Ральф Емерсон: Довіра до себе. Настанови для правильного життя (+аудіо)

"Сійте думку, і пожнете дію, сійте дію, і пожнете звичку, сійте звичку, і пожнете характер, сійте характер, і пожнете долю", – Ральф Емерсон

Аудіоверсія статті: Ральф Емерсон: Довіра до себе. Настанови для правильного життя

Я прочитав недавно кілька віршів одного чудового живописця. Вони були написані з самобутністю, зовсім не на умовний лад. І чому ми не віримо, що те почуття, яке наше серце вважає істинним, не є теж справжнє почуття й інших людей?

До сих пір право цього усвідомлення залишається за визнаним генієм, але варто було б упевнитися і нам, що коли ми висловимо найпотаємніше наше переконання, то виявиться, що воно є думкою і великої безлічі людей. Все суб'єктивне може стати об'єктивним. І зауважте, як часто трапляється, що наша власна думка повертається до нас ззовні, голосно і беззаперечно.

Величезна заслуга Платона та Мільтона полягає в тому, що вони звернули на ніщо книги і перекази, що існували до них, натомість висловили те, що думали вони самі, а не те, що думали навколишні люди.

Кожен з них повинен вловлювати ту світлоносну іскру, яка спалахує і спалахує в його власній душі для кожного з нас. Це важливіше ніж відкриття і спостереження цілої плеяди поетів і мудреців.

Тим часом, ми беззастережно втрачаємо думки, тому що вони наші; коли ж зустрінемо їх у творіннях генія, вони нас вражають величчю своєї простоти.

І ось найкращий урок, який викладають нам зразкові твори першорядних майстрів: вони навчають нас спокійно і непохитно залишатися вірними нашому натхненню, хоч би це суперечило цілому світові. Не далі як завтра перший стрічний стане розповідати вам те, що ви передумали і пережили; а вам доведеться з соромом прийняти з других рук власні ваші помисли.

Вір в самого себе! - чиє серце не затремтить від звучання цієї дзвінкої струни?

І великі люди завжди слідували цьому; вони довіряли, як діти, власному духу й іноді вірили, що сам Бог запалив захоплення в їхніх грудях, що Він діяв їхніми руками, Він володів і розпоряджався всім їх буттям.

Корімося верховним велінням: вони мають високі цілі! Припиняймо то тулитися по закутках, то втікати від самої думки про можливість деяких негараздів. Замість цього з повним благоговінням, вручивши себе, як благородну глину, правиці Всемогутнього, творімо добро, спокутуймо гріхи та все більш обмежуймо області смерті та пітьми!

В епоху розвитку бувають хвилини, в які індивідуум ясно усвідомлює, що наслідування є не що інше, як самогубство, а заздрість – незнання. Усвідомлює, що він зобов'язаний повірити в себе і, відповідно до здібностей, підвести підсумок, чим він гірший і чим кращий за інших.

Він повинен заздалегідь пересвідчитися у тому, що, незважаючи на велику кількість благ, що знаходяться в природі, його наситить тільки той колос, який росте на ґрунті, йому властивому, і який буде вирощений і зібраний його власною працею.

Людина щаслива тільки тоді, коли може сказати, що виконала свій задум, що вклала душу у працю свою і довела її до кінця якнайкраще.

Але якщо людина чинить інакше, то, покінчивши з працею, не відчує ані жодної відради, ані полегшення; талант її хиріє, муза їй не посміхається, на неї не сходить ні натхнення, ні надія.

Заздалегідь вона повинна знати, що недарма така-то фізіономія, такий-то характер справляють враження, тоді як інші не справляють. Очі зупиняються саме на місці, яке осяює той промінь, про який людині належить свідчити, і вона зобов'язана висловлювати свої вірування, свої переконання гласно, відкрито, до останньої йоти.

Ми ж ледь наважуємося пролепетати найменшу частинку того, що ми є насправді, та й то ніби соромлячись божественної ідеї, якій кожен з нас мусив би служити глашатаєм.

?Коли ж зміцнимося ми в вірі, що божественна ідея завжди спрямована до цілей піднесених, і що на нас лежить обов'язок передавати її людям з усілякою точністю і прямотою, бо до боягуза ніколи не звернений заклик на заяву про справи Божі?

Що за чудовий приклад пропонує нам природа в дітях і в способах їх діянь! Дитина всюди як вдома: вона незалежна, споглядає зі свого куточка на людей і на все, що відбувається, вона вимовляє своє судження сміливо і швидко; оголошує вам відверто, що ви хороші, погані, набридли йому, подобаєтеся або не подобаєтеся.

Вона не піклується ні про наслідки, ні про свою вигоду; її вирок висловлений вільно і простодушно: ви можете їй лестити, вона вашим підлесником не буде.

Доросла ж людина завжди насторожі і наче в лещатах у самого себе. Хто лише тільки раз викаже себе справою, висловиться словом – все! людина скомпрометована: за нею слідує любов чи нелюбов сотень невідомих осіб, на яких потрібно зважати.

Але якби людина, раз вийшовши зі стану нейтральної безтурботності, продовжувала б вести себе прямо, природно, непідкупно, відкинувши всякий страх і очистивши свій погляд від всякого забобону, вона стала б богатирем, що гідний поклоніння. Її міць отримала б загартування вічної юності, її думка про все, що трапляється, не була б думкою особистою, але судженням вічним і абсолютним; її слова мали б владу; вони впивалися б як стріли у вуха людей і пробуджували б їх від застою.

Такі голоси чуються нам на самоті; але вони слабшають і німіють, чим далі ми занурюємось у суспільство. Суспільство у змові, щоб утримувати своїх членів в нескінченному малолітстві. Воно, як страхові компанії, буде відпускати вам за відому плату стільки-то продовольства, стільки-то охорони, але з умовою, що його член відречеться від власної свободи, від свого особистого розвитку. Суспільство насамперед любить, щоб йому догоджали: воно ненавидить довіру до себе, ненавидить суть, а потурає тільки навичкам та звичаям.

Хто хоче стати справжньою людиною, той повинен відкинути догоду; хто хоче оволодіти пальмою нетління, той хай не бентежиться назвою добра, а ретельно дошукується, де і що є Добро.

Нічого нема святіше за бездоганну чесність нашого духу. Встановіть в собі це, і потім дозволяйте собі все, що вас стосується: не забариться і схвалення суспільства.

Мені соромно згадувати, як поступливо жертвуємо ми словом і символом, як легко зживаємося з омертвілими звичаями. Всякий панок, добре одягнений і жваво базікаючий, легко заводить мене в глухий кут і прибирає до рук більше, ніж би це було по совісті.

Пора б, нарешті, людині дізнатися свою ціну! Справді, хіба вона якась знайда чи незаконнонароджена дитина цього світу, що повністю йому належить?!

Чи варто ховатися і боязко озиратися по сторонах? Ні! Голова моя повинна твердо і високо стояти на плечах: я маю право жити своїм життям, я маю обов’язок говорити правду, чисту правду на всіх перехрестях.

Не дам дороги суєті, лицемірству, пустосвятству, що прикриває себе хламідією філантропії та співчуття про менших братів.

Не дбаю я про його бідних, вони не мої бідні. Душею і тілом я з тими, з кими пов'язаний родинними зв'язками духовними; за них піду і в тюрму, і на плаху. Але ваш сумбур «Товариств незаможних нероб», «Шкіл для дурнів», «Громад побудови храмів» для викладання тієї релігії, на якій зупиняєтеся ви, - ні і ні!

Я каюсь в кожному доларі, який ви ще витребуєте у моєї слабкості, це долар не на користь; і сподіваюсь, що прийде день, коли стане у мене сили відмовити в ньому вам!

Доброчесність, на думку натовпу, ще видається якимось винятком, а не загальним правилом: є людина і є її чесноти, тобто її хороші людські якості.

Люди ж досі справляють свої добрі наміри то в ознаменування своєї мужності або свого ніжного серця, то ніби як штраф, накладений на них в покарання за те, що вони не щодня бувають на тому чи іншому громадському параді.

Люди відбуваються вибаченнями і внесками доброї справи, щоб отримати дозвіл жити. Та чому я мушу викупати, вибачатися, платити вам за те, що я живу?

Життя дане мені не на показ вам, воно дане мені, щоб я жив.

По-моєму, я вважаю за краще життя скромне, але природне і самобутнє. Звичайно, я не проти, щоб моє існування було дорогим для моїх близьких і голосно позначилося б чимось для далеких побратимів. Тоді, незважаючи на свою одноманітність, воно вмістило б всі справи любові і протиборства; випробування, подолання і стрункість цілого.

Дайте і ви мені посвідчення, що ви людина, а чи встигнемо ми довести ці назви одне одному справами і подвигами, то інше питання. Але наскільки незначна моя теперішня цінність, мої теперішні обдарування? Мені не потрібно гарантій сторонніх в тому, що я на щось придатний, і я не маю наміру платити як за привілей за моє безсумнівне право користуватися даром життя.

Мій обов'язок, а не людська думка - ось про що моя турбота.

Важке це правило у повсякчасному його застосуванні, тому що ви на кожному кроці зустрінете людей сповнених впевненості, що вони краще за вас знають, в чому полягає ваш обов'язок. Але це правило служить найвірнішим знаком для розпізнавання великої душі від невеликої.

Легко жити по-своєму на самоті; легко захопитися в суспільстві думкою суспільства; але людина, гідна цього звання, збереже і в многолюдді втішну незалежність усамітнення.

Пристосування до звичаїв, до яких вам, по суті, нема діла, - ось на що витрачаються ваші сили, ось що позбавляє вас дозвілля, стирає всі опуклі особливості вашої природи.

Тут ви підтримуєте застаріле, даєте голос pro і contra різних партій; там, як найманий шинкар, годуєте на забій друга і недруга.

За всім цим важко розпізнати, що ви таке насправді! Але зробите справу, що за своєю природою властива вам, і ви негайно висунетесь з натовпу. Якби людина знала, що за піджмурки ця гра в догоджання!

Ви належите, наприклад, до такої-то секти або партії, і я ні за що в світі не піду на ваші наради, на ваші спічі. Я заздалегідь вже знаю, що не почую від вас жодного слова свіжого, натхненного, що ви всі будете дивитися в одну сторону - сторону дозволену; будете говорити не як людина, а як балакун відомого гуртка.

Втім, багато слухачів стануть витирати очі хусткою і вступлять з вами в розмову... Догода суспільству не робить їх брехливими в тому чи іншому випадку: вони вже стали брехливими всюди і назавжди. Їх істина не є істина. З ними два не два, чотири не чотири; доходить до того, що будь-яке їхнє слово стає нестерпним, і не придумаєш, чим би їх знову навести на розум.

Тим часом природа не зволікає і наділяє всіх нас одноманітним костюмом, укладеним в таку-то партію; риси обличчя мало-помалу отримують дерев’яну нерухомість і набувають якісно приємної схожості з ослом.

Є ще вираз фізіономії, якого не можна не помітити в суспільстві: це та дурна пика, з якою корчиться нещире піддакування, та вимушена посмішка, з якою ми терпимо нудні розмови.

М'язи обличчя, не будучи раптово оповиті відчуттям задоволення, але укладені за допомогою повільного і підробленого зусилля, неприємно напружуються по всій поверхні обличчя і виказують неприємні враження. Вираз відрази і презирства бачиться так ясно, що жодна чесна молода людина не витерпіла б його двічі.

Звичайно, важче перенести гнів суспільства, ніж догану Сенату; але коли знаєш, що його милість і немилість не мають глибокого коріння, а носяться по волі вітру, то людині твердій легко впоратися з неприхильністю членів освіченого товариства: їх мова обережна, вони знають, що і самі не без гріха. Але коли до їх гніву приєднається лють черні, коли з ревом і криком здіймається тваринне і нерозумне буйство нижчих прошарків суспільства, тоді виявляється, наскільки необхідне вправляння в релігії і у великодушності, для того щоб зустріти і цей вибух як дрібницю, не варту уваги.

Після рабського підлаштовування, побоювання іншого роду послаблює нашу довіру до себе. Це наша стійкість, тобто прихильність до тих наших вчинків і слів, за які люди, що не володіють іншим мірилом, відчули до нас повагу, яку шкода втратити.

Так навіщо ж ми носимо на плечах голову, безперервно мислячу?

Навіщо, з іншого боку, беремо на себе жахливий вантаж пам'яті і боїмося їй суперечити, тому що тільки їй відомо, що, коли і як.

Я висловив іншу думку? Та якби вам і сталося суперечити собі, так що ж? Мені здається правилом мудрості не спиратися на одну пам'ять, навіть в таких предметах, що стосуються чисто спогаду, і що нам, навпаки, потрібно ставити минуле під строгий огляд сьогодення і жити кожним новим днем.

Вірте руху вашої душі! Припустимо, що в метафізичних дослідженнях ви прийшли до пантеїстичного висновку про безособового Бога, але, якщо релігійні почуття наповнять вашу душу, дайте їм простір і життя, дайте їм мету, незважаючи на те, що вони обмежують Бога чином і особистістю. Киньте, за прикладом Йосипа, вашу верхню одіж і біжіть геть.

Безглузда стійкість - це страховисько, завжди стоїть на варті в особі маленьких політиків, маленьких богословів і філософів. Великій душі нема до неї ніякого діла.

Чи не слід людині зашити собі рот або вічно стояти на одному місці, щоб відкидати свою тінь все на ту ж стіну? Зовсім ні! Якщо ви людина, висловлюйте твердо і прямо те, що ви думаєте сьогодні, і настільки ж відвертими словами висловіть і вашу завтрашню думку, не турбуючись про суперечність.

 Ах, Господи! Та вас не зрозуміють, вигукнуть жалісливі бабусі. Не зрозуміють? - велика біда! Був зрозумілий Піфагор? а Сократ? а Лютер? а Галілей, Коперник, Ньютон і всі великі, чисті душі? Бути великим - безперечна умова бути незрозумілим.

Втім, не турбуйтеся: людині неможливо силувати свою природу. Всі пагони свавілля згладжуються основним законом буття; вони незначні, і всі ваші хитрощі над своєю природою дають мало пуття. Ми такі, які є; сутність нашої природи виявляється поза нашою волею. Люди уявляють, що вони виявляють свої чесноти і вади одними вчинками і не помічають того, що їх хороші або погані властивості щохвилини виступають назовні.

Отже, не лякайтеся, якщо в розмаїтті ваших дій не виявиться витримки характеру; досить того, щоб кожен ваш вчинок був чесний і натуральний свого часу. Якщо він такий, то і всі інші, незважаючи на удавану відмінність, долучаться до нього.

Уявні нерівності зникають на недалекій відстані або на невеликій висоті думки: їх згладжує єдність напрямку.

Хід кращого корабля здійснюється не інакше як зигзагами, але коли дивишся на нього здалеку, ці неправильності зникають у прямій. Так порозуміються і ваші вчинки, простодушні, природні; догоджання ж не пояснює рівно нічого.

 Будьте прості, і попередні вчинки, зроблені просто, виправдають і теперішні ваші дії.

Гарне минуле служить захистом і дає силу чинити відкрито, нехтуючи думкою сторонніх. Не журіться про наслідки, а дійте благородно - завжди!

Все добре і велике чекає свого суду від майбутнього. Що дає мудрим керівникам та героям ратного поля велич, що захоплює нашу уяву? Спогад славних справ і славних перемог, нерозлучно з ними пов'язаних; вони в очах людей оточують їх ніби видимим німбом ангелів.

Смію сподіватися, що в наш час вже зовсім наостанок чулися проповіді про підлаштовування до звичаїв і про стійкість в думках. Зрадимо ці слова на поталу журналістам, нехай вони за них стоять і перекидаються глузуванням!

Ми ж будемо без страху оглядати і засуджувати сумну посередність і вульгарну вдоволеність нашого часу! Кинемо просто в обличчя навику і звичаям наступний першорядний історичний факт, що там, де діє людина, діє велика драматична особа, діє великий мислитель, що істинна людина не належить такій-то місцевості, такому-то часу, але що вона може зробитися центром всесвіту. Вона виміряє людей і події, і ви будете змушені йти під її прапорами. Народиться Цісар - і на кілька століть створиться Римська імперія.

Реформація виникає з Лютером, аболіціонізм з Клерксоном: будь-що є тільки подовжена тінь людини. Велика душа поєднує в собі все створене, і людина повинна прагнути до тієї точки, звідки вже байдуже дивишся на обставини і гребуєш вдаватися до засобів.

Ми читаємо історію безглуздо і марно. Пишні імена: Король, Держава, Уряд, Аристократія - виробляють в нашій уяві дурманячу дію. Припустимо, що король Густав-Адольф, король Альфред були доброчесні, але хіба чеснота зникла з лиця землі разом з ними, якщо смиренний мій сусід Джон або Едуард захоче діяти для величної мети? Блиск величі перейде на цього простого джентльмена.

 Звичайно, світ і народи багато чому навчилися від королів. Великий символ їх сану дав людям приклад тої взаємної поваги, яку людина зобов'язана надавати іншій людині.

Тепер ми хотіли б пояснити ті основні причини, які повинні затвердити людину в довірі до самої себе і які раптово наводять її на відкриття в частині наук і мистецтв, опромінюють променем краси кожен її вчинок, пройнятий природністю.

Наші дослідження приводять нас до Джерела, що вміщає в собі і сутність добра, і сутність генія, і сутність життя: в силу вищого дозволу пробуджуються вроджені здатності і прагнення.

Для відмінності від інших посібників, знання, які є засвоєнням викладеного методу, ми назвемо натхненням.

Натхнення! Це невичерпне джерело Думки і діяльності; від нього віє тим життєдайним духом, якого не можна заперечувати без святотатства і безбожництва.

 За допомогою натхнення ми наближаємося до лона нескінченного Розуму: він робить нас знаряддям своїх задумів, храмом своїх істин.

Коли ми розуміємо, що таке любов, істина, правосуддя, ми самі по собі нітрохи не покладаємось на наш духовний зір. Промені ці просто і прямо проникають в наше єство; і як би не розпитували ми себе, звідки і яким чином це взялося, як би не домагалися відшукати в сутності нашій причину цих фактів, - ні філософи, ні метафізики не в змозі дати нам із цього приводу ні найменшого пояснення.

Присутність або відсутність натхнення - ось все, що ми можемо стверджувати позитивно. Кожен з нас може з їх страшною ясністю відрізняти довільні дії своєї душі від цих мимовільних видінь, і людина відчуває, що зобов'язана благоговійно шанувати їх. Вона може відчувати їх помилково або слабко, але знає, що вони безсумнівні як день і ніч.

Всі мої вчинки, керовані волею, всі знання, мною надбані, є щось хитке і випадкове, тоді як раптове занурення в уявну тишу, ці найпростіші почуття, що раптом охоплюють мою душу, в той же час і звичні мені, як щось рідне, і разом з тим мають солодкість нетутешню.

Люди нерозумні, зрозуміло, будуть спростовувати натхнення, як оскаржують вони і переконання, тому що змішують провидіння зі знанням.

Вони уявляють собі, що я за власним вибором вдумуюся в той чи інший предмет. Анітрохи: в провидінні керуюсь не примхою, а призначенням. Мені бачиться цей промінь істини; його може побачити і маленьке дитя, може побачити згодом і весь рід людський, хоча може трапитися і те, що ніхто не бачив його до мене; тим не менш, моє провидіння істини є факт такий же незаперечний, як існування сонця.

Сполучення душі з Духом Божественним таке святе і таке чисте, що відбувається без будь-якого посередництва.

Якби Господь удостоїв звернутися до всього світу, Він повідомив б не щось одне, а все; наповнив би всесвіт громом своїх слів, вилив би світло, природу, час, сонми душ, нові створення і нові світи.

Так само, коли божественна Мудрість торкнеться простої і уважної душі, тоді згладжуються перекази і старі повчання людей; в душі рясніє життя, і поточна година робиться ланкою з'єднання минулого з майбутнім. Це природно і дуже зрозуміло, а між тим, скільки ще великих умів не наважуються слухати самого Бога.

Людина боязка і все вимолює собі поблажливості. Вона ледь наважується сказати: я є, я мислю; але здебільшого спирається на ту чи іншу цитату.

Всі ми схожі на дітей, спершу повторюємо незаперечні істини своїх бабусь, потім - вчителів, а в міру віку, і інших чудових людей, що трапляються нам.

З якими труднощами намагаємося виказати напам'ять слова, чуті нами. Коли ж дійдемо до щабля, на якому стояли ці попередники, і зрозуміємо сенс їх слів, то з якою радістю стерли б ми їх з нашої пам'яті!

Отже, при отриманні нового провидіння, станемо бадьоро очищати пам'ять від залежаного мотлоху. Голос людини, що живе з Богом, чарівний, як дзюрчання струмочка, як шелест стиглих колосків, схвильований теплим вітерцем.

Хто і коли гідно засвідчить нас у високій істині натхнення? Все, що ми тут говоримо, тільки слабка його тінь і віддалений про нього спогад.

Коли ви починаєте розуміти добро, коли ви сповнені життя, яким способом це далося вам або було підготовлено? Не видно слідів нічиїх кроків, не видно обличчя людського, не чути нічийого голосу, а тим часом вас опромінюють думки, міркування, свідомість благ надзвичайних, небувалих.

Повнота цього життя опановує всім буттям нашим і ніби відчужує його від людства. Всі люди, що коли-небудь існували, відходять від вас як примари; страх і бажання затихають. Нема благання на устах, і сама надія здається чимось принизливим, ми знаходимося в стані видіння ...

Це не радість, навіть не благоговіння - душа піднеслася вище всіх відчуттів: вона споглядає творця сущого, вона провидить саме джерело істини і правосуддя. Досконала безтурботність, всесвітнє заспокоєння проходять крізь нас: ми бачимо, що все - добро! Що таке великі простори, земні, водні, небесні, що таке проміжки часу, років, століть?

Душа і почуття поглинають все попереднє моє життя, з усіма його подіями, вони отримують високе значення, гідне мого теперішнього стану. І таке високе значення матимуть і всі можливі події: і те що ми називаємо життям і те, чому даємо ім'я - смерть.

Суспільство не терпить проявів душі, тому що такі прояви послаблюють авторитет минулого, покривають соромом його славу, ставлять на один щабель багатого і бідного і вчать людей не вірити суспільству на слово.

Вірити і говорити на слово, - просто сором! Краще говорити про те, що нам відкривається: ось де життя і рух. Всі блага, всі чесноти полягають у величі і у височині душі.

Одна людина або ціле суспільство людей, пройнятих цим началом, за самим законом природи, підкорять країни, народи, держави: вони покликані панувати і над багатієм, і над жебраком, що не мають цих чудових властивостей.

Нам слід переважно звертати увагу на життя поточне, а не на життя минуле.

Будь-яка діяльність переривається під час спокою; вона повертається в момент переходу від стану колишнього до стану нового: в хвилину, коли кидаєшся в прірву або пускаєшся бігти до мети.

Але тепер ми стали справжньою черню. Людина навіть забула і пам'ятати, що вона повинна свято шанувати людей; душі її не доводиться навіть дізнатися, що її призначення – перебувати в ясності і безтурботності, і замість того, щоб готувати себе до спілкування з океаном духовного життя, вона по-жебрацькому вимолює кухоль води із водойми людей!

Нам треба повчитися ходити поодинці. Самотність повинна передувати справжньому життю в суспільстві.

Як люблю я храми, тихі, мовчазні до початку обрядів і проповідей. Якими величними і недосяжними здаються мені церковнослужителі, що віддаляються в святилище. Охороняймо і ми наш внутрішній світ, не забуваючи при тому, що самота полягає не в зовнішньому відчуженні, а у піднесенні духу.

І тому будемо по можливості завжди спокійні. Навіщо, наприклад, беремо ми на себе провину нашого приятеля, проступок дружини, дядька, сина з тієї причини, що вони жили під одним з нами дахом і що, як то кажуть, одна кров тече в наших жилах? Але і у всіх людей така ж кров, як моя, а моя кров така ж, як у всіх людей.

Хіба через це на мені лежить обов'язок відповідати за всесвітні дурості, безумства, злочини і вважати себе покритим ганьбою і легковаженням?

Якщо ми не в силах одним помахом піднестися до святині віри і покори одним законам вічним, будемо, принаймні, чинити опір спокусі, станемо на військову ногу і розбудимо у своїх скандинавських грудях мужній дух Одіна і Тора.

Так можна чинити і в наш час штучної делікатності і сентименталізму, висловлюючи завжди істину. Іноді трапляється, що весь світ змовився краяти вас нестерпними дрібницями. Цей нудьгує, тому нездужає; неробство, справи, потреба, малоумство товчуться біля дверей і кричать: іди до нас! Йди до нас! Але ти не ходи! Не марнуй на це своєї душі, залишайся спокійно в твоєму небі, в твоїй кімнаті і аж ніяк не втручайся в примарні безглуздості. Але проливай світло непорушних законів на їх сум'яття і недбалість.

Покінчіть з удаваними зв’язками приязні і виявленнями гостинності; перестаньте раз і назавжди жити для виконання очікувань цих людей оманливих і ошуканих, з якими ви живете.

Скажіть їм: тату, матінко, друже мій, брате, до сих пір я жив з вами за всіма умовами пристойності, відтепер же я належу правді і буду слідувати одним законам вічним. Я докладу всіх зусиль, щоб доставляти їжу моїй сім'ї і родичам, і буду вірним чоловіком моєї дружини, але всі ці стосунки започаткую на початку новому, відповідному духу моєї природи, а не за прикладом інших.

Ваші звичаї не по мені; я не можу більше для них самознищуватися. Якщо ви в змозі любити мене таким, як я є, це велике для нас щастя; якщо ж ні, то повірте, що я все-таки буду гідний вашої шани.

Якщо в вас є благородство, ви не позбавите мене за це своєї любові; в іншому випадку, я не ображу ні вас, ні себе лицемірною піддатливістю. Якщо, самі люблячи правду, ви не усвідомлюєте тих істин, які усвідомлюю я, шукайте своїх однодумців, я буду шукати собі моїх.

Не по духу гордині або себелюбства зважився я чинити так, але через смирення і щирість. Вигода моя, ваша, вигода всіх людей - жити по правді, як довго не жили б ми перш за брехні. Мої слова здаються вам тепер жорсткі, але не сьогодні, так завтра, ви самі підете за своєю природою, і якщо ми маємо на увазі істину, вона призведе і вас, і мене до однієї мети.

Але, скажуть мені, вчинивши так, ви засмутите своїх близьких. Звичайно, не можу ж я, однак, закабалити і себе, і всі сили мого духа з побоювання потривожити їх чутливість. При тому на всіх людей часами сходить розум, в такі хвилини вони ясно розуміють, що добро, що істина, і в такі хвилини я чекаю від них не тільки мого виправдання, а й наслідування мого прикладу.

І дійсно, майже богоподібний повинен бути той, хто, відкинувши спонукання і причини, за якими зазвичай діє людство, вирішує мати довіру до самого себе. Висока повинна бути душа, тверда воля, ясний погляд у того, хто може змінити для себе суспільство, навички, постанови і довести себе до того, щоб одне внутрішнє переконання мало над ним таку ж силу, як інших хилить залізна необхідність.

Але, дивлячись на теперішній дух суспільства, не можна не переконатися в необхідності цього правила. Нерви і серце людини висохли, і всі ми стали боязкими, оторопілими плаксами.

Ми боїмося правди, боїмося щастя, смерті, боїмося один одного. Чи багато є в нашому столітті особистостей великих, доблесних? Ні, нема між нами ні чоловіків, ні жінок, здатних дихнути оновленням на наше життя, на наш громадський побут.

Велика частина людей нам сучасних виявляються до того неспроможними, що вони не в змозі задовольнити своїх власних потреб; їх самолюбні претензії стоять в разючій протилежності з їх дійсною могутністю, яка з дня на день хиріє і убожіє.

Всі ми – диванне лицарство, і коли потрібно битися з долею, ми розсудливо звертаємося назад, не розуміючи, що саме в такому-то бою і міцніють сили.

Коли нашим молодим людям не пощастить у першій спробі, вони впадають у відчай. Не пощастить з першого кроку новачкові-купцеві, і добрі люди твердять: він розорився! Якщо самий дивний геній, що коли-небудь навчався на шкільних лавках, не має через рік після навчального курсу порядного місця в Бостоні або в Нью-Йорку, то і приятелям його, і йому самому вже здається, що слід опустити крила і сумувати всю решту життя.

Хай з'являться серед нас тверді духом, які розтлумачили б людям, що в них є безліч даних і безліч засобів і що з довірою до себе в них будуть виявлені нові можливості і сили!

Хай навчать вони нас, що людина є слово, яке стало плоттю; слово, призначене для лікування ран, нанесених людству різними установами, звичаями, книгами, ідолопоклонством!

 З цієї точки зору неважко побачити, як більшу довіру до себе і взаємну шанобливість до божественності людини можуть призвести найважливіші перевороти в усіх людських відносинах, заняттях, посадах. Як можуть змінитися їх спосіб виховання, склад життя, розпорядження майном і всі умови їх приватних і корпоративних зближень; і цілі їх діяльності, і абстрактні дослідження, і сама сутність їх релігії.

До слова про релігію. Подивимося, з чого, здебільшого, складаються молитви людей і що таке молитва?

Молитва є доступ в нескінченність; вона повинна просити у Бога дарувати душі нову доблесть, підтримати, окрилити її силою незвіданою, неземною; молитва поєднує видиме з невидимим, буденне і знане з чудовим і надчуттєвим.

Молитва - це огляд всіх подій життя з найвищої точки зору, це самотня бесіда душі, зануреної в споглядання і захоплення від справ свого Творця; душі, згодної з Ним у дусі і такої, що сповідує, що всяке Його даяння і всякий дар досконалий.

Але просити собі молитвою таку-то особливу втіху, поза добра вічного, - негідно людини. Дивитися на молитву, як на знаряддя для досягнення тієї чи іншої життєвої мети, - низько і ганебно.

Така молитва є доказ роздвоєння, а не єднання внутрішньої свідомості з законом єства, тому що людина, що злилася воєдино з Богом, радісно відрікається від своєї особистості: піднесення духу супроводжує її і збуджується на кожному кроці.

Човняр при всякому напорі на весло, хлібороб перед початком роботи, просячи благословення зверху, вимовляють молитву справжню, зрозумілу для всього створеного, хоча їх мета здається неважливою і односторонньою.

Інші помилкові духовні практики - це наші співчуття і вияви участі. В них видно нестачу самовпевненості і недугу волі.

Співчувайте про спіткале його лихо, якщо ви тим полегшуєте стражденного; або беріться бадьоро за справу і виправляйте заподіяне зло. Але наше співчуття таке ж боягузливе, як і наші жалі.

Ми стрімголов біжимо до того, хто плаче, - часто через дрібниці, - потім сідаємо і гучним криком скликаємо до справи усіляких утішників, тоді коли слід було б наставити його на шлях істини і оздоровлення хорошими електричними ударами і тим самим відновити знову діяльність його душі.

Таємниця всіх удач полягає в бадьорості духу. Благословенна богами і людьми людина, що має до себе довіру. Всі двері розчиняються перед нею навстіж, про неї говорять на всіх мовах, її вінчають всі поети, серця всіх несуться до неї назустріч тому саме, що вона може обійтися без усього цього. Ми ревно і щедро сиплемо їй хвали за те, що вона йшла своєю дорогою і нехтувала нашими схваленнями. Боги люблять того, кого ненавидить натовп.

Наші молитви і співчуття доводять недугу волі; по немочі ж розуму ми занадто міцно покладаємося на те, що нам скаже чужий розум, більш самобутній і діяльний.

З'явиться який-небудь Локк, Лавуазьє, Бентам, Шпурцгейм, підпорядкує безліч людей своїй класифікації і - на жаль! своїй системі. Чим глибше лежить його думка, чим більшим є розряд предметів, порушених ним і поставлених під рівень понять учня, тим більш цікавою здається його система. Учень із захопленням гне все на світі під знову винайдену термінологію, і справді, на час, він багато чим зобов'язаний вчителю, що своїми творами розвинув його розумові здібності.

Але для скількох обмежених голів класифікація стає ідолом, кінцем з кінців, а не засобом що швидко виснажується; за межами своєї системи їх очі перестають бачити і дальній небосхил, і безмежність всесвіту. Неможливо уявити собі, щоб ви, незнайомий з їх системою, могли теж мати очі, бачити ними далеко і ясно, і вони роблять висновок, що ви, ймовірно, поживилися променем їх світла, не помічаючи того, що промінь вічно юний, чудодійний горить над світом, як в перший день створення і поглинає в своєму сяйві всі минущі школи і системи.

Завдяки нестачі самобутнього розвитку ще тримається пристрасть до подорожей і ідольське поклоніння Греції і Італії. Я не повстаю проти подорожей, які здійснюються для наук, мистецтв або освіти; я бажав би тільки, щоб перш ніж пускатися в далекі краї, ви встановилися б в самому собі і озирнулися навкруги себе.

Той же, хто подорожує з метою розвіятися і для того, щоб поглянути побіжно на предмети, які він з собою не понесе, той тікає від самого себе, і його розум, його воля робляться руїнами, такими ж немічними, як руїни Фів і Пальміри.

У години тверезого мислення ми усвідомлюємо, що борг наш там, де ми, що приємні супутники і втіхи даються нам своєчасно, без нашого домагання, і що нам не годиться кидатися за ними в погоню.

Пристрасть до подорожей є ознакою глибокого псування, що закралася в наші розумові здібності. Наш розум спантеличений, образ же нашого виховання ще більш метає його туди і сюди; тому й розум ганяється у нас за тим і за іншим, хоча тіло мимоволі сидить удома.

Ми беремося тоді наслідувати віддаленому, чужоземному; за цими зразками п'ємо, їмо, будуємо собі будинки, переймаючи смаки, думки, дух народів іноземних, часів минулих, з раболіпством служниці, яка стежить очима за пані.

Повірте мені, душа, одна душа створила мистецтва, де б вони не з'являлися. Художник знаходив свої зразки не в далині, а у своєму власному дусі, приліпленому думкою до задуманої праці та погодившись з умовами, які належало дотримати.

Налягайте на самого себе, не наслідуйте нікому! Прийде той час, коли вам можливо буде виявити дар, вам властивий, у всій силі зосередженій цілим життям, що присвячене на його освіту; тоді як даром перейнятим ви користуєтеся на мить, і користуєтеся ним наполовину.

Де той професор, який створив Шекспіра, Франкліна, Бекона, Вашингтона, Ньютона? Вивчення Шекспіра чи зробить з мене другого Шекспіра? Тим часом як взявшись за справу, мені споріднену, без зайвої зухвалості і самовпевненості, я можу придумати для її виконання таку вправність, яка, незважаючи на відмінність, не поступиться тій, що полегшила Фідію ліпку, єгиптянам зодчество, а Данте його поезію.

З іншого боку, якщо я цілком розумію те, що говорять родоначальники думки, без сумніву, і я маю здатність відповідати їм з тою ж силою слова. Вселіться в життєдайні області простоти і благородства, коріться своєму серцю, і ви ще раз відтворите згаслі світи краси і стрункості.

Як нема нічого самостійного ні в нашому марновірстві, ні у вихованні, ні в образотворчих мистецтвах, так нема нічого позитивного і в дусі нашого суспільного життя. Весь світ хвалиться прогресом людства, і ніхто не йде вперед.

Теж саме помітно і в суспільстві: зайшовши далі в одну сторону, воно відступає з іншої; прогрес його уявний, воно тільки хвалиться безперервними змінами: варваризм і освіченість, розкіш і наука, - все це різні положення, а не корінні поліпшення.

Понад те, кожне подібне надбання пов'язане з деяким позбавленням; суспільство збагатиться, наприклад, новим відкриттям, а тим часом втратить деяку властивість, вроджену в кожному з нас.

Яка різниця між американцем, прекрасно одягненим, що пише, читає, думає, має в кишені годинник, олівець, банковий білет, і мешканцем Нової Зеландії, нагим власником однієї палиці, рогожі і сплячим, де трапиться? Але порівняйте здоров'я цих двох людей, і ви побачите якої вродженої першорядної переваги позбулася біла людина.

Якщо вірити мандрівникам, рана дикуна, завдана сокирою, заживає в день або два, тоді як така ж рана спровадить білого в могилу.

Освічена людина має екіпажі, але навряд володіє своїми ногами. У неї прекрасний женевський годинник, але їй не пізнати часу за сонцем; вона купить астрономічний календар і, покладаючись на те, що знайде в ньому все необхідне, не зможе відрізнити жодної зірки на небі, чи не помітить ні весняного, ні осіннього рівнодення, і всі чудові знаки зодіаку не знаходять жодного відображення у її думках.

Розумна людина завжди приходить назад до того, що власне необхідно для людини. Мистецтва, відкриття та винаходи – суть тільки зовнішніх вивісок такого-то часу і не надають сили людині.

Шкода механічних удосконалень притупляє їх користь: Гудсон і Берінг, зі своїми простими рибальськими човнами, перевершили Паррі і Франкліна, чиї судна вміщували всі посібники наук і мистецтв.

З одною підзорною трубою Галілей побачив цілий ряд таких чудових фактів, що всі наступні відкриття трохи перед ними блякнуть, а Колумб досяг Нового Світу на самому поганому кораблі.

Ще питання – величезні зібрання книг – чи плодоносні вони для розуму? Чи страхові компанії зменшують кількість нещасних випадків? Чи не проміняли ми на зовнішню витонченість вдач велику кількість внутрішньої енергії? А встановивши чин і обряди Богослужіння, чи багато підтримуємо його полум'яним, безтрепетним ​​духом? У секті стоїків кожен був стоїк, але між християнами чи всякий християнин?

У законах морального порядку нема ухилень, точно так само, як нема їх в фізичних законах тяжіння і швидкості руху: прогрес людського роду не залежить від часу.

Всі знання, всі мистецтва, всі філософії і секти XIX століття не створять людей вище «великих людей Плутарха». Той, хто по духу схожий на Фокіона, Сократа, Анаксагора, той, що не називаючись їх ім'ям, залишається просто сам собою, в свою чергу робиться главою нових послідовників.

За нестачі довіри до себе люди з найбільшим старанням підтримують раз усталений порядок: цивільний, навчальний, релігійний. З боязні, щоб удари, нанесені цим установам, не відгукнулися б на їх власності; вони до того опираються на зовнішність предметів, що на самий прогрес душі людської, що виражається в громадянськості, в освіті і богошанобливості, дивляться як на оплот своїх володінь.

Їх повага вимірюється багатством того і іншого, а не внутрішньою гідністю людини. Але людина істинно освічена соромиться своїх володінь, своїх капіталів, з поваги до свого. Ще більш ненависне їй багатство, якщо воно дісталося випадково, у спадщину, в подарунок або через злочини предків; вона відчуває тоді, що воно не має з нею тісного внутрішнього зв'язку, але тримається в її руках, поки що не знайшовся ще на нього злодій, або не вихопить його революція.

Але за самою суттю своєю людина зобов'язана набувати, і її придбання повинні бути такі життєві і міцні, щоб ніякі революції, уряди, натовпи, бурі, пожежі і банкрутства не могли б потривожити її і щоб така власність, де б вона не знаходилася, усюди мала силу поновлення.

«Будь спокійний, - говорив Каліф Алі, - твоя доля шукає за тебе; так не пускайся ж навздогін за її слідами».

Залежність від благ, нам чужих, зовнішніх, доводить нас до рабського шанування численності. Політичні партії навалом з’являються в зборах: Ура! Ура! Ось уповноважені Ессекса, - демократи Нью-Гемпшайра, - віги Мена! - кожен шмаркач підбадьорюється, приєднавшись до сторукого натовпу. Таким же чином діють і реформатори зборів зі своїми однодумцями: обговорюють і вирішують полчищем.

Ні, не за таких умов, друзі мої, Господь удостоїть прийти і вселитися посеред вас, - не за таких! А за умови абсолютно протилежної, - це тоді, коли людина відкидає гнилі, зовнішні опори і, нічого не просячи від людей, серед невпинних коливань залишається незламним стовпом навколишнього.

Людина, вірте мені, є істота багатозначна, і той, хто знає, що могутність полягає в душі, що він слабкий, коли шукає сили у нестямі, і, помітивши це, неухильно вдасться до ідеї, що дарує йому натхнення, - то, приборкавши і тіло, і дух, робиться володарем, йде прямо і здійснює чудеса. Той схожий на людину, що стоячи на своїх ногах, природно сильніша тої, що перекинулася головою вниз.

Робіть так само і з тим, що називають щастям; багато у нього шанувальників і гінців: потримають його в руках і втратять при обороті колеса.

Не захоплюйтеся такими переслідуваннями, вони протизаконні; тримайтеся тільки правила причини і наслідку, - ось виконавці Божественної волі.

Здобувайте собі все працею і волею, цим накладаються кайдани на колесо випадку, яке назавжди покотиться слідом за вами.

Торжество вашої партії, погіршення пам'яті та піднесення біржового курсу, одужання від хвороби, повернення відсутнього друга, та чи інша обставина радують вас, і ви починаєте сподіватися, що для вас готуються дні щастя.

Не сподівайтеся - не збудеться!

Ніхто не наповнить вас, крім вас самих, і ніщо не задовольнить вас, крім торжества ваших переконань.