці, латвійці, фіни та багато інших знають, хто такі росіяни, як із ними жити, чого коштує їхнє хазяйнування.
Якщо в нашій національній пам'яті закарбувався досвід Голодомору, а у чехів придушення Празької весни, то, скажімо, в американців чи французів подібного нема.
Відтак сприйняття різними народами Росії дуже сильно відрізнятиметься.
Нас не відділяє від росіян океан, і ми знаємо ціну необачності. Відтак і реакції у нас інші. І це – не про історичну злопам'ятність чи мстивість, а радше про обережність, продиктовану ризиками.
Каяття все ще недостатнє
На початку 1960-х маятник суспільної думки в Західній Німеччині хитнувся в бік нульової толерантності до власного минулого часів нацизму.
На авансцену вийшли молоді інтелектуали.
"Скептичне покоління" − чоловіки й жінки, народжені в останні дні Веймарської Республіки, які були достатньо дорослі, щоб пережити нацизм, але надто молоді, щоб узяти на себе відповідальність за його злочини, − особливо підозріло ставилися до нового німецького порядку.
Для людей на кшталт письменника Ґюнтера Ґрасса або соціолога Юрґена Габермаса, які обидва народилися в 1927 році, Західна Німеччина була демократією без демократів. Її громадяни приголомшливо легко поміняли Гітлера на культуру споживання, а процвітанням зцілили пам'ять про свою провину.
У тому, як Німеччина відвернулася від політики на користь приватного накопичення, Ґрасс та інші бачили відмову від громадянської відповідальності за минуле та сьогодення", − писав Джадт.
Радикальні німецькі інтелектуали 1960-х були впевнені: ненависть до власного минулого все ще недостатня, а войовничий дух має бути остаточно викорінений.
"Якщо колись й існувало покоління, яке справді бунтувало проти всього, що втілювали їхні батьки, − усього: національної гордості, нацизму, грошей, Заходу, миру, стабільності, закону та демократії, − то це були "діти Гітлера", західнонімецькі радикали шістдесятих", − зауважує Тоні Джадт.
Так поступово, десятиліття за десятиліттям, рік за роком народжувалася нова Німеччина – країна нескінченного каяття, суцільного пацифізму, латентного антиамериканізму й неляканих "Леопардів".
Країна, яка доводить: пам'ять про минуле може бути не лише перепусткою в майбутнє, а й гальмом, яке не дозволяє швидко реагувати на ризики сьогодення.
Країна, мешканці якої власні атомні електростанції вважають більшою загрозою для національної безпеки, ніж залежність від російської газової труби і путінферштеєрів всіх рівнів.
А ще ця історія про те, що закарбовані в часі уявлення про можливість нескінченного діалогу зі злом продовжують впливати на уми більше, ніж людство може собі сьогодні дозволити.
Відома цитата з "Фауста" Ґете "я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого" аж ніяк не про сучасну Росію, з якою вести змістовний діалог найкраще за всіх пристосовані "Леопарди".
Наші інтереси:
Розуміємо, що переможену у Другій світовій війну Німеччину зробили кволою куркою, що тепер відбивається на поколінні нинішніх німців. Російсько-українська війна аж тільки тепер їм відкриває очі на те, чим є "народ-асвабадітєль".
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Переможену Німеччину привчали десятиліттями до «страусової політики» щодо війни та збройних сил
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Шлях, пройдений Німеччиною за цей рік, − від 5 тисяч військових захисних шоломів, обіцяних Україні в січні 2022-го, до згоди на постачання для ЗСУ танків "Леопард" у січні 2023-го. За цей рік ФРН відправляла до України зенітні установки Gepard, самохідні артилерійські установки Panzerhaubitze 2000, реактивні системи залпового вогню MARS II, зенітно-ракетний комплекс IRIS-T SLM.
23022403.png
Кожному з таких кроків передувало бажання за будь-яку ціну уникнути "ескалації". І лише коли зволікати без втрати обличчя було вже неможливо, уряд ухвалював рішення про постачання Україні чергових видів зброї, пише у своїй статті на УП Михайло Кригель.
Десятиліттями витравлюючи з німців войовничий дух Зігфріда, раптом від них почали очікувати відповідального лідерства в боротьбі з Кремлем і російською навалою в Україні.
Схему "очікування – реальність" найкраще ілюструє опитування Інституту дослідження громадської думки YouGov в Німеччині.
У разі збройного нападу на їхню країну лише 5% опитаних німців заявили про готовність піти добровольцями до війська. 33% намагатимуться продовжувати своє звичне життя, а 24% заявили про бажання у разі війни виїхати з країни якомога швидше.
Утім, це стосується не лише німців. Далекі нащадки Роланда, Сіда й інших персонажів героїчного епосу Середньовіччя теж мають проблеми з усвідомленням власної сили й рішучості захищати свої цінності. Принаймні в особі політичних лідерів.
За допомогою голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича та філософа Володимира Єрмоленка "Українська правда" намагалася зрозуміти, як прагнення нескінченного діалогу зіграло злий жарт із Західною Європою, чому "Леопарди" з чорними хрестами, що воюватимуть в Україні проти Росії, – це розрив шаблону для німців, а "кінець історії" виявився її початком.
Роззброєння über alles
26 квітня 1945 року. За 12 днів до капітуляції Німеччини на стіл президента США Гаррі Трумена лягає директива Об'єднаного комітету начальників штабів США. Вона містить акценти, які на десятиліття визначатимуть майбутнє Європи.
Директива зазначає: Німеччина буде окупована як переможена ворожа держава, а не задля визволення німців від нацизму.
За рекомендацією тодішнього міністра фінансів США Генрі Морґентау кожен німець мав відчути на власній шкірі, що саме агресія Німеччини знищила економіку країни та призвели до хаосу та страждань.
"Принижене, зганьблене становище німецьких чоловіків, які із супергероїв вишколеної гітлерівської армії перетворилися на жменьки обідраних в'язнів, що запізніло поверталися додому й збентежено зустрічалися з поколінням згрубілих жінок, які були змушені навчитися виживати й давати раду без них, − це не вигадка", − писав у своїй 900-сторінковій книзі "Після війни. Історія Європи від 1945 року" британський історик Тоні Джадт.
За рішенням союзників 20 серпня 1946 року Вермахт − збройні сили переможеної країни − припинили існування. Наступне десятиліття Німеччина провела без власної армії. Перша сотня добровольців присягнула новоствореному Бундесверу ФРН лише 12 листопада 1955-го.
Сьогодні "відчайдушність" Олафа Шольца оспівують у мемах, а його самого зображують на обкладинках журналів разом зі страусами.
При цьому мало хто згадує бекграунд інстинктивної "обережності" канцлера. Приміром, вислів Гастінгса Ісмея − першого генерального секретаря НАТО. На думку лорда Ісмея, метою Організації Північноатлантичного договору було "тримати росіян якомога далі, американців − усередині Європи, а німців – під контролем".
"Тим, хто не жив у ті часи, може бути складно оцінити, наскільки сильно європейською політикою в післявоєнні роки керував страх підйому Німеччини, і як усе робили для того, щоб цього ніколи знову не сталося", − писав Майкл Говард, британський воєнний історик.
На початку свого існування наприкінці 1940-х ідея НАТО мала подвійну привабливість для держав-засновників. По-перше, Альянс відсував лінію оборони проти радянських сил далі на схід. По-друге, мав слугувати запобіжником проти німецького реваншизму.
Навіть після того, як в травні 1955-го ФРН остаточно стала "своєю серед своїх" в Альянсі, німців не поспішали озброювати. Не поспішали озброюватися і вони самі. В пріоритеті Бонна на той час було міжнародне визнання ФРН і амністії для своїх воєнних злочинців, які перебували під арештом союзників.
До "страусиної політики" в усьому, що стосується зброї та збройних сил, Німеччину привчали десятиліттями. Спочатку зовні, потім вона чудово впоралася з цим самотужки.
Розповідає філософ Володимир Єрмоленко:
– Головна ідея в Західній Європі після Другої світової війни – це ідея нескінченного діалогу. У німецькій традиції в 1960-70-х вона пов'язана з Юрґеном Габермасом і комунікативною філософією.
Я це називаю принципом нескінченної агори. Агора в Давній Греції – місце, де збираються люди, де вони обмінюються товарами, ідеями, історіями, досвідом. Нескінченний обмін, де всі виграють і ніхто не протистоїть один одному.
Але агора не може бути нескінченною, її треба захищати. Для цього в Афінах був інший принцип – агон. Це місце, де виходиш на битву, в якій ти або переміг, або програв.
Етика битви та етика обміну мають балансувати, і в історії Європи вони дуже часто намагалися балансувати.
Що відбулося за нацизму і фашизму? Вони сказали, все, що стосується обміну, дискусій – це погано, це все слабкість. Справжні люди – воїни. І викреслили етику агори.
Відповідно, коли вони були переможені, маятник хитнувся в інший бік: агон – це погано, битва – це погано, все що пов'язано з битвою – погано, ми побудуємо суспільство на нескінченній агорі.
В принципі це правильно, треба намагатися будувати суспільство на принципах постійного діалогу. Але при цьому бути готовим, що в певні моменти у цього простору з'являться вороги, і ти маєш зрозуміти, що з цими ворогами робити.
Зараз західний світ фактично втратив мислення про те, що не все і не завжди вирішується діалогом, інколи доводиться брати й меча в руки.
Проблема в тому, що Росія визначила Захід як свого ворога з середини 2000-х, а Захід ще майже 20 років жив з думкою, що Росія – це партнер.
Росія до демократії виходила з мечем, а демократія до Росії − з короваєм.
Інша концепція, яка не витримала іспиту часом, – це розчарування в історії. В 1989-му році ідею "кінця історії" сформулював Френсіс Фукуяма.
Він вважав, що після Другої світової нарешті все більш-менш закарбувалося, світ живе в стабільних структурах, є якийсь ідеал суспільства і до нього всі мають прагнути.
Але історія "повернулася" саме в той момент, коли Захід вважав, що вона закінчилася. Коли їм здавалося, що це вже кінець історії, насправді це було її початком.
Одна з найбільших структур вибухнула в 1991-му. Розпад Радянського Союзу шокував західний світ. І зараз вони не можуть прийняти ідею розпаду Росії саме тому, що чіпляються за ті "непорушні" структури, які залишилися після Другої світової війни. А так чи інакше ці структури все одно руйнуватимуться.
На відміну від Заходу ми звикли існувати в історії. Історія – це неочікуваність, це постійні чорні лебеді, коли ти не знаєш, завтра буде краще чи гірше.
Західний світ лише починає усвідомлювати це. Для багатьох "початком історії" став прихід Трампа, тому що це було для них щось немислиме – тоталітарний правитель приходить до влади в країні, яка вважається еталоном демократії.
Ми звикли вважати, що завжди запізнюємося за західним світом. Але зараз можна казати, що вони трохи запізнилися – років на 30.
Німеччина має стати "ситою та безсилою" − таке побажання висловив британський прем'єр Вінстон Черчилль наприкінці Другої світової.
В якомусь сенсі так і сталося.
З середини 1950-х, попри "холодну війну", Західна Європа вперше за чотири десятиліття стабілізувалася. Економіка витіснила з порядку денного політику. Держави нарешті не воювали одна з одною. "Холодна війна" не сприймалася як неминучий пролог до війни "гарячої".
"Людям потрібна нова ідеологія", − казав канцлер Конрад Аденауер в лютому 1952 року.
"Новою ідеологією" мала стати казка про Німеччину, яка шукає шлях поміж трьох лих сучасності: нацизму, комунізму й "американізму". А новою ідеєю, що домінувала в суспільстві, було процвітання, компроміс та суспільний договір не будити драконів минулого.
Покоління німців, яке народилося між 1910 та 1930 роком, більше не вірило в політичні обіцянки та великі ідеї. Тож вони зосередилися на пошуках матеріального добробуту й стабільності.
Саме цей період приручення й одомашнення войовничих "тигрів" і "леопардів" згадує у фільмі 1978 року "Шлюб Марії Браун" режисер Райнер Вернер Фассбіндер.
Головна героїня стрічки розпочинає нове життя на руїнах Німеччини після Другої світової. Вона поринає в "нову національну релігію" − розбудову добробуту − й виявляє в цьому неабияку спритність.
На цей вівтар Марія кладе всі свої таланти. А верхівкою піраміди благополуччя стає новий будинок, у якому вона очікує повернення з в'язниці свого чоловіка Германа, – колишнього солдата нацистського Вермахту.
Що в цьому фільмі справді вражає майже 45 років по тому, як він вийшов на екрани, то це фінал. Тієї самої миті, коли Марія та Герман нарешті мають возз'єднатися, в їхньому новому суперсучасному будинку лунає вибух через відкритий газовий кран на кухні. Героїв розриває на шматки разом з усіма земними благами.
Така футурологія на тему "Німеччина і газове питання". І кажіть після цього про відсутність у мистецтва функції передбачення майбутнього − з підривом "Північних потоків" включно.
Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам'яті, а зараз військовий 112-ої бригади тероборони Києва:
– Партію Олафа Шольца підтримує значною мірою середній клас та старші виборці, які цінують стабільність і досвід. Люди старше 60 років, які світоглядно сформувались до падіння Берлінського муру, склали під час виборів 2021 року 39% від усіх виборців. Очевидно, що для них уявити німецькі танки, що воюють на сході проти Росії, – то розрив одразу двох шаблонів.
По-перше, радянської пропаганди про розгромну та остаточну перемогу над німцями. По-друге, німецької концепції культури пам'яті під гаслом "Ніколи знову", що базується на принциповому недопущенні великої війни. А відтак і участі німецької бронетехніки у якихось війнах у Європі.
Потрібно враховувати і політичну традицію ФРН. Останні три канцлери з 1982-г доклали багато зусиль, щоб "нормалізувати" стосунки з Росією. Business as usual на десятиліття став важливішим, ніж конфліктні нюанси історії та сучасності.
Не варто списувати й вади оптики. Тривалий час німецьке суспільство ототожнювало СРСР з Росією. Спочатку через те, що СРСР керувалося з Москви, а радянські республіки не були суб'єктними. А потім Росія вчасно зрозуміла важливість soft power і банально "застовбила" за собою цей дискурс після 1991 року.
Чого варта хоча б історія з конфліктом довкола "Німецько-російського музею", який де-факто розповідав про війну нацистської Німеччини проти СРСР, а називався "російським"…
Щоб вважати війну в Україні своєю, європейцям потрібно зробити інтелектуальне та етичне зусилля. І не варто дивуватися, що не всі з них на таке здатні. Адже навіть зараз під час війни ми маємо у Бахмуті українців, які не вважають цю війну своєю. Їхня пам'ять, яка за визначенням у всіх вибіркова і суб'єктивна, не дає їм прийняти реальність російської агресії. Тішить лише те, що таких людей абсолютна меншість.
Генеральний європейський наратив щодо війни під гаслом "Ніколи знову" загалом коректний і більше допомагає, ніж шкодить, але в ньому теж є декілька проблемних місць. Йдеться часом про надмірний пацифізм, що межує з капітулянтством.
Протягом десятиліть не йшлося про візуалізацію відсічі тим, хто "захоче знову", або, як кажуть росіяни, "захочєт повторіть".
Загальна миролюбна установка й опис жахів минулого наче самі собою мали забезпечити мир. Грубо кажучи, ніхто не був готовий розповісти, як саме, ким і від кого цей мир буде захищатися.
Але ця ситуація, наприклад, у ФРН, стрімко змінюється. Приміром, президент Вальтер Штайнмаєр переконує і пояснює зараз, що Росія стала ворогом, що вона, атакувавши Україну, зазіхнула на мир у Європі, що немає більше місця для романтики і потрібно визнати протистояння між Німеччиною та Росією.
Як показує соціологія, люди це чують – 82% німців нині вбачають у Росії найбільшу загрозу для миру в світі. Для порівняння, у 2021 році лише 32% населення у віці 16 років і старше сприймали Росію як таку загрозу.
Чи є кореляція між історичним досвідом країн в ХХ столітті і рішучістю тих чи інших західних лідерів протистояти російській агресії сьогодні? Однозначно є.
Головний критерій, як на мене, полягає в досвіді спільного життя з росіянами або його відсутності. Українці, поляки, литовці, естонці, латвійці, фіни та багато інших знають, хто такі росіяни, як із ними жити, чого коштує їхнє хазяйнування.
Якщо в нашій національній пам'яті закарбувався досвід Голодомору, а у чехів придушення Празької весни, то, скажімо, в американців чи французів подібного нема.
Відтак сприйняття різними народами Росії дуже сильно відрізнятиметься.
Нас не відділяє від росіян океан, і ми знаємо ціну необачності. Відтак і реакції у нас інші. І це – не про історичну злопам'ятність чи мстивість, а радше про обережність, продиктовану ризиками.
Каяття все ще недостатнє
На початку 1960-х маятник суспільної думки в Західній Німеччині хитнувся в бік нульової толерантності до власного минулого часів нацизму.
На авансцену вийшли молоді інтелектуали.
"Скептичне покоління" − чоловіки й жінки, народжені в останні дні Веймарської Республіки, які були достатньо дорослі, щоб пережити нацизм, але надто молоді, щоб узяти на себе відповідальність за його злочини, − особливо підозріло ставилися до нового німецького порядку.
Для людей на кшталт письменника Ґюнтера Ґрасса або соціолога Юрґена Габермаса, які обидва народилися в 1927 році, Західна Німеччина була демократією без демократів. Її громадяни приголомшливо легко поміняли Гітлера на культуру споживання, а процвітанням зцілили пам'ять про свою провину.
У тому, як Німеччина відвернулася від політики на користь приватного накопичення, Ґрасс та інші бачили відмову від громадянської відповідальності за минуле та сьогодення", − писав Джадт.
Радикальні німецькі інтелектуали 1960-х були впевнені: ненависть до власного минулого все ще недостатня, а войовничий дух має бути остаточно викорінений.
"Якщо колись й існувало покоління, яке справді бунтувало проти всього, що втілювали їхні батьки, − усього: національної гордості, нацизму, грошей, Заходу, миру, стабільності, закону та демократії, − то це були "діти Гітлера", західнонімецькі радикали шістдесятих", − зауважує Тоні Джадт.
Так поступово, десятиліття за десятиліттям, рік за роком народжувалася нова Німеччина – країна нескінченного каяття, суцільного пацифізму, латентного антиамериканізму й неляканих "Леопардів".
Країна, яка доводить: пам'ять про минуле може бути не лише перепусткою в майбутнє, а й гальмом, яке не дозволяє швидко реагувати на ризики сьогодення.
Країна, мешканці якої власні атомні електростанції вважають більшою загрозою для національної безпеки, ніж залежність від російської газової труби і путінферштеєрів всіх рівнів.
А ще ця історія про те, що закарбовані в часі уявлення про можливість нескінченного діалогу зі злом продовжують впливати на уми більше, ніж людство може собі сьогодні дозволити.
Відома цитата з "Фауста" Ґете "я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого" аж ніяк не про сучасну Росію, з якою вести змістовний діалог найкраще за всіх пристосовані "Леопарди".
Розуміємо, що переможену у Другій світовій війну Німеччину зробили кволою куркою, що тепер відбивається на поколінні нинішніх німців. Російсько-українська війна аж тільки тепер їм відкриває очі на те, чим є "народ-асвабадітєль".
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта