ЯК БУДУВАТИ ВЛАCНЕ МАЙБУТНЄ: ЖИТТЄВІ ЗАВДАННЯ ОCОБИCТОCТІ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

ЯК БУДУВАТИ ВЛАСНЕ МАЙБУТНЄ: ЖИТТЄВІ ЗАВДАННЯ ОСОБИСТОСТІ
МОНОГРАФІЯ
За науковою редакцією
члена-кореспондента НАПН України, доктора психологічних наук, професора
T. M. T#TА$EНKO

Київ – 2012

УДК 159.923+316.628
ББК 88.37
Я 44

Рекомендовано до друку вченою радою
Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, протокол № 5/11 від 26 квітня 2011 р.

Рецензенти:
Н. В. Чепелєва, доктор психологічних наук, професор, дійсний член НАПН України;
0. А. "онченко, доктор со#іологічних наук, професор

Я 44

ISBN
--Як будувати власне майбутнє: життєві завдання особистості : [наук. моногр.] / [T. M. Tитаренко, O. Г. Злобіна, Л. А. Лєпіхова та ін.] ; за наук. ред. T. M. Tитаренко ; Національна академія педаго- гічних наук України, Інститут соціальної та політичної психології. – Кіровоград : Імекс-ЛTД, 2012. – 512 c.

Книгу присвячено дослідженню вибудовування особистістю власного жит- тя шляхом постановки життєвих завдань. Життєві завдання представлено як спо- сіб, завдяки якому особистість моделює власне майбутнє, досягаючи самоздійс- нення. Oсобистість розглянуто в контексті сучасного нестабільного соціуму, на перетині соціального та індивідуального світів. Розроблено методику діагностики життєвих завдань і визначено специфіку постановки завдань благополучною і проблемною молоддю. Показано, яким чином життєві завдання можуть ставати чинником самореалізації в сімейній, професійній та інших сферах життя. Oсобли- ву увагу приділено завданнєвим технологіям оптимізації особистісного самоздійс- нення.
Mонографія може становити інтерес для психологів-дослідників, виклада- чів психологічних дисциплін та практичних працівників психологічних служб, соціальних педагогів, соціальних працівників, аспірантів, студентів та всіх, хто цікавиться особистісним зростанням.
ББК 88.37
Видано дер$авни% ко&то%. Прода$ 'а(оронено
© Інститут соціальної та політичної психології НАПН України, 2012

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА

Розгляд людського життя як творчого процесу побудо- ви себе і свого життєвого світу з його простором значущих взаємин і часом самоздійснення передбачає вивчення проце- сів прогнозування майбутнього, тісно пов’язаних з інтерпре- таціями набутого досвіду, який дає змогу все адекватніше втілювати власні задуми. Людина навчається реалістично зважувати свої актуальні потреби і запити з боку соціуму, конструюючи життєві завдання, що мають забезпечити від- повідний рівень самоздійснення, самоповагу і визнання ото- чення.
Усе актуальнішим сьогодні стає феномен темпорально- сті, що знаменує собою парадигмальний поворот сучасної науки від того, що існує, до того, що виникає. Oтже, своєчас- ність дослідження того, якою мірою бажане майбутнє зале- жить від самої людини, не викликає сумнівів. Важливо зро- зуміти, яким чином людські бажання, домагання, плани чи завдання позначаються на способі проживання сьогодніш- нього дня, формах самоздійснення, що сприймаються як не- відкладні. Розкриття соціально-психологічної природи жит- тєвих завдань особистості дає змогу побудувати дієву модель особистісного самоздійснення.

У @еABій Cастині “Життєві завдання як с@осіб мо- делFвання майбутнGоHо” розроблено понятійний апарат дослідження життєвих завдань особистості. Визначено, що постановка життєвих завдань передбачає випробування но- вих форматів життєконструювання з урахуванням змінної, плинної повсякденності, трансформаційної специфіки сучас- ного життя, особливостей життєвого етапу і власних можли- востей особистості. Визначено соціально-психологічні чин-

ники, що обумовлюють постановку життєвих завдань: соціо- культурної контекстуальності, діалогічної комунікації, множинної ідентифікації, аксіологічної своєрідності та соціа- льної семантики.
Показано, що завдання орієнтують життєдіяльність людини на цілий окремий період життя, який розгортається між певними знаковими подіями, і активність особистості саме в завданнях набуває цілеспрямованості і, водночас, пев- ної фазності, регулярності. Завдання розглянуто як спосіб самопобудови через конструювання нових життєвих сенсів, модель бажаної трансформації життєвої траєкторії та набуття особистістю оновленої ідентичності. Завдання проаналізова- но як форму реалізації найважливіших форм самоконструю- вання, що задовольняє потребу особистості в подоланні не- визначеності та структуруванні майбутнього.
Серед основних властивостей життєвих завдань виді- лено процесуальність, оскільки для життєвих завдань не та- ким важливим є досягнення конкретного результату, як про- цес руху до нього; несукцесивність, що передбачає певну непослідовність, коли завдання не вишиковуються в чергу одне за одним і наступне не формулюється лише тоді, коли було вичерпано, реалізовано чи спростовано попереднє; від- критість, невичерпність, нонфінальність; наратизованість, тобто схильність до осюжетнення, наративного оформлення задуму. До переліку характеристик життєвих завдань вклю- чено також змістову наповненість, результативність, новиз- ну, адекватність та енергетичну наповненість.
Встановлено, що нонфінальні, відкриті, наративні за- вданнєві практики життєконструювання в міру їх переосмис- лення, що запускається відразу після виникнення перших за- думів, починають змінювати їхніх виконавців. Готовність людини постійно переосмислювати власні життєві завдання, коригувати, переформульовувати їх, осюжетнюючи власний досвід, сприяє динаміці її життєконструювання.
Завдання можуть мати різний масштаб, значущість для особистісного зростання, бути певною мірою ризикованими чи виваженими. Сформульовано положення, згідно з яким життєві завдання синтезують часову і смислову перспективи,

експлікуючи найголовніші, найглобальніші життєві домаган- ня особистості. Вони є своєрідним персонологічним хроно- топом, оскільки об’єднують у собі як психологічний час, так і простір.
Обґрунтовано доцільність наративного дослідження за- вданнєвого структурування майбутнього. Наратив розгляну- то як текстову практику життєконструювання, спосіб осмис- лення набутого досвіду, індивідуалізовану і водночас канонічну розповідь про себе і власне життя, художній пере- каз пережитого із змінними смисловими наголосами.
Життєві завдання визначено як енергоємні, цілеспря- мовані футурологічні наративи, які складаються під час заве- ршення чергового життєвого етапу з метою випереджальної адаптації до етапу наступного, що передбачає пошуки нового сенсу, нового якісного наповнення процесу життєздійснення. Показано, що структурування майбутнього шляхом вибору головної теми автобіографічного наративу відбувається з урахуванням таких конститутивних площин життя, як часо- во-просторова та фабульно-сюжетно-жанрова. Сформульова- но гіпотезу про необхідність певного рівня наративної ком- петентності особистості для забезпечення адекватної постановки життєвих завдань.
Доведено, що життєві завдання конструюються на ос- нові осмислення, переробки набутого досвіду з огляду на те- заурусне його пакування. До тезауруса магістральних сюже- тів віднесено сюжети завоювання з їх героїчними і любовними відгалуженнями, пригодницькі та кримінальні іс- торії, сюжети спасіння, збереження, споглядання, недіяння. Серед мотивів, що окреслюють дискурс магістральних сюже- тів, проаналізовано альтруїстичний мотив, мотив самоствер- дження, афіліативний, креативний та екологічний мотиви (Титаренко Т. M., глави 1.1, 1.2, 1.3, 1.4).
Розроблено діалогічну модель життєвого завдання як складової цілісної системи життєструктурування особистості. Показано, що структурування особистістю свого життя в умовах сучасної соціокультурної ситуації визначається її го- товністю до життєвої невизначеності та реалізується як мно- жинність автонаративів, завдяки діалогічній природі яких

людина актуалізує життєві смисли. Діалогічність наративу розкрито у двох вимірах – у діалозі розповідача зі світом та в автодіалозі. Структурування життя, таким чином, проінтерп- ретовано як єдність екстеріоризаційних та інтеріоризаційних процесів – як послідовність контекстуального застосування та переосмислення його ціннісно-смислових меж.
Життєві завдання в цій системі визначено як екстеріо- ризаційний механізм життєструктурування, що вказує на спрямованість творчої активності особистості на ті події майбутнього, які є маркерами домагального обрію самоздій- снення в межах кожного з його актуальних векторів. На від- міну від домагання як подієвої одиниці структурування май- бутнього, що постійно реконструюється, відсувається, відкриваючи людині новий простір для самоздійснення, за- вдання виконує функцію просторово-часової фіксації, що уможливлює усвідомлення майбутньої життєвої ситуації та активні дії по відношенню до неї, забезпечує рефлексію жит- тєвого руху та орієнтацію в ньому.
Професійний контекст життєструктурування за допо- могою життєвих завдань проаналізовано за критеріями соціа- льного масштабу значущого Іншого, який визначає просто- рово-часові межі утворення (чи не утворення) ним окремого виміру самоздійснення через постановку власне професійних завдань та співвідношення його з іншими сферами життя.
Самоздійснення розглянуто як послідовність конфігу- рування та переконфігурування особистістю меж інтерпре- тації свого життя, як реконструювання нею життєвого нара- тиву, де одиницею життєструктурування є подія. Життєве завдання проінтерпретовано як суб’єктивну проекцію життє- вого руху в бік “обрієвої” події одного з життєвих контекстів або життя в цілому. Сформульовано припущення, що само- здійснення особистості характеризується інтегральними мо- делями подієвого життєструктурування, в межах яких будь- який життєвий контекст (у тому числі і професійний) може займати певні позиції.
Розроблено емпіричну модель дослідження життєвих завдань як механізму професійного самоздійснення молодої людини. Виявлено, що завданнєве структурування майбут-

нього як механізм самоздійснення характеризується здатніс- тю особистості до динамічного подієвого життєструктуру- вання. Показано, що критерієм виокремлення способів жит- тєвого самоозадачування і відповідних моделей самоздійснення є те, якою мірою бажані події маркують про- сторово-часові межі ситуації майбутнього та стримують роз- гортання екстеріоризаційних та інтеріоризаційних процесів.
З’ясовано, що завданнєве структурування молоддю власного майбутнього реалізується в сім основних способів. Відповідно запропоновано такі моделі самоздійснення: само- конструювальна, творча, неперервна, замісна, інфантильна, скептична, примітивна. Виокремлено чотири функціональні позиції професійного контексту в життєструктуруванні: фор- мальний контекст, або ілюзія контексту (професія викорис- товується як формальний простір для розгортання життєвої мрії в межах інфантильної моделі – атрибути професійного самоздійснення використовуються як матеріал для надання грі ознак реальності); замісний контекст (гіперцінність заміс- ної моделі локалізується в професійній сфері життя – ілюзія життєвого руху досягається через динаміку кар’єрного зрос- тання або через соціально бажаний зміст діяльності і відпові- дний статус); інструментальний контекст (професія є інстру- ментом    здобуття    ресурсу    добробуту    і    комфорту    в примітивній моделі на рівні заробітку або ресурсу забезпе- чення інших гіперцінностей замісної моделі, коли гіперцін- ність локалізується не в професійній сфері життя, а напри- клад, у сімейній); умовний контекст самоконституювання (один із множини не так строго диференційованих контекс- тів) або контекст професійного вчинку (особистісно осмис- леної професійної діяльності) у випадку динамічних моделей. Розкрито зміст діалогічності автонаративу як визнача-
льної умови динамічного життєструктурування, у зв’язку з чим постановку життєвих завдань як механізм самоздійснен- ня (у тому числі професійного) проаналізовано відповідно до нових ресурсів її оптимізації. Побудовано моделі життєстру- ктурування в термінах відкритого, закритого і запозиченого Я-тексту. Узагальнено чинники готовності особистості до побудови відкритого Я-тексту, серед яких досвід переживан-

ня стрибкоподібного розширення життєвого простору, багат- ство інтерпретативних кодів, якими володіє наратор, готов- ність до зусиль задля утримання актуальної множини інтер- претативних кодів у “вільному” (оперативному) стані. Визначено форми постановки життєвих завдань у межах від- критого, закритого і запозиченого автонаративу.
Побудовано проекцію відкритих і закритих життєвих завдань на площину професійного контексту життя молодої людини, запропоновано диференціацію професійного само- здійснення за критерієм діалогічності професійного самооза- дачування, проблематизовано питання про змістову і форма- льну сторони професійної діяльності молодої людини.
Узагальнено чинники готовності особистості до побу- дови відкритого Я-тексту, серед яких досвід переживання стрибкоподібного розширення життєвого простору, багатство інтерпретативних кодів, якими володіє наратор, готовність до зусиль задля утримання актуальної множини інтерпретатив- них кодів у “вільному” (оперативному) стані.
Визначено форми постановки життєвих завдань у ме- жах закритого, запозиченого і відкритого автонаративу та об- ґрунтовано тезу про те, що в найширшому вигляді можна сформулювати два інтегральних життєвих завдання: відкрите (діалогічне) завдання пошуку та закрите (недіалогічне) за- вдання фіксації. Було показано, що будь-яка подія майбут- нього, незалежно від того, у чому передбачається її фактич- ний зміст, може бути артикульована наратором як атрибут наявного Я-проекту і, відповідно, бути втіленням завдання фіксації власної присутності, а може поставати як умовний орієнтир при вирішенні завдання пошуку та інструмент роз- ширення життєвого простору, у зв’язку з чим питання про життєві завдання повністю переміщується з площини “зміс- ту” в площину “способу”.
Побудовано проекцію відкритих і закритих життєвих завдань на площину професійного контексту життя молодої людини, запропоновано диференціацію професійного само- здійснення за критерієм діалогічності професійного самооза- дачування, проблематизовано питання про змістову і форма-

льну сторони професійної діяльності молодої людини (Чере-
мних К. O., глави 1.5, 1.6).
Проаналізовано способи постановки життєвих завдань у контексті конструювання автентичності особистості. Пока- зано, що ієрархічна структура модерної особистості з її по- ступально-еволюціативними трансформаціями змісту посту- пається місцем аструктурному ризоморфу особистості постмодерної з його вибуховою емерджентністю та зміщен- ням уваги з особливостей, якими конституюється “центро- вість” “Я”, на його процесуальність. Oсобливий наголос ро- биться на тому, що процес формування “Я” слід тлумачити як такий, що не має кінцевого стану і не може завершитися остаточним самовизначенням, а тому становлення особисто- сті постійно відбувається у всіх можливих напрямах, і магіс- тральний (або осьовий) при цьому як такий не виділяється. Зазначено також, що представлене розуміння особистості по- требує іншого уявлення про світ, у якому відтепер сталість, центрованість, стабільність втрачають сенс і продуктивність, не узгоджуючись більше з характеристиками суспільства, де повсякчас посилюється фрагментація культури, зростає різ- ноплановість цінностей, спостерігається витіснення реально- сті, перехід у віртуальність, театралізація повсякденності, іс- нування в режимі “надлишку вибірковості”.
Автентичність особистості висвітлено як узгоджене функціонування диспаратних і/або конфліктуючих активнос- тей, як неперервний, нерозривний, але не завжди послідов- ний процес, що відбувається в різних ситуаціях і стосунках, триває поза часом і є запобіжним щодо деформувальних тис- ків зовні. Зазначено, що успішність реалізації цього процесу позначається на способах постановки життєвих завдань.
Визначено, що ці способи описуються за допомогою двох осей-вимірів: “продýктовий – описовий” та “імпульсив- ний – інтуїтивний – рефлексивний” – і показано, що, будучи проекцією основного протиріччя між визначеністю і неви- значеністю, вони накладаються на якісні параметри життєвих завдань.
Перша вісь віддзеркалює міру оріснтованості особис- тості у свосму внутрі&ньому світі, градієнт його визначе-

ності (а саме: полюс описовості означає локальність, парціа- льність, нетривалість, нестійкість, полюс продýктовості означає континуальність, генералізованість, тривалість, ста- більність). Показано, що описовий спосіб означає формулю- вання завдання за допомогою ключових слів типу “отрима- ти”, “придбати”, “виконати”, чим маркуються певні дії, а не ті “продукти”, які особистість розцінює як бажані з точки зо- ру її саморозвитку та самоздійснення, а продуктовий спосіб передбачає вироблення особистісної стратегії, яка дасть змо- гу орієнтуватися у віддаленому майбутньому, потужно вико- ристовувати наявний ресурс, бути “відкритою” до зовнішніх та внутрішніх викликів (і подальших трансформацій), адек- ватно реагувати на появу “зон невизначеності” й ризиків, пов’язаних з різноманітними змінами.
Друга вісь є проекцією міри орієнтованості особистості в зовнішньому світі, який рухається в напрямі зростання не- визначеності (від імпульсивності як відсутності варіантів до рефлексивності як поліваріантності, невизначеності). Ïї кон- тинуум дає підставу говорити про кілька способів постановки життєвих завдань: рефлексивний, коли весь процес постано- вки завдання націлений на максимальний особистісний ре- зультат; імпульсивний, коли в рамках наявної ситуації при- ймається завдання, що відповідає мінімальним (миттєвим) вимогам, розраховане на блискавично швидкий результат; ін- туїтивний, коли при постановці завдань опорою є аналогії, асоціації, неусвідомлені “відчування” (Кочубейник O. M., глава 1.7).

ДAуHу Cастину моноHAаJії @AисвяCено ем@іAиCним ас@ектам дослідження життєвиL завданG особистості.
Процес побудови та реалізації життєвих завдань роз- глянуто на перетині внутрішньоособистісного та зовнішнього соціального просторів. Застосовано інтеграційний підхід, що об’єднує психологічний, соціально-психологічний і соціоло- гічний підходи до осмислення особливостей постановки та вирішення особистістю життєвих завдань у мінливому соціа- льному просторі. Соціальну реальність розглянуто як таку,

що має суб’єктивну природу і створюється людьми, котрі пе- реживають її і надають їй певного змісту.
Виходячи з того, що соціальна реальність – це постійна взаємодія об’єктивних і суб’єктивних процесів, осягнути яку можна, лише аналізуючи компоненти реальності, які тісно пов’язані з об’єктивністю і водночас є складовими суб’єктивної картини світу, в дослідженні акцентується про- блема взаємовпливу суб’єктивних оцінок свого становища у соціальному світі з процесами самопрогнозування та само- здійснення. Суспільна реальність існує для окремого індивіда як реальність у психологічному сенсі, утворюючи “особисті- сний світ уявлень”, у якому синтезовані часова і смислова перспективи життєздійснення.
Визначено, що перетворення в соціальному просторі неминуче приводять до істотних змін у життєвому світі осо- бистості, який формується на перетині психологічних і соці- ологічних феноменів. З’ясовано, яким чином макро- і мікро- соціальні чинники перетинаються впродовж усього життя людини. Показано, що індивідуальна траєкторія життя є час- тиною траєкторії соціальної, а кризові явища в житті особис- тості, як і в житті суспільства загалом, пов’язані з місцями розривів індивідуальних і соціальних траєкторій. Ці розриви характеризують індивідуальне життя людини в порівнянні зі стабільною траєкторією суспільного розвитку, фіксуючи як вияви девіантної поведінки, так і всілякі “злети” або “падін- ня” на життєвому шляху.
Проаналізовано результати суб’єктивної структурації соціального простору, що створюють особистісну картину світу. Соціально-психологічний погляд на її побудову сфоку- сований на тих узагальнювальних конструктах, які людина використовує в цьому процесі. Показано, як загальна траєк- торія життєздійснення суб’єкта набуває в картині світу пев- ної цілісності, що її можна виокремити через застосування певних категоріальних конструктів.
Як базовий конструкт особистісної структурації соціа- льного простору запропоновано поняття “образ бажаного життя”, що поєднує очікування, домагання і наміри, визна- чаючи той чи інший варіант вибору стратегії життєздійснен-

ня. Показано, що зіставлення ідеального з реальним відбува- ється при побудові образу бажаного життя як у соціальному просторі, так і в соціальному часі. У різних соціальних умо- вах ідеальна модель життя може будуватися як у соціально- часових, так і в соціально-просторових координатах.
Пошук єднальних ланок у процесі поєднання індивіду- альної та соціальної траєкторій життєздійснення конкретизо- вано через звернення до проблеми самореалізації. Визначено індикатори, що виступають референтами самореалізації в ча- совому та просторовому вимірах.
За індикатор можливостей самоздійснення запропоно- вано взяти життєві шанси. Життєві шанси та життєві резуль- тати розглянуто в зовнішньому і внутрішньому вимірах. Mі- ру самоздійснення запропоновано означувати на перетині поєднання “життєвих шансів” і “життєвих результатів”.
Життєві шанси в соціальному просторі визначено об’єктивно – через оцінку доступності зовнішніх можливос- тей; суб’єктивно – через міру доступу до зовнішніх можли- востей. Життєві шанси в суб’єктивному просторі схарактери- зовано: об’єктивно – через міру розвитку особистісного потенціалу; суб’єктивно – через очікування, домагання, намі- ри. Відповідно життєві результати в об’єктивному вимірі проаналізовано з урахуванням оцінки досягненого іншими суб’єктами (статусні характеристики, повага оточення тощо); у суб’єктивному вимірі – з урахуванням самооцінки досягну- того (задоволеність життям, позитивний емоційний стан).
Життєві шанси розглянуто як свого роду “матриці”, що дають змогу реалізувати такі ціновані принципи вільного ви- бору для індивіда і врахувати правила гри, формульовані су- спільством.
Розроблено емпіричну модель дослідження індивідуа- льного життєздійснення в соціальних координатах. Запропо- новано операціоналізацію механізмів самоздійснення особи- стості на основі комплексу показників соціального самопочуття як джерела самопозиціонування в соціальному просторі, яке трансформується в специфічну конфігурацію життєвих планів та стратегії самоздійснення.

Визначено показники, що характеризують самооцінку соціального самопочуття: оцінка зовнішніх умов (сприйняття ситуації в країні і часі, у якому людині доводиться жити); оцінка внутрішніх станів (здоров’я, настрій, почуття щастя, оптимізму); сприйняття власного становища в існуючих соці- альних умовах (оцінка позиції в соціальному просторі).
Здійснено верифікацію емпіричної моделі дослідження індивідуального життєздійснення в соціальних координатах. Доведено можливість застосування запропонованих референ- тів для виявлення зв’язків між об’єктивним та суб’єктивним вимірами життєздійснення. Досліджено вплив соціального позиціонування на оцінку особистістю життєвих шансів. Ви- явлено, що самооцінка соціальної позиції слабко пов’язана з диспозиціями, водночас показано, що соціальна позиція бі- льшою мірою кореспондує із проблемами, що виникають на етапі прийняття рішень, і меншою мірою – з недостатньою готовністю до їх реалізації. Застосування індикатора само- оцінки міри адаптованості дало змогу розвести внесок соціа- льної та особистісної складових у процес життєздійснення. Виявлено вплив рівня соціальної адаптованості на структуру життєвих намірів, який виявляється у феномені “згортання” майбутнього до теперішнього і є мірою зниження адаптова- ності. Аналіз даних Свропейського соціального дослідження підтвердив, що такий зв’язок має подібне спрямування в різ- них країнах. Виявилося, що на рівні оцінки внутрішніх шан- сів самореалізації відмінностей між українцями та населен- ням інших європейських країн немає, проте на рівні суб’єктивної оцінки українці демонструють вищу незадово- леність, що пов’язано з негативним впливом зовнішніх об- ставин.
Здійснена перевірка запропонованих показників на ма- теріалі емпіричних досліджень засвідчила, що теоретичне моделювання процесів самореалізації потребує створення моделей, які б враховували наявність різних перспектив ана- лізу – спільного чи індивідуального простору життя. Залежно від цього загальне соціальне тло може або наближатися або віддалятися від особистісних оцінок задоволеності власним життєвим самоздійсненням (Злобіна O. Г., глави 2.1, 2.2).

Доведено, що рівні соціально-психологічної адаптив- ності безпосередньо впливають на якість планування майбу- тнього та успішність життєздійснення. Виділено комплекс провідних властивостей особистості, який суттєво впливає на соціально-психологічні відмінності постановки життєвих за- вдань: це особистісна цілісність, рівень особистісної зрілості, ієрархія цінностей, особистісна ефективність, цілеспряму- вання, індивідуальні стилі саморегуляції. Визначено такі де- термінанти індивідуальних відмінностей: незалежність, авто- номність, самостійність, надійність, гнучкість, суб’єктна активність, упевненість. Показано, як на їхньому підґрунті формуються індивідуальні стилі саморегуляції (автономний, оперативний, гармонійний), що впливають на планування, програмування, моделювання життєвих завдань. За соціаль- но-психологічними критеріями виділено особистісні психо- типи, індивідуальні відмінності яких впливають на професій- ні завдання.
Розроблено експериментальну модель дослідження ін- дивідуальних відмінностей, що виявляються в соціально- психологічних рисах старшокласників при постановці життє- вих завдань.
Побудовано поляризований профіль соціально- психологічних відмінностей розвитку мотивації та операціо- налізації постановки завдань у різних сферах життєдіяльності старшокласників. Продемонстровано, що для юнацтва най- більш актуальною є мотивація прогнозування майбутнього, засобами наближення до якого воно вважає особистісну соці- альну активність, збереження здоров’я як потенціалу успіш- ності та ефективності і розуміння цінності особистісного са- моствердження.
Виявлено певну невизначеність і недостатню конкрети- зованість життєвих завдань старшокласників, що свідчить про невисокий рівень їхніх амбіцій, нездатність бачити від- далені життєві перспективи і виробляти стратегії досягнення життєвих завдань. На низькому рівні мотиваційної напруги опинилися бажання “хочу мати”, “творчі запити”, проблеми життя в сім’ї батьків і побудови власної сім’ї, а також спілку- вання з дружнім оточенням. Низька адаптивність до швидко-

плинних ситуацій, соціальних змін спричиняє психологічне відчуття дискомфорту, на поведінковому рівні знижує успі- шність діяльності, а на соціально-психологічному рівні ускладнює міжособистісну взаємодію через нестачу дипло- матичності. Виявилося, що завдання саморозвитку учнівська молодь ще майже не ставить.
Визначено три рівні актуальності життєвих завдань старшокласників. Високий рівень посіли мотивація учіння та праці, здобуття сучасної освіти та отримання престижної ро- боти; збереження здоров’я та реального планування майбут- нього; середній – дисгармонійність між високим рівнем до- магань і бажань та низьким рівнем суб’єктної і соціальної активності, конкретністю життєвого планування і структуро- ваності в часі; до нижчого віднесено сфери сімейного життя, творчості і дружнього спілкування.
У результаті зіставлення індивідуальних показників рі- вня соціально-психологічної адаптованості старшокласників за методикою контент-аналізу проективних оцінок індивіду- ального образу світу трансформаційного періоду в Україні складено психологічні портрети адаптованої і не адаптованої до реального соціуму учнівської молоді, констатовано факт “загального негативного зсуву” (O. Лактіонов) в оцінці пото- чної політико-економічної ситуації, яка негативно відбива- ється на плануванні майбутнього та особистісному розвитко- ві старшокласників.
За рівнем розвитку актуальних адаптаційних настанов- лень продемонстровано наявність двох груп – “адаптованих” і “неадаптованих” юнаків і дівчат. У групі “адаптованих” до- мінантними настановленнями є усвідомленість і осмисле- ність життєвої ситуації та актуальних цінностей; значущими – активність, інтернальність, позитивні ставлення до рефере- нтного оточення, цілепокладання й орієнтація на бажану ква- ліфіковану життєво успішну роботу. У групі “неадаптова- них” домінантними соціальними настановленнями виявилися ставлення до сім’ї та референтного оточення як до опори і підтримки в житті; актуальними цінностями визнано спокій, матеріальну та побутову забезпеченість, перспективу хоро-

шої роботи, екстернальну життєву позицію, пасивність у до- ланні перешкод, брак упевненості в життєвій успішності.
Показано, що рівні розвитку адаптивних настановлень виразно впливають на ставлення молоді до утруднених жит- тєвих ситуацій і долання перешкод. При постановці життєвих завдань адаптованими юнаками і дівчатами соціальні пере- шкоди та складності не заважають перспективному плану- ванню через активізацію механізму реалізації поставлених завдань (усвідомлений, зважений аналіз цілей та можливос- тей, активність, інтернальність, конструктивність і позитив- ність соціально-психологічних взаємозв’язків та впевненість у собі). Цей прошарок нового покоління є потенційною діє- вою, ініціативною силою суспільства, здатною очолити його інноваційні запити.
Визначено, що в групі дезадаптованих старшокласни- ків життєві складності провокують розвиток песимістичних настроїв та соціальної пасивності, настановлень на очікуван- ня всебічної підтримки і допомоги сім’ї, друзів або заступни- цтва і протекції з боку владних знайомих. Це потенційно “критична маса” пасивної частини суспільства, яка буде в мі- ру своїх можливостей прилаштовуватися до запитів життя.
Статистично доведено достовірні взаємозв’язки пара- метрів постановки життєвих завдань (“ставлення до майбут- нього”, “цілісність життя”, “активність”) з такими критеріями адаптованості, як “активність”, “інтернальність”, “осмисле- ність”, “позитивна соціально-психологічна взаємодія”. Конс- татовано, що найбільш вагомим соціально-психологічним механізмом досягнення бажаного майбутнього юнаки і дівча- та визнають власний особистісний потенціал упевненості й самодостатності, дієвості та правильності рішень. Підтвер- джено значення негативної оцінки соціальної ситуації (“зага- льний негативний зсув”), що впливає на деформацію потреб і мотивів життєдіяльності (низькі факторні навантаження па- раметрів мотивацій розвитку, комфорту, добробуту, здоров’я, спілкування).
Шляхом кореляційного і компонентного аналізу під- тверджено референтність для успішного самоствердження таких індивідуальних відмінностей особистості, як осмисле-

ність, раціональна спрямованість на організацію свого май- бутнього через соціально-психологічний механізм дієвості (активності, інтернальності, осмисленості в постановці цілей) (Лєпіхова Л. А., глави 2.3, 2.4, 2.5, 2.6).
Показано, що життєві завдання стосуються передусім тактики життєдіяльності особистості і слугують засобами ре- алізації життєвих смислів. Особливу увагу приділено ініціації як способу постановки життєвих завдань у традиційному су- спільстві, де ініціація розглядається як форма роботи особис- тості над заздалегідь запланованим майбутнім. Відмова від ініціацій у сучасному суспільстві приводить до того, що втрачається значення архетипових матриць, культурних тра- дицій, і постановка життєвих завдань обумовлюється переду- сім власним досвідом (а не досвідом спільноти), референт- ною групою та, як це не сумно, медіаісторіями. На матеріалі психотерапевтичних сесій показано, що молодим людям у прогнозуванні майбутнього гостро бракує самостійності, зда- тності до самоаналізу, розвинутої рефлексії (Гундертай- ло Ю. Д., глава 2.7).
Здійснено теоретичний аналіз взаємозв’язку життєвих завдань особистості та її соціально-психологічних настанов- лень, а саме суб’єкт-суб’єктної і суб’єкт-об’єктної самона- становленості. Визначено основні підходи до вивчення суб’єкт-суб’єктних і суб’єкт-об’єктних настановлень та особ- ливостей життєвих завдань – у межах психології суб’єкта, психології соціально-психологічних настановлень та психо- логії життєвого світу.
З’ясовано, що соціально-психологічні настановлення особистості характеризують той потенційний смисл, якого набувають для людини окремі сегменти життєвого простору та який може бути втілений через реалізацію життєвого за- вдання. Життєві завдання розглянуто як одну з форм струк- турування часу, що спостерігаються на різних рівнях освоєн- ня взаємодії з часом і здійснюються особистістю у формі очікувань, мрій, життєвих цілей, життєвих планів, життєвих домагань, життєвих стратегій, життєвих завдань. З’ясовано, що сфери об’єктної самонастановленості навіть у найважли- віших для особистості сферах зумовлюють особливості та

труднощі формування власних життєвих завдань, а отже, і труднощі взаємодії з часом у цих сферах через делегування відповідальності, ресурсів, енергії, ініціативи, авторитетнос- ті, любові оточенню або середовищу. Запропоновано бачення життєвих завдань особистості в значущих сферах як суб’єктно освоєного простору та певним чином структурова- ного часу життя. Визначено, що процес формування життє- вих завдань полягає у перетворенні когнітивних та емоційно- смислових побудов у конативні.
Виділено основні показники дослідження особливостей самонастановлення особистості у сферах життєвих завдань – предмет та модус настановлення, ступінь суб’єктності наста- новлення, етапи формування, критерії сформованості, прос- тір життєвого завдання. Розкрито особливості життєвих сфер особистості як однієї з основних характеристик особистості як суб’єкта життєдіяльності і як такі, що описують різномані- тні категорії суб’єкта та його багатомодальність. Встановле- но, що особливостями зв’язку суб’єкт-суб’єктних і суб’єкт- об’єктних соціально-психологічних настановлень особистос- ті та її життєвих завдань є такі характеристики: реальність чи потенційність завдань, полісферність чи кардинальність, спо- соби пов’язування життєдіяльності в різних сферах, однорід- ність чи неоднорідність самонастановлення, способи само- здійснення особистості за сферами – суб’єкт-суб’єктний чи суб’єкт-об’єктний, співвідношення сфер суб’єкт-суб’єктної та суб’єкт-об’єктної настановленості, рівні значущості сфер, їх функціональна навантаженість та функціональна узгодже- ність.
Виділено етапи формування життєвого завдання: іден- тифікація себе як суб’єкта даної сфери; накопичення власно- го досвіду та його осмислення; усвідомлення масштабу за- вдання; оцінка власних ресурсів; аналіз обмежень та можливих наслідків розв’язання життєвого завдання. Пока- зано, що критеріями сформованості життєвих завдань особи- стості є їх усвідомленість, ресурсифікованість, варіантність, структурованість.
З’ясовано, що суб’єктний напрям самоздійснення (у тому числі й у найважливіших сферах – особистій, професій-

ній, дружнього спілкування) зумовлює якість життя людини, її психологічне благополуччя. Зроблено висновок про те, що сфери самоздійснення є однією з основних характеристик особистості як суб’єкта життєдіяльності та виявом самоздій- снення особистості, а сфери, в яких особистість настановлена щодо себе самої як щодо об’єкта, не є закритими для неї, оскільки стимулюють її потенційний розвиток і служать осо- бистісним ресурсом.
Окреслено основні сфери, в яких відбувається постано- вка життєвих завдань: дружба, навчання, кохання, сім’я, ро- бота, гроші. З’ясовано перелік характеристик, що описують сфери особистісного життєздійснення: реальність- потенційність, полісферність-кардинальність, способи взає- мозв’язку життєдіяльності в різних сферах, однорідність- неоднорідність самонастановлення, рівні значущості сфер, їх функціональна навантаженість та функціональна узгодже- ність. За діагностичні ознаки сформованого завдання взято самостійність його постановки, варіантність, ресурсність та процесуальність (Крайчинська В. А., глава 2.8).
Виявлено роль життєвих завдань особистості, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, як соціально- психологічного забезпечення її шлюбно-сімейних домагань, що стають способом структурування особистістю свого май- бутнього в сімейній сфері. Показано, що завдання моделю- ють уявлення людини про майбутню сім’ю, враховуючи со- ціальний контекст, ставлення оточення, часові вимоги та ситуаційні зміни. Доведено, що ефективне самоздійснення в сімейній сфері можливе за умови усвідомлення особистістю життєвої транспективи та відповідності завдань, що послідо- вно актуалізуються на різних етапах життя, загальній життє- вій меті, глобальному життєвому завданню.
Обґрунтовано тезу щодо значущості раннього дитинст- ва для вибудовування перспективних життєвих завдань осо- бистості, пов’язаних з власною майбутньою сім’єю, та юна- цького віку, коли починається свідоме “самоозадачування” і підліткові мрії, фантазії та бажання щодо кохання перетво- рюються на свідомі сімейні плани і життєві завдання, пов’язані з пошуком шлюбного партнера.

Окреслено два напрями оптимізації самоздійснення особистості в сімейній сфері: по-перше, розвиток здатності особистості до постановки життєвих завдань, що мають здій- снюватися за трьома векторами (умови, в яких виникло жит- тєве завдання; мета його вирішення, модель потрібного май- бутнього; дії, стратегії, спрямовані на його розв’язання, досягнення мети), і, по-друге, розвиток особистісних власти- востей (рефлексивності, відповідальності, автономності, впе- вненості, терпіння, гнучкості, саморегулятивних здібностей тощо), що позначаються на побудові життєвих завдань.
Виявлено, що динаміка розвитку сім’ї пов’язана з акту- алізацією життєвих завдань кожного члена родини, що спри- яє профілактиці і розв’язанню сімейних криз. Показано, що особистісний розвиток, який відбувається шляхом моделю- вання майбутнього через постановку життєвих завдань, пов’язаних із шлюбом та сім’єю, є передумовою успішного самоздійснення людини в сімейній сфері життя.
Зазначено, що поширеність суспільних стереотипів, які пропонують сучасному чоловікові передусім роль годуваль- ника, заважає його ефективній самореалізації в сімейній сфе- рі. Одним з найбільш значущих життєвих завдань чоловіка, пов’язаних із шлюбом та сім’єю, є батьківство. Обґрунтовано положення про значущість самореалізації чоловіка в ролі ба- тька, що великою мірою визначає його суб’єктивне благопо- луччя та відчуття повноти життя.
Виділено адекватну і неадекватну моделі побудови сі- мейних життєвих завдань за параметрами структурованості образу майбутнього, суб’єктної активності, наявності страте- гії розв’язання та цілісності бачення життя. Встановлено, що студенти, чиї життєві завдання, пов’язані із шлюбом та сім’єю, більш реалістичні, характеризуються високою рефле- ксивністю, спрямованістю на самоактуалізацію, спонтанніс- тю, орієнтацією на загальнолюдські цінності, а також серед- нім рівнем гнучкості (Кляпець О. Я., глава 2.9).
Розроблено концепт провідної функції життєстійкості особистості; ця функція полягає в оптимізації постановки життєвих завдань, що дає змогу передбачати, контролювати значущі події та узгоджувати їх з особистісним змістом жит-

тя. Життєстійкість визначено як ресурс для пошуку нових життєвих орієнтирів і вибору шляхів реалізації власних ба- жань та прагнень, розглянуто як психологічну передумову готовності до діяльності в непередбачуваних обставинах та умову оптимальної саморегуляції особистості на шляху її са- моздійснення.
Сформульовано положення інструментальної реалізації концепту: 1) життєстійкість передбачає використання копінг- стратегій, опанувальної поведінки, що виявляється в постій- ній турботі про своє психологічне здоров’я, та соціальної підтримки; 2) когнітивні ресурси дають можливість аналізу- вати, прогнозувати, оцінювати відповідні смисли діяльності подолання; 3) емоційні ресурси “енергетично” забезпечують цю діяльність і виступають як смислове ціннісне її наповнен- ня; 4) особистісними ресурсами подолання є надійність, від- повідальність та наявність внутрішніх норм.
З’ясовано, що оптимізувальний вплив життєстійкості під час постановки життєвих завдань відображається у зміні характеру взаємин між людьми в процесі самоздійснення, у формуванні відкритості, зацікавленості, готовності до соціа- льної підтримки, розширенні власного розуміння буття, сприйнятті його більшої диференційованості.
Встановлено, що життєстійкість у процесі життєвого моделювання сприяє розгортанню особистісного адаптацій- ного потенціалу молодої людини, актуалізує її здатність ус- пішно трансформувати різні форми травматичного досвіду в позитивні життєві зміни. Життєстійкість як інтегральна осо- бистісна характеристика дає молоді змогу використовувати життєвий ресурс не для формування психологічних захистів та стратегій втечі від реального життя, невирішених проблем, а, навпаки, допомогає зберегти життєво-енергетичний баланс для подальшого ефективного самоздійснення в соціумі, запо- бігати розвиткові узалежненої поведінки та сприяти актуалі- зації адаптаційних можливостей особистості щодо умов існу- вання, спроможності самостійно організовувати час та вдало планувати своє майбутнє.
Визначено характеристики постановки життєвих за- вдань, що відбувається на засадах життєстійкості: вибір май-

бутнього невідомого; спрямованість на використання ефек- тивних способів структурування часу; спрямованість на до- сягнення суб’єктивного благополуччя та психологічного здо- ров’я.
Зазначено, що в процесі постановки життєвих завдань життєстійкість актуалізує процес самопрогнозування особис- тості та сприяє формуванню позитивного ставлення до якості роботи (задоволеність досягненнями) і якості життя (задово- леність міжособистісними контактами).
Побудовано модель емпіричного дослідження ролі життєстійкості в процесі самопрогнозування. Визначено кри- терії життєстійкості, що впливають на самопрогнозування: рівень соціальної фрустрованості; рівень соціальної активно- сті, толерантність до невизначеності; мобільність, здатність використовувати опанувальні стратегії, гнучкість у їх засто- суванні. Виявлено, що життєстійкість дає змогу підтримува- ти високий рівень активності, коли планування відбувається в складній життєвій ситуації. Зауважено, що життєстійкість активізує пошук релевантних ситуації способів подолання труднощів та зумовлює готовність ставити завдання, спрямо- вані на досягнення матеріального добробуту. З’ясовано, що від розвитку життєстійкості залежить ефективність моделю- вання бажаного майбутнього, задоволеність якістю життя та власними досягненнями. Tакож встановлено, що життєстій- кість особистості зумовлює творчий пошук, спрямованість на саморозвиток, на подолання перешкод, що заважають особи- стісному становленню та самовдосконаленню.
На основі емпіричних даних з’ясовано, що життєстій- кість впливає на постановку життєвих завдань та визначає характер організації часу життя. Високий рівень життєстій- кості дає можливість не використовувати жорсткі схеми пла- нування часу, що передбачають визначення для кожної події конкретного терміну її реалізації. Визначено, що життєстійка людина може планувати майбутнє, враховуючи зміни життє- вих обставин, що збільшує довіру до плину подій та власної спонтанної активності. Здатність долучатися, активно пере- живати якомога більше подій у теперішньому дає змогу по- збутися страху майбутнього (Ларіна T. O., глава 2.10).

Визначено особливості формування життєвих завдань проблемної молоді, встановлено суттєву залежність цього процесу від соціально-психологічних чинників і механізмів взаємодії з близьким оточенням та спонук власної суб’єктності. Виявлено, що досвід залежності зумовлює у на- ркозалежної молоді формування життєвих завдань самови- значення та самоствердження лише в межах молодіжних суб- культурних спільнот. Доведено, що спонуки суб’єктності та потреба в реалізації власного потенціалу є визначальними чинниками формулювання завдання щодо набуття нового життєвого досвіду у сфері духовно-особистісного, соціально- го, сімейно-особистого самоздійснення для проблемної мо- лоді, яка відмовилася від вживання наркотичних речовин.
Встановлено, що життєві події, які зовні нагадують ви- рішення важливих життєвих завдань (влаштування на роботу, створення сім’ї, народження дитини), є для наркозалежної проблемної молоді не результатом свідомого рішення, а нас- лідком впливу близького оточення та збігу зовнішніх обста- вин. З’ясовано найбільш актуальне життєве завдання для на- ркозалежної молоді, яка бере участь у програмах “зменшення шкоди” від вживання наркотичних речовин, що полягає в до- лученні до участі у замісній терапії.
Щодо проблемної молоді, яка відмовилася від вживан- ня наркотичних речовин, визначено, що її минулий досвід наркозалежності зумовлює формування життєвих завдань у сфері професійного зростання таким чином, що вона обирає професії у сфері соціальної роботи – медичного, соціального працівника, лікаря, психолога, юриста, служителя церкви та ін. У сімейній сфері цей досвід обумовлює постановку за- вдання подолання труднощів та страхів щодо створення сім’ї та народження дитини. Особливо це стосується ВІЛ- позитивної молоді. В особистісній сфері молодь ставить за- вдання розв’язання власних психологічних проблем та забез- печення подальшого особистісного зростання.
Емпірично виявлено статистично значущі відмінності у співвідношенні окремих життєвих завдань проблемної і бла- гополучної молоді. Для проблемної молоді найбільш важли- вими виявилися завдання забезпечення особистісного та

професійного саморозвитку, досягнення матеріальної забез- печеності і комфорту, здоров’я, тоді як для благополучної молоді це завдання створення сім’ї і самореалізації. Збере- ження здоров’я не є значущим завданням для благополучної молоді.
З’ясовано, що найбільш значущими для ВІЛ- інфікованої молоді є завдання особистісного та професійного саморозвитку, збереження здоров’я і досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту. Найнижчі показники характери- зують завдання самореалізації, створення сім’ї, пошуку дру- зів. Найактуальнішими життєвими завданнями для наркоза- лежної молоді є досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту, особистісний та професійний саморозвиток. Най- нижчі показники мають такі життєві завдання, як самореалі- зація і налагодження дружніх стосунків.
Встановлено, що життєві завдання проблемної молоді характеризуються більшим, ніж у благополучної молоді, на- бором значущих позитивних і негативних кореляцій. За ядро позитивних кореляцій проблемної молоді визначено зв’язки життєвого завдання “забезпечення професійного і особистіс- ного саморозвитку” із завданням “здобуття освіти- самостійності” і “створення сім’ї”. Проте таке вагоме завдан- ня, як “самореалізація”, є епіцентром негативних кореляцій з такими завданнями, як “забезпечення професійного і особис- тісного саморозвитку” та “досягнення матеріальної забезпе- ченості і комфорту”.
Кореляції життєвих завдань студентської молоді утво- рюють одну групу навколо завдання “досягнення влади та успіху”, до якого належить і провідне завдання цієї молоді – “здобуття освіти-самостійності”. Слід підкреслити наявність у благополучної молоді інтенсивної позитивної кореляції життєвих завдань “забезпечення професійного і особистісно- го саморозвитку” та “реалізації життєтворчості”.
З’ясовано, що для проблемної молоді найбільш значу- щими завданнями є турбота про здоров’я, особистісний і професійний саморозвиток, здобуття освіти, а менш значу- щими – реалізація життєтворчості і пошук друзів. Визначено, що у ВІЛ-інфікованої молоді найвищий рейтинг належить за-

вданню збереження і поліпшення здоров’я. Менш важливими для неї виявилися завдання, пов’язані з досягненням влади, пошуком друзів, реалізацією життєтворчості. Констатовано, що для наркозалежної молоді найбільш значущими завдан- нями є досягнення матеріальної забезпеченості, особистісний і професійний саморозвиток, здобуття освіти (Лазорен- ко Б. П., глави 2.11, 2.12).

У третій частині монографії розглянуто завданнgві технології оптимізації самоздійснення.
Показано, як особистість, перебуваючи в перманент- ному процесі життєконструювання, створює зі світом певну відкриту систему. Продукування завданнєвих наративів стає створенням відкритого тексту, що взаємодіє з усім культур- ним полем, у якому перебуває людина: політико- економічною ситуацією, певними субкультурами, повсяк- денною філософією, мистецтвом тощо. Індивідуальний текст, стихійно контекстуалізовуючись, набуває численних смисло- вих валентностей і стає часткою гендерного, сімейного, релі- гійного, етнічного наративу.
Життєвий шлях визначено як гіпертекст, що складаєть- ся із численних автонаративів і самоорганізується відповідно до обраного на кожному етапі магістрального сюжету. Oха- рактеризовано такі властивості життєвого шляху, що буду- ється за допомогою постановки особистістю актуальних жит- тєвих завдань: нелінійність; нонфінальність; відносність незворотності часового руху; ситуативність цілісності; умов- ність детермінації віком особистості; рухливість зв’язків між подіями минулого, теперішнього і майбутнього; контекстуа- льність історій, з яких складається життєвий шлях; інтерпре- тація вікових меж як зон смислопородження.
Розроблено концепцію самоконституювання особисто- сті в постнекласичній парадигмі, де визначено такі способи оптимізації особистісного самоконституювання:
⦁    активізація здатності до світопородження;
⦁    підвищення адаптивності до різноманітних соціо- культурних контекстів;

⦁    конструювання цілісності та автентичності, надан- ня більшої динамічності особистості;
⦁    посилення схильності до множинного ідентифіку- вання;
⦁    зростання толерантності до індивідуальної своєрі- дності оточення;
⦁    розвиток лінгвістичних здібностей, психосеманти- чної обдарованості, схильності до текстуалізації свого життя. Запропоновано модель оптимізації особистісного само- конституювання, що складається з чотирьох неієрархічно взаємопов’язаних компонентів, кожен з яких також має від- повідну структуру. Перший компонент визначає залежність моделювання майбутнього від сучасних способів взаємодії особистості зі світом. Другий відтворює залежність ефектив- ності самотворення від властивостей постмодерної особисто- сті. Tретій демонструє залежність особистісного самоконсти- туювання від структурно-змістових характеристик життєвого завдання як наративного способу моделювання майбутнього. Четвертий компонент фіксує залежність особистісного само- конституювання від специфіки побудови життєвого шляху
(Tитаренко T. M., глави 3.1, 3.2, 3.3).
Визначено, що підвищення реалістичності життєвих завдань у шлюбно-сімейній сфері передбачає усвідомлення своїх бажань, можливостей та обмежень, поглиблення само- розуміння, спонтанності у шлюбно-сімейних взаєминах, фо- рмування орієнтації на буттєві цінності, розвиток контактно- сті, креативності, довіри до себе і свого шлюбного партнера, тренування здатності гнучко реагувати на зміни, що виника- ють у середовищі. Встановлено, що індивідуальна і групова психологічна робота з оптимізації самоздійснення в сімейній сфері має бути спрямована на ефективну реалізацію оцінної, моделювальної, регулятивної та рефлексивної функцій, що виконують завдання моделювання майбутнього (Кля- пець O. Я., глава 3.4).
Побудовано модель оптимізації $иттсстійкого само- здійснення особистості. Показано, що життєстійкість зумов- лює екологічний спосіб самоздійснення особистості. Визна-

чено механізми оптимізації екологічного самоздійснення: по- силення мотивації до пошуку індивідуально-своєрідних спо- собів досягнення власної успішності та добробуту; форму- вання позитивного ставлення до життєвих змін. З’ясовано, що визначені механізми стимулюють екологічне самоздійс- нення особистості завдяки мобілізації особистісних ресурсів, зростанню впевненості в можливостях успішного самоозада- чування. Розкрито екологічність такого прогностичного ре- сурсу структурування часу життя, як терпіння. Визначено, що пріоритетним завданням оптимізації ефективного само- здійснення є розвиток життєстійких настановлень, тобто під- вищення впевненості молоді у своїй здатності впливати на життєві події, підвищення її готовності до змін, набуття жит- тєвого досвіду, розвиток навичок трансформаційного опану- вання труднощів.
Доведено регулювальний вплив життєстійкості на сен- сопобудову та визначення векторів самоздійснення особис- тості. Показано, що життєстійкість робить перехід від одного життєвого етапу до іншого природнішим, підтримує високу ефективність планування та самопрогнозування в ситуації невизначеності, в якій і відбувається процес поставки життє- вих завдань.
Встановлено, що життєстійкість особистості є соціаль- но-психологічною передумовою якісного життєвого моделю- вання та дає людині можливість знайти індивідуальний шлях ефективного життєвого балансування. Показано, що життє- стійкість є регуляторним механізмом особистісного само- здійснення, який дає змогу підтримувати емоційно комфорт- ний стан у ситуації невизначеності власного майбутнього, під час життєвого планування. Доведено, що життєстійкі пере- конання розширюють перспективу особистісної взаємодії зі світом, часову перспективу, уможливлюють співвіднесення минулого, майбутнього і теперішнього, дають змогу охопити поглядом увесь перебіг власного життя, що допомагає набути новий життєвий досвід. Проаналізовано можливості, які від- криває життєстійкість як механізм екологічного самоздійс- нення для створення завданнєвих технологій оптимізації осо- бистісної самореалізації (Ларіна T. O., глава 3.5).

Обґрунтовано роль індивідуальних відмінностей у життєздійсненні особистості, представлених усвідомленою цілеспрямованістю, реалістичністю, інформаційною обізна- ністю, адекватністю сприйняття дійсності, визначеністю міс- ця і ролі особистості в соціальному оточенні.
Аналіз інтеркореляційних взаємозв’язків особистісних властивостей з параметрами життєвих завдань виявив такі провідні для юнаків і дівчат сфери впливу: сім’я, у якій вони демонструють упевненість, наполегливість, волю, гнучкість, відчувають можливості вільного саморозвитку та психологі- чного комфорту; друзі як оточення, у якому реалізується ко- мунікативна активність, набувається досвід вирішення про- блем спілкування і обговорюються плани на майбутнє. Упевненість, наполегливість, воля та активність визнаються як необхідні риси особистості для успішного життєздійснен- ня, проте чимало старшокласників висловили своє незадово- лення станом розвитку саме цих рис характеру.
Показано, що адаптивні настановлення “активність”, “оцінка соціальної ситуації” достовірно пов’язані як із жит- тєвими завданнями, так і з регуляторно-особистісними влас- тивостями та ефективністю особистості. Встановлено такі провідні для старших школярів властивості особистості, що сприяють оптимізації постановки життєвих завдань: соціаль- на активність, регуляторно-операційні риси (самостійність, надійність, відповідальність), стилетвірні риси (упевненість, наполегливість, воля), риси самоефективності (самоповага, самооцінка, життєва компетентність). Визначено значущі відмінності у перспективному плануванні життя в групах адаптованої і неадаптованої молоді та запропоновано спосо- би соціально-психологічної оптимізації особистості для ус- пішного життєздійснення через усвідомлене, цілеспрямоване самоконституювання (Лєпіхова Л. А., глава 3.6).
З’ясовано, що при постановці завдань задаються їхні просторові, часові, процесуальні, контекстні і суб’єктні хара- ктеристики. Серед суб’єктних характеристик життєвого за- вдання виділено дієву визначеність та суб’єктну освоєність. Розроблено авторський соціально-психологічний тренінг “Mоє життя і Я” та запропоновано модель оптимізації само-

настановлення, що ґрунтуються на опрацюванні складових структури атитюда – емоційної, когнітивної і конативної – та забезпеченні взаємодії з усіма часовими локусами життєвого завдання – минулим, теперішнім та майбутнім. Виділено такі засоби оптимізації самонастановлення особистості: створен- ня простору взаємодії з власними почуттями, інвентаризація наявних когнітивних моделей настановлення, створення умов для суб’єкт-суб’єктної взаємодії з іншим, актуалізація та ана- ліз минулого досвіду, а також побудова автентичної, позити- вної, гнучкої моделі майбутнього.
Встановлено, що основними діагностичними ознаками суб’єктності самоставлення особистості у сферах життєвих завдань є загальна активна позиція щодо свого життя, відчут- тя себе господарем своєї долі, врахування своїх емоцій та бажань, самостійна оцінка своїх досягнень та покладання на власні ресурси та дії. У межах розроблення методики дослі- дження особливостей постановки життєвих завдань “Життєві завдання особистості” сформовано шкалу “Суб’єктна актив- ність” у частині, що стосується активності в конструюванні власного життя, самостійності постановки життєвих завдань та усвідомлення себе суб’єктом життя. Розроблено опитува- льники для з’ясування сформованості життєвих завдань осо- бистості та сфер життєвих завдань. Модифіковано методики дослідження ступеня суб’єктності самонастановлення особи- стості для з’ясування настановлень у сферах життєвих за- вдань.
Виділено групи досліджуваних за переважною самона- становленістю у сферах життєвих завдань: 1 – з переважно суб’єктним самонастановленням, 2 – з переважно об’єктним самонастановленням, 3 – зі ступенем самонастановлення, близьким до проміжного, між суб’єктним і об’єктним, рівня, 4 – із суперечливим самонастановленням (у частині сфер – із суб’єктним самонастановленням, у частині – з об’єктним) – та на їх основі – чотири типи самонастановленості особисто- сті у сферах життєвих завдань – суб’єктну, об’єктну, проміж- ну та суперечливу.
Проаналізовано особливості життєвих завдань опиту- ваних виділених груп (за переважною самонастановленістю у

сферах життєвих завдань), що відрізняються за кількістю та складом основних форм їх задання і поєднанням домінантної та доповнювальної форм задання життєвих завдань. Виявле- но, що несформульованість життєвих завдань у значущих сферах пов’язана із суб’єкт-об’єктним самонастановленням. Встановлено позитивний характер кореляції між середніми значеннями ступеня суб’єктності самонастановлень та серед- німи значеннями показника сформованості життєвих завдань, а також відповідність рівня сформованості життєвих завдань ступен9 суб’сктності самонастановлень, що засвідчують зв’язок модусу та ступеня самонастановленості особистості у сферах життєвих завдань з особливостями життєвих завдань на підтвердження гіпотези про те, що самонастановлення особистості є чинником сформованості її життєвих завдань
Розроблено засоби оптимізації самонастановлення, що ґрунтуються: 1 – на опрацюванні складових атитюда – емо- ційної, когнітивної, конативної, 2 – на взаємодії з усіма часо- вими локусами життя – минулим, теперішнім та майбутнім, 3 – на переосмисленні самоставлення та самоозадачування в значущих сферах особистості.
Апробовано авторський соціально-психологічний тре- нінг “Mоє життя і Я”, в якому запропоновано засоби оптимі- зації самонастановлення в просторі життєвих завдань. Засо- бами оптимізації самонастановлення є створення простору роботи зі своїм життям, взаємодія з власними почуттями, з’ясування наявних когнітивних моделей настановлення, ре- флексія суб’єкт-суб’єктного та суб’єкт-об’єктного самона- становлення, утримання в полі уваги цінності людини, актуа- лізація та аналіз минулого досвіду, створення умов для суб’єкт-суб’єктної взаємодії з іншим, а також побудова авте- нтичної, позитивної, гнучкої моделі майбутнього.
Формулювання життєвого завдання проаналізовано в межах підходу до нього як до висловлювання. Розглянуто ді- агностичні можливості формулювань життєвих завдань, оскільки в його граматичній організації виражена суб’єкт- суб’єктна чи суб’єкт-об’єктна позиція автора, а отже, різне бачення своєї ролі у здійсненні життєвого завдання. Виявле- но, що різні способи формулювання життєвого завдання ви-

конують функції задання процесності завдання, постановки великих і малих цілей, утримання в полі уваги цінностей та пріоритетів, досягнення етапних результатів, виділення пріо- ритетного завдання, встановлення зворотного зв’язку, що підтверджуватиме реалізацію завдань, символізацію позити- вного варіанта розвитку завдання та відмежування від не- прийнятних завдань. Виявлено особливості формулювань, що свідчать про утилітарний, цілеорієнтований, статичний, одноваріантний та фрагментарний характер самоозадачуван- ня, про об’єкт-суб’єктне, оречевлене самонастановлення та про монологічну взаємодію зі своїм життям, а також особли- вості формулювань, що характеризують ціннісне, процесуа- льне, цілісне життєве завдання, суб’єкт-суб’єктне, олюднене самоставлення, а отже, діалогічну взаємодію з власним жит- тям.
Узагальнено теоретичні аспекти олюдненого та орече- вленого простору життєвих завдань особистості як суб’єкт- суб’єктний та суб’єкт-об’єктний модуси соціально- психологічного самонастановлення особистості та як способи опанування невизначеності. Уточнено механізми суперечли- вих самонастановлень особистості в просторі життєвих за- вдань особистості та виділено 8 типів профілів самонастано- вленння особистості у сферах життєвих завдань за механізмами олюднення/оречевлення – “цілісне олюднення”, “переважне олюднення” “локальний провал”, “тотальний компроміс”, “почерговий компроміс”, “локальний виступ”, “часткове оречевлення”, “тотальна оречевленість” (Крайчин- ська В. А., глава 3.7).
Розроблено модель оптимізації постановки життєвих завдань проблемною молоддю, суттєвими елементами якої є актуалізація суб’єктного механізму постановки завдань, ко- пінг-стратегії, методи наставництва та лайф-коучингу. Ви- значено, що копінг-стратегії повною мірою можуть бути ви- користані і при засвоєнні проблемною молоддю найбільш дієвих стратегій опанування конфліктних, кризових ситуацій, і як ефективні засоби оптимізації постановки своїх життєвих завдань.

Встановлено, що рівень ефективності оптимізації по- становки життєвих завдань суттєво залежить від репертуару та якості копінг-стратегій, що застосовує проблемна молодь. Оскільки для проблемної молоді характерні малоефективні копінг-стратегії, для підвищення їх ефективності необхідним є застосування позитивних копінг-стратегій, а також прове- дення психокорекції суб’єктних механізмів, які забезпечують життєву активність проблемної молоді щодо самоозадачу- вання.
З’ясовано, що основними функціями копінг-стратегій в оптимізації постановки життєвих завдань є нейтралізація конфліктних ситуацій, переозначення негативного впливу цих ситуацій на позитивний, стимуляція більш конкретного формулювання життєвих завдань.
Виявлено, що копінг-стратегії ефективно оптимізують постановку перш за все такого важливого для проблемної молоді життєвого завдання, як збереження здоров’я. Tакож вони ефективні і при самоозадачуванні щодо забезпечення особистісного та професійного саморозвитку, досягнення ма- теріальної забезпеченості і комфорту, здобуття освіти- самостійності. Ïх систематичне застосування, особливо стра- тегій “планування”, “пошуку активної соціальної підтримки”, “позитивного тлумачення й зростання”, “прийняття відпові- дальності”, суттєво сприяє постановці такого важливого для проблемної молоді завдання, як самореалізація.
З’ясовано, що засоби психокорекції і реабілітації за- безпечують відновлення здатності молоді до постановки життєвих завдань. Визначено, що життєві завдання наркоза- лежної молоді характеризуються домінуванням об’єктного механізму їх постановки, спрямованістю на збереження нар- котичного способу життя. Проблемна молодь, що не вживає наркотики, у тому числі ВІЛ-інфіковані, у цілому використо- вує суб’єктний механізм їх постановки, деяка частина спира- ється на волюнтаристські намагання забезпечити в найближ- чому майбутньому “усе і відразу”. Визначено, що засоби наставництва і соціально-психологічного супроводу забезпе- чують розвиток адекватності та оптимальності постановки проблемною молоддю життєвих завдань.

Крім копінг-стратегій, за основні засоби оптимізації постановки життєвих завдань проблемної молоді визначено також методи наставництва і лайф-коучингу, зокрема виок- ремлено їх центральне ядро – сукупність міжсуб’єктних ме- ханізмів взаємодії наставника, коуча та підопічного.
Виявлено, що при соціально-психологічному супроводі проблемної молоді в процесі наставництва необхідним є за- позичення з фахової супервізії та лайф-коучингу найбільш важливих соціально-психологічних принципів та механізмів міжособистісного спілкування, які через розвиток суб’єктності, розкриття особистісного потенціалу і його за- стосування забезпечують ефективну міжсуб’єктну взаємодію при оптимізації проблемною молоддю постановки життєвих завдань і подальшому вдосконаленні її самоздійснення.
Доведено, що міжсуб’єктна взаємодія проблемної мо- лоді в процесі соціально-психологічного супроводу із засто- суванням наставництва, копінг- стратегій, лайф-коучингу за- безпечує ефективність оптимізації постановки життєвих завдань. Показано значущість звільнення від деформацій суб’єктності, зайвого волюнтаризму (намагання забезпечити в найближчому майбутньому “усе й одразу”) і домінування об’єктної позиції при постановці життєвих завдань.
Визначено соціально-психологічні механізми, що сприяють ефективному самоозадачуванню проблемної моло- ді: актуалізація суб’єктності, фасилітація та наснаження. Встановлено умови, що сприятимуть підвищенню ефектив- ності постановки життєвих завдань проблемної молоді (Ла- зоренко Б. П., глава 3.8).
Практичне значення проведеного комплексного дослі- дження, на нашу думку, визначається його спрямованістю на пошук способів більш ефективного самоконструювання шля- хом вчасної постановки та реалізації життєвих завдань. Ре- зультати дослідження можуть бути використані для розроб- лення індивідуальних та групових технологій психологічної допомоги особистості в її самореалізації в соціумі, при роз- робленні спецкурсів з питань психологічної допомоги та психотерапії, у підготовці методичної літератури для практи- чних психологів, соціальних педагогів, соціальних працівни-

ків, шкільних та медичних психологів та підготовці рекомен- дацій соціальним службам молоді, працівникам телефонів довіри, психореабілітаційних центрів.
Авторський колектив висловлює щиру подяку дирекції та Вченій раді Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, шановним рецензентам: дійсному члену НАПН України, доктору психологічних наук, професору Чепелєвій Наталії Василівні та доктору соціологічних наук, професору Донченко Олені Андріївні за конструктивну кри- тику і постійну допомогу в удосконаленні книги.

Частина перша
ЖИТТЕВІ ЗАВДАННЯ
ЯК СПОСІБ МОДЕЛЮВАННЯ МАЙБҮТНЬОГО

⦁    Впливи сучасності на особистісну побудову
майбутнього
Уявімо неспішне, прогнозоване життя у ХІХ, ХVІІІ, ХVІІ чи ХVІ сторіччях. Умови, в яких формувалася молода людина в ті ча- си, майже не відрізнялися від тих, у яких зростали її батьки, діди і прадіди. Соціокультурні впливи на особистість були досить уста- леними, одноманітними, повторюваними. Досвід батьків завжди ставав у пригоді їхнім дітям, пристосованість старших до вимог життя допомагала молоді також поступово адаптуватися до соціа- льних експектацій, отримати відповідну професію, перейняти на- вички і смаки, схильності і бажання.
У теперішньому світі молодь виростає пристосованішою до навколишньої дійсності, ніж її батьки, які не завжди встигають призвичаїтися до кредитних карток, інтернет-магазинів, мобільни- ків, що мають вихід у світову мережу, маленьких флешок, на яких зберігається купа книжок, фільмів, музики та іншої інформації, можливості розмовляти з товаришем, який у цей час перебуває в іншій півкулі, водночас споглядаючи його на екрані монітора.
Сучасність, у якій сьогоднішня особистість створює, консти- туює себе, стає швидкою, гнучкою, експансивною, випадковою, як пише З. Бауман [Бауман, 2008]. Вона втрачає свою колишню важ-

кість, твердість, щільність, системність. У такій стрімкій реальності людина вже не може і не хоче залишатися пасивним виконавцем чужої волі чи непомітним спостерігачем. Вона прагне проявляти себе, впливати на те, що відбувається навколо, захищати свою при- ватність.
Tепер ми маємо більше прислухатися до загальних контекс- тів, які задають культура, історія, релігія, етнос, цивілізація, держа- ва, суспільство. Хочемо ми того чи ні, але всі ці реалії впливають на наш розвиток, сприяють йому або уповільнюють, гальмують його. Їхня дія на особистість не завжди помітна, але постійна, пер- манентна.
Tоді ж, коли відбуваються певні соціальні потрясіння, як, на- приклад, світова фінансово-економічна криза, що охопила чимало країн, ми вже не можемо не помічати, як сильно залежимо від осо- бистісних характеристик державних діячів, несподіванок на фондо- вій біржі, міцності національної валюти, цензурованості медіапрос- тору, цін на продукти харчування.
І в той же час, ставлячи за мету простежити, як позначається сучасність на особистісних змінах, можливостях самоконститую- вання, зосереджуючи увагу на загальному, зовнішньому, соціаль- ному контексті, в якому ця самопобудова відбувається, не сприй- маймо особистість як пасивний об’єкт будь-яких впливів. Людський організм не порожня посудина, яку можна наповнити чим завгодно, як підкреслював T. Ньюком. Oсобистість не можна вивести за межі соціального контексту, але не можна й ігнорувати своєрідність її сприймання, розуміння, осмислення, що кардиналь- но перетворює будь-які соціальні впливи.
Серед впливів сучасності, що позначаються на самоконсти- туюванні особистості, чи не найперше місце займає соціокультурна контекстуальність. Вона визначає загальне, широке поле, в якому протікає життєтворення, задає ті численні контексти, на перетині яких відбувається особистісний рух.
Постнекласична особистість постійно перебуває в процесі становлення, стані переходу від актуального до потенційного бут- тя. Вона є органічною часткою як соціального, так і приватного життя, специфічною соціально-психологічною конструкцією, вплетеною у повсякденність. На кожному етапі життя вона стає

результатом самоконституювання, що відбувається на тлі відповід- них історико-культурних, політико-економічних та інших процесів. Згадаймо таку популярну екзистенційно-гуманістичну пара- дигму з її тяжінням до особистісної автономії, підкресленої відосо- бленості від оточення, яке прагне впливати, підкоряти, маніпулю- вати. Постнекласична парадигма передбачає, що однією з головних характеристик особистості стає не свобода і самодостатність, а контекстуальність, тобто чулість, чутливість до різних голосів, ви- кликів, здатність бути параболічною антеною, настроєною на ди-
намічний соціум.
Сучасний “текучий”, плинний, змінюваний культурний кон- текст, про який так блискуче пише З. Бауман, потребує від мандрі- вника легкості, рухливості, швидкості, гнучкості. “Неукоріненість” стає наслідком існування “крихких людей”, що живуть на “плаву- чій території” і мають бути неоднозначними, змінними, такими, що перебувають у стані вічного становлення, самоперевершення, як писав M. Mаффесолі у книжці “Кочове життя: первинне бродяжни- цтво”. Неукоріненість щоденно відтворюється через акт самодис- танціювання – найважливіше для тих, хто мандрує (див.: [Бауман, с. 224]).
Стаючи вічним мандрівником, “номадом” (від спільноєвро- пейского nomad – кочівник), особистість розвиває передусім такі риси, як гнучкість, еластичність, відкритість новому, готовність до змін. Погоджуючись на кочове життя, вона активізує свої адапта- ційні здібності, потенціал подолання, готуючись до будь-яких, при- ємних і неприємних, несподіванок.
Концепція номадології, запропонована Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі, є фундаментальним настановленням на відмову від структурної організації буття, розуміння детермінізму як примусо- вої каузальності (див.: [Делез, Гваттари]). Джерелом особистісних трансформацій у межах цієї концепції стає її іманентна нонфіналь- ність, процесуальність, “метастабільність”, наділеність потенцій- ною енергією, креативний потенціал самоорганізації.
Ще один вплив сучасності на особистість, який треба взяти до уваги, – це запрошення до діалогічної комунікації. Це іманентне запрошення передбачає відкритість, увагу світу до людини і відкритість людини світові, увагу і довіру до нього. Mається на увазі діалогічне спілкування особистості з реальним та уявним

оточенням, зі своїм історичним минулим, актуальним теперішнім і передбачуваним майбутнім.
Особистісне самоконструювання здійснюється в умовах постійного діалогу, чи, радше, полілогу зі світом. Людина легко відгукується на зовнішні впливи, інколи підтримуючи їх, інколи заперечуючи, але вона не залишається загадково відстороненою, підкреслено автономною чи інертною, байдужою. Вона не замика- ється у своєму маленькому професійному чи сімейному середови- щі. Ïй усе цікаво і важливо: і екологічна ситуація, і зміни клімату, і провідні економічні тенденції, і наукові відкриття.
В екзистенційно-гуманістичній парадигмі передбачено, що всередині соціального “Я”, “персони”, “маски” є внутрішнє ядро, глибинна сутність, позитивне й несуперечливе єство особистості, її потенціал. Якщо змінити ракурс із геологічних розвідок сутності на конструювання особистості, її самотворення, то відбудеться зану- рення в соціальний дискурс як найважливіший компонент комуні- кативного процесу. Отже, самоконструювання, що, відповідно до наших досліджень, здійснюється передусім шляхом моделювання бажаного майбутнього, відбувається в умовах перманентного діалогу людини зі світом.
Постнекласичний світогляд зорієнтований передусім на Культуру, для якої людина є її творцем і користувачем. Як такий своєрідний користувач, “юзер” і творець культури, особистість вступає з нею в діалог: відгукується на культурні впливи, сприймає магістральні культурні тенденції чи змінює їх.
Спілкуючись, особистість створює і постійно оновлює влас- ний – психологічний – простір, простір її життєвого світу. Це прос- тір взаємин, простір “Я-Ти”-контактів, обшир небайдужого став- лення одне до одного, де діалог поглиблюється, відточується, активізується.
У плинному, релятивному, ненадійному соціумі значення психологічного простору зростає. Кожен шукає свій Дім, той, у якому він народився, де витоки, “причини його існування”. Як пи- ше З. Бауман, такий дім є радше красивою казкою для більшості людей, ніж питанням особистого досвіду. “Сімейні маєтки, колись надійно «загорнуті» в щільну сітку звичок і традиційних очікувань, тепер демонтували свої хвилерізи і відкриті для потоків, що пада- ють на навколишнє життя” [Бауман, 2008, c. 184].

Щоб зростати, самоздійснюватися, людині, що вступає в діа- лог, потрібні інші люди, серед яких мають бути люди близькі, на- дійні, готові співчувати і розуміти. Саме стосунки є живильним простором, у якому особистість будує власний світ, розгортає жит- тя, прогнозує майбутнє. З діалогу із соціумом вона бере тривні ре- човини, потрібні їй для власного сенсопородження.
У сфері стосунків із значущими іншими йдеться не лише про минуле і теперішнє, а й про майбутнє – про таємні бажання, ірраці- ональні пориви, виважені плани, найважливіші життєві завдання. Психологічний простір складається з уже пережитих симпатій і антипатій, нюансованих тяжінь і відштовхувань, ставлень, що три- вають сьогодні, і тих, що тільки передчуваються, починають заро- джуватися. Усі вони структурують індивідуальний життєвий шлях людини, впливаючи на його траєкторію, пов’язуючи минуле, тепе- рішнє і майбутнє.
Негативне ставлення до людини, як і ставлення позитивне, “бронює” їй місце серед значущих інших. Поки вирують пристрас- ті, поки немає байдужості, неприємна особа перебуває в значущому особистісному просторі, активно впливаючи на інтерпретації ми- нулого, плин сьогодення і бачення завтрашнього дня. Oтже, прос- тір життєвого світу завжди поляризований: на його теплому, пів- денному, полюсі перебувають друзі і кохані, рідні і близькі, а на холодному, північному, – недруги і недоброзичливці, люди антипа- тичні і небезпечні. Залежно від наближення людини до того чи того полюса діалогічність комунікації зазнає змін.
На думку психологів-гуманістів, сучасне постіндустріальне суспільство нерідко заважає самовираженню особистості, приму- шуючи її відмовлятися від себе заради кар’єри, успіху, визнання. Tому соціалізацію вони розглядають як процес самореалізації осо- бистістю своїх потенцій, розгортання творчих здібностей, набли- ження до власної природи, до глибинної сутності шляхом подолан- ня негативних, деструктивних впливів соціального середовища.
Насправді соціум зазвичай має як позитивний, так і негатив- ний вплив на особистість. Oсобистість також у чомусь збагачує навколишнє середовище, а в чомусь може заважати його розвитко- ві, гальмувати прогресивні зміни, що, на жаль, можна спостерігати на прикладі сучасного вітчизняного політикуму. Акцентувати ува-

гу лише на якомусь одному боці діалогічної взаємодії особистості і соціуму навряд чи коректно.
Набуваючи діалогічної майстерності, особистість розвиває такі важливі для самоконституювання риси, як переконливість, сміливість, необхідні для того, щоб бути почутою, з одного боку, та витримку, терпіння, уважність, налаштованість на співрозмовника, з другого.
Не менш важливий вплив сучасності, що, забезпечуючи повноцінний діалог особистості зі світом, сприяє самоконститую- ванню особистості, – це мно$инне ідентифікування. Людина пос- тійно шукає взірці, на які їй хочеться бути схожою. Якщо вона думає про зовнішність, це може бути один приклад; якщо зосере- джується на власній статевій ролі – зовсім інший; коли ж переклю- чається на професійну чи сімейну сфери, виникають нові об’єкти для наслідування. Жоден із них не стає усталеним, єдиним і унікальним. Інколи кумири зникають, не встигнувши утвердитися.
Усі наступні перебудови життєвого світу тривають нескін- ченно, і тому єдиної “Я-концепції” на всі часи вже не виникає. Процес ідентифікування набуває плинності, стає стрімким і невпинним. Mи повсякчас запитуємо в себе, з кого будувати надалі своє життя, і постійно даємо різні відповіді, вслуховуючись у численні соціокультурні контексти.
Нас ніби підхоплює бурхливий потік ідентифікацій, і ми дозволяємо йому нас нести, дістаючи насолоду від несподіваних можливостей, що відкриваються. Нам цікаво не впізнавати самих себе, приміряти чергове обличчя, надихатися чужими пристрас- тями, відчувати, як маска приростає, і знову звільнятися від солодкої залежності задля нових зухвалих експериментів.
Oсобистість не може існувати поза соціальним контекстом, і її соціалізація, тобто виникнення, конструювання у цьому динаміч- ному контексті значущої взаємодії, триває протягом усього життя. Соціалізація є лише однією із сторін ідентифікаційного процесу, тоді як іншою, не менш важливою стороною стає індивідуалізація. Соціалізацію та індивідуалізацію можна розглядатися як єдиний процес особистісної ідентифікації, як рівноправну взаємодію лю- дини і суспільства, у ході якої відбувається зародження й апробація смислів.

У постнекласичній парадигмі проблема ідентичності набуває особливого статусу: “… «індивідуалізація» полягає в перетворенні людської «ідентичності» з «дано» на «знайти» і покладанні на окремих людей відповідальності за виконання цього завдання та за наслідки їхніх дій” [Бауман, 2008, с. 39]. Ідентичність, як зазначав
M. Фуко, починає рухатися з контексту в контекст.
Сдиної “Я-концепції на всі часи” немає, натомість є множин- ні “я-концепції”, що підкреслює процесуальність, невпинність іде- нтифікації як способу життя особистості. Ідентифікаційні проби бувають більш-менш повними, майже несвідомими і цілком усві- домлюваними. Oб’єктом такої ідентифікації для молодої людини може стати близька подруга, друг, коханий (кохана), популярний естрадний співак, спортивний кумир чи кінозірка. За наявності надто глибокої, тривалої, а головне не дуже усвідомленої ідентифі- кації з одним референтом у людини формується залежність, яка може стати гальмом для подальшого особистісного розвитку.
Профілактикою такої комунікативної залежності, схильність до якої є найвищою в юнацькому віці, стає увага до себе, вміння бачити свою ні на кого несхожість, чути унікальну мелодію влас- ного життя, йти за власним покликанням, незважаючи ні на які перешкоди.
Проходячи через множинні ідентифікації, особистість стає здатною надалі більш осмислено і цілеспрямовано вибирати саме свою траєкторію життєвого шляху. Вона стає вибірковішою і само- стійнішою, що надає її самоконституюванню нових відтінків.
Наступний вплив сучасності на самоконституювання особис- тості – це очікування від особистості толерантного ставлення до свосрідності ін&ого. Mається на увазі характерне для постнекласи- чного світу зростання терпимості до унікальності кожної особи, її способу жити, самопроявлятися, мати певні смаки і орієнтації, у тому числі й сексуальні. Сучасна людина прагне своєрідності, отримує суспільний дозвіл її мати і чинить опір, якщо їй заважають бути собою.
Сучасність, як доводить З. Бауман, уже перестала бути воро- гом випадковості, різноманітності, невизначеності, свавілля та ін- дивідуальних особливостей [Бауман, 2008, с. 32]. Людина усвідом- лює і відстоює своє право бути відмінною від інших, за власним

бажанням вибирати моделі щастя і відповідного способу життя
[там само, с. 37].
Людина відчуває та навчається цінувати, відстоювати свою індивідуальність серед значущих інших, у сім’ї, колі однолітків, друзів. В особистість вбудовується – у семіотичному сенсі – вели- чезний пласт оцінок, інтерпретацій, етичних максим і всього іншо- го, що люди думають про людську неповторність. Tак ізсередини приймається цінність індивідуальності у всіх її проявах, навіть та- ких, які нещодавно вважалися дивацтвами, патологією, відхилен- нями, девіантною поведінкою. Tепер це просто варіації на певну тему, які нікого особливо не напружують.
Г. Оллпорт вважав, що кожна людина є сама по собі ідіомою, явним порушенням видового синтаксису, і цю думку хочеться по- діляти. Для визначення індивідуальності згадаймо грецьке слово “atomon”, що позначає неподільне. Tак говорять про когось чи щось, що існує в єдиному екземплярі. Tак називають об’єкт, про який можна сказати щось конкретне, визначене, певне. Індивідуа- льне не може бути замінним, повторюваним, типовим. І для того, щоб бути, залишатися індивідуальністю у внормованому суспіль- ному оточенні, необхідно докладати не менше зусиль, ніж для того, щоб стати зрілою особистістю.
Як підкреслює С. К. Нартова-Бочавер, сьогодні людина, сто- мившись від жахів масової культури, гостро відчуває потребу збе- реження своєї приватності, суверенності. Психологічну суверен- ність визначають як здатність людини контролювати, захищати і розвивати свій психологічний простір, виокремлюючи “своє”, встановлюючи межі, проявляючи повагу до світу іншого, вміючи вести з ним діалог [Нартова-Бочавер, 2008, с. 9–11].
Кожна культура як система, що саморозвивається, має бути оснащеною, на думку Ю. M. Лотмана, механізмами для вироблення невизначеності. Збереження, цінування індивідуальності є одним із суто психологічних механізмів вироблення особистісної невизна- ченості. Невизначеність створює резерв внутрішньої варіативності, що сприяє зростанню чутливості та готовності до перетворень. Як- би культурі чи особистості колись і вдалося б досягти рівноваги, що було б рівносильно непорушності і смерті, вони зайшли б у глухий кут, руйнуючи себе.

І останній вплив сучасності на особистісне самоконститую- вання є дискурсивним, соціально семантичним. Завдяки поглядам Р. Барта, Ж. Дельоза, Ж. Дериди, M. Фуко та інших великих фран- цузів ХХ століття сьогодні все більше утверджується принципове для постнекласичної парадигми лінгвістичне трактування реально- сті, розуміння навколишньої дійсності як мовного світу, а особис- тості – як автора тексту свого життя.
Варто згадати M. Фуко, який визначав мову як головного но- сія культури (див.: [Кенінг, 2003]). Спадають на пам’ять численні вислови Й. Бродського про письменника, який пише під диктовку своєї мови, будучи її слугою, жертвою, механічним засобом, знаря- ддям. Mова, за Бродським, є Верховною Реальністю, можливо, на- віть Богом. Це її люди метафорично називають Mузою, що надихає творця [Бродский, 2000].
Завдяки мові людина витлумачує для себе дію всіх попере- дніх соціальних впливів на особистість з боку сучасності. Реаль- ність, у якій особистість, асимілюючи набутий досвід, здійснює завдяки рефлексивним процесам довготривалий самомоніторинг, прогнозує майбутнє, є пріоритетно лінгвістичною. Під впливом нових конфігурацій життєвих умов постійно виникають нові кон- тексти життєтворення.
ХХІ століття з його телевізійно-комп’ютерною, усе більш ін- тернет-залежною культурою вимальовується як століття мовне, віртуальне,  імажинативне.  Наведу  з  цього  приводу  думку
M. Епштейна, висловлену ним у статті “Ім’я століття”. ХХ століття було століттям Влади, Mогутності, Енергії, Сили, тобто всього, чо- му відповідає англійське слово Power. Зрозуміло, що науково- технічні і суспільно-політичні потужності й надалі зростатимуть, але вони вже слугуватимуть не так підкоренню реальності, як про- никненню в інші виміри і світи, можливі, ймовірні, віртуальні. “Влада, досягаючи меж світу, потребує чогось іншого, примножен- ня самих світів” [Эпштейн, с. 5].
Взаємний процес “кореспондування” між культурою і особи- стістю не може існувати поза мовою, поза дискурсом. В “Енцикло- педії постмодернізму” дискурс визначається як наділений значен- ням фрагмент мови, що може не лише віддзеркалювати певні групові практики, але й конституювати їх. С. Mілс підкреслює, що дискурси складаються з таких висловлювань, які мають значення,

силу та вплив у суспільному контексті. Важливо зазначити, що дискурс є мовним процесом, а не системою; це ситуативний і куль- турний контекст, як підкреслює Дж. Кініві. Для розуміння постнек- ласичної  особистості  важливо  згадати  також  соціолінгвіста
M. Стабса, який наголошує, що дискурс завжди інтерактивний, пе- редбачає певну тривалість та наділений глибшою послідовністю, ніж текст (див.: [Джоліф, 2003, с. 126–127]).
Дискурс – це форма об’єктивації змісту свідомості, що вер- бально артикулюється. Він регулюється типом раціональності, що домінує в певній соціокультурній традиції. Він є рефлексивною мовною комунікацією, мовною практикою, що екстраполюється далеко за межі конкретних речень. Людина як носій дискурсу зану- рена в дискурсне середовище, яке і є тим єдиним світом, у якому вона існує. Oсобистість у межах певного дискурсу стає тим, чим вона є, завдяки контексту, в якому перебуває, зауважує Х. Л. Хікс (див.: [Mожейко]).
Постмодерністський дискурс інтерпретується як такий, що має креативний потенціал, яким він постійно підживлює особис- тість. Завдяки закладеній у ньому тенденції до галуження, гілку- вання смислів, цей новітній дискурс забезпечує поліфонічність особистості, її відкритість новому. Крім того, постмодерністський дискурс як принципово нелінійний не підкоряється примусовій зо- внішній каузальності, відкриваючи перед особистістю нові виміри свободи.
M. O. Волкодав порівнює дискурс із “листковим фруктовим пирогом”, у якому коржі визначають загальну структуру (щодо дискурсу – задають тон), а фрукти (концепти) є тим самим десерт- ним наповненням, яке, власне, і дає підставу говорити про його специфічний смак [Волкодав, 2007].
У складній, неоднозначній реальності постмодерна особис- тість стає релятивною, ситуативною, ірраціональною, еклектич- ною. “Схопити”, “утримати” цей плинний феномен, що інколи вже скидається на міф, можливо лише за допомогою соціальної семан- тики. Тоді все, що не вдається описати, використовуючи мову, роз- глядається як позасеміотична сфера, якої ніби взагалі немає, яка ніби не існує. Щоб стати соціальною і культурною реальністю, пи- ше Н. M. Зарубіна, необхідно бути осмисленим у знаках метамови [Зарубина, 2007].

Можна сказати, що особистість стає соціокультурною реаль- ністю, коли осмислює себе і своє життя в певних дискурсах. Соціо- семантичні особливості взаємодії особистості і світу на кожному етапі постановки нових життєвих завдань накладають відчутний відбиток на бачення майбутнього. Комунікативна реальність осми- слюється як інтерактивна, мова стає знаково-символічним засобом самоконституювання.
Oтже, впливи сучасності на особистість можна позначити:
⦁    як соціокультурну контекстуальність, що забезпечує під- вищену чутливість, сензитивність особистості до голосів культури, релігії, політики, економіки;
⦁    як діалогічну комунікацію, що передбачає діалог особистості і культури, спілкування з реальним та уявним оточенням, з минулим, теперішнім і майбутнім;
⦁    як множинну ідентифікацію з численними й невпинними переживаннями себе в різних іпостасях;
⦁    як толерантність до своєрідності, що підкреслює характе- рне для постнекласичного світу зростання поваги до унікальності кожної особи, неповторності її життєвого світу;
⦁    як акцент на лінгвістичному існуванні реальності, розумінні її як дискурсу, що сприяє самоконституюванню особис- тості.

⦁    Пошук шляху: майбутнε у мpіях, цілях, домаганнях, Завданнях
Сучасна психологія приділяє велику увагу феномену часу, наголошуючи на важливості життєвого планування, прогно- зування, передбачення. Oсобистість заворожує напруга між “прос- тором досвіду” та “горизонтом очікувань”, що лежить в основі історичної темпоральності, на думку відомого німецького історика Р. Козеллека.

Актуальність пошуку шляхів моделювання майбутнього пов’язана з прагненням людини бути господарем свого життя, вті- лювати бажання, реалізувати домагання, контролювати несподіва- ні, стихійні впливи. Лише відчуття хоча б часткової впорядковано- сті, “приборканості” майбутнього забезпечує довіру до світу, переживання внутрішньої свободи при організації сьогодення.
Проблема життєвого планування та оптимізації самореаліза- ції опинилася в центрі західних (З. Бомен, П. Бергер, П. Глізон, T. Лукман, Л. Mак-Ней, M. О’Доннел, M. Сомерс, Дж. Гібсон) та вітчизняних   (К. О. Абульханова-Славська,   Л. І. Анциферова,
T. M. Березіна,  О. Г. Злобіна,  Д. О. Леонтьєв,  В. С.  Mагун, Г. Я. Mінєнков) соціологічних та соціально-психологічних дослі- джень. Показово, що остання книга А. В. Петровського, яку він за- кінчив диктувати в останню ніч свого життя, має назву “Психоло- гія і час” і спрямована на обґрунтування необхідності створення так званої хронопсихології, тобто соціальної психології часу.
Mайбутні події прогнозуються ймовірнісно, і людина ймові- рнісно організує свій життєвий досвід, що було експериментально підтверджено І. M. Фейгенбергом та В. А. Іванниковим. Людина намагається враховувати частоти, з якими події в її житті трапля- ються, і кожен має свій індивідуальний поріг імовірнісного прогно- зу. Але надзвичайно значущі події можуть враховуватися і за умо- ви низької ймовірності.
Як слушно зауважує Дж. Келлі, прогноз майбутнього є най- важливішою функцією психіки. Процес передбачення циклічний за своєю природою, про що свідчить розроблена У. Найссером модель сприймання і переробки інформації. Людина завжди використовує прогностичні схеми, що готують до сприймання дійсності, і без таких готових трафаретів нічого не засвоюється (див.: [Фрейджер, 2001]). Залежно від сили антиципативного потенціалу, який має особистість, створюються передумови для формування більш-менш вдалих антиципаційних схем реальності, виникають індивідуальні способи самопрогнозування [Батраченко, 1996].
Ставлення до майбутнього в деяких соціологічних теоріях трактується як певною мірою волюнтаристське, і ступінь волюнта- ризму обумовлена наявністю індивідуальних ресурсів та соціоку- льтурного капіталу. Соціальна ситуація невизначеності розмиває статуси і межі між соціальними верствами, нормативний контекст і

культурні форми. Поведінка індивідів у такій ситуації неминуче стратегізується, тобто, намагаючись оволодіти контролем над не- стабільною ситуацією, людина має “піднятися” над метушнею по- всякденності, інвентаризувати доступні ресурси. Оцінивши власні можливості, загрози і виклики з боку контексту, вона вибудовує ланцюжок раціональних, як вона їх розуміє, дій, спрямованих на адаптацію, подолання невизначеності і життєвих труднощів.
Структурування майбутнього залежить від структурованості та асимільованості минулого і теперішнього, від усвідомлення то- го, що саме в минулому вплинуло на вже розгорнуте сьогодення. Серед внутрішніх передумов слід назвати також психологічну го- товність людини до втілення своїх найпотаємніших й найважливі- ших інтенцій, які мають змінити її життя. Певний вплив мають та- кож індивідуально-психологічні характеристики людини, а саме її здатність передбачати майбутнє, так званий антиципативний поте- нціал, футурогностичні потреби та прогностичні здібності (терміни І. Г. Батраченка).
Рух самовизначення передбачає більш-менш вдале проеку- вання власних потенцій у майбутнє. Ніякої остаточної завершенос- ті в такому розумінні людини, що самоконструюється, принципово немає і не може бути. Важливо, щоб людина була готова і здатна постійно змінюватися, вибудовуючи себе у часі життя через бачен- ня реальних перспектив і постановку першочергових життєвих завдань.
Виходячи із соціально-конструктивістського підходу, особи- стість існує передусім інтерперсонально, а не інтраперсонально; вона є соціальною конструкцією і проявляється діалогічно. Моно- культурна орієнтація в постнекласичному світі перетворюється на соціокультурну. Лінгвістична реальність, у якій відбувається аси- міляція набутого досвіду, здійснюється самомоніторинг, відбува- ються рефлексивні процеси, реалізується прогнозування майбут- нього, є пріоритетною.
Зрозуміло, що для тих, хто глибоко зав’яз у традиціях меха- ністичної науки, де підкреслюється порядок, передбачуваність і причинно-наслідкові зв’язки речей, сучасні контекстуальні підходи на перший погляд видаватимуться хаотичними [Сарбин, 2004, с. 10]. Але для нас важливо підкреслити саме рух, зміни, трансфо- рмації, постійну появу під впливом нових конфігурацій життєвих

умов нових контекстів особистісного майбутнього, які можна по- різному представити в наративі про себе.
Коли об’єктом дослідження стає людське життя, в якому роз- гортається самоконструювання особистості, не зайве було б слідом за O. Г. Асмоловим згадати відоме висловлювання T. Рібо: “Психі- ка так само впливає на життя, як тінь на кроки пішохода”. Tому серед методів, які будуть використані при дослідженні життєвих завдань, крім теоретичного аналізу (опис, аналіз, інтерпретація), передбачається зробити акцент на таких якісних способах роботи з цим складним феноменом, як наративний аналіз, дискурс-аналіз, case-study, вивчення біографій тощо. Адже здатність людини до постановки життєвих завдань навряд чи можна вимірювати в пара- метрах кількості, інтенсивності чи повторюваності.
Oднією із функцій соціальної науки є створення образів май- бутнього, покликаних направляти соціальні інновації. За відомою теоремою Ф. Tомаса, якщо ситуацію визначено як реальну, вона реальна за своїми наслідками [див.: Прогнозное …, 1989]. Соціаль- на психологія особистості на своєму рівні створює образи майбут- нього життя людини, якого вона варта, якого прагне, яке моделює, і ці образи стимулюють до формулювання життєвих завдань як най- важливіших персонологічних інновацій.
Форми самопрогнозування можна умовно поділити на дві групи за критеріями структурованості, раціональності, довготрива- лості, рівня енергетичного забезпечення та реалістичності.
⦁    Структуровані, раціональні форми прогнозування:
⦁    життєва перспектива – картина майбутнього, що включає складний взаємозв’язок очікуваних подій; відтворює загальну спрямованість, враховуючи потенції розвитку; може бути не лише позитивною; не передбачає вольових зусиль;
⦁    життєва програма – цілісна модель життєвого шляху, ма- триця життєвих цілей щодо всіх сфер життя; деталізує кроки дося- гнення; завжди позитивна; передбачає вольові зусилля, певну суб’єктність;
⦁    життєва мета – заздалегідь запланований результат того, до чого прагне людина;
⦁    життєвий план – конкретизація цілей у хронологічному і змістовому аспектах;

– життєва стратегія – спосіб реалізації цілей у певному по- рядку і послідовності.
⦁    Неструктуровані, ірраціональні форми прогнозування:
⦁    мрія – наочний, інтимний образ бажаного майбутнього, що може бути як короткочасним, так і дуже довготривалим;
⦁    надія – стійке, тривке емоційне передбачення, майже са- монавіювання; перспектива частіше довготривала, інколи – все життя;
⦁    фантазія – далеке від дійсності, не дуже емоційно забарв- лене уявлення людини про майбутнє, що відтворює неусвідомлені бажання;
⦁    бажання – потяг, що відображає потребу; переживання, які переходять у дію завдяки великій енергетиці;
⦁    передчуття – переживання ймовірності певних подій (як позитивних, так і негативних) у недалекому майбутньому.
Життєві завдання важко віднести до однієї із цих груп. Tакі завдання переживаються людиною дуже інтенсивно, оскільки від- творюють пошук нових сенсів, глибинних підвалин існування та самопроявів. Екзистенційний зміст завдань передбачає їх усвідом- лення і структурування. Рівень енергетичного забезпечення та реа- лістичність життєвих завдань вищий за інші форми самопрогнозу- вання. За довготривалістю їх можна порівняти із життєвими цілями, оскільки завдання орієнтують на цілий період життя, який розгортається між двома нормативними чи ненормативними кри- зами.
При порівнянні завдань із цілями впадає в очі фіксованість мети на конкретному, заздалегідь запланованому результаті, тоді як при постановці завдань справа не так у результаті, як у процесі. Завдання спрямоване на процес самоздійснення, який треба напов- нити певним сенсом. Наприклад, людина ставить собі мету знайти роботу за спеціальністю, у непоганому колективі, з хорошою зар- платнею, з кар’єрними перспективами, не дуже далеко від дому. А життєве завдання в цей період буде формулюватися як спроба реа- лізувати себе, свої здібності, свої потенції саме в професії. Поста- новка завдань передбачає досягнення певної якості життя, відпові- дної розгорнутості потенціалу, а не лише якогось окремого результату.

Формулюючи цілі, людина орієнтується на вибір засобів їх досягнення. Mета завжди довільна, вона не виникає сама собою лише під впливом ситуації. Людина ставить її і відповідає за її до- сягнення. Буває, мета виправдовує засоби, а інколи вона вимагає насилля над обставинами чи над собою. Життєве завдання перед- бачає передусім розгляд і врахування умов його реалізації. Воно не довільне, а постдовільне і тому не передбачає надмірної суб’єктності. Навпаки, очікується повага до ситуації, обставин, лю- дей, що навколо.
Самоздійснення, етапи якого пов’язані з формулюванням життєвих завдань, – це не просто черговий цикл розгортання поте- нціалу. Це зміни себе і свого життєвого світу в теперішньому під впливом власного минулого, якщо набутий досвід усвідомлено, відрефлексовано. Водночас це й трансформації життєвого світу під впливом майбутнього, яке очікується, планується, сприймається як бажане і достойне.
Нараз це і зміни себе під впливом далекого і близького ото- чення. Під далеким оточенням мається на увазі соціокультурний контекст з його традиціями, стереотипами, нормами. До близького оточення належать рідні, друзі, кохані, вороги, тобто всі позитивно і негативно значущі люди з їхніми впливами, експектаціями, дома- ганнями. До кола значущих людей можуть входити і взірці для на- слідування, ідеали, що жили дуже давно. Tому при постановці за- вдань не слід забувати про інтерперсональний контекст.
Способи прогнозування майбутнього можуть бути екстрема- льними і неекстремальними. До екстремальних відносимо кризове прогнозування, яке є вимушеним, терміновим. Вивчаючи життєву кризу, ми розглядали її як тимчасову втрату повсякденної прогно- зованості майбутнього, період трансформації життєвого світу, що стимулює руйнацію віджилих взаємин та вироблення нового став- лення до часу свого життя. Криза трактувалася нами як вагомий імпульс, що підштовхує людину до моделювання іншої, зміненої, відредагованої траєкторії саморозвитку, до реконструкції зв’язків між минулим, теперішнім і майбутнім, що істотно впливає на са- мопрогноз [Tитаренко, 2009а].
Дослідження показали, що кризові ситуації спонукають до часом важких спроб зазирнути в майбутнє, але несподіваний, тота- льний, руйнівний характер кризових світоперетворень нерідко по-

збавляє людину ресурсів для вчасного, зваженого і, відповідно, адекватного самопрогнозу.
До неекстремального прогнозування слід віднести здатність особистості до життєвого вибору. Якщо людина вчасно не готова проаналізувати альтернативи і зробити вибір, що змінив би траєк- торію її життєздійснення, будуть створені умови для виникнення позачергової кризи, оскільки саме криза спрацьовує як аварійна система, коли вчасно не відбувається покрокових прогнозованих перетворень життєвого світу особистості. Незаплановане майбутнє хаотично вривається в сьогодення, відразу стаючи невідворотним.
Розроблена нами особистісна типологізація спроможності і, відповідно, неспроможності до життєвого вибору базується на ві- кових модифікаціях життєвого світу. Серед типів особистісної не- компетентності, пов’язаних із неспроможністю вибирати, визначе- но егоцентричний, конформний, нормативний та релятивний.
Спеціальну увагу було приділено емпіричному дослідженню соціально-психологічної компетентності юнацтва, що опосередко- вує ефективність життєвого вибору. Визначено роль окремих скла- дових компетентності у налагодженні міжособистісної взаємодії завдяки вдалому прогнозуванню поведінки партнера (Л. А. Лєпі- хова).
Показано, що стан відчаю викликає різке обмеження альтер- натив при спробі життєвого вибору і може призводити до аутоагре- сивної (самодеструктивної) поведінки. У молоді, чий розвиток ускладнено фрустрованістю значущих потреб, якій притаманний певний індивідуально-типологічний профіль, схильність до аутоаг- ресивної поведінки проявляється як прагнення до екстремальних ситуацій, ризикованих видів спорту і туризму (альпінізм, спелеоло- гія). Емпіричне дослідження, проведене T. O. Ларіною, дає підста- ви стверджувати, що такі риси “ризикованої” молоді, як невпевне- ність у собі, конформність, тенденції самозвинувачування, проявляються тим сильніше, чим менше людина осмислює власне життя, тобто чим складніше й неадекватніше вона прогнозує май- бутнє.
Вивчення різноманітних ситуацій, серед яких були вибір су- путника життя (O. Я. Кляпець), вибір професійної спеціалізації (Н. O. Tатенко), вибір у ситуації психосоматичних перешкод, ви- кликаних онкозахворюванням (С. Я. Карпіловська), показало, що

готовність прогнозувати майбутнє зазвичай стимулюється певними життєвими подіями і внутрішньою незадоволеністю ступенем са- моздійснення. Кожний самостійний і відповідальний акт вибору задає новий горизонт прогнозу, сприяючи трансформації застарі- лих смислів у смисли більш реалістичні та перспективні.
Розглянувши раціональний та ірраціональний, екстремальний та неекстремальний способи моделювання майбутнього, ми зосере- дилися на дослідженні механізмів, що забезпечують це моделю- вання.
Складним механізмом перспективного бачення особистістю свого майбутнього достойного життя, за нашими даними, є життєві домагання, що складаються з трьох “підмеханізмів”. Завдяки пер- шому – семіотичному – туманні амбіції означуються, а розпливчас- те майбутнє первинно структурується. Далі активізується механізм наративізації, забезпечуючи складання історії про гідне життя, що має настати. Футурологічний наратив органічно поєднує переосми- слене минуле, переживане сьогодення та бажане майбутнє. На за- вершальній стадії розгортання домагань активізується третій під- механізм, що дістав назву самоозадачування. До цієї стадії дозрівають не всі особистісні домагання, а лише ті, що мають шанс перетворитися на конкретні життєві завдання, які стають способом прогнозування майбутнього через операціоналізацію задуму, пов’язаного з майбутнім гідним життям.
Дослідження Л. M. Долгих, спрямоване на вивчення впливу статеворольових стереотипів на кар’єрні домагання молоді, підтве- рдило гіпотезу про залежність прогнозування майбутнього від усталених суспільних уявлень про імідж чоловіка і жінки. Вияви- лося, що визнання важливості кар’єри для самоздійснення практи- чно однакове для чоловіків і жінок. Проте чоловіки краще усвідом- люють близьку і віддалену професійну перспективу та відповідальніше обирають стратегії реалізації домагань. Mолоді жінки більше зорієнтовані на реалізацію власних професійних ін- тересів, тоді як у домаганнях чоловіків превалює посада, право приймати рішення, керувати. Рівень стереотипності статеворольо- вих уявлень є більш високим у чоловіків [Долгих, 2007].
Вивчення домагань підлітків, юнацтва і молодих учителів, проведене Л. А. Лєпіховою, показало, що достойне життя тракту- ється більшістю випробуваних як поєднання привабливої, високо-

оплачуваної, перспективної роботи, міцної сім’ї, стабільного доб- робуту та здорового способу життя. Якщо у підлітків основна увага зосереджена на комфорті та самоствердженні в спілкуванні, то у старшокласників починає домінувати успішність навчання як май- бутнього професійного старту. Молоді вчителі бачать зміст про- гнозів у досягненні соціального визнання та підвищенні професій- ного статусу.
Шлюбно-сімейні  домагання  розглянуто  в  дослідженні
O. Я. Кляпець як комплекс очікувань, бажань, надій стосовно май- бутньої сім’ї, свого партнера, дітей, взаємин. Ці домагання моде- люють сім’ю, на яку молода людина розраховує, яку вважає гідною себе. Нереалістичні сімейні домагання партнерів можуть призводи- ти до емоційного вигорання, що проявляється в знеціненні сімей- ного способу життя, апатії у взаєминах подружжя.
Довівши, що самоконституювання особистості передбачає операціоналізацію життєвих домагань у завданнєвих практиках, ми зосередилися на вивченні життєвих завдань як найбільш конкрет- них, “заземлених” способів моделювання майбутнього. Завданнєві практики зазвичай пропонують відповідні трансформації життєвої траєкторії та пошук особистістю чергової оновленої ідентичності.
При постановці життєвих завдань людина враховує відразу дві конститутивні площини життя: часову і просторову. Самоздійс- нення розгортається в часі життя, структуруючи його відповідним чином, та в просторі значущих стосунків, у ціннісному, моральніс- ному просторі соціальної взаємодії. Психологічний простір під впливом життєвих завдань також переструктуровується: хтось стає для людини соратником, близьким товаришем, чимось більшим, а хтось втрачає свій колишній статус. Tут відіграють роль і взаємні чи односторонні почуття обов’язку, і відповідальність, і взаєморо- зуміння.
Життєві завдання – це спосіб реалізації найважливіших форм самопрогнозування, які є найреальнішими з точки зору готовності до них як самої людини, так і зовнішньої ситуації. Вони є завдан- нями на самоздійснення шляхом чергового сенсопородження чи сенсокоригування. У завданнях взаємодіють, синтезуються внутрі- шні прогностичні схеми, що спираються на відрефлексований до- свід, батьківські сценарії, актуальні ситуаційні змінні. Життєві за-

вдання задають масштаб, пролонгованість самоздійснення та його продуктивність
Життєві завдання, які людина ставить перед собою, стають одиницями смислового структурування її майбутнього. Завдяки завданням людина орієнтується у спектрі варіантів майбутнього, обираючи той варіант, для якого є реальні умови, якому вона при- писує ранг найбільш наповненого потенційним смислом. Якщо людина ставить перед собою адекватні життєві завдання, вона стає продуктивною і успішною, створюючи таким чином реальні мож- ливості для розгортання власного потенціалу. Життєві завдання синтезують часову і смислову перспективи, через них експлікують- ся найголовніші, найглобальніші життєві домагання особистості. Вони є своєрідним персонологічним хронотопом, оскільки об’єднують у собі як психологічний час, так і простір.
Аналіз наративного біографічного конструювання майбут- нього показав зв’язок його з магістральними культурними сюжета- ми типу героїчної драми, історії завоювання, love-story тощо. Жит- тєве завдання, що формулюється як футурологічний наратив, відповідно до сюжету набуває рис креативності, конкурентності, еротичності чи екологічності. Життєвий шлях у цьому контексті можна уявити як килим, що тчеться з численних автонаративів, які примхливо поєднують минуле, теперішнє і майбутнє відповідно до сюжетного пакування досвіду.
Колективом лабораторії було апробовано дослідницьку ме- тодику “Життєві завдання особистості”. Після апробації, фактори- зації шкал та кластерного аналізу виявилося, що найбільш пошире- ними є такі моделі життєздійснення: ідеалістична з інфантильними за змістом та способами досягнення завданнями, зріла з адекват- ною смисловою наповненістю завдань та захисна із штучністю в завданнєвому баченні майбутнього та мотиваційною дефіцитарніс- тю.
Молодь, для якої характерне зріле самоозадачування, пози- тивніше ставиться до майбутнього, менше орієнтується на комфорт і благополуччя, статус і визнання. Вона краще структурує час жит- тя, має розгорнутішу перспективу і розвинуту творчу мотивацію. Цікаво, що життєві завдання цієї групи тісніше пов’язані зі сферою здоров’я, хоча в цілому по вибірці ця сфера не є популярною, по- ступаючись сім’ї, дружнім стосункам, навчанню та роботі. Ще ці-

кавіше, що молоді жінки у своїх життєвих завданнях порівняно з чоловіками активніші і відповідальніші у моделюванні власного майбутнього у сферах навчання, роботи і здоров’я і не дуже пере- ймаються сім’єю.
Tаким чином, особистість розвивається, набуває зрілості в динаміці самопрогнозування, і штучно зупиняти її, навчаючи жити в індивідуалістично-гедоністичному режимі актуального моменту, лише “тут і тепер”, – ілюзія, хоча така думка поширена у психоте- рапевтичній спільноті.
Кризовий спосіб моделювання майбутнього, незважаючи на його неточність, стихійність, інколи хаотичність, усе ж стає енерге- тичним поштовхом для радикальної зміни життєвого задуму, гене- ральної реконструкції життєвого світу.
Більш поширеним і неекстремальним є такий спосіб побудо- ви майбутнього, як життєвий вибір. У даному випадку незадоволе- на процесом життєздійснення особистість зазвичай має можливість не квапитися, порівнюючи альтернативи. Обравши горизонт про- гнозу, вона проектує на майбутнє значущі смисли в інакших конфі- гураціях чи розпочинає нові причинно-наслідкові ряди самоздійс- нення.
Уточненню, поглибленню, індивідуалізації особистісного моделювання сприяє усвідомлення і прийняття часто прихованих, замаскованих життєвих домагань як механізму самоздійснення. Семіотизація, наративізація та самоозадачування як етапи розгор- тання цього складного механізму сприяють конструюванню такого майбутнього життя, якого особистість варта.
Зрілі домагання як генеральний проект перебудови життєво- го світу операціоналізуються, перетворюються на життєві завдан- ня, що стають найбільш точним, реалістичним, покроковим особи- стісним прогнозом. Як сміливі архітектурні задуми підкріплюються інженерними розрахунками, щоб утілитися в життя, так і домаган- ня набувають перевтілення в завданнєвих практиках, що форму- люються у вигляді футурологічних наративів. Сюжети наративів виступають зручною формою пакування і індивідуального досвіду, і досвіду спільноти, генерації, культури.

⦁    Соціально-психологічна природа життεвих Завдань
та їхні властивості
Що таке “життєве завдання” як психологічне поняття? Дехто з теоретиків говорить про життєве завдання психіки як такої, що полягає у здійсненні адекватної зовнішньому середовищу і внутрі- шнім станам суб’єкта поведінки й діяльності [Чуприкова, 2007, с. 7]. У такому розумінні завдання ніхто не ставить і спеціально не реалізовує. Воно існує разом із психікою, і його головна мета – адаптація до світу матеріальної та духовної культури, в якому є минуле, теперішнє й потенційне майбутнє та закладені нереалізо- вані можливості розвитку.
Навряд чи правомірно розглядати завдання як суто зовнішній чинник, що детермінує активність суб’єкта, хоча така тенденція здавна існує в зарубіжній психології. У вітчизняній традиції, пов’язаній з іменами M. Я. Басова, С. Л. Рубінштейна, В. O. Tатен- ка, підкреслюються внутрішні джерела активності, а завдання подається як сукупність мети суб’єкта та умов, у яких воно виникло.
Якщо звернутися до історії психології, то спочатку термін “завдання” розглядався в мисленнєвому контексті як комплекс, що схематично антиципує, допомагаючи виникненню “прогалини” в невідомому. За С. Л. Рубінштейном, мислення не зводиться до ви- рішення вже поставлених, сформульованих завдань. Попередній аналіз проблемної ситуації дає змогу поставити нове завдання. К. Дункер, Дж. Саймон і Г. Шоу, характеризуючи проблемну ситу- ацію, доводять, що вона виникає, коли в індивіда є мета, але він ще не знає, як її досягнути (див.: [Балл, 2006а, с. 134–135].
У загальній теорії завдань Г. O. Балла завдання є системою, серед компонентів якої, по-перше, виявляється предмет завдання, що перебуває у певному вихідному стані, і, по-друге, вимога за- вдання, тобто модель потрібного стану цього предмета. Система операцій, за допомогою яких можна вирішити завдання (тобто пе-

рехід предмета з наявного стану в той, що вимагається), має назву способів вирішення завдання. Вирішення стає можливим завдяки існуванню певної сукупності зовнішніх і внутрішніх засобів досяг- нення результату [там само, с. 160–161].
Коментуючи це визначення з позицій даного персонологічно- го дослідження, слід зауважити, що життєве завдання постає перед особистістю, “вплетеною” у соціокультурний дискурс і готовою до самозмін.
У персонології термін “життєві завдання” набув відповідного статусу завдяки працям А. Адлера, який виділив три найважливіші життєві завдання (працювати, дружити, любити), що визначають життєвий стиль і детермінують можливість конструктивного жит- тя. Як бачимо, всі ці завдання є формами взаємодії, способами осо- бистісного самоздійснення в соціумі. Ïх постановка і виконання неможливі поза соціальним контекстом, у персонологічному вакуумі.
Крім глобального визначення життя як суцільного завдання, що пропонував свого часу К. T. Юнґ, можливе і визначення особис- тості як набору завдань. “Людина par excellence є твариною, що вирішує завдання, яка не має ніяких інших обдарувань, крім цієї рідкісної дорогоцінної здатності до роботи з множинними образа- ми” [Уилер, 2005, с. 130]. Людина виживає в мінливому соціально- му середовищі завдяки власним прогностичним здібностям, оскіль- ки може обмірковувати заздалегідь свої дії і вчинки, перевіряючи їх як способи конструювання нової ідентичності.
Людина ставить перед собою завдання тоді, коли хоче якось структурувати той хаос, яким є для неї власне майбутнє, наповнити його чимось важливим і значущим. Tак створюється своєрідна ри- зома проектів-перспектив, які набувають напруженої векторності в кожному конкретному завданні.
Зовнішніми передумовами оптимального життєвого завдання стають готовність середовища, спроможність оточення допомогти, підтримати, вступити у продуктивний діалог.
І все ж, скільки б ми не намагалися назвати всі зовнішні і внутрішні передумови постановки життєвих завдань, “дух випад- ковості надає сили й особливого аромату” самоозадачуванню, як сказав би Р. Барт, якби писав на цю тему. Ставити завдання означає

обирати з багатьох варіантів, і таке обрання – не діалектичний мо- мент, а миттєвий контакт між свободою і волею.
Зазвичай життєве завдання має чітку належність і діапазон вживаності в межах конкретного періоду індивідуального життя. Передати власне колись не вирішене завдання, наприклад, своїм учням чи дітям як естафету просто неможливо. Завдання завжди має свій фокус вживаності, тобто в межах уже визначеного діапа- зону одна людина намагається реалізувати життєве завдання у професійній сфері, а інша – у сім’ї чи у сфері здоров’я. Вже арти- кульоване завдання може бути відносно відкритим для його пода- льших редагувань відповідно до зовнішніх і внутрішніх змінних.
У життєвого завдання завжди є свій історичний зміст (воно звідкись виникає, десь у минулому має конкретні корені), актуаль- не для сьогоднішньої життєвої ситуації та стану людини значення та майбутня цінність, яку сьогодні важко чітко уявити. Моделюючи майбутнє, людина розгортає проекції своєї нової бажаної ідентич- ності через життєві завдання. Проектів існує більше, ніж завдань, і щоб вони стали завданнями, людина має зважити ймовірність їх реалізації відповідно до сприятливості чи несприятливості соціоку- льтурного контексту, не забувши при цьому про персональну вмо- тивованість, власну здатність долати перешкоди.
Життєві завдання нерідко стають багатосмисловими, оскіль- ки враховують і власні індивідуальні смисли, і бажання рідних, і потреби професійної громади, і навіть інколи державні інтереси, перспективи розвитку соціуму. Від кількості смислів, об’єднаних в єдиному життєвому завданні, залежить його прихована проблем- ність. Ця латентна проблемність передбачає різні варіанти реаліза- ції завдань – від шаблонного, стереотипного, побудованого за ві- домим алгоритмом до зовсім нешаблонного, нового, творчого.
Д. Полкінгхорн вважає, що значення окремої події виникає внаслідок її взаємодії із сюжетом. Самі події ніякого сюжету не задають, і не кожний сюжет підходить до певного набору подій. Щоб виникла усвідомлена структура сюжету, необхідний рух від сюжету до подій, і навпаки. Запропонована структура сюжету порі- внюється з реальними подіями і кількаразово переглядається. Tема зводить докупи події, роблячи їх послідовними та взаємо- пов’язаними частинами історії (див.: [Херманс, 2006–2007, с. 12]).

Що робить той чи інший дискурс історією? На думку Й. Брокмейєра і Р. Харре, неодмінними умовами слід вважати на- явність дійових осіб та сюжету, що еволюціонує в часі. Oтже, нара- тив є найвищим рівнем дискурсу, що може бути представленим не лише в мові, але й у музиці, фільмі, балеті, у певних візуальних ви- дах мистецтва.
У психології особистості головну роль відіграють життєві іс- торії, що розповідаються автором з певних ціннісних, моральних позицій. Кожна історія, кожне оповідання про себе, крім того, ма- ють фабулу і жанр [Брунер, 2005].
Фабула (чи тема) є позачасовим, міфічним, трансцендентним аспектом оповідання. Mається на увазі честолюбна надія, справжня вірність, палке кохання, жага влади та інші ситуації, що претенду- ють на універсальність. Фабулу можна назвати сутністю оповідан- ня, його мораллю, лейтмотивом.
Сюжет (тобто дискурс) втілює фабулу в певному подієвому ряді, розгортає у відповідній мові. Завдяки сюжетові фабула стає розгорнутим оповіданням, а не слоганом чи схемою.
Жанр є формою розповіді, яку людина інколи переповідає як комічну, а інколи – як драматичну. Найбільшого поширення набу- ли такі чотири жанри: трагедія, комедія, любовна історія та сатира.
Фабульно-сюжетно-жанровий вимір нарації впливає на осми- слення пережитого, структурування досвіду. Події, які можуть зда- ватися ніяк не пов’язаними одна з одною, у розповіді про себе якось раціонально чи ірраціонально поєднуються; елементи, що бачилися незалежними, зливаються в єдине ціле. Вдалий сюжет наче заряджає своєю енергетикою; його динаміка, його плин сти- мулюють, підхоплюють, підганяють людину, і життєздійснення активізується.
Наративи нерідко відтворюють ті життєві смисли, які вихо- дять далеко за межі якогось окремого життя. Генеративність, тобто прагнення піклуватися про когось чи про щось, що буде пов’язане з життям прийдешніх поколінь, простежується в наративах певної категорії людей. Відповідно до характерної для них моделі симво- лічного безсмертя такі люди впевнені, що вони покликані допома- гати іншим, залишити по собі світові щось важливе, що їх пережи- ве.

Для виникнення потреби у створенні нового футурологічного наративу важливо, щоб завдання були своєчасними, тобто відпові- дали внутрішній логіці побудови себе і зовнішнім очікуванням. Життєва ситуація має бути для особистості складною, невизначе- ною, містити в собі інтригу, вимагати суттєвих змін у плині життя.
Tаким чином, життєві завдання – це спосіб експлікації жит- тєвих домагань особистості, що виступає як своєрідний персоноло- гічний хронотоп, об’єднуючи в собі психологічний час, простір і сенс.
При постановці контекстуально обумовлених життєвих за- вдань особистість виразно інтенціюється і стає оповідачем. Пере- буваючи в стані нарації, вона створює та ретранслює певні історії, серед яких домінують тексти про власне життя. Кожен наратив є частиною соціально-історичного та індивідуально-психологічного контексту, в якому особистість вибудовує себе і свій життєвий світ. Важливий також і контекст самого оповідання, тобто позиція опо- відача, конкретна ситуація породження наративу, наявність певно- го слухача тощо.
Життєва історія людини зазвичай є не лише описом пройде- ного життєвого шляху, а й співвідношенням минулого з майбутні- ми життєвими горизонтами. Саме очікуване майбутнє у вигляді актуальних життєвих завдань забезпечує єдність і цілісність біо- графії людини.
0дніс9 з найва$ливі&их характеристик $иттсвих завдань с “сенсовість”, ціннісність, відповідність значу=им особистісним смислам.
Будуючи свій життєвий світ, моделюючи перспективи влас- ного життя, особистість відповідним чином ієрархізує свої інтенції, бажання, наміри. Смислову сферу особистості утворюють переду- сім переживання ключових цінностей, що превалюють на даному етапі життя, акумулюючи важливі тенденції вибору напрямку са- мореалізації.
Сенс певного життєвого етапу виникає з проживання люди- ною цього етапу. Він нікому не дається безпосередньо, завжди за- лишаючись не пізнаним до кінця, таким, що потребує від особисто- сті певних зусиль, активного пошуку. Людині доводиться прориватися до власного сенсу через безсенсовість повсякденного існування, доростати до нього. Конструюючи за допомогою життє-

вих завдань новий напрямок життєвого шляху, вона генерує нові сенси.
Сенсові утворення контекстуально обумовлені, включені у різні ситуативні, особистісні, інтерперсональні контексти. Вони непідвладні прямому самоконтролю, довільній вербалізації, безпо- середнім впливам як ззовні, так і зсередини. Але опосередковані впливи сучасності, в якій перебуває, яку творить особистість, безу- мовно, простежуються. Японський, бельгійський чи український життєві контексти, безперечно, є якісно різними, і молода людина, що формує себе в кожній із цих країн сьогодні, по-різному прогно- зує власне майбутнє.
У контексті постмодерністського світогляду сенси – це зав- жди щось невизначене і, відповідно, плинне, змінюване, динамічне. Як підкреслював Ж. Деррида, сенс містить не саме слово, а слово в контексті. Двох абсолютно однакових контекстів не буває, і тому точний сенс будь-якого слова – це завжди щось невизначене і по- тенційно інше; те, з приводу чого варто вести діалог між кількома співрозмовниками або між автором і читачем. На думку Дж. Брунера, із середини 70-х років ХХ століття відбулося зрушен- ня соціальних наук у бік інтерпретативної позиції, коли сенс стає центральним поняттям, що тлумачить світ.
Oтже, життєві завдання відтворюють, екстраполюють, конк- ретизують значущі й актуальні для особистості сенси. Не проявив- шись у конкретному життєвому завданні, сенс залишатиметься ла- тентним, недостатньо усвідомленим і, відповідно, недієвим. Лише будучи артикульованим у вигляді першочергового життєвого за- вдання, сенс надає безпосередньому плинові життя певної спрямо- ваності, динамічності, конструктивності.
Наступна характеристика $иттсвих завдань – їхня перед- бачувана результативність, =о складасться з імовірності ба$а- ного результату і його детермінованості.
Внутрішні і зовнішні умови життєвого завдання передбача- ють величезну кількість змінних, а результат, який очікується, має високий ступінь невизначеності. Ставлячи перед собою завдання, людина може планувати одне, а отримати зовсім інше, вважаючи, що завдання-таки виконане. В іншому випадку людина щось спла- нувала й отримала результат, але життєва ситуація під час реаліза-

ції завдання змінилася таким чином, що тепер вона вважає своє за- вдання невиконаним.
Найбільш результативними слід вважати завдання, що мають відносно високу ймовірність та є оптимально, гнучко детермінова- ними. Додамо, що за умови високої особистісної значущості, смис- лової наповненості деякі завдання можуть набувати результативно- сті навіть при низькій стартовій імовірності.
Җе один ва$ливий вектор, =о визначас специфіку $иттс- вих завдань, – це їхня новизна, креативність. Саме нові завдання найбільшою мірою сприяють просуванню особистості вперед у са- морозвитку та реалізації власного потенціалу. Завдяки їм життя стає дедалі наповненішим і продуктивнішим. Але творчі завдання завжди є проблемними і нелегкими. Для них характерний дефіцит визначеності. І все ж зріла особистість нечасто ставить перед со- бою рутинні життєві завдання, які мають чіткий алгоритм вирі- шення і добре прогнозований результат. Tакі несамостійні “напів- завдання” характерні для раннього юнацького чи похилого віку.
Але не завжди висока новизна є однозначно позитивною ха- рактеристикою завдань, які людина ставить перед собою. Життєве завдання, що відрізняється несподіваною, необґрунтованою новиз- ною, “провисає” в повітрі, якщо не спирається на набутий досвід. Йому не вистачає більш-менш знайомого чи схожого на знайомий алгоритму, щоб мати шанс втілюватися. До того ж його прогности- чна сила не є високою. Надмірна оригінальність, з якою інколи під- ходять до постановки завдань, знижує їхню продуктивність.
Наступний вектор, без якого характеристика $иттсвих за- вдань не була б повно9, – це вектор адекватності. Адекватність (яку використовуємо, спираючись на дослідження В. Е. Чуднов- ським сенсу життя) передбачає реалістичність завдання та його конструктивність. Реалістичне завдання відповідає, з одного боку, наявним та перспективним умовам життя, а з другого, внутрішнім можливостям людини, що його перед собою ставить. Конструктив- ність завдання відтворює його позитивний вплив на особистісне самоконституювання [Чудновский, 2006, с. 9].
@иттсві завдання ма9ть тако$ характеристику відкри- тості-закритості,   якщо   користуватися   термінологією Ю. Козелецького. Під відкритими маються на увазі рішення про-

блем, коли не задані варіанти вирішення. Закриті описуються як прийняття рішення через вибір з наявного переліку альтернатив.
Життя постійно ставить перед людиною ніби відкриті за- вдання, що передбачають нетипові, оригінальні, індивідуалізовані рішення. Навряд чи трапляються у повсякденності заздалегідь го- тові, чіткі варіанти майбутнього рішення. Рідко відразу вимальову- ється альтернатива з двох варіантів. Частіше ми опиняємося перед віялом численних способів структурувати майбутнє. Інша річ, що під час “дозрівання” планів на майбутнє людині звичайно хочеться звузити первинне віяло життєвих траєкторій до більш конкретних варіантів розгортання подій, тобто перетворити чергове завдання на закрите.
Людині кожного разу потрібно самостійно конструювати для себе смислові критерії, за якими вона порівнюватиме альтернативи. Під час “дозрівання” життєвого завдання ми зупиняємося на все більш конкретних, реальних альтернативах і, таким чином, спочат- ку відкривши завдання, тепер робимо його вторинно закритим. Ця нова закритість принципово відрізняється від первинної, заданої ззовні. Вона є суб’єктною, віднайденою самостійно.
Oтже, завдання структуруються, змінюючись у діапазоні від повної зовнішньої закритості (коли все диктується незалежними від людини обставинами) чи непомірної зовнішньої відкритості (коли незбагнені можливості заважають кристалізації найголовнішого бажання) через відкритість вибіркову, часткову до завершальної внутрішньої закритості. На цій останній фазі людина вже готова обрати одну з найреальніших і найважливіших для неї альтернатив.
Җе одніс9 значу=о9 характеристико9 $иттсвих завдань с енергетична наповненість, енергосмність, =о вира$асться в їхній динамічності та довготривалості.
За критерієм статичності-динамічності життєві завдання (як і педагогічні, про які пише В. M. Чернобровкін) належать до катего- рії виразно динамічних. Як життєві умови ніколи не перебувають у статиці, так і сама особистість, яка ставить перед собою відповідне завдання, постійно змінюється, розвивається, модифікується. Tак і її завдання, що спрямовують на певному етапі життя саморозвиток, постійно уточнюються, коригуються, редагуються.
Додамо, що енергетична наповненість завдань великою мі- рою залежить від їхньої ціннісності, тобто від того, наскільки зна-

чущий смисл буде наближено в результаті реалізації певного за- вдання. Водночас “сенсовість”, ціннісність завдань теж визначаєть- ся їхньою енергоємністю, як і відкритістю чи адекватністю.
Tаким чином, основними характеристиками життєвого за- вдання, що є рухливими компонентами його ацентрованої, зміню- ваної, неієрархічної структури, слід вважати змістовність, резуль- тативність, новизну, адекватність, ступінь відкритості та енергоємність. “Пульсуюча конфігурація” життєвого завдання (як- що   користуватися   визначенням   ризомної   структури
M. O. Mожейко) передбачає в будь-який момент часу зміну взаємо- зв’язків між позначеними компонентами. Зрілість полягає в орієн- тації на все більше наповнення життя глибоким смислом, і тому особистість наважується на все більш творчі завдання, які завжди є проблемними і нелегкими. Дефіцит визначеності, характерний для творчих завдань, зменшується, коли людині вдається внести уточ- нення в умови вирішення завдання, докладно дослідити “поле”, на якому вимальовується фігура завдання.
Oтже, серед характеристик життєвих завдань слід назвати змістову наповненість, відповідність моделей майбутнього актуа- льним особистісним сенсам. Екстраполюючи на майбутнє значущі для особистості сенси, життєві завдання великою мірою стають не просто “сенсоносіями”, а й “сенсовідкривачами”.
Щоб перетворитися на “сенсовтілювачів”, завдання мають бути не лише поставленими, а й виконаними, тому ймовірність ба- жаного результату та його оптимальна, гнучка детермінованість визначають їхню результативність.
Tворчий, нерутинний характер життєвих завдань зумовлює їхню новизну, неоднозначний алгоритм вирішення. Надмірна нови- зна завдань може знижувати їхню продуктивність.
Tака характеристика життєвих завдань, як адекватність, пе- редбачає їхню реалістичність (відповідність умовам життя і внут- рішнім можливостям людини) та конструктивність (здатність спри- яти подальшому особистісному самоконституюванню).
Слід враховувати також таку характеристику життєвих за- вдань, як відкритість, коли готові варіанти майбутнього рішення не задано. Людині треба самостійно їх конструювати, щоб пізніше обрати одну з найреальніших альтернатив.

Важливою характеристикою життєвих завдань є енергетична наповненість, що визначає ступінь їхньої динамічності. Якщо за- вдання достатньо енергоємне, людина здатна спрямовувати свою життєдіяльність на його виконання протягом тривалого часу.

⦁    Завданнεві наративні практики самоконституювання
особистості
Будучи інструментом саморозвитку, розгортання свого поте- нціалу, особистість конструює себе у власному життєвому світі і водночас перетворює, видозмінює соціум. Людина не просто зна- ходить свій готовий світ; вона має його протягом життя будувати, перебудовувати, відбудовувати, оволодіваючи минулим, теперіш- нім, майбутнім і координуючи відповідно до просторово-часових координат власну повсякденність.
Об’єднуючи, осмислюючи, організовуючи окремі життєві епізоди, людина набуває досвіду, без якого моделювання майбут- нього навряд чи можливе. Вона певною мірою асимілює культуру, використовує її для індивідуальної життєтворчості, розповідаючи про себе, формуючи, можливо, надто суб’єктивний, прикрашений, ускладнений чи спрощений текст свого життя.
Для В. Франкла людське життя загалом є завданням. Завдан- ня змінюється не лише від людини до людини відповідно до особи- стісної своєрідності, а й від часу до часу – відповідно до неповтор- ності ситуації. Цінності чекають на момент, коли настане їхній час, коли неможливо буде пропустити неповторну можливість їх реалі- зувати.
За Е. Еріксоном, нове життєве завдання – це низка виборів і випробувань. Це криза, яка може завершитися успішно або завдати шкоди життєвому циклу, що загострить наступну, майбутню кризу [Эриксон, 1996, с. 454].
У життєвому русі створюється специфічна детермінація, яка особистісно опосередковує залежність попереднього і наступного

етапів життя. “Oсобистість виявляється спроможною збільшити час життя, помножити соціальний час на часовий потенціал свого роз- витку” [Абульханова-Славская, 1991а, с. 139]. Збереження свого життєвого завдання, попри будь-які зміни, забезпечує певний сми- словий зв’язок між минулим, теперішнім і майбутнім.
Незважаючи на чималу кількість досліджень, присвячених життєвим завданням, поки що не досить зрозумілою є їхня роль у смисловому структуруванні майбутнього. Відповідно, важливо проаналізувати життєві завдання як футурологічний наратив, що певним чином означує, наближає, приборкує людське майбутнє.
Oсобистість і її життєвий світ є складною самоорганізованою системою. Джерелом зрілості особистості є неврівноваженість, тоді як надто сильні інерційні зв’язки можуть призводити до зупинки в розвитку цієї складної системи і навіть її загибелі. Лише в бурхливі періоди життя, коли з якихось причин втрачається така рівновага, особистість має змогу побачити свій життєвий світ таким, яким вона його побудувала. У неврівноваженій системі стають можли- вими унікальні події і флуктуації, що сприяють розширенню масш- табів системи, підвищенню її чутливості, виникненню нової життє- вої перспективи і, відповідно, постановці нового життєвого завдання.
Людина структурує своє теперішнє під впливом нових про- фесійних досягнень, значущих стосунків, появи дітей тощо. Кризи, втрати, зради, інші болісні події також стають стимулами такого структурування, підштовхуючи до переосмислення свого життя і власної ролі в ньому. Певні соціальні (культурні) травми як прояв у свідомості людей дисфункційних наслідків корінних соціальних змін, які драматично вплинули на їхнє життя, що їх П. Штомпка пропонує називати “травмами трансформації” (див.: [Фреик, 2006, с. 10–11]), теж стають підвалинами нових переструктурувань часу життя.
Час є дуже жорстко обмеженим життєвим ресурсом. Усвідо- млення його швидкоплинності, необоротності допомагає особисто- сті відчути відповідальність за своє життя, що звучить як потреба до певного віку, до якогось значущого етапу чогось досягнути, щось реалізувати, кудись устигнути.
Майбутнє проясняється, коли з’являються нові перспективи, посилюються певні життєві домагання. Але чітке, поетапне струк-

турування майбутнього передбачає появу саме життєвих завдань, які актуалізовуються, переосмислюються, редагуються під час кар- динальних змін у житті, у ході переживання доленосних подій, у результаті запланованої чи випадкової зміни курсу руху.
При постановці життєвих завдань ураховуються не тільки особистісні, а й соціальні перспективи. Ідеться про органічне включення індивідуального життя в реальний соціально- історичний контекст. Своєчасність життєвих завдань передбачає їхню відповідність не лише логіці побудови себе, самоконструю- вання, а й зовнішнім очікуванням, прийнятим у конкретному соці- умі суспільним нормам. Створюючи текст свого життя, людина означує, в який термін має вкластися, щоб не відстати від одноліт- ків, своєчасно пройти проміжні вікові старти.
Завдання завжди визначають і суб’єктивний зміст, глибинну цінність майбутнього процесу життєздійснення, і зусилля особис- тості, спрямовані на саморух, саморозвиток, розгортання потен- ціалу.
Зовнішніми умовами оптимального життєвого завдання ста- ють так звана удача, готовність середовища, спроможність оточен- ня допомогти, підтримати, інші сприятливі обставини, що ніби за- прошують людину до його реалізації. Серед внутрішніх умов слід назвати насамперед психологічну готовність людини до втілення своїх найпотаємніших і найважливіших інтенцій, які мають зміни- ти її життя. Oсь як про це пише M. Tурньє: “Якась відцентрова си- ла виштовхує назовні мрії, видіння, плани, фантазії, бажання, нав’язливі ідеї, що живуть у мені. Tе-бо, що не існує, – претендує” [Tурнье, 1999, с. 143].
Коли людина ставить перед собою слушне завдання, вона зважає на можливості його реалізації, ситуаційні змінні, свої сили, інші внутрішні детермінанти. Адекватні завдання сприяють не ли- ше продуктивності, успішності, а й побудові цілісної позитивної Я- концепції, стійкому суб’єктивному задоволенню із життя. Tрапля- ється й протилежна ситуація, коли постійно виникають якісь зов- нішні і внутрішні обмеження, завади, перешкоди, що свідчить про несамостійність завдання, його надмірну складність або несвоєчас- ність.
Життєве “озадачування” має стратегічний і тактичний аспек- ти. Стратегічні завдання визначають глобальні за перспективами і

масштабні за змістом завдання. Тактичний аспект передбачає опе- раціоналізацію завдань відповідно до суспільно-економічної ситу- ації, реальних умов життя, власних можливостей, передбачуваних ускладнень, несподіваних перешкод та очікуваних, змодельованих результатів.
І все ж таки ми ніколи не можемо гарантувати наближення певного майбутнього, хоч би які адекватні життєві завдання не ста- вили. Адже майбутнє завжди невизначене і неконтрольоване, і то- му нам потрібна довіра до нього. Для соціальної сфери взагалі ха- рактерний значний ступінь невизначеності і неконтрольованості: як в епістемологічному відношенні – ми ніколи не знаємо точно про Іншого, оскільки він принципово “інакший”, не такий, як ми, так і в онтологічному плані – людські дії недетерміновані, “вільні” [Фре- ик, 2006, с. 11].
За П. Штомпкою, довіра є ставкою щодо майбутніх неперед- бачуваних дій інших. Довіра складається з таких компонентів, як особливі очікування щодо поведінки іншого в майбутній ситуації та переконання, упевненість у дії (ставка). Наприклад, чоловік ві- рить, що ця дівчина буде хорошою матір’ю (довіряє їй), і тому він одружується (ставить на неї). Недовіра є дзеркальним відображен- ням довіри. Це теж ставка, але негативна, коли людина очікує від інших якихось шкідливих, поганих, невигідних дій щодо себе. Те- рмін “безвір’я” пропонується використовувати для нейтральних ситуацій, коли людина не має ані довіри, ані недовіри. Таке трапля- ється в проміжній фазі побудови або втрати довіри [там само, с. 11].
Ставлячи перед собою життєве завдання, людина довіряє собі та своєму оточенню, ніби виносячи ризик за дужки. Якщо вона бу- де постійно думати про те, що станеться, коли близькі люди вчи- нять не так, як вона собі планує, що хтось не виправдає довіри, зра- дить, вона ніколи не наважиться самостійно визначати напрям руху, бажаний зміст свого майбутнього життєвого етапу. Тоді за- лишається плисти за течією, говорячи про власну чутливість до небезпеки, інтуїтивне передчуття неприємностей та цінність спон- танності.
У сучасному світі “профіль ризику” (термін Е. Гідденса) й об’єктивно, і суб’єктивно виражений дуже сильно. Теоретики піз- нього модерну навіть пропонують говорити про “суспільство ризи-

ку” (У. Бек), у якому незнані й непередбачувані наслідки діяльності стають головною рушійною силою історії та суспільства. Саме в такому соціумі довіра стає “способом примиритися зі складністю майбутнього” (Н. Луман) [там само, с. 12].
Рішення довіряти приймається зазвичай з урахуванням куль- турного контексту, норм, які його заохочують або гальмують. До- віряючи собі, своєму світові, найближчому оточенню, певним соці- альним ролям (дружина-чоловік, мати-батько) та інститутам (університетові, церкві), людина ніби розширює радіуси довіри, вибудовує піраміди довіри, що дає їй змогу сміливіше наближати власне майбутнє. Довіру можна розглядати як характеристику сто- сунків, що сприяє співпраці, і як стійку рису особистості – фунда- ментальну довірливість.
Структурування майбутнього, яке відбувається шляхом по- становки життєвих завдань, передбачає як наявність певного рівня довіри до нього, так і відповідну готовність минулого, його осмис- леність, інтерпретованість, створення специфічних наративних структур, що людина накладає на свій досвід, оформлюючи його за законами художнього тексту. Tак складається, наприклад, “наратив стабільності” – оповідання про себе, у якому події трактуються та- ким чином, що самооцінка оповідача залишається незмінною і майбутнє бачиться як продовження знайомої лінії життя, або “на- ратив прогресу” – оповідання, у якому йдеться про бажані зміни. А буває, людина складає так званий “наратив регресу”, де передбачає погіршення ситуації, інколи навіть пророкує катастрофічне розгор- тання подій і, відповідно, падіння самооцінки, зниження самопова- ги, утрату самоприйняття (див.: [Socor]).
Як зазначає І. Tроцук, наративи чутливі до часового модусу людського існування, вони впорядковують події, дії і переживання в єдиний зв’язний сюжет. Завдяки їм особистість не залишається чимось стабільним, незмінним, а є постійно змінюваною в ході ко- мунікації та самопрезентації ідентичністю, яка завжди “осюжет- нює” свій життєвий досвід.
Варто додати, що осюжетненню певною мірою підлягають і життєві перспективи. Наратив про теперішнє і минуле стає водно- час наративом про майбутнє, моделюючи відповідним чином і життєвий світ, і саму особистість із її ідентичністю. Події наративу далеко не завжди вишиковуються лінійно-хронологічно, оскільки

варіантів інтерпретацій, як і варіантів розгортання подій може бути багато. Через життєві завдання, що їх людина собі ставить, вона орієнтується в спектрі варіантів майбутнього, обираючи той із них, який уважає за найбільш наповнений потенційним сенсом.
Життєві завдання можуть визначатися як спосіб вибіркового втілення, реалізації найважливіших для людини і найреальніших у контексті ситуаційних змінних форм самопрогнозування. У за- вданнях більш-менш гнучко взаємодіють внутрішні прогностичні схеми, що спираються на відрефлексований у наративах досвід, та актуальні ситуаційні змінні, ті несподіванки, що завжди приносить плин життя.
Кожний новий за змістом етап самопобудови, самоконструю- вання, етап розгортання власного потенціалу розпочинається з по- становки нових завдань. Tак відбуваються зміни себе і свого жит- тєвого світу в теперішньому під впливом власного минулого, якщо набутий досвід усвідомлено, наративізовано. Водночас наративі- зуються й майбутні трансформації життєвого світу, які очікуються. У наратив включаються також прогнозовані впливи далекого і бли- зького оточення, соціокультурний та інтерперсональний контексти. Oтже, самоконструювання, яке планується й розгортається шляхом постановки життєвих завдань, відбувається в психологіч- ному просторі, просторі стосунків і психологічному часі, ціннісно- му часі життя. Психологічний простір синтезує в собі простір соці- альний (культура, нація, етнос, релігія) і простір приватний, особистий. Психологічний час зіставляється з тривалістю життя і можливою самореалізованістю, ступенем вияву себе, своїх потен-
цій, мірою саморозкриття, самоактуалізації.
Взаємно впливаючи одне на одне, структурується як час жит- тя, так і простір значущих стосунків, простір взаємодії. Відповідно до стратегічного бачення майбутнього етапу життя хтось набуває для людини нового статусу, наближаючись або віддаляючись. На структуру майбутнього впливає також тип обраного, свідомо чи неусвідомлено, наративу, комедійний, трагедійний чи якийсь ін- ший жанр оповідання.
Tекстовий час, представлений у життєвому завданні, має, як мінімум, три виміри: об’єктивний (календарний), концептуальний (подієвий) та перцептивний (емоційно-експресивний) [Луман, 2004, с. 53]. Не забуваймо, що за законами побудови оповідання

текст про своє майбутнє має рухатися від зав’язки до кульмінації і якогось бажаного проміжного фіналу, завершення, а також коди. Кода ніби повертає в сьогодення, допомагає побачити причинно- наслідкові зв’язки, ті сьогоднішні дії, переживання, висновки, з яких непомітно починається втілення намічених планів, реалізація домагань, досягнення прагнень.
І цей особливий часовий вимір, сюжетний вимір нарації та- кож має свій вплив на осмислення, формулювання і виконання життєвого завдання. Події, які можуть здаватися ніяк не пов’язаними одна з одною, у розповіді про себе у своєму бажаному майбутньому якось раціонально чи ірраціонально поєднуються; елементи, що здавалися незалежними, вливаються в єдине ціле. Розпливчасте, невиразне майбутнє починає проявлятися, проступа- ти ніби на екрані чи малюнку, дедалі виразніше вимагаючи від лю- дини вже сьогодні певних дій для свого втілення. Tак вдалий сю- жет наче заряджає своєю енергетикою, його динаміка, його плин стимулює, підхоплює, підганяє людину, і життєве завдання почи- нає втілюватися.
Аби поставити перед собою адекватне своїм потенційним можливостям, життєвим домаганням, соціальним очікуванням життєве завдання, людина має дорости до достатнього рівня нара- тивної компетентності, яка формується з віком. Історія про своє життя, як правило, включає оцінний та оповідальний компоненти, і якщо оцінний набуває більшої питомої ваги, краще усвідомлене, засвоєне і структуроване теперішнє дає змогу чіткіше й конкретні- ше уявити собі майбутнє. Розгорнута каузальна аргументація стає орієнтиром для закинутих у завтрашній день, передбачуваних лан- цюжків подій.
Коли людина вчиться втілювати свої несподівані бажання, ірраціональні почуття, швидкоплинні фантазії та туманні мрії в по- слідовну розповідь, вона створює додаткові ступені свободи для життєвого вибору. На думку O. В. Улибіної, якщо почуття втілено в слова, вибудовується дистанція щодо відображеної у мові реаль- ності, що припускає варіативне, неоднозначне ставлення до неї [Улыбина, 2001, с. 63]. Лише відокремивши себе від своєї подієво насиченої життєвої історії, почувши її зі сторони як чиюсь розпо- відь, людина відчуває себе в змозі взяти на себе відповідальність за реалізацію поставленого життєвого завдання.

Для наративно компетентної людини її досвід завжди неод- нозначний, не до кінця зрозумілий, повний суперечливостей та мо- жливостей нового бачення. Як у класичному фільмі японського режисера Куросави “Расемон” немає єдиної версії подій, що стали- ся з подружньою парою в лісі під час зустрічі з розбійником, і гля- дачеві пропонуються щораз інакші бачення трагедії, так і в реаль- ному житті нові життєві контексти пропонують свіжі інтерпретації минулого і, відповідно, нове бачення майбутнього.
У постановці життєвих завдань на певному етапі екстерналі- зації головним стає символічний зміст: “Щоразу, коли щось неви- диме здається невмотивованим, здоровий глузд кидає в бій важку кавалерію символу… оскільки він поєднує зриме з незримим під знаком кількісної рівності (одне значить інше) …позаяк це щось значить, воно перестає бути таким небезпечним” [Барт, 2000, с. 130–131].
Завдяки символізації у невизначене майбутнє вноситься хоча й метафорична, але все-таки ясність. Фабула, тобто сукупність по- дій, що очікуються в майбутньому, поступається місцем перед сю- жетом як частковим, вибірковим, авторським баченням фабули відповідно до чергового життєвого задуму та нового способу ін- терпретації набутого досвіду.
Tаким чином, особистість є оповідачем, постійно перебуваю- чи в стані нарації – стані створення та ретрансляції певних історій, серед яких домінують тексти про власне життя. Кожний наратив контекстуально зумовлений, тобто він є частиною соціально- історичного та індивідуально-психологічного контексту, у якому особистість будує себе і свій життєвий світ. Важливим є також контекст самого оповідання, тобто позиція оповідача, конкретна ситуація породження наративу, наявність певного слухача тощо.
Наративи життєвого досвіду, інтерпретуючи минуле, осмис- люючи теперішнє та передбачаючи майбутнє, моделюють індиві- дуальний життєвий шлях людини. Життєві завдання є енергоміст- кими, цілеспрямованими футурологічними наративами, які складаються під час завершення чергового життєвого етапу з ме- тою планування етапу наступного, що передбачає пошуки нового сенсу, нового якісного наповнення процесу життєздійснення.
Підґрунтям оптимального футуристичного наративу стає відповідний рівень довіри до неконтрольованого майбутнього, що

врівноважується проінтерпретованістю, засвоєністю, усвідомленіс- тю минулого, створенням на основі набутого досвіду усталених наративних структур. Завдяки життєвим завданням людина має змогу вибрати серед цілого спектра варіантів майбутнього той, що є для неї найбільш наповненим потенційним сенсом.
Структуруючи майбутнє шляхом вибору головної теми авто- біографічного наративу, людина враховує такі конститутивні пло- щини життя, як часова, просторова, жанрова та сюжетна. Адекват- но поставлені життєві завдання передбачають певний рівень наративної компетентності особистості.

⦁    Моделі Завданнεвого структурування майбутнього
Принциповим для розуміння специфіки структурування осо- бистістю майбутнього є питання про її готовність до ситуації жит- тєвої невизначеності. Oсобистість сьогодні живе у колажованому культурному просторі – cтикається з тотальною незаданістю та відносністю ціннісних орієнтирів. Вона змушена постати перед життєвою хаотичністю та відкритістю безлічі можливостей, кожна з яких визначає життя за принципом ісономії – “не більш так, ніж інакше” [Можейко, 2001]. Oстаннє приводить до очевидності вихі- дної асемантичності життя та проблематизує критерії життєвих ви- борів. На перший план виходить здатність особистості деконстру- ювати наявну картину світу з тим, щоб перейти до наступної, тимчасово відмовитися від гарантій власної присутності, вступити у світ невідомого. Переживання, викликане відмовою від констант- ної смислової структури, ізоморфне екзистенційному переживанню смерті та супроводжується відповідним страхом. Tаким чином, ін- дивідуальна модель структурування життя, в якій займають своє місце і життєві завдання, залежить від життєвої віри (як довіри до переходу в невідоме майбутнє, покладання смислу за межами відо- мого), досвіду життєвого реконструювання (що уможливлює на- буття людиною певної швидкості життєвих змін, забезпечення її

динамічної цілісності) та жорсткості інтерпретативної системи, що підлягає деконструкції.
Іншою визначальною ознакою житттєструктурування в опи- саних соціокультурних умовах є те, що людина здатна зафіксувати смисл, який вислизає, повернути його собі, знову зустрітися з ним лише в процесі життєвої розповіді, надаючи йому ім’я в тексті на- ративу. Діалогічна природа наративу передбачає маркування жит- тєвої ситуації, означення події. Діалог зі світом здійснюється як адресованість життєвої розповіді Іншому, який покладається в пев- ному інтерпретативному (культурному) масштабі. Інакше кажучи, кожна історія життя присвячена якомусь Іншому як читачеві, пи- шеться перед його обличчям та задає систему відліку, в межах якої активізується спрямованість особистості в майбутнє, а події життя набувають сенсу. Сукупність таких систем (здатність особистості до діалогу з читачами різного масштабу) визначає контексти жит- тєструктурування, вектори життєвого руху. На зміну нерухомим, онтологічно заданим точкам приходить множинність ліній.
Разом з тим діалог передбачає і зворотний зв’язок, який лю- дина отримує у формі контекстуального досвіду. Це дає їй можли- вість переосмислювати та розширювати інтерпретативні межі, ви- значати нові маркери життєвого обрію. З останнього необхідно випливає, що контексти інтерпретації життя та їх просторово- часові межі також не є заданими та статичними – це лінії, що ру- хаються. Неперервність переосмислення, перечитування і перепи- сування подій минулого та майбутнього, перевизначення смисло- вих маркерів і забезпечує процесуальність життя. Структурування життя реалізується як послідовність контекстуального застосуван- ня та переосмислення пояснювальних структур. Осмисленість, та- ким чином, постає як ситуативна практика (практика нарації), в процесі якої у світлі актуалізованих смислів відкривається життєва транспектива.
Але яким чином настільки конкретна форма життєвого моде- лювання, як завдання, може бути вписана в таку динамічну і прин- ципово нестабільну систему життєструктурування? Щоб відповісти на це запитання, звернімося до змісту концепту життєвих завдань. Життєві завдання як завдання, які вирішуються шляхом чергового смислоутворення або смислокоригування, як енергоємні, цілеспря- мовані футурологічні наративи (Титаренко Т. M.), є енергетичними

процесуальними складовими відповідних векторів життєвого руху. Вони дають особистості змогу просуватися життям (розгортати свої історії) через спрямованість на певні цілі. Завдання вказують на актуально відкритий для огляду обрій кожного з векторів, на той поворот сюжету кожної життєвої історії, який із сьогоднішнього дня виглядає як найдальший з можливих, і який задає своєрідний смисловий “азимут” життя.
Як уже зазначалося вище, одиницею наративної актуалізації смислу, маркером життєструктурування є подія. Найбільш смисло- ємка подія майбутнього в межах кожного з контекстів життєструк- турування якраз і дає змогу визначити “проміжні фінали” її автона- ративів. Mаркерна функція цієї події (функція позначення обрію) може бути визначена як життєве домагання, тоді як її конкретний вписаний у ситуацію певного контексту зміст озадачує людину, вимагає від неї моделювання руху. На відміну від домагання як прагнення досягти обрію, що постійно віддаляється, відкриваючи людині новий простір для життєконструювання, завдання є тією формою просторово-часової фіксації, завдяки якій людина усвідо- млює майбутню життєву ситуацію та шлях до неї, пов’язує сього- дення і майбутнє в цілісну лінію (одну з ліній).
Oтже, життєві завдання є одним з механізмів життєструкту- рування, що спрямовує творчу активність особистості (її життя) у майбутнє. Завдання – це суб’єктивно спроекований трек до певної події майбутнього, який визначається змістом останньої. Для різ- них ситуацій життя, в залежності від того, який з його “читачів” є найбільш актуальним (до діалогу зі світом якого масштабу особис- тість є найбільш готовою та схильною), можна говорити про прові- дний вектор життєвого руху, найбільш сповнену потенційного смислу подію майбутнього, головне завдання.
Значною опорою у вибудовуванні послідовності життєвих завдань завжди були культурні традиції (національні, сімейні, релі- гійні, професійні тощо). Oсобистості пропонувалися готові ланцю- жки життєвих завдань як необхідних елементів, взірці успішних, завершених і внутрішньо неконфліктних (цілісних) сюжетних лі- ній, своєрідні матриці долі, що приписувалися кожній соціальній позиції. Поряд із цим завжди знаходилися ті, хто наважувався вий- ти за межі конкретної ролі, відділити смисли від однозначно визна- чених ситуацій їх утілення. Tак чи інакше, у традиційному суспіль-

стві було неможливо не помічати рольової розмітки життя, можна було жити або у відповідності до неї, або всупереч їй, тобто в уся- кому випадку відносно неї.
Сьогодні ж взаємопроникнення несумісних культур (тради- ційних систем) призводить до того, що типові цілісні історії життя деабсолютизуються, розколюються, втрачаючи свою легітимаційну силу. Зовнішній порядок більше не гарантує гармонійності співіс- нування життєвих завдань, не вишиковує їх у часі як закономірну послідовність. Життя стає гетерономним – одночасно викидає лю- дині пучок можливостей, які збігаються в часі і просторі. Успіш- ність фіналу однієї історії часто виключає можливість бажаного фіналу іншої, життєві завдання стають небезпечними одне для од- ного у своїй конкурентній боротьбі за право визначати актуальний напрямок життєвого руху.
У цьому світлі найбільш важливим виявляється вміння лю- дини не структурувати своє життя жорстко, залишати за ним право на невизначеність, зберігаючи при цьому його осмисленість і спря- мованість у майбутнє. Проблематизоване вище питання про індиві- дуальні моделі завданнєвого структурування майбутнього постає як питання про способи означення обрієвої події, про жорсткість її просторової та часової фіксації і структурувальну (захисну) наван- таженість. Полюси такої навантаженості можна позначити як по- дію-догму (подію-якір) та подію-можливість (подію-маяк), причо- му остання покладається аж до абсолютної можливості невідомого, коли кристалізований смисл не прив’язується до конкретної ситуа- ції, не вбудовується у структурну модель, а відчувається, передчу- вається, переживається. Завдання, спрямовані на подію-догму, жо- рстко детермінують активність особистості і мають набагато менше шансів одночасно ужитися в одному життєвому просторі. Тоді як можливості (навіть ще або вже не зреалізовані) залишають для людини відкритими всі вектори життєвого руху.
Таким чином, життєструктурування, лояльне до просторової та часової нетотожності, на рівні завданнєвого структурування майбутнього постає як динамічне подієве структурування, закла- дання людиною нефінального фіналу історії свого життя. Воно пе- редбачає наявність життєвих смислів, які б містили ресурс плюра- льної інтерпретації (смислів надіндивідуального масштабу), що зберігають завжди-можливість переходу в метаситуацію та мають

ресурс відновлення в часі (знову-зустрічі і впізнавання після розри- ву). Наявність або відсутність таких метасмислів зумовлює прин- ципове ставлення людини до невідомого майбутнього і жорсткість її семантичної життєвої моделі, яка невідомому протиставляється.
Основним змістовим виявом динамічного структурування майбутнього постає свобода розгортання інтертекстуальності – діа- логу Я-тексту і тексту культури. Такий діалог реалізується у формі інтеграції в пояснювальну життєву модель нового досвіду та відсу- вання її меж, що визначає переживання людиною власної динаміч- ної цілісності як руху смислу в часі або побудову механізмів іміта- ції такого руху.
Як показують результати наративного дослідження подієвого структурування майбутнього [Черемних, 2008], організованого за диференційованими вище критеріями, таке структурування може набувати дев’яти основних форм.
Примітивні моделі подієвого структурування майбутнього демонструють досліджувані, які не мають цінностей надіндивідуа- льного масштабу навіть на рівні ідеї; вони декларують споживацькі дефіцитарні цінності і дійсно керуються ними. У цьому випадку життєва розповідь набуває форми переліку бажаного, її навряд чи можна охарактеризувати загальним жанром, оскільки йдеться не про зміни героя і ситуації в часі та просторі, а скоріше про реєстр позицій під загальним заголовком “хочу, щоб було”, що зумовлює низький рівень особистісної включеності та активності наратора.
У такій розповіді не йдеться про завдання, події в ній зазви- чай означаються як предмети бажання з акцентуванням переважно на кількісних або псевдоякісних характеристиках, що узагальню- ють стереотипізовані уявлення про “достатній рівень” або “норма- льне життя”. Кількісну сторону запиту тут можна охарактеризувати як помірковану (“прожити без негараздів”). Відповідні досліджува- ні демонструють низьку теоретичну активність – слабку розгорну- тість ненаративних компонентів тексту (нема чого пояснювати та обґрунтовувати, оскільки все очевидно і “загальновизнане”, задане) та середній рівень жорсткості формулювань при описі подій (виня- ток становлять ті випадки, коли опис стосується конкретно визна- ченого предмета із заданими параметрами, але і в цьому випадку його вибір не є безальтернативним). Для розповіді в межах примі-

тивної моделі типовим є нейтрально-позитивне емоційне тло при помірній емоційній напруженості.
У цілому відповідну модель структурування майбутнього можна було б співвіднести з метанаративом усередненого благопо- луччя. В її межах людина програє своїм життям культурно універ- сальний сценарій “пересічності”, линійності якого не загрожує ні- чого, окрім розчинених в інформаційному просторі “наймодніших” ідей, яких така людина сторониться, бо вони є виявом крайностей і загрожують стабільності. Незважаючи на вихідну бідність діалогу з культурою через вузькість інтерпретативних меж та слабкість мо- тивації розвитку, в означеній наративній структурі немає компоне- нтів, які б повністю блокували асиміляцію нового досвіду – вона залишається відкритою до трансформацій.
Досліджувані, які структурують майбутнє в межах моделей нігілістичного скепсису, також декларують цінності на рівні примі- тивної мотивації, але в цьому випадку ідея недефіцитарних ціннос- тей є засвоєною і піддається скептичному запереченню. Припуска- ємо, що джерелом заперечення тут є сумнів у власній спроможності керуватися буттєвими цінностями у своєму житті.
Розповіді досліджуваних даної групи характеризуються агре- сивним і заздалегідь захисним характером висловлювань, напру- женим негативним емоційним тлом, їдкими критичними зауважен- нями, широкими обґрунтуваннями, переконаннями, виправдання- ми.    Теоретична    діяльність    тут    значно    переважає    наративні компоненти, які позначаються лише умовно на початку бесіди. Да- лі людина ніби веде дискусію, захищаючись від уявного нападу. Основна функція ненаративних компонентів тексту може бути ви- значена як виправдання, що свідчить про неприйняття себе і триво- гу неприйняття іншими й викриває самооцінковий характер пере- важної життєвої мотивації. При цьому примітивні        цінності формулюються і мотивуються в оригінальній формі, а переважна частина аргументації зводиться до заперечення реальності будь- якої іншої мотивації (“насправді всі хочуть від життя лише цього”). Блокування інтеграції надіндивідуальних цінностей через за- перечення призводить до необхідності замісного смислоутворення, імітації життєвого руху. Саме цю роль перебирає на себе індивіду- альне благополуччя, яке при цьому, незважаючи на агресивну де- кларацію, не приймається особистістю як достатній життєвий

смисл, у зв’язку з чим піддається постійному руйнуванню і набуває компенсаторних форм. Це виявляється у гіпертрофованих життє- вих запитах та жорсткому їх формулюванні. Затискання себе у ву- жчій життєвій ситуації, ніж є знайомою (потенційно доступною і внутрішньо необхідною), постає своєрідним самопокаранням лю- дини за неспроможність відповідати ситуації ширшій. Самоагресія, що блокує життєві завдання, релевантні внутрішнім можливостям, як визначальна риса такого способу подієвого структурування май- бутнього віддзеркалюється і в агресії щодо світу, що суттєво ускладнює асиміляцію нового досвіду і робить модель фактично закритою для змін.
У межах радикальної форми нігілістичного скепсису запере- ченню піддається будь-яка життєва мотивація, а замісна гіперцін- ність не висувається зовсім. Відповідна форма структурування майбутнього постає як відмова від життєструктурування (відмова від життя, саморуйнування), що є поєднанням самозаперечення і заперечення світу.
Принципово відмінною від попередньої є модель нарцисич- ного скепсису, де на противагу запереченню смислу життя в цілому особистість повністю делегує смисл власному “Я”. У цьому випад- ку заперечується можливість почерпнути ззовні щось нове, запере- чується культура та блокується асиміляція нового досвіду. Діалог зі світом не відбувається, оскільки носій відповідної моделі переко- наний у тому, що світ він уже осягнув і виявився більшим за нього. Це відмова від життєструктурування через ілюзію поглинання жит- тєвої ситуації. Усе життя обмежується простором власного “Я”, у зв’язку з чим людина весь час перебуває в одній і тій самій статич- ній ситуації – ситуації себе.
Пояснення світу тут не є розгорнутим, оскільки “все зрозумі- ло і очевидно”; структура інтерпретації є апріорною. Tому співроз- мовник (читач) або запрошується до визнання цієї очевидності і солідарності у зверхній критиці її елементів, або суб’єктивно кла- сифікується як той, з ким не варто розмовляти, оскільки він “не ро- зуміє”. Життєві завдання набувають у цьому випадку форми чис- ленних детальних наполеонівських планів – “виявів власного таланту”. Будь-які уточнення, що вимагають від такої людини зі- ставлення планів з реальними умовами, відкидаються як дрібниці, які не мають значення. За ознакою відсутності життєвого руху та

зміни життєвої ситуації таку модель життєструктурування, так са- мо, як і нігілістичний скепсис, можна назвати статичною, а за озна- кою її розриву з реальністю та ілюзії злиття меж власної особисто- сті і меж світу – аутичною.
Четверта група моделей подієвого структурування майбут- нього також характеризується статичністю та аутичністю. В її ме- жах спостерігається відмова від життєструктурування, яка за збе- реження позитивного ставлення до світу набуває форми ілюзії розчинення у світі, злиття з ним. Tаку модель ми назвали розми- то9. Відмова від життєструктурування тут суб’єктивно виправдо- вується причетністю до тотального недиференційованого блага (за- гальної любові, життєвої гармонії, природності…), при цьому гострота переживання ідеї зумовлюється не глибиною і складністю особистісного її наповнення, а захисним перевантаженням у сукуп- ності із силою самої ідеї – її загальністю.
Цінність-замісник у цьому випадку має “макрокультурний” масштаб, що дає можливість носієві розмитої моделі життєструк- турування наповнювати життя смислом, програючи метанаратив- ний сценарій, який не підлягає деконструкції. При цьому відбува- ється руйнування вихідної пояснювальної моделі, людина ніби повертається в дитяче світосприйняття, коли простір і час необме- жені і неподільні, – вона перебуває у стані, а не в процесі життя. Весь час життя стискається до моменту переживання, спостеріга- ється абстрагування особистості від буденного життя та себе в ньому. Tакі моделі життєструктурування ми розглядаємо як наслі- док радикалізації певних “рольових” інфантильних моделей, про які мова піде нижче.
Висування гіперцінності як інструменту штучного смислоут- ворення реалізується і в межах замісних моделей подієвого струк- турування. У випадку самооцінкового характеру переважної жит- тєвої мотивації найбільш поширеним варіантом гіперцінності є статус як зовнішнє джерело ідентичності і підтримки самооцінки. Інструментами-атрибутами статусу можуть бути кар’єрна посада, рівень матеріального достатку, наявність статусних предметів, ви- знання успішності у виконанні соціально схвалюваних ролей (справжній глава сімейства, добра донька, порядний небайдужий громадянин тощо). Завдяки зовнішній динамічності та соціальному схваленню такої форми заміщення вона набагато рідше супрово-

джується скепсисом і самоагресією. При цьому залежно від рівня (і суб’єктивного змісту) соціальної бажаності декларовані цінності можуть набувати найрізноманітніших форм. Прикладом таких форм може бути “прикриття” статусних амбіцій (утілення яких пов’язується з посадою та заробітком) відповідальністю за благо- получчя дружини або чоловіка, дітей, батьків, або “загортання” статусно навантаженої діяльності (наприклад, комерційної або пов’язаної з керуванням іншими) у форму соціальної значущості або творчої самореалізації і саморозвитку.
В усякому випадку за критерієм провідної життєвої мотивації всі ці способи подієвого структурування майбутнього є замісними. Вони універсально характеризуються засвоєнням, але неінтегрова- ністю надіндивідуальних смислів унаслідок неінтегрованого досві- ду переживання дефіциту прийняття-самоприйняття в минулому і блокування життєвих завдань, відповідних засвоєним цінностям. Такий досвід-якір регламентує майбутнє, не дає змоги довіритися його невідомості. Ситуація майбутнього тут постає як антиситуація минулого, життя набуває форми уникання страху неприйняття. При цьому усвідомлення невідповідності власного життя “високим цін- ностям” повністю ніколи не пригнічується. Носії замісних моделей життєструктурування фактично конструюють альтернативну жит- тєву історію, яка не втілюється у реальність. Останнє вторинно за- гострює тривогу, почуття власної неповноцінності і призводить до радикалізації гіперцінності, яка бере на себе роль імітатора смислу – замісника цілісності і присутності. Щоб переконати себе та інших у значущості смислу, який не має особистісного наповнення, лю- дина вибудовує складні раціональні системи, що вимагає від неї чіткого, ретельного, детального структурування життя. Як і будь- який інший захист, такі моделі життєструктурування є ригідними для змін, що виявляється у відкиданні життєвого досвіду, який їм суперечить.
У наративній розповіді означена специфіка виявляється у формальності та стереотипності формулювань подій-прикриттів та мотивувань їхнього значення, жорстких і конкретних формулюван- нях подій, які дійсно відбивають зміст перевантаженого смислу, розгорнутих захисних агресивних обґрунтуваннях значущості цих подій, гіпертрофовано високих життєвих запитах, високому рівні активності досягнення бажаного, негативно-напруженому емоцій-

ному тлі наративної розповіді, “протидії” та “пробиванні” як мета- форах взаємодії з майбутнім.
Можна сказати, що молоді люди з такою лінійною цілеспря- мованістю в життєструктуруванні чують, але ігнорують голос культури, що, очевидно, призводить до латентного накопичення сумнівів, тривоги і циклічної радикалізації замісної моделі.
В окрему групу ми виділили досліджуваних, неінтегрованість надіндивідуальних смислів яких зумовлена браком життєвого до- свіду (або неготовністю асимілювати досвід), який би зайшов у су- перечність із ситуацією засвоєння цінностей на рівні ідеї або взірця і призвів до разототожнення цінностей з відповідною ситуацією, забезпечив би їх наповнення особистісним смислом.
Якщо для представників попередньої групи динамічність структурування майбутнього обмежувалася фіксацією на незмінній ситуації штучного смислоутворення, що поставала негативним від- битком ситуації минулого, то для досліджуваних, що демонстру- ють інфантильні моделі життєструктурування, таке обмеження зу- мовлене недостатнім “знайомством” з реальними життєвими варіантами втілення цінностей, які було засвоєно в ході соціалізації (в тому числі і надіндивідуальних). У цьому випадку людина гост- ро переживає значущість цінності-ідеї, захоплюється нею, але цін- ність постає як складова нічиєї (абстрактної) або чиєїсь конкретно (взірцевої) життєвої ситуації. Події і, відповідно, модель майбут- нього, що вони породжують, не мають прив’язки до часу і просто- ру реального життя наратора – не є інтегрованими в його життєву ситуацію. Вони не вимагають іншого втілення, окрім утілення у віртуальному контексті гри.
Життєструктурування в цьому випадку постає як “гра у щось” (коли беззмістовна абстрактність цінності породжує безліч довільних суб’єктивних інтерпретацій її втілення) або “гра у ко- гось” (коли герой наративного оповідання ідентифікується з іншим героєм на рівні повного атрибутивного імітування і втілення цінно- сті, відповідно, має лише одну задану подієво-ситуаційну форму). За великим рахунком, декларовані цінності в даному випадку за- своюються на рівні форми і не мають смислу – семантичне струк- турування життя не відбувається, як і включення у реальні просто- рово-часові умови.

Наративне оповідання тут набуває форми героїчного роману, з відповідним пафосом і патетикою; життя постає як виконання певної місії, людина переживає порив зробити яскравий вчинок (залежно від змісту ідеї-гри – врятувати, захистити, подарувати, присвятити, пожертвувати, підкорити, оволодіти, перемогти, дове- сти, показати, шокувати, змусити оцінити). Чіткість і послідовність формулювання подій у такій розповіді поступаються місцем емо- ційності та “виспівуванню” – переживанню в тексті значущості то- го, про що розповідається (послідовність і навіть зміст подій мо- жуть легко змінюватися в ході самої розповіді; час, коли події мають відбутися, не є визначеним, так само, як і умови зовнішньої ситуації). Tакі експресивно-декларативні функції переважно пере- бирає на себе і теоретична діяльність, спрямована на переконання слухача в надзвичайній значущості тієї або іншої цінності або на доведення того, що саме така форма втілення є єдино правильною для певної цінності. Власному “Я” в розповіді увага майже не при- діляється. Формулювання тут є не просто оригінальними – вони стають зрозумілими і осмисленими виключно за умови ознайом- лення з правилами гри, в яку він грає, зі змістом ситуації-взірця.
Ставлення до майбутнього в цьому випадку неможливо оха- рактеризувати через певний спосіб взаємодії, оскільки наратор весь час перебуває в якомусь віртуальному майбутньому, прив’язаному до суто внутрішнього простору. Як і будь-яка гра, переживання подій власної розповіді має сенс лише для суб’єктивного теперіш- нього, в момент програвання. У цьому розумінні досліджувані з відповідним способом життєструктурування перебувають поза ча- сом, випадають з часу. За декларованої мотивації життєтворчості, готовності до вчинку реальна мотивація тут постає на рівні гри – отримання подієвої насиченості, відчуттів, захвату. Залежно від змісту цінностей, які захопили людину з інфантильною моделлю життєструктурування, остання може набувати різних форм (як со- ціально позитивних, так і соціально негативних).
Саме з таким способом життєструктурування можна пов’язати поширене серед сучасної молоді захоплення віртуальни- ми світами. Молода людина з готовністю занурюється у гру як вір- туальний простір і віртуальний час, тому, за умови пропозиції вір- туального світу як розгорнутої системи з готовими варіантами життєвого сценарію, залюбки тікає в нього як в основний простір

постановки і вирішення завдань. Постачальниками таких віртуаль- них світів на сьогоднішній день можуть бути комп’ютерні ігри (особливо ті, що супроводжуються власними вимірами часу і прос- тору), рольові реконструкції (історичні, фентезійні, романтичні), фан-клуби (де історія власного життя підмінюється переживанням життя кумира), ідеологічні угруповання (де автором взірцевого ав- тонаративу стає ідеолог-лідер), неорелігійні спільноти. При цьому тривала відсутність людини під час гри у зовнішній щодо гри ситу- ації зумовлює складності з адаптацією до неї. Останнє заважає ін- теграції нового досвіду і переосмисленню життєвої ситуації, що призводить до рольового застрягання і вторинно покладає на вірту- альний світ функції заміщення і захисту.
Спосіб подієвого життєструктурування, притаманний двом наступним групам досліджуваних, ми назвали потенційно динаміч- ним, оскільки тут має місце вільне розгортання потенційно метако- нтекстуальних смислів – буттєвих цінностей на рівні розвитку і творчості, та, відповідно, діалогу зі світом. Декларована мотивація тут збігається з реальною. Інтерпретаційна життєва модель у цьому випадку містить умови власної зміни на рівні зміни людиною себе (інтеграції нового досвіду, дослуховування до голосу культури, розширення інтерпретативних меж) та / або зміни життєвої ситуації (привнесення в неї результату власних дій). У зв’язку з останнім можна говорити про динамічне подієве життєструктурування на стадії самоконститу9вання, коли відбувається потенціювання і переосмислення інтерпретативної моделі, та на стадії $иттствор- чості, коли людина відчуває себе готовою до втілення пояснюва- льної моделі.
Життєвий досвід як обізнаність щодо різних голосів культури та переживання в минулому інсайтів розширення життєвого прос- тору приводить у випадку динамічних моделей до розототожнення надіндивідуальних життєвих смислів з конкретними ситуаціями їх утілення і, завдяки прийняттю варіативності можливих утілень, до відкритості таких смислів, можливості їх переходу в метасистему. За майбутнім залишається право на невизначеність при збереженні також довіри до цієї невизначеності, бажання її осягнути.
Оповідання за таких моделей має характер автодіалогу – ре- флексивного пошуку, далі-розгортання, намацування слів для по- значення того, що в слова не вкладається, не вписується в жодну

готову структуру, – кристалізованого смислу, позбавленого конк- ретного наративного змісту. При цьому події майбутнього життя формулюються в м’якій, нестереотипній, часом метафоричній, процесуальній формі, вони не є жорстко визначеними маркерами часу і простору життєвої ситуації, не характеризуються фінальніс- тю. Найчастіше події формулюються як завдання самоконститую- вання або створення. Поряд з ними мають місце і події інших мо- тиваційних рівнів. Розповідь має нейтрально-позитивне забарвлення, супроводжується спокійною включеністю і зацікавле- ністю, позбавлена надмірного захвату або агресії. У ній простежу- ються легка іронія та гумор (які допомагають уникнути зайвого пафосу та розототожнення смислу з конкретним текстовтіленням).
Мотивування значущості подій майбутнього переважно фор- мулюються в термінах особистої необхідності і сподівання, що “це також може виявитися корисним і для інших”, або, “час покаже”, буде мати якесь значення. Ці досліджувані уникають прямої вказі- вки на соціально-історичний масштаб результату здійснення намі- ченого, так само як і прямих визначень цього результату, та схиль- ні користуватися категоріями ймовірності, варіативності, можли- вості, незавершеності.
І, нарешті, остання модель подієвого структурування майбу- тнього отримала назву власне динамічної, або неперервної. В її ме- жах динамічне життєструктурування постає як неперервне чергу- вання переосмислення і втілення пояснювальної моделі; при цьому в разі накопичення достатнього досвіду деконструювання цей про- цес набуває характеру динамічної цілісності, втрачає чітко вираже- ну фазовість за рахунок асимільованого досвіду нефінальності і безкризового проходження деконструкції автонаративу. В цьому розумінні потенційно динамічні моделі життєструктурування як перше (або чергове значуще) переосмислення та перша суб’єктивна готовність до творчості лише позначають принципову здатність особистості до вільного розгортання діалогу зі світом на рівні наді- ндивідуальних смислів. У процесі неперервного життєструктуру- вання кристалізовані смисли лише інтуїтивно пов’язані з пульсую- чою життєвою ситуацією, що постійно розширюється за рахунок інтеграції нового досвіду; часова перспектива умовно маркована і не обмежена; диференційований і просякнутий смислом світ злива- ється в динамічне ціле; життєвим завданням стає саме життя.

За критерієм динамічності як умови релевантності сучасним соціокультурним умовам означені дев’ять моделей подієвого стру- ктурування майбутнього можна об’єднати в три групи. Моделі ні- гілістичного та нарцисичного скепсису, інфантильні та розмиті мо- делі поєднуються в групу статичних моделей життєструктурування, оскільки життєва ситуація в них не зміню- ється, усі вони є по-різному емоційно забарвленими формами ілю- зії злиття меж власної особистості з межами світу, при цьому світ опиняється всередині, а межі стають непроникними для діалогу. Статичні моделі є виявом відмови від семантичного структуруван- ня життя і повного блокування життєвих завдань.
Друга група об’єднала примітивні і замісні моделі, які разом були визначені як пол9сно-статичні (або лінійні). Tака назва зумо- влюється тим, що структурування в обох цих випадках відбуваєть- ся за принципом протиставлення актуальної життєвої ситуації ідеа- льній, де ідеальна будується на абсолютизації чітко визначеного кількісного показника, зміна маси якого і забезпечує ілюзію життє- вого руху. Відповідно життєва ситуація майбутнього визначається як протилежна дефіцитарній ситуації минулого, що й визначає зміст життєвих завдань-догм. Усупереч принциповій хаотичності і неструктурованості навколишньої дійсності людина відчайдушно прокладає єдину сюжетну лінію. Що більше вона навантажує гі- перцінність, то сильнішою стає її тривога, то більше вона гіперцін- ності потребує.
Динамічними було названо як потенційно, так і актуально динамічні моделі, що досягли рівня неперервності життєструктуру- вання. Завдяки вільній роботі “вбудованих” джерел самозміни на рівні інтеграції нового досвіду та творчого вчинкування ці моделі дають людині змогу переживати власну цілісність в умовах нето- тожності. При цьому прагнення до зміни передбачає не лише дові- ру до невідомого, але і його активний пошук, занурення в принци- пову незавершуваність та нестабільність життя.
Закінчуючи цю главу, хотілось би зауважити, що диференці- ація моделей життєструктурування і способів постановки життєвих завдань розглядається нами принципово в межах окреслення мож- ливих варіантів розгортання життя конкретної людини в різні мо- менти часу. Усі наведені варіанти характеризують будь-яку особи- стість,  містять  механізми  взаємопереходу  і  визначаються

актуальним процесом життєпрактики – вказують на стан, а не на тип, а отже, не можуть бути використані як основа типології. Пе- реживання людиною трансгресивного досвіду може стати як ру- шійною силою розмикання статичних і полюсно-статичних моде- лей, їхнім шансом на динаміку, так і причиною втрати темпу та динамічної цілісності життя.

⦁        Життя як Завдання пошуку: діалогічне моделювання
майбутнього
У попередній главі ми розглянули дев’ять моделей завданнє- вого структурування майбутнього і побачили, у які способи життє- структурування розгортається в наративній розповіді. Новий рівень теоретичного синтезу означених моделей дав змогу вийти на кате- горію діалогічності автонаративу як визначальну змістову характе- ристику динамічного життєструктурування. У світлі комунікатив- но-діалогічного підходу завданнєве структурування майбутнього може бути розглянуто в межах дихотомії “діалогічний – недіалогі- чний текст автонаративу”. У цьому контексті постановка життєвих завдань як механізм життєструктурування розкривається для ново- го рівня інтерпретації, що не суперечить попередньому, але дає змогу поглянути на процес завданнєвого життєструктурування з більшої відстані.

Діалогічність автонаративу як визначальна умова дина- мічного життgструктурування. Визначаючи зміст категорії діало- гічності автонаративу, ми будемо спиратися в першу чергу на семі- отичне трактування діалогічності тексту (або ширше – відкритості твору), яке стосується діалогу автора з передбачуваним читачем [Эко, 2004; Эко, 2007], і спробуємо спроекувати основні положення відповідного вчення на площину Я-тексту (автонаративу). Принци- повим для розгортання означеної аналогії стає розуміння подвійної зв’язки: з одного боку, організація тексту є похідною від моделі

передбачуваного читача (текст є читач), а з другого – організація (конструювання) себе і життя відбувається в текстуальній (нарати- вній) формі (автор є Я-тект). Tаким чином, питання про модель життєструктурування (і, відповідно, про завданнєве структуруван- ня майбутнього в межах життєсткруктурування) постає як питання про модель ідеального (передбачуваного) читача Я-тексту, а саме життя може бути розглянуто як комунікація, діалог, рух автора до читача в тексті (автор  Я-текст  читач). Як ми побачимо нижче, фігура читача Я-тексту зовсім не обов’язково зводиться до безпо- середньої референції (якоїсь конкретної людини, з якою наратор має реальні стосунки), а виступає радше відчудженим максимумом інтерпретаційної можливості.
Категорії діалогічності тексту та його ідеального читача роз- криваються передусім за допомогою виокремлення двох моделей текстопородження: моделей закритого (недіалогічного) та відкри- того (діалогічного) тексту [Эко, 2007]. Tаке виокремлення постає концептуальною відповіддю на питання про роль потенційного чи- тача в процесі конструювання тексту автором.
Закритими пропонується вважати тексти, які складаються, виходячи з уявлень про середньостатистичного, абстрактного адре- сата в заданому соціальному контексті. Tакі тексти явно спрямова- ні на те, щоб вести читача по заздалегідь визначеній стежці, запла- нованими ефектами викликаючи в потрібному місці конкретне переживання. Вони структуровані відповідно до жорстких меж пе- вного вихідного проекту та конструюються в системі нікому конк- ретно не адресованого мовного коду.
Спосіб організації відкритого тексту передбачає дальшу ін- терпретацію, тобто містить розроблену модель ідеального читача як структурної складової тексту. Автор тут звертається до читача, здатного оволодіти різноманітними кодами (читача-співавтора), та конструює лабіринтоподібні структури, переплетення множини заплутаних маршрутів.
У контексті проблеми наративного життєструктурування мо- дель закритого тексту може бути описана таким чином. У закрито- му автонаративі наратор прописує (фіксує в тексті) та виносить на читача певний проект власного Я, який формулюється мовою хара- ктеристик, що, передбачається, є зручними для оцінки. У даному випадку оцінка як забезпечення підтвердження вихідного проекту –

це той відгук, до якого автор хоче “підвести” ідеального читача своєю історією. Саме образ “Я” визначає трек текстуального розго- ртання життєвої ситуації – єдино можливого життєвого сюжету. Наратор переймається, в першу чергу, питанням про “Я” і закидає зовнішньому світові: “Я такий!”, заміщуючи знак питання знаком оклику. Останнє обмежує простір комунікації (простір життєвої ситуації) та призводить до схематизації (сплощення) мови звернен- ня. Співрозмовник у даному випадку перетворюється на формальну фігуру, “відштовхуючись від якої” автор самостверджується у своєму монолозі, тобто адресат редукується до функції атрибута наявного Я-тексту. У зв’язку з цим будь-яка відповідь іззовні на такий текст, незалежно від інтенцій того, хто відповідає, буде зчи- туватися автором як інтегральне “Tак” або “Ні” його проектові, а будь-яка стороння тема, запропонована співрозмовником, буде ви- користовуватися як матеріал (привід) для побудови наступного фрагмента того ж самого закритого Я-тексту. Співрозмовник у та- кій ситуації не виникає в просторі автора як самостійний текст і не має шансів бути почутим. Tаким чином, закритий автонаратив є ні до кого не зверненим, монологічним, він не залишає простору для життєструктурування.
Окремо слід зупинитися на фігурі ідеального читача закрито- го автонаративу, оскільки саме вона визначає структуру Я-тексту і, в кінцевому підсумку, модель життєструктурування. Наратор тут “звертається” до абстрактного, спрощеного (формального) читача (до того, хто існує в комунікативному просторі лише номінально, кого він не чує і не прагне зрозуміти), що зумовлює примітивізацію самого текстуального Я-проекту. Не виходячи у своєму життєвому конструюванні за межі системи наявного “Я” (готового автонара- тиву), автор визначає цю систему максимальною, а будь-якого чи- тача – вписаним у неї, тобто заздалегідь меншим, таким, що вкла- дається в межі наявного. Конструювання “зрозумілого” Я-тексту для такого міні-читача з необхідністю спричиняє схематизацію, а винесення його, тексту, назовні тягне за собою прагнення відпові- дати озвученому, внаслідок чого наратор опиняється під сугестив- ним тиском текстуального конструкту, що постійно спрощується. Іншою площиною, в якій реалізується “вписаність” читача в наявну систему автора, є те, що, покладаючи себе причетним до одного з полюсів бінарно-опозиційної ідентифікаційної моделі, наратор ав-

томатично локалізує співрозмовника нижче за себе на опозиційно- му континуумі. “Привласнення” позитивного полюса шляхом ат- рибутування призводить до неможливості розташувати іншого ін- акше, що прирівнюється до протиставлення незалежно від масштабу кількісного розриву. Останнє визначає інтегральну кон- фронтаційність описаної моделі та підсилює ефект “відсутності” читача через зверхнє до нього ставлення (читач є незначущим).
Tаким чином, закритий автонаратив містить у власній струк- турі механізм стискання життєвого простору через зосередженість на формально-атрибутивному способі життєструктурування та са- моізоляцію актуальної системи “Я” від зовнішніх джерел зміни, усунення від життєвого діалогу. За назву такої недіалогічної моделі життєструктурування ми пропонуємо позначення “Недіалог: Я”.
Центральним у контексті проблеми динамічного життєструк- турування є питання про те, яка наративна організація автора від- повідає моделі ідеального читача відкритого, діалогічного тексту. Передбачення і введення в текст життя читача насправді є допу- щенням причетності (через розуміння) Іншого до всього простору автонаративу. Читач діалогічного тексту є принципово непізнава- ним до кінця – кимось іншим, відмінним від Я, але здатним зрозу- міти у всій повноті, а отже – більшим невідомим. Інакше кажучи, читач може бути співвіднесеним з Я-потенційним, з якого вилучене “Я” (як претензія на привласнення) і в якому залишено спрямова- ність назовні, незавершеність. За наявності в структурі тексту чи- тача автор не лише говорить – він прислухається до когось (чо- гось), кому (чому) делегує відповідь, а індивідуальне життя стає діалогом.
Ідеального читача відкритого тексту можна тлумачити як спроектовану назовні множину мовних (культурних) кодів, досту- пних авторові. Tака проекція обов’язково буде містити не лише ситуативно наявну, але й усі мо$ливі до породження даною мно- жиною структури, а також можливості оволодіння новими кодами, які вона, множина, відкриває.
Визначення можливості як невідомої території немислиме через змістовні орієнтири, значення “шуканого” перебирає на себе сам пошук або ж абсолютний, принципово позаатрибутивний, який поєднує в собі усі можливі опозиції, що робить його безмежним і неможливим для привласнення. Необмеженість тут досягається за

рахунок перетворення кількісної опозиції (із верхньою та нижньою межами) в якісні альтернативи. Вертикальна (централізована) орга- нізація поступається горизонтальній (ацентричній), що можливо лише тоді, коли немає фіксованого центру; центр задає субордина- цію і межу. Саме звільненість актуальної конструкції від жорстко фіксованого центру і уможливлює завжди-покладання метасистеми за межами наявності.
Разом з тим відкритість тексту як його необмеженість зовсім не синонімічна його відкритості в нескінченність, або індиферент- ності. Як зазначає У. Еко, “твір є відкритим, доки він залишається твором, за цією межею ми стикаємося з відкритістю як шумом”; необхідним є поле, “яке перетворює те чи інше співвідношення в акт комунікації та не зводить цей зв’язок до рівня абсурдного діа- логу між знаком, який вже припинив бути знаком та перетворився на шум, і сприйманням, яке припинило бути сприйманням і пере- творилося на соліпсичну нісенітницю” [Эко, 2004, с. 64–65].
Tекст автонаративу видається нам відкритим настільки, на- скільки широку територію автору вдається утримувати в якості ще не вписаної, вільної, актуально можливої, не підкоряючи її наявно- му досвідові. Принциповим тут постає питання про те, наскільки автор готовий “призупинити свою недовіру” невідомому, або, го- ворячи мовою семіотики, “взяти екстенціонали в дужки” – допус- тити щось тимчасово як таке, що нікуди не вписується, не має ак- туального пояснення, але знайде своє пояснення (місце, призначення) у майбутньому [Эко, 2007, с. 35].
Mи схильні пов’язувати подібну готовність до допущення із зусиллям, и спрямованим на подолання влади наявного тексту (як такого, що означує) над зовнішньою предметністю (означуваним), або ж – влади досвіду над можливістю, відомого над невідомим. При цьому, на наш погляд, здатність чинити опір “сугестивним можливостям наративну”, які, на думку Й. Брокмейєра та Р. Харе, виступають визначальною рисою даної форми дискурсу, бере свій початок в особистій йому непокорі – в опорі власному автонарати- ву. Tакий опір і складає зміст зусилля по утриманню території мо- жливості. Оскільки “авторитарний характер представлення нарати- вом свого бачення реальності часто досягається за рахунок затемнення більшої частини цієї самої реальності, наприклад, забо- рони, ігнорування або пригнічення альтернативних або дисидент-

ських голосів”, допущення чогось або когось іншого впирається в допущення “себе самого як ін&ого” – себе-відмінного, такого, що долає “повсюдність розповідних ліній як принципів організації дискурсу” [Брокмейер, 2000].
На окрему увагу заслуговує питання про те, яким чином по- ложення про конструювання відкритого автонаративу як вияву ди- намічного життєструктурування співвідносяться з ідеєю інтеграції життєвого досвіду і структуруванням майбутнього, і яке місце по- сідає в цьому процесі сама людина. Розгляд самоздійснення як зу- силля опору готовому тексту передбачає не відмову від досвіду, а утримання його інтерпретації на найвищому рівні тонкості за раху- нок не сплощення інтерпретативного коду – не переведення його на мову макроструктур (крупних інтерпретативних блоків). Tаке укрупнення необхідно відбувається як результат оцінки ситуацій минулого досвіду і себе в них, редукування їх змісту до критеріа- льно відповідного. У вигляді мірила критеріальної оцінки досвід є інструментом влади минулого над майбутнім – інструментом рег- ламентації та захисту від трансформації. Зв’язний текст виступає, по суті, монолітом, що пов’язує елементи у неперервну лінію. Як- що ж при цьому розглядати кожну подію як сингулярність, уніка- льну ситуативну конфігурацію елементів, таку, “що не є виписува- ною” в своїй повноті, то будь-який текст буде плоскішим за переживання, а можливість пережити (“скласти з елементів”) щось нове буде, відповідно, визначатися не лише багатством і збагачен- ням елементів, але й їх станом актуальної звільненості від готових зв’язків (дрібністю деталей).
Інакше кажучи, досвід працює саме в “розібраному” вигляді, хоча його зберігання може передбачати “компактні форми” озна- чення. Покликані виконувати функцію зачіпок, маркерів початку нового процесу конструювання, зв’язні тексти (наративи) через свою сугестивність вимагають чималого ресурсу для подолання їхньої закритості та монолітності і приведення у стан “робочого столу” для актуальної можливості. Згадуване зусилля забезпечує кожного-разу-розгортання імен процесів у самі процеси, унаслідок чого відбувається повернення імен у контексти їх формулювання і обмеження їхньої експансії через привласнення їм статусу операці- ональних. Mісце нового переживання залишається незайнятим (не-

названим), що дає йому змогу відбутися та відкриває досвідові як мові читання можливості для самозбагачення і ускладнення.
Oтже, володіння іменами унеможливлює актуальну процесу- альну включеність у змісти. Славнозвісне “бути собою” – пережи- вання автентичності, що породжує концептуальні схеми, пережива- ється і відбувається (здійснюється) лише за межами останніх, що приводить до розуміння “Я” як ризоми, коли “Я як іменник” (стабі- льний і відносно фіксований) переходить у “Я як дієслово” – зав- жди процесуальне, таке, що оформлюється в процесі через гово- ріння” [Davies et al., 2004].
Відповідну специфіку життєструктурування вдало ілюструє диференціація текстів на повідомлення, що мають специфічно ре- ференційне призначення, і тексти “власне як тексти” [Эко, 2007, с. 23–25].
У першому випадку “Я” і “Ти” в тексті (як займенники від- правника й адресата, відповідно) вказують на двох конкретних ем- піричних суб’єктів комунікації, а конструювання і читання такого тексту передбачає наведення та отримання інформації про автора. У цьому розумінні будь-який закритий автонаратив є референцій- ним текстом, а комунікація в його межах передбачає реалізацію на суто міжособистісному рівні, з тим лише зауваженням, що “Ти”, як було показано вище, тут редукується до атрибуту “Я”, що знахо- дить своє відображення в реальній міжособистісній комунікації (точніше – відсутності в ній діалогу і наявності вертикалі підпо- рядкування).
Так само розгляд тексту “власне як тексту” відсилає до ситу- ації, де відправник і адресат присутні лише як “актантні ролі”, тоб- то постають як текстові стратегії, інструменти для актуалізації по- тенційного змісту тексту, який завдяки своїй потенційності може бути співвіднесеним із предметом пошуку у випадку відкритого автонаративу. “Я” в межах відповідного тексту промовляється ав- тором з метою виклику до життя (виклику “духу”) читача, запро- шення його до співпраці. Автор відкритого автонаративу не лише не претендує на “володіння” текстом – на авторство, але й пережи- ває себе як інструмент його проговорення (прописування). Діалогі- чність (відкритість) автонаративу також неодмінно відбивається і на рівні міжособистісної комунікації. Людині, життєвий простір якої не організовується вертикально – кількісно (не підпорядкову-

ється бінарно-опозиційним континуумам), не потрібно перетворю- вати Іншого на атрибут власної спроможності, так само, як не по- трібно оцінювати його за визначеними параметрами. Допущення невідомого допускає в ньому й Іншого/інше – для нього з’являється місце. Діалогічність автонаративу переводить комунікацію в гори- зонтальну – якісну – площину (площину варіативності і рівноцін- ності альтернатив щодо невідомого), де реальне емпіричне “Tи”, так само як і “Я”, розчиняється в предметі діалогу, залишаючись лише у вигляді актантної ролі – текстової стратегії, інструменту актуалізації потенційного змісту. На нашу думку, цей вимір про- блеми є перспективним, і заслуговує на окреме цілеспрямоване до- слідження.
Виходячи з наведених положень, можна підсумувати, що у випадку відкритого автонаративу ідеальний читач може бути спів- віднесеним із максимумом інтерпретативної можливості автора, а сам відкритий текст являє собою співакт пошуку. “Написання” (конструювання) відкритого автонаративу відбувається за принци- пом “читання” або “слухання” (“вчування в можливість”), через що він уже не є автонаративом, або навіть власне наративом, оскільки автор такого Я-тексту говорить не про себе та не розповідає – він веде діалог з можливістю та, в першу чергу, запитує.
Розгляд зусилля на утримання “території можливості” та опір сугестивному тиску наративу як критерій диференціації відкритих і закритих моделей самоздійснення вимагає також виокремлення та опису особливого способу закритого наративного життєструктуру- вання, який можна назвати перебуванням у межах “запозиченого автонаративу”. Ця модель не вкладається в дихотомію “відкриті – закриті Я-тексти”, оскільки наратор в її межах виступає автором не Я-тексту, а власного монологу про Іншого, який сприймає як моно- лог Іншого. Mи окремо зупиняємося на цій моделі, оскільки, як бу- де показано нижче, постановка життєвих завдань в її межах набу- ває специфічних форм, які якісно відрізняються від постановки життєвих завдань у межах як відкритого, так і звичайного закрито- го автонаративу.
Ідеться про таке самоздійснення, за якого простір комуніка- тивної (життєвої) ситуації обмежується не наявним проектом Я, як це відбувається у звичайному закритому автонаративі, а за рахунок заміщення такого проекту певним Він/Вона-текстом. Центрація

простору в цьому випадку відбувається за аналогічними механіз- мами, але навколо фігури Іншого. Носій такої моделі життєструк- турування втікає з власної життєвої ситуації (відмовляється бути в ній присутнім, розгортати її в історію) і переміщується у віртуаль- ний простір чужого життя, де героєм є Інший. Він делегує авторст- во певній кінцевій визначеності, втіленій у конкретній емпіричній фігурі, – живе кимось, грає в когось, але не наважується відкрито привласнити собі його характеристики.
Результатом цієї гри є така сама бінарно-опозиційна органі- зація життєвого простору, яку ми спостерігаємо в закритому Я- тексті, з тією лише різницею, що замість “Я” в цьому випадку вті- ленням позитивного полюса проголошується кумир або герой, а “Я”, розчиняючись у ньому, переживається як опосередковано причетне до цього полюса.
Суб’єктивним критерієм міри причетності до ідеалу в такій моделі є “любов до кумира, відданість йому, справжнє його розу- міння”, підтвердженням яких є компетентність, обізнаність, вклю- ченість – знання найдрібніших деталей простору його/її життя. Оскільки чужий життєвий простір завжди має чітко окреслену ме- жу, автор запозиченого автонаративу розгортає історію героя вглиб, імітуючи трансформацію життєвого простору через її дета- лізацію. Найтонші подробиці покликані заповнити собою прогали- ни, які начебто “відділяють” “Я” від кумира, не дають повністю з ним злитися, стати ним/нею. Наратор у запозиченому автонаративі сприймає себе як “абсолютного читача” (так само як автор звичай- ного закритого автонаративу вважає себе “абсолютним автором”). При цьому текст, безумовно, є породженням шанувальника (похід- ною його інтерпретативних можливостей) і може бути як завгодно далеким від реального життя й особистості ідеалізованого кумира. Останній є лише зручною фігурою для перенесення атрибутів, якими, безперечно, прагне володіти (і, зрештою, опосередковано володіє) сам автор, але “ховається” за героєм, підставляючи його життя замість себе. Автор лише користується простором чужого світу і сценарієм успішного в ньому життя. Він вирішує питання про “Я” в такий самий спосіб, як це робить автор закритого Я- тексту, але, на відміну від останнього, перший убезпечує себе, го- ворячи: “Tекст не мій і не про мене”, “це не я”. Через таку опосере- дкованість його текстуальний проект стає фактично невразливим.

У запозиченому автонаративі автор утікає від власного авто- рства, оскільки не готовий його презентувати і активно захищати в безпосередньому контакті, але це не заважає йому, не вступаючи в реальний контакт, заздалегідь оцінювати інших щодо недосяжного ідеалу, найближчим до якого є він сам. Tаким чином, відмінність цього різновиду закритого автонаративу від звичайного полягає у введенні на опозиційному континуумі точки недосяжного макси- муму, найближчою до якої визначеністю покладається сам автор, а далі (аналогічно до закритого автонаративу в цілому) розташову- ються всі інші, що призводить не лише до повної відсутності будь- якого читача у відповідному тексті, але й відсутності в ньому авто- ра – автор залишається прихованим навіть для себе. Якщо у зви- чайному закритому автонаративі автор промовляє “Я”, маючи на увазі “Він” – “герой” (“Я в третій особі”), а будь-яке “Tи” є вписа- ним у систему “Я”, то перша особа автора запозиченого автонара- тиву ховається за кумиром, промовляючи “Він”, автор таємно пра- гне сказати “Я” (“Він у першій особі”), “Я” є вписаним в систему Він/Вона, а будь-яке “Tи” тут зайве-третє. Останнє дає підстави назвати відповідну модель самоздійснення “Недіалог: Він”*.
Як цікаву художню ілюстрацію особливостей конструювання “запозиченого автонаративу” пропонуємо розглянути таке явище сучасної культури споживання медіапродукції, як фенфік. Фенфік (fanfic – fan fiction – фанатська література) є письменницькою суб- культурою, яка передбачає породження текстів за мотивами відо- мих творів масової культури переважно непрофесійними авторами та без претензії на комерційну публікацію. Фенфік – це субкульту- ра фанатства, що є невід’ємною частиною маскультури в цілому. На відміну від просто споживача (наприклад серіалу) фанат знає безліч закадрових подробиць, що стосуються режисера, акторів, випадків на знімальному майданчику. Занурюючись у деталі того, що відбувається, сприймає перегляд чергової серії не як розвагу, а як видалення із загальної картини альтернативного світу ще однієї білої плями. Фанат має власну версію подій, що залишилися за ка-

* У відкритому ж тексті і автор, і читач процесуально присутні в тексті у вигляді текстових стратегій; вони відбуваються в тексті, визначають прос- тір, але не фіксуються в ньому, не центрують його. Присутність обох уча- сників діалогу і уможливлює його розгортання.

дром, веде інтерпретативну гру, яка дає йому можливість проеку- вати хвилюючі особисті та соціальні проблеми на вигаданий світ, так зручно створений іншими людьми. Tам, де такі інтерпретації набувають письмової форми, починається фенфік [Горалик, 2003].
Oтже, як і в запозиченому автонаративі, при конструюванні тексту типу “фенфік” ідеться про “розроблення” готового віртуаль- ного світу. Багато елементів фенфікерської субкультури разом з їхніми сленговими назвами можуть бути зіставлені з компонентами запозиченого автонаративу не лише в метафоричному сенсі, що розкриває широкий простір для реконтекстуалізації елементів фен- фіку.
Tаким чином, на новому етапі теоретичного синтезу було ви- окремлено й описано дві інтегральних моделі самоздійснення: конструювання відкритого автонаративу (діалогічного, ацентрич- ного) і закритого автонаративу (недіалогічного, центрованого на фігурі “Я”). Як окремий специфічний підвид закритого автонарати- ву було описано модель самоздійснення в межах запозиченого ав- тонаративу (недіалогічного центрованого на фігурі “Я” опосеред- ковано через фігуру “Він”/“Вона”).
Далі ми зупинимося на тому, яке місце займають життєві за- вдання в межах кожної з описаних моделей самоздійснення, яку роль вони відіграють і про які інтегральні способи їх постановки можна говорити у зв’язку з цим.

Життgві завдання в межах відкритого, закритого і запо- зиченого автонаративів. Для того щоб зрозуміти, як має бути пе- реосмислена проблема постановки життєвих завдань у світлі виок- ремлення відкритої, закритої і запозиченої моделей життєструкту- рування та визначити, яких форм набуватиме постановка життєвих завдань у межах кожної з наведених моделей, слід звернутися до питання про те, як трансформується в їхніх межах зміст події як одиниці життєструктурування. У світлі висунення положень про відкритий та закритий автонаративи проблематизується сам кон- цепт події.
Розгляньмо елементи закритого автонаративу. Прямим нас- лідком такої моделі самоздійснення стає споживацьке ставлення автора до власного життя, перетворення його на “сюжетний мате- ріал”. Oскільки предметом закритого тексту (на відміну від теми,

що заявляється), завжди залишається його автор, а компоненти тек- сту, незалежно від наративної компетентності та ерудованості на- ратора, є лише витратним матеріалом, усе те, що могло б стати по- діями (відкриттями, зустрічами, переживаннями), позначити та наповнити собою простір життя і “Я”, ще до того, як відбутися, “спресовується” автором і “підтягується до межі” його імен як ва- жка артилерія. Останнє призводить до того, що наратор змушений вести безперервну оборону меж, кордонів наявного “Я”, що скла- дається з таких імен. Він захищає контур, як йому здається, певної форми, але реально опиняється на нескінченній розподільчій смузі, що перетворює його життя на бінарну опозицію з постійним ризи- ком опинитися “по той бік”.
Tаким чином, будь-яка подія майбутнього незалежно від то- го, у чому вбачається її фактичний зміст (незалежно від її конкрет- ного формулювання), може бути використана як атрибут наявного Я-проекту в межах закритого автонаративу. Закритий автонаратив, по суті, спростовує зміст будь-якої події, залишаючи за нею лише атрибутивну функцію.
Разом з тим будь-який заданий у часі та просторі зміст є ста- тичною проекцією наявності в даній точці на майбутнє – експансі- єю досвіду щодо можливості невідомої ситуації майбутнього. І чим ширшим буде досвід, тим більш привабливу пояснювальну модель він запропонує, тим більшою мірою він буде претендувати на по- яснення будь-якої ситуації як відомої (на виключення можливос- тей, які він не охоплює), тим більшим буде тиск з його боку. Ускладнення досвіду (збагачення інтерпретативних (мовних, куль- турних) кодів) та породження більш складного конструкту вимага- ють від особистості пропорційно сильнішого опору його прагнен- ню зафіксуватися в наявних смислових зв’язках, пропорційно більшого зусилля для утримання його елементів у відкритому для нових зв’язків стані. Конфігураційні можливості багатого досвіду спокушають того, хто має до нього доступ, побудувати “красивий” складний конструкт і назватися його ім’ям. Принциповим є те, що в такому випадку у відкритій і закритій моделях життєструктуру- вання елементи можуть бути одні й ті самі – уся справа в тому, є вони конструктом чи конструктором.
Отже, будь-яке завдання, сформульоване в межах закритого автонаративу – це є втілення завдання самопідтвердження – фікса-

ції власної присутності у формі конкретної конфігурації. Подія майбутнього як основа життєвого завдання в закритому автонара- тиві є заздалегідь вписаною у готовий конструкт, елементом актуа- льно захищуваної межі Я, тобто слугує обмеженню Я в його актуа- льному статусі.
Чи означає це, що будь-яке конкретно сформульоване за- вдання на майбутнє буде вказувати на закритий спосіб самоздійс- нення? На нашу думку, проблематизація концепту події полягає якраз у тому, що будь-яка подія може бути елементом як закритого, так і відкритого автонаративу. Людина, яка структурує своє життя у відкритий спосіб, також планує майбутнє і структурує час. Вона може прагнути зробити ті самі речі, які ставить собі за завдання автор закритого Я-тексту. Але чи одна й та сама подія буде відбу- ватися у цих двох випадках? Більше того, чи в обох випадках те, що відбувається, переживатиметься як подія?
Щоб відповісти на ці запитання, спробуймо з’ясувати, чим є подія майбутнього в контексті переживання життєвого руху. Відо- мо, що в площині минулого подією стає не будь-який елемент осо- бистого досвіду, а лише той, який був особисто значущим і, у зв’язку з цим, проінтерпретованим (означеним). Лише той, що зго- ртає у своєму імені якусь важливу життєву ситуацію, яку людина переживала як сповнену смислу, яка мала значення для її життя. Фіксуючи (називаючи) події минулого, людина намагається схопи- ти, утримати (затримати їх у їхньому витіканні у часі) сутність тих ситуації, в яких вона переживала себе присутньою, живою, віль- ною, які дали їй змогу пережити осмисленість і життєвий рух. Саме переживання осмисленості і відчування себе всередині життєвого руху в певних ситуаціях минулого і брак такого переживання в те- перішньому змушують нас ностальгувати, пригадувати, прагнути повернутися у відповідну ситуацію минулого. Але за рахунок чого відбувається відчуття осмисленості? Що це за переживання життє- вого руху? За чим саме ми сумуємо? У різному віці та настрої для нас сповненими смислу можуть стати принципово різні (а інколи – і протилежні) за своїм фактичним змістом ситуації, які фіксуються у, відповідно, різних подіях. Людина може відчути цей захват, упе- рше побачивши море, зустрівшись з витвором мистецтва, розмов- ляючи з близькою за поглядами людиною (сюди ж можна віднести читання), знайшовши під ялинкою несподіваний подарунок, втра-

тивши, відкривши, створивши… При цьому подія характеризується своєю принциповою одиничністю, неповторністю і неможливістю її запрограмувати і спланувати. Скільки б разів ми не поверталися до обставин і умов, відтворити сингулярність ситуації не в наших силах, пережити знайомий смисл у його повноті нам не дано. При спробі повернути собі той стан (повернути себе в той процес) ми завжди будемо знаходити лише тіні і сліди чогось, що пішло далі і пішло безповоротно.
Сингулярність та неповторність події (переживання зустрічі зі смислом), а також її звільнення від прив’язки до конкретного змісту дають змогу інтерпретувати подію як сам відрізок життєвого руху – зміну, фрагмент процесу трансформації “Я”, а осмисленість тлумачити як стан переживання власної присутності через розчи- нення в цьому процесі. Mи переживаємо життєвий рух як рух межі життєвого простору, рух межі “Я”, як звільнення з меж актуальної наявності. Смисл у такій перспективі постає як раптове розширен- ня меж наявності – його вибухоподібне розмикання – перехід у ме- тасистему. При цьому рух цієї межі відбувається назовні – у бік ще невідомого, можливого*. Tаким чином, будь-яка подія майбутнього – це той самий знак питання, на який, відповідно до моїх прагнень, має розширитися мій життєвий простір, це принципова невідо- мість, ностальгія за невідомим.
Не важко помітити, що модель закритого автонаративу вирі- шує питання про присутність автора шляхом, протилежним до то- го, який ми описали. Вона намагається зафіксувати і захистити на- явність, тим самим закриваючись для зміни. Подія як основа будь- якого із життєвих завдань у межах цієї моделі є подією власної без- сумнівної (беззаперечної) присутності і, таким чином, позбавляє себе шансу відбутися. Якщо присутність відчувається в русі (зміні, трансформації), то спроба вхопити її через означення має сенс ли- ше в неперервності пошуку найчутливішого імені. Закритий авто- наратив – це спроба зафіксувати можливу невідомість в іменах на- явності.

* Протилежне переживання викликають раптове стискання життєвої ситу- ації, відсікання частини життєвого простору, відмова в доступі до однієї з його звичних, відомих частин. Tаке переживання можна назвати пережи- ванням втрати.

Модель відкритого автонаративу, навпаки, є релевантною щодо функції конструювання семантичної цілісності (щодо змісту самого процесу наративного життєструктурування), оскільки спря- мована на розмикання ситуації наявності – орієнтована на читача як можливість. Подією в цьому контексті буде подія, як ми її ви- значили вище: подія як трансформація, в якій я відбуваюся. Виок- ремлення цих двох протилежних подій дає змогу переглянути і тлумачення життєвих завдань як проекції руху до них. Активність, яка в зовнішньому плані може виглядати як одна і та сама, у межах відкритої і закритої моделей самоздійснення буде “притягуватися” принципово різними подіями – буде присвячена вирішенню двох протилежних завдань.
Tаким чином, у світлі озвучених положень питання про жит- тєві завдання повністю переміщується з площини “сутності” у площину “способу”. Важливо не те, які конкретні завдання ми ста- вимо у своєму житті, – принциповим є те, у який спосіб ми це ро- бимо – яке з двох інтегральних життєвих завдань ми вирішуємо у процесі життєструктурування*. Oтже, відповідно до функціональ- них навантажень на процес життєструктурування інтегральні жит- тєві завдання в найширшому вигляді можуть бути сформульовані як завдання по&уку – відкрите (діалогічне) завдання (завдання розширення життєвого простору, подолання межі наявності за ра- хунок її включеності у модальність можливості) та завдання фікса- ції – закрите (недіалогічне) завдання (завдання як окреслення межі наявності через висування переліку бінарних атрибутів і постулю- вання власної причетності до одного з полюсів на відміну від іншо- го). І якщо перше завдання є релевантним функції, що на нього по- кладена, то друге в самій своїй організації виключає можливість вирішення. Важливим є той момент, що життєве завдання за такої перспективи розгляду вже не є завданням, яке особистість собі ста- вить у своєму житті, воно скоріше є способом вирішення особисті- стю завдання жити.
У запозиченому автонаративі наратор, безумовно, також ви- рішує закрите завдання фіксації. Але в ролі “витратного матеріалу” для запозиченого життєвого сюжету виступають елементи життя

* Спосіб (метод) у цьому випадку ототожнюється із самим завданням –
завдання є спосіб його постановки.

героя. Подією тут, по суті, стає недосяжне злиття з кумиром (за- мість “безперечності і безсумнівності” Я-проекту, з’являється “на- решті повне володіння” проектом життя кумира). Автор запозиче- ного автонаративу, як і автор закритого автонаративу взагалі, хоче зафіксуватися у певному тексті, хоче стати кимось конкретно, але на відміну від останнього, він прагне зробити це в просторі чужого життя.
Ця модель значно меншою мірою відповідає реальним дина- мічним умовам життя її носія, порівняно з моделлю звичайного закритого автонаративу, оскільки наратор, незважаючи на те, що він дуже активно оперує деталями життя кумира, занурюючись у найтонші нюанси, залишається в обмеженому просторі власного тексту про нього, який до того ж обмежується конкретністю “все- світу” героя. Автор запозиченого автонаративу навіть не намага- ється нав’язати текст власному життю, він сам переселяється у простір Іншого.
Конкретні кроки до такої події “злиття”, або “остаточного переселення”, реалізуються як завдання заповнення прогалин у знанні про героя, і, як уже зазначалося, відповідний простір розши- рюється вглиб (усередину). Завжди залишається рівень подробиць, на якому ще не все заповнено, завжди є місце для віртуального ру- ху. Будь-які реальні обставини і умови свого життя такий наратор “перекладає” мовою життя героя, реконтекстуалізує, переносить у його всесвіт. При цьому в його реальній життєвій ситуації і за його участю нічого не відбувається – вона завмирає.
Як підсумок пропонуємо інтегральну схему (рис. 1.1), на якій позначено співвідношення моделей наративного самоздійснення (відкритий, закритий і запозичений автонаративи), критеріїв їх ви- окремлення та найбільш загальних життєвих завдань, які вирішу- ються в їхніх межах. Спираючись на цю схему, ще раз узагальнимо основні змістові моменти*.

* Ця схема разом з описами, що її супроводжують, також може бути роз- глянута як відповідь на запитання про те, яким чином життєві завдання (у двох своїх найбільш загальних способах постановки) визначають моделі наративного самоздійснення, що відбивається в її назві.

Функції події як елемента автонаративу

Рис. 1.1. Інтегральна схема інтерпретації життєвих завдань як механізму самоздійснення особистості

Життєве завдання пошуку є діалогічним відкритим завдан- ням розширення життєвого простору і виходу за межі наявності (на схемі – стрілочки, спрямовані назовні), яке реалізується в межах відкритої моделі наративного життєструктурування (на схемі – “відкритий автонаратив”). Остання передбачає актуальне звільнен- ня елементів досвіду від фіксованого центру, який задає межі та жорсткі зв’язки елементів, такі, що не піддаються процесуальній деконструкції, заважають опануванню нового досвіду і утворенню нового текстуального конструкту як конгруентної відповіді на мо- жливу майбутню ситуацію (на схемі елементи досвіду позначені кружечками, які утворюють умовно обмежену територію – внутрі- шнє пунктирне коло). Подолання тотальності наявності у відкритій моделі уможливлює допущення про невідоме – те, що цією модел- лю поки що не охоплюється (на схемі – друге пунктирне коло, “те- риторія можливості”, “читач”), і відкриває доступ до нових елемен- тів досвіду, які поки що “не вписуються” в усі можливі наявні тексти (на схемі – пунктирні кружечки із знаками питання за ме- жами внутрішнього пунктирного кола).
Життєве завдання пошуку є одночасно невідомим і однозна- чно визначеним унікальною повнотою наявного змісту. Отже, воно мінімально залежить від конкретних форм зовнішньої ситуації та її непередбачуваних змін – воно завжди “знаходить форму”, його ре- алізація є можливою.
Життєве завдання фіксації є недіалогічним закритим завдан- ням окреслення і відстоювання меж наявності. Воно реалізується у вигляді моделей наративного самоздійснення, які передбачають конструювання закритого і запозиченого автонаративу. Спільними для цих двох моделей (див. рис. 1.1) є їхня центрованість на конк- ретній емпіричній фігурі (на схемі – чорне коло в центрі для обох моделей), чітке обмеження життєвої ситуації та формально- атрибутивна ієрархічна вертикальна організація елементів досвіду у вигляді категоричної аксіологічної бінарно-опозиційної констру- кції, причетність до позитивного полюса якої постулюється авто- ром (на схемі – зовнішнє суцільне коло для закритого автонаративу і внутрішнє суцільне коло для запозиченого автонаративу, де еле- менти досвіду, позначені кружечками, виступаючи атрибутами, утворюють межу).

Особливість закритого автонаративу полягає в тому, що він прямо фіксується на фігурі автора (на фігурі “Я”) і є конструюван- ням Я-тексту безпосередньо з елементів власного досвіду, який протиставляється всьому, що залишається поза його межею, захи- щається від нього (на схемі – захист (стрілочки всередині кола, спрямовані назовні) “Я” (чорного кружечка) від зовнішніх джерел сумніву (стрілочки поза колом, спрямовані на межу) через вису- вання і захист Я-проекту (зовнішнє суцільне коло, що утворено ат- рибутованими елементами досвіду). Таким чином, життєве завдан- ня фіксації набуває тут форми фіксації-захисту.
Незважаючи на те, що завдання фіксації захисту принципово неможливі для реалізації, відповідна модель самоздійснення завдя- ки активності, яку вона породжує, часто є соціально схвалюваною. Саме атрибути особистої успішності, що визнаються соціальним оточенням, найчастіше експлуатуються як захист, тому ця модель не заходить у пряму суперечність із життєвою ситуацією, достатню для її деконструкції.
Запозичений текст також вирізняється опосередкованістю фіксації на фігурі автора (на схемі – внутрішнє пунктирне коло на- вколо чорного кружечка) через висування замісної фігури кумира і конструювання Він/Вона-тексту (на схемі – чорне коло в центрі). Автор у такий моделі тікає (на схемі – стрілочки, спрямовані все- редину) з власної життєвої ситуації (на схемі – зовнішнє суцільне коло) у віртуальний світ чужого життя (на схемі – внутрішнє су- цільне коло). Через таке опосередкування простір життєвої ситуації наратора виявляється обмеженим двічі – інтерпретативними межа- ми автора, які внаслідок нерефлексованості “працюють самі со- бою”, утворюючи латентний конструкт (на схемі – зовнішнє су- цільне коло), та виписаним у цих інтерпретативних межах простором Він/Вона-життя, у термінах елементів якого вибудову- ється явний бінарно-опозиційний конструкт (внутрішнє суцільне коло, утворене атрибутивними елементами власних інтерпретацій чужого досвіду).
Відповідне життєве завдання фіксації може бути конкретизо- ване як життєве завдання фіксації-злиття (або фіксації-пере- селення). Завдання фіксації-переселення є очевидно неможливим

для реалізації і пов’язане з явною соціальною дезадаптацією її носія.
Як і наприкінці попередньої глави, наголошуємо на умовнос- ті розмежування означених моделей та пропонуємо розглядати їх як відкриті до взаємопереходів.

⦁    Автентична особистість: особливості постановки
життεвих Завдань
Трансформація уявлень про автентичність особистості: заміна метафори відповідності на метафору становлення. Жит- тєві завдання особистості, будучи способом структурування її май- бутнього, є дієвими реагентами життєвого шляху, висвітлюючи, з одного боку, наповненість життєвого світу особистості критеріями соціального успіху, що задають напрям руху, а з другого – її інди- відуальну чутливість до викликів сучасності та глибину її спромо- жності відповідати на ці виклики. У певному сенсі життєве завдан- ня стає точкою, де перетинаються множинність запитів та одиничність відповіді, завдяки якій особистість виокремлює себе “з мороку майбутнього” (Ж.-П. Сартр) і реалізує свою автентичність. Автентичність особистості зазвичай тлумачать як здатність людини в поведінці відмовлятися від різних удаваних ролей і втілень, ке- руючись справжніми, притаманними лише їй думками, емоціями і мотивами.
Гуманістична психологія традиційно наголошує на деякій ідеальності особистості (“здатна повноцінно функціонувати особи- стість”, “самоактуалізована особистість”, “цілісна особистість”), а тому часто виникає питання: яким чином така особистість досягає високої якості життя? Чим її спосіб життя відрізняється від життя неавтентичної особистості? Яким чином відбувається її самоконст- руювання зокрема та регуляція стосунків із життєвим світом зага- лом?

Варто зазначити, що звернення до проблеми автентичності стає більш виразним у сучасних умовах, що зумовлено, на наш по- гляд, реакцією людини на динамізм трансформаційних процесів цивілізації загалом. Розмивання звичних соціокультурних практик, що раніше сприяли вибудовуванню саморепрезентацій, тепер заго- стрює потребу в усталених уявленнях людини про себе. Множин- ність світів, у яких існує одночасно особистість, передбачає як умову успішності наявність певного конструкта, що координував би та узгоджував особистісний досвід взаємодії зі світом. Водночас пояснювальна спроможність таких концептів, як “Я”, “самосвідо- мість”, “Я-концепція”, що використовувалися для цього, в дискурсі соціальності постмодерну виявилася недостатньою, особливо у площині, де потрібен аналіз індивідуальної неповторності буття у світі та феноменів його переживання.
Історично першим було формування уявлення про автентич- ність як про міру відповідності особистості своїй власній природі (сутності). Tаке уявлення, будучи похідним від особливостей того наукового контексту, в межах якого воно розроблялося, виявилося ефективним лише для картини світу, в якій особистість первинно тлумачиться як структурно-ієрархізована стабільність у детерміно- ваному світі. Tака схема вибудувалася у відповідь на вимоги “ре- презентаційних” теорій та на основі методу як нормативності у розкритті загального, експлікацій інваріантного, стабільного, уні- версального в особистості.
Tакий спосіб мислення, власне, задав і оформив напрямний стрижень в уявленнях про автентичність як атрибут особистості, де проступає загальновизнана схема інтерпретацій, а саме: є певне утримуване в сталих змістах “Я” (самість та ін.), котре виявляється “центром” особистості, яка так само є “територією” (сукупністю властивостей) і має “межі”, встановлювані соціальними та індивід- ними нормованостями; злагоджене функціонування цілісної тери- торії залежить від повновладності центру. Наявність “Я” як конт- ролювального центру невідворотно означає, що особистість є обмеженою стабільною територією (адже центр – це похідна від заданих меж).
Проте трансформація предмета наукового дослідження, що відбувається надзвичайно потужно на початку ХХІ століття, вивела

на авансцену емерджентність (принцип, за яким припускається на- явність у системи особливих властивостей, не притаманних її під- системам), ентропійність (усвідомлення того, що міра невизначе- ності, непрогнозованості – коли ситуація може мати різні наслідки – є нормою знання), сингулярність (увагу до одиничної події, випа- дку, епізоду), чим поставила під сумнів дієвість “метафори відпові- дності”. У фрагментованій, колажованій, театралізованій постмо- дерній соціальності адекватними моделями стають ті, які позбавлені напередвизначеності й однозначності, лінійності, ієрар- хічності, обмеженості.
Замість “метафори відповідності” нами запропоновано “ме- тафору становлення”, а пояснювальна модусна модель вибудову- ється на принципах нерівновісності, змінюваності, становлення, внаслідок чого ієрархічно-структурна система з її поступально- еволюціативними трансформаціями змісту поступається місцем аструктурному ризоморфу з його вибуховою емерджентністю й процесуальністю. Це означає зміщення уваги з особливостей, що конституюють “центровість”, на процесуальність. Oсобистість “втрачає” межі, водночас зникає й гіпотетичний “центр”. Зазнає змін і тлумачення її становлення – воно більше не є осьовим проце- сом і передусім сходженням від нижчих щаблів до вищих. Процес формування “Я” відтепер не має кінцевого стану і не може завер- шитися остаточним самовизначенням. Oсобистість постає як нома- дичний проект. Tермін “номади” в метафоричному розумінні озна- чає соціальні одиниці, котрі населяють певний простір і зумовлюють його властивості; домінантним модусом існування людей, які населяють простір, є рухливість. Номадичні траєкторії є специфічними, оскільки номадичний простір не має внутрішньої структури. Водночас такий простір не є необмеженим: він завжди перебуває між неосвоєним і структурованим просторами. Ці два фланги контролюють його, обмежуючи його зростання й експанси- вні тенденції” [Oрлова, 2004]. Розвиток тут – не односпрямований процес. Найчастіше становлення особистості відбувається безпере- рвно у всіх можливих напрямах, і магістрального (або осьового) при цьому немає.
Tаке тлумачення особистості зумовлює й інше уявлення про світ, у якому вона виявляється функціонально спроможною. Ста-

лість, центрованість, стабільність втрачають сенс (і продуктив- ність), позаяк не узгоджуються з характеристиками суспільства, в якому дедалі чіткіше увиразнюються фрагментація культури, роз- віяність цінностей, віртуалізація реальності, театралізація повсяк- денності й пов’язані з нею стильові ігри. Зростає перенасиченість інформацією і, що найважливіше, невизначеність і відкритість, стирання просторових і часових меж, а тому збільшується потреба в нових формах досягнення ідентичностей. Tут потрібна інша мо- дель – позбавлена напередвизначеності й однозначності, лінійності, ієрархічності, обмеженості.
Щонайменше, автентичність повинна конституюватися на- вколо неперервних процесів, завдяки яким здійснюється самоконс- труювання особистості. І “бути істинним щодо себе” за цих умов означає, що це відчуття підтримується неперервністю попри дію зовнішніх контрагентів.
Tаким чином, автентичність полягає не у відповідності до наперед заданої природи чи сутності. Tеорія кореспондентості діє- ва в межах класичної раціональності, де поведінка людини розкри- вається як доцільна й адаптивна: коли індивідові приписується пе- рвинне прагнення до внутрішньої мети, якій підпорядковано всі без винятку вияви його активності. Незалежно від того, “чи пристосо- вує індивід себе до світу, чи підпорядковує світ вихідним своїм ін- тересам, – він щоразу обстоює себе перед світом у тих своїх ви- явах, базис для яких уже склався, визначився в минулому” [Петровский, 1993, с. 3].
Oтже, розуміння автентичності як відповідності, можливе й продуктивне для класичної раціональності, проблематизується то- ді, коли трансформуються канони раціональності доби модерну. “Стає очевидною нелінійна, плюралістична суспільна свідомість, яка нині формується, з унікальними груповими й індивідуальними шарами, з розривами й парадоксами, що становили відносно ціліс- ну систему, у принципі відмінна від колишньої суспільної свідомо- сті” [Кравченко, 2007, с. 10-11].
Tлумачений таким чином основний спосіб буття-у-світі по- требує відмови від інтерпретацій, створених класичною раціональ- ністю загалом, і від теорії кореспондентної істини зокрема. Ідея автентичності як інтегративної потреби – як одна з версій стабіль-

ності – нині зазнає критичних нападок з боку постмодерністів. На їхню думку, “Я” є первинно множинним і фрагментарним, а єдність та інтеграція не є якостями визначальними. Вони – лише ілюзор- ність та зовні задані нашарування. Ідея унітарного “Я” є втіленням філософської міфології, котра насправді тільки обмежує й висна- жує “Я”. Натомість постмодерн закликає розшукувати “Я”, котре постійно виходить за свої межі, а точніше, не має їх, визнати мно- жинність “Я”, його фрагментарність і багатоманітність і навіть “децентрованість суб’єкта” [Дьяков, 2008].
Інакше кажучи, там, де автентичність особистості розкрива- ється як узгоджене функціонування диспаратних і/або конфліктую- чих процесів (“колажованість всесвіту”), де основним принципом їхньої співдії є іграїзація (тобто зародження особливого стилю життя, що припускає парадоксальне поєднання серйозного і потіш- ного, реального й віртуального, чуттєвого й інтелектуального, ор- ганізаційного й дезорганізованого, раціонального й ірраціонально- го [Кравченко, 2006]), автентичність досягається не через задоволення короткочасних інстинктивно-потребових вимог і не через відповідальність виборів, а як неперервна, нерозривна, послі- довна активність, виявляється в різних ситуаціях і стосунках, три- ває поза часом і є контрадикторною щодо деформувальних тисків зовні. Oтже, метафора відповідності та генеровані нею напрями аналізу суперечать ідеї автентичності як феномена, що постійно перебуває в становленні (як always becoming).
Mетафора “автентичності як відповідності”, вочевидь, втра- чає тут свою дієвість, оскільки зникає її характеристика як інтенці- ональної спрямованості на сакральне ядро “Я”, ніколи не досяжне, але завжди оманливо відшукуване. Воно перестає бути інтимною властивістю світу особистості, адже в ньому вже немає центрова- ності, ієрархії, завершеності, натомість домінують аструктурність, гетерогенність і нонфінальність.
Розгляньмо перспективи, що їх відкриває відмова від “мета- фори відповідності”, з якою, як було показано, тісно пов’язані тлу- мачення особистості як стабільного центру в стабільному й детер- мінованому світі, заміна її на “метафору становлення”.
Насамперед – скасування “центрованості” як одного з основ- них пояснювальних принципів. Щоб показати його значущість,

пригадаймо, що психологія, яка розвивалася в межах модерну, роз- глядає зрілу особистість як ієрархічну структуру, де всю владу на- дано “Я”, а структурні компоненти існують цілком злагоджено. Втрата централізованості та “розосередженість”, як і будь-яке по- рушення зв’язків між “основними блоками” особистості, невідво- ротно тлумачиться як “вихід із ладу” всієї системи.
Застосування такої структурно-ієрархічної моделі особистос- ті стає більш ніж проблематичним, коли потрібно пояснити, в який спосіб особистість переживає свою достеменність водночас як ав- тономію і співзалежність, конкретність та іншість, визначеність і невизначеність. Паралельне існування в цих модусах за логікою щойно згаданої моделі є неможливим, однак для ризоморфного се- редовища суперечність знімається. (Підстав стверджувати, що той чи той модус більшою мірою позначається на переживанні особис- тістю своєї достеменності, нами не виявлено).
Кореневище, кожна точка якого може бути з’єднана з будь- якою іншою, дає змогу усунути цю несумісність, репрезентувавши автентичність як таку, що не має вихідного пункту розвитку, не має центру (децентровану) і є неієрархічною за природою. Справді, се- ред усіх соціальних практик, залученість до котрих, власне, є “точ- ками” автентичності-ризоморфу, неможливо виокремити ту, яка відігравала б засадничу чи фундирувальну роль. Не існує і першо- рядних (високостатусних) зв’язків між окремими практиками. На- томість існує мережа переходів: численність практик (і відпрацьо- ваних, і щойно засвоєних), зв’язок між котрими встановлюється як у межах однієї культури, так і поза ними, приводить до їх взаємо- замінюваності, завдяки чому координація локальних переживань автентичності, як і досягнення – в остаточному підсумку – того чи того статусу автентичності, забезпечується без “центрального” органу.
Другим продуктивним, на нашу думку, штрихом до пропоно- ваної моделі є розімкненість: автентичність вимальовується в цій перспективі як принципово відкрита структура. А саме, кожен до- свід переживання потенційно може розширювати її межі. Мало то- го, шляхи отримання досвіду автентичності не є наперед заданими й незмінюваними; вони можуть варіюватися залежно від наванта- женості психосоціальними практиками тієї чи тієї соціальної стра-

ти, і трапляються такі ситуації, коли досвід забезпечується парадо- ксальними з погляду раціональності засобами (досвід “маски” пе- ретворюється на досвід власної достеменності).
Oкрім того, автентичність неможлива в одному модусі, вона – множинність, реалізовувана через одночасність існування (при- міром, вдало виконана “роль” сприймається як переживання і пер- соналізації, і уніфікації, і потенціалізації) і постійне становлення, що трансформує її як таку. Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі зазначають, що за ризоматичного підходу головну роль відіграють не точки, а лінії, які їх з’єднують (“хто керує маріонеткою?”) (див.: [Делëз, Гватта- ри]). Множинність означає не просто численність чи багатоманіт- ність – це насамперед зростання її вимірювань; природа її зміню- ється зі збільшенням кількості зв’язків.
З огляду на те, що в ризомі лінії з’єднання є більш значущи- ми, ніж точки, дістає пояснення і той факт, чому автентичність не може існувати як психологічна мета. Річ у тім, що всі переходи – рух мережею соціальних практик – не спрямовуються певною ме- тою: вони не підпорядковані досягненню автентичності, але наяв- ність лінії зв’язку й перехресних переходів роблять її відкритим простором, а не розрізненою групою практик, що забезпечують дискретність досвідів.
Автентичність не має точок абсолютної перервності, зламу, припинення. Tобто, якою “відчуженою” від власного досвіду, спо- собу життя, прагнень і потреб тощо (ядра-сутності “in se”) не від- чувала б себе особистість, а проте лише тяжкі психічні розлади пов’язуються з “не-Я”. Бути “не собою” в абсолютному сенсі прос- то неможливо. Oтже, будь-яка рефлексія свого стану як неавтенти- чного (у зазначеному розумінні) насправді є лише перервністю, а не обриванням. Як кореневище (ризома) може бути розірване в будь-якому місці, але, незважаючи на це, відновить свій розвиток або в старому напрямі, або обере новий, так і автентичність зне- шкоджує наслідки членування життєвого досвіду у випадках “роз- ломів”, приміром криз, що фруструють переходи між модусами.
Саме завдяки “неістотності розривів” автентичність стає тією детериторіалізованою зоною свободи, котра забезпечує надзвичай- ну гнучкість реагувань. З огляду на розгалуженість і численність практик, що підтримують автентичність, майже неможливими ста-

ють ізоляція або гранична фрустрація будь-якої її частини (будь- якого статусу в будь-якому модусі), “доступ” до котрої з певних причин може виявитися небажаним (аналогічно до того, як класич- ний психоаналіз трактує активізацію психологічних захистів). Mо- жливість альтернативи, практично вичерпна взаємозамінюваність (без втрати якості, некомпенсаторна), точніше, здатність до переті- кання соціальних практик, забезпечують становлення в усіх напря- мах. “Незначущість розриву” ілюструє також той факт, що іноді навіть кардинальна зміна способу життя, зовнішності, структури буденності не приводить до втрати переживання достеменності.
Нарешті, ідея ризоми може пояснити постійне “вислизання” точного змісту в дескрипціях автентичності. Tут варто згадати, що ризома – це не механізм копіювання, а карта, яку можна гортати, відкрита, рухлива за своєю природою, надзвичайно сприйнятлива до змін. Калька (копія), навпаки, не піддається модифікації, вона лише копіює наявні лінії й абриси, не фіксуючи новоствореного, щойно народженого. Карта ніколи не є остаточною: вона трансфо- рмується відповідно до змін місцевості (дійсності) [Делëз, Гватта- ри]. Автентичність постає як принципово незавершувана система, яка динамічно розвивається. У ній немає фіксованих, сталих зміс- тів. (Рефлексований статус – тільки “тимчасова” карта, карта “пе- ред уточненням”, удосконаленням).
Змісти, що надходять завдяки різним соціальним практикам, не утворюють мейнстриму, вони – ніби струмки під час паводку, постійно змінюють своє річище: один зникає, другий, навпаки, утворюється, щоб теж проіснувати нетривалий час. Вочевидь, про- цеси змін, котрі відбуваються неперервно, заважають особистості стати хоча б на деякий час тотожною самій собі, що робить немож- ливим її калькування, тому й автентичність – подібно до будь- якого номадичного простору – не може бути продуктивно пояснена в межах структурно-ієрархічної моделі.
Звернімо увагу ще на один момент, який підтверджує, що ав- тентичність – це карта, а не калька. Говорячи про перманентну трансформацію змісту автентичності, фіксованого в тому чи тому статусі, слід ураховувати, що її причиною є не тільки дійсне вини- кнення (поява) нових змістів, пов’язаних із розширенням досвіду соціальних практик, а й постійна “самопороджувана” зміна траєк-

торій руху в номадичному просторі (“стильові ігри”, епатаж), що вибирає й освоює різні, почасти несумісні траєкторії. З цього по- гляду автентичність – ніщо інше, як карта з “множинними вихода- ми”, і кожен з них є потенційною відправною точкою. Oсобистість може застосувати будь-яку соціальну практику, причому її пода- льші кроки в цьому просторі з його розгалуженою структурою і множиною “посилань і переходів”, референцій не є зовні й завжди детермінованими.
“Ризома-становлення”, таким чином, робить можливою замі- ну уявлення про психічне, що й продукує зміну дослідницьких стратегій. Реальність, до якої правомірно застосовні процедури по- ділу на кванти, поступається місцем холістичній картині дійсності, до якої застосовні лише герменевтико-феноменологічні процедури пізнання. Конструювання постає умовою стабільного існування особистості в її життєвому світі (з усіма його часовими і просторо- вими трансформаціями), що робить можливим цілісне розуміння людини як системи відкритої й придатної до саморозвитку (“третя наукова революція”), спроможної породжувати в цьому розвитку підґрунтя власної стабільності. Наголосімо, що відкриті системи, які саморозвиваються, вирізняються особливим типом динаміки: вона є не просто нелінійною, а специфічно несиметричною тенден- ційною динамікою відкритості.
Автентичність особистості як відкритої системи, здатної до саморозвитку, з теоретичного конструкта, використовуваного як базова схема для ідентифікації себе у світі періоду сталого модер- ну, у постмодерні перетворюється на контекстуально релятивну схему, що реалізується як психологічна умова стабільності й стій- кості людини.
Наведене розуміння кореспондує з уявленням про сучасне суспільство як таке, що переживає епоху докорінних соціальних змін, позаяк основною характеристикою його розвитку відтепер є конституювальна роль інформації, де вона постає як головний про- дукт і засіб суспільного виробництва, кардинальним чином пере- творює життєве середовище, вводячи віртуальність як провідну детермінанту соціальних та індивідуальних процесів. Достовірність віртуальності змінює межі й ступінь відповідальності людини, спричинює різкі зміни в найрізноманітніших сферах людського

буття, що якісно розширюють обрії свобод і можливостей, форму- ють нові запити, до яких людина часто виявляється особистісно не підготовлена. Найінтенсивніше в цій достовірності віртуального змінюється сфера життєвих проектів (світопроектів), що надалі за- чіпає систему фундаментальних ставлень людини (до самої себе, Іншого, життєвого світу загалом), продукуючи в такий спосіб заве- ршення модерну, маркуючи його “смертю Бога” (Ф. Ніцше), “смер- тю суб’єкта” (Ж. Ф. Ліотар), “смертю автора” (Р. Барт), “кінцем історії” (Ф. Фукуяма).
У постмодерному суспільстві не просто трансформуються окремі якості (як це переконливо доводять, наприклад, Е. Tоффлер [Tоффлер, 1999; 2008], Ф. Уебстер [Уэбстер, 2004], З. Бауман [Бау- ман, 2005; 2008]), що задають загальні параметри життєвого сере- довища й соціального простору (інформація, капітал, блага, ресур- си, виробничі засоби тощо), – тут формуються новоутворення вищого порядку – власне нова якість життя. Соціальні трансфор- мації, хоч і є докорінними за своєю суттю, але відбуваються “бу- денно”, без яскравих збурень і відвертих революційних скасувань, позначаються на процесуальних параметрах життєвого світу осо- бистості, а цей світ конструюється відповідно до унікальних уяв- лень особистості про себе (“образ Я”), про світ (“образ світу”) і про те, як вона співдіє із цим світом (інтерактивна взаємодія).
Ф. Уебстер показує, що людина, яка живе в епоху різких со- ціальних змін, – це людина, яка шукає точку опори, щоб викорис- тати її для самовизначення, здійснюваного між потоком буття і власною відстороненістю, психологічною дистанційованістю від цього потоку [Уэбстер, 2004]. Намагання зрозуміти основи стабі- льності особистості у світі, що зазнає невпинних і незворотних змін, не вирішується ні на рівні класичних опозицій між внутрі- шнім і зовнішнім, структурою і динамікою, ні на рівні некласичних уявлень про психологічну стійкість людини як системи, здатної до саморегуляції своїх психічних станів. Мало того, стосунки між “Я” (особистістю) та її світом не розкриваються ані через принцип го- меостазу, ані через принцип гетеростазу. В обох випадках – проце- суальність, нон-фінальність, завжди-становлення.
Але це завжди-становлення, до якого людина виявляється особистісно непідготовленою, перетворюється на проблему особ-

ливого різновиду психологічної ригідності, зумовленої зануренням у процес невпинного, хаотичного і неспрямованого становлення pro forma, яке не супроводжується обов’язковим і необхідним фік- суванням на можливості “бути”. “Становлення pro forma” – як ан- титеза автентичності – призводить до нездатності людини адекват- но відповідати на запити, виклики й парадокси дійсності. Інакше кажучи, оголена процесуальність виявляється ненабагато ліпшою за  надмірну  стійкість  “Я”,  породжуючи,  за  висловом Г. В. Залевського [Залевский, 2004], “Я”-ілюзії (тобто феноменоло- гічно не відрефлексовані й динамічно не освоєні форми досвіду).
Світ постмодерну і постнекласичної науковості ставить у центр психологічних досліджень соціальні практики, суб’єктивні інтерпретації (Р. Ніссбетт), наративи (Дж. Брунер), саморозвиток, самоорганізацію тощо. Якщо раніше людина, потрапивши у вир буття, мала змінюватися відповідно до змін середовища, але збері- гати або творити цінності й сенси життя, тобто адаптуватися, від- новлюватися, то нині вона мусить змінюватися відповідно до своїх планів на середнє й найближче майбутнє. Це означає, що значну регулятивну роль у цих процесах починає відігравати футурологіч- ний наратив, і актуальними стають інтенсивні практики самоконст- руювання особистості, які, власне, допомагають знайти свою коор- динату попри занурення в потік щоденної змінюваності й набути здатності вчасно дистанціюватися від цього потоку. Серед таких практик значне місце посідає постановка життєвих завдань.

Особливості взаgмодії способів постановки життgвих за- вдань та фрустрації автентичності. Життєвий світ людини, крім того що він постає у постмодерні під новим кутом зору як динаміч- ний, не є просторово одновимірним й визначеним у часовій об’єктивній спрямованості з минулого в майбутнє, а являє собою сукупність взаємозалежних активностей, зрештою, з доволі склад- ною психологічною архітектонікою. Oсобистість відчуває гостру потребу в тому, щоб успішно організувати себе і свій світ таким чином, аби забезпечити й закріпити сукупність її індивідуальних виявів у стосунках із життєвим світом – протистояти фрагментації й колажованості, які надходять як із зовнішнього, так і внутрішньо- го світу.

Головна специфіка життєвого світу особистості полягає в то- му, що “світ у собі” і “світ навколо себе” вона перетворює на “світ для себе”. Закинутість у світ (світ зовнішній, протиставлений осо- бистості, відчужений та ворожий) у цьому акті перетворення змі- нюється на справжнє існування; а опанування, олюднення цього відчуженого, оречевленого, відстороненого світу виявляється про- цесом, у якому відбувається конструювання автентичності.
Базовий конфлікт життєвого світу особистості виникає вна- слідок різноспрямованості векторів, за якими розвиваються світ і особистість, а саме: світ рухається в напрямі від визначеності до невизначеності, особистість, навпаки, – від потенційної необмеже- ності до одиничності, конкретності, визначеності – у перетворено- му вигляді структурує кожний з модусів автентичності. Mодус ав- тентичності – це її якісно своєрідний сегмент, що конструюється в життєвому світі особистості та є площиною формування, закріп- лення й задоволення однієї з основних її психологічних потреб (відчувати свою самототожність, належність до групи, можливість виходу за межі наявного).
Але таке переозначення життєвого світу (як плинного) озна- чає, що постановка життєвого завдання як процедури самоконст- руювання виходить на перший план. Mало того, можна стверджу- вати, що ця процедура набуває особливої складності через вимогу співвідповідності всім реаліям, у які суб’єктивно включає себе осо- бистість. Презентуючи себе через те чи інше життєве завдання, особистість насамперед для себе закріплює в життєвому завданні міру своєї задіяності, переживаючи підсумковий результат як авте- нтичність (у разі відчуття задіяності) і неавтентичність (у протиле- жному випадку).
Емпіричні дослідження дають підстави стверджувати, що в ситуації кардинальних змін, притаманних постмодерній соціально- сті, проблема конструювання автентичності постає як необхідність одночасної самоінтерпретації в усіх трьох модусах: “мати себе” (модус персоналізації), “виявляти себе” (модус уніфікації) й “шука- ти себе” (модус потенціалізації). Життєве завдання можна розгля- дати як конкретизацію власного руху в цих модусах. По суті, воно виявляється  механізмом  самопрезентування  актуального  стану

й водночас самоозадачуванням щодо розв’язання базового конфлікту.
У модусі персоналізації базовий конфлікт оформлюється в проблематиці меж “Я”, тобто необмеженості того, що може залуча- тися в межі “Я”, і того, що реально в ці межі залучається. У змісто- вному аспекті цей модус може бути представлений через такі пси- хосоціальні практики, як тілесна даність, усвідомлення психічної активності (потреби, потяги, настрої, почуття, переживання) як власної, усвідомлення себе як начала свого світу, репрезентація унікальності особистісних рис та усвідомлення власної унікальнос- ті, залучення предметно-речового оточення. У цьому модусі особи- стість, розв’язуючи специфічно заломлений базовий конфлікт, по- винна вирішити дві основні проблеми, а саме: досягнення самототожності та формування меж “Я”. Індикаторами успішності їх виконання є перебування в самотності та формування стилю. Tому будь-яке життєве завдання, що ставить перед собою особис- тість, оформлюється переживанням необхідності задовольнити по- требу у демонстрації “власного авторства”.
У модусі уніфікації базовий конфлікт відбувається між сепа- рацією та симбіозом, автономією, належністю. Можливість мно- жинної належності (множинної симбіотичності) тут є противагою необхідності власної виокремленості, конкретності, окресленості. Соціальна “розмитість” – як залучення в численне коло інших – протиставляється індивідуальній чіткості. Модус уніфікації об’єднує такі психосоціальні практики, як інтерсуб’єктивність, ав- тономія, конформізм, типізація, деіндивідуація. У цьому модусі особистість теж має вирішити дві основні проблеми, а саме: досяг- нення типізації та встановлення сепарації. Індикаторами успішнос- ті їх виконання можуть бути сформована ідентичність та особисті- сна автономія. Відповідно, постановка життєвого завдання оформлюється згідно з такими критеріями, як конвенційність, соці- альна своєчасність (нормативність), загальновизнаність.
У модусі потенціалізації, нарешті, базовий конфлікт оформ- люється як полярність конкретного минулого й поліваріантного майбутнього. Oтже, фактичність минулого контрастує з множинні- стю, поліваріативною відкритістю, розімкненістю майбутнього. У цьому розумінні кожний учорашній вибір є відтинанням певної ча-

стки поліваріантного майбутнього. Mодус потенціалізації може представлятися через такі психосоціальні практики, як гра, уява, сон, релігійність, художня творчість, девіантна поведінка, трансфо- рмація структури буденності, віртуалізація реальності. Основними проблемами, які має вирішити особистість у цьому модусі, є здат- ність до перетворень та здатність до трансценденції. А про успіш- ність їх вирішення свідчать гра стилями та наявність образу влас- ного майбутнього. Отже, це означає, що життєве завдання при його постановці співвідноситься з такими критеріями, як новизна, креа- тивність, відчуття реалізованості власного потенціалу, розімкне- ність (переконаність у тому, що критичних, непереборних суб’єктивних чи об’єктивних обмежень не існує).
Mіж модусами немає чітких меж, мало того, деякі психосоці- альні практики є такими, що забезпечують функціонування особис- тості одночасно у двох, а іноді й трьох модусах. Tому важливо під- креслити, що життєве завдання в ході його постановки в ідеальному випадку проходить “огранку” в трьох модусах одноча- сно.
Слід зауважити одну важливу обставину, пов’язану з можли- вістю автентичності як такої. Будучи похідною від застосовуваних психосоціальних практик, автентичність загалом виявляє залеж- ність від міри насиченості цих практик. Що розмаїтіша сфера пе- реживань, що різноплановіший досвід особистості, що багатша структура життєвого світу, то більш неправильними, нелінійними, непрогнозованими й непередбачуваними будуть розломи реальнос- ті, через які здійснюватиметься конструювання автентичності. Адже такі розломи відбуваються не в примітивній породі, органі- зованій геометрично правильними фігурами, що може тріскатися лише за прямими лініями, а в породі складній, нерівномірній, принципово неієрархічній.
Прогнозувати, якою саме траєкторією здійснюватиметься ви- будовування автентичності, у принципі неможливо. Специфіка цієї траєкторії в тому, що вона є емерджентною – тобто виникає вна- слідок непрогнозованих процесів, зокрема різкого нелінійного по- силення раніше малопомітної властивості, непередбаченої біфур- кації якоїсь підсистеми або рекомбінації зв’язків між складовими. Однак можна говорити про певну подібність між деякими статуса-

ми автентичності, серед яких вирізняють: комплементарний (який характеризується наявністю самоінтерпретацій у всіх трьох моду- сах); авторизований (який перевантажений змістом модусу персо- ніфікації); інтерсуб’єктивний (у якому відбувається зсув самоінте- рпретацій у площину уніфікації, наслідками чого може бути як конформізм (ригідна версія), так і соціальна флексибельність (ди- намічна версія); трансцендентний (у якому відбувається зсув само- інтерпретацій у площину потенціалізації, наслідками чого може бути як патологічна замріяність (ригідна версія), так і творчість (динамічна версія); маргінальний (протохолізм), у якому модуси та динаміку їхньої взаємодії не відрефлексовано особистістю, тобто самоінтерпретація не відбувається.
Але оскільки ми розглядаємо автентичність як спосіб само- конструювання особистістю себе у своєму життєвому світі, що до- сягається за рахунок розв’язання репрезентованих у знятому й пе- ретвореному вигляді всіх напрямів поляризації, що виникають у рамках її інтенцій, то важко собі уявити, що таке завдання особис- тість може здійснити “одним махом”. Останнє актуалізує питання: яким чином розв’язується це завдання?
Спробуймо проаналізувати, у який спосіб відбувається по- становка життєвих завдань у процесі конструювання особистістю власної автентичності. Як зазначає T. M. Tитаренко, “життєві за- вдання – це спосіб реалізації найважливіших форм самопрогнозу- вання, які є найреальнішими з точки зору готовності до них як са- мої людини, так і зовнішньої ситуації” [Tитаренко, 2007, с. 310].
Перше запитання, що виникає при заглибленні у порушену проблему, – а від чого ж залежить специфіка постановки життєвих завдань у рамках автентичності? Що забезпечує її своєрідність, на- дає їй якісного забарвлення, вирізняючи з-поміж інших особистіс- них властивостей?
На наш погляд, насамперед слід проаналізувати дві найбільш формальні осі, застосовні до оцінювання способу постановки за- вдання. Перша з них – дихотомія описового/продýктового способів постановки завдання, друга – розрізнення в континуумі “рефлекси- вний – інтуїтивний – імпульсивний”.
Розгляньмо першу. Насамперед зазначимо, що ця вісь вибу- дувана як міра оріснтованості особистості у свосму світі, як його

градієнт визначеності (а саме: полюс описовості означає локаль- ність, парціальність, нетривалість, нестійкість; полюс продýктовості охоплює континуальність, генералізованість, три- валість, стабільність). Oтже, це – проекція ступеня розв’язання тієї частини базового конфлікту, яка пов’язана зі становленням особистості й рухається в напрямі від поліваріантності до конкре- тизації.
Oписовий спосіб означає формулювання за допомогою клю- чових слів типу “отримати”, “придбати”, “виконати” та ін. Усі ці слова позначають якісь дії, а не ті “продукти”, які особистість роз- цінює як бажані з точки зору її саморозвитку та самоздійснення. Іншими словами, проблематичність описового способу постановки полягає в тому, що він, по-перше, не може бути повним, вичерп- ним; не може адекватно враховувати весь той особистісний ресурс, яким володіє людина, а отже, майже завжди відсікає можливі галу- ження власного розвитку; по-друге, виконання перерахованих дій зовсім не означає їхньої результативності, тобто того, що позна- чення кожного поставленого завдання маркером “виконано” авто- матично забезпечить самоздійснення особистості.
Продýктовий спосіб завдання передбачає вироблення особи- стісної стратегії, яка дасть змогу орієнтуватися у віддаленому май- бутньому на результат, який, будучи більш-менш ідеалізованим (“вдала кар’єра”, “успішний бізнес”, “дружна сім’я” тощо), проте, залишається рухливим щодо засобів його реалізації. Саме внаслі- док зорієнтованості на продукт особистість виявляється спромож- ною потужно використовувати наявні ресурси, бути “відкритою” до зовнішніх та внутрішніх викликів (і подальших трансформацій), адекватно реагувати на появу “зон невизначеності” й ризиків, пов’язаних з різноманітними змінами.
Oтже, тепер розгляньмо, що відбувається внаслідок перехре- щування двох згадуваних вище осей, – власне, способи постановки життєвих завдань, співвідповідних процедурам конструювання власної автентичності. Іншими словами, це ті способи постановки життєвих завдань, якими особистість реагує на порушення основ- ного конфлікту життєвого світу (між визначеністю і невизначеніс- тю).

Відтак розгляньмо другу вісь. Вона виявляється проекцією міри орієнтованості особистості в зовнішньому світі, який рухаєть- ся в напрямі зростання невизначеності (від імпульсивності як не- можливості якихось варіантів, а отже, суцільної визначеності в од- ному можливому варіанті, до рефлексивності як поліваріантності, невизначеності).
Континуум цієї осі дає підстави говорити про кілька способів постановки життєвих завдань: рефлексивний, коли весь процес по- становки завдання націлений на максимальний особистісний ре- зультат; імпульсивний, коли в рамках наявної ситуації приймається завдання, котре відповідає мінімальним (миттєвим) вимогам, роз- раховане на блискавично швидкий результат; інтуїтивний, коли при постановці завдань за основу правлять аналогії, асоціації, не- усвідомлені “відчування”.
Рефлексивний спосіб означає, що розглядаються всі альтер- нативи, як і наслідки, які можуть виникнути в кожному можливому випадку. Вибір падає на ту альтернативу, що забезпечує “максима- льний виграш” – самотворення. Рефлексивний спосіб вивільняє особистість із тенет минулого досвіду, ставить її осторонь програ- мованих звичністю способів взаємодії зі світом. Найбільш значу- щою характеристикою цього континууму є те, що життєве завдання переживається особистістю як таке, що прийняте з повним відчут- тям свободи й відповідальності за нього.
Застосування імпульсивного способу виражається в тому, що особистість вибирає першу альтернативу, яка дає змогу вийти за межі наявної ситуації, миттєво подолати дискомфорт. Це завжди обмеження цінностей, досвіду, ресурсу і завжди реагування на ло- кальні, конкретні обставини й тимчасові власні переживання і по- чуття. Внутрішньою основою такої постановки завдання можуть бути і копіювання бажаного зразка (“я теж так хочу”), і нетолеран- тність до невизначеності, і надмірна насиченість виборів, коли осо- бистість не відчуває можливості опанувати ситуацію (“хай буде, що буде”).
У випадку інтуїтивного способу також немає рефлексії, яка мала б бути при постановці життєвих завдань. Інтуїтивність озна- чає формулювання завдання на основі відчуття його правильності, без аналізу всіх “за” і “проти”. Основою для такої постановки є

суб’єктивні сліди позитивних чи негативних вражень, які залиши- лися від попереднього досвіду. Існуючи переважно як емоційне тло життєвого досвіду, вони, проте, не втрачають своєї дієвості, не пе- ретворюються на недієву складову.
Для подальшого аналізу тих способів, завдяки яким здійсню- ється постановка життєвих завдань у рамках конструювання особи- стістю власної автентичності, ми пропонуємо використовувати пе- вну модель (рис. 1.2). Аналіз спрямовано на те, щоб виявити особливості життєвих завдань у тих ситуаціях, які було виокремле- но як найбільш типові в процесі досягнення власної автентичності [Кочубейник, 2007].

Рис. 1.2. Виміри, що задають способи постановки життєвих завдань

Щоб оцінити особливості поставлених життєвих завдань, продукованих тим чи іншим способом, ми використали психологі- чні характеристики життєвих завдань, виокремлені T. M. Tитарен- ко (а саме: сенсовість, ціннісність, відповідність значущим особис- тісним смислам; результативність, що складається з імовірності бажаного результату та його детермінованості; креативність; адек-

ватність; відкритість/закритість; енергетична наповненість, що ви- ражається в їхній динамічності та довготривалості) [Титаренко, 2008].
Ситуації першого типу виникають тоді, коли відбувається порушення рівноваги в бік “зовнішнього світу”. Основна проблема сприймається особистістю як “диктатура обставин”, урізання влас- ного простору, “зменшення себе”. У певний момент особистість усвідомлює, що вимоги оточення стають надто нав’язливими, нака- зовими, усевладними, натомість вона ігнорує власні думки, почуття й бажання. Свій стан вона маркує як “втрату себе”.
У той же час відбувається наростання негативного афекту – “я так більше не можу й не хочу”. У підсумку – експлозивне реагу- вання, “вибух”, який, по суті, є адекватною, здоровою реакцією на тривалу фрустрацію особистісних інтенцій, реакцією, спрямованою на рішуче відтинання небажаних патернів поведінки.
Під час такого вибуху – у першій типовій ситуації – поста- новка життєвого завдання здійснюється як “описова × імпульсив- на”. Будучи все-таки прийнятною, адекватною реакцією, вона, од- нак, не завжди відповідає значущим особистісним смислам, оскільки у постановці домінує негативізм (“що завгодно, аби не те, що зараз”), що, звичайно, не найкращим чином позначається на результативності поставлених завдань, а також їхній енергоємності (надзвичайний динамізм, спричинений афективною генезою, проте нетривала дієвість). Власне, прийнятність цих реакцій обумовлю- ється їхньою новизною та відкритістю, точніше, можливістю спон- танного породження (самозародження), котра має, проте, у своїй основі спорадичність (виникає під дією випадкових вражень і ситуацій).
До негативних аспектів такого способу постановки життєвих завдань можна віднести їхню “розривність”: це завжди уривчасте реагування, непослідовний перехід до нового стилю стосунків та взаємодії. (Почасти тому такі вибухові реакції інтерпретуються оточенням як неадекватність з боку особистості, а її дії щодо реалі- зації нового завдання сприймаються як безпідставні, незвичні, де- структивні, чим створюється додаткове напруження, адже, “вибу-

хаючи”, особистість не завжди усвідомлює свою відповідальність за таку провокацію). Це перший аспект.
Другим негативним аспектом є невідповідність життєвих за- вдань значущим особистісним смислам. Витоки її в тому, що, як правило, невідрефлексований спосіб постановки життєвого завдан- ня проявляється в тих сферах, де високий ступінь емоційної вклю- ченості особистості, її задіяності ґрунтуються на чутливості.
Друга типова ситуація реагування на порушення пережи- вання автентичності пов’язана з протилежним полюсом базового конфлікту: надмірною визначеністю, ригідною стабільністю. Tут, навпаки, відбувається в певному сенсі експансія особистості в зов- нішній світ, унаслідок чого виникає “тоталітарна особистість”. Ін- шими словами, людина прагне змінити обставини відповідно до своїх уявлень, нав’язати свою волю, не брати до уваги нічого й ні- кого. В основі поведінки – те саме відчуття відчуження власної до- стотності, але воно продукує інший спосіб формулювання життєво- го завдання.
Якщо стрижнем попереднього способу є зміни “Я”, то тут – навпаки: змінити обставини для того, щоб досягти своєї автентич- ності. Tака гіперактивність пов’язана з дуже низькою здатністю адаптуватися до обставин. Людина понад усе ставить свої бажання, свою волю. Вона відчуває себе на сто відсотків залежною від того, чи хоче вона чогось чи ні. Вона завзято й закостеніло тримається за свої уявлення, настановлення, бажання; виявляє впертість, відки- даючи все, що, на її думку, іде “не так, як потрібно”, з невдоволен- ням і навіть злістю ставиться до всього, що виникає в неї на шляху. Життєві завдання, що оформлюються в цей спосіб, за фор-
мою збігаються з тими цінностями, яких дотримувалася особис- тість, вони – продовження минулого способу взаємодії із собою й зовнішнім світом. Але ж у тому-то й проблема, що минула взаємо- дія якраз і спричинила стан відчуження, відчуття неавтентичного життя, і замість того, щоб ревізувати смислову систему, особис- тість іде шляхом ригідного захисту вже деструктивного існування. Oтже, життєвим завданням, які ставить неавтентична особистість, бракує відкритості, креативності.

Tаким чином, це спосіб постановки життєвого завдання, який може бути маркований як “продýктовий × імпульсивний”.
Негативними аспектами такого способу постановки завдань є їхня неадекватність щодо можливості самоздійснення (позаяк вони блокують особистісні ресурси, відсікають найменшу можливість поліваріантності майбутнього). Проте внаслідок ригідності вони можуть бути довготривалими.
Як правило, такі ситуації свідчать про більш глибокий сту- пінь фрустрації автентичності, ніж у випадку невідрефлексованої імпульсивної постановки. В основі – захисне відсторонення, коли навантаження, що можуть бути викликані змінами, стають занадто хворобливими, нестерпними, і водночас людина ідентифікує себе зі своїм болем, тому відмова від болю рівнозначна загрозі втрати се- бе. Неспроможність до змін примушує повторювати завчену пове- дінку.
Tретя ситуація пов’язана з тим, що особистість переживає свій стан як “відсутність орієнтира”, тобто відчуває лише невдово- лення, фрустрацію власної автентичності, проте вона не бачить прийнятного для себе способу позбавитися проблем.
Якщо в першій ситуації чітко простежується намагання захи- стити себе від почуття “втрати себе” (і через протест-вибух “пове- рнутися до себе”), а в другій ситуації – через посилення ригідності – проступає намагання “втриматися у собі”, то тут чіткого вектора немає. По суті, це флюгер, який чутливо реагує на будь-які зміни. Tонко відчуваючи, чого від неї очікують, і прагнучи цим очікуван- ням відповідати, така людина, як вода, завжди набуває форми тієї посудини, в яку її налито, тобто намагається відповідати очікуван- ням оточення. Tака поведінка, однак, спричинює ще більшу дезорі- єнтацію людини у своїх потребах, бажаннях, намірах.
Власне кажучи, при цьому навіть не увиразнюється постано- вка життєвого завдання – найчастіше відбувається запозичення чу- жих проектів або планів, імплантація їх у свій життєвий світ, нас- лідки якої доволі непрогнозовані: іноді вони можуть спричинити лише більший регрес, позаяк самотворення перетворюється на калькування, що супроводжується для особистості ще більш гли- боким переживанням “втрати себе”; а іноді, навпаки, вони можуть

виявитися доволі продуктивними й переживатимуться особистістю як “винагорода долі за перебування у скруті”. Tут ми можемо гово- рити про інтуїтивний спосіб постановки життєвих завдань.
Ситуації #етвертого типу виникають тоді, коли особисто- сті бракує ресурсів, щоб подолати фрустрацію автентичності. Ін- шими словами, особистість здатна цілісно реконструювати уявлен- ня про себе, замислюватися над засадничими філософськими питаннями, не уникає аналізу своїх переживань із приводу став- лення до життя, свободи, інших людей, до себе. Однак реалізація самоздійснення, ґрунтована на перетворювальному ставленні до себе й умов життєдіяльності, блокується через недостатній рівень енергетики. Усвідомлення відповідальності за свою долю й можли- вості впливу на неї поєднується з побоюваннями не впоратися з цією відповідальністю, бажанням перекласти її на когось (щось) іншого, внаслідок чого формулюються лише елементарні (описові) завдання. Tаким чином, цей спосіб постановки життєвого завдання може бути маркований як “описовий × ре$лексивний”. Tому жит- тєві завдання, які формулюються особистістю, виразно демонстру- ють брак енергетичного наповнення, унаслідок чого вони виявля- ються недовготривалими, “розсипаються”, наразившись на перешкоду при реалізації, проте вони можуть бути доволі адекват- ними, відкритими, новими.
Нарешті, остання, п’ята, ситуація – це ситуація усвідомле- ної суперечності, тобто основою поведінки особистості є коректне відображення складної взаємодії світів, що стикаються між собою. Tут ми можемо говорити про застосування “продýктовий × ре$- лексивний” способу постановки життєвого завдання.
Якщо ж звернутися до якісних характеристик життєвих за- вдань, що оформлюються в такий спосіб, то вони є, безперечно, оптимальними, позаяк дають особистості змогу утримувати баланс між усіма вимогами. Tакі завдання збігаються з основними смисло- вими вимірами особистості, є адекватними, відкритими, новими, енергетично потужними (довготривалими).
Отже, підбиваючи підсумки, можемо стверджувати, що іс- нують певні відмінності у постановці життєвих завдань, пов’язані з автентичністю/неавтентичністю особистості. Але ці відмінності не

стосуються її життєвих сфер, не пов’язані з їхньою змістовністю та конкретною наповненістю. Автентичність – як вільний перехід між модусами – позначається на процедурах постановки життєвих за- вдань. Якщо цей перехід утруднено, то життєве завдання форму- ється в одному з тих модусів, який виявляється “загострено збіль- шеним”. Tому життєве завдання, набуваючи рис перевантаженості, акцентуйованості базовим конфліктом модусу, не здатне в певному сенсі стати всеохопним щодо полідетермінованої реальності люд- ського життя.
І навпаки. Що більш вільним є перехід між модусами, то більш адекватними, відповідними значущим особистісним смис- лам, відкритими, новими, енергетично потужними (а отже, довго- тривалими) будуть життєві завдання. Пройшовши “огранку” в ко- жному з модусів, життєве завдання автентичної особистості уможливлює максимально ефективну форму конструювання нею власного життя, стає запорукою його високого рівня, основою пе- реживання його як власної гідності. Tому воно постає як реальна спроможність людини вирішити проблему, що спричинила його актуалізацію, досягти й пережити особистий успіх та удачу.

Частина друга
ЕМПІРИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЖИТТЕВИХ
ЗАВДАНЬ ОСОБИСТОСТІ

⦁    Особистість: на перетині соціального та індивідуального світів
Особливості суспільства, що перебуває у стані змін, спричи- няють появу як теоретичних, так і практичних досліджень, які ма- ють розглянути шлях особистості в контексті соціальних перетво- рень. Такий підхід потребує інтеграції психологічного, соціально- психологічного і, навіть, соціологічного підходів до осмислення особливостей постановки та вирішення особистістю життєвих за- вдань у мінливому соціальному просторі.
Соціальна реальність розглядається при цьому як така, що має суб’єктивну природу і створюється людьми, котрі пережива- ють її і надають їй певного змісту. На відміну від парадигмальних підходів, які зосереджують увагу на вивченні переважно зовнішніх аспектів поведінки, якісна парадигма тяжіє до розуміння соціаль- них змін як функції реальної поведінки людей, а поведінка людей так само розглядається як функція соціальних змін.
Виходячи з того, що соціальна реальність – це постійна взає- модія об’єктивних і суб’єктивних процесів, осягнути яку можна лише аналізуючи компоненти реальності, які тісно пов’язані з об’єктивністю і водночас є складовими суб’єктивної картини світу, в дослідженнях соціальних перетворень акцентується проблема

динаміки цілей і цінностей людей, їхніх очікувань і оцінок свого становища у соціальному світі.
Незважаючи на близькість соціальних уявлень до реального буття, вони являють собою складні ідеальні утворення, які не мож- на прямо зводити до соціально-економічних обставин. Ці уявлення складаються з когнітивного й емоційного компонентів і водночас продукують відповідні поведінкові кореляти, спрямовуючи актив- ність соціальних суб’єктів. Кожна людина має власні уявлення про те, що відбувається в країні, проте реальна свідомість – не механіч- не узагальнення цих особистісних поглядів та оцінок; вона утворює нову специфічну сутність, яка відображає сталі тенденції, що хара- ктеризують рівень осягнення суспільною свідомістю суспільного буття.
Реальна суспільна свідомість впливає на індивідуальну сві- домість особистості, створюючи підґрунтя для формування соціа- льних стереотипів, орієнтирів оцінювання ситуації та моделей ба- жаних і небажаних поведінкових конструктів. Проведені дослідження засвідчують, що “соціальні уявлення більшою мірою тяжіють одне до одного, ніж до об’єктивних, “базисних” характе- ристик” [Попова, 1991, с. 69], тобто на утворення і функціонування їх меншою мірою впливають такі змінні, як стать, рівень освіти тощо, порівняно з компонентами особистісної картини світу.
Суспільна реальність існує для окремого індивіда як реаль- ність у психологічному сенсі, утворюючи “особистісний світ уяв- лень”. Сучасне філософське розуміння життєвого світу, що веде свою традицію від “Lebenswelt” Е. Гуссерля, тлумачить це поняття як “світ у його значущості для людини, конкретно-історичне під- ґрунтя взаємоузгодженого досвіду, інтерсуб’єктивної ідентифікації будь-якого смислу, універсум первинних очевидностей, що скла- даються анонімно, апріорних щодо логіко-теоретичної схематизації природи, культури, життя” [Современная …, 1991, с. 103]. Tобто в соціальному плані ця реальність складається з уявлень, наділених великою мірою спільності для багатьох індивідів, і сприйняття її більшістю людей у суспільстві вельми схоже. Tому й кризові яви- ща в суспільстві, хоч і відтворюються в індивідуальних життєвих світах, одначе спричинюють там аналогічні процеси, запускаючи подібні психологічні механізми для подолання наслідків небажа- них психологічних змін.

Кризові явища неминуче призводять до істотних змін у жит- тєвому світі особистості. Цей світ формується на перетині психоло- гічних і соціологічних феноменів; макро- і мікросоціальні чинники постійно перетинаються впродовж усього життя людини. Причому індивідуальна траєкторія життя є частиною траєкторії соціальної. До того ж залучення людини до просторово-часових координат су- спільства в найскладніший спосіб відбувається в суспільстві “піз- нього модерну”, де, на думку Гідденса, ускладнення соціального самовизначення підсилюються розривом просторово-часових коор- динат і місця дії особистості. Tобто людина, на відміну від тради- ційного суспільства, існує не тільки локально, а й належить до гло- бального соціального простору [Giddens, 1991].
Кризові явища в житті особистості, як і в житті суспільства загалом, пов’язані з місцями розривів індивідуальних і соціальних траєкторій. Щодо особистості розрізняють дві форми таких розри- вів: 1 – розриви-виключення, що справляють деструктивний вплив на соціальну тканину, в якій функціонує індивід, і можуть відхиля- ти індивідуальну траєкторію, роблячи його небажаним у певних соціальних групах; 2 – розриви-включення, які, навпаки, відкрива- ють у деякі моменти життєвого шляху доступ до нових соціальних світів, здатних стати новими світами соціалізації, оскільки дають індивідові змогу виробити нові схеми сприйняття не лише сучасної ситуації, а й усієї попередньої історії життя [Альмодовар, 1992, с. 103].
Ці розриви характеризують індивідуальне життя людини в порівнянні зі стабільною траєкторією суспільного розвитку, фіксу- ючи як вияви девіантної поведінки, так і всілякі “злети” або “па- діння” на життєвому шляху. У певні історичні періоди розриви трапляються й у траєкторії соціального розвитку. У таких випадках траєкторія життя індивіда зближується із траєкторією життя соціа- льного.
Якщо для суспільства стабілізація означає набуття перетво- реннями конкретної спрямованості на оптимізацію його функціо- нування і керованості процесів трансформації, то для людини ста- білізація – це передусім здатність контролювати особистісне буття, що неможливо без внутрішньої узгодженості картини світу. На на- шу думку, теоретичне осмислення взаємозв’язку особистості й сус-

пільства у процесах взаємоперетворень можливе за умови викорис- тання цього конструкта.
Хоча сама ідея розгляду особистості на перетині часових і просторових координат наразі загальноприйнята, реальне поєднан- ня часу та простору життя в дослідженнях не така проста справа. На нашу думку, вона має бути осмислена з точки зору операціона- лізації відповідних вимірів у конструктах, які надалі можна буде поєднати в єдиному дослідженні.
Вихідним для такого підходу є розгляд життєвого простору як утворення, що виникає на перетині соціального і особистісного вимірів. У позитивістському ключі головна увага дослідника зосе- реджується при цьому на оцінці впливу зовнішніх обставин на вну- трішні перетворення. Скажімо, можна показати, що об’єктивні зов- нішні можливості сприяють формуванню вищого потенціалу самореалізації. Наприклад, підтверджено, що чим вищий соціаль- ний статус сім’ї, тим вище підлітки оцінюють свої життєві шанси порівняно з однолітками, тим більше серед них тих, хто висловлює готовність узяти на себе відповідальність за своє життя. Утім, ем- пірично з’ясовано, що рівень самореалізації часто відстає від сту- пеня потреби в самореалізації. Ідеться про суперечність між доста- тньо сильною потребою в самореалізації і низькою оцінкою можливостей для її задоволення в існуючому соціальному просторі [Шурыгина, 1999; Тышковский, 1999; Ишмухаметов, 2006; Бабин- цев, Бояринова, Реутов, 2008].
Зв’язок внутрішнього та зовнішнього світів може бути ви- тлумачений і феноменологічно. Так, за К. Ясперсом, екзистенція висвітлюється в ситуаціях турботи й страждання – і особливо у ви- падку межової ситуації, яка, за його словами, подібна до непоруш- ної стіни – натрапляючи на неї, ми не в змозі нічого змінити; стіна стає невід’ємною від нашого буття. Ситуація, в якій перебуває лю- дина, завжди має певні межі: індивід – це чоловік або жінка, люди- на молода або стара; життєві шанси і обставини її життя унікальні, але теж обмежені. А визначеність меж, підкреслює Ясперс, різко контрастує з ідеєю про людину взагалі, про необмеженість її сил і можливостей, що викликає в індивіда тривогу і стурбованість.
З позицій гештальту, та сама проблема є ключовою в конце- пції “життєвого простору” (К. Левін), суть якої – в ідеї про безпе- рервну взаємодію потреб, мотивації людини і умов середовища, що

сприяють або перешкоджають досягненню її мети. Середовище в трактуванні Левіна є поведінковим середовищем Коффки, тобто середовищем, яке сприймає людина, хоча він не заперечує і впливу об’єктивного середовища на поведінку людини. У цьому ж кон- тексті можна згадати “прес середовища” Г. Мюррея, який конста- тував, що потреби і особистісні характеристики людини разом з таким пресом рівною мірою зумовлюють як задоволеність своєю позицією в життєвому просторі, так і негативні переживання, що виникають унаслідок депривації потреби в самореалізації особис- тості.
Водночас у соціологічній традиції маємо теоретичні спроби довести, що не лише особистість обумовлена межами простору (П. Бурдьє). Фактично саме існування соціального простору нероз- ривно пов’язане з його сприйняттям особистістю. З одного боку, сприйняття структуроване об’єктивно, тобто умовами мешкання, соціальним становищем і походженням, з другого – суб’єктивно: ціннісним світом, диспозиціями, іміджем, перевагами та іншими атрибутами символічного простору.
Результатом суб’єктивної структурації соціального простору є створення особистісної картини світу. Соціально-психологічний погляд на її побудову сфокусований на тих узагальнювальних конструктах, які людина використовує в цьому процесі. Саме в ході такої діяльності відбувається “інтеграція соціологічних критеріїв у психологічні конструкти”, наприклад, те, що в зовнішньому вимірі фіксується як членство в групі, у внутрішньому переживається як ідентичність [Адорно, 1993, с. 80].
Суб’єктивна картина життєвого світу особистості створюєть- ся в результаті складного поєднання різних психологічних утво- рень. Загальна траєкторія життєздійснення суб’єкта набуває в кар- тині світу певної цілісності, яку в ході дослідження можна виокремити, застосувавши базові категоріальні конструкти. За та- кий конструкт ми пропонуємо взяти поняття “образ бажаного жит- тя”, який поєднує очікування, домагання і наміри, визначаючи той чи інший варіант вибору стратегії життєздійснення.
Зважмо й на те, що новий “будівельний матеріал” для змін у картині світу людина отримує здебільшого ззовні, виходячи з пані- вних соціальних уявлень. У соціально-психологічному плані зміст соціальних уявлень неодмінно співвідноситься із самовизначенням

індивіда в системі соціальних відносин, ролей, статусів тощо. Соці- альні уявлення “структуруються і розвиваються в межах “випадко- востей” повсякденного досвіду, виконуючи подвійну соціокогніти- вну функцію: з одного боку, побудови зрозумілого і логічного образу соціального простору, а з другого – вироблення структури соціальної та персональної ідентичності, сумісної із соціально та історично детермінованою системою норм і цінностей” [Дуаз, 1993, с. 23].
У соціальних уявленнях фіксуються насамперед нормативні зразки. Проте очікування особистості щодо життя ґрунтуються не лише на нормі, а й на ідеалі. Фактично в картині світу весь час від- бувається зіставлення образу реального життя з образом бажаного життя.
Oбраз бажаного життя утворюється в результаті складного переплетення ситуативних оцінок і загальних цінностей, пережи- вань депривацій і уявлень про можливості, усвідомлених бажань і несвідомих орієнтирів, які втілюються в найбільш узагальнені оці- нкові конструкти, зокрема “погане – добре”, “необхідне – зайве” тощо. Створений образ стає певним орієнтиром, скеровуючи конк- ретну поведінку, яку визначають життєві прагнення особистості.
Oсобливості побудови такого образу передбачають обов’язкове врахування сучасної специфіки взаємодії внутрішнього та зовнішнього вимірів життя особистості. Сучасне бачення соціа- льного простору має виходити з того, що він водночас універсалі- зується і фрагментується. Новий простір об’єднує людей, розсіяних по світу, але пов’язаних єдиним інформаційним простором, новими засобами комунікації, узагальненим символом яких стає Всесвітня Павутина.
Насамперед це забезпечує звільнення людини від того, що Ч. Кулі називав “підступною владою оточення”. Сто років тому людина майже цілком належала безпосередньому оточенню й опи- ратися його тиску могла, лише підтримуючи зв’язок із “великим світом” через книжки, особистісне спілкування й за допомогою уяви. При цьому “малий світ” у впливі на людину мав очевидні пе- реваги саме завдяки своїй безпосередності, наочній реальності; лю- дина мала тут, так би мовити, особистий контроль над дійсністю. Світ віртуальний, що певною мірою підміняє людині світ реальний,

їй фактично не підконтрольний і сприймається як реальний, майже не потребуючи підтвердження своєї “справжності”.
Перебуваючи у віртуальній реальності, людина може отри- мати звідти інформацію про всі елементи життєвого світу, задово- льняючи інтереси, дістаючи підкріплення власних цінностей і кра- ще розуміючи саму себе в порівнянні з іншими. Mовою феноменологічного підходу, репрезентація світів в “екранному ва- ріанті”, ознайомлюючи особистість із різними способами життя, нечувано розширила набори типізацій, які визначають характер світосприйняття людей. Завдяки існуванню візуального середови- ща пересічна людина дістала змогу “занурюватися” у стиль життя, звичаї й обставини інших соціальних світів. Відомий образ кінема- тографа як “вікна у світ” чудово репрезентує нові можливості фор- мування особистісної картини світу, яка сьогодні вбирає в себе мі- льйони екранних картинок.
Слід також зауважити, що зіставлення ідеального з реальним може відбуватися як у соціальному просторі, так і в соціальному часі. Специфіка сучасного способу побудови образу бажаного жит- тя в реаліях сучасної України кардинально відрізняється від того, як це відбувалося за радянських часів. Для тієї доби характерною була специфічна просторово-часова порівняльна модель життя – порівняння реального з ідеальним. Ідеал життя пов’язувався зі сві- тлим комуністичним майбутнім, коли втілиться в життя гасло “від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”. Tаке життя мало настати неодмінно, хай не за життя цього покоління, то за життя їхніх дітей чи онуків. І хоча в часовій перспективі ідеальна модель постійно віддалялася від реального життя, проте її втілення підносилося як неминуче. Натомість у просторовій перспективі іс- нувала негативно-порівняльна модель, що висвітлювала “ненорма- льність” життя людей у капіталістичному суспільстві, яке внаслі- док свого хибного устрою в принципі неспроможне забезпечити всім людям повноцінне життя.
Соціальні трансформації на пострадянському просторі при- вели до руйнації попередніх уявлень про реальне та бажане життя. Виникла принципово нова модель, у якій ідеальне життя розгорта- ється в соціально-просторових координатах, а не в соціальному часі. Tобто сформовано уявлення про бажане життя, проте цей об- раз ще не має чіткої часової локалізації.

Здійснені попередньо дослідження дали можливість конста- тувати існування різних модифікацій образу життя. Зокрема, виді- ляються орієнтації, що ґрунтуються на порівнянні з реальним або уявним оточенням, а також орієнтації, що не містять порівняльного компонента і є суто екстернальними орієнтаціями на кшталт “чому бути, того не минути”. Порівняльні моделі зрівняльного типу ре- презентують настановлення на належність до більшості, моделі унікального типу – індивідуалістські орієнтації, а взорування на західний стандарт відбиває уявлення людей про те, яких суспіль- них змін вони насамперед прагнуть [Злобіна, 2004, с. 350–352].
Пошук єднальних ланок у процесі осмислення поєднання ін- дивідуальної та соціальної траєкторій життєздійснення може бути конкретизований через звернення до проблеми самореалізації, яку можна представити за допомогою певних індикаторів, що слугува- тимуть її референтами у часовому та просторовому вимірах.
Почнімо з низки постулатів.
⦁    Можливості самоздійснення визначаються наявністю свободи вибору.
⦁    Наявність життєвих шансів у соціальному середовищі є важливою передумовою для самореалізації та досягнення успіхів.
Виходячи з цього, як індикатор можливостей самоздійснення можна розглядати життєві шанси.
⦁    Щоб реалізувати шанси, що надаються суспільством, лю- дині потрібно володіти певним особистісним потенціалом і докла- дати істотних зусиль.
Oтже, міру самоздійснення можна визначити на перетині по- єднання життєвих шансів і життєвих результатів.
⦁    Життєві шанси та життєві результати можна розглядати в зовнішньому та внутрішньому вимірах.
⦁    Життєві шанси визначаються у соціальному просторі:
об’єктивно – оцінкою доступності зовнішніх можливостей; суб’єктивно – мірою доступу до зовнішніх можливостей.
у суб’єктивному просторі:
об’єктивно – мірою розвитку особистісного потенціалу; суб’єктивно – очікуваннями, домаганнями, намірами.

⦁    Життєві результати визначаються:
в об’єктивному вимірі – оцінкою досягненого іншими суб’єктами (статусні характеристики, повага оточення тощо);
у суб’єктивному вимірі – самооцінкою досягнутого (задово-
леність життям, позитивний емоційний стан).
Життєві шанси – це свого роду “матриці”, що дають можли- вість, з одного боку, реалізувати такі ціновані індивідом принципи вільного вибору, а з другого – враховувати правила гри, сформу- льовані суспільством. Соціальний вимір життєвих шансів пов’язаний із соціологічною традицією (M. Вебер), відповідно до якої вони розглядаються як шанси індивіда на володіння частиною економічних і культурних благ, що надаються суспільством. Роз- поділ цих благ поляризований у соціальному просторі, де життєві шанси індивіда визначають різні статусні характеристики. Їхній вплив на доступ до життєвих шансів має сукупний характер. На- приклад, від місця народження значною мірою залежать якість освіти, майбутні зв’язки, рівень доходу та інші чинники, що впли- вають на статус індивіда в майбутньому.
Особистісний вимір життєвих шансів пов’язаний із психоло- гічною традицією, відповідно до якої оцінка можливостей для ін- дивідуального розвитку розглядається крізь призму концептів “очі- кування”, “домагання”, “наміри”.
Зосередьмося на суб’єктивному вимірі життєвого простору, який у площині шансів може бути представлений таким референ- том, як очікування та наміри, а в площині результатів – самооцін- кою досягненого. Ці референти відбивають часовий та просторовий виміри життєвого простору. Дослідження зв’язку між ними і має показати, як саме поєднуються хронос і топос особистості.
Почнімо з проблеми операціоналізації концепту очікувань. Вона залежить від того, що саме намагається дослідити теоретик. Існує кілька підходів до визначення очікувань. Їх можна розглядати як фазу сприймання (Д. Брунер, Е. Брунсвік, З. Mессик, Д. Солдей, Е. Толмен, X. Гекгавзен, Д. MакКлелланд) або емоційний стан (І. Лінгард, О. Mаурер, Я. Рейковський). Mи розглядаємо їх у пло- щині співвідношення мети суб’єкта і реальностей навколишнього світу (Ф. Хоппе, Л. Фестінґер, І. Аткінсон, M. Ірвін, К. Левін). Від- повідно наша операціоналізація конструкта спирається на тракту-

вання поняття “очікування” як суб’єктивної оцінки ймовірності досягнення того або іншого результату.
Найчастіше відповідні психологічні експерименти проводи- лися в лабораторних умовах, а отже, феномен очікувань досліджу- вався поза соціальним контекстом. Оскільки нашим завданням є якраз поєднання внутрішнього і зовнішнього вимірів самоздійс- нення, пропонуємо застосувати для аналізу такі індикатори, які можна було б використати в масових опитуваннях. Це дало б мож- ливість реально зафіксувати вплив на життєздійснення особистості соціально-просторових чинників.
Відповідно за референт очікувань пропонуємо взяти узагаль- нений показник, який визначає загальну оцінку шансів на здійс- нення самореалізації. Tака оцінка може здійснюватися особистістю як в абсолютному вимірі (за шкалою “високі – низькі”), так і в по- рівняльному контексті (за шкалою “вищі – нижчі, ніж в інших”).
Концепт намірів є фактично доповнюваним щодо концепту очікувань. У певному сенсі намір і є очікуванням чітко сформульо- ваного результату. Очікування містять елементи бажання та намі- ру; перше визначає мету, друге – готовність діяти заради її досяг- нення. Намір – це усвідомлене рішення, що виконує спонукальну функцію і визначає планування дій щодо реалізації мети. Застосу- вання цього концепту дає змогу представити часову перспективу життєздійснення водночас в об’єктивному та суб’єктивному вимі- рах, оскільки він відображає суб’єктивне перенесення в теперішнє об’єктивно відтермінованої мети діяльності.
Зважаючи на те, що намір за визначенням є свідомим вибо- ром мети і свідчить про наявність особистісного контролю за ви- значеною лінією діяльності, у ході операціоналізації цього поняття успішно може застосовуватися процедура ранжування, що дозво- ляє визначити співвідносну частоту продукування подібних намірів для суб’єктів, які мають різне соціальне позиціонування.
Що ж до суб’єктивної оцінки життєвих результатів, то зазви- чай вона вимірюється шляхом з’ясування рівня задоволеності жит- тям. Проте, зважаючи на те, що задоволеність життям у цілому є сумарною багатьох чинників, відповідний показник може бути конкретизований стосовно задоволеності людини своїм станови- щем у соціальному просторі. Крім того, важливою особистісною складовою, що визначає оцінку осягненого, є уявлення людей про

успіх. Власне, успіх є однією з фундаментальних культурних сис- темотвірних категорій, навколо яких формується певний соціаль- ний порядок. Сама ситуація суспільних трансформацій актуалізує взаємозв’язок таких компонентів картини світу, як втрати і надбан- ня, з уявленнями особистості про успіхи і поразки.
Очевидно, що категорія успіху є вельми динамічною і зміню- ється не лише залежно від конкретних суспільних умов, а й відо- бражає багатоманітність можливих групових та особистісних цін- нісних пріоритетів у межах конкретного суспільства. Tому критерії визначення життєвого успіху в принципі не претендують на все- осяжність: для одних найвагомішим показником життєвих досяг- нень стають гроші, для інших – влада, хтось орієнтується на щастя, а для когось на першому місці – моральні орієнтири.
Важливим показником успішності самореалізації є спромож- ність особистості адаптуватися до ускладнень, що виникають у зо- внішніх координатах життєздійснення. Одним з показників адапта- ційного потенціалу особистості може бути суб’єктивна оцінка власної адаптованості. Хоча вербальні оцінки пристосованості не завжди відображають реальну міру адаптації й мають інтерпрету- ватися в поєднанні з іншими, зокрема й об’єктивними показника- ми, вони, утім, дають змогу окреслити загальну картину суб’єк- тивних змін в оцінюванні людиною своєї спроможності “вписатися” у різний соціальний контекст.
Застосування такого роду індикаторів дає можливість оціни- ти сумарну самоздійснення на перетині життєвих шансів і життє- вих результатів одночасно в об’єктивному та суб’єктивному вимі- рах. Причому це можливо здійснити в масштабах масових опитувань, що розширює дослідницьку перспективу і дає змогу з’ясувати ті загальні тенденції в перетвореннях картини світу, які відбуваються в умовах радикальних суспільних трансформацій. Відповідно можна з високим рівнем достовірності визначати вплив на процес самоздійснення не лише внутрішньоособистісних детер- мінант, а й таких показників, як вік, рівень освіти, матеріального становища тощо.

⦁    Тpаεктоpії індивідуального життεЗдійснення в соціальних кооpдинатах
Дослідження індивідуального життєздійснення в соціальних координатах із застосуванням попередньо обґрунтованих у теоре- тичній частині роботи референтів дає можливість довести чи спро- стувати зв’язок між об’єктивним і суб’єктивним вимірами життє- здійснення та визначити тенденції побудови типових траєкторій самореалізації на певний момент у певних соціальних умовах. Tа- кого роду завдання було вирішено нами на основі аналізу результа- тів загальноукраїнських опитувань Інституту соціології НАНУ (2006 та 2009 років), аналізу даних третьої хвилі Свропейського соціального дослідження (European Social Survey – ESS), у якому взяли участь більш як 20 європейських країн (2006 року), та проек- ту “Сучасний університетський студент” (2010 року)*.
Почнімо з оцінки життєвих шансів**. Загалом кількість тих, хто вважає, що не має шансів на успіх, в Україні практично удвічі перевищує кількість тих, хто такі шанси для себе не відкидає (43% проти 23%). Решта не визначилася з відповіддю. Дуже суттєво впливає на очікування вік. Серед молоді до 30 років не бачить шан- сів досягти успіху лише 21% опитаних, натомість сподіваються на такі шанси 45%. Крім того, статистично значуща різниця зафіксо-

* В опитуваннях Інституту соціології НАНУ брали участь по 1800 ре- спондентів, що репрезентували населення віком від 18 років і старше за ознаками статі, віку, освіти, місця проживання. В опитуваннях третьої хвилі ESS взяли участь 23 країни: загальна кількість опитаних в усіх краї- нах – 42 999 осіб. В Україні було опитано 2002 респонденти. Учасниками опитування “Сучасний університетський студент” стали 1015 осіб (студе- нти Національного університету культури та мистецтв 1 та 4-го років на- вчання).
** Усі залежності виявлено на основі даних моніторингу “Українське суспільство”, здійснюваного Інститутом соціології НАНУ щорічно, почи- наючи з 1994 року. Для аналізу залучено дані опитувань 2006 та 2009 ро- ків.

вана між групами, що проживають у містах та селах, і між людьми з різним рівнем освіти. Oтже, підтверджується істотний вплив соці- альних регуляторів на оцінку шансів щодо самореалізації. Tому не дивно, що зв’язок між загальною оцінкою свого положення на со- ціальній драбині та уявленням про досяжність життєвого успіху також прямий і доволі виразний (коефіцієнт кореляції Пірсона R = 0,422). Tі, що низько оцінюють власні шанси самоздійснення, позиціонують себе найчастіше на соціальній драбині між 3-ю та 4-ю сходинками, а ті, в кого очікування високі, перебувають у се- редньому на 5-й сходинці. Фактично в особистісному вимірі це означає значний тиск соціальних обмежень, які блокують процеси самоздійснення значної частини населення.
Свою конкретизацію ці положення знаходять в аналізі зв’язків соціального самопозиціонування та життєвих намірів. До- цільність використання саме показника самопозиціонування під- тверджується доволі високою кореляцією між визначенням люди- ною свого місця на уявних соціальних сходах та її оцінкою власного життя. Tой, хто вважає, що живе багатогранним i по- вноцiнним людським життям, розташовує себе на соціальній дра- бині вище за тих, хто не вважає своє життя повноцінним (коефіці- єнт кореляції Пірсона R = 0,398).
Як ми вже побачили з аналізу оцінки шансів, на неї впливає не лише соціальне позиціонування як таке, а й інші показники, на- приклад вік, освіта, місце проживання тощо. Проте найбільший і найвагоміший зв’язок соціального самопозиціонування спостеріга- ється з оцінкою економічного становища (рис. 2.1). Tі, хто відно- сить себе до групи “бідні”, позиціонують себе на другій сходинці соціальної драбини, тоді як ті, хто відносить себе до “середніх” та “вище середніх”, займають місце двома сходинками вище.
Водночас із самопозиціонуванням пов’язані не лише тради- ційні соціально-демографічні, а й соціально-психологічні та психо- логічні характеристики. Це дає можливість пов’язати об’єктивий та суб’єктивний виміри суб’єктивного простору, тобто визначити, як самооцінка розвитку особистісного потенціалу пов’язана із само- оцінкою соціального становища. Дані опитування дають можли- вість не лише підтвердити сам факт такого зв’язку, а й зафіксувати деякі суттєві його ознаки (рис. 2.2).

4,2
--

  Бiднi

  Нижче середніх

  Середнi

  Вище середнiх

Рис. 2.1. Залежність соціального самопозиціонування від оцінки матеріального становища, %

Не дуже напружуватися в життi, Задовольнятися тим, що є, пливти За течiєю

)окладати максимум Зусиль для реалiЗа%iї своєї мети, вiдстоювати свої iнтереси

Вистачає інi%iативи i самостi&ностi пiд час роЗв'яЗання життєвих проблем
--2,9

3,2

3,3

Вистачає рi#учостi в дося$неннi своїх %iле&
--3,3

Вистачає упевненостi у своїх силах

Вистачає вмiння жити в нових суспiльних умовах
Активно поринув у нове життя, ринковi вiдносини видаються менi природним способом життєдiяльностi
--3,4

3,6

3,6

Рис. 2.2. Зв’язок соціально-психологічних характеристик із соціальним самопозиціонуванням, %

Як виявилося, самооцінка соціальної позиції слабко пов’язана з диспозиціями, зокрема самооцінкою готовності до того, щоб докладати максимальних зусиль для досягнення мети, та від- повідно прагненням не дуже напружуватися в житті (коефіцієнт кореляції Пірсона R = 0,124). Щодо зв’язку із самооцінкою психо- логічних якостей, то він виявився суперечливим. Найсильніше пов’язаною із самопозиціонуванням виявилася самооцінка впевне- ності у своїх силах (коефіцієнт кореляції Пірсона R = 0,246), вод- ночас значно слабший зв’язок зафіксовано з такими якостями, як інiцiативність та самостійність під час розв’язання життєвих про- блем (коефіцієнт кореляції Пірсона R = 0,191), та рішучість у дося- гненні цілей (коефіцієнт кореляції Пірсона R = 0,150). Oтже, нижча соціальна позиція більшою мірою кореспондує з проблемами, що виникають на етапі прийняття рішень і меншою мірою пов’язана з недостатньою готовністю до їх реалізації.
Досить тісно пов’язаними із самопозиціонуванням виявилися узагальнені оцінки адаптованості до самоздійснення в існуючих соціальних умовах. Вища самооцінка соціальної позиції супрово- джується вищою самооцінкою вміння жити в нових суспільних умовах (коефіцієнт кореляції Пірсона R = 0,241) та вищою само- оцінкою активності включення в сучасні ринкові відносини (коефі- цієнт кореляції Пірсона R = 0,231).
Застосування індикатора самооцінки міри адаптованості дало змогу досить чітко виокремити внесок соціальної складової в про- цес життєздійснення. Зміна кількості адаптованих дала можливість оцінити соціальний розвиток ситуації як такий, що здійснювався у три етапи. Інерційний етап тривав до початку 2000-х років. У цей період частка тих, хто не бажав пристосовуватися (45-47%) прак- тично дорівнювала частці тих, хто адаптувався або перебував у пошуку (43-44%). Етап переоцінки ситуації характеризувався зме- ншенням числа тих, хто не бажає пристосовуватися, і збільшенням частки тих, хто вагався з відповіддю. Після 2005 року можна гово- рити про те, що розпочався етап озвичаєння нових реалій – у насе- лення формується усвідомлення того, що пристосування до них є неодмінною складовою життя. Кількість пристосованих зростає, частка тих, хто не бажає пристосовуватися, зменшується.
Загалом залежність бажання та вміння пристосовуватися до змін від віку респондентів має сталий характер. Із віком відсоток

тих, хто не бажає пристосовуватися, поступово зростає (рис. 2.3). Проте причини цього явища пов’язані не тільки і не стільки з тим, що з роками знижується сама здатність до адаптації. Характерно, що із зменшенням з роками загальної частки тих, хто не бажає при- стосовуватися, кількість представників цієї групи залишається не- змінною в наймолодшій віковій групі. Для молоді 18–25 років по- рівняльного контексту адаптації немає. І в 1997, і в 2009 році їхня самооцінка відображає досвід первинного самостійного входження в соціально-економічні стосунки. І тут вирішальним стає саме його успішність. Небажання пристосовуватися, пасивне очікування змін на краще фіксує в цьому віці саме низький рівень адаптивного по- тенціалу.

65,6
--69,1

18-25    26-35    36-45    46-55    56-65    старші 65

  1997 р.      2009 р.

Рис. 2.3. Вікова динаміка рівня адаптованості до сучасної життєвої ситуації, %

Іншою є природа небажання пристосовуватися, що її демон- струють люди старших вікових груп, історія особистого життя яких

тісно пов’язана з історією суспільства, якого вже немає. І оцінку сучасного стану речей вони формують, зважаючи на досвід мину- лого життя. Якщо люди молодшого віку активно залучаються до нового життя, інколи навіть усупереч своїм бажанням, старші віко- ві категорії не хочуть пристосовуватися не лише внаслідок реаль- ного погіршення свого матеріального становища, а й тому, що пе- реживають знецінення досягнутого в минулому.
У психологічному плані цю категорію можна умовно поділити на тих, що не змогли розкрити себе з різних причин і тепер поши- рюють внутрішню незадоволеність собою на ставлення до життя загалом, і на тих, чиє успішне самоздійснення значною мірою зага- льмувалося, ба й навіть припинилося, саме внаслідок суспільних трансформацій. Проте дані підтверджують, що оцінка адаптованості поступово відходить від порівняння з минулим; частка тих, що не бажають пристосовуватися, зменшується у всіх вікових групах.
Виявилося також, що міра соціальної активності відчутно впливає на структуру життєвих намірів. Tак, серед активних стати- стично значимо більше тих, хто у найближчі роки прагне реалізу- вати власну мрію. Причому така тенденція спостерігається як у мо- лодших, так і в старших вікових групах (рис. 2.4).

39

30-55    старші 55
--

 Активно поринув у нове життя, ринковi вiдносини видаються менi природним способом життєдiяльностi

 Не маю бажання пристосовуватися до теперiшньої ситуа%iї, живу як доведеться, чекаю Змiн на краще

Рис. 2.4. Поширеність прагнення реалізувати власну мрію у групах різного рівня адаптованості та різного віку, %

Якщо порівняти життєві наміри групи активних та пасивних, виключивши з аналізу представників старшої вікової групи, можна

побачити, що вони не відрізняються щодо вирішення нагальних життєвих потреб (поліпшення матеріального становища, житлових умов тощо), проте значуще відрізняються щодо більш специфічних потреб та способів самоздійснення (табл. 2.1). Практично таке ж співвідношення спостерігається при порівнянні намірів респонден- тів, які відносять себе до “бідних” та “середніх”.

Tаблиця 2.1
Структура життgвих намірів у групах різного рівня адаптованості
    та матеріального становиNа (вік до 55 років)    

Наміри на найближчі 2-3 роки    Групи респондентів
     за соціальноF активністF    за матеріальним становиNем
     активні    пасивні    середні    бідні
Не(на#у)а рі(ниця
Поліпшити матеріальне становище    60,7    56,7    62,0    56,2
Поліпшити житлові умови    35,2    36,0    38,4    36,5
Змінити роботу на більш пре- стижну (високооплачувану)    18,9    20,5    23,2    22,3
*на#у)а рі(ниця
Поліпшити якість проведення вільного часу (відпочинку)    34,8    20,8    29,4    19,7
Підвищити професійну квалiфiкацiю (освiтнiй рівень)    26,7    9,6    21,0    11,2
Створити (розширити) влас- ний бізнес    17,0    6,7    12,1    6,0
Піднятися службовими щаблями    14,8    5,8    13,7    4,7
Досягти успiхiв у професiйнiй сфері в інший спосіб    11,9    4,4    9,3    5,2
Намагатимуся зберегти дося- гнуте соціальне становище    19,3    30,7    25,4    30,5

Майже дзеркальний відбиток двох порівнюваних груп дає підстави, по-перше, стверджувати, що процес структурування май- бутнього залежить не лише від внутрішньопсихологічних та соціа-

льно-демографічних характеристик, які традиційно залучаються до психологічного дослідження (вік, стать). Структура та ієрархія життєвих намірів, які визначають пріоритети майбутнього життє- здійснення, залежать як від об’єктивної позиції в соціальному про- сторі, так і від міри соціальної активності. Причому чим нижчі по- зиція та рівень активності, тим більше майбутнє “згортається” до теперішнього, що виражається в намірі зберегти вже досягнуте со- ціальне становище.
Oтже, можна цілком упевнено стверджувати, що зв’язок між запропонованими показниками оцінювання шансів та намірів до- сить тісний і має братися до уваги при аналізі побудови картини майбутнього. Більше того, виявилося, що вектор спрямування тако- го зв’язку в різних країнах схожий.
Oскільки сама наявність суперечності між зовнішніми мож- ливостями та внутрішніми бажаннями і намірами має загальну природу, визначити міру блокування можна лише в порівняльному контексті. Для цього скористаємося даними Свропейського соціа- льного дослідження. Щоб поширити узагальнення, для оцінювання життєвих результатів надалі в аналізі використовуватиметься пока- зник задоволеності життям загалом.
Mи вже зазначали, що самооцінка соціального самопочуття має комплексний характер й охоплює такі складові, як: оцінка зов- нішніх умов (сприйняття ситуації в країні і часі, у якому людині доводиться жити); оцінка внутрішніх станів (здоров’я, настрій, по- чуття щастя, оптимізму); сприйняття власного становища в існую- чих соціальних умовах (оцінка позиції в соціальному просторі). Спробуймо розглянути дію всіх цих складових і визначити їхній внесок у формування загального рівня задоволеності життям в Україні. Розпочнімо з інтегральної характеристики задоволеності (рис. 2.5)*. Відповідаючи на запитання “Якщо зважити на всі обста- вини, наскільки Ви в цілому задоволені своїм сьогоднішнім жит- тям?”, респонденти мали дати оцінку за 10-бальною шкалою. Як бачимо, Україна – єдина серед країн-учасниць, у якої загальна

* Порівняння виконано за допомогою процедури однофакторного диспер- сійного аналізу (ANOVA) з використанням критерію Уоллер–Дункана (p <0,05).

оцінка виявилася нижчою від 5 балів (різниця з усіма країнами є статистично значущою).

Данія Швейцарія Фінляндія Швеція Норвегія Австрія Нідерланди Ірландія Іспанія Бельгія
Великобританія
Словенія Німеччина Польща Франція Естонія Словаччина Португалія Угорщина Україна
0    2    4    6    8    10

Рис. 2.5. Рівень задоволеності життям за даними третьої хвилі опитування ESS (середнє значення за шкалою: від 0 – “зовсім незадоволений” до 10 – “цілком задоволений”)

Водночас слід зазначити, що розгляд цього показника в дов- гостроковій перспективі дає підстави говорити про досить активну динаміку. Дійсно, за даними моніторингу Інституту соціології НАНУ, загальна кількість задоволених у 2005 та 2006 роках зали- шалася практично однаковою (близько 30%), але у 2008 році вона збільшилася майже на 6%, а загалом від 2002 року зросла більш ніж удвічі. Фактично це означає, що “тиск середовища” поступово й потроху зменшувався.
Проте, попри зростання, рівень задоволеності життям залиша- ється досить низьким порівняно з іншими європейськими країнами. Що ж визначає такий розрив? Дані ESS свідчать, що низький рівень задоволеності життям в Україні має справді комплексну природу і пояснюється дією як зовнішніх, так і внутрішніх чинників.

Розгляньмо насамперед показник, який ми умовно позначили як внутрішньоемоційну складову задоволеності. В інструментарії третьої хвилі опитування було використано низку індикаторів, які давали змогу оцінити рівень емоційної напруженості, тривоги, де- пресії. Респондентам пропонувалося оцінити, скільки часу протя- гом останнього тижня вони перебували в певних емоційних станах. Оцінювання здійснювалося за 4-бальною шкалою, де 1 бал означав “ніколи або майже ніколи”, 2 – “меншу частину часу”, 3 – “більшу частину часу”, 4 – “весь або майже весь час”.
Картина виявилася досить суперечливою (рис. 2.6). За деяки- ми позитивними ознаками емоційних станів середні показники по Україні перевищують такі показники у всіх країнах-учасницях (відчуття спокою, захоплення роботою, нормальний щоденний від- починок) або принаймні перетинають позначку 3,5 бала, тобто тя- жіють до варіанта – “відчував більшу частину часу”. Серед цих по- казників і такі, як “отримував задоволення від життя” та “був щасливим”. Отже, загальна задоволеність життям не кореспондує прямо із задоволеністю повсякденним життям. Як бачимо, можна більшу частину часу відчувати себе задоволеним і разом з тим бути незадоволеним життям. Можна водночас відчувати себе зранку га- рно відпочилим, і більшу частину часу почуватися втомленим.
Хоча загалом емоційний стан населення не можна визнати депресивним, ціла низка показників, які є ознаками депресивності, виражені в жителів України більшою мірою порівняно із середньо- європейськими показниками.
Важливим чинником задоволеності життям є соціальна скла- дова, яка ґрунтується на оцінці людьми своїх взаємин із соціальним оточенням. Як індикатори в опитуванні було задіяно такі показни- ки, як “справедливість”, “повага” та “взаємодопомога”. Виявилося, що в Україні ситуація близька до загальноєвропейської.
Респондентам потрібно було оцінити відчуття розвиненості соціальних стосунків за шкалою, де 0 позначав, що такого відчуття взагалі немає, а 6 – максимальну його вираженість (рис. 2.7). Най- виразніше представлено в соціальній складовій відчуття поваги з боку оточення, та відчуття справедливої оцінки власних заслуг. Несправедливе ставлення відчувається досить помірно, готовність допомогти один одному оцінюється на загальноєвропейському рів- ні. Отже, соціальна складова задоволеності, яка ґрунтується на оці- нці міжособистісних стосунків, практично не впливає на зниження рівня задоволеності життям.

Прокинувшись уранці, відчували, що дійсно відпочили?

Відчували себе спокійно?

Були повністю Захоплені, Занурені в те, що робили?

Відчували приплив сил та енергії?

Отримували Задоволення від життя?

Були щасливим?

Не могли Зібратися, мобіліЗувати себе?

Відчували тривогу та стурбованість?

Відчували себе втомленим?

Відчували, що все, що Ви робите, важко Вам дається?

Вам було нудно, нецікаво?

Сумували?

Відчували себе самотньо?

Неспокійно спали?

Відчували депресію?

0    0,5    1    1,5    2    2,5    3
  Середнє по всіх країнах      Середнє по Україні

Рис. 2.6. Внутрішньоемоційні складові задоволеності життям

Ви відчуваєте, що Вас оцінюють За Заслугами?
Ви відчуваєте, що люди поводяться З Вами несправедливо?
Ви відчуваєте, що люди ставляться до Вас З повагою?
Ви відчуваєте, що люди, які живуть по сусідству, допомагають одне одному?

0    1    2    3    4    5
  Середнє по всіх країнах      Середнє по Україні

Рис. 2.7. Соціальні складові задоволеності життям (середнє значення за шкалою: від 0 – “зовсім немає такого відчуття” до 6 – “дуже значне відчуття”)

Це підтверджується й оцінкою рівня міжособистісних стосу- нків. Практично за всіма показниками респонденти в Україні де- монструють результати, близькі до середньоєвропейских показни- ків. Більше того, рівень очікувань допомоги у відповідь навіть вищий, ніж у середньому по всіх досліджуваних країнах (рис. 2.8).

> вважаю, що є досить блиЗьким до людей, що живуть у моєму районі, у тій самій місцевості
У моєму житті є люди, які дійсно турбуються, піклуються про мене
>кщо я кому-небудь допомагаю, то очікую, що ця людина також коли- небудь мені допоможе
У цілому я гадаю, що те, що я роблю у своєму житті, є цінним та потрібним для людей
0    0,5    1    1,5    2    2,5    3    3,5
  Середнє по всіх країнах      Середнє по Україні

Рис. 2.8. Оцінка міжособистісних стосунків як складової задоволеності життям (середнє значення за шкалою: від 1– “цілком згоден” до 5 – “зовсім не згоден”)
Нарешті, ми виділяємо складову, яку умовно позначено як особистісну і яка показує можливий внесок в оцінку загального рівня задоволеності життям особистісного потенціалу. У дослі- дженні було використано цілу низку відповідних показників, з яких ми наведемо лише узагальнювальні характеристики, що показують ставлення респондентів до себе та рівень оптимізму щодо власного майбутнього (рис. 2.9).
Отримані результати дають підстави припустити, що особисті- сний компонент впливає на рівень задоволеності життям в Україні, причому впливає специфічним чином. Зокрема, статистично значу- щою є різниця в негативній самооцінці між результатами по Україні і середньоєвропейськими показниками, хоча позитивне ставлення до себе й оптимізм щодо власного майбутнього виражені в жителів України на рівні середніх для всіх країн значень. Отже, на рівні оці- нки внутрішніх шансів відмінностей не виявлено, проте на рівні

суб’єктивної оцінки маємо вищу незадоволеність, яка, на нашу дум- ку, є наслідком саме негативного впливу зовнішніх обставин.

Часом я відчуваю себе невдахою

В цілому я ставлюся до себе дуже добре

> Завжди дивлюся на своє майбутнє іЗ оптиміЗмом

0    1    2    3    4
  Середнє по всіх країнах      Середнє по Україні

Рис. 2.9. Особистісна складова рівня задоволеності життям
(середнє значення за шкалою: від 1 – “цілком згоден” до 5 – “зовсім не згоден”)
Це підтверджує перехід у площину загального контексту, який показує сприйняття ситуації в країні (оцінка соціального про- стору) та перспектив життя (оцінка в часовій перспективі). Насе- лення України не сприймає зовнішню ситуацію життя як сприятли- ву, схильне очікувати погіршення і не вважає життя таким, яким би людям хотілося його бачити (рис. 2.10).

Для більшості людей у країні життя стає гіршим, а не кращим

У цілому моє життя майже таке, яким я його хотів би бачити

0    0,5    1    1,5    2    2,5    3    3,5

  Середнє по всіх країнах      Середнє по Україні

Рис. 2.10. Оцінка перспективи життя як складова задоволеності життям (середнє значення за шкалою: від 1 – “цілком згоден” до 5 – “зовсім не згоден”)

Водночас дослідження зафіксувало досить суттєві розбіжнос- ті між загальною задоволеністю життям і оцінкою власного життя. Хоча загалом життя і не таке, яким би люди хотіли його бачити, особистісний контекст життя задовольняє людей більше, ніж спільний.
Коли зіставити відповіді респондентів на два на перший по- гляд подібних запитання: “Якщо зважити на всі обставини, наскі- льки Ви в цілому задоволені своїм сьогоднішнім життям?” та “В якій мірі Ви задоволені тим, як на цей час склалося Ваше жит- тя?”, то виявиться, що Україна – єдина країна з усіх учасників до- слідження, де розрив між відповідями на ці запитання перевищує 1 бал (задоволеність життям – 4,39; задоволеність тим, як склада- ється життя, – 5,54). При цьому якщо загальна задоволеність жит- тям у Росії перевищує загальну задоволеність життям в Україні майже на бал, то оцінка задоволеності тим, як складається особисте життя, у цих країнах практично однакова (рис. 2.11).
Отримані результати дають підстави припустити, що оцінка задоволеності життям має не лише інтегральну а й контекстуальну природу. З одного боку, респонденти оцінюють життя загалом, а не сьогочасні події чи навіть середньострокові зміни, з другого – “сьо- годнішній день” досить непомітно трансформується у свідомості респондента в “сьогоднішнє життя”.
Наступним дослідницьким завданням було визначення впли- вів соціального контексту на особливості побудови картини світу поза порівняльним часовим контекстом. Для цього було викорис- тано результати опитування студентів одного із столичних універ- ситетів. Хоча загальна кількість опитаних досить велика (1015 осіб), вони репрезентують лише столичне студентство. Серед чинників, які представляють різні соціальні контексти, можна про- стежити насамперед вплив місця проживання, оскільки виявилося, що серед студентів досить пропорційно представлені вихідці з усіх типів населених пунктів. Зокрема, киян серед опитаних було 22,2%; таких, хто попередньо проживав у великих містах (з насе- ленням понад 250 тис. громадян) – 21,5%; з невеликих міст та се- лищ міського типу – 37,9%; таких, що до навчання проживали в селі, було 18,4%. Ще одним соціально розмежувальним індикато- ром виявився матеріальний стан студентів. Хоча загалом матеріа- льне становище своїх сімей студенти оцінили як досить високе, виявилося можливим розділити їх на три групи. Тих, хто відніс свої сім’ї до групи з доходами нижче середніх, виявилося 22,6%; до

групи із середнім доходом віднесли свою сім’ю 43,7%; до таких, чий дохід вище середнього, віднесли свої сім’ї 33,6% студентів. Освітній рівень сімей виявився однаково високим. У двох третин опитаних хоча б один з батьків має вищу чи незакінчену вищу осві- ту, ще у чверті – середню спеціальну освіту.

Данія Швейцарія Фінлянлія Швеція Норвегія Австрія Нідерланди Ірландія
Кіпр Іспанія Бельгія
Великобританія
Словенія Німеччина Польща Франція Естонія Словаччина Португалія Угорщина
Pосія Болгарія Україна
0    2    4    6    8    10

Якщо говорити в цілому, наскільки Ви є щасливим?
Скажіть, будь ласка, в якій мірі Ви Задоволені тим, як на ЗараЗ склалося Ваше життя?
Якщо Зважити на всі обставини, наскільки Ви в цілому Задоволені своїм сьогоднішнім життям?

Рис. 2.11. Рівні задоволеності життям у спільному та особистісному контекстах (середнє значення за шкалою: від 0 – “зовсім незадово- лений” до 10 – “цілком задоволений”)

Показниками, які було використано для оцінювання суб’єктивної складової самореалізації, стали рівень інтернальності- екстернальності, оцінка шансів досягнення успіху, оцінка способів досягнення успіху, образ бажаного життя, емоційне сприйняття власного майбутнього.
Oтже, перед нами представники покоління, картина світу якого формується вже без порівняння з минулим. Як же оцінюють вони власні шанси домогтися успіху в житті? Загалом ця оцінка є досить оптимістичною. Вважають, що їхні шанси вищі, ніж у біль- шості, 27,2% опитаних; такими ж, як у більшості, бачать їх 68,4%; нижчими, ніж у більшості, вважають свої шанси досягнути успіху лише близько 4%. Oтже, загалом життя уявляється як потенційно успішне. Зовнішні чинники впливають на таку оцінку лише в час- тині вищої порівняно із загалом оцінки шансів. Зокрема, студенти, які виросли в невеликих містах та селах меншою мірою впевнені у власних перевагах. Серед них відсоток тих, хто вважає свої шанси вищими порівняно з рештою, становить 21,2%, а серед вихідців з великих міст таких 34,4%. Tак само впливає на життєві орієнтації і різний рівень матеріального становища. Серед тих, хто оцінив ма- теріальне становище родин вище середнього, вищими вважають власні шанси на успіх 35,7% опитаних, серед решти таких 23,7%.
Певні відмінності фіксуються між представниками цих груп і щодо оцінки способів досягнення успіху. Загалом молодь поклада- ється переважно на власні сили. Відповідаючи на запитання “Що насамперед потрібно, щоб домогтися успіху в житті?”, на перше місце молоді люди поставили “уміння ставити цілі і домагатися їх здійснення” (81,4%), другою за частотою згадувань була позиція “наполегливість, працьовитість, терпіння” (78,8%), третьою – “гар- на освіта” (67,7%). Зовнішні чинники, хоча й визнаються впливо- вими, істотно поступаються внутрішнім: “наявність зв’язків” вва- жають важливим чинником 52,2% опитаних, “гарне матеріальне становище” – 46,6%. Водночас серед молоді з невеликих міст та сіл “вдале одруження/заміжжя” вважають шляхом до успіху в житті 27,4%, а серед тих, хто виріс у великих містах, лише 19,4%. Можна припустити, що ця відмінність свідчить якраз про те, що шлюб у цьому випадку частіше розглядається як спосіб можливої зміни соціального простору.

Oтже, обмеженість життєвих шансів актуалізує увагу до зов- нішніх компенсаторів. Водночас їх надлишок зумовлює зосередже- ність на чинниках внутрішніх. Зокрема, молодь, яка відносить свої сім’ї до групи заможних, значно вище оцінює важливість гарної освіти як чинника успіху порівняно з тими, хто має нижчі доходи (відповідно 72,2 проти 60,7%). Tака тенденція підтверджується і відповідями на запитання про те, навіщо потрібна вища освіта; представники групи високого матеріального становища значно час- тіше обирають варіант відповіді “щоб здобути престижну профе- сію, досягти високого соціального статусу” (46,6 проти 33,3% у групі з нижчими доходами).
Oчевидно, що ці тенденції мають бути відображені в уза- гальнених конструктах картини життєвого світу. Серед типових моделей представлені орієнтації зрівняльного типу “жити не гірше за інших”), орієнтації на внутрішні орієнтири (“жити на власний розсуд, мати власний стиль життя”), орієнтації на високі зовнішні стандарти (“жити так, як живуть люди в сучасних цивілізованих країнах”, “жити краще за інших”) та орієнтації на зовнішню керо- ваність життя (“життя визначається не власними уподобаннями, а долею”).
Загалом найбільш поширеною виявилася орієнтація на зов- нішні стандарти (56%), однак орієнтація на внутрішні стандарти також дуже потужна (30,1%); орієнтацію зрівняльного типу та орі- єнтацію на зовнішню керованість життя обрали приблизно по 5% опитаних. Характерно, що на рівні оцінки життєвих шансів “везін- ня” вважають чинником досягнення успіху більш як половина опи- таних (52,1%), проте як модель життя орієнтація на долю для мо- лоді неприйнятна. А проте самі зовнішні стандарти набувають різних форм у різних моделях. Якщо серед більш забезпеченої мо- лоді орієнтуються на порівняння із життям людей в сучасних циві- лізованих країнах 29,3%, то серед менш забезпечених таку орієнта- цію висловлюють 40,7%. Водночас орієнтація на власний стиль життя значно частіше трапляється серед молоді великих міст, ніж серед тих, хто виріс у невеликих містах і селах (35,2 проти 25,9%). Знову підтверджується та сама тенденція: обмеження доступу до життєвих шансів послаблює внутрішні орієнтації на саморозвиток та самореалізацію.

Oтже, здійснена спроба перевірки запропонованих показни- ків на матеріалі даних емпіричних досліджень засвідчила, що тео- ретичне моделювання топосу і хроносу потребує створення моде- лей, які враховували б наявність різних перспектив у формуванні суб’єктивних значень щодо оцінки самоздійснення особистості. Залежно від заданої дослідником перспективи (спільного чи інди- відуального простору життя) в особистісних оцінках загальне соці- альне тло може або наближатися до особистісних оцінок задоволе- ності власним життєвим самоздійсненням, або віддалятися від них, при цьому сам цей зовнішній простір стає частиною картини світу і впливає на формування лінії життєздійснення.

⦁    Вплив соціальної ситуації на перспективи планування
майбутнього
Планування життєвих завдань людиною є одночасно продук- том змісту її внутрішнього світу, що втілює всю гаму індивідуаль- них відмінностей світосприймання та самоусвідомлення, і відобра- ження в ньому складної багатовекторності навколишнього світу. Людина перебуває в умовах різних соціальних та природних ситу- ацій, на які треба відповідно реагувати, адекватно їх оцінювати і діяти в обраному напрямку. У діаді взаємодії “людина – соціальна ситуація” відбувається обмін взаємовпливами, які можуть або сприяти життєвому плануванню, або, навпаки, перешкоджати йо- му, і тому потрібна оцінка тих зовнішніх обставин, у яких змушена діяти зорієнтована на майбутнє людина.
Зокрема, на засадах принципу ситуаційного підходу тракту- ється діалектична двополюсність сутнісної єдності взаємодії і взає- мовпливів у системах “людина – суспільство”, “людина – ситуа- ція”. Mається на увазі, що ситуація, з одного боку, об’єктивно, незалежно визначається світом і чуттєво впливає на його сприй-

мання людиною, а з другого боку, є сукупністю суб’єктивних люд- ських ставлень до подій і впливів на життєдіяльність оточення.
У працях M. M. Слюсаревського докладно аналізується принцип двополюсної сутності соціальних ситуацій – як сукупності зовнішніх щодо суб’єкта умов і як сукупності його ставлень до сві- ту, що створює певні, значущі для життєздійснення особистості умови, які приводять до змін в усталеній потребово-мотиваційній сфері людини, постановки нових цілей, спрямованостей і завдань відповідно до змінних соціальних та соціально-психологічних умов, суб’єктивного їх переживання і трактування, формування індивідуального та надіндивідуального уявлення про навколишній світ [Слюсаревський, 2003; 2007; 2008; 2009].
Психологічним механізмом такої двополюсності “людина – ситуація” виступає психічний образ як інтеріоризований інтеграль- ний продукт взаємодії “зовнішнього” і “внутрішнього” світів. У пізнавальному вимірі психічний образ світу є необхідною умовою народження індивідуального смислу і когнітивно-емоційної оцінки навколишнього світу внаслідок того, що кожна людина вплітає в нього своє світовідчуття, розуміння, потреби, мотиви, цінності, на- становлення, життєвий досвід.
Індивідуальний образ світу є частиною загального образу світу і відображає його сутнісні характеристики: об’єктивність реа- льності, процесуальність, цілісність, вплив на формування просто- рово-часових структур, регуляцію активності і спрямованості пове- дінки [Леонтьев А. Н., 1977].
Нестача у створеному образі світу інформації про певні соці- альні явища несвідомо активізує механізм каузальної атрибуції як припису індивідуально обраних характеристик соціального просто- ру, які суб’єктивно доповнюють образ світу, усувають емоційно обтяжливий когнітивний дисонанс, визначають моделі індивідуа- льної поведінки. На цій підставі суб’єкт обирає свою життєву по- зицію щодо перспектив поточного і майбутнього життєздійснення в навколишньому соціальному світі.
Українській молоді на етапі вибору шляхів життєвої саморе- алізації випало на долю стати учасником складної зміни соціальної ситуації, пов’язаної з історичним етапом розвитку українського суспільства як такого, що переходить від тоталітарно-патерна- лістської моделі функціонування до ринкових демократичних засад

державобудування. Ідеться про соціально-психологічну ситуацію докорінної зміни світогляду, ставлень до запитів поточного буття, розуміння та прийняття його з новими завданнями, цілями та про- блемами.
Могутніми чинниками, що охопили світ та імперативно змі- нюють загальну соціальну ситуацію, стали глобалізація, інформа- тизація, розвиток комунікаційних технологій, які розкривають до- даткові можливості людського пізнання, взаємодії та взаємоставлення і спричиняють нову якість соціального простору. Відтак створюються умови вільного доступу більшості людей до світових здобутків та досвіду ефективної самореалізації у різних сферах життя, а це збагачує і змінює індивідуальне та масове сприйняття навколишнього світу, якість мислення, свідомість і від- повідно впливає на засоби та рівень ефективності діяльності і жит- тєве планування. Tому А. А. Гостєв розширив розуміння образу світу до образної сфери людини. Він вважає, що психіка, свідомість і образ мають природу поля і відбивають тонкі енергоінформаційні вібрації певних планів єдиного інформаційного поля, через що об- раз виступає енергоінформаційною одиницею індивідуальної сві- домості, що взаємодіє з енергоінформаційними полями Всесвіту [Гостев, 1992].
З огляду на таке визначення можна припустити, що в перехі- дний період розвитку суспільств відбувається переформатування енергоінформаційних полів ноосфери, пристосування до яких ви- магає індивідуального часу і психологічних можливостей (толеран- тності, гнучкості, витривалості тощо).
На зламі двох історичних епох відбувається поступовий пе- рехід від законів і традицій відносно сталого державного і суспіль- ного устрою, побудованого на соціально-правовому забезпеченні з головними критеріями оцінки будь-якої форми поведінки людей через стандартизовану систему дозволів, приписів, соціально- психологічних і моральних настановлень, цінностей, із життєвими завданнями і санкціонованими засобами їх задоволення, до різкої відмови від сталого життєустрою і формування нових моделей сус- пільної взаємодії.
В умовах якісних і незвичних для більшості членів суспільс- тва політичних, економічних, культурних і соціальних перетворень закономірно змінюються форми поведінки, виробничі і соціально-

психологічні відносини супроводжуються хворобливою зміною світогляду та провідних цінностей, станом розгубленості і стресо- вих перевантажень.
Характерні риси перехідного періоду в Україні сфокусовані в таких його визначеннях, як “невиразні ознаки ринкової економіки, рудименти соціальної системи господарства, декларовані демокра- тичні свободи без гарантованого правового захисту, розбалансова- ність нормативної регуляції поведінки; суперечливість взаємин но- вого і старого досвіду особистості, численні державні зміни без належної їх зорієнтованості на забезпечення соціальних гарантій, через що людина втрачає впевненість у поточному та майбутньому часі життєздійснення” [Карпенко, Мицько, 2001; Лактіонов, Луце- нко, 2006].
Тож, щоб ідентифікувати себе з новітнім часом, до нього слід психологічно пристосуватись. Природність і неминучість соціаль- но-психологічної адаптації образно сформульована O. O. Ухтом- ським у визначенні: “Думка все женеться за світом і кричить йому:
«зупинись». А він все утікає від неї вперед, все дарує їй нові непе- редбачуваності, вимагає все нових і нових умінь… яких у людини завжди менше, ніж потребує змінне середовище” [Ухтомский, 2000].
Oсобистість вважається психологічно адаптованою, якщо во- на задовольняє свої потреби і відповідає очікуванням соціального оточення, зберігаючи в нормі психічне й фізичне здоров’я. Oднією з основних форм перебігу процесу адаптації є засвоєння і зміна на- становлень як усвідомлюваних або латентних станів готовності пе- вним чином інтерпретувати реальність та відповідно діяти в ній. Не менш важлива роль у процесі психологічної адаптації відводиться таким властивостям індивіда, як риси особистості, захисні або не- захисні механізми, здібності, стратегії поведінки, що в цілому утворюють адаптивні комплекси [Налчаджян, 1988].
У цілому ситуації перехідного періоду оцінюються як висо- коадаптогенні, такі, що в перебігу часу суттєво впливають на соці- ально-психологічні властивості людей і нерідко негативно відби- ваються на соціальній поведінці в плані неконструктивних життєвих виборів та життєвому плануванні. Адаптаційна напруга спричиняє поширення ірраціональних форм поведінки людей. У

цих умовах перед ними постає завдання знайти адекватні запитам життя шляхи особистісної перебудови.
Для молоді і середнього покоління, з одного боку, відкрилися перспективи більш вільного вибору варіантів життєздійснення на засадах вияву приватних ініціатив, особистої відповідальності за політичні, економічні, соціальні та життєві вибори, участь у ство- ренні сучасних інформаційних технологій і користуванні ними. З другого боку, на ці покоління припав головний виклик долі – “бути чи не бути”, який розкрив значний діапазон індивідуальних відмін- ностей у здатності до життєвої творчості та пристосування до змін- них обставин, ступеня сформованості адаптаційних настановлень щодо визначення себе в новому суспільстві на засадах активізації особистісного потенціалу і відповідних суспільних цінностей. Саме рівень індивідуальної адаптивності відіграв головну роль у творчо- му життєздійсненні (нерідко з ознаками сумнівної або криміналь- ної успішності), унаслідок якого українське суспільство в неприро- дному співвідношенні розшарувалося на “вкрай багатих”, “вкрай бідних” з незначною “золотою серединою” і безліччю для всіх не- вирішених проблем, стресів, несподіванок.
Короткочасний перебіг ускладнених, несприятливих обста- вин життя з чинниками когнітивного та емоційного напруження може стимулювати розвиток особистісної адаптивності, надаючи досвід адекватного реагування та оцінювання поточних подій. Водночас довготривалий етап перебудови суспільного устрою з невизначеністю координат розвитку, нестабільністю і погіршенням умов життєдіяльності більшості людей, незадоволенням їхніх жит- тєвих потреб негативно вплинув на зміну поведінки, способу жит- тя, зумовивши посилення переживань тривоги та страху. Соціаль- но-психологічні оцінки якості життя спільнот і власного буття сконцентрувалися в континуумах “задоволення – незадоволення”, “успішності – неуспішності”, “перспективності – безперспективно- сті” із різким зсувом у негативний бік.
Поширеним і стабільно актуальним став вияв соціальної на- пруженості як психічний стан соціуму, що виникає у відповідь на екстремальні впливи, є надперсональним аналогом індивідуально- психологічних станів стресу, фрустрації, депресії, агресії. У масо- вій сукупності вони перетворюються у психічній стан цілісного

суспільного організму і тяжіють до певної усередненості та деінди- відуалізованості [Слюсаревський, 2009, с. 172–176].
Від того, як та чи інша людина реагує на несприятливі жит- тєві обставини, залежить наскільки гармонійно розвивається її ін- дивідуальність, наскільки оптимально складається її стиль життя, формується почуття задоволеності собою, а також активізуються вияви суб’єктності у взаємодії “людина і соціальна ситуація”.
Tакі  дослідники,  як  Д. M. Узнадзе,  O. С. Прагнішвілі, В. Ф. Басін, встановили, що пристосувальна поведінка особистості до нових життєвих умов стає можливою завдяки дії психологічного механізму становлення та зміни соціальних настановлень як усві- домлюваних або латентних станів готовності певним чином інтер- претувати реальність і відповідно поводитися в ній.
А. Анастазі визначає настановлення як тенденцію сприятливо або несприятливо реагувати на певний клас стимулів, таких як на- ціональна або расова належність, звичаї чи суспільна настановле- ність. Вони не можуть спостерігатися безпосередньо, але виявля- ються у зовнішній вербальній та невербальній поведінці. У цілому поняття “настановлення” вказує на постійність реакції щодо деяких категорій стимулів. Практично термін “настановлення” частіше пов’язується із соціальними стимулами та емоційно насиченими відповідями [Анастази, 1982].
Г. Келман на основі ретельного дослідження зв’язків між на- становленнями та діями прийшов до висновку, що настановлення в разі їх розуміння як складової частини дії стають корисним особис- тісним конструктом [Kelman, 1974].
Tакі настановлення досить варіабельні і, певною мірою, ко- ригуються під впливом зміни зовнішніх обставин, особливо довго- тривалого часу, як, наприклад, перехідний період в Україні. У цьо- му виявляється сутність їхнього адаптаційного впливу, коли виникає потреба адекватно, конструктивно діяти відповідно до ре- альної ситуації. Завдяки динамічності адаптаційного процесу фун- кціональна роль настановлень на різних етапах пристосування мо- же змінюватися через те, що структура настановлення складається із сукупності більш дрібних настановлень, які мають власні етапи обслуговування адаптивної поведінки людини, існують у свідомих та підсвідомих формах і вибудовуються у відповідний ланцюжок впливів на дії людини.

Що ж до психологічних настановлень перехідного періоду, то в динамічній структурі адаптації важливим є початковий, або первісний, етап усвідомлення такого соціально-особистісного про- стору, до якого, власне, і треба пристосуватися. Цим визначається актуальність вивчення адаптаційних настановлень в умовах транс- формаційного періоду в такої соціальної групи, як старшокласники, які за своїм віковим цензом стоять на порозі дорослого, самостій- ного життя з проблемою постановки всього ансамблю життєвих завдань (професійного вибору, кола спілкування, створення сім’ї). Для них всі особливості перехідного періоду з його перевагами і недоліками є значущими для вибору життєвих шляхів і постановки життєвих завдань у ситуації зіткнення старого і нового досвіду.

⦁    Соціально-психологічні відмінності людей у ставленні до планування майбутнього
Усвідомлена побудова життєвого шляху і повнота життєздій- снення на ньому є досить складним завданням для будь-якої люди- ни, якщо вона не позбавлена почуття самоцінності і цінності жит- тєвого часу. Навіть за цими двома параметрами можна вести мову про кардинальні індивідуальні відмінності поділу людей на тих, для кого життєвий цикл набуває якості життєтворчості, і тих, хто, не замислюючись над сьогоденням та майбутнім, пливе за течією часу, приймаючи себе і події як даність, яку треба просто пережи- ти. Поділ на такі групи спричиняється властивостями індивідуаль- ності як природної основи людини, особистості як продукту соціа- лізації і природним та соціальним середовищем, у якому відбувається життєздійснення.
В індивідуальній психології психічна діяльність (пізнавальні процеси, психічні стани, форми активності) розглядається у виявах життєвої поведінки людини з усією її своєрідністю, що спричинена індивідуальними соціально-психологічними особистісними відмін-

ностями. У цьому ж аспекті ми підійшли до вивчення особливостей постановки життєвих завдань.
Відносна стійкість соціально-психологічних відмінностей ін- дивідуальності спрямована на збереження в часі і просторі її своє- рідної самоцінності, що виявляється у несхожості з іншими у сприйманні себе, світу і оточення, когнітивно-емоційному реагу- ванні, типах довільної активності. При тому, що відмінності інди- відуальності практично незмінні, соціально-психологічні можуть піддаватися певній корекції під тиском змінних конвенційних норм і шаблонів соціальної поведінки.
Про індивідуальні відмінності особистості можна вести мову і в аспекті особистості, і в аспекті того, наскільки людина визнає свою своєрідність та ставиться до неї як до життєвої цінності: по- ступається нею під тиском обставин, відчуваючи прихований про- тест і образу, або намагається приховати свої внутрішні схильності, нівелювати своєрідність і несхожість з іншими і, щоб догодити груповим нормам, обирає образ “середньої”, “непомітної” людини з обмеженим рівнем соціальної відповідальності.
У соціальній психології проблема індивідуальних особливос- тей соціальної поведінки людей знайшла висвітлення на рівні різ- них соціокультурних груп, на рівні “людина – соціальна група” (T. Шибутані); проблема докладно представлена в індивідуальній психології  А. Адлера,  в  соціокогнітивній  теорії  научіння А. Бандури, в теорії особистісної самореалізації А. Mаслоу, теорії особистості Г. Оллпорта та ін. Соціально-психологічні відмінності поведінки людей виявляються на різних рівнях умов життєздійс- нення – в етнокультурних спільнотах, у системах “людина – соціа- льна група”, “людина – ситуація”.
Зокрема, встановлено, що на постановку життєвих завдань впливають етнічні відмінності, пов’язані із соціокультурним досві- дом і традиціями. Навіть такі загальні психологічні властивості, як активність, самостійність (потреба в самоуправлінні і здатність до нього), відповідальність, інтернальний локус контролю і мотивація досягнення, що свідчать про рівень цілеспрямованості, схильності досягати успіху та випереджати інших, визнаються культурно- специфічними. Tак, в одних культурних регіонах з певним релігій- ним вихованням праця вважається святою справою особистості і тому ідея праці втілюється у діловій успішності, потребі в досяг-

ненні, самоповага – в успіхах у навчанні, праці, лідерстві. Соціаль- но значущими якостями особистості визнаються висока активність, самостійність, відповідальність, потреба в досягненні, інтерналь- ність на противагу пасивності, залежності, екстернальності, конфо- рмності. Для інших етнокультурних груп цінність предметної дія- льності та пов’язаних з нею ділових якостей поступається цінностям групових форм взаємодії й міжособистісних стосунків на рівнях сім’ї, кооперативної та ігрової діяльності. Залежно від панівних соціокультурних цінностей формується специфічний тип самосвідомості і спрямованість активності. Прикладом такої соціо- культурної диференціації стають психологічні особливості, пов’язані зі “Сходом – Заходом”: новоєвропейська модель людини є активістсько-предметною, особистість формується та пізнає себе в діяльності, таким чином перетворюючи себе і світ; для східної людини творча активність розгортається у внутрішньому духовно- му просторі із сутнісною складовою “Я”, неаналітичним пізнанням, в акті миттєвого осяяння, що дає пробудження і самореалізацію особистості (конфуціанство, буддизм, даосизм).
Oтже, навіть великі спільноти мають свою психотипічну ви- значеність, що виявляється у стійкій орієнтації людини на певну ієрархію цінностей, яка визначає систему цілеспрямування люди- ни. Головною рисою є потреба в досягненні на противагу настано- вленню на спасіння душі або ідеалу на “спокійне життя”. Ці дві протилежні цінності між дієвістю і спогляданням впливають на селекцію життєвих потреб, мотиваційну сферу, спрямованість до- вільної активності, ставлення до ризику, рівень і якість домагань і, нарешті, на постановку життєвих завдань, вибір шляхів їх досяг- нення з урахуванням смислу життєствердження й оцінки результа- ту як задоволеність-незадоволеність собою.
Розвиваючи думку про те, що людина і соціальна група – це дві функціональні одиниці, які в різних випадках здатні по-різному впливати на перебіг подій, T. Шибутані наводить п’ять типів соціа- льних ситуацій, у яких змінюється ступінь особистісного втручан- ня в процес подій. Це критичні ситуації, які виявляють ситуаційних лідерів; у конфліктних ситуаціях – це лідери-бійці і тактики; у за- вданнях, що вимагають прийняття рішень, активізуються лідери- організатори. У ситуаціях з чіткою структурою, особливою відпо- відальністю і жорсткими конвенційними ролями не схвалюються і

обмежуються особистісні відмінності (військові об’єднання, дер- жавні установи певного рівня). У поширених соціальних ситуаціях, де люди взаємодіють на засадах конвенційних ролей, найбільш ві- льно виявляються особистісні відмінності [Шибутани, 1969, с. 33].
Загалом, що більш жорстка організаційна структура з розпо- ділом праці та інструкцій, ієрархією підпорядкування, то більш об- межені можливості для вияву особистісних відмінностей, схильно- стей. Tому в умовах формалізованих ситуацій і стандартних конвенційних ролей індивідуальність виявляється у спонтанних потягах, схильностях, соціальних настановленнях як внутрішньому потенціалі, що стримується в поведінці людини, але визначає на- прям її дій за сприятливих умов. Tакими умовами для вияву потен- ційних дій може бути постановка життєвих завдань як планування майбутнього з реалізацією головних життєвих цінностей.
T. Шибутані наводить приклади впливу індивідуальності на особливості соціально-психологічної взаємодії. Tак, індивідуальні особливості емоційної сфери людини насичують відмінностями виконання соціальних ролей у міжособистісних стосунках і суттєво впливають на успішність-неуспішність постановки групових і пар- тнерських завдань. Кон’юнктивні почуття сприятливі для оптима- льного розвитку учасників і полегшують виконання спільних по- чинань. Проте розвиток диз’юнктивних почуттів майже завжди стає перешкодою в міжособистісній взаємодії і закріплює деструк- тивні емоції в характері особистості.
Ефективність і стійкість партнерських міжособистісних сто- сунків визначається тим, наскільки залучені до них люди у певних відношеннях взаємодоповнюють одне одного, і зберігаються вони за умови підтримки їх з боку іншого партнера та відчуття взаємо- задоволення. Оскільки кожне почуття є неповторним, воно спри- чиняє своєрідність індивідуальних стосунків, і тому їхня психоло- гічна регуляція створює безліч проблем, які ускладнюють виконання спільних життєвих завдань. Ефективним регулятором емоційних відмінностей виступають культурні інституції у формах соціальних нормативів, законів, звичаїв. Tією мірою, якою такі впливи видаються успішними, поведінка залишається в цілому конвенційною, а люди з різних культур зберігають своєрідність і притаманні їм відмінності [Шибутани, 1969, с. 320–326].

Крім соціокультурних відмінностей психотипів, існують ін- дивідуально-психологічні відмінності окремих представників спі- льноти. Їхні системи цілеспрямування визначатимуться своїми від- мінностями залежно від характеристик індивідуальності, особистості та близького соціально-культурного оточення. Тож діапазон та рівень життєвих завдань відображатимуть усі індивіду- альні варіації цільової поведінки, її динаміку та спосіб життя інди- віда. Так, одні суб’єкти прямолінійно просуваються до мети і рідко відхиляються від неї; інші на шляху до мети зупиняються, зіткнув- шись із труднощами, і намагаються обійти їх, а для третіх обхідний шлях такий довгий, що вони взагалі не приходять до мети. У цьому сутність цілепокладання людини, у якому виявляється її схильність до такої форми здійснення життєвого плану, обумовленої всією передісторією людини, закладеної в ній від самого початку. Цю свою схильність суб’єкти виявляють у життєвих проектах по- різному: одні досягають цілей, інші тільки намагаються, вагаються і лякаються труднощів. А втім, усі тактики, на думку А. Адлера, породжені потребою підтримки цілісності особистості, за станом розвитку якої оцінюється психологічний потенціал її концентрова- ної цілеспрямованості. Цілісність передбачає, що всі психічні сили особистості, незалежно від її прихильностей, середовища і подій, підпорядковуються відповідній ідеї, а всі акти виявлення почуттів, думок, бажань, дій проникнуті єдиним життєвим планом. Людина здатна спрямовано просуватись у своєму життєздійсненні і бути зрозумілою для інших тільки тоді, коли вона визначила свої цілі й орієнтована на їх досягнення.
А. Адлер процес життєздійснення особистості розуміє як по- стійний рух, керований цілями душевного життя, що вимагають усе більшого доповнення, посилення і влади. Цей рух супроводжу- ється станом емоційного піднесення, постійним стимулом для під- тримки якого є незадоволеність, що спонукає до пошуку компенса- цій та досягнення міцної та надійної життєвої позиції. У процесі напруженого цілеспрямування відбувається безперервна робота над створенням ситуації безпеки і збереження цілісної особистості із власною позицією щодо важливих життєвих питань. У ході цієї роботи завдяки рисам характеру виявляються значні індивідуальні й міжособистісні відмінності та нюанси, які впливають на швид- кість та результативність вирішення життєвих завдань [Адлер,

2002]. За визначенням Адлера, життєві завдання кожної людини концентруються навколо трьох сфер життєдіяльності: праці, друж- би та любові, успішна реалізація яких гарантує високу якість та повноту самореалізації особистості, відчуття своєї гармонійності, ідентичності та успішності.
T. Шибутані, аналізуючи вияви індивідуальної поведінки людини в соціальній групі за параметром “конвенційність – неконвенційність”, виокремив незале$ність як особистісну влас- тивість, за ступенем розвитку якої виявляється чіткий діапазон ін- дивідуальних відмінностей з двома полярними групами. Одна – це суб’єкти, які поводяться в групі згідно з очікуваннями її учасників; друга – ті, хто всупереч груповому несхваленню їх і створеному цим внутрішньому дискомфорту не поступаються своїми намірами і культивують шокуючу поведінку негативістів, нехтуючи ставлен- ням оточення. Загострення поляризації індивідуальних відміннос- тей виникає в разі розбіжностей між груповими нормами і особис- тісними намірами.
У діапазоні між полярними групами більшість людей різ- няться між собою своєю здатністю до самостійної поведінки, збері- гаючи при цьому певну незалежність суджень, хоч часом їм і бра- кує мужності, і здатність до деякої поступливості та гнучкості поведінки.
Людину з високим рівнем незалежності можна вважати ав- тономно9 особистіст9 за умови, що вона всупереч встановленим груповим нормам і очікуванням схильна до дій і вчинків згідно з власним розумінням їхньої слушності та доцільності, свідомо вияв- ляє готовність до спротиву оточення, жертовності, ризиковості і можливої поразки. Це полярний тип незалежної поведінки, пред- ставники якого готові платити високу особистісну ціну за право автономного самовияву.
Автономію як рису особистості оцінюють по-різному залеж- но від її місця в діапазоні між полюсами “автономність – поступливість”. Дехто, спираючись на образ “нормальної” особис- тості, оцінює її автономну поведінку як ідеальну. Інші психологи не схильні пов’язувати незалежність мислення з незадовільним со- ціальним пристосуванням, що виявляється в умінні автономної особистості успішно демонструвати тип пристосувальної поведін- ки, зберігаючи ввічливу дистанцію з оточенням, бути досить помі-

ркованою, обережною в судженнях, контролювати свою імпульси- вність та спонтанність. Поведінка таких суб’єктів у групі завжди пристойна, обмежена в обов’язках щодо інших, а в критичних си- туаціях сприймається як дещо холодна та егоїстична [Шибутани, 1969, с. 320–326].
Що ближче люди до полюса поступливості, то більше вони підкорюються вимогам безпосереднього оточення, раціоналізують свою поведінку (“так поводяться всі”); вони комунікабельні, емпа- тичні, здатні до розуміння і співчуття, оптимістичні, екстраверто- вані, гнучкі.
Доведено залежність континууму людських психотипів “ав- тономність – поступливість” від соціальної дистанції, яку вони ви- значають щодо себе та інших людей. Відомо також, що маргінали на двох полюсах цього континууму оцінюють самих себе низько.
Спираючись на відомі теоретичні та емпіричні дослідження поведінки індивіда в групі, T. Шибутані зробив узагальнення, що висвітлюють певний аспект індивідуальних відмінностей поведінки у постановці життєвих завдань. Зокрема, констатовано, що кожна людина будь-якого рівня соціалізації виявляє індивідуальні тенде- нції поведінки; є повністю автономною одиницею із власним прос- тором як для варіацій та оригінальності, так і для можливостей від- критого протесту; стабільності її схильностям надає орієнтація на певну систему цінностей, яка часто на підсвідомому рівні визначає сутність особистості і систему її поведінки. До того ж кожний уча- сник дій асоційованих індивідів є особистістю, продуктом своєї особливої історії і в будь-яких ситуаціях, особливо кризових, не- змінно зберігає “особистісне рівняння”.
Oтже, індивідуальні особистісні відмінності – “незалеж- ність”, що є здатністю зберігати у груповій взаємодії і взаємостав- леннях свою особистісну своєрідність як самоцінність; “автоном- ність – поступливість” як міра близькості до людей і здатність до гнучкості соціальної поведінки – можна розглядати як індивідуаль- ні стратегії постановки і вирішення життєвих завдань у певній спі- льноті; стійкість “особистісного рівняння” слугуватиме психодіаг- ностичним показником для прогнозу ступеня успішності вирішення життєвих завдань та їхньої масштабності.

У соціальній психології утвердилася думка, що немає двох людей, здатних діяти однаково, навіть при всьому їхньому бажанні цього, у процесі виконання конвенціональних ролей.
В аспекті постановки життєвих завдань вияви соціально- психологічних властивостей самоздійснення людини пов’язані з індивідуальними рівнями реалістичності її самоусвідомлення. Вну- трішні чинники своєрідності – це всебічна самооцінка, інтелектуа- льний потенціал, соціальна активність, емоційно-вольова саморе- гуляція, знання своїх інтересів, схильностей, здібностей і багато інших психологічних чинників, які впливають на індивідуальні відмінності в реалістичності і перспективності життєвих завдань. До зовнішніх чинників реалістичності життєвих завдань належать інформаційна обізнаність у навколишньому світі та адекватність світосприйняття, визначеність свого місця і ролі в певному людсь- кому оточенні, навички опанування численних соціальних ситуацій і міжособистісних ставлень. Отож людина, спрямована на успішне життєздійснення й орієнтована на особисту відповідальність за ре- алістичність постановки життєвих завдань, перебуває під впливом індивідуальних особливостей внутрішніх і зовнішніх чинників, які зумовлюють своєрідність соціальної поведінки, напруження моти- вації досягнення, усвідомлення цінності своєї мети та її реалістич- ності.
Вести мову про зростання особистісної зрілості, життєві за- вдання, вибір рівня життєвих домагань доцільно тоді, коли стають психологічно можливими усвідомлене ставлення і спрямованість до вищих людських цінностей, настановлення на особистісний са- морозвиток, зацікавленість у пошуку шляхів до цього та набуття певного життєвого досвіду самореалізації в успішних або помилко- вих варіантах життєздійснення [Лєпіхова, 2007; 2008].
Адекватність самооцінки в контексті ситуації є однією з пе- редумов вибору рівня складності і значущості життєвих завдань, досягнення яких стає реалізацією життєвого смислу та підтвер- дженням особистої успішності. У ситуації вибору рівня складності завдання перевіряються власна інформованість щодо передбачува- ної діяльності, наявність знань для виконання нової ролі, мож- ливості щодо вищого рівня активності, емоційно-вольової саморе- гуляції.

Індивідуальний малюнок особистісних параметрів з акценту- аціями тих чи інших властивостей надасть своєрідності життєвим завданням і шляхам їх досягнення за ознаками індивідуально зна- чущої ієрархії цінностей, цілісності та зрілості особистості, рівня її поведінкової активності, рефлексивності життєвого досвіду. Тож головний смисл індивідуальних відмінностей полягає в тому, що одні й ті ж глобальні, загальнолюдські завдання у виконанні кожної людини набувають особистісно неповторного візерунка.
Такий методологічний підхід до сутності життєвих завдань у життєздійсненні особистості дає підстави для поглибленого ви- вчення індивідуальних відмінностей у їх постановці, а також внут- рішніх чинників, що зумовлюють особливості планування майбут- нього. Для цього доцільно визначити діагностично важливі комплекси соціально-психологічних властивостей, які визначають індивідуальні відмінності постановки життєвих завдань як складо- вої загального механізму життєздійснення особистості.

⦁    Роль соціально-
психологічних властивостей особистості у плануванні майбутнього
Визначення провідних соціально-психологічних властивос- тей особистості, здатної до постановки життєвих завдань, слугує обґрунтуванням методичного забезпечення емпіричного дослі- дження індивідуальних відмінностей у плануванні майбутнього. Воно є досить складним когнітивно-емоційним процесом, що пе- редбачає критичний самоаналіз себе як професіонала, співробітни- ка, друга, сім’янина; як особистості, яка намріяла своє майбутнє з певними соціальними ролями, позиціями, статусами, домаганнями, спрямованими на індивідуально значущі досягнення. Щоб мрії та бажання поступово перетворювалися на реальність, потрібен пере- хід до перспективного планування, програмування, прогнозування

майбутнього шляхом постановки індивідуально адекватних життє- вих завдань на основі набутого досвіду та певної особистісної зрі- лості. Реалістичність поставлених завдань базується на індивідуа- льних психологічних відмінностях як умовах, що сприяють або заважають успішній поступовій реалізації динамічних життєвих цілей.
Складний процес розвитку особистості розтягнутий у життє- вому часі на роки, у перебігу яких, природно, передбачається чи- мало змін у спрямованості та валентності соціально-психологічних властивостей під впливом змін образу світу з притаманною йому примхливістю – нестабільністю природних, економічних, політич- них, соціальних і культурних чинників. Усе це впливає на постано- вку життєвих завдань та шляхи їх реалізації, допомагає правильно зорієнтуватися в навколишньому світі й самовизначитись з ураху- ванням власних індивідуальних особливостей.
Теоретичне дослідження індивідуальних відмінностей по- становки життєвих завдань як орієнтирів планування майбутнього було націлене на виокремлення таких особистісних рис (окремих властивостей або симптомокомплексів), що в процесі життєвого цілеспрямування до успішної реалізації життєвих завдань сприяють підвищенню особистісної ефективності. Це досягається завдяки тому, що в процесі ефективного індивідуального цілепокладання активізуються дві групи соціально-психологічних властивостей, які в поєднанні забезпечують правильність вибору та якість постанов- ки життєвих завдань, а також регуляторний механізм їх самореалі- зації. До них віднесено:
⦁    провідні соціально-психологічні властивості особистості, що визначають індивідуальну успішність життєвого конструюван- ня (особистісна цілісність, зрілість, ефективність та цінності);
⦁    провідні регуляторно-особистісні властивості, що детер- мінують індивідуальні стилі саморегуляції в конструюванні майбу- тнього.

Провідні соціально-психологічні властивості постановки життgвих завдань. При виборі соціально-психологічних властиво- стей, що визначають індивідуальні відмінності в цілеспрямованій поведінці людини, ми виходили з напрацювань провідних предста- вників соціальної психології особистості (Т. Шибутані, А. Адлер,

А. Бандура, Г. Оллпорт, А. Mаслоу, Е. Фромм та ін.), які, приділя- ючи увагу певним формам соціальної поведінки, наголошували на референтних для неї властивостях.
Які ж саме індивідуальні відмінності у соціально- психологічних властивостях слід вважати провідними в саморозви- тку особистості та її успішній життєвій реалізації в суспільстві?
А. Адлер до таких рис особистості зараховував соціальний інтерес, соціальну активність, цілеспрямованість, цілісність та цін- ності. Для емпіричного дослідження було проаналізовано ці влас- тивості. Соціальний інтерес, або суспільне, громадське почуття (в німецькому перекладі – дух солідарності, спільності, колективіз- му), – це здатність цікавитися іншими людьми та “брати в них участь”, бути частиною цілого, робити внесок у добробут людства. Адже соціальний інтерес як процес – це здатність до ідентифікації, емпатії, співробітництва та альтруїзму на засадах ціннісного став- лення до життя і всього, що поза суб’єктом.
Соціальний інтерес Адлер визнає за основний критерій пси- хологічної зрілості особистості, який індивідуально вибудовує всі складові системи цілеспрямування (соціальні потреби, мотиви, мо- тивацію досягнення, рівень життєвих домагань, смисли) і відповід- но до них формує стратегії досягнення й операціональну систему просування до цілей (спрямовану активність, прийняття рішень та особистісні вибори). На всіх цих етапах самореалізації відбувається життєва перевірка рівня особистісної зрілості. Глобальність за- вдань будь-якої людини відповідно визначає спрямованість і моти- вацію досягнення певного рівня життєвих завдань, які наближати- муть до мети.
Соціальний інтерес спрямовується на об’єкти потрійного ро- ду. “Kубсоціальні об’скти – людина виявляє безкорисливий, само- бутній, незалежний від “Я” інтерес до природи, науки, мистецтва, що розвиває в ній потребу до знань та навичок на користь людства. Kоціальні об’скти – все живе; інтерес до них як здатність цінувати життя і приймати точку зору іншого, поважне, бережливе ставлен- ня до життя. Kупросоціальні об’скти – Всесвіт у цілому. Інтерес до них – це ідентифікація із живими та неживими об’єктами, повний вихід за межі самого себе та єдність з усією повнотою світу, тісний союз з життям як цілим” [Adler, 1938, p. 60]. Усі ці спрямованості соціального інтересу є виявом +итт,вої компетентності.

Експериментально встановлено, що для людей з високим со- ціальним інтересом характерні внутрішній локус контролю і стабі- льність самооцінки в реалізації особистісно значущих завдань. Лю- ди з низьким соціальним інтересом часто-густо виявляють негативне ставлення до батьків та ранніх переживань свого дитинс- тва, надаючи в теперішньому житті більшого значення минулому досвіду. Коливання рівня драматичних життєвих і стресових на- пружень у них більшою мірою ситуативно обумовлені [Сидоренко, 2000].
-ілісність визнається одним із найважливіших інтегральних параметрів всебічного благополуччя особистості та потенціалу її успішності в життєствердженні. На думку А. Адлера, цілісність – один із головних, вагомих показників індивідуальних відмінностей у постановці й реалізації життєвих завдань. Цілісність особистості та особистісна зрілість взаємопов’язані: цілісність є продуктом га- рмонійного саморозвитку і здоров’я особистості, набуття нею осо- бистісної зрілості і стає одним з її показників [Адлер, 2002].
А. Mаслоу в теорії самоактуалізації потребу цілісності долу- чає до мотивів росту, називає її метапотребою, спрямованою на актуалізацію особистісного потенціалу вдосконалення, активності, краси, добра, істини, унікальності [Mаслоу, 1999].
У диспозиційній теорії Г. Оллпорта аналогом цілісності ви- ступає поняття “пропріум” як єдність, інтеграція всіх структурних елементів індивідуальності за принципом організації оцінок, моти- вів, схильностей, відчуттів у єдине ціле. Пропріум несе в собі пози- тивну, творчу енергію зростання та розвитку, спрямовану на досяг- нення унікальності людського життя, постановку перспективних життєвих цілей та намірів, відчуття життя як смислу з чіткою оріє- нтацію на майбутнє [Оллпорт, 1998].
Перспективними для прогнозу індивідуальних відмінностей постановки життєвих завдань вважаємо погляди Е. Фромма, який розуміє особистість як цілісність вроджених і набутих психічних властивостей, варіації яких створюють індивідуальність та надають їй унікальності. Набуті властивості формують характер і свідчать про досягнутий індивідом рівень у мистецтві життя. Дослідник розробляє поняття “соціального характеру” як результату зв’язку між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства і ви- користовує його для класифікації п’яти соціальних типів характеру

особистості (рецептивного, експлуататорського, користолюбного, ринкового та плідного) [Фромм, 1992].
Спираючись на образність соціальних характерів Е. Фромма, ми зробили спробу домалювати можливу особистісну поведінку таких типів при постановці життєвих завдань.
⦁    Lецептивна оріснтація (“така, що бере”) характеризує такого індивіда, який вважає, що витоки всіх благ лежать зовні; він несамостійний і пасивний; не любить, але хоче бути коханим; за- лежний від обставин, авторитетів і просто людей у пошуках їхньої підтримки, помічників, а в разі особистої допомоги очікує на при- хильність і вдячність.
Від людини з таким типом характеру не варто очікувати самостійності й активності в постановці життєвих завдань у будь- якій сфері життєдіяльності. Швидше за все, життєві завдання бу- дуть ставити за неї інші люди із впливового оточення, відводячи такій людині роль другорядного виконавця нескладних та непрес- тижних завдань. Tому її життєвий шлях не буде активним життє- ствердженням, а найімовірніше, пасивним життєздійсненням від- повідно до рівня її потенціалу.
⦁    Mксплуататорська оріснтація (привласнювальна) – лю- дина також вважає, що джерело благ лежить зовні, але не розрахо- вує одержати їх як подарунок, а намагається здобути (і любов, і володіння) силою або хитрощами; вона нездатна до творчості, тому ідеї та емоції позичає в інших; у взаємодії вона агресивна, самовпе- внена, егоцентрична, імпульсивна.
У постановці життєвих завдань особистість із таким типом характеру може демонструвати нереалістичність, завищені дома- гання, але на шляху до вирішення завдань буде намагатися різними способами забезпечувати собі “виконавців”, готових або змушених ставати добровільними помічниками. Oтже, людина з таким соціа- льним психотипом буде самоздійснюватися, намагаючись створити ілюзію своєї успішності, виявляючи експлуататорський підхід до потрібних інших, вдаючись до маніпулювання й агресивного тиску на оточення. Цей соціальний психотип є дисгармонійним, важким для близьких людей, конфліктогенним.
⦁    Користол9бна оріснтація (зберігальна) – людина не ві- рить, що може щось одержати від зовнішнього світу; її безпека ба- зується на економії, а витрати сприймаються як загроза; скнарість

(скупість) поширюється як на речі і гроші, так і на думки й почут- тя; така людина тяжіє до минулого, усе нове її лякає; цей своєрід- ний тип характеризується маніакальною охайністю, ригідністю, підозрілістю, упертістю, передбачуваністю, лояльністю та стрима- ністю, що відображається на життєздійсненні.
Можна припустити, що для людини такого соціального пси- хотипу проблема постановки життєвих завдань стане психологічно складною, такою, що потребує дуже ретельного обмірковування, обережного зважування всіх “за” і “проти”, щоб на чомусь випад- ково не втратити. Виходячи з цього, головним джерелом економії та душевного благополуччя буде відмова від витратних радощів життя і будь-яких форм ризику. Тож у всіх загальнолюдських сфе- рах життєствердження така людина буде обирати варіанти завдань, які гарантуватимуть надійні, неризиковані джерела матеріального забезпечення і близьке оточення з помірними потребами.
⦁    Lинкова оріснтація (обмінна) – особистість сприймається як товар, виставлений на продаж. Успіх залежить від того, наскіль- ки людина здатна “подати” і “продати” себе, вступити у змагання з іншими задля досягнення життєвих цілей. Самооцінка визначається думками про неї інших, оскільки її цінність обмежується не так людськими якостями, як успішністю в ринковій конкуренції.
Аналізуючи можливості постановки життєвих завдань люди- ною з ринковим психотипом, можна припустити, що задля доміна- нтних цінностей “товар – гроші – влада” вона буде намагатися по- всякчас нарощувати масштаби ринкових взаємин у пошуку нових можливостей для оволодіння прибутковою власністю і капіталом, маючи на меті особисту вигоду. У міру зростання майна і капіталу пробуджуватиметься потреба в їх надійному захисті та підвищува- тиметься рівень соціальних домагань щодо особистісного визнання суспільством та розширення сфер владного впливу, домінування. Шляхом вирішення таких завдань стає постановка відповідних ці- лей, ризиковість змагання на випередження будь-якими засобами у конкурентній боротьбі. Ринкові риси характеру домінуватимуть у всіх життєвих сферах – професійній, корпоративній, особистісній.
⦁    Плідна оріснтація – Фромм оцінює її як ідеал гуманісти- чної епохи. Така людина відчуває себе здатною до вільної реаліза- ції своїх сил, здібностей без будь-якої закритості, відчуженості від зовнішнього світу. Силою свого розуму вона осягає сутність явищ;

силою любові руйнує стіну, що відгороджує людей одне від одно- го; силою уявлення – творить.
Oтже, Фромм виділяє соціальний психотип з плідною орієн- тацією як зразок гармонійної особистості – розумної, самодостат- ньої, творчої, дружньої та комунікабельної. Судячи з того, що це єдиний у наведеній класифікації всебічно розвинений і позитивно орієнтований особистісний тип, його можна вважати малопошире- ним, а постановка життєвих завдань буде для нього логічним, твор- чим кроком до реалізації значущих цінностей у професійній діяль- ності, соціальних стосунках і коханні. Повнота самореалізації забезпечується цілісністю, несуперечливістю та безконфліктністю особистості. Tакі особистісні риси сприяють концентрації уваги на завданнях саморозвитку та духовного зростання.
Для К. Роджерса Я-концепція (“Самість”) є фундаменталь- ним поняттям гуманістичної психології, що трактується як геш- тальт, у якому поєднується сприйняття цінностей себе реального та ідеального і досвіду взаємин з іншими людьми. Цей гештальт є ці- лісним і досить стійким, а в процесі самореалізації підкріплює по- требу в позитивному самоставленні, схваленні, увазі інших людей, що в цілому суттєво впливає на якість життя людини і тип її особи- стості. Зокрема, формуються два протилежних типи: особистість “пристосована” і “непристосована”.
Tип особистості, що “пристосована” і повноцінно функціо- нує, Роджерс визнає ідеальною людиною, яка дістала безумовне позитивне підкріплення. Ïї характеризують емоційна глибина та рефлективність переживань, екзистенційний спосіб життя (гнуч- кість, адаптивність, спонтанність, індуктивне мислення), організмі- чна довіра (інтуїтивний спосіб життя, упевненість у собі, довіра), емпірична свобода (суб’єктивне відчуття свободи волі) та креатив- ність.
Tип “непристосованої” особистості – людина, що одержувала умовну позитивну увагу і в житті керується умовними цінностями, з неадекватною можливостям Я-концепцією, її поведінка детермі- нована захисними механізмами; вона живе не екзистенційно, а радше своїми минулими планами, з недовірою до себе; відчуває себе швидше керованою, пересічною і конформною, ніж вільною і творчою.

Tакі типові характеристики дають підстави співвіднести “пристосовану” особистість із цілісною, а “непристосовану” – з нецілісною. Правомірно припускати, що характерологічна своєрід- ність спричинятиме індивідуальні відмінності у постановці життє- вих завдань. Tак, адаптована цілісна людина структуруватиме свій життєвий шлях, будучи відкритою світові і готовою реалізувати особистісний потенціал. Ïї ієрархія цінностей та впевненість у схваленні оточення визначають упевненість і творчість у постанов- ці життєвих завдань відповідно до своїх здібностей, довіри до свого вибору. Успішність і безконфліктність, відкритість, гнучкість та адаптивність сприятимуть побудові оптимальної системи міжосо- бистісної взаємодії на всіх рівнях спілкування. Гармонійність Я- концепції, довіра до себе, інтуїтивне відчуття життя сприятимуть правильному вибору шлюбного партнера і забезпеченню емоцій- ного благополуччя. Внутрішня свобода та індуктивне мислення відкривають шлях до вільної, реалістичної постановки життєвих завдань, реалізація яких буде підтверджувати успішність само- реалізації людини на її життєвому шляху.
Що ж до самореалізації неадаптованої людини з нестачею позитивної соціальної уваги та дисгармонійною Я-концепцією, ри- гідністю в життєвому плануванні, керованістю, несамостійністю і невпевненістю в собі, то процес її самореалізації буде складним, напруженим. Постановка життєвих завдань швидше за все відбува- тиметься під впливом сторонніх думок, порад. Несформована Я- концепція заважатиме визначенню особистісного потенціалу та формуванню довіри до своїх здібностей, через що така людина бу- де обирати нескладні і безпечні непрестижні життєві завдання.
А. Бандура дає своє розуміння базових властивостей особис- тості, що забезпечують її життєву успішність. Він вводить і роз- криває поняття ефективність особистості, яке включає почуття самоповаги, самооцінку і компетентність при вирі&енні $иттс- вих проблем. Люди з високою особистісною ефективністю частіше добиваються успіху, високо оцінюються в навчанні, ставлять більш значущі цілі, демонструють краще фізичне і душевне здоров’я ([див.: Шульц, 2002]).
Особистісна ефективність – це не просто наслідок вікового розвитку людини; вона стає наслідком відповідних природних вла- стивостей індивідуальності, виховання характеру, активної соціалі-

зації, розвитку соціально-психологічних властивостей і набуття соціальної компетентності. Тож особистісну ефективність можна вважати продуктом цілеспрямування саморозвитку і соціально- психологічного досвіду життєствердження. Через те, що характе- ристика ефективності особистості має чітко визначені складові – самоповагу, самооцінку і життєву компетентність, виділені також А. Адлером для постановки життєвих завдань, ми включили цей параметр в емпіричне дослідження.
Оскільки реалістичність як риса особистості відіграє значну роль у слушній оцінці індивідуальної масштабності постановки життєвих завдань і є одним з виявів особистісної зрілості, то остан- ня як інтегральний показник рівня готовності до планування май- бутнього також слугує одним з параметрів індивідуальних відмін- ностей особистості.
Зрілій особистості, за Г. Оллпортом, притаманні широкі межі Я, емоційна врівноваженість та самоприйняття, реалістичність, схильність до самопізнання та гумору, цілісна життєва філософія. У соціально-психологічному плані зріла особистість активно воло- діє своїм оточенням, їй властиві стійка єдність особистісних рис, ціннісних орієнтацій та здатність правильно сприймати людей і себе [Оллпорт, 1998, с. 177].
У цілому соціальну зрілість характеризують як стадію розви- тку особистості, здатної до оволодіння різними життєвими ролями на засадах активної соціальної позиції, самостійної, відповідальної поведінки, саморегуляції, емпатійності, дієвості; усебічної поведін- кової адекватності, головними виявами якої є реалістичність і конструктивність, обумовлені змістом ідеї, що становить головну мету життя [Кон, 1989; Чудновский, 2006].
Що стосується соціально-психологічної зрілості, то вона, маючи всі ознаки соціальної зрілості, характеризується передусім специфікою проявлення, а саме включенням індивіда до сфер між- особистісної та міжгрупової взаємодії, і пов’язаними з цим взаємо- ставленнями, налагодженням комунікацій та їхньою валентністю. Головним критерієм виокремлення соціально-психологічної зріло- сті з-поміж інших видів зрілості вважається оцінка якостей, харак- теристик, властивостей зверненості особистості до інших людей, ближнього соціального оточення, її спрямованість (орієнтованість)

на інших, зіставлення себе з іншими за всієї різноманітності форм соціальної взаємодії.
Oтже, ознаками зрілості є стійкість станів і властивостей особистості, активне оволодіння своїм оточенням, як близьким, так і більш віддаленим за психологічною дистанцією; здатність адекватно сприймати л9дей і себе, тобто соціальна перцептив- ність; здатність до самостійних вчинків щодо окремих людей або соціальних груп (при цьому передбачається, що такі вчинки є ціле- спрямованими та усвідомленими); прийняття відповідальності за соціальні наслідки свосї поведінки. Наведені характеристики ви- знаються рисами соціально-психологічної поведінки зрілої особис- тості.
Oцінка наведених критеріїв зрілості опосередковується зміс- товою наповнюваністю, оскільки будь-яка ознака може мати різну спрямованість, валентність і модальність. Наприклад, активна соці- альна позиція людини насправді може бути спрямованою проти інших людей, груп, суспільства; незалежність, автономність особи- стості чи групи може поєднуватися з ізольованістю, відчуженою позицією, протиставленням іншим, а самостійність у прийнятті рі- шень використовуватися з корисливими цілями за рахунок інших людей. Соціально-психологічна зрілість передбачає обов’язкову толерантність до інших людей, гуманістичну спрямованість, реалі- зацію суспільно значущих цілей на користь суспільства.
Загалом особистісна зрілість інтерпретується як інтегральний показник індивідуального соціально-психологічного розвитку лю- дини, який спричиняє якісні відмінності в життєвій успішності за- вдяки адекватності й реалістичності вибору рівня життєвих за- вдань, як підґрунтя для ефективної реалізації життєвих цілей і свідчення усвідомлюваної, адекватної інформованості людини що- до всебічних аспектів соціального життя суспільства та особистої відповідальності за власне життєздійснення. Провідними виявами особистісної зрілості визнано самостійність, активну соціальну позиці9 та соціальну відповідальність, що впливають на постанов- ку життєвих завдань.
Індивідуальні стилі постановки життgвих завдань. Індиві- дуальні відмінності провідних соціально-психологічних властивос- тей особистості відіграють ключову роль в активізації функцій ре-

гуляції та самоорганізації цілеспрямованої діяльності. У постановці життєвих завдань – це планування, вибір цілей, моделювання ситу- ації досягнення, програмування дій, оцінка результатів та їх корек- ція [Титаренко, 2008]. Поряд з ними виділяється не менш важлива група регуляторно-особистісних властивостей, які визначають осо- бливості формування індивідуального стилю життя і щільно пов’язані із ступенем розвитку свідомості та самосвідомості.
Сфера регуляторних властивостей особистості зайняла нале- жне місце в індивідуальній психології А. Адлера при вивченні по- няття життєвого стилю, аналогами якого в психології є терміни “спрямовувальний образ”, “форма життя”, “лінії життя”, “життєвий план”, “лінії розвитку цілісної особистості”.
Стиль життя – це “значення, яке людина надає світові і самій собі, її цілі, спрямованість скерувань і підходи, які вона застосовує при вирішенні життєвих проблем” [Adler, 1932, p. 48]. Характери- зуючи індивідуальну стійкість стилю життя, Адлер підкреслював: “Навіть якщо значення, яке ми надаємо життю, є глибоко помилко- вим, навіть якщо наш підхід до проблем і завдань постійно накли- кає на нас біди й страждання, ми ніколи легко не відмовляємося від нього” [там само, p. 13].
O. В. Сидоренко, аналізуючи адлерівські роботи з цього пи- тання, зробила такі узагальнення:
а) стиль життя – це прийняття людиною концепції життя, патерну поведінки;
б) для життєвого стилю характерні дуже раннє формування
(до кінця п’ятого року життя) і стійкість.
Стиль життя складається на все життя. Він відтворюється, закріплюється і повторюється у всіх життєвих ситуаціях і відобра- жається у головних життєвих завданнях. Вирішуючи глобальні за- вдання, кожна людина неминуче виявляє індивідуальне глибинне відчуття суті життя і свій стиль (корисливий, правлячий, уникли- вий, отримувальний) [Сидоренко, 2000, с. 51].
На думку O. O. Конопкіна, саме регуляторні процеси (плану- вання, моделювання, програмування та ін.) реалізують основні компоненти системи саморегуляції та діяльності людини. Індивіду- альні варіації розвитку цих властивостей можуть набувати гармо- нійного профілю з однаково високим розвитком усіх показників

або акцентуйованого профілю з вираженими піками окремих пока- зників.
Регуляторно-особистісні властивості постановки життєвих завдань визначають дві функціональні групи рис характеру люди- ни: а) операціональні особистісні риси (самостійність, надійність, відповідальність); б) стилеутворювальні суб’єктивні риси (упевне- ність, наполегливість, воля, гнучкість-ригідність).
У працях В. І. Mоросанової значна увага приділяється індиві- дуальним відмінностям у постановці життєвих завдань відповідно до індивідуальних стилів самоорганізації. До них віднесено типові для людини і найбільш суттєві індивідуальні особливості організа- ції та управління своєю зовнішньою і внутрішньою активністю в різних її видах, де виявляються стилеутворювальні риси.
Крім регуляторних стильових особливостей, на постановку життєвих завдань впливають операціональні особистісні риси – регуляторно-особистісні властивості суб’єкта діяльності з позицій індивідуальних можливостей свідомо висувати цілі активності і керувати їх досягненням завдяки виявам самостійності, надійнос- ті та гнучкості.
Індивідуальні відмінності у виявах регуляторно-особистісних рис впливають на формування автономного чи оперативного стилю саморегуляції. Tак, для автономного стилю характерні типи індиві- дуального профілю з високим рівнем планування цілей активності і низьким – моделювання та оцінювання результатів. Цей стиль са- морегуляції є типовим для інтровертів, схильних до планування свого майбутнього при зниженій здатності до дій у нових, несподі- ваних ситуаціях. Tож інтроверти при постановці життєвих завдань поводяться як стратеги, виявляючи самостійність.
За оперативного стилю саморегуляції можливі два варіанти поведінки: високий рівень моделювання і низький – планування та програмування; або високий рівень програмування при низькому рівні моделювання та планування. Ці індивідуальні стильові особ- ливості характерні для екстравертів з їхнім легким адаптуванням до нового, розвиненістю процесів моделювання значущих цілей; проте їхня поверховість перешкоджає плануванню перспективних цілей. Tому при постановці життєвих завдань екстраверти швидше орієнтуватимуться на ближні цілі і діятимуть оперативно, виявля- ючи гнучкість [Mоросанова, 2007, с. 61-62].

Слід звернути увагу і на те, що існує оптимум розвитку і комбінацій суб’єктних якостей, коли йдеться про ефективність сти- лів поведінки. Tак, висока тривожність деструктує діяльність і пе- решкоджає ефективності, а надмірна упевненість може перетворю- ватись у руйнівну самовпевненість.
До стилеутворювальних належать якості, пов’язані з інстру- ментальною стороною особистості, тобто з рисами, що акумулю- ють способи дій або стратегій, типові для індивідуальності. Вони зумовлені природними властивостями темпераменту, чим поясню- ється стихійне формування ефективних стилів на основі особистіс- них акцентуацій. Поряд із цим існує вид регуляції, спричиненої розвитком у людини суб’єктної активності. Остання кристалізуєть- ся в суб’єктних якостях, що формують ефективні стилі досягнення життєво важливих завдань. Це дає можливість людині за бажанням долати обмеження свого темпераменту і розвивати характер.
Отже, психічні риси, як складові особистості та її поведінки, є не просто виявом окремих якостей – вони впливають на форму- вання диспозицій, схильність до певних когнітивних стилів, мис- лення, почуттів і типів поведінки в довготривалій перспективі, вну- трішньо взаємодіють одна з одною і з ситуацією.
Викладені вище результати теоретичних та емпіричних до- сліджень важливі для нас під кутом зору вивчення підґрунтя інди- відуальних відмінностей постановки життєвих завдань, оскільки різні стилі саморегуляції визначають здатність до постановки цілей залежно від ефективності планування, моделювання та оцінювання очікуваних результатів. Самі стильові особливості саморегуляції і самоорганізації детермінуються індивідуальними відмінностями на рівні рис темпераменту, характеру та суб’єктної активності. Tакі стилеутворювальні властивості, як наполегливість, упевненість, відповідальність, рефлексивність, гнучкість, триво$ність, мо- жуть бути базовими для нашого емпіричного дослідження індиві- дуальних відмінностей постановки життєвих завдань.

⦁    Емпіричне дослідження соціально-психологічних особливостей постановки
життεвих Завдань у молодшому юнацькому віці
За результатами теоретичного аналізу, спрямованого на вио- кремлення провідних соціально-психологічних і регуляторно- особистісних рис, що впливають на індивідуальні особливості в різних формах цілеспрямованої діяльності людей, у тому числі в постановці життєвих завдань і стильових виявах стратегій життєза- безпечення, ми одержали емпіричну базу для експериментального дослідження.
Mетою дослідницької роботи було виявлення ставлення мо- лоді до життєвого планування під час суспільних трансформацій, особливостей постановки життєвих завдань; встановлення взаємо- зв’язків соціально-психологічних властивостей особистості із жит- тєвими завданнями та актуальними адаптаційними настановлення- ми. Дослідження охоплювало підготовку методичного апарату (розроблення, апробацію методик відповідно до поставлених за- вдань), обчислення даних і статистичне встановлення взаємо- зв’язків.
0б’сктом експериментального дослідження були старшокла- сники як така вікова група, що народилася й виросла в трансфор- маційний період становлення демократичного суспільства з ринко- вими відносинами, піддавалася його всебічним позитивним і негативним впливам; стоїть на порозі важливих життєвих виборів, певним чином визначилась у системі особистісних інтересів, жит- тєвих цінностей і домагань, активно включена в соціум своїми пер- спективними планами [Каменская, Зверева и др., 2005].
Для старшокласників усі особливості перехідного періоду з його перевагами й недоліками слугують значущими оцінними фак- торами у виборі життєвих шляхів і постановці доленосних завдань у ситуації, визначеній O. M. Лактіоновим як зіткнення старого і

нового досвіду, коли первинною потребою стає асимілювання но- вого в пошуку напрямку адаптаційного процесу [Лактионов, 1998].
Що стосується постановки перспективних життєвих завдань, то дані експериментальних досліджень свідчать про пряму залеж- ність індивідуальних відмінностей від варіацій рівнів самооцінки, свідомості, самосвідомості, саморегуляції, домагань, цінностей як підґрунтя формування мотиваційного потенціалу ефективної діяль- ності [Бубнова, 1999; Занюк, 2001; Сидоров, 2007].
У нашому дослідженні розвитку системи цілеспрямування у старшокласників було застосовано методики вимірювання мотива- ційного профілю, мотивації досягнення, довільної активності, жит- тєвих домагань. Встановлено, що профіль навчальної мотивації юнаків і дівчат значно напруженіший порівняно з профілем загаль- ножиттєвої мотивації і тими самими параметрами підлітків; підви- щується мотивація високої самооцінки і соціального статусу; жит- тєві домагання стають більш реалістичними, конкретними й перспективними; зростає потреба в досягненні рівня, вищого від середнього, а поріг активності наближається до збалансованості реальної діяльності з настроєм на самоуправління та саморегуля- цію (розвиток рефлексії, критичного мислення, особистої відпові- дальності). Усе це свідчить про активний розвиток самосвідомості, свідомості та особистісної зрілості як накопичення потенціалу для постановки життєвих завдань і самореалізації старшокласників [Лєпіхова, 2008а; 2008б].

Методики та організація експериментального досліджен- ня постановки життgвих завдань старBокласниками. Відповід- но до мети дослідження в експериментальну частину роботи було включено три методики визначення індивідуальних показників життєвих завдань, особистісних соціально-психологічних власти- востей і актуальних адаптаційних настановлень.
Соціально-психологічний аналіз індивідуальних особливос- тей постановки життєвих завдань зроблено на основі експеримен- тального дослідження за колективно розробленою методикою “Життєві завдання особистості” (“ЖЗO”). Аналізувались індивіду- альні показники розвитку мотивів цілепокладання та організацій- них механізмів досягнення як показників вікової готовності моло- дшого юнацтва до самостійної постановки життєвих завдань. У

результатах дослідження докладно наводимо зміст показників шкал, кількісні характеристики яких представлено у вигляді таб- лиць та графіка.
Для діагностики соціально-психологічних властивостей було розроблено методику “Особистісні властивості індивідуальних відмінностей” (“ОВІВ”). Методика побудована за принципом опи- тувальника. Складається із 40 суджень, у яких відбито поведінкові вияви складових головних симптомокомплексів, представлених у формі шести психодіагностичних блоків:
⦁    Соціальний інтерес: емпатійність; партнерство, співробіт- ництво.
⦁    Ступінь соціальної активності.
⦁    “Ефективність” особистості: самоповага, самооцінка, жит- тєва компетентність.
⦁    Регуляторно-особистісні властивості постановки життєвих завдань:
а) операційні особистісні риси: самостійність, надійність, відповідальність (особиста, соціальна);
б) стилеутворювальні суб’єктивні риси: впевненість, наполе- гливість, воля, гнучкість-ригідність.
⦁    Стилі саморегуляції (автономний – оперативний): екстра- версія – інтроверсія.
⦁    Цінності.
Усі судження відібрано із стандартизованих апробованих опитувальників, розроблених для діагностики вищеназваних соціа- льно-психологічних властивостей.
Оцінка кожного судження задана в чотирибальній системі:
4 бали – “завжди”; 3 бали – “часто”; 2 бали – “досить рідко”; 1 бал – “майже ніколи”. Вираховувались із подальшою статистич- ною обробкою індивідуальні показники всіх симптомокомплексів.
Для вивчення особливостей соціально-психологічної адапта- ції старшокласників було обрано проективну методику “Незавер- шені речення”, яка в авторській модифікації та інтерпретації О. Л. Луценко відома як “Актуальні адаптаційні настановлення” [Луценко, 2006]. Розробляючи стимульні незавершені речення, до- слідниця виходила з того, що у людини під впливом соціальної си- туації формуються: певний образ поточного історичного періоду; уявлення про завдання адаптації, що висуваються часом життя;

уявлення щодо проблем, які перешкоджають успішній самореалі- зації (дезадаптаційні чинники). Критеріями успішності адаптації вважалися речення-стимули по задоволенню потреб та можливос- тей здійснення позитивної соціальної взаємодії.
Опитування проводилося за стандартними п’ятьма блоками незакінчених речень за темами: “Перехідний період”; “Завдання ада- птації”; “Фактори дезадаптації”; “Робота”; “Бізнес”. Обробка резуль- татів виконувалась у якісному та кількісному варіантах, визначених автором методики. Для вирішення завдань статистичного аналізу слід було перекодувати проективні відповіді досліджуваних у кількі- сні значення [Луценко, 2004], придатні для статистичного аналізу взаємозв’язків між усіма показниками дослідження (показниками життєвих завдань, адаптованості та особистісних властивостей).
Як критерії адаптованості визначалися такі особистісні влас- тивості, як активність, інтернальність, усвідомлення, осмислення ситуації і свого місця в ній та позитивне ставлення до навколи&- нього світу, дійсності. Ці показники, об’єднані в тріаду рівня адап- тованості, оцінювалися за порядковою п’ятибальною шкалою.
За допомого методу контент-аналізу адаптаційних настанов- лень було виділено дві групи настановлень за ознакою ступеня ти- повості й спрямованості відповідей:
⦁    генералізовані настановлення включали теми, що прони- зували більшість речень та блоків опитувальника (наприклад, оцін- ка ситуації в більшості визначень як “тяжка”, “нестабільна”, “за- грозлива”, “катастрофічна”; особистісні відчуття “невпевненості”, “нестабільності”, “безперспективності”, “складності працевлашту- вання”, “влади грошей”);
⦁    по&ирені настановлення (“усі стали злими, недобрими”, “кожний сам за себе”, “всі гоняться за грошима”, “люди дурні”).
Tакого типу оцінні явища Лактіонов назвав “загальним нега- тивним зсувом”.
З блоків настановленнєвої адаптації до показників кількісно- го аналізу ми включили низку блоків, що вираховувалися за чоти- ри(п’яти-)бальною системою:
⦁    цілі адаптації (речення, що відтворювали впевненість, успіх, здатність відповідати на запити життя, зростання рівня дома- гань);

⦁    ставлення до роботи;
⦁    перешкоди адаптації (“я боюсь”, “я не зможу”, “мені за- важають”, “я не розумію”, “не впевнена”, “мені важко”);
⦁    соціальні ставлення двох спрямувань:
ставлення позитивні, “добрі”, “нормальні”;
ставлення вибіркові, “рефлексивні” (“різні”, “дивлячись до кого”, “ще треба працювати над покращенням”).
⦁    актуальні цінності як орієнтація на зовнішні чинники (сім’я, діти, задоволення життям) і орієнтація перш за все на себе (“Я є”, “усе так, як я зроблю”, “усе залежить від мене”) як цінності самореалізації, самодостатності, інтернальності.
За результатами визначення індивідуальних показників пе- редбачалося виокремлення двох груп досліджуваних:
добре адаптованих – з високими показниками задоволення потреб, мотивації досягнення, належним рівнем домагань, успішні- стю; для них характерні постановка цілей, формування програм їх досягнення за рахунок рефлексії, активності, опори на внутрішні ресурси;
недостатньо адаптованих чи неадаптованих, яким прита- манні пасивність, екстернальність, слабка усвідомлюваність ситуа- ції і свого місця в ній, негативне ставлення до подієвості трансфо- рмаційного суспільства.
Дані експериментального дослідження 62-х учнів було про- аналізовано за допомогою статистичних методів контент-аналізу і кількісних варіантів аналізу (“Ward Method”) та непараметричного кореляційного аналізу за Спірменом, факторного і кластерного аналізу на базі програми SPSS.

Провідні тенденції постановки життgвих завдань молод- Bим Fнацтвом. Індивідуальні показники опитуваних за методи- кою “ЖЗO” після статистичної обробки представлено інтерпретаці- єю шкал та кількісним співвідношенням показників.
Шкала 1. Мотивація життєвих завдань (табл. 2.2):
⦁    Відображає мотиви бажань: “Хочу мати” (“Wants”) гро- ші, речі, комфорт, задоволення як рівень потреби в матеріально- побутовому та емоційному планах життя.

⦁    Мотиви “Хочу бути” відтворюють амбіції (“Ambitions”), рівень домагань, спрямованих на досягнення успіху, престижу, влади, визнання.
⦁    Відтворює мотиви “Бути – брати” у сфері самоконститу- ювання (“Development aspirations”) як вияву честолюбних, шаноб- ливих спрямувань в особистісному саморозвитку та самовдоскона- ленні.
⦁    Мотив “Бути – давати” (“Creative aspirations”) як спрямо- ваність творчості особистості на вибір шляхів свого життєствер- дження з погляду постановки завдань переважно для себе чи для інших, спільноти.
Середній бал – 5,2. Високий рівень креативності показали
12,5% опитаних старшокласників, середній – 62,5, низький – 22%.
Tаблиця 2.2
Індивідуальні рівні мотивації життgвих завдань старBокласників
Qкала 1. Мотиви життgвих завдань    Рівні мотивації (у %)    Середній бал
за BкалоF
     високий    середній    низький     
“Хочу мати”
(“Wants”)    26    46    28    4,21
“Хочу бути”
(“Ambitions”)    18    57    25    5,06
“Бути – брати” (“Development
aspirations”)    41    48    11    7,03
“Бути – давати”
(“Creative aspirations”)    13    63    24    5,2
Представлені дані показують, що у старшокласників досить виразно домінує мотивація соціальних домагань на рівні “Бути – брати” (“Development aspirations”), тоді як напруженість інших мо- тивів невисока і майже врівноважена в діапазоні індивідуальних відмінностей.
⦁    Локалізація життєвих завдань як вибіркова мотиваційна орієнтованість на певні першочергові сфери життєдіяльності за А. Адлером (сім’я, навчання – праця, здоров’я, друзі).

Статистично ця підшкала включає чотири сфери постановки життєвих завдань, які категоризуються на три групи за балами: 0 балів – сфера мотивації не сформована, 3–5 балів – сфера значуща.
Ці сфери у старшокласників представлені таким чином
(табл. 2.3):
⦁    у сфері мотивації постановки завдань “Сім’я” (“Family”) середній бал становив 2,02; значущий рівень мотивації показали 39% учнів, наявність мотиву – 17, не було мотиву у сфері “сім’я” у 42,2% опитаних;
⦁    у сфері мотивації “Навчання – праця” (“Study – work”) середній бал – 3,53; значущий рівень локалізації мотиву в цій сфері виявили 62,5% старшокласників, наявність мотиву – 28, несформо- ваність мотиву постановки завдань щодо навчання – праці – 9,4%;
⦁    у сфері мотивації “Здоров’я” (“Health”) середній бал ін- дивідуальних відмінностей – 4,09, значущий рівень локалізації мо- тиву “здоров’я” у 82% учнів, наявний цей мотив у 17,2, а несфор- мований – в 1,6%;
⦁    у сфері “Друзі” (“Friends”) середній бал індивідуальних відмінностей – 2,22; рівень значущості міжособистісних стосунків у 41% учнів, наявний мотив – у 26, не сформований такий мотив – у 33%.
Tаблиця 2.3
Категоризація старBокласників за рівнем мотивації у сферах життgвих завдань
Сфери життgвих завдань    Рівень мотивації (у%)    Середній бал
за сфероF
     високий    середній    низький     
Сім’я    39,0    17,0    42,2    2,02
Навчання – праця    62,5    28,0    9,4    3,53
Здоров’я    82,0    17,2    1,6    4,09
Друзі    41,0    26,0    33,0    2,22

Із табл. 2.3 видно, що молодші старшокласники найбільшою мірою мотивовані на постановку життєвих завдань у сфері здоров’я і навчання – праці. Остання сфера завдань зрозуміла, оскільки старшокласники стоять на порозі життєвого вибору професійного шляху; що ж до такої актуальності збереження здоров’я для молоді,

то, можливо, це спричиняється реальним хворобливим станом і ви- сокою ситуативною тривогою та стурбованістю щодо його збере- ження.
Шкала 2. Структурованість часу (“Time structure”) життя як ставлення до його плинності і відповідного планування.
⦁    Середній показник структурованості часу життя у стар- шокласників становить 5,3; виразна мотивація структурування часу життя – у 26% учнів, середня – у 52, слабка і зовсім не сформована – у 22% опитаних.
⦁    Середній показник віддаленості часу (“Future attitude”) як максимально віддалена перспектива планування життєвого шляху – 5, 3 року; найбільша віддаленість планування в часі – у 64% стар- шокласників, середня – у 28, планують на ближній, поточний час – 7,8%.
Шкала 3. Ставлення до майбутнього як сформованість наста- новлень чітко виявлене у 64% дітей, середньою мірою – у 28 і сла- бо – у 7,8% учнів.
Шкала 4. Суб’єктна активність (“Agency”) має середній бал індивідуальних відмінностей 7,03; до групи з виразною суб’єктною активністю увійшло 50% учнів, із середньою – 37,5, зі слабкою – 9,4%.
Шкала 5. Операційні характеристики постановки життєвих завдань.
⦁    Стратегія (“Strategy”) розкриває бачення шляхів постано- вки життєвих завдань за різних ситуативних та внутрішніх умов.
⦁    Стійкість (“Life strength”) як вияв особистісної життє- стійкості на шляху цільового самоствердження, здатність проти- стояти труднощам і долати перешкоди.
⦁    Цілісність життя (“Life wholeness”) як вияв гармонійності постановки життєвих завдань із життєвими планами та запитами особистості.
⦁    Гнучкість (“Flexibility”) як вияв психологічної адаптації до змінних ситуативних умов пристосування в постановці життє- вих завдань.
⦁    Активність – виснажливість (“Activity”) як міра енергій- ності, витривалості в досягненні цілей.
Індивідуальні показники за шкалами 2–5 були обраховані та згруповані за рівнем вираженості (табл. 2.4).

Tаблиця 2.4
Індивідуальні відмінності в показниках операціоналізації постановки життgвих завдань старBокласниками
        Рівні (у %)    
Qкали    Властивості    Висока вираже- ність    Середня вираже- ність    Слабка вираже- ність або
невира-    Серед- нg зна- чення
                женість    
2    Структурованість ча-                
2.1    су (“Time structure”)
Структурованість    26    52    22    5,3
    часу                
2.2    Віддаленість часу    64    28    8    5,3
3    Ставлення до майбу- тнього (“Future
attitude”)    64    28    8    5,3
4    Суб’єктна активність
(“Agency”)    53    37    10    7,03
5    Операційні характе-                
5.1    ристики постановки
життєвих завдань    29    55    16    7,52
    Стратегія (“Strategy”)                
5.2    Стійкість (“Life
strength”)    28    55    17    6,13
5.3    Цілісність життя
(“Life wholeness”)    32    30    38    5,9
5.4    Гнучкість
(“Flexibility”)    12    67    21    4,76
5.5    Активність–виснаж-
ливість (“Activity”)    52    40    7,0    4,76

Середні значення шкал досліджуваних властивостей предста- влено у графічному вигляді профілем, що відтворює домінантні особливості постановки життєвих завдань старшокласниками (рис. 2.12).
Тип профілю можна назвати поляризованим.
Верхівки шкал розміщені на трьох рівнях значущості (висо- кому, середньому та низькому) з більшою наповненістю верхнього, високого рівня, що може бути виявом напруженості різних сфер

мотивації. Це комплекс показників, які ми ранжуємо на верхньому рівні в міру їх зменшення: найбільш акцентована шкала мотивації планування майбутнього (FA); далі йдуть шкали соціальної актив- ності (Ac); суб’єктної активності (Ag); здоров’я (H); самоконсти- туювання (D); життєвої стійкості (LS); життєвої цілісності (LW); навчання – праці (SW). На середньому рівні зафіксовані менш ак- туальні для старшокласників сфери стратегії досягнення (S), струк- турування часу постановки завдань, соціальні амбіції. На нижчий рівень профілю потрапили показники гнучкості (FL), сфери ближ- нього спілкування (друзі, родина – F), творчі домагання (С), побу- тові запити, “Хочу мати” (W).

4,00

3,50

3,00

W5  A5
--D5  C5  F5
--H5  Fr5
--SW5 TS5
--FA5 Ag5
--S5  LS5 LW5
--Fl5
--Ac5

Рис. 2.12. Соціально-психологічні відмінності розвитку мотивації та операціоналізації завдань у різних сферах життєдіяльності старшокласників

Oтже, психологічний аналіз профілю напруженості мотивації життєвих завдань дає змогу виробити узагальнену характеристику

особливостей постановки життєвих завдань старшокласниками. Можна сказати, що для юнацтва найбільш актуальною є мотивація прогнозування майбутнього, механізмами наближення якого мо- лодь вважає особистісну соціальну активність, суб’єктну актив- ність як вияв самоствердження в житті, збереження здоров’я як по- тенціалу успішності та ефективності і, що важливо, розуміння цінності особистісного самоствердження в аспекті самоконститую- вання задля укріплення життєвої стійкості та життєвої цілісності; висока, але менш напружена мотивація завдань сфери “навчання – праця” як таких, що вже більш-менш конкретизовані, визначені.
Можна вести мову про певну невизначеність життєвих планів старшокласників та, відповідно, відносну конкретність їхніх жит- тєвих завдань, що відтворюється у досить середньому рівні амбі- цій, структурування часу життя і стратегій досягнення життєвих завдань. Це підтверджують дані наших попередніх досліджень, за- вдяки яким вдалося скласти змістовну картину амбіційних бажань і рівня домагань старшокласників. Ці показники пов’язані передусім з вибором професії та престижного ВНЗ для одержання такої су- часної освіти, що гарантувала б солідне матеріальне та побутове забезпечення. Проте конкретності та обізнаності в цих життєвих запитах старшокласникам явно не вистачає. Усе це можна вважати наслідком недостатньо гармонійного функціонування і ще недоста- тньої особистісної зрілості для організації цілеспрямованої побудо- ви життєвого шляху [Лєпіхова, 2007а; 2007б].
На низькому рівні мотиваційної напруженості опинилися ба- жання (“Хочу мати”), творчі запити, проблеми стосунків у сім’ї батьків і побудови власної сім’ї, а також спілкування з дружнім оточенням. Можна припустити, що перелічені важливі з погляду будь-якої людини сфери життя для учнівської молоді слугують звичним життєвим середовищем, де юнаки і дівчата ще далеко не завжди виступають у ролі суб’єктів діяльності і значною мірою за- лежать від близького оточення, яке забезпечує їх певним рівнем життєвого комфорту і знімає мотиваційну напруженість.
На досить низькому рівні профілю стоїть показник гнучкості, або адаптивності (психофізичної, соціально-психологічної та соці- альної). Низька адаптивність до швидкоплинних ситуацій, соціаль- них змін спричиняє психологічне відчуття дискомфорту, на поведі- нковому – знижує успішність діяльності, а на соціально-психоло-

гічному рівні – ускладнює міжособистісну взаємодію через нестачу дипломатичності. Стосовно постановки життєвих завдань можна сказати, що завдання саморозвитку в плані соціальної компетент- ності учнівська молодь ще майже не ставить – можливо, через не- достатній життєвий досвід розуміння значущості цієї здатності для успішної взаємодії на всіх рівнях самоствердження. Домінантна спрямованість на майбутнє ще не спирається на конкретні відстро- чені у часі життєві завдання, а усвідомлюється скоріше як бажання, короткострокові перспективні плани.
Як показують результати дослідження, психологічна готов- ність старшокласників до постановки головних життєвих завдань у цілому перебуває в стані вікового розвитку, що демонструє поля- ризований профіль параметрів мотивації і стратегій досягнення як індивідуальних відмінностей у розвитку особистісних властивостей зрілості та цілісності. Показовим можна вважати позитивний, оп- тимістичний набуток цього етапу життєздійснення юнацтва – це домінантна захопленість планами свого майбутнього і переважно свідоме інтернальне настановлення щодо його наближення на заса- дах ефективного самоконструювання.

Актуальні адаптаційні настановлення та їх взаgмозв’язки із життgвими завданнями. Якою с картина сучасного світу в оці- нках молодшого юнацтва? Запропоновані за проективною методи- кою частини речень відображали різні характерні риси перехідного періоду, а індивідуальні завершення їх виявляли особливості адап- таційних настановлень старшокласників. Якісний аналіз актуаль- них адаптаційних настановлень дав можливість скласти психологі- чні характеристики соціальної ситуації в позитивному і негатив- ному сприйманні їх молоддю та показати відповідні відмінності в моделях поведінки, орієнтованої на планування майбутнього.
Соціально адаптована частина учнів (близько 16-20%) поточ- ний час життя сприймає позитивно як час політиків, нових техно- логій і швидких змін, коли треба активно, цілеспрямовано, само- стійно та вдумливо діяти. Деяке нерозуміння у юнаків і дівчат викликає висока швидкість змін у сучасному світі, що вимагає при- стосування до нових соціальних умов. Прикметним видається та- кож той факт, що політична діяльність в українському суспільстві чомусь набула особливої привабливості серед молоді.

У психологічному плані сучасне суспільство оцінюється як більш уважне та розумне, а соціальна ситуація в цілому у країні – як “складна”, “нормальна” і “цікава”. Вона створює нові можливо- сті для особистісної ініціативи в перспективному життєвому пла- нуванні майбутнього, у реалізації якого слід розраховувати лише на самого себе. Для того щоб відчувати себе комфортно та упевнено в трансформаційній ситуації, треба бути “стійкою, освіченою, розу- мною, упевненою в собі людиною”; “самовдосконалюватися, за- ймати лідерські позиції”; “мати життєві принципи”; “добре зароб- ляти чистим та чесним способом”; “планувати життя і майбутнє”; “добиватися цілей та успіхів”; “ризикувати”; “наполегливо працю- вати”.
Найбільш важливими життєвими завданнями адаптована мо- лодь визнає навчання, сучасну освіту, сім’ю, кохання, щастя, добре оплачувану й улюблену роботу; серед пріоритетних цінностей юнаки і дівчата називають: “бути особистістю”, “знайти правильно свій шлях”, “мати життєві інтереси”, “матеріальну забезпеченість”, “збереження здоров’я”. Складовими життєвого успіху більшість молоді вважає гарну сучасну освіту, серйозну і відповідальну робо- ту, цілеспрямованість, наполегливість, самостійність, а показника- ми особистої успішності визнаються кар’єрне зростання, матеріа- льна забезпеченість, здорова і щаслива родина.
Амбіційна адаптована молодь усвідомлює, що для вирішення життєвих проблем та успішної самореалізації сучасна соціальна ситуація вимагає актуалізації таких соціально-психологічних рис особистості, як наполегливість у навчанні та праці, усебічне само- вдосконалення в пізнавальному і моральному аспектах; упевне- ність у собі, відповідальність, зібраність, мобільність, вчинкова го- товність, працелюбство та чималі зусилля для досягнення мети, особистісна енергійність, активність, пильність, гнучкість, чітка життєва мета, життєвий досвід, реалістичність. Це відобразилося у висловах: “потрібно вчитися”; “думати головою”; “бути реаліс- том”; “керуватися цінностями”; “мати гроші і сильний характер”; “працювати над собою і покладатися на себе”.
Що стосується соціально неадаптованої частини учнів, то їх- ні оцінки трансформаційного періоду життя в Україні дають під- стави для роздумів щодо вибору шляхів успішного життєствер- дження.  Tак,  особливо  негативно  більшість  старшокласників

(понад 80%) характеризують поточну соціальну ситуацію – як таку, що створює значні труднощі, складності і загрозу життю та пози- тивному розвитку особистості; головною рушійною силою в суспі- льстві визнається влада грошей за браку цілей, безпорадності влас- них зусиль, невизначеності майбутнього як перспективного для успішної самореалізації та працевлаштування за професійними ін- тересами та фінансовим забезпеченням.
Негативна оцінка соціальної ситуації доповнюється такою ж негативною оцінкою соціально-психологічного стану суспільства, яке сприймається як “охоплене деградацією, з тупою і безпорадною політикою влади, із жорстоким і несправедливим ставленням до свого народу”; що ж до людей, то вони “бідні”, “егоїстичні”, “схи- льні до правопорушень і зловживання шкідливими звичками”, “не- хтують своїм здоров’ям”, “нездатні реально оцінювати своє місце в новій соціальній ситуації” і “стикаються із труднощами працевла- штування” (близько 50% відповідей). Проективне речення “Наше суспільство на даний час” 90% старшокласників доповнили такими оцінками, як “нестабільність”, “заполітизованість”, “хабарництво”, “жорстокість”, “бездуховність”, “жадібність”, “безпорадність”. Привертає увагу і переважно вкрай негативна, різка характеристика ситуації в нашій країні – “тяжка”, “критична”, “кризова”, “дуже на- пружена”, “далі нікуди”, “іде на дно (з такою політикою і економі- кою)”. Часто вживаються такі емоційні підсилення, як “жах”, “украй”, “дуже”, що свідчить про болюче переживання мо- лодшим юнацтвом соціальних негараздів сучасного українського суспільства.
Що ж до бачення шляхів підвищення рівня пристосованості до складних умов життєдіяльності, то частина неадаптованої моло- ді схиляється до прийняття таких неконструктивних самозахисних засобів, як “розслабитися”, “не паритись”, “не думати про майбут- нє”, “мати багато грошей”, і ще: “у наш час важливо бути байду- жим до нього”. Tака ж душевна пасивність та безпорадність відби- ваються на ставленні до життєвого успіху, який “залежить не стільки від самої людини, скільки від грошей”; “добувається тяж- ко”; “є рідкістю для звичайної людини”; “залежить від фортуни”. Сучасне життя потребує від людини “нахабства, грошей, терпіння та знайомств”.

Менша частина юнаків і дівчат прийнятним шляхом “вирі- шення своїх проблем сьогодні” визнають екстернальний тип пове- дінки в ситуації досягнення: “треба розслабитися, залишити про- блеми на післязавтра”; “треба, щоб це зробив хтось інший”; “треба не створювати проблем”; “звернутися по допомогу”; “потрібні го- лова, гроші та зв’язки”.
Oтже, наведена картина сучасного світу у сприйнятті його молодшим юнацтвом засвідчує її вплив на стан умонастроїв і гото- вність до перспективного планування майбутнього. Незважаючи на те, що старшокласники реально занурені в особисто важливі про- блеми закінчення шкільного навчання, вибору подальшої профе- сійної освіти і ще дієво не залучені в політико-економічне життя країни, вони адекватно й критично визначають своє ставлення до соціальної ситуації в країні як до важливого зовнішнього чинника в процесі постановки своїх життєвих завдань.
Oсобливості інтеріоризації соціальної ситуації в поєднанні з внутрішніми індивідуальними особистісними відмінностями ство- рюють передумови для формування різних рівнів адаптаційних на- становлень соціально-психологічної поведінки учнівської молоді протягом трансформаційного періоду. Це виявилось у поділі опи- таних старшокласників на дві групи – адаптованих і неадаптова- них. При загострено критичному ставленні всіх опитаних старшо- класників до негативних проявів перехідного періоду суспільної перебудови і душевному переживанні за те, що наразі відбувається і чим це може закінчитися в майбутньому, адаптовані знайшли під- стави для оптимізму та опори на новації перехідного часу, що створив сприятливі соціально-психологічні умови для розкриття особистісного потенціалу творчого життєздійснення, тоді як неада- птовані юнаки і дівчата опинилися в стані душевного сум’яття, пе- симізму щодо перспектив власного впливу на складну, обтяжливу соціальну ситуацію і знаходження свого місця в ній.
На підставі результатів дослідження складено соціально- психологічні портрети адаптованої і неадаптованої молоді перехід- ного періоду розвитку українського суспільства.
Для адаптованої групи молоді характерні вияви позитивних соціально-психологічних настановлень щодо ситуаційних змін та власних життєвих завдань. Життя сприймається як час швидких політико-економічних змін, що заохочують до активних, цілеспря-

мованих, самостійних і вдумливих дій; соціальна ситуація оціню- ється як нормальна, складна і цікава; завдання адаптації стимулю- ють до розвитку впевненості в собі, стійкості, освіченості та муд- рості, самовдосконалення, лідерства, здатності до ризику та чесних пристойних заробітків. Актуальними життєвими завданнями і цін- ностями визнаються освіта, сім’я, робота, любов, щастя, життєвий успіх як результат особистої відповідальності та активності. Щодо оцінки майбутнього, то вона неоднозначна, сповнена тривоги за долю суспільства, мирне життя, екологію Землі й збереження жит- тєстійкості, добробуту і здоров’я особистості. Тож більшість учнів на запити сучасного життя висувають перш за все конструктивні вимоги до себе у формі особистісного зростання, усебічного само- вдосконалення, відповідальності, цільової соціальної активності, набуття впевненості, життєвого досвіду як складових успішної са- мореалізації.
Неадаптована молодь демонструє негативне сприйняття но- вих соціальних реалій як таких, що роблять життя важким, склад- ним, загрозливим для самореалізації, працевлаштування й життєво- го комфорту, вбачаючи причину цього в пануванні культу грошей, безсиллі та безпорадності владних структур. Суспільство характе- ризується як жорстке, несправедливе, жадібне і кримінальне; а на- род – як егоїстичний, бідний і хворий, із шкідливими звичками. У суспільстві панують заполітизованість, хабарництво, жорстокість та бездуховність. Соціальна ситуація тяжка, критична, дуже на- пружена. Оптимальними станами для збереження особистості ви- знаються безтурботність, безвідповідальність, розслабленість та байдужість щодо ймовірності свого життєвого успіху та щастя. Не- конструктивність адаптаційних настановлень відображається в екс- тернальному (незалежному від особистості) типі вимог до себе, ко- ли шляхом до успіху людина вважає нахабство, гроші, знайомства, терпіння.
Серед чинників дезадаптації як перешкод на шляху до успі- шного самоздійснення молодшого юнацтва називаються різкі зміни сучасного світу з невідомими загрозливими наслідками для особи- стого, соціального та планетарного життя, тобто чинник страху та невпевненості за майбутнє. До речі, таке відчуття переживає пере- важна більшість учнів.

Страх за особисте і загальне майбутнє має генералізований характер щодо різних аспектів життя молоді, яка побоюється, що теперішні зміни в країні можуть спровокувати якесь велике лихо, змінити обставини і особистість на гірше, зруйнувати плани на майбутнє, призвести до громадянської війни та економічної катаст- рофи. Лише поодинокі учні з цього приводу виявили безтурбот- ність, прикриваючись фразами типу: “мені все одно”, “нікого і ні- чого не боюся – так краще жити”, “усе буде добре”.
Частковими чинниками перешкод на шляху до особистої са- мореалізації молодь визнає такі соціально-економічні зміни суспі- льства, що несуть загрозу надійності та успішності самостійного життєздійснення, і власні особистісні вади, пов’язані з індивідуа- льними властивостями, емоційно-ситуативними станами (лінощі, випробування, погані побутові умови, брак часу та ін.).
У цілому аналіз проективних речень показав, що в основі розвитку адаптованості-неадаптованості особистості до змін трансформаційного періоду суспільства проглядаються дві страте- гії розв’язання життєвих завдань: інтернальна, що спонукає до за- цікавленого самовключення в соціальну ситуацію і самовідповіда- льності за успішність розв’язання життєвих завдань; й екстернальна, що супроводжується поведінкою уникання особистої участі і дієвої активності в доланні проблем, перекладання їх на будь-кого іншого як вияв соціальної позиції стороннього спостері- гача за перебігом подій власного життя.

Результати статистичного дослідження актуальних адап- таційних настановлень. Індивідуальні показники критеріїв адап- тованості були піддані графічному аналізу (рис. 2.13).
Представлений графік переконливо демонструє поділ дослі- джуваних старшокласників на дві групи – адаптованих і неадапто- ваних юнаків та дівчат – за рівнем адаптаційних настановлень практично за всіма показниками. Верхня крива відображає динамі- ку актуальних настановлень адаптованої групи учнів. Їхніми домі- нантними настановленнями є усвідомленість і осмисленість життє- вої ситуації та актуальних цінностей; значущими також виявилися активність, інтернальність та позитивне ставлення до референтного оточення. Далі йдуть цілепокладання та орієнтація на обрану ква- ліфіковану працю, що має принести успіх та задоволення. На ниж-

чому рівні перебувають показники настановлення на оцінювання соціальних подій перехідного періоду і створюваних ним перешкод на шляху самореалізації. Нижня крива відтворює стан актуальних настановлень у неадаптованих юнаків і дівчат. Графік свідчить про суттєво нижчий рівень напруженості настановлень та інший тип їх співвідношення порівняно з першою групою.

5,00

4,50

4,00

3,50

3,00

2,50

2,00
--Ward Method
1
2

Рис. 2.13. Зіставлення індивідуальних показників рівня адаптованості старшокласників за методикою “Актуальні адаптаційні настановлення”

Домінантними настановленнями є соціально-психологічні сто- сунки з близьким оточенням, сім’єю, друзями, які слугують життє- вою підтримкою і опорою; далі йдуть настановлення щодо актуаль- них цінностей (спокою, матеріального забезпечення, побутового добробуту, отримання роботи). На значно нижчому рівні перебува-

ють настановлення на вияв активності, усвідомлення та осмислення життєвих подій та особистісних цілей. Настановлення на інтерналь- ність стоїть помітно нижче за настановлення на активність і усвідо- млення ситуації, що свідчить про вияв екстернальності. Це підтвер- джує дослідження за допомогою якісного аналізу отриманих матеріалів, де чимало оцінок особистої безпорадності, залежності від життєвих перепон, пасивного і негативного ставлення до соціально- го світу. Ще нижчі позиції посідають настановлення на впевненість в отриманні пристойної роботи та настановлення на пасивність у до- ланні перешкод, які викликають стан, близький до фрустрації. На найнижчому рівні – оцінки соціального, політичного та економічно- го стану країни перехідного періоду як “загального негативного зсу- ву”. Можна припустити, що саме така розпачлива оцінка життєвої ситуації провокує безпорадність, беззахисність та пасивність у стру- ктурі інших адаптаційних настановлень.
Доцільно відтак порівняти настановлення щодо соціальної оцінки і ставлення до перешкод в обох групах досліджуваних, які однаково негативно і дуже критично поставилися до умов сучасно- го життя своїх співгромадян. Нижчий рівень на графіку настанов- лень щодо соціуму можна зрозуміти як фіксацію негативу у свідо- мості без чинника дієвості, усвідомлення своєї неспроможності хоч щось змінити у світі. Хоча в групі адаптованих негативні оцінки більш м’які, не такі категоричні і поєднуються з визнанням позити- вних змін у суспільстві, які відкривають додаткові перспективи особистісного та професійного зростання, одержання цікавої і доб- ре оплачуваної роботи, відкриття власного бізнесу.
Ставлення до соціальних негативів, перешкод у реалізації життєвих планів багато в чому збігається в групах адаптованих і неадаптованих учнів, коли йдеться про оцінювання цих перешкод як небажаних ситуацій. Проте психологічні стани вони викликають у групах різні.
Для адаптованих юнаків і дівчат соціальні перешкоди та складності не стають чинниками фрустрації у справі перспективно- го планування, адже в них активізовано соціально-психологічний механізм реалізації поставлених завдань (усвідомлений, зважений аналіз цілей та можливостей, активність, інтернальність, конструк- тивність і позитивність соціально-психологічних взаємозв’язків та впевненість у собі).

У групі неадаптованих старшокласників соціально-психо- логічні перешкоди суттєво впливають на формування песимістич- ного настрою та власновільної пасивності, психологічних настано- влень на очікування всебічної підтримки й допомоги з боку близького оточення (сім’ї, друзів) і заступницьких, протекціоніст- ських дій з боку поблажливих владних знайомих. Tому самостійна постановка життєвих завдань, які б відповідали нахилам, інтересам та пізнавальним можливостям суб’єкта діяльності, заміщується сторонніми порадами та протекціоністськими можливостями, або ж його життя “пливе за течією”.
Додатково було виконано кластерний аналіз для виділення груп з різним рівнем адаптованості. Отримані індивідуальні дані було стандартизовано за рівнями адаптаційних настановлень, трансформовано у Z-бали та піддано кластеризації за методом Уо- рда (Ward Method). На основі цієї процедури вдалося виокремити два кластери з приблизно однаковою кількістю досліджених, які різняться за рівнем сформованості адаптаційних настановлень, а саме групу адаптованих до ситуацій перехідного періоду старшо- класників і, відповідно, групу неадаптованих, чим підтверджено інтерпретацію попередніх профілів адаптованості.
У цілому одержані результати описового та статистичного аналізу проективної методики “Актуальні адаптаційні настанов- лення” дали демонстративну картину розшарування молодшого юнацтва (14–17 років) на тих, хто в складних, невизначених умовах трансформаційного періоду зміг гнучко пристосуватися до нових вимог, викликів, запитів, до нових форм функціонування й створи- ти дієві оптимістичні настановлення на успішне життєздійснення; і на тих, хто через різні причини та життєві обставини не зміг адап- туватися до нового світу. Можна припустити, що адаптована час- тина нового покоління стане дієвою, ініціативною силою суспільс- тва, здатною очолити його інноваційні запити. Група неадаптова- них складе в певному діапазоні індивідуальних відмінностей пасивну частину суспільства, його “критичну масу”, яка теж із часом прилаштується до життя й самореалізується на доступному їй рівні.
Далі статистичному аналізу було піддано взаємозв’язки па- раметрів життєвих завдань за методикою “ЖЗО” та кількісних по- казників актуальних адаптаційних настановлень (табл. 2.5).

Tаблиця 2.5
Результати кореляційного аналізу взаgмозв’язків параметрів життgвих завдань та актуальних адаптаційних настановлень старBокласників
    Cфери    Cтруктурова- ність часу    Cтавлення до майбутнього    Cуб’gктна ак- тивність    Cтратегізова- ність    Життgстій- кість    Цілісність життя    
Гнучкість    
Активність
     
Cім’я    Навчання і робота    
Здоров’я    
Друзі                                        
Активність    0,045    -0,024    0,029    -0,012    0,128    0,343**    -0,011    0,166    0,169    0,263*    -0,096    0,241
Інтерналь-
ність    0,000    -0,082    -0,077    -0,206    0,090    0,381**    0,182    0,089    0,207    0,280*    -0,147    0,347**
Осмисленість    0,022    0,018    -0,134    -0,062    0,079    0,383**    0,212    0,006    0,247    0,218    -0,087    0,356**
Соціальна
оцінка    0,034    -0,074    0,026    -0,137    0,116    0,095    0,162    -0,057    -0,053    0,261*    -0,249    0,077
Цілі    0,069    0,183    0,175    -0,061    -0,025    0,254*    0,064    0,121    0,081    0,132    -0,167    0,151
Робота    0,142    0,049    -0,101    0,041    -0,038    0,279*    0,068    -0,008    0,122    -0,030    0,094    0,153
Перешкоди
адаптації    -0,167    0,009    -0,162    -0,095    -0,083    0,116    0,167    0,012    0,042    0,151    -0,015    0,027
Соціальні
відносини    0,220    0,025    0,009    -0,055    -0,033    0,128    0,013    -0,030    0,022    0,031    0,112    0,275*
Актуальні цінності (на-
становлення)    0,093    0,090    -0,043    0,100    -0,057    0,145    0,087    -0,027    0,034    0,206    -0,070    0,126
Особистісний
потенціал    0,006    0,059    -0,114    0,016    0,034    0,251*    0,128    0,103    0,103    0,200    -0,120    0,228
Примітка: * р < 0,05; ** р < 0,01.

Результати непараметричного кореляційного аналізу за Спір- меном показали взаємозв’язки параметрів постановки життєвих завдань з актуальними адаптаційними настановленнями. Зокрема, взаємозв’язок на статистичному рівні (р ≤ 0,01; р ≤ 0,05) виявлено з показниками ставлення до майбутнього, цілісністю $иття та активністю.
Доказові кореляції констатовано з показником ставлення до майбутнього  і  критеріями  адаптивності:  активністю  (0,343; р ≤ 0,01), інтернальністю (0,381; р ≤ 0,01). Це означає, що найбільш вагомим соціально-психологічним механізмом досягнення бажано- го майбутнього юнаки і дівчата визнають власний особистісний потенціал упевненості і самодостатності, дієвості та правильності рішень, яким надають найбільшого значення.
Наступні кореляційні зв’язки логічно пов’язані зі спрямова- ністю на майбутнє, а саме із цілеспрямуванням (0,254; р ≤ 0,05), отриманням бажаної роботи (0,279; р ≤ 0,05); настановленнєва ада- птація на роботу більш значуще пов’язана з майбутніми планами, конкретизує їх. До цієї ж групи належить і коефіцієнт кореляції особистісного потенціалу як сумарних внутрішніх можливостей досягнення майбутнього (0,251; р ≤ 0,05).
Наступні за значущістю зв’язки із групи показників постано- вки життєвих завдань виявив параметр активність. Встановлено надійні коефіцієнти його кореляцій із двома критеріями адаптивно- сті: інтернальністю (0,347; р ≤ 0,01) та осмисленістю (0,350; р ≤ 0,01) і позитивним соціально-психологічним ставленням до оточення (0,275; р ≤ 0,05).
Tретім показником, що впливає на постановку життєвих за- вдань, став показник цілісності $иття. Цей параметр виявив ко- реляційний зв’язок із такими критеріями адаптивності, як актив- ність (0,263; р ≤ 0,05), інтернальність (0,280; р ≤ 0,05) та оцінка
соціальної ситуації (0,261; р ≤ 0,05).
Дані кореляційного аналізу були поглиблені шляхом факто- ризації для виокремлення змістових груп досліджуваних парамет- рів. Було застосовано Principal Component Analysis з методами вио- кремлення та ротації факторів. Побудовано структурну матрицю з обертанням факторів (табл. 2.6).

Tаблиця 2.6
Екстрагування факторної ваги досліджуваних параметрів у загальному діагностичному комплексі
    Initial    Extraction
Kритерії адаптивності: Активність    1,000    0,739
Kритерії адаптивності: Інтернальність    1,000    0,841
Kритерії адаптивності: Осмисленість    1,000    0,744
Kритерії адаптивності: Соціальна оцінка    1,000    0,636
Блоки настановленнсвої адаптації: Цілі    1,000    0,700
Актуальні цінності (настановлення)    1,000    0,650
Соціальна активність    1,000    0,375
Генералізовані настановлення    1,000    0,502
Особистісно орієнтовані настановлення    1,000    0,541
Mотивація: Добробут і комфорт    1,000    0,211
Mотивація: Розвиток    1,000    0,489
Kфери: Навчання і робота    1,000    0,263
Kфери: Здоров’я    1,000    0,194
Kфери: Друзі    1,000    0,281
Ставлення до майбутнього    1,000    0,691
Активність    1,000    0,671

Ранжування факторних навантажень кожного параметра в за- гальному діагностичному комплексі набуває вигляду такої послі- довності значень факторної ваги: інтернальність (0,841), осмисле- ність (0,744), активність (0,739); цілі (0,7); спрямованість у майбутнє (0,691), активність у життєвих завданнях (0,671); актуа- льні цінності (0,65), оцінка соціальної ситуації (0,636), особистісно орієнтовані настановлення (0,541), генералізовані настановлення (0,502), мотивація розвитку (0,489), соціально-психологічна актив- ність (0,375); життєві завдання: друзі (0,281), навчання – робота (0,263), мотивація добробуту і комфорту (0,211), здоров’я (0,194).

Застосована форма аналізу підтверджує та уточнює попере- дні висновки про першорядність особистісної тріади (інтерналь- ність, осмисленість, активність) у цілеспрямованості на облашту- вання майбутнього життя. У цьому розкладі вагома негативна оцінка соціальної ситуації (0,636) підтверджується генералізовани- ми (0,502) та особистісно орієнтованими (0,541) настановленнями. Oтже, не можна нехтувати “загальним негативним зсувом”, який певною мірою впливає на потреби і мотиви життєдіяльності, про що свідчать більш низькі факторні навантаження мотивацій розви- тку, комфорту, добробуту, здоров’я, спілкування.
У ході компонентного аналізу було виділено головні симп- томокомплекси (табл. 2.7).
Tаблиця 2.7
Cтруктурна матриця компонентного аналізу після ротації
    Component
     1    2    3
Kритерії адаптивності: Інтернальність    0,857    -    0,439
Kритерії адаптивності: Активність    0,857    -    0,312
Kритерії адаптивності: Oсмисленість    0,813    -    0,507
Блоки настановленнсвої адаптації: Цілі    0,811    -    -
Kритерії адаптивності: Соціальна оцінка    0,780    -    -
Актуальні цінності (настановлення)    0,773    -    -
Oсобистісно орієнтовані настановлення    0,687    -    0,378
Генералізовані настановлення    -0,612    -0,350    -
Mотивація: Розвиток    -    0,685    -
Соціальна активність    -    0,588    -
Kфери: Друзі    -    0,516    -
Kфери: Навчання і робота    -    0,482    -
Kфери: Здоров’я    -    0,437    -
Ставлення до майбутнього    0,328    -    0,827
Активність    -    -    0,815
Mотивація: Добробут і комфорт    -    -    -0,387

Як бачимо, структуру матриці компонентного аналізу на до- стовірному рівні утворюють три компоненти. Перша, найбільш ва- гома за факторними навантаженнями компонента, – “Актуальні адаптаційні настановлення”, до якої включено фактор “ставлення до майбутнього” як життєвого завдання. Друга компонента містить 5 факторів постановки життєвих завдань та негативні генералізова- ні настановлення “Життєві завдання перехідного часу”. Tретя охо- плює критерії адаптивності, ставлення до майбутнього (з найбільш високою вагою) і активності; особистісно орієнтовані настановлен- ня, мотивацію добробуту і комфорту, активне наближення майбут- нього.
Після ротації факторів структура матриці майже не змінила- ся, якщо не брати до уваги випадіння з неї деяких факторів та пев- ну зміну їх співвідношення. З першої компоненти, наприклад, ви- пав фактор “Ставлення до майбутнього”, а в третій компоненті фактор “Активність” набув найбільшої ваги (0,842) і разом із фак- тором “Ставлення до майбутнього” (0,798) “очолив” компоненту. Tе, що поряд з ними розмістився фактор мотивації добробуту і ко- мфорту (-0,342), можна інтерпретувати так: що активнішою є спрямованість у майбутнє, то як менш значущий сприймається по- бутовий добробут.
Tаким чином, статистичний аналіз взаємозв’язків між пара- метрами життєвих завдань і актуальних адаптаційних настановлень показав, що успішна життєва самореалізація можлива за умови осмисленості своїх життєвих планів та раціональної спрямованості на організацію майбутнього. У соціально-психологічному механіз- мі досягнення цілей провідну роль відіграють активність, інтерна- льність та осмисленість актуалізованих адаптаційних настановлень.

Вияв соціально-психологічних властивостей особистості в постановці життgвих завдань. Постановка життєвих завдань в умовах трансформаційного періоду залежить від загального рівня поінформованості щодо усвідомлення важливості своєчасної по- становки життєвих завдань відповідно до своїх психологічних по- тенцій (рівня пізнавальних можливостей, здібностей, інтересів, со- ціальної активності, уміння досягати цілей тощо); адаптованості до навколишнього світу як ступеня його прийняття та адекватного

реагування на зовнішні виклики. За всім цим стоять індивідуальні відмінності поведінки суб’єктів діяльності, і саме ці відмінності суттєво впливають на всі форми життєвиявлення (озадачування, програмування, самореалізацію). Щоб конкретно підтвердити такі взаємовпливи, ми піддали інтеркореляційному аналізу індивідуа- льні показники життєвих завдань та особистісні соціально- психологічні властивості старшокласників (табл. 2.8).
За результатами аналізу встановлено, що показників інтерко- реляцій небагато, проте вони вказують на провідні соціальні сфери впливу. Зокрема, саме у сфері “Сім’я” знаходять свій поведінковий вияв регуляторно-особистісні властивості в аспекті стилеутворю- вальних суб’єктивних рис особистості (257 ≤ 0,05), як то вияви впевненості, наполегливості, волі та гнучкості-ригідності. Далі, у межах сім’ї з найбільшою повнотою відображається особистісний потенціал як сумарний вияв поведінкових властивостей юнацтва. Тож родинне оточення все ще залишається у старшокласників зна- чущим з погляду психологічного комфорту і вільного самовияву. Можливо, у цей період під впливом батьків у юнаків і дівчат закла- даються певні переконання щодо подальшої постановки життєвих завдань.
Іншою сферою взаємовпливів для старшокласників є “Друзі” (r ≤ 263, p ≤ 0,05) – як те оточення, в якому реалізується їхня соціа- льна активність, соціально-психологічна взаємодія, набувається досвід вирішення проблем, обговорюються життєві плани майбут- нього як передумова постановки життєвих завдань.
Ще один взаємозв’язок виявлено між показником життєстій- кості і стилеутворювальними суб’єктивними рисами (упевненість, наполегливість, гнучкість-ригідність) на рівні r ≤ 271, р ≤ 0,05. Цей результат свідчить про те, що життєстійкість у старшокласників ще не є актуалізованою рисою характеру, що мала б проявлятися в по- доланні життєвих випробувань, від яких наразі юнаки і дівчата за- хищені родиною. Проте аналіз проективних відповідей виразно продемонстрував, що багато учнів незадоволені розвитком у собі саме стилеутворювальних рис характеру (у першу чергу впевнено- сті, наполегливості, волі) та активності. У групі адаптованої молоді особистісні риси впевненості в собі, наполегливості та активності займають домінантні позиції в структурі характеру.

Tаблиця 2.8
Результати кореляційного аналізу показників життgвих завдань та особистісних властивостей старBокласників
    Cоціа- льний інтерес    Cоціаль- на ак- тив- ність    Ефек- тивність осо- бистості    Регуля- торно- опера- ційні риси    Cтиле- утвор. суб’gк- тивні риси    Екстра / Інтро- версія    Цінності
(CПВО)    Особис- тісний потен- ціал (CПВО)
Kфери: Сім’я    0,072    0,094    0,092    0,186    0,257*    0,126    0,239    0,288*
Kфери: Навчання
і робота    -0,0129    0,001    0,009    0,094    -0,0019    0,086    0,184    -0,0045
Kфери: Здоров’я    0,042    0,039    0,003    -0,0067    -0,0058    0,166    0,087    0,044
Kфери: Друзі    -0,0063    0,263*    0,141    -0,0033    -0,0065    -0,0001    -0,0055    0,058
Структурованість
часу    -0,0110    0,062    -0,0068    -0,0125    0,066    0,037    0,065    -0,0038
Ставлення до май-
бутнього    0,109    -0,0002    -0,0175    0,024    0,040    0,067    -0,0067    0,008
Суб’єктна актив-
ність    0,106    -0,0050    -0,0069    -0,0008    0,072    0,044    -0,0140    -0,0048
Стратегізованість    -0,0188    -0,0055    0,047    0,056    0,158    -0,0164    -0,0166    -0,0034
Життєстійкість    0,043    0,105    -0,0132    0,061    -0,0271*    -0,0021    0,021    -0,0120
Цілісність життя    0,014    0,031    0,189    -0,0081    0,026    -0,0185    -0,0221    -0,0092
Гнучкість    -0,0097    -0,0243    -0,0074    -0,0061    0,079    -0,0225    0,244    -0,0045
Активність    0,023    0,041    -0,0219    -0,0160    -0,0025    -0,0096    0,083    -0,0131
Примітка: * р < 0,050.

Oтже, акцент на формуванні стилеутворювальних суб’єктив- них рис характеру стає одним із шляхів оптимізації постановки життєвих завдань через усвідомлену необхідність роботи із само- конституювання.
Наступним етапом кореляційного аналізу був пошук взаємо- зв’язків між симптомокомплексами особистісних властивостей і показниками актуальних адаптаційних настановлень (табл. 2.9). Як свідчать коефіцієнти кореляції, прямих взаємозв’язків між пошуко- вими показниками мало. Можна припустити, що це пояснюється різними рівнями точності у вимірюванні параметрів особистісних симптомокомплексів (стандартизовані методики) і результатів про- ективної методики завершення речень актуальних настановлень, переведення яких у цифрову систему потребувало складного пере- кодування з певною мірою суб’єктивності.
Проте кілька взаємозв’язків можна проінтерпретувати. Зок- рема, особистісна риса соціальної активності дала позитивну коре- ляцію з таким критерієм адаптивності, як оцінка соціальної ситуа- ції (r ≤ 253, р ≤ 0,05). Tобто, що вища соціальна активність особистості, то краще вона адаптована до суспільних змін перехід- ного часу, то менш критично до них ставиться, а тому бачить для себе шляхи успішного життєздійснення.
Кореляційні зв’язки виявлено між показниками симптомоко- мплексу регуляторно-особистісних властивостей, а саме “опера- ційними” особистісними рисами – самостійністю, надійністю та особистісною і соціальною відповідальністю, з одного боку, і кри- теріями адаптивності – активністю та оцінкою соціальної ситуації, з другого. Взаємозв’язок між активністю як критерієм адаптивності та операційними рисами особистості від’ємний (r = -263, р ≤ 0,05). Це можна інтерпретувати так, що у старшокласників рівень спон- танної, або довільної, активності перевищує рівень розвитку в них таких рис характеру, як самостійність, надійність, особистісна та соціальна відповідальність. Якщо активність має індивідуальний природний потенціал, то операційні риси є продуктом самоконсти- туювання завдяки життєвому досвіду. Виходить так, що всіх цих рис у шкільні роки старшокласники ще не набувають через певну захищеність та підтримку оточення, а також через те, що не беруть активну участь у доланні кризових та проблемних ситуацій.

213

Tаблиця 2.9
Результати взаgмозв’язків особистісних властивостей з актуальними адаптаційними настановленнями
    Cоці- альний інтерес    Cоці- альна актив- ність    Ефек- тивність особис- тості    Регуля- торно- опера- ційні
риси    Cтилеут- ворFва- льні суб’- gктивні
риси    Екстра/ Інтро- версія    Цінності
(CПВО)    Особис- тісний потенціал (CПВО)
Активність    0,015    0,132    0,079    -0,263*    -0,059    -0,049    -0,207    -0,064
Інтернальність    0,133    0,068    -0,034    -0,200    -0,101    -0,036    -0,144    -0,119
Осмисленість    0,121    0,109    -0,022    -0,115    -0,014    0,023    -0,147    -0,043
Соціальна оцін-
ка    0,097    0,253*    0,206    -0,249*    -0,004    0,048    -0,164    0,000
Цілі    0,150    0,118    0,176    -0,071    0,062    -0,026    -0,115    0,101
Робота    0,041    0,076    0,104    -0,051    0,024    -0,013    -0,032    0,052
Перешкоди
адаптації    0,075    -0,150    0,060    0,026    -0,086    -0,191    -0,241    -0,144
Соціальні
відносини    0,062    -0,140    0,136    -0,180    -0,047    0,048    0,021    -0,030
Актуальні цін- ності (наста-
новлення)    -0,081    -0,112    0,153    -0,093    0,031    0,000    -0,217    -0,110
Особистісний
потенціал    0,008    0,044    0,137    -0,213    -0,003    -0,017    -0,211    -0,072
Примітка: * р < 0,05.

Від’ємний взаємозв’язок виявився також між критерієм адап- тивності “оцінка соціальної ситуації” та операційними рисами “са- мостійність, надійність, відповідальність” (r = -0,249, р ≤ 0,05). Це може означати, що чим більше в соціально-психологічній структурі особистості розвинуті регуляторно-операційні риси (самостійність, надійність, відповідальність), тим вищий у неї рівень адаптаційних настановлень і тим толерантніше її ставлення до соціальної ситуа- ції з усіма можливими негативними проявами.
Можна вважати, що має місце тенденція взаємозв’язку пара- метрів “оцінки соціальної ситуації” з “ефективністю особистості” – самоповагою, самооцінкою, життєвою компетентністю (r = 0,206): що вищий рівень “ефективності особистості”, то більше можливос- тей адаптуватися до несприятливих умов соціуму і знайти для себе шляхи самореалізації.
Простежуються також тенденції до від’ємних значень, коли йдеться про взаємозв’язки параметра “особистісні цінності” з пока- зниками адаптивності: “активність” (r = -0,207), “перешкоди адап- тації” (r = -0,241), “актуальні цінності” (r = -0,217), “особистісний потенціал” (r = -0,211). Це наводить на думку, що під час суспіль- них трансформацій загальнолюдські особистісні цінності нерідко суперечать проявам активності, актуальним цінностям та нівелю- ються життєвими перешкодами, що в цілому негативно відбиваєть- ся на актуалізації особистісного потенціалу.
Oтже, на основі статистичного аналізу взаємозв’язків життє- вих завдань та адаптаційних настановлень із симптомокомплекса- ми особистісних властивостей доведено:
⦁    для старшокласників провідними сферами життєвих взає- мозв’язків слід визнати сім’ю та друзів;
⦁    у родинному оточенні з найбільшою повнотою виявляють- ся регуляторні стилеутворювальні риси особистості: упевненість, наполегливість, воля, гнучкість-ригідність, особистісний потенціал;
⦁    у дружньому оточенні реалізуються соціально-психоло- гічна взаємодія, активність, набувається досвід обговорення і вирі- шення проблем молоді та планів побудови майбутнього;
⦁    життєстійкість як риса характеру у старшокласників ще не знайшла поведінкового випробування, оскільки вони перебувають під захистом дорослого авторитетного оточення;

⦁    упевненість, наполегливість, волю та активність юнаки і дівчата визнають за необхідні особистісні риси для успішного жит- тєздійснення.
Адаптаційні настановлення “активність”, “оцінка соціальної ситуації” взаємопов’язані як із життєвими завданнями, так і з регуляторно-особистісними властивостями та ефективністю особи- стості.

⦁    Соціокультурні передумови формування життεвих Завдань
особистості
Темп життя сьогодні невпинно зростає. Підвищуються також і вимоги до особистісних характеристик сучасної людини. Завдан- ня практичної психології – адекватно відповідати на виклику часу. Загальна тенденція сучасних психологічних технологій полягає в концентрації зусиль клієнтів на життєвих цілях, тобто на кінцевому результаті діяльності. Але швидкоплинність змін часто-густо ро- бить ці цілі безглуздими чи недосяжними. Так, найновіший комп’ютер стає застарілим за 5-6 місяців. 11 вересня 2001 року в одну мить змінило уявлення світової спільноти про параметри без- пеки. Тому все більшої актуальності набувають процеси самореалі- зації особистості, формування відповідних часові життєвих за- вдань.
Життєві завдання, на відміну від життєвих цілей, зосереджу- ються на процесі діяльності особистості й не прив’язані жорстко до результатів людської активності. Вони стосуються скоріше тактики життєдіяльності і слугують засобами реалізації життєвого смислу та життєвих цілей особистості. Однак більшість наших сучасників, формулюючи і реалізуючи життєві завдання, зазвичай не беруть до уваги сенс свого життя чи власні життєві цілі. Тож людині для ефе- ктивного самоздійснення слід у чомусь обмежувати себе, фокусу- ючи свою увагу на важливому [Роменець, 2007]. Проте для бага-

тьох наших сучасників навіть сама ідея самообмеження неприйня- тна і така, що веде здебільшого до фрустрації.
Одним із головних чинників, що призводять до такого стану речей, є соціально-культурне середовище, яке функціонує найчас- тіше за принципом підміни понять: “говоримо – Ленін, розуміємо – Партія”. Tобто цінності, які декларуються (наприклад, свобода та рівність), підміняються насправді жорсткою залежністю особи від маніпулятивних технологій медіапростору. Якщо раніше людина могла якийсь час побути в тиші, на самоті, то тепер це практично неможливо. Tелебачення, радіо, інтернет, мобільні телефони напо- внюють життєвий простір людини неперервними інформаційними потоками. Tож людина постійно перебуває під інформаційним пре- сом і часто не має змоги навіть замислитися над тим, що і для чого вона робить. Через невпинне зростання темпів життя вона відчуває фізичну та емоційну втому, відтак їй доводиться переходити на “операційний” режим, тобто бездумно виконувати всі ті справи, які видаються на цей час обов’язковими. Культура споживацтва, що утверджується, увесь час підштовхує людей до купівлі непотріб- них, а то й просто шкідливих речей. Оскільки більшість наших су- часників постійно перебувають у пасивній позиції сприймання і спо$ивання, вони навіть не прагнуть іншого досвіду, вважаючи себе активними учасниками суспільного життя. Підлітки та молодь намагаються протестувати, відмовляючись від цінностей своїх ба- тьків, але найчастіше саме вони і стають жертвами як “кока-коли”, так і продавців наркотиків. А втім, ініціатори такого роду вироб- ництв також перебувають у стані звуженого усвідомлення: вони впевнені, що шкідливі наслідки прибуткового виробництва оми- нуть їхні власні родини, близьких та знайомих. Індивідуалізм захі- дної цивілізації, на наш погляд, дійшов логічного абсурду – особи почуваються настільки окремішньо від світу, що не помічають, як кожен шкодить Землі, спільноті і, відповідно, собі. Вони пережи- вають невиразні, неусвідомлені відчуття дисгармонії, проте останні лише зрідка можуть бути ідентифіковані та правильно інтерпрето- вані, бо відображають тенденції колективного несвідомого. Tак, наприклад, К. T. Юнґ згадує, що перед Першою світовою війною у багатьох людей, та й у нього самого, почастішали видіння й сни, сповнені сильної тривоги, рік крові [Юнг, 1998]. Аналітики були тоді спантеличені масовістю таких явищ. І лише згодом, коли війна

в Свропі перетворилася на реальність, стали зрозумілими витоки спостережених психічних феноменів.
Маніпулювання масовою свідомістю призводить до того, що люди, щодня отримуючи величезні об’єми інформації, не усвідом- люють, однак, що ж, власне, вони самі переживають і відчувають. На одному із психотерапевтичних сеансів моя клієнтка на запитан- ня “Що у Вас завжди із собою, крім голови?” із жаром відповіла: “Звичайно ж, мобільний телефон!”. Отож наші сучасники перебу- вають наче в гіпнотичному трансі: живуть зовнішньою інформаці- єю й рухаються в тих ритмах, які їм нав’язує популярна музика.
Приймаючи якісь рішення щодо власного життя, людина впевнена, що керується власними бажаннями, хоча насправді діє за тими кліше, які пропонує соціум. Пересічні люди вкрай рідко при цьому адресуються до третіх осіб: у нас немає такої традиції. Зви- чайно, є й ті, хто звертається по допомогу до різного роду консуль- тантів (психотерапевтів, коучів, священиків), проте найчастіше пе- редумовою такого кроку стає особистісна криза.

Ініціація як форма створення життgвих завдань особисто- сті. Сучасна наукова думка звертає увагу дослідників у першу чер- гу на вивчення внутрішнього світу особистості, на її неповторність та унікальність. Біогенетичні теорії та експериментальні методи дослідження, що спиралися на ньютонівсько-картезіанську систе- му, втрачають нині своє панівне становище як у практиці, так і в теорії психології. Як зазначає О. Г. Асмолов, “секрет будь-яких ві- чних проблем у науці полягає в способі їх постановки, обумовле- ному прийнятими в даній культурі нормами і настановленнями на- укового мислення…. До таких вічних питань належить і проблема співвідношення біологічного і соціального в людині” [Асмолов, 2002, с. 24].
У просторі постмодерністської культури сьогодні формують- ся нові концепції та принципово змінюються розуміння й інтерпре- тація особистості як такої. Зокрема, останнім часом виокремився такий методичний підхід, як постнекласичний [Леонтьев Д. А., 2005]. Якщо раніше основні дослідження були пов’язані з пошуком закономірностей природного порядку, то тут важливими елемента- ми виступають соціально-історичний та культурний контексти. Культурне середовище при цьому розглядається як система озна-

чування реальності, а особистість – як активний суб’єкт, автор вла- сних каузальних схем та парадигм поведінки.
Засади цього розділу психології були сформульовані ще на початку ХХ століття Л. С. Виготським. На його думку, “культура – це не просто середовище, що ростить і живить особистість. Tут не- має автоматизму. Культура – це й не рушійна сила, не детермінанта розвитку… Суб’єкт вільний прийняти або відкинути запрошення, виклик. Якщо він його приймає, то може відбутися акт, подія роз- витку. Цим актом суб’єкт набуває власної форми, опановує її” [Вы- готский, 1996, с. 17].
Велику роль у розумінні місця і ролі культури в психічному житті людини відіграють кроскультурні дослідження, які допома- гають виокремити універсальні моделі з-поміж локальних сценарі- їв. Tакі праці дають змогу виявити ті змінні, що впливали на розви- ток особистості. Як зазначає M. Коул, “культурне опосередкування передбачає такі зміни в розвитку, що акумулюють діяльність попе- редніх поколінь у теперішньому часі як специфічну складову сере- довища. Ця форма розвитку так само передбачає особливу значу- щість соціального світу для розвитку людини, оскільки тільки інші люди можуть створювати спеціальні умови, необхідні для того, щоб цей розвиток відбувся” [Коул, 1997, с. 169].
Tаким чином було визначено механізм фасилітації розвитку особистості, що підтримувався в певному суспільстві цілком адек- ватними традиціями. Протягом усього періоду формування особис- тості традиційне суспільство крок за кроком формувало в неї такі риси, що сприяли б її ефективній адаптації в даних соціально- природних умовах. Суттєві відмінності в системі виховання спо- стерігаються навіть в перші місяці життя особи [Эриксон, 1996а].
O. Г. Асмолов стверджує: “На відміну від організмоцентричного бачення людини системно-історичне бачення допомагає відкрити закономірності розвитку і функціонування людини як елемента, що живе життям екосистеми” [Асмолов, 1996, с. 145].
Упродовж століть умови існування спільноти змінювалися загалом дуже повільно, тому мету всіх виховних заходів доросле покоління уявляло собі дуже чітко. Зрештою, протягом тривалого часу основним життєвим завданням людини було фізичне ви$и- вання, що потребувало від неї концентрації всіх зусиль. Oтож слід було добре розраховувати свої здібності й ресурси.

Кожна культура, виходячи з необхідності виживання в пев- них умовах, “ліпить” особистість по-своєму, формуючи в першу чергу певні стереотипи мислення. Е. Фромм називає це явище соці- ально зумовленим фільтром [Фромм, 1992]. У ньому дослідник ви- діляє три аспекти. Зрозуміло, усвідомлення себе і світу так чи ін- акше відбувається за допомогою мови (перший аспект). Кожна мова має оригінальний набір слів, який і обумовлює можливості сприймання. Скажімо, якщо в англійській мові 26 часових форм дієслів, то в українській – усього 3. Відповідно, українець ніколи не зможе відчути тих часових нюансів, які є природними для англійця. Tаким чином, мова сприяє лише певному способу пере$ивань, зу- мовлюючи відтак певне ставлення до життя. Другим аспектом фі- льтра є логіка, яка організовує мислення людей у даній культурі. Прикладом цього може слугувати арістотелівська і парадоксальна (діалектична) логіка. Перша заперечує існування суперечностей, друга, навпаки, постулює їх існування. У результаті амбівалентні почуття в першій системі просто неможливі. Tретім аспектом філь- тра, на думку Фромма, є соціальні табу. Людина не може усвідом- лювати ті почуття, які не вписуються в загальноприйняту систему. Ці речі просто витісняються у несвідомі простори, щоб людина мо- гла бути адекватною своїй репрезентативній групі.
Переживання свого віку теж неоднакове у людей різних культур. Вікові етапи (age-grade) є стадіями життєвого циклу, які особливим чином виділяються і символізуються даною культурою. Ïх досягнення забезпечує індивідові соціальний статус та ідентич- ність. Вікові класи (age-class) є віковими стратами населення, що займають особливе місце у віковій стратифікації цього суспільства в контексті певної культури. Вікові групи (аge-group) як організації, засновані на спільності хронологічного чи то умовного віку членів, мають свою структуру, функції і знакові засоби. Усі ці характерис- тики вікової стратифікації (за П. Галлівером) обумовлюються сим- волічним світом культури [Кон, 1992]. Перехід від одного вікового етапу до наступного здійснювався під керівництвом старших віко- вих груп згідно з традиціями даної культури. Звичайно, найважли- вішим завданням такого переходу було визначення майбутнього особистості, сфери активності на найближчий час.

Як же у традиційному суспільстві вирішували проблему фо- рмування життєвих завдань особистості? Як у традиційному варіа- нті виглядав процес побудови власного майбутнього?
Формою роботи над власним майбутнім була ініціація. Ініці- ація – це ритуал переходу особистості на більш високий рівень пси- хологічного й соціального розвитку. У традиційних суспільствах ініціації займали чільне місце в житті людини і спільноти, крок за кроком супроводжуючи цикл розвитку особистості. До цього мо- менту особу часто не вважали за людину, її поведінка якось особ- ливо не регламентувалася. Ритуал проводили наймудріші та на- йшановніші члени спільноти. Особливо важливим був перехід із статусу дитини у статус дорослого. Саме в підлітковому та юнаць- кому віці молоді люди найбільше прагнуть перейти з дитячого, не- самостійного, наївного стану в стан дорослості, стати членами кла- ну досвідчених, котрі добре орієнтуються в реаліях життя і можуть приймати виважені й відповідальні рішення, спираючись на свої знання, уміння, навички, реальні можливості та обмеження.
Mетою підліткової ініціації було віднайдення справ$нього імені людини – такого, що відображало б талант цієї особи (напри- клад, “Орлине око”, “Влучна рука” і т. ін.). Ця начебто проста дія допомагала молодій людині постійно пам’ятати і розвивати власні здібності, з одного боку, а з другого – отримувати шану громади за найважливіший свій хист.
Архаїчні суспільства частково інтуїтивно, а здебільшого на ґрунті довголітніх спостережень побудували свої ритуали перехо- дів так, щоб задати особистісному зростанню максимальний по- штовх. За приклад створення особистого мікрокосмосу вони взяли генезис формування світу (в їхніх уявленнях). M. Еліаде виділяє такі особливості ініціації, характерні практично для всіх культур [Элиаде, 1996].
⦁    Tаїнство завжди пов’язане з відділенням, відмежуванням від звичного середовища сім’ї та племені. Tаким чином зовнішніми обставинами провокується перехід у змінений стан свідомості, ви- хід за рамки буденності. Як відомо, оточення глибоко впливає на самооцінку особистості й часто зміна середовища ламає наші за- старілі уявлення про себе. Окрім того, людина має можливість по- бути на самоті, прислухатися до себе і зрозуміти себе.

⦁    Навчання і випробування найчастіше проводяться в хатині, котра символізує лоно матері. Це дає змогу витримати принцип алхімічної колби, про яку пише К. T. Юнґ, наголошуючи на необ- хідності періоду повної інтроверсії для визрівання в особистості нових структур. Завдяки освоєнню незнайомих їм досі видів діяль- ності особи могли відкрити для себе свої вроджені таланти та об- меження, силу волі, наполегливість, мужність чи, навпаки, слаб- кість і розгубленість.
⦁    Усі ініціації неодмінно містять символізм смерті, де смерть розглядається як обов’язкова сходинка до переродження. Tому лю- ди часто несвідомо прагнуть покінчити із життям, сподіваючись, що новий початок дасть їм можливість жити більш досконало. Tе- рмінальні переживання в нашому сучасному світі вже досліджено та описано як детермінанту більш повної життєвої самореалізації, як засіб психотерапії.
⦁    Усі ініціації реалізують також символи народження, на- приклад, даються нові імена, наносяться якісь знаки на тіло люди- ни. Лише після другого, людського, культурного, релігійного наро- дження особа вважається рівноправним учасником подій у суспільстві, здатною реалізовувати не лише свої забаганки, а й цілі, котрі ставляться спільнотою. Залишки цих архаїчних уявлень збе- реглися в християнстві у вигляді першого причастя, де також ба- чимо всі зазначені символи (наприклад, білий одяг).
Oсоби, які не пройшли ініціацію, не могли бути повноправ- ними учасниками дорослого життя. Tі ж особи, що пройшли цей ритуал, отримували і нові права, і нові обов’язки. Зокрема, право на легалізацію сексуальності та укладання шлюбу. Ініціації проводи- лися для хлопців і дівчат окремо. Юнаки проходили ініціації в гру- пі, де їхнім основним завданням найчастіше було оволодіння вмін- ням злагоджено співпрацювати з іншими у звичайній роботі, підкорятися наказам та правилам, стояти разом у бою. Дівчата, на- впаки, проходили ритуал поодинці, за індивідуальним ритмом – після менархе. Юнку, як правило, зачиняли в окремій хатині (кім- наті), де вона виконувала копітку, марудну, працемістку роботу. Навідували її лише старші жінки (мати не допускалася), які навча- ли дівчину, як бути жінкою в цій громаді. Вони передавали їй сек- суальні ритуали, знання про вагітність та пологи, досвід догляду за дітьми. “Ініціація міняє її фундаментальне буття, адресуючись ско-

ріше до онтологічних, ніж ієрархічних проблем. Жінка стає… більш творчою, живою, онтологічно реальною. Структура жіночих ініціацій сприяє… збагаченню й збільшенню сили, здібностей і до- свіду. Вони підкреслюють радше космічні, ніж соціально- структурні параметри буття,” – зауважує І. Кон [Кон, 1998, с. 208]. Ця перша й найважливіша ініціація займала кілька років і визнача- ла життя людини в цілому до самого його кінця. Oкремі ініціації були для тих, хто проявляв незвичайні здібності у сфері знахарства чи пророкування.
Зазвичай старійшини знайомили неофіта з його життєвими перспективами і діапазоном життєвих можливостей, у межах яких він міг обирати для себе життєві завдання. Хоча життєвий шлях людини в традиційному суспільстві цілком обумовлювався соціа- льними потребами й традиціями громади, однак і тут були можливі варіанти переходу за звичні рамки. Наприклад, якщо виражені та- ланти у важливій для громади справі (скажімо, полюванні) могли підвищити статус неофіта. Tак само наймудріші члени суспільства звертали увагу на сни, видіння та почуття всіх учасників процесу ініціації й відповідно коригували соціальні функції особи.
Наша технічна цивілізація не забезпечує механізму такого ві- кового переходу, дистанціюючись від проблем юного покоління. Фактично, підлітки залишаються сам на сам у бурхливому потоці зовсім нових почуттів і переживань. Вони несвідомо так чи інакше шукають і знаходять для себе ситуації спонтанної ініціації, тому цей віковий період називають важким.
Як бачимо, ініціація слугувала тією формою, за допомогою якої людина могла – найперше – пізнати себе, свої здібності та об- меження і вже на їх основі формувати для себе життєві завдання, продовжуючи та збагачуючи традиції своїх предків. Відповідно, саме життя для людей в архаїчних суспільствах було сповнене сми- слу й цілісної, логічної щоденної самореалізації. Незважаючи на те, що проблемою номер один у таких спільнотах було і є фізичне ви- живання, рівень депресій, психопатологій, психосоматики і само- вбивств у них незрівнянно нижчий, ніж у сучасних суспільствах західної цивілізації. Oсоби в таких громадах спокійні, зосереджені і набагато щасливіші.
Як зазначає Юнґ, африканські племена (традиційні суспільс- тва) вважають нас, білих людей, божевільними і дикими, такими,

що не розуміють насправді життя, бо ми, білі люди, завжди поспі- шаємо і не чуємо голосу Богів [Юнг, 1998]. Упродовж тривалого розвитку західною цивілізацією розгублено значну частину знань традицій, що були закодовані в ритуалах і народних звичаях. Ігно- рування цього потужного пласту інформації призводить сьогодні до масштабних техногенних катастроф порядку, наприклад, Чор- нобильської. Однак найбільші втрати пов’язані з культурою особи- стісного $иття, умінням людини жити щасливо, у злагоді із со- бою і світом. Звичайно, ми неспроможні кардинально змінити соціальний простір, однак можемо “переконструювати” свої звички та відродити сімейні традиції. Зокрема, нам під силу збагатити свої вміння у сфері постановки життєвих завдань.
Наші сучасники, як із жалем зазначають дослідники, мало усвідомлюють свій зв’язок із минулим, культурною міфологією, сім’єю. Ïм здається, що їхнє власне майбутнє залежить лише від суб’єктивних бажань та об’єктивних чинників. Однак навіть най- простіші емпіричні дослідження демонструють помилковість таких уявлень.

Особливості творення власного майбутнього сучасника- ми. У суспільствах західної цивілізації майбутнє розглядається як важлива складова життєвої стратегії, проте одночасно спостеріга- ється профанація психологічної роботи в цьому напрямку. Згадай- мо, що К. T. Юнґ розглядав життя, враховуючи всі три виміри часу: “Життя має не лише деяке Вчора, і воно не пояснюється тим, що Сьогодні зводиться до Вчора. Життя має також Завтра, і Сьогодні стає зрозумілим лише тоді, коли ми здатні додати до нашого знан- ня те, що було Вчора, ще й початки Завтра” [Юнг, 1994, с. 104].
Проблемний підлітковий період, коли за традиціями і біоло- гічними можливостями людина найбільшою мірою здатна до само- пізнання і самовизначення, ігнорується масовою західною культу- рою, а відтак втрачається час сензитивного періоду для творення життєвих завдань. Усі соціальні інститути працюють над тим, як спрямувати бурхливу підліткову енергію в мирне соціальне річище. Однак мало хто замислюється над тим, а для чого, власне, природа так щедро наділила підлітків. На нашу думку, весь цей запас енер- гії дається молодій людині для того, щоб вона могла максимально ефективно вибудувати свої життєві завдання, накреслити свій жит-

тєвий шлях, і марнотратство в цей період боляче відгукується кри- зами дорослого віку.
Щоб емпірично перевірити теоретичні припущення, ми про- вели два майстер-класи, у яких взяли участь 16 жінок та 2 чоловіки віком від 15 до 55 років. Учасникам було запропоновано створити колажі на тему “Mоє майбутнє через 10 (5) років”. Колаж – техніка арт-терапії, що полягає в прикріпленні до аркуша різноманітних друкованих зображень, що продукують соціальні проекти [Копы- тин, 1999]. “Під час трактування образів і символів колажу виріша- льне значення мають пояснення автора, його асоціації, почуття. Важливо звертати увагу на змістові взаємозв’язки символів, проти- лежні за змістом образи, що доповнюють один одного, повторю- ються, розвивають одну тему. Значущим є розгляд кожного симво- лу в контексті всього колажу, тематики, запиту клієнта, психотерапевтичних відносин,” – зазначають українські арт- терапевти [Скнар, Реброва, 2008, с. 33].
Задана тема роботи обумовлює відображення соціальної мо- делі феномена на рівні індивідуальної свідомості. Oбрана техноло- гія дає змогу побачити індивідуальні проекції частин життєвого світу, які створює особистість із того діапазону ресурсів світоба- чення, що їх пропонує соціальна реальність. Вибір методу колажу обумовлений тим, що для надання роботі над майбутнім ознак реа- лістичності більш доцільно використовувати фотозображення, а не просто зображення, що створюються, наприклад, у процесі ма- лювання. Oбразотворчі витвори символізують скоріше внутрішній світ і його особливості, сприяють фантазуванню особи, захопленню світом мрій. Фотографії ж, навпаки, підкреслюють конкретність та обмеженість діапазону того, що пропонує це суспільство, надають створюваному образу майбутнього характеру потенційної реалізо- ваності.
Пропонуємо розглянути три колажі, створені учасниками майстер-класів. Автор першого колажу (рис. 2.14) – учениця 9-го класу (15 років). Ïї творча робота є прикладом, як будують своє майбутнє підлітки. А воно, майбутнє, складається для них з типо- вого набору (мати будинок, машину, диплом, закордонний пас- порт, чоловіка та дитину). У центрі майбутнього – чоловік, який найчастіше і стає стрижнем формування жіночої ідентичності.

 

Рис. 2.14. Колаж “Mоє майбутнє через 10 (5) років” представниці підліткової аудиторії майстер-класу
Другий колаж (рис. 2.15) створений дівчиною юнацького ві- ку. У центрі роботи бачимо ігровий персонаж, а в самому колажі простежується тема маски, що відображає пошук автором власної ідентичності. Mультиплікаційні герої, використані в колажі, під- креслюють фантазійну природу уявлень про себе. Основна темати- ка – відносини і трохи успіху – теж стандартна. У цьому віці, як і в підлітковому, особистість ще не усвідомлює власної унікальності.
Tретій колаж (рис. 2.16.) належить зрілій активній жінці й демонструє тенденцію перевантаження власного простору дорос- лих осіб особисто неважливою інформацією, де різноспрямовані прагнення буквально унеможливлюють реалізацію одне одного. У центрі – матриця чоловічої успішності та її атрибути, тож виразно проступає прагнення жінки ні в чому не поступатися чоловікові. Значну частину простору в колажі займає відпочинок як провідна тема.

 
Рис. 2.15. Колаж “Mоє майбутнє через 10 (5) років” представниці юнацької аудиторії майстер-класу
 

Рис. 2.16. Колаж “Mоє майбутнє через 10 (5) років” зрілої учасниці майстер-класу

Аналіз творчих робіт показав, що жоден період активного життя не дає нашим сучасникам ані простору, ані інструментів для дослідження свого внутрішнього життя та визначення життєвих цілей. Людина в наш час розгублено блукає в потоках інформації, а майже все повсякденне життя наповнене безособовими повідом- леннями, що мають на меті підсвідоме маніпулювання поведінко- вими актами.
Якщо особистість, сформована сучасним соціально-культур- ним середовищем, і замислюється над власним майбутнім, то бере до уваги, як свідчать результати майстер-класів, передусім:
⦁    власний досвід;
⦁    думку референтної групи;
⦁    телевізійні історії.
Переживання життєвих ситуацій мають вузькі субкультурні рамки, пов’язані з місцем проживання, навчання, сімейною історі- єю. Референтна група – теж важливий чинник формування поглядів на майбутнє, особливо в підлітковому віці, коли набуває актуаль- ності потреба належності до певної спільноти. Телевізійні історії стають для людей своєрідною матрицею життєвості їхніх планів, додають віри в те, що задумане цілком можливо реалізувати.
Проте найчастіше особистість не рефлексує щодо джерел формування свого майбутнього і зазвичай навіть не замислюється над тим, звідки пішов той чи інший імпульс. Чому ж так відбува- ється? Чому люди стають маріонетками в нашому на перший по- гляд вільному суспільстві? Це пояснюється тим, що культура само- аналізу та особистісної рефлексії в більшості з нас практично не сформована. У нас немає ні традицій, ні навчальних дисциплін, які навчали б школярів працювати над власним майбутнім. Звичайно, усі це по змозі роблять. Однак роблять хаотично, ситуативно, імпульсивно. Зрозуміло, що результати здебільшого не задоволь- няють особистість, проте цей факт проявляється через роки, а то й десятиліття марної щоденної метушні.
“З майбутнім будь-яка нормальна людина стикається у двох випадках. Перший умовно називатимемо «грезы любви» про май- бутнє… другий випадок … «планування», «проектування», «тайм- менеджмент»… проте кожна людина стикається з «раціональним» проходом у майбутнє,” – зазначає Н. Долгополов, автор футуро-

практики (психотерапевтична підтримка роботи особистості з вла- сним майбутнім) [Долгополов, 2003, с. 85]. Футуропрактика, на- працювання якої використовуються в психотерапії різних напрям- ків (гештальттерапії, арт-терапії, психодрамі), покликана насамперед перевести процес роботи над постановкою життєвих завдань у свідомий модус.

Гендерні особливості вибудовування власного майбут- нього. Життєві завдання чоловіків і жінок, як усвідомлені, так і неусвідомлені, на нашу думку, істотно різняться. Це пов’язано з характерними для кожної із цих груп культурними й соціальними заборонами та стереотипами, хоча, крім цього, жінки і чоловіки відрізняються своїми внутрішніми переживаннями, життєвим до- свідом, гендерними здібностями та психологічними ресурсами, біологічними даними. Спробуймо визначити їхні відмінності ще й у площині життєвих завдань.
У традиційних суспільствах до чоловіка ставляться шанобли- во – він єдиний, хто здатний забезпечити виживання родини й ро- ду. Чоловік підтримує зв’язок із предками, божествами, природою. Міфологічна картина світу, вироблена суспільством, покладає на людей відповідальність не тільки за підтримку добробуту свого народу, а й усієї планети. Виконуючи ритуали, чоловіки відчува- ють нерозривний зв’язок із Землею, усвідомлюють своє значення для майбутнього життя і життя всіх прийдешніх поколінь. Відчуття своєї незамінності й значущості дає змогу чоловікам налагоджува- ти зв’язки, що сприяють гармонічному єднанню спільноти з навко- лишнім світом.
Що ж відбувається в процесі розвитку сучасної західної циві- лізації? Технічний прогрес породжує в людях переживання власної всемогутності, що особливо помітно відбивається на чоловіках. По- чуваючись царем природи, тобто вищою істотою, практично Богом- творцем, чоловік перестає гармонізувати свою діяльність із законами природи, потребами планети. Основним його прагненням стає сво- бода від усього. Поступово функціональні сімейні обов’язки чоловік перекладає на суспільні інститути – церкву, лікарів, школу, соціальні служби. І коли, нарешті, тягар відповідальності за виживання родини скинуто із чоловічих плечей, відбувається щось зовсім неймовірне – чоловіки перестають бути самі собою.

У ХХ столітті, уперше за всю історію людства, чоловіки ста- ли жити менше, ніж жінки; вони втратили сенс існування й відтак поринули в стан руйнації (рівень самогубств серед чоловіків прак- тично у всіх вікових групах вищий, ніж серед жінок). Для чоловіків стали характерні пасивна агресія й поступове самовбивство шля- хом алкоголізації й наркотизації. З витривалих воїнів вони пере- творилися у вічно незадоволених типів, яким увесь час чогось бра- кує; у поголовних гедоністів, що намагаються отримувати задоволення з усього й бажано безплатно; в істеричних користува- чів, яким важко зачекати; у маркітних усезнайок, прикутих до світ- лоносного монітора і байдужних до всього світу. За даними дослі- джень 2007 року, 2% чоловіків-студентів (вік 21 рік) вважають себе дітьми, 42% – “не помічають” власного гендеру і лише 2% хотіли б відігравати соціально важливу роль у спільноті.
Сучасний чоловік втратив себе на шляхах розвитку цивіліза- ції, відмовився від своєї особливої ролі, а тому й не переживає від- чуття значущості. Цінності сучасного чоловіка – свобода від усьо- го, секс без меж, досягнення за всяку ціну – не є істинно чоловічими. Скоріше можна говорити про псевдочоловічі цінності, тобто про культурний феномен підміни понять. Tаке життя чолові- ків вражає порожнечею і відчуженням, замкнутістю на собі, страж- данням і безвихідністю. Tака структура цінностей не припускає навіть найменшого натяку на глибокий зв’язок з іншою людиною, із суспільством, зі світом. Виходить, що вся бурхлива діяльність чоловіків тільки поглиблює почуття самотності й непотрібності, безжиттєвості життя.
Oсь як, наприклад, бачить своє майбутнє учень 8-го класу (рис. 2.17). У свої 14 років він вважає, що основне місце чоловіка – на тахті. Oсновні складові життєвого успіху – це:
⦁    гроші, гроші, гроші;
⦁    власність;
⦁    фізичне кохання.
Постає запитання: а де ж узяти ці гроші? Швидше за все така позиція обумовлена засиллям цінностей, що їх нав’язують чолові- кам ЗMІ. Дивує те, що на майбутнє не прогнозується ніяка профе- сійна діяльність, нібито такої сфери людського життя не існує.

 
Рис. 2.17. Колаж “Mоє майбутнє через 10 (5) років” представника підліткової аудиторії майстер-класу
Як бачимо, свідомі життєві завдання сучасних чоловіків фо- рмуються здебільшого в площині соціальних досягнень. Стосунки прогнозуються лише у фізичному аспекті, сім’я проектується як сфера переважно жіночої відповідальності.
Існуючі жіночі теорії, розглядаючи розвиток $інки як особи- стості, наголошують на першочерговій важливості близьких стосу- нків з іншими людьми. Ідеться насамперед про таке:
⦁    Особистісний розвиток відбувається саме у відносинах.
⦁    Спілкування з людьми найбільшою мірою впливає на пси- хологічний комфорт жінки.
⦁    Рух до досягнення взаємності у відносинах триває протя- гом усього життя, будучи результатом взаємної емпатії, чуйності і впливу цих відносин на кожного індивіда [Mіллер та ін., 2001, с. 153].
Наголос на репродуктивній функції жінки робиться в суспі- льстві вже з раннього періоду розвитку дівчаток – першого одягу, іграшок, очікувань батьків. Результатом такого виховання, як за- значає Л. В. Попова, стає занижена оцінка здібностей дитини жіно- чої статі, корекція її поведінки в бік конформізму, починаючи з мо- лодших класів та закінчуючи вищими навчальними закладами [Попова, 1996]. Батьки, учителі, навіть підручники (їхній зміст) формують образ жінки як пасивної, другорядної особи, котру по- стійно треба підтримувати та опікати. Життєві плани більшості ді- вчат, відповідно, вибудовуються навколо професій низького соціа-

льно-економічного статусу. Уже на стадії реалізації обраної профе- сії жінка стикається з вимогами проявляти в професійній сфері суто чоловічі якості і з необхідністю бути жіночною в сім’ї. Основною проблемою в цій сфері стає самооцінка, яка є найбільш прогности- чною щодо самореалізації. Тож завданням професійних консульта- нтів стає зазвичай корекція самосприймання і синтез експресивних та інструментальних якостей дорослих, а також зміна парадигми виховання дівчаток на рівні державних програм, адже кроскульту- рні дослідження доводять, що жінка має не менший потенціал роз- витку, ніж чоловік.
Жінки сприймають відносини як особливий вид діяльності, ставлять перед собою цілі, творчо добирають методи їх реалізації, які чоловіки можуть і не помітити, крок за кроком вибудовують свої життєві стратегії. Енергію і потенціал жінки вкладають у пси- хологічне зростання своїх близьких і дітей, виконуючи функцію фасилітатора.
Невід’ємною частиною жіночого типу самореалізації є мате- ринство – суто жіноча репродуктивна функція, сакральний зміст якої став темою релігій і мистецтв усіх часів та народів. Пряма причетність жінки до створення та формування людини, запевняє К. Горні, є предметом заздрощів усієї чоловічої частини людства [Хорни, 1997].
Отож життєві завдання у сфері відносин та сімейній сфері бі- льшістю жінок цілком добре усвідомлюються. Утім, за межами сві- домості залишаються, і це дуже прикро, професійний та особистіс- ний потенціали жінки. Ця проблема актуалізується найчастіше в другій половині життя, наприклад у зв’язку із синдромом “порож- нього гнізда”.
Узагальнюючи гендерний аспект досліджуваної проблеми, можна зробити висновок, що процес і результат формування жит- тєвих завдань особистості значною мірою визначаються соціально- культурними стереотипами статевих ролей, однак істотно залежать від суб’єктної активності самої особистості.
Отже, знаковими для постановки життєвих завдань особисто- сті слід вважати:
⦁    архетипові матриці – зразки індивідуацій, які містить ко- лективне несвідоме;

⦁    культурні традиції – ті традиції, що стали внутрішньою цінністю особистості;
⦁    історико-економічні реалії – об’єктивні соціальні умови, у яких розвивається і функціонує особистість;
⦁    особливості становлення, виховання й навчання особис- тості, інакше кажучи – власну історію життя людини;
⦁    субкультурні тенденції – тобто належність людини до пе- вних субкультур;
⦁    вплив ЗMК – такі уявлення і сценарії поведінки, що є ви- гідними для суспільства постійного споживання.
Рівень зовнішньої детермінації щодо життєвих завдань зале- жить також від суб’єктної активності особистості, її здатності до рефлексії.

⦁    Cуб’εкт-суб’εктне та суб’εкт- об’εктне соціально-психологічне
самонастановлення в пpостоpі життεвих Завдань
особистості
Суб’єкт-суб’єктне соціально-психологічне настановлення, або ж атитюд, постава, установка, фіксує переважне ставлення до себе як до людини. Oсобистість із суб’єкт-об’єктним самонастано- вленням переважно виявляє ставлення до себе як до речі. Даний аспект самоставлення – людина/річ, що розглядається в контексті визначення завдань власного життя, є особливо актуальним для сучасної людини через сприйняття світу як розірваного, неодно- значного, невизначеного. Для нас ці питання наразі є не лише акту- альними, а й болючими – через настійливу актуалізацію проблеми традиційності, нетворчості, пасивності значної частини української спільноти, занадто повільне зростання чисельності її творчої, акти- вної частини.

Явище соціально-психологічного настановлення щодо люди- ни також може бути позначене словами “налаштованість”, “упере- дження”, “необ’єктивне ставлення”, “суб’єктивне ставлення”, “не- безстороннє ставлення”. В. А. Роменець відносить до складових особистості і її ставлення до предметів, явищ та подій, її, опосеред- ковані через суспільне життя, зв’язки із живим і неживим світом [Роменець, 2006, c. 14]. Стійкі настановлення щодо значимих об’єктів та явищ відображають ставлення людини до них і, як на- слідок унікального особистісного досвіду, є складовими її внутрі- шнього світу. Соціально-психологічні настановлення (або ж фіксо- вані соціальні настановлення, або атитюди) – це результат вироблення особистістю ставлень до соціальних інститутів, норм і цінностей, людей, що її оточують [Сарджвеладзе].
Oтже, соціально-психологічне настановлення може бути спрямоване на світ, абстрактну людину, самого себе, інших людей, які розглядаються як елементи соціального світу [Андреева, 2003]. Oсобистість, у відношенні до її життя як до завдання, можна роз- глядати з точки зору її “справи” та “покликання” [Mаслоу, 1999], з точки зору її “діяльностей як відношень”, ієрархії та цілісності сис- теми її діяльностей [Леонтьев А. Н., 1983a], співвідносити особис- тість та її “життя як проект” [Сартр, 2001], “життя як співтворення” на противагу життю як “споживанню” [Фромм, 1993]. Урешті, мо- жна розглядати людину як “творця своєї відповідальності”, такою що “актуалізує власний потенційний смисл” [Франкл, 2001].
Соціально-психологічні самонастановлення характеризують той потенційний смисл, якого набувають для людини окремі сфери її життя, вказуючи на сутність та ступінь значущості для людини її самої в конкретному просторі життєвого завдання. Життєві завдан- ня людини можуть бути реалізацією смислу всього її життя, або ж смислу окремого життєвого відтинку – етапу життя, або смислу певного зрізу життя – життєвої сфери. Коли ми реалізуємо власні смисли, то відчуваємо, що рухаємося, нам радісно щось робити; життя в цій сфері – чи це професійне здійснення, чи домашнє гос- подарство – додає нам сил, здобутки окрилюють, відкривають пе- ред нами нові можливості, ми почуваємося господарями життя та головними поціновувачами своїх досягнень. Якщо ж наше життя, можливо в якійсь його частині, навпаки, забирає сили, успіхи да- ються важко або ж ми тут неуспішні, якщо ми оцінюємо себе та

свої досягнення за критеріями, виробленими іншими людьми і нам не вдається тут бути творчими; якщо ми почуваємося у своєму вла- сному житті гостями, не відчуваємо смаку життя – можливо, ми намагаємося реалізувати не власні смисли, а щось інше, щось “не своє”.
Tака різниця в наповненості життєвою енергією та “освоєно- сті” життя зумовлена, у тому числі, й різним ставленням до себе: олюдненим – як до суб’єкта, людини в повноті задіяння можливос- тей її активності, або ж оречевленим – як до об’єкта, речі, створін- ня, чия активність обмежена, зупинена на певному рівні або в пев- них межах.
При розгляді структури суб’єкт-суб’єктних і суб’єкт- об’єктних соціально-психологічних настановлень, на якій ґрунту- ються діагностичні та корекційні методики, нам видається доціль- ним традиційний поділ на емоційний, когнітивний і конативний складники.
Емоційний компонент, за Н. І. Сарджвеладзе, є серцевиною соціально-психологічних настановлень, з ним пов’язують мотива- ційний компонент функцій соціальних настановлень. У змістовому плані емоційний компонент містить почуття щодо різних соціаль- них об’єктів, такі як задоволення/незадоволення, симпатія/анти- патія, любов/ненависть тощо. До характеристик емоційної сфери особистості, що дозволяють говорити про оптимальне самонаста- новлення, можна віднести характеристику автентичної особистості (на противагу невротичній), яка усвідомлює свої емоції [Роменець, 2006, с. 159], а також риси особистості, “здатної повноцінно функ- ціонувати” (на відміну від непристосованої особистості), якій влас- тиві відкритість до переживань, емоційна глибина та рефлексив- ність [Роджерс, 2005, с. 45; Фромм, 1993, с. 160].
Когнітивний компонент містить судження оцінного характе- ру, думки про соціальні об’єкти, на основі яких за атитюдними об’єктами закріплюються певні якості. На основі змісту когнітив- ного компонента ми визнаємо за собою безперечну цінність, непо- вторність, силу – або ж, навпаки, корисність, відповідність певному зразку, небажаність тощо. Якщо суб’єктність людини є оптималь- ною, тоді вона автономна, ставиться до себе з повагою, здатна до- статньо повно та щиро виразити себе (вербальними і невербальни- ми засобами); може зрозуміти мотиви, рушійні сили (в тому числі

неусвідомлювані) власної поведінки та їх вплив на своє життя; во- на не лише усвідомлює причини, що руйнують її гармонію відно- син із собою, але й спрямована на вироблення конструктивних спо- собів їх подолання [Венедиктова, 2004, с. 18]. Це дає їй змогу відповідним чином трансформувати неоптимальне самонастанов- лення в окремих сферах життєвих завдань.
Поряд з когнітивним компонентом виділяють ще й смислову складову, розглядаючи самонастановлення суб’єкта в іншій пло- щині – екзистенційній. Когнітивна складова виконує пізнавальну функцію саморозуміння суб’єкта, а смислова – буттєву [Знаков, 2005].
Конативний компонент соціально-психологічних настанов- лень складають різні тенденції налаштованості щодо певної пове- дінки стосовно соціальних об’єктів. Конативний компонент може містити як прості цілісні акти поведінки, так і складні дії, підпо- рядковані за їхньою інструментальною цінністю. До цієї складової атитюда, що характеризує можливість переходу до здійснення жит- тєвого завдання в певній сфері, належать не лише раціональні, а й ірраціональні компоненти – віра у власні сили (“я можу”), у пози- тивний розвиток подій попри негативний досвід. У складі конатив- ного компонента оптимального самонастановлення наявні моделі людяної поведінки щодо себе самих, сприйняті від значущих інших.
Характеризуючи суб’єкт-суб’єктні і суб’єкт-об’єктні самона- становлення, слід наголосити, що у випадку об’єктного настанов- лення людина стає для себе об’єктом споживацького, інструмента- льного, маніпулятивного, утилітарного підходу. Основною метою при цьому є пристосування до існуючих стандартів, трансформація себе відповідно до картини світу інших людей. Суб’єкт-суб’єктне настановлення передбачає, що себе людина сприймає як істоту, рівноцінну іншим, з такими самими потенційними можливостями, індивідуальністю, автономністю і правом на власний голос. Н. І. Сарджвеладзе підкреслює, що людина в такому випадку є кін- цевою метою, а не засобом для досягнення певної мети. Суб’єкт- суб’єктне настановлення щодо себе передбачає також, на думку Mаслоу і Сарджвеладзе, що в системі цінностей особистості прису- тні людина як самостійна цінність, як суб’єкт буття та інші буттєві

цінності. Oтже, суб’єкт-суб’єктне самонастановлення протиставля- ється настановленню щодо себе самого як щодо об’єкта, речі.
Суб’єкт-суб’єктне самонастановлення – неодмінна умова на- лежної енергійності зусиль, спрямованих на власне життя. Oзна- кою суб’єкт-суб’єктної самонастановленості, на наш погляд, є до- статня, вагома “присутність себе”: визнання, тобто усвідомлення і прийняття власних почуттів, думок, цілей, своїх унікальності та автентичності, права на інакшість, своєрідність; цінність, значи- мість “себе для самої себе”; визнання доцільності та можливості діяльності, метою якої є сама людина, готовність до такої діяльнос- ті, здатність самостійно оцінювати себе та надання більшої ваги саме власним оцінкам. В. А. Роменець підкреслює важливість суб’єктних настановлень для самоздійснення особистості та вва- жає, що особистість формує настановлення щодо Світу, немов ото- тожнюється з ним у ситуаціях прийняття рішення, вибору, вчинку; іншим же чином самоздійснення як вчинкова діяльність, життєва творчість є неможливою [Роменець, 2006, с. 15]. Суб’єкт-суб’єктні чи суб’єкт-об’єктні соціально-психологічні настановлення у сферах самоздійснення є унікальними для кожної особистості, характери- зують, за висловом Е. Фромма, її етичність та засвідчують рівень життєвого мистецтва. Суб’єктна настановленість у певній сфері робить її плідною для людини, тут вона відчуває свою втіленість, власні сили, почуває себе здібною та вільною [Горностай, 2001, с. 162]. У сферах життя, де людина настановлена щодо себе об’єктно, їй здається, що блага, енергія, ініціатива, авторитет, оцін- ка, позитивні чи негативні емоції, турбота, любов не в ній самій, а поза нею. У цих сферах людина не відчуває своєї цінності, а цінує в собі лише “корисне” або ж схвалене іншими. Залежна, пасивна, до- вірлива, вона порівнює себе з іншими, шукає підтримки, допомоги, схвалення інших, приписує їм власні силу, думки, любов, намагаю- чись отримати від інших те, від чого відмовилася [Фромм, 1992, с. 233-234], покладається на “долю” або ж очікує удачі, щасливого випадку.
Ставлення до себе в просторі життєвих завдань може бути неоднаковим (наприклад, у професійній сфері – як до суб’єкта, в особистій – як до об’єкта), що свідчить про суперечливість самона- становлення. Суперечливу настановленість у межах однієї особис- тості зауважує Е. Фромм, стверджуючи, що соціальний характер

людини являє собою суміш його плідних і неплідних типів [Фромм, 1993, с. 17]. Tакож виділяють настановлення, проміжні між суб’єктними та об’єктними, де міра прояву власної суб’єктності наче коливається на межі між олюдненим та оречев- леним. Mи можемо спостерігати гармонійність чи дисгармоній- ність, симетричність чи асиметричність настановлень щодо себе та інших людей. Наявність такого внутрішнього протиріччя може бу- ти чинником подальшого розвитку особистості, резервом внутрі- шньої варіативності [Лєпіхова, 1996, с. 92-93], чинником розши- рення сфер суб’єктного самонастановлення, подолання суб’єкт- об’єктного самонастановлення.
Життєві завдання зосереджені в певних сферах нашого жит- тя. Це дає підстави трактувати їх як елементи організації соціаль- ного та психологічного простору особистості. Oкрім того, що жит- тєві завдання спонукають суб’єкта до активності, вони також ініціюють активність, окреслюють її межі та структурують її [Tи- таренко, 2005, с. 24]. Простір життя особистості, як простір соціа- льний і психологічний, як система “особистість – соціум”, за Н. І. Сарджвеладзе, охоплює і царину людських відносин, і царину “відносин” особистості із собою та своїм життям, тобто соціально- психологічне самонастановлення особистості та, як наголошує
T. M. Tитаренко, самоозадачування особистості. Життєві завдання можна розглядати і як суб’єктно освоєні сфери життя людини.
Життєве завдання найчастіше охоплює і минуле, і теперішнє і майбутнє людини, попри те, що формування і реалізація його від- бувається в “тепер”, і водночас із тим, що життєвим завданням вла- стива своєрідна “необмеженість” у часі.
Oтже, розгортання, вибудовування, формування життєвого завдання відбуваються як один процес постановки та здійснення, в якому можна виділити такі етапи: 1 – вирізнення сфери життєвого завдання серед інших частин життя; 2 – емоційна та дієва ідентифі- кація себе як суб’єкта в даній сфері; 3 – накопичення інформації про дану сферу та отримання систематизованих знань; 4 – “попере- дні”, пробні дії в цій сфері та накопичення крупинок власного до- свіду, його осмислення; 5 – вироблення власних висновків, підхо- дів та принципів щодо життєдіяльності в даній царині; 6 – усвідомлення та вербалізація життєвого завдання; 7 – формулю- вання життєвого завдання; 8 – формулювання власних критеріїв

самооцінювання; 9 – усвідомлення рівня життєвого завдання, його життєвого масштабу, усвідомлення покликання; 10 – оцінка влас- них потенцій та можливостей їх розширення, оцінка власних ре- сурсів та віднаходження їхніх додаткових джерел (власних рис, ча- су, коштів, інформації); 11 – оцінка середовища та складання уявлень щодо взаємодії з ним, оцінка його обмежень та можливос- тей; 12 – уявляння наслідків реалізації життєвого завдання; 13 – віднаходження та розгляд особливостей можливих форм реалізації життєвого завдання; 14 – формулювання бажаних та можливих етапів реалізації життєвого завдання.
Деякі етапи формування життєвого завдання можуть “випа- дати” або бути не досягнутими, не пройденими; зокрема, життєве завдання може бути взагалі або ж на певних етапах – неусвідомле- не, невербалізоване, неосмислене, несформульоване, нересурсифі- коване, неваріантне, не розділене на етапи, може не відбутися іден- тифікація себе із суб’єктом у даній сфері.
За умови гармонійного розвитку особистості неусвідомлене, несформульоване життєве завдання може, однак, успішно здійсню- ватися. Проте за різкої зміни, у кризових ситуаціях, коли виникає гостра потреба в переосмисленні теперішнього та майбутнього, а можливо і всього минулого життя, невербалізоване життєве за- вдання становитиме проблему, без вирішення якої подальше життя може виявитися руйнівним для особистості. Життєве завдання, для втілення якого особистість не бачить, не знаходить ресурсів, зали- шатиметься всього лише віртуальним проектом. Неваріантне, не- гнучке життєве завдання, найімовірніше, виявиться нездійсненним, буде перешкодою, тягарем на життєвому шляху в плинному, мін- ливому світі сучасної людини. Якщо життєве завдання не розділи- ти на частини, етапи, операції, то це зупинить особистість при здій- сненні завдання на стадії обрання напрямку, вона не побачить конкретних дій, необхідних для його втілення. Відмовляючись ви- знати себе суб’єктом свого життєвого завдання, особистість відда- ється на поталу обставинам, намірам інших людей. Проте в міру розвитку особистості, протягом її життя непройдені етапи форму- вання життєвого завдання можуть з часом “відкриватися”, ставати досяжними.
Постановка життєвих завдань здійснюється особистістю з певним рівнем зрілості в тих сферах її життя, що пов’язані з її го-

ловними життєвими смислами, відповідають її основним ціннос- тям, її вищим потребам, сутнісним рисам. Ознакою такої життєвої сфери є її суб’єктна “обжитість”. Вона простежується на всіх трьох рівнях – емоційному, когнітивному, конативному. Про це свідчать також відчуття, переживання, роздуми щодо самої присутності цієї сфери в житті людини. Осмислюється сам факт наявності певної життєвої сфери та різні аспекти буття в ній. Tаким чином зв’язок людини зі своїми почуттями, цінностями, потребами конкретизу- ється і ці почуття, цінності та потреби усвідомлюються, врахову- ються. Далі власні почуття, думки визнаються важливими, власні дії – можливими і такими, що можуть щось змінювати, впливати на щось у житті.
Суперечливий характер соціально-психологічних настанов- лень сучасної особистості, що стосуються її суб’єктності, ставить питання про можливі підходи до розуміння і, відповідно, дослі- дження міри суб’єктності. Можна розглядати суперечливість суб’єктних та об’єктних настановлень як дві однозначні якісно відмінні, протилежні характеристики особистості. За такого підхо- ду в центрі уваги опиняється модус настановлення як переважного ставлення – як до суб’єкта чи як до об’єкта, а інші, більш тонкі, відмінності не беруться до уваги. Можна також розглядати суб’єктні та об’єктні настановлення як дві протилежні характерис- тики, що мають різну міру вираженості – від крайніх значень до найменших. У цьому випадку ми зберігаємо уявлення про супереч- ливі ставлення – як до людини чи як до речі – як якісно відмінні і водночас враховуємо, наскільки яскраво вони виявляються у певної людини чи групи. Іншим підходом може бути констатація наявнос- ті суб’єктного ставлення або його відсутності. За такого підходу суб’єктне настановлення виглядає як наявність суб’єктності, а об’єктне – як її відсутність. Зазначені настановлення можна роз- глядати також як один безперервний континуум, на одному полюсі якого характеристика – суб’єктність – є найбільш сконцентрова- ною, а на іншому полюсі її вираженість зменшується. Цим ми під- креслюємо, що суб’єктність, як би там не було, притаманна люди- ні, хоча може бути вираженою різною мірою. Нам видається найбільш доречним останній підхід до розуміння і дослідження суб’єктності, зафіксованої у вигляді суб’єктних та об’єктних соціа- льно-психологічних настановлень особистості, як більш перспек-

тивний для можливої оптимізації настановлень у процесі особисті- сного розвитку.
Для з’ясування сфер життсвих завдань у нашому дослі- дженні (В. А. Крайчинська) було окреслено коло життєвих сфер, значущих для молодої особистості, а отже, перспективних як мож- ливих сфер її життєвих завдань. Серед них було виділено навчаль- ну, професійну, фінансову, бізнесову, творчу, наукову, сфери від- починку, подорожей, спортивну, “автомобільну”, спілкування з домашніми улюбленцями, місця проживання, дружнього спілку- вання, кохання, домашню, сімейну. Спільними для більшості опи- туваних виявилися сфери навчання, професійна, роботи, грошей, різноманітних захоплень, кохання, дружби та сімейна. На основі наративів “Mої життєві завдання”, в яких пропонувалося описати свої життєві завдання у вигляді невеликого оповідання, серед 21 сфери було виділено 10 сфер, що згадуються практично всіма опи- туваними: самісна сфера, професійна, навчання, сімейна, творча, захоплень, спілкування, дружби, кохання, грошово-фінансова. Усі ці сфери увійшли в опитувальник “Mої життєві сфери”. В опитува- льнику пропонувалося зазначити серед наведених сфер і сфер, ви- ділених досліджуваними, найбільш значущі для них сфери та жит- тєві завдання в них. Заняття, що проводилося у вигляді фокус- групи, підтвердило, що життєві завдання зосереджені переважно в значущих сферах, серед яких 7 було відібрано для дослідження ступеня суб’єктності самонастановлень. Задля зручності опитува- них і полегшення сприйняття матеріалу опитувальника ці сфери були означені як “навчання”, “робота”, “захоплення”, “друзі”, “ко- хання”, “сім’я”, “гроші”.
На цьому ж етапі було проведено емпіричне дослідження суб’єкт-суб’єктних та суб’єкт-об’єктних соціально-психологічних самонастановлень особистості, мета якого – розроблення засобів діагностики ступеня суб’єктності самонастановлення. Для цього було здійснено адаптацію до завдань дослідження “Mетодики діаг- ностики ступеня суб’єктності” С. Д. Дерябо [Дерябо, 1995] та про- ведено невелике пілотне дослідження, у якому взяли участь 20 осіб. На основі аналізу перебігу та результатів цього попереднього до- слідження було змінено формулювання окремих запитань. Потім було опитано 125 досліджуваних за допомогою 1) методики діагно- стики ступеня суб’єктності настановлення, очікуваного від інших;

2) методики діагностики ступеня суб’єктності самонастановлення. За основу було взято методику діагностики ступеня суб’єктності сприйняття природних об’єктів – її малий варіант, викладений С. Д. Дерябо. Методика, якщо її запитання адресувати самому собі, дає змогу визначити ступінь суб’єктності настановлення, очікува- ного опитуваним щодо нього з боку інших людей. Результат від 0 до 12 балів відповідає суб’єкт-суб’єктному, від 13 до 24 балів – суб’єкт-об’єктному настановленню. Модифікований нами варіант методики дає можливість з’ясувати ступінь суб’єктності самона- становлення особистості.
Для діагностики ступеня суб’сктності самонастановлень особистості в кожній із запропонованих сфер життєвих завдань бу- ло модифіковано методику діагностики ступеня суб’єктності само- настановлень так, щоб запитання стосувалися кожної окремої сфе- ри. На цьому етапі в дослідженні брали участь 74 особи.
Щоб з’ясувати особливості постановки життсвих завдань, у лабораторії соціальної психології особистості було створено та апробовано методику дослідження життєвих завдань особистості (ЖЗO). Ми запропонували блок запитань, що стосувалися ступеня суб’єктності особистості та особливостей постановки життєвих за- вдань під кутом зору сформованості життєвого завдання (виявами сформованості життєвих завдань особистості виступають їхня суб’єктна визначеність, використання минулого, теперішнього та майбутнього, сформульованість завдань, їхня варіантність, струк- турованість, необмеженість часовими рамками, конкретними ціля- ми та результатами, процесність та цілісність). На основі цього блоку в методиці дослідження життєвих завдань особистості було виділено додаткові шкали “Загальний ступінь сформованості жит- тєвих завдань” та “Загальний ступінь суб’єктності самонастанов- лення”, що розглядалися як окремі показники.
Tакож було розроблено опитувальник для діагностики сту- пеня сформованості життсвих завдань у зазначених життєвих сферах за критеріями їхньої автентичності, ресурсності, варіантно- сті та часової необмеженості, питання якого були об’єднані з тими, що стосувалися самонастановлень особистості в кожній сфері.
Аналіз результатів дослідження особливостей життєвих за- вдань у сферах з різною, суб’єктною та об’єктною, самонастанов- леністю дав змогу розглянути розподіл сфер життєвих завдань до-

сліджуваних за модусом самонастановлення. За переважною само- настановленістю у всіх сферах життєвих завдань (у середньому) серед досліджуваних було виділено такі групи: 1 – з переважно суб’єктним самонастановленням, 2 – зі ступенем само настанов- лення, близьким до проміжного між суб’єктним та об’єктним (бли- зько 12 балів), 3 – із суперечливим самонастановленням (у частині сфер – із суб’єктним самонастановленням, у частині – з об’єктним), 4 – з переважно об’єктним самонастановленням (табл. 2.10).

Tаблиця 2.10
Cамонастановленість особистості у сферах життgвих завдань та сформованість її життgвих завдань
d пор.    Групи досліджу- ваних за переваж- ноF самонастано- вленістF
у сферах життgвих завдань    Частка до- сліджуваних у групі (у %)    Cередні значення ступеня суб’gктності са- монастановлен- ня у сфері жит- тgвого завдання
(у балах)*    Cередні значення сформова- ності жит- тgвого завдання
(у балах)*
1    Суб’єктна    54    7,0    7,5
2    Проміжна    8    9,2    12,0
3    Суперечлива    21    9,7    10,8
4    Oб’єктна    17    15,0    16,0
Примітка: * Найбільша вираженість – 0 балів, найменша вираже- ність – 24 бали.

До першої групи, з переважно суб’єктним самонастановлен- ням, увійшов 21% досліджуваних. Ступінь їхнього самонастанов- лення в більшості сфер життєвих завдань досить високий – від 0 (найвищий) до 9 балів – і лише в одній чи двох сферах досягає зна- чень у межах 10-15 балів. У середньому ступінь суб’єктності у сфері життєвого завдання становить 7 балів. Oсобливістю цієї гру- пи є те, що близько половини опитаних мають лише суб’єктні са- монастановлення з високими показниками у всіх сферах життєвих завдань – від 0 до 9 балів, окрім однієї-двох сфер, де показники близькі до середніх – від 10 до 12 балів.
Другу групу, з проміжним ступенем самонастановлення – близьким до середнього рівня (близько 12 балів), утворили 8% опи- туваних. Ступінь їхніх самонастановлень у сферах життєвих за-

вдань переважно середній, від 11 до 13 балів, окрім однієї чи двох сфер, у яких значення цього показника коливаються в межах від 0 (найвищий) до 9 балів. Середній ступінь суб’єктності у сфері жит- тєвого завдання опитуваних у цій групі становить 9,2 бала. Для другої групи характерна значна різниця між показниками у сферах суб’єктності – від 0-2 до 8-9 балів (на відміну від першої і четвертої груп, де така різниця вдвічі менша).
До третьої групи, із суперечливими, частково суб’єктними – частково об’єктними, самонастановленнями, увійшов 21% опиту- ваних. Ступінь їхніх самонастановлень в одній частині сфер життє- вих завдань досить низький – від 14 до 19 балів, в іншій – досить високий, від 0 до 11 балів. Середній ступінь суб’єктності у сфері життєвого завдання опитуваних цієї групи становить 9,7 бала. Як бачимо, середнє значення ступеня суб’єктності тут майже збігаєть- ся з відповідним показником для другої групи, але за рахунок зо- всім інших особливостей самонастановлень у сферах життєвих за- вдань. Для цієї групи, як і для другої, також характерна значна різниця між показниками у сферах суб’єктності, а особливістю її є невелика різниця між показниками у сферах об’єктного самонаста- новлення (на відміну від четвертої групи, де вона вдвічі більша) та непредставленість сфер з високооб’єктним ступенем самонастано- влення (також на відміну від четвертої групи), тут цей показник не сягає значень 20-24 бали.
До четвертої групи, з переважно об’єктним самонастанов- ленням, увійшло 17% опитуваних. Ступінь їхніх самонастановлень у більшості сфер життєвих завдань переважно досить низький, від 12 до 24 (найнижчий) балів, і лише в одній чи двох сферах має зна- чення в межах 6-10 балів. Особливістю четвертої групи є те, що в жодного з опитуваних не виявилося об’єктного самонастановлення у всіх сферах життєвих завдань (така особливість спостерігалася і в результатах іншого нашого дослідження, що стосувалося настанов- лень, очікуваних від інших, самонастановлень та настановлень що- до різних категорій інших людей). Середній ступінь суб’єктності у сфері життєвого завдання опитуваних четвертої групи досить низь- кий – 15 балів.
За сформованістю життсвих завдань опитувані з переважно суб’сктним самонастановленням з першої групи у сферах життєвих завдань мають найвищі показники – від 4 до 11 балів (у середньому

за сферами), що відповідає досить високому рівню сформованості (див. табл. 2.10). У другій групі, з показниками ступеня суб’єкт- ності самонастановлень, близькими до середніх між суб’єктними та об’єктними, спостерігаємо і середній рівень сформованості життє- вих завдань – 12 балів (у середньому за сферами). Kуперечлива са- монастановленість у сферах життєвих завдань опитуваних третьої групи співвідноситься також із середнім рівнем сформованості за- вдань – близько 11 балів. Переважно об’сктна самонастановле- ність у сферах життєвих завдань опитуваних четвертої групи від- повідає низькому рівню сформованості завдань, що в середньому становить 16 балів. Можна зауважити, що значення показників ступеня суб’єктності самонастановлення в усіх групах відповіда- ють дещо вищим значенням показників сформованості життєвих завдань. У цілому ж, як бачимо, певний рівень сформованості жит- тєвих завдань в усіх чотирьох групах співвідноситься з тим же рів- нем суб’єктності самонастановлень. Це підтверджується і наявніс- тю значущої позитивної сильно вираженої кореляції між цими показниками (коефіцієнт кореляції Пірсона R = 689, значущої на рівні P ≤ 0,05).
Аналіз даних, отриманих за методиками діагностики ступеня суб’єктності, сформованості життєвих завдань і за методикою до- слідження життєвих завдань особистості (ЖЗO), проводився за до- помогою програми SPSS, її 13-ї версії. Порівнюючи особливості постановки життєвих завдань, середні значення сформованості життєвих завдань із середніми значеннями ступеня суб’єктності самонастановлень у сферах життєвих завдань за допомогою коефі- цієнта кореляції Пірсона, спостерігаємо значущі позитивні кореля- ції між середніми значеннями ступеня суб’єктності самонастанов- лень та шкалою методики ЖЗO “Oрієнтація на творчість” (R = 484, при P ≤ 0,05), що свідчить про сильно виражений зв’язок. Tака ко- реляція є очікуваною і підтверджує взаємопов’язаність творчості та суб’єктності особистості. Ми бачимо також значущу сильно вира- жену негативну кореляцію цього показника зі шкалою “Oрієнтація на самоконституювання” (R = -456, при P ≤ 0,05), що відображає в цілому несуб’єктний характер таких мотивацій. Спостерігається також значуща сильно виражена негативна кореляція між середні- ми значеннями показника сформованості життєвих завдань і шка- лою ЖЗO “Навчання” як актуальною  сферою (R = -721, при

P ≤ 0,05). Це свідчить про те, що актуальні життєві завдання у сфе- рі навчання для студентів та учнів старших класів не виходять поки що на рівень сформованості. Зауважено, крім того, значущу сильно виражену позитивну кореляцію між середніми значеннями показ- ника сформованості життєвих завдань і ставленням до майбутнього в шкалі “Структурування часу життя” ЖЗО (R = 781, при P ≤ 0,05). Цей зв’язок виявляє пов’язаність структурування часу та структу- рування простору життя, також він свідчить про велике значення можливості взаємодіяти з часом життя, зокрема зі своїм майбутнім, для формування життєвих завдань. Найбільш цікавим і важливим для нас видається характер і сама наявність кореляції між середні- ми значеннями ступеня суб’єктності самонастановлень та середні- ми значеннями показника сформованості життєвих завдань, а та- кож відповідність загального рівня сформованості життєвих завдань загальному ступеню суб’сктності самонастановлень, що підтверджує наші очікування і може слугувати основою для висно- вку про те, що самонастановлення особистості є чинником сформо- ваності її життєвих завдань, зокрема й у сферах життєвих завдань. Наявність та характер кореляції між середніми значеннями ступеня суб’єктності самонастановлень і середніми значеннями показника сформованості життєвих завдань засвідчують зв’язок модусу та ступеня самонастановленості особистості у сферах життєвих за- вдань з особливостями життєвих завдань.
Отже, життєві завдання особистість ставить перед собою в тих сферах, які вона вирізняє серед інших царин життя, у яких вона бачить себе суб’єктом; де відбувається постійне накопичення і сис- тематизація інформації та власного досвіду, їх осмислення; де лю- дина робить власні висновки; де виробляються власні критерії оці- нки, принципи та підходи, усвідомлюються та вербалізуються власні завдання (наприклад; “бути другом”, “бути мамою” чи “ба- тьком”, “допомагати людям”, “бути захисником”), задаються їхній рівень та життєвий масштаб, оцінюються власні можливості, ре- сурси та віднаходяться їхні додаткові джерела (власні риси, час, кошти, інформація), вишукуються та розглядаються особливості можливих форм реалізації життєвого завдання, дається оцінка се- редовищу, ситуації та взаємодії з ними.
В. А. Роменець розглядає пізнавальну, наукову, естетичну, моральну, комунікативну, технологічну, практичну сфери діяльно-

сті як такі, що реалізують творче, активно-суб’єктне освоєння сві- ту. Водночас сфери такої діяльності є, на його думку, формами вчинку [Роменець, 2007]. Tаким чином, сфери життєвих завдань людини є формовиявом самоздійснення особистості. Сфери життє- вих завдань, на наш погляд, розглядаються також у психології суб’єкта, коли йдеться про спеціальні категорії суб’єктів, що роз- кривають специфіку кожної сфери [Абульханова, 2006, с. 39]. Tут виділяють сфери діяльнісну, споглядальну, пізнавальну, спілкуван- ня, відносин з іншими (етичну), життєдіяльності. Ще один погляд на сфери самоздійснення розкриває поняття багатомодальності суб’єкта, яке дає змогу розглядати такі сфери як різне ставлення до світу (пізнавальне, практичне, етичне тощо). Способи самоздійс- нення особистості в різних сферах та способи пов’язування діяль- ності в них протягом життєвого шляху трактують також як особис- тісні характеристики процесу становлення суб’єкта [Бех, 1996, с. 40-43].
Як і інші характеристики особистості, сфери самоздійснення можна розглядати як особистісний ресурс людини, як сфери реаль- ного і можливого. При цьому сфери, в яких особистість оречевлено настановлена щодо себе, не закриті для неї, а залишаються просто- ром її потенційного розвитку, простором можливого.
Якщо вчинкове освоєння світу, тобто реалізація суб’єктного до нього ставлення, є безпосередньою формою, способом укорі- нення в соціум, самоздійснення в ньому (“самоствердження”) [Ро- менець, 2007, с. 27], то діяльності в окремих сферах є опосередко- ваними модифікаціями такого самоздійснення в соціумі.
Постановка та втілення життєвих завдань розгортаються як процес переходу від емоційно-смислових та когнітивних побудов до конативних – дії, здійснення, які відбуваються в значущих сфе- рах. Але, щоб здійснитися, життєве завдання має бути окреслене, визначене, сформульоване. Адже, щоб вирішити якусь задачу, ми її собі задаємо, розповідаємо. Формулювання життєвого завдання вказує на певну частину простору життя – ділянку докладання зу- силь; на дії, за допомогою яких воно буде втілюватися; на часові обриси завдання; на ознаки, що свідчитимуть про його здійснення, та, найцікавіше для нас, – на того, хто його задає та буде здійсню- вати, тобто на суб’єкта життєвого завдання.

Визначення, “формули”, які задають життєві завдання, є час- тиною життєвої розповіді особистості, тексту “про себе”, внутріш- нього діалогу, що складається з окремих висловів.
Oтже, як цей “хто” – суб’єкт життєвого завдання – присутній в його озвученому чи написаному формулюванні? Дослідження з даного питання спираються на такі принципові положення: 1) у кожному вислові присутній суб’єкт, або ж агент висловлювання (в явній чи неявній формі); 2) у граматичній організації речення ви- ражена позиція автора або агента висловлювання [Петренко, 2006];
3) різниця в граматичній структурі речень, висловів, навіть мов сві- дчить про різницю в картині світу, різне його (і себе в ньому) ба- чення [Рікер, 2002, с. 62; Петренко, 2006, с. 23].
Формулювання життєвих завдань можна розглядати як текст, у тому числі життєвий, як мовленнєвий, дискурсивний акт, як реф- лективний акт, завдяки якому суб’єкт себе визначає, як факт, що існує в суспільному просторі й часі, навіть як подію, що відбува- ється в світі, а також як досвід, що ним обмінюються в ситуації співбесіди, і як висловлене, що має знакову природу і речовий ста- тус. За одиницю аналізу беруть вислів, фразу, оскільки саме висло- ву притаманні певна цілісність, генералізованіть: своя структура, свій план вираження, власний зміст [Гак, 1997; Рікер, 2002; Петре- нко, 2006] та водночас – створюваність, процесність, адже про ви- словлювання можна сказати, що воно, скоріше, відбувається, а не є результатом [Бахтин, 1986; Рікер, 2002].
На думку П. Рікера, “мова передбачає специфічні настанови, які роблять нас спроможними позначати індивідів” [Рікер, 2002 с. 37]. Висловлювання, як акт мовлення, рефлективно вказує на ви- словлювача, зокрема про суб’єкта дії свідчить присутність у висло- влюванні особового займенника “я” [Рікер, 2002, с. 53]. Вислов- люючись, людина заявляє про себе як про повноправного суб’єкта, вживаючи лише займенник першої особи, натомість, говорячи про себе від третьої особи, людина чи група людей засвідчує нездат- ність до активних дій, брак дійових засобів [Бовуар де, 1994, т. 1, с. 30]. Як вважає Е. Бенвеніст, третя граматична особа (“він”, “во- на”) завжди позначає “неособу”, те, про що говорять, – річ або лю- дину, але об’єкт, а не суб’єкт. Oтже, бачимо, що висловлювач у ви- словлюванні може бути позначений як річ, об’єкт, цілковито залишаючись при цьому суб’єктом [Рікер, 2002, с. 62].

Позначення дій у висловлюванні, на нашу думку, співвідно- ситься з визначенням особистості як дієслова [Sermijn, 2008], без- перервного процесу. Висловлювання, які є водночас і дією (як у випадку визначення життєвих завдань, оскільки, виходячи з розу- міння життєвого завдання як процесу, сформулювати життєве за- вдання можна лише вже перебуваючи “в ньому”, тобто вже здійс- нюючи його), можуть бути виражені лише дієсловами в першій особі однини теперішнього часу дійсного способу [там само, с. 56]. Саме вживання “я” як фіксація суб’єкта висловлювання створює ініціативу в розмові.
Зв’язок з дією – з тим, що “відбувається”, за Ч. Філмором, у висловлюванні, задається відмінком іменника, що позначає висло- влювача, у нашому випадку – автора формулювання життєвого за- вдання [Петренко, 2006]. Відмінки віддзеркалюють глибинну сема- нтичну роль особи в цій дії. Глибинні ролі можна поділити на активні, що вказують на суб’єкта дії: агента – ініціатора, джерело чи контрагента дії, та пасивні, що називають об’єкт дії: адресата дії, пацієнса – особу чи предмет, що відчуває на собі дію, інстру- мент дії та її результат.
Наявність присвійних займенників “мій”, “свій” тощо позна- чає, за Е. Гуссерлем, “сферу власного”, “мого” і свідчить про від- повідальність, зацікавлене ставлення, почуття хазяїна [Бондаренко, 2006], а отже, у нашому випадку, про суб’єктну позицію висловлю- вача життєвого завдання. Цей нюанс позначення суб’єктної освоє- ності простору життєвого завдання, на нашу думку, пов’язаний з тим, що П. Рікер називає найціннішим досягненням теорії вислов- лювання: цінності події висловлювання набуває лише за умови, коли в ньому визначається свій досвід, свій погляд. Дослідник звер- тає увагу на незвичайність зв’язку того, хто говорить, з множинні- стю своїх висловів [Рікер, 2002, с. 65].
У нашому дослідженні ми намагалися з’ясувати, як виявля- ється у висловленому життєвому завданні ставлення його автора до самого себе. На основі опитувальника “Завдання мого життя”, в якому пропонувалося розповісти про завдання, які опитувані став- лять перед собою в житті, було зібрано емпіричний матеріал, що складався з 275 висловлювань.
На основі аналізу цих формулювань життєвих завдань було виділено такі особливості постановки життєвих завдань:

⦁    використання тверджень, що позначають певні дії, відне- сені у майбутнс (“робити”, “буду робити”, “робитиму”), наприклад, “добре вчитися”, “вчитися з радістю”, “бути фахівцем у своїй спра- ві”, “відкривати нові сторони проблеми”, “бути справжнім другом”, “кохати одну і ту ж людину все життя”, “подорожувати”. При фор- мулюванні життєвого завдання таким чином забезпечується проце- суальність, необмеженість, суб’єктна визначеність (суб’єктом жит- тєвого завдання виступає автор твердження;
⦁    застосування тверджень, що позначають якісь дії, уже здійснювані в теперішньому (“роблю”): “пишу оповідання”, “люб- лю бувати на природі”. За такого формулювання життєвого завдан- ня задається процесуальність, необмеженість, суб’єктна визначе- ність та включеність у життєве завдання;
⦁    використання тверджень, що позначають заперечення, уникнення певної дії, у даному випадку – наміри не здійснювати окремі дії (“не робити” або ж “робити не …”): “не хворіти”, “ніко- ли не втрачати своїх найкращих друзів”. У разі використання такої форми не задається власне предмет завдання, а суб’єкт тут не є суб’єктом власне життєвого завдання, задана процесність та часова необмеженість також не стосуються саме завдання і є відповіддю не на запитання “що я буду робити?”, а на запитання “чого я буду уникати?”;
⦁    використання тверджень, що позначають якийсь цілісний процес (“роблення”): “щоденне тренування духу, душі і тіла”, “спі- лкування з природою”, “пошук і поповнення моїх колекцій”, “за- безпечення своєї сім’ї”. У цьому випадку забезпечується процес- ність, часова необмеженість, а відтак стосується не лише майбутнього, а й теперішнього та минулого, що зумовлює певну цілісність, включеність у життєве завдання. Суб’єкт у цьому випа- дку залишається наче поза увагою і не заданий дієсловом, а лише позначений, у деяких випадках, присвійними займенниками “мій”, “свій”;
⦁    застосування тверджень, що позначають намір здійснення чогось (“зробити”): “обрати професію, що найбільше мені підхо- дить”, “досягти максимального рівня професіоналізму”, “оточити себе найближчими та найкращими друзями”, “заробити гроші сво- їми власними руками”. Tут забезпечується процесність, визначений

суб’єкт, але час обмежений у майбутньому моментом здійснення завдання;
⦁    застосування тверджень, що позначають певні цінності та пріоритети (наприклад, “турбота”, “усмішка”, “любов”, “кар’єра”, “головне – це сім’я”). Tака форма задання життєвого завдання за- безпечує певний процес – рух до мети, часову необмеженість та цілісність. Суб’єкт тут присутній неявно;
⦁    у формулюванні чітко означений намір привласнення (во- лодіння чи отримання) чогось (“мати”, “отримувати”, “це в мене буде”): “хочу мати справжніх друзів”, “хочу отримати гарну осві- ту”, “буду отримувати достатньо грошей”. У цьому випадку не розкривається, яке завдання стоїть перед самим суб’єктом, хоча задається бажаний результат;
⦁    застосування тверджень, що позначають делегування акти- вних дій іншим особам, сферам завдань або речам у позитивній і негативній формах (“щоб робили”, “роблять”, “не робили”): “щоб робота приносила задоволення”, “отримувати задоволення”, “щоб робота давала можливість подальшого розвитку”;
⦁    використання тверджень, що позначають окремі кількісні та якісні ознаки людей, сфер життя та речей, окремі речі чи перелік речей, або складових певної сфери як маркерів бажаних стилю та рівня життя (наприклад, “університет”, “двоє дітей, хлопчик і дів- чинка”, “дорогий автомобіль”);
⦁    використання тверджень, що є визначеннями певної сфе- ри життя без розкриття інших її аспектів, ціннісних, цільових чи пріоритетних (наприклад, “сім’я – це…”), а також застосування асоціацій, що їх викликала певна сфера;
⦁    використання тверджень, що містять критичні, іронічні, жартівливі, банальні зауваження і слугують формою захисту;
⦁    несформульованість життєвих завдань у сферах, відміче- них як значущі.
Перші десять розглянутих особливостей формулювань: 1 –
дієво-віднесене, 2 – процесуальне, 3 – уникнення, 4 – цілісне, 5 –
здійснення, 6 – ціннісне, 7 – привласнення, 8 – делегування, 9 – ма- ркерів та 10 – визначень – виступають способами задання життєвих завдань.
Важливою є наявність спектра форм задання життєвих за- вдань, їхня ансамблевість (T. M. Tитаренко), комплексність, бо

практично всі вони забезпечують кожне свою функцію – перебу- вання в процесі життя та постановку важливих великих і малих ці- лей; тримання в полі уваги цінностей та пріоритетів і досягнення результатів; вкладання своїх зусиль у справу та отримання зворот- ного відгуку, зворотної енергії; придбання речі, що є певним сим- волом, та відмежування від того, що не є “Я”. Несформульованість завдань у сферах, відмічених як значущі, може свідчити як про те, що їх взагалі немає чи вони не сформульовані, так і про неусвідом- леність життєвого завдання. Бажано, щоб комплекс форм задання життєвих завдань не був збіднений, односторонній. Люди, яким важко бути суб’єктами свого життя, про що свідчать переважно об’єктні, проміжні та суперечливі настановлення, мають більш об- межений набір можливих форм задання життєвих завдань.
Зміна співвідношення сфер суб’єктного та об’єктного само- настановлення на користь “суб’єктних” сфер розглядається як вияв здатності, стремління людини до психологічного зростання та роз- витку [Фрейджер, Фейдимен, 2001а, с. 18]. Сфери життєвих за- вдань також є таким просторовим ресурсом, що може бути задія- ним завдяки перерозподілу активності особистості, її зосередженню на значущих сферах за рахунок соціально схвалю- ваних, але не значущих для неї наразі сфер.
Oтже, можна вести мову про гармонійність чи дисгармоній- ність, симетричність чи асиметричність системи настановлень осо- бистості щодо себе та інших людей, виділяючи при цьому суб’єкт- суб’єктне, перехідне, суперечливе та суб’єкт-об’єктне самонаста- новлення. Соціально-психологічне самонастановлення характери- зує той потенційний смисл, якого набувають для людини окремі сфери її життя.
Сформоване життєве завдання можна охарактеризувати як усвідомлене, локалізоване, осмислене, сформульоване, ресурсифі- коване, варіантне, поділене на етапи та суб’єктно визначене. У фо- рмулюваннях задаються просторові, часові, процесуальні, контекс- тні, суб’єктні та ціліснісні характеристики життєвого завдання. Кожна форма постановки життєвих завдань забезпечує свою функ- цію – перебування в процесі життя та постановку важливих вели- ких і малих цілей; тримання в полі уваги цінностей та пріоритетів і досягнення результатів; вкладання своїх зусиль у справу та отри-

мання зворотного відгуку, зворотної енергії; придбання речі, що є певним символом, та відмежування від того, що не є “Я”.
Mодус самонастановлення та ступінь його вираженості у сферах життєвих завдань пов’язаний з особливостями постановки життєвих завдань. Суб’єкт-суб’єктне самонастановлення відповідає високому рівню сформованості життєвих завдань особистості. Ко- ли суб’єктність самонастановлення близька до середньої, спостері- гаємо і середній рівень сформованості життєвих завдань. Супереч- лива самонастановленість у сферах життєвих завдань співвідноси- ться також із середнім рівнем сформованості завдань. Суб’єкт- об’єктна самонастановленість у сферах життєвих завдань відпові- дає низькому рівню сформованості завдань. Емпіричні дані засвід- чують також значущі кореляції між ступенем суб’єктності самона- становлення і сформованістю життєвих завдань, підтверджуючи гіпотезу про те, що самонастановлення особистості є чинником фо- рмування її життєвих завдань.

⦁        Життεві Завдання особистості як чинник самоЗдійснення
в сімейній сфеpі
Для того =об насолоджуватися життям і користуватися свободою, людина повинна
постійно мати перед очами те, =о необхідно зробити сьогодні. Не те, =о потрібно було зробити вчора, як=о вона не хоче впасти
у відчай, і не те, =о потрібно буде зробити
завтра, як=о вона не хоче бути прожектером.
Җасливою с лише та людина, яка в ході сьогоднішнього дня бачить закономірну частину справи всього життя.
Дж. K. Mаксвелл

Побудова життgвих завдань як спосіб структурування особистістю свого майбутнього в сімейній сфері. Життя – це

творчий процес, ми самі його конструюємо, самі створюємо. Тож організація, проектування та структурування такої важливої його частини, як майбутнє, теж є творчою діяльністю. Oсобистість ви- ступає його автором, переплавляючи свої знання та отриманий життєвий досвід у відповідності до цілей і ціннісних орієнтирів, окреслених нею самою. Зміст майбутнього не має завершеного ха- рактеру, тому воно завжди потенційно може бути змінене, переро- блене, переписане; майбутнє – це широкий діапазон можливостей, віяло потенцій, кожна з яких може перетворитися на дійсність.
Розглядаючи майбутнє як результат внутрішньої роботи осо- бистості, спрямованої на створення безперервної особистісної істо- рії, цілісності “Я”, перспективи життєвого шляху, процес особисті- сного самоздійснення можна описати як послідовну побудову певних життєвих завдань, розроблення способів їх вирішення, а також реалізацію обраних стратегій.
Згідно із словниками, завдання – це, по-перше, мета, до якої прагнуть; те, що хочуть здійснити; що необхідно здійснити; а по- друге, наперед визначений, запланований для виконання обсяг ро- боти, справа і т. ін. [Словник української мови, 1972; Словарь русс- кого языка, 1981]. Таким чином, життєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, належать до інтенціональної сфери особистості і є тим механізмом, завдяки якому вона конструює своє сімейне майбутнє і визначає його значущі події.
Життєві завдання особистості уточнюють її шлюбно-сімейні домагання, які відображають спрямованість на певні шлюбно- сімейні цілі, інтереси та моделі, та операціоналізують їх. Вони, з одного боку, окреслюють напрям самоздійснення особистості, що є для неї найбільш значущим на даному етапі життєвого шляху, а з другого, визначають тактику реалізації шлюбно-сімейних дома- гань, яка передбачає часові параметри їх реалізації. Адже домаган- ня, які відрізняються від очікувань чи прагнень тим, що обов’язково спираються на готовність досягти бажаного майбут- нього, не можуть бути здійсненими без покрокового планування та реалізації дій, що ведуть до кінцевої мети-задуму.
Шлюбно-сімейні домагання особистості – це комплекс її ви- мог, бажань, очікувань, надій, що переживаються людиною стосо- вно свого майбутнього шлюбу та сім’ї. Їхніми взаємопов’язаними складовими є домагання щодо шлюбного партнера, дітей, себе як

шлюбного партнера та взаємин усередині родини. Життєві завдан- ня, являючи собою їх соціально-психологічне забезпечення, стосу- ються всіх складових домагання і моделюють, таким чином, уяв- лення про майбутнього шлюбного партнера, дітей, себе як шлюбного партнера та взаємини всередині родини, враховуючи при цьому соціальний контекст, ставлення оточення та ситуаційні зміни [Кляпець, 2007; Титаренко, 2007в].
Цілісність уявлень людини про своє майбутнє життя, що є передумовою цілісності самої особистості, досягається лише в про- цесі рефлексії нею свого минулого, теперішнього і майбутнього життя [Абульханова-Славская, 1981]. Психологічне утворення, в якому органічно поєднуються та інтегруються минуле, теперішнє та майбутнє особистості, називається особистісною трансспекти- вою життя [Ковалев, 1995]. Формуючи трансспективу, особистість конституює свою перспективу (адже вона є її частиною), що не лише дає змогу створити, розкрити й примножити власні майбутні можливості, а й побудувати життєві завдання. Крім того, сформо- вана, усвідомлена трансспектива, цілісність лінії життя слугує для людини певним психологічним захистом від негативного впливу емоційно значущих факторів на шляху вирішення її життєвих за- вдань [Василькова, 2002].
Дослідники психології мислення визначають завдання як ме- ту, співвіднесену з умовами, в яких вона виникла [Леонтьев А. Н., 1977]. Таким чином, з одного боку, підкреслюється зв’язок завдан- ня із ситуативними чинниками, а з другого, його роль у структуру- ванні часу життя особистістю: у життєвому завданні сходяться в одну точку майбутнє (“мета”) і минуле з теперішнім (“умови, в яких вона виникла”). Oтже, можна сказати, що життєві завдання являють собою каркас особистісної трансспективи, вони є тією че- рвоною ниткою, що проходить крізь неї та надає їй глибинного смислу.
Здатність людини до організації свого життя пов’язана з ви- щими проявами людини як суб’єкта життєдіяльності. Суб’єктне ставлення до власного майбутнього переводить людину в активну позицію щодо власного життя, робить її автором, який власноруч здійснює життєтворення, конструює своє життя та себе в ньому. Зрозуміло, життя іноді складається незалежно від самої людини, і в ньому трапляються події, які нам залишається тільки прийняти.

Але саме це і визначає можливість розвитку людини як суб’єкта власного життя. Авторське, суб’єктне ставлення до життя проявля- ється, коли особистість, долаючи складні обставини і важкі життєві ситуації, не розчиняється в потоці швидкоплинних ситуацій, жит- тєвих труднощів і миттєвих бажань, а й далі цілеспрямовано, напо- легливо вирішує життєві завдання, не випускаючи з поля зору своїх головних життєвих цілей.
Дослідники вважають, що особистість стає здатною організо- вувати своє життя, досягнувши певного рівня розвитку [Колесни- ков, 2000; Рубинштейн, 1940], і не всім дається здатність регулюва- ти його хід, вибирати і здійснювати свій шлях самореалізації.
Можна розглядати два крайніх варіанти позиції особистості стосовно власного майбутнього [Менегетти, 1996]. Перший варіант характеризується несвідомим ставленням до свого життя, сприй- манням його як чогось такого, що принципово не може бути конт- рольованим. Tака людина не бачить цілісності життя, взаємо- зв’язку минулого, теперішнього та майбутнього, а виділяє в ньому лише окремі яскраві події, не дуже пов’язані одна з одною. Став- лення до майбутнього в цьому випадку важко назвати суб’єктним, а діяльність, спрямовану на його конструювання, – свідомою і тво- рчою. Tому сімейне життя така особистість сприймає як потік явищ, у який вона втягнута і якому повинна підкорятися, не відчу- ваючи себе здатною впливати на його хід. Tож її життєві завдання, зокрема пов’язані із сімейною сферою життя, виявляються цілком зовнішньообумовленими.
Життєва стратегія людей, що поділяють іншу позицію стосо- вно власного майбутнього, характеризується усвідомленням життя як цілісного процесу. Сформована трансспектива, характерна для них, зумовлює активну позицію у творенні майбутнього в сімейній сфері. Tака позиція проявляється в тому, що особистість, маючи усвідомлений, чіткий образ бажаного варіанта сім’ї та конкретне уявлення про сімейні взаємини, яким вона надає перевагу, уже в теперішньому його закладає, докладаючи всіх можливих для цього зусиль. У цьому випадку людина активно творить своє майбутнє, дійсно керує ходом свого сімейного життя, створюючи, організую- чи його, будуючи життєві завдання, які враховують соціальні умо- ви, а за основу мають внутрішній потенціал, особистісні потреби та ресурси.

Між цими двома варіантами позиції можна виділити ще бага- то перехідних форм, де суб’єктність у ставленні до свого майбут- нього має різну силу звучання.
Серед характеристик суб’єктної позиції в побудові особисті- стю власного сімейного життя слід назвати активність, ініціатив- ність, готовність до дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей та вирішення життєвих завдань, пов’язаних із сім’єю. Рішен- ня без активності, спрямованої на його реалізацію, не може втіли- тися в життя. Tому невіддільною від постановки життєвих завдань є воля, що сприяє їх утіленню.
Волю вважають тим мотиваційним процесом, що ініціює дії людини, а також зумовлює їх вибір та поточну регуляцію. Вона спрямована на здійснення намірів особистості; її функціями, окрім ініціації дій, є подолання перешкод, а реалізуються вони завдяки оцінці подій та передбаченню майбутнього. Суттю вольової пове- дінки є те, що людина стає здатною підпорядковувати свою поведі- нку свідомо поставленим життєвим завданням, навіть якщо вони суперечать її безпосереднім бажанням.
Tе, як саме людина прямує до своїх життєвих завдань, А. Адлер називає її життєвим стилем [Адлер, 1997]. Центральною властивістю життєвого стилю людини, що здебільшого визначає ефективність її життєдіяльності, є вольові якості, тому їхній доста- тній розвиток зумовлює цілеспрямованість, з якою людина руха- ється до вирішення своїх життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, її наполегливість у подоланні сімейних труднощів та прагнення побудувати життєвий шлях бажаним чином.
Недостатній розвиток вольових якостей детермінує низьку цілеспрямованість, ухиляння від постановки життєвих завдань, схильність відступати, коли трапляються якісь труднощі. Саме ці люди “складають” руки і просто пливуть у потоці сімейного життя, а у важких ситуаціях обирають такий довгий обхідний маневр, що взагалі не досягають бажаного, випускаючи своє головне життєве завдання з фокуса уваги.
Пригадаймо народні казки: у багатьох із них на головного ге- роя очікують серйозні випробовування. Небезпека підстерігає його на кожному кроці. Але в результаті пригод, з яких герой достойно виходить, проявляючи неабияку волю, він стає сильнішим і міцні- шим, досягає поставленої мети і, урешті-решт, знаходить своє щас-

тя. Випробовування ж тільки загартовують його і допомагають розкрити внутрішні ресурси.
Oтже, свідоме управління сімейним життям, постановка та ієрархізація життєвих цілей, вироблення шлюбно-сімейних дома- гань, побудова життєвих завдань та їх вирішення нерозривно пов’язані з вольовою саморегуляцією особистості. Саме воля є си- лою, що надає життєвим завданням життєвості, спонукає особис- тість уперто добиватися бажаного, досягати того, чого вона вважає себе насправді гідною.
На думку А. Адлера, кожна людина від часу народження має три основні життєві завдання: професійне, дружби (співробітницт- ва) та кохання [там само]. Ці глобальні завдання не орієнтовані на результат, вони не мають завершення, їх неможливо остаточно ви- рішити (адже самоздійснення – нескінченний процес), до них не може бути застосовано категорію часу і терміну “вирішення”. Mоє життєве завдання створити гармонійну та щасливу сім’ю, побудо- вану на коханні, я зможу оцінити як вирішене чи ні, мабуть, тільки в кінці життя, коли побачу його одразу все: від початку до кінця. Tому успішність мого самоздійснення в сімейній сфері визначаєть- ся постійністю руху до нього як до мети.
Але життєвий шлях складається з етапів. І в кінці кожного з них я переживаю відчуття реалізованості себе. Наприклад, розпо- чавши спільне життя із шлюбним партнером, я вирішила своє жит- тєве завдання на даному етапі – взяла шлюб з коханим чоловіком. І деякий час відчувала себе реалізованою в сімейній сфері.
Відчуття реалізованості не є тривалим. Новий життєвий етап розпочинається з актуалізації нового життєвого завдання, що його ініціює і наповнює змістом. Це нове завдання зазвичай логічно пов’язане з попереднім і визначається глобальним життєвим за- вданням.
Це схоже на те, як один мій знайомий поет описує свою тво- рчу діяльність: “Пишеш, пишеш, пишеш… І ось, нарешті, виписав- ся. Здається, ось воно, щастя – відчуття повної самореалізованості, але ні: уже назавтра душа нудиться, і знову немає спокою, знову лізуть у голову образи, які необхідно «опредметнити»”.
Oтже, рішення основних життєвих завдань потребує побудо- ви, вирішення та верифікації менш глобальних завдань, які, врахо- вуючи можливості та обмеження, постійно уточнюють шлях осо-

бистісного самоздійснення людини, коригують його та перетво- рюють лінію саморозвитку особистості з імовірної в реальну. Саме вони співвідносяться з категорією часу і змінюються відповідно до трансформацій у внутрішньому світі і зовнішніх обставинах, дик- туючи що і коли треба зробити для того, щоб у результаті самореа- лізуватися.
Аналіз складу завдання, проведений в експериментальній психології та психології мислення [Фридман, 1977; Балл, 1990], дав змогу виділити в життєвому завданні такі компоненти:
⦁    умови, в яких виникло та має бути вирішене завдання, та чинники, що впливають на цей процес;
⦁    модель потрібного майбутнього, мета вирішення завдан-
ня;
⦁    сукупність дій та операцій, які потрібно виконати над
умовами завдання, щоб досягти потрібного майбутнього.
Tаким чином, самоздійснення особистості в сімейній сфері можна визначити як процес послідовного вибудовування життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, а також розроблення так- тики їх розв’язання з метою реалізації головних життєвих завдань, загальної концепції життя.
Що є цією концепцією життя?
Східна філософія називає це призначенням і стверджує, що ухиляння від нього, його ігнорування загрожує людині особистіс- ним нещастям та марністю життя взагалі. Адлер, погоджуючись із східними філософами, вважає, що концепція життя людини – це її головна життєва мета, те, заради чого вона прийшла в цей світ і що повинна здійснити. Психологи французької школи PRH-аналізу вважають, що ядром особистості є сутність. І головна концепція життя людини полягає в постійному пізнанні себе, усвідомленні своєї сутності, тієї діяльності, що є для неї природною, задля по- вної самореалізації.
Представники наративної психології, що засновується на іде- ях пост-модернізму, стверджують, що “Я” перебуває в процесі по- стійного взаємообміну з іншими; воно є плинним і множинним, а сутності як якогось обтягнутого шкірою контейнера, наповненого застиглим змістом і ресурсами, узагалі не існує [Фридман, Комбс, 2001]. Mи щодня, щомиті, взаємодіючи із соціальним середовищем, конструюємо, створюємо не тільки історії свого життя, а й самих

себе. Тож єдиної концепції на все життя бути не може. Протягом життєвого шляху ми можемо створити безліч історій життя, безліч концепцій, і всі вони будуть “істинними” та “загальними” за умови відповідності особистісним смислам, що поділяються нами на той час.
Oтже, концепцію життя можна визначити як таке бачення життя і себе в ньому, яке, виходячи з актуальної неієрархічної сис- теми особистісних смислів, спирається на внутрішній потенціал людини та її життєвий досвід, визначає те, як саме вона інтерпретує життєві ситуації, в яких опиняється, та зумовлює її сьогоднішню поведінку й діяльність задля ефективного самоздійснення. Усвідо- млення концепції життя необхідне для того, щоб досягати понад те, що можливо в кожній конкретній сімейній ситуації, долати про- блеми і труднощі теперішнього завдяки постулюванню мети май- бутнього. Маючи перед очима цю конкретну мету, усвідомлюючи свої життєві завдання, людина почувається спроможною долати будь-які проблеми, бо її діяльність має сенс [Адлер, 1997].
Вірність собі, будучи базовою передумовою ефективного са- моздійснення в сімейній сфері, таким чином, перестає бути чіплян- ням за себе вчорашнього; вона засновується на постійному самопі- знанні та саморозвитку і є ознакою особистісної динамічності, гнучкості.
Жорстка фіксація на своїх життєвих завданнях, невміння враховувати зовнішні чинники (якими, до речі, є і життєві завдання шлюбного партнера), гнучко пристосовувати свої завдання до вну- трішніх і зовнішніх змін звужують бачення особистістю свого май- бутнього. Крім того, жорсткість життєвих завдань визначає не- прийняття інших поглядів на сімейне самоздійснення та нав’язування своїх думок і принципів іншим. Така людина не ба- чить альтернативних шляхів, не приймає чужих поглядів і драту- ється, якщо її близькі роблять не так, як, на її думку, треба, чи роб- лять це не одразу. Усе це стає чинником внутрішньосімейних конфліктів та дегармонізації взаємин у сім’ї.
Широкий, багатоваріантний модус життєздійснення є одним з найважливіших показників психічного здоров’я. Це підтверджує емпіричне дослідження Е. І. Кологривової, яка виявила, що суб’єктивно благополучні люди до майбутнього ставляться гнучко і мають зазвичай високу здатність до прогнозування [Кологривова,

2007]. Oтже, можемо припустити, що їхні завдання є гнучкими та охоплюють широкий спектр подій, а це дає змогу адаптуватися до умов життя в разі неможливості реалізувати деякі з них.
Уперше особистість набуває здатності будувати життєві за- вдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, в юнацькому віці. Цю дум- ку підтверджує більшість дослідників, які дійшли висновку, що тільки в юнацькому віці розвиток вольових якостей, часової перс- пективи та здатності прогнозувати майбутнє досягає рівня, достат- нього для ефективного планування людиною свого майбутнього [Кон, 1980; Виногородський, 1999; Регуш, 2003].
Oсновним новоутворенням юнацького віку є життєве само- визначення як у професійній, так і в сімейній сфері. Самовизначен- ня в сімейній сфері передбачає таку самодетермінацію особистості, в якій ключову позицію займає детермінація образом майбутнього сімейного життя – цілями, планами та завданнями. Результатом самовизначення є усвідомлення власних шлюбно-сімейних дома- гань та побудова значущих життєвих завдань, пов’язаних із сімей- ними перспективами особистості і необхідних для ефективного са- моздійснення в сімейній сфері [Кон, 1980].
Процес особистісного самоздійснення в різні вікові періоди проявляється по-різному:
⦁    як гарне самопочуття (до 1,5 року);
⦁    як переживання завершеності дитинства (12–18 років);
⦁    як реалізація потенціалу (у зрілості);
⦁    як виконаність (у старості) [Mаслоу, 1999].
Oтже, потреба в сімейному самоздійсненні, будучи власти- вою кожній людині від самого народження, набуває форми свідо- мої реалізації потенціалу, коли вона досягає віку приблизно 18 ро- ків. Саме в цьому віці спрямованість до самореалізації стає лейтмотивом життєдіяльності та означується відповідними життє- вими завданнями.
Ставити перед собою життєві завдання, пов’язані із сім’єю, особистість стає здатною в юнацькому віці, адже нижня вікова ме- жа можливого виявлення повноцінних актів самоактуалізації теж лежить у цьому віковому відрізку. За таких умов стає можливим перехід юнака чи дівчини від фантазування та мрій, домінуючих у дитинстві, до складання реалістичних життєвих планів, побудови

життєвих завдань і спроб їх реалізації через багатокрокові стратегії і саморегуляцію [Вахромов, 2001].
Ставлячи життєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, молода людина може враховувати або не враховувати віддалені наслідки прийнятого рішення. Якщо вона не бачить цілісності сво- го життя, не усвідомлює детермінації майбутнього теперішнім і минулим, її трансспектива не сформована і вона не здатна врахову- вати наслідки своїх виборів. У такому випадку вибір шлюбного партнера та інші вибори в сімейній сфері життєдіяльності, як до- сить конкретний життєвий план, не визначатимуться віддаленими життєвими цілями, вони не будуть частиною цілісної концепції життя. Коли цей конкретний життєвий план реалізується, молода людина опиниться в ситуації невизначеності і перед нею постануть питання: Чи насправді мені це було потрібно? Чи саме це? Чи саме зараз? Чи ця людина і є моєю другою половинкою?
Для того щоб шлюбно-сімейні завдання ставали чинниками сімейного самоздійснення, необхідно виходити не тільки з найбли- жчої перспективи, а й враховувати віддалені життєві цілі, які мо- жуть реалізуватися завдяки їм. Молоді люди повинні усвідомлюва- ти як позитивні, так і негативні наслідки своїх виборів і на основі об’єктивної інформації, враховуючи свої внутрішні ресурси, при- ймати виважені рішення, від яких залежить їхнє подальше життя. Тільки завдання, що продукують одночасно бажане і ймовірне майбутнє, є адекватними та оптимальними [Титаренко, 2007в].
Недостатня усвідомленість наслідків життєвих завдань, пов’язаних із сім’єю, розмитість уявлень юнаків і дівчат про перс- пективи майбутнього сімейного життя можуть призводити до пси- хологічної небезпеки, результатом чого стають неоптимальні шлю- бні вибори, дисгармонійні, конфліктні шлюбно-сімейні взаємини, підвищена стресогенність сімейного життя та, в кінцевому підсум- ку, неефективне сімейне самоздійснення.
Адекватність життєвих завдань молоді і, відповідно, ефекти- вність самоздійснення особистості в сімейній сфері багато в чому визначаються батьківським вихованням. Згідно з Адлером, головні життєві завдання вимальовуються вже в ранньому дитинстві і з то- го часу поступово формується здатність їх вирішувати. Саме в ди- тинстві слід шукати відповідь, чому іноді люди випускають своє життєве завдання з фокуса уваги, збиваються на другорядне та

придумують собі безконечні проміжні фініші. Сформовані батька- ми відчуття незахищеності, недовіра до себе, песимізм у ставленні до власного майбутнього зумовлюють ухиляння в дорослому житті від процесу побудови та вирішення життєвих завдань [Адлер, 1997].
К. Горні погоджується з Адлером і говорить про те, що не- вротичне “ховання голови в пісок” провокують батьки, не вихову- ючи в дітях внутрішньої сили [Horney, 1993]. Саме батьки багато в чому визначають, чи буде дитина в майбутньому дослухатися до своїх бажань та потреб, наскільки вона буде враховувати власний потенціал у створенні свого майбутнього, у побудові життєвих за- вдань, у тому числі шлюбно-сімейних.
Сім’я – це той первинний осередок, у якому починається і відтак триває життя дитини. За сприятливих умов дитина набуває в сім’ї початкових моральних знань, прилучається до міжособистіс- них відносин, що сприяє її соціалізації, готується до адекватного входження в інші мікрогрупи та макросоціум у цілому, формує свої шлюбно-сімейні домагання та вчиться ставити завдання.
Несприятливі умови, що характеризуються деструктивністю шлюбно-сімейних домагань батьків, неадекватністю їхніх життєвих завдань, психологічно нездоровими взаєминами всередині родини, поєднані із завищеною залежністю молоді від батьківських уявлень про шлюб (патерналізмом), можуть ставати суттєвою перепоною для розвитку здатності молодої людини висувати адекватні, конс- труктивні життєві завдання, пов’язані із сім’єю.
Несприятливим для якості “озадачування” молоді щодо сі- мейного життя є також зниження життєвого рівня, що тією чи ін- шою мірою стосується більшості сучасних українських сімей. Зме- ншення доходів призводить до обмеження матеріальних ресурсів, які сім’я може використати на дитину. Водночас у зв’язку з необ- хідністю працювати за сумісництвом чи десь підробляти відбува- ється перерозподіл вільного часу дорослих. Батьки вже не мають можливості приділяти дітям достатньо уваги, час міжособистісного спілкування батьків з дітьми суттєво скорочується. Що більше до- рослішає дитина, то більше зростає відстороненість батьків від неї, що доволі часто стає джерелом непорозумінь, недовіри, конфліктів. Ця ситуація, з одного боку, зумовлює зростання у свідомості молоді таких цінностей, як власність, багатство, матеріальна забез-

печеність тощо. Згідно з дослідженнями, матеріальні цінності вже наближаються за значущістю до таких цінностей, як здоров’я та сім’я [Хазратова, 2000]. А з другого боку, діти втрачають можли- вість спостерігати, яким чином батьки ставлять та вирішують жит- тєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю. Але тільки своїм вла- сним прикладом батьки можуть навчити дітей будувати життєві завдання на основі внутрішньої сили та впевнено долати труднощі на шляху їх вирішення, планувати сімейне майбутнє, розвивати та розкривати свій потенціал на шляху перетворення цих планів у дій- сність.
Oтже, побудова життєвих завдань, пов’язаних із сім’єю, – це спосіб структурування особистістю свого майбутнього в сімейній сфері, за допомогою якого вона може передбачити бажані події сі- мейного життя. Адекватність життєвих завдань особистості, які є соціально-психологічним гарантуванням її шлюбно-сімейних до- магань, – неодмінна передумова ефективного самоздійснення осо- бистості в сімейній сфері. Життєві завдання формуються під бать- ківським впливом з раннього дитинства, але здатність особистості будувати життєві завдання, пов’язані із сім’єю, є надбанням юна- цького віку.

Чинники формування життgвих завдань особистості, пов’язаних зі Bлюбом та сім’gю. Формування життєвих завдань людини, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, відбувається в процесі взаємодії вимог соціуму щодо розвитку особистості в сімейній сфері та її смисложиттєвих значущих потреб (у безпеці, коханні та належності, у повазі та самореалізації). Потреба в чомусь пережи- вається людиною як нестача чогось. Про те, що нам чогось не ви- стачає, свідчить певне внутрішнє напруження: у разі актуалізації потреб людина переживає внутрішню напругу, яка примушує її проблематизувати своє життя та шукати задоволення [Лановенко, 2004; Титаренко, 2007б].
Деякі із психологічних потреб особистості з часом можуть оформитися у шлюбно-сімейні домагання особистості (за умови, що вони є значущими для людини і вона готова докладати зусиль, щоб їх задовольнити) та конкретизуватися в життєвих завданнях, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю. Але не завжди потреби перетво-

рюються на життєві завдання людини. Іноді вони так і залишають- ся мріями, надіями, фантазіями тощо.
Для того щоб, наприклад, потреба в коханні перетворилася на життєве завдання, необхідно, щоб я була в контакті зі своїм вну- трішнім світом, правильно зважувала свій потенціал, розуміла себе, знала і враховувала свої можливості та обмеження. Tоді, оцінюючи ймовірність задоволення цієї потреби як достатньо високу, я став- лю перед собою життєве завдання та продумую шляхи його вирі- шення, встановлюючи приблизні терміни реалізації своїх дій та можливі варіанти поведінки у випадку невдачі.
Реальні дії, спрямовані на вирішення життєвого завдання, пов’язаного зі шлюбом та сім’єю, викликають почуття задоволено- сті, завершеності, реалізованості, оскільки послаблюється стан внутрішньої напруженості, зумовлений актуалізацією потреби. Проте не завжди це почуття має однозначно позитивне забарвлен- ня, бо паралельно із цим кроком відбувається верифікація отрима- ного, оцінювання на відповідність тій потрібній моделі сімейного майбутнього, в рамках якої він був зроблений [Лановенко, 2004]. За допомогою цієї інформації (за умови прийняття відповідальності за своє життя) ми маємо можливість скоригувати наступні кроки на життєвому шляху та внести при цьому необхідні для реалізації сво- єї концепції життя корективи.
Реалізуючи своє прагнення бути самою собою, людина бере у свої руки керівництво власним життям і поведінкою, поступово наближаючись до побудови тих сімейних завдань, які вона хотіла б вирішити. Відповідально керувати собою означає з усіх можливос- тей вибирати найбільш значуще, підходяще для себе, а потім вчи- тися на наслідках свого вибору. Як бачимо, усвідомлення шлюбно- сімейних домагань та побудова адекватних життєвих завдань, пов’язаних із сім’єю, сприяють інтеграції особистості та її розвит- ку.
Суспільство впливає на вироблення особистістю життєвих завдань через соціальні норми, правила, стереотипи. Вплив групо- вих норм на життєві завдання особистості, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, важко переоцінити. Адже кожний з нас співвідносить себе з існуючими в суспільстві стандартами та оцінює згідно з ними практично всі свої вчинки та наміри.

Соціальні норми, штампи, стандарти, часто являючи собою оптимальний (на час їх конструювання!) алгоритм дії в певних си- туаціях, вироблений на основі життєвого досвіду багатьох людей, дають нам змогу не напружуватися зайвий раз під час побудови чи вирішення якихось життєвих завдань, знову і знову вигадуючи ве- лосипед. Будучи спільним творінням багатьох людей, яке вдоско- налювалося протягом життя не одного покоління, соціальні норми допомагають нам творити своє життя поруч з іншими людьми і спільно з ними, регулюючи колективне співжиття, яким є наше пе- ребування в соціумі.
Але жорстка фіксація на нормах і стандартах, запропонова- них суспільством та культурою, неможливість критично подивити- ся на них, побачити їх ніби “збоку”, відмежуватися від них у тих ситуаціях, що вимагають нових креативних рішень та свіжих по- глядів, стають перешкодою в особистісному розвиткові та само- здійсненні в будь-якій сфері життя – від професійної до сімейної. Mи стаємо схожими на розбійника Прокруста, який розважався тим, що, підганяючи зріст випадкових зустрічних під розмір свого ліжка, відрубував їм ноги та голови, якщо вони були довші, та роз- тягував їх, якщо вони були коротші за його “норму”. Прокрустове ложе – яскравий приклад небезпечної схильності міряти все і всіх однією міркою, відмовляючись від того, що в неї не “вписується”, навіть якщо воно могло б бути кращим, продуктивнішим, ефектив- нішим тощо.
Суспільство постійно транслює свої уявлення про “нормаль- не” життя, і ми поглинаємо їх від самого свого народження. “Нор- мальне” життя ми бачимо в рекламі і фільмах, газетах і книжках, його образ “зчитуємо” із життя друзів, колег, сусідів та знайомих. Нав’язування часом непомітне, а часом воно набуває форми насил- ля, і тоді ще не одружені жінка чи чоловік можуть почути: “Ти ще заміж не вийшла?”, “Тобі вже … років, що ти собі думаєш? Час взятися за розум, одружитися та завести діточок!”, “Я у твої роки вже двох дітей виховувала!”, “Чому це в тебе немає нареченої? З тобою все гаразд?”.
Переживання своєї неповноцінності, ненормальності, несхо- жості, часто накладені в такій ситуації на почуття самотності, ви- кликають неабиякі страждання та потребують великої мужності. Яким може бути вихід з такої ситуації? Поставити перед собою за-

вдання створити сім’ю та народити дітей? Тільки якщо це відпові- дає власним потребам, бажанням, а також можливостям. Адже іно- ді бездітність є не свідомим вибором, а великим горем… Якщо ж створення сім’ї являє собою просто конформну реакцію на групо- вий тиск, родина сприйматиметься як ярмо, свідчення своєї особи- стісної слабкості. Навряд чи в такому випадку може йтися про сі- мейне щастя.
Приймаючи (або відторгаючи) соціальні норми, ми свідомо чи неусвідомлено враховуємо власні індивідуальні мотиви, життєві прагнення та індивідуально-психологічні особливості. Таким чи- ном, складна взаємодія зовнішнього і внутрішнього стає тлом фор- мування індивідуальних норм, що відіграють роль “маяків” у ході побудови особистістю шлюбно-сімейних домагань та завдань, пов’язаних із сім’єю.
Oтже, чинники формування життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, умовно можна поділити на зовнішні (соціальні норми) і внутрішні (особистісні потреби та бажання, потенціал), складна взаємодія яких запускає процес сімейного самоздійснення особистості завдяки активному впливу на її внутрішній час. Спів- відношення внесків кожного із цих чинників у визначення життє- вих завдань людини та регуляцію її поведінки залежить від особис- тісної зрілості. Життєвим процесом психологічно незрілих осіб керують більшою мірою соціальні норми. Такі люди одружуються, народжують дітей, заводять коханок тощо, щоб бути не гіршими за інших. Їхні шлюбні вибори є інфантильними, а життєві завдання – зовнішньообумовленими.
Oсобистісно зріла людина вибудовує сімейне життя, спираю- чись більшою мірою на внутрішній потенціал і потребу самоздійс- нитися в сімейній сфері. Вона дослухається до своїх бажань та приймає виважені, відповідальні рішення, тому її шлюбні вибори є оптимальними, а життєві завдання, пов’язані із сім’єю, адекватни- ми; вони засновуються на внутрішньому потенціалі особистості та враховують зовнішні умови.
Чому в людини часом формуються неадекватні життєві за- вдання?
К. Горні вважає, що основною властивістю невротичних осіб є переживання тривоги стосовно власного майбутнього. Щоб дося- гти хоча б нетривалого заспокоєння, невротична особистість може

скористатися двома способами. Перший – це пошук кохання, лю- бові та прихильності, другий – пошук влади, престижу та грошей [Horney, 1993].
Бачимо, що ці способи дещо нагадують життєві завдання, описані Адлером. Напрошується висновок: виділені Горні способи заспокоєння невротиками свого страху перед життям є тими сами- ми життєвими завданнями людини, але деформованими внаслідок переживання нею тривоги. Виходить, що несформованість у ди- тинстві базової довіри людини до світу, хронічна незадоволеність її потреб у захищеності, любові, емоційному теплі, прихильності зу- мовлюють переживання нею тривоги, ненависті, неповноцінності, непотрібності, детермінують неможливість формування адекват- них, конструктивних життєвих завдань.
У цьому випадку природна потреба особистості самоздійсни- тися в коханні та в дружбі, налагодивши продуктивні взаємини зі значущими іншими та створивши сім’ю, перетворюється на невро- тичну схильність до побудови залежних, деструктивних взаємин з оточенням, а спрямованість реалізувати свій потенціал у професій- ній діяльності перетворюється на нав’язливий пошук можливості бути вищою за інших та самостверджуватися за допомогою влади, статусу чи грошей.
Узагалі неадекватність, деструктивність життєвих завдань завжди пов’язана з якимись значущими перешкодами в розвитку особистості, коли суб’єктність у процесі свого становлення пошко- джується та формується травмованою, викривленою. Наприклад, незадоволення в дитинстві потреби в коханні та прихильності, по- треби в повазі може призвести до невміння в дорослому віці буду- вати здорові шлюбно-сімейні взаємини, до того, що головними життєвими завданнями такої людини в сімейній сфері можуть ста- ти приниження партнера, самоствердження за його рахунок, підко- рення його особистості, неповага до його особистісної території (“Ти повністю належиш мені!”).
Пошкоджена суб’єктність може проявлятися і в схильності до підкорення іншому, узалежненні від нього. Адже відомо, що адиктивність – риса особистості, що формується з раннього дитин- ства [Кляпець, 2006]. У процесі дорослішання ця особистісна влас- тивість закріплюється, і в підсумку отримуємо особистість, схиль-

ну до залежності. При цьому її наркотиком може бути що завгодно
– від героїну чи алкоголю до шлюбного партнера.
Феномен шлюбної залежності констатується тоді, коли лю- дина зберігає взаємостосунки зі шлюбним партнером ціною пору- шення своїх меж, придушення власних почуттів та ігнорування своїх потреб задля потреб іншого. Коли, незважаючи на те, що таке життя її не задовольняє і, більше того, завдає неабияких страждань, людина боїться втрати партнера, вона не розриває шлюбно-сімейні взаємини, а лише накопичує образи та розчарування, переживаючи повну безпорадність.
Однією із сутнісних відмінностей між особами, здатними на здорові шлюбно-сімейні взаємини, та особами, схильними до зале- жності, є те, що перші автономні, цінують свій розум, свої здібнос- ті, власну особистість. Самі цінують, а не чекають, коли їх оцінить хтось іще. Ці люди усвідомлюють свої життєві домагання, сміливо висувають завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю. Для них не буде проблемою скласти план життя на найближчі 5 років – вони мають розвинуту здатність до прогнозування і готові докладати активних зусиль для реалізації плану свого життя [Москаленко, 2006].
Людина, схильна до залежності, не бачить майбутнього без партнера взагалі. Вона відмовляється від власних життєвих за- вдань, не тільки сімейних. Ïї основним завданням стає підтримка взаємин з об’єктом своєї залежності. Цьому вона може присвятити все своє життя, не жалкуючи ані сил, ані часу. Зрозуміло, за таких умов ефективність її самоздійснення опиняється під великим зна- ком питання.
Самовизначення – це одночасно і самообмеження [Кон, 1980]. Якщо людина не може відмовитися від чогось заради вті- лення свого життєвого завдання – воно не є адекватним [Титарен- ко, 2007б]. Адже вибір – це завжди відмова від чогось іншого. Виб- рати – означає залишити для себе один варіант серед багатьох інших. Обираючи чоловіка, я автоматично відмовляюся від інших залицяльників. Обираючи вагітність та народження дитини, я ав- томатично відкладаю свої кар’єрні домагання на потім, коли це бу- де більш доречним (чи змінюю їх відповідно до життєвої ситуації, яка склалася).

Намагання осягнути неосяжне може бути пов’язаним із пере- оцінкою своїх можливостей (“я все всюди встигну”), недостатнім саморозумінням (“чого ж я все-таки хочу?”), неможливістю визна- читися з пріоритетами (“що для мене зараз найважливіше?”), без- відповідальністю (“якось буде, усе саме владнається”) та іншими проблемами розвитку суб’єктності.
Ще одним чинником вироблення особистістю неадекватних життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, є перфекціо- нізм. Tермін “перфекціонізм” походить від англійського perfectionism, що в перекладі на українську означає прагнення до досконалості. Перфекціонізм, з одного боку, розглядається як цін- нісна особистісна властивість, диспозиція, оскільки вона пов’язана з постановкою і досягненням позитивних, соціально схвалюваних цілей, а з другого боку – його надмірність суттєво шкодить сімей- ному самоздійсненню, бо примушує людину намагатися робити все якнайкращим чином, так щоб усе було ідеальним, тому думка про можливий провал узагалі паралізує її активність [Кляпець, 2006].
Перфекціонізм у сімейному житті – стан, коли людина, поте- рпаючи від хронічного невдоволення собою, намагається все зро- бити якнайкраще… ще краще… ще краще – і так до безконечності. А задоволеність результатом не досягається. “Самооцінка – це схи- льність людини переживати себе як здатну вирішувати свої життєві завдання, її впевненість у тому, що вона заслуговує на щастя”, – зазначає Наталі Бренден [Branden, 1992]. Брак позитивного став- лення до себе, невпевненість у собі викликають постійну потребу у схваленні своїх дій шлюбним партнером, формують жертовну по- зицію щодо нього і дітей (“Я йому присвятила все своє життя, а він, невдячний…”).
Перфекціонізм розглядають не як самостійне порушення, а як один із симптомів загального особистісного неблагополуччя, поро- дженого спотворенням соціалізації. Його неможливо подолати без принципової перебудови всієї системи цілей і цінностей, прагнень і мотивів, яка формується роками й не змінюється миттєво [Гуляс, 2006].
Іншою перепоною для вироблення адекватних життєвих за- вдань особистості, пов’язаних із сім’єю, а відтак їх вирішення є та- кий різновид залежності, як трудоголізм. Він часто пов’язаний з перфекціонізмом і проявляється в тому, що праця в цьому випадку

стає свого роду “захистом”, спробою втекти від тих труднощів і проблем, які виникають у житті.
Трудоголізм залежно від того, у якій сфері він виник, може бути професійним (проявляється в патологічній зануреності в тру- дову діяльність) і домашнім (патологічна зануреність у сімейну сферу життєдіяльності). У випадку професійного трудоголізму сі- мейна сфера життя людиною просто нехтується, у випадку трудо- голізму домашнього життєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, можна сформулювати приблизно таким чином: жертвуючи своїми особистими інтересами та професійними домаганнями, ро- бити вдома все самому і найкра=им чином, весь свій час присвяти- ти сім’ї та її добробуту.
Звуження життєдіяльності до однієї сфери, характерне для трудоголізму, викликає хронічне відчуття незадоволеності собою та іншими (у тому числі членами сім’ї), призводить до виникнення і розвитку емоційного вигорання та інших психопатологій, а також ставить під сумнів здатність особистості вирішувати свої життєві завдання, бо неминуче тягне за собою викривлення, однобокість процесу особистісного самоздійснення.
Адекватність життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, визначається також їхньою відповідністю віковим етапам розвитку особистості. Mабуть, кожний з нас може пригадати лю- дей, що намагалися скоріше подорослішати. Такі люди, бажаючи дістати соціальне схвалення, ставлять перед собою завдання, не- адекватні їхньому віку, які часто перевищують їхні можливості. Інші, навпаки, намагаються не дорослішати якомога довше, рете- льно обходячи ситуації, де необхідно приймати виважені рішення та брати на себе відповідальність. Вони бояться бути схопленими на тому, що вже виросли, а нічого “вартісного” не досягли.
Життєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, на різних етапах життя можуть виглядати приблизно таким чином.
⦁    Дитинство. Сприймання, засвоєння та програвання (з бра- тами, друзями чи сестрами, подругами) взаємин, існуючих у бать- ківській сім’ї, як своєрідного еталона шлюбно-сімейних взаємин.
⦁    Юність. Випробовування себе, своїх можливостей та об- межень. Пізнавання себе, усвідомлення своїх особистісних особли- востей, що можуть сприяти чи заважати побудові сімейних взає- мин. Знайомства з хлопцями (дівчатами), поява романтичних

стосунків, усвідомлення своїх шлюбно-сімейних домагань. Шлюб- ний вибір, спроба побудувати взаємини бажаним чином.
⦁    Зрілість. Погодження власних шлюбно-сімейних дома- гань з домаганнями чоловіка (дружини). Розвиток шлюбно- сімейних взаємин відповідно до потреб і домагань. Народження та виховання дітей. Знаходження балансу між процесами особистіс- ного самоздійснення в різних сферах свого життя.
⦁    Старість. Подальший розвиток шлюбно-сімейних стосун- ків відповідно до етапів сімейного життя (у цей час звичайно діти вже дорослі і створюють власні сім’ї). Допомога у вихованні ону- ків.
Зрозуміло, що побудова життєвих завдань особистості має індивідуальні особливості, що визначаються особистісним розвит- ком та життєвим досвідом людини, тому такий розподіл за вікови- ми етапами є до певної міри приблизним. Але кожний етап особис- тісного розвитку характеризується своїми життєвими завданнями, і в ситуації, коли людина вирішує завдання, які більшою мірою від- повідають попередньому етапу розвитку, можна констатувати її особистісну незрілість [Титаренко, 2007б]. Тобто для постановки та вирішення кожного життєвого завдання необхідно “дорости”, ус- пішно вирішивши завдання попереднього життєвого етапу.
Наприклад, досить часто можна побачити, як тридцятирічний чоловік усе ще ніяк не може зрозуміти, яка ж жінка йому дійсно потрібна; він перебирає дівчат та випробовує свої сили, як і п’ятнадцять років тому назад. Або ж інший випадок: чоловік ви- мушений був одружитися (причини можуть бути різними: щоб бу- ти “як усі”, тиск батьків, несподівана вагітність дівчини тощо), з’явилися діти, але його сімейне життя не є наслідком його свідо- мого бажання, відповідального вибору; тому тепер, хронічно відчу- ваючи свою незадоволеність шлюбом, він постійно “втікає” з дому (на роботу, до друзів, на рибалку, до інших жінок тощо). В обох випадках можна говорити про інфантильність, недостатній особис- тісний розвиток та неадекватність життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю.
Особистісна незрілість партнерів є чинником дисгармонійних взаємин у шлюбі, що призводить до розвитку шлюбної залежності, стає причиною подружніх зрад, негативно позначається на взаєми- нах з дітьми. Адже незрілий батько (як і незріла мати) не може ба-

чити в народженні дитини додаткову можливість для самоздійс- нення; він скоріше схильний сприймати дитину як істоту, що зава- жає йому нормально спати, віддаватися улюбленим справам, яка до того ж відволікає на себе любов й увагу його дружини та вимагає чималих коштів. Зрозуміло, що дитина, відчуваючи до себе таке ставлення, має небагато шансів вирости психологічно здоровою.
Oтже, формування життєвих завдань людини, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, відбувається шляхом складної взаємодії вимог соціуму щодо розвитку особистості в сімейній сфері та її значущих особистісних потреб. Але провідна роль у конструюванні життя, зокрема в сімейній сфері, належить особистості, яка “пропускає” всі соціальні впливи через власну інтерпретативну “лінзу”, що складається з її мотивів, особливостей емоційно-вольової сфери, індивідуально-психологічних властивостей тощо, а також надбань життєвого досвіду. Фрустрація базових психологічних потреб осо- бистості, травмування суб’єктності під час розвитку зумовлюють неадекватність життєвих завдань особистості, пов’язаних зі шлю- бом та сім’єю.

Роль життgвих завдань особистості в сімейному самоздій- сненні. Традиційно ми сприймаємо сім’ю як місце, де завжди мож- на знайти кохання, розуміння та підтримку. Навіть якщо все навко- ло руйнується, сім’я – це фортеця, за мурами якої можна завжди знайти захист та набратися сил, щоб краще справлятися із життє- вими проблемами.
В успішній сім’ї людське життя та людські почуття – найбі- льша цінність. Сутність створення життєздатної сім’ї в тому, щоб дати можливість усім її членам зайняти своє місце в житті і насо- лоджуватися ним. Сім’я – єдине місце на землі, де ми всі шукаємо гармонію – спокою для пораненої душі та натхнення для майбутніх справ. Сім’я є також місцем, де можна навчитися гармонії, створи- ти умови для особистісного зростання, де можна реалізовувати се- бе, свій потенціал у найбільш сприятливих умовах, серед люблячих людей.
Спрямованість до самоздійснення як тенденція до повного розгортання необмеженого творчого потенціалу в сімейній сфері властива кожній людині. Вона проявляється в особистісній актив- ності і відповідальності, здатності до своєчасних та оптимальних

шлюбно-сімейних виборів, у побудові адекватних сімейних завдань та їх вирішенні.
Кожна реалізована можливість розгортання життєвих планів, програм та завдань породжує нові ідеальні моделі потрібного сі- мейного майбутнього, виводячи особистість на новий етап розвит- ку, перетворюючи та поновлюючи її життєвий світ [Психологія особистості, 2001]. Побудова та вирішення адекватних життєвих завдань стають неодмінною передумовою появи та реалізації нових завдань, і так триває без кінця.
Особистісне самоздійснення людини в сімейній сфері можна визначити як здатність людини об’єктивувати багатство свого вну- трішнього світу у внутрішньосімейних взаєминах; як її прагнення розвивати різні сторони особистості за допомогою і разом з іншими членами родини; як найбільш повну і вільну реалізацію людиною своїх можливостей, як постійне самоконституювання.
Взаємозв’язок шлюбно-сімейних стосунків і самоздійснення особистості має далеко не однозначний характер і багато в чому визначається якістю взаємин, які складаються в сім’ї, особливостя- ми членів родини, перш за все подружжя, їхніх уявлень про себе, оточення, сім’ю в цілому. Не потребує доведень теза про те, що найкращі умови для самоздійснення головним чином складаються в щасливій, гармонійній сім’ї.
Гармонійною сім’єю можна назвати сім’ю, яка відкрита для взаємодії з навколишнім світом і надає широкі можливості для тво- рчого зростання кожному своєму члену. У такій сім’ї теплі емоцій- ні стосунки, упевненість у коханні партнера поєднується з чітко визначеними правилами поведінки. Завдяки таким стосункам дося- гається повне прийняття членами сім’ї одне одним, кожному нада- ється особистісна свобода, а спілкування будується на діалогічній основі [Кляпець, 2006]. Можна сказати, що гармонійні стосунки – це союз, який постійно розвивається на основі самопізнання і пі- знання іншого, це рівноправне партнерство, де метою і сенсом є ефективне самоздійснення кожного.
На противагу цьому особливістю дисгармонійних взаємин є інертність, ригідність стосунків. Раз спонтанно вироблений стиль фіксується і на довгі роки залишається незмінним. Цей стереотип стосунків якоюсь мірою стабілізує шлюб, хоча й не на гармонійній основі. Відносини у шлюбі є патологічно конфліктними, напруже-

ними, відчуженими. Залежність шлюбних партнерів один від одно- го, їхня особистісна незрілість та інфантильність, схильність вико- ристовувати маніпуляції негативно впливають на самоздійснення членів такої родини [там само]. Зони вразливості з часом перетво- рюються на зони надлому – безперервне або щораз сильніше по- рушення психологічної рівноваги в такій сім’ї неминуче призво- дить до зриву.
Дисгармонійну сім’ю будує психологічно неблагополучна особистість, соціалізація якої через блокування чи фрустрацію ба- зових потреб у дитинстві була значною мірою спотворена. Це зу- мовлює її нездатність будувати адекватні життєві завдання, дисга- рмонійні ж взаємини унеможливлюють цей процес і надалі. Tобто “поранена” особистість, будуючи неадекватні життєві завдання у сфері шлюбу та сім’ї, створює дисгармонійні шлюбно-сімейні вза- ємини, які надалі перешкоджають їй будувати адекватні життєві завдання та ефективно самоздійснюватися в цій сфері. Tаке собі замкнене коло, вирватися з якого без психологічної допомоги май- же неможливо.
Особливістю гармонійного шлюбу є наявність кохання між шлюбними партнерами. Кохання – це стійке інтенсивне почуття, насичене різними емоційними переживаннями, яке відповідає сто- сункам спільності та близькості між людьми. Воно знаходить ви- раження в намаганні бути поряд з іншою людиною та готовності зробити все можливе для її благополуччя. Це форма людських вза- ємин, яка передбачає максимальну інтимну близькість між людьми. Кохання проявляється як розумний вибір, активна діяльність, що передбачає відповідальність за іншу людину, самого себе та взає- мини.
Шлюб, що сприяє особистісному самоздійсненню, крім наяв- ності кохання, характеризується балансом емоційних станів по- дружжя. Шлюбні партнери тут можуть забезпечувати один одному в потрібний час релаксацію чи мобілізацію, тобто надавати необ- хідну та своєчасну психологічну підтримку і прийняття. Вони від- різняються більш високим рівнем емоційної зрілості і здатні відо- кремити, диференціювати свої хочу, можу і треба, тобто їхні життєві завдання враховують власні бажання, потенціал та зовніш- ні вимоги, а отже, є адекватними. Подружжя тут спільно встанов- лює оптимальний ступінь взаємної автономії і прийняття відпові-

дальності, розрізняє ті почуття, що вони відчувають, очікують та передбачають. В іншому випадку спостерігається нездатність до такого розрізнення, такої диференційованості і внаслідок цього – небажання і нездатність приймати відповідальність, що, безумовно, негативно відбивається на ефективності самоздійснення шлюбних партнерів.
Ще однією особливістю гармонійного шлюбу, що впливає на ефективність самоздійснення в сімейній сфері, є узгодженість жит- тєвих завдань партнерів.
Як поєднуються життєві плани двох людей? Наприклад, для жінки актуальним життєвим завданням, неодмінною умовою її са- моздійснення є потреба реалізуватися в ролі матері. Якщо поява дитини сприймається на цьому етапі життя як життєве завдання і її чоловіком, то сімейні взаємини стають перспективними, а партне- рів об’єднує спільна мета. Якщо ж актуальні життєві домагання чоловіка обмежуються лише професійною сферою, а дитину він не розглядає як цінність, то життєві завдання шлюбних партнерів опиняються у конфлікті, що нерідко призводить до розпаду сім’ї. Tаким чином, подібність життєвих завдань шлюбних партнерів (не тільки в сімейній сфері) є важливим чинником успішності шлюбу.
Сімейна пара психологічно зростає, коли партнери ставлять перед собою спільні життєві завдання. Адже кохати не означає весь час дивитися один одному в очі – важливіше дивитися в одному напрямку, мати спільну мету. За цієї умови взаємини розвиваються, при цьому їхній розвиток та покращення відбуваються не так за- вдяки вирішенню завдань та досягненню цілей, як завдяки руху до цього.
Утім, перевантаженість життєвих завдань змістовою, предме- тною мотивацією і жорстка їх фіксація на однозначних цілях та планах утруднюють можливість вільного реалізування відповідно до логіки зовнішніх умов і теж стають чинником конфліктності і психологічної напруженості в сімейній взаємодії. Зазначимо, що не існує єдиної, правильної форми шлюбу, яка б найкращим чином забезпечувала умови для самоздійснення партнерів. Отож важли- вим є не те, яку форму має сім’я, а узгодженість завдань партнерів, повага до завдань іншого, а також готовність при побудові власних життєвих завдань враховувати завдання партнера.

Іншою особливістю гармонійної сім’ї, що створює найкращі можливості для самоздійснення її членів, є чіткість і проникливість сімейних меж. Tакі сімейні межі сприяють самоздійсненню членів сім’ї, оскільки означають встановлення рівноваги між очікування- ми і домаганнями членів родини одне щодо одного та щодо ото- чення. Недостатньо чіткі межі заважають сім’ї розвиватися, а її членам особистісно “дорослішати”; занадто жорсткі межі звужують коло спілкування членів родини, заважають їхнім емоційним кон- тактам, перешкоджають їхній творчості, самореалізації [Tитаренко, Кляпець, 2007].
Важливим чинником особистісного розвитку та самоздійс- нення членів родини є труднощі, які час від часу переживає будь- яка сім’я. Долаючи перешкоди, особистість усвідомлює, глибоко осмислює свої життєві домагання, іноді лише завдяки їм вона стає здатною брати на себе відповідальність за власне життя і, нарешті, формулює відповідні завдання.
Загальновідомими є фрази типу “труднощі загартовують”, “що не вбиває, те загартовує” тощо. І справді, можливо, Бетховен не став би блискучим композитором, якби не втратив слух, а До- стоєвський і Tолстой не змогли б створити свої безсмертні романи, якби не пережили стільки трагічного у своєму житті.
Емпіричні дослідження підтверджують, що люди, які пере- жили складні життєві ситуації, стають більш зрілими [Заїка, Пере- тятько, 2007]. Але труднощі виконують стимулювальну роль тільки тоді, коли людина здатна оцінювати життєву ситуацію з різних сторін та знаходити корисне й позитивне у випадку будь-якої скла- дності.
Крім індивідуальних життєвих криз, що супроводжують осо- бистісний розвиток кожної людини, існують ще й сімейні кризи, які час від часу переживає кожна сім’я. Іноді ці кризи детерміну- ють одна одну, іноді накладаються одна на одну, інтенсифікуючи свої прояви та зумовлюючи складність переживань кожного члена родини. У кризові періоди функціонування сім’я стає нестійкою і нестабільною, а перед її членами постає необхідність перебудови сімейних взаємин у зв’язку зі зміною ситуації.
С сімейні кризи, які переживають усі сім’ї на різних етапах свого існування та розвитку (нормативні кризи). Прикладом мо- жуть слугувати криза початку спільного життя чи криза народжен-

ня дитини. Інші сімейні кризи спричинюються ситуативними трав- матичними подіями, що негативно впливають на психологічний стан членів сім’ї (ненормативні кризи). Як приклад можна навести ситуацію зради партнера чи важкої хвороби члена сім’ї.
Спільним для сімейних криз будь-якого типу є те, що вони передбачають нестабільний, напружений стан сім’ї, який призво- дить до порушення її звичного функціонування, порушення існую- чої рівноваги. Сім’я, що перебуває в стані кризи, не може залиша- тися такою, якою була досі; її членам не вдається функціонувати адекватно новій ситуації, використовуючи знайомі, шаблонні уяв- лення і звичні моделі взаємодії [Оліфірович та ін., 2005].
Ситуація невизначеності, коли старі патерни емоційного реа- гування та поведінки вже не спрацьовують, а нові ще не вироблені, викликає у членів сім’ї почуття некомпетентності та низької само- ефективності. Разом з тим нова ситуація висуває до сім’ї вимоги, відповідати яким вона може лише після суттєвої перебудови, для чого потрібен час. Усе це пояснює складність переживання члена- ми родини кризових періодів сімейного життя [Титаренко, Кля- пець, 2007]. Рішенням цієї важкої ситуації стає побудова шлюбни- ми партнерами нових життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, які повинні відповідати новому етапові розвитку сім’ї. Кри- за закінчується, коли сімейні взаємини трансформуються адекватно новим завданням і сім’я переходить на новий рівень функціону- вання. Відмова вирішувати завдання, ухиляння від них викликають напруженість, конфліктність, стресогенність взаємин та в кінцево- му підсумку можуть стати причиною розпаду шлюбу. Як бачимо, успішне вирішення сімейних криз неодмінно супроводжується особистісним зростанням членів родини.
Отже, самоздійснення особистості в сімейній сфері передба- чає, окрім задоволення основних психологічних потреб усіх членів родини та розкриття й реалізації внутрішнього потенціалу кожного з них, ще й конструювання, конституювання ними самих себе, що виявляється в послідовній постановці життєвих завдань. Ефективне подолання кризових станів, що час від часу переживає кожна сім’я, відбувається шляхом висування членами сім’ї нових життєвих за- вдань, які відповідають зміненій сімейній ситуації. Таким чином адекватні життєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, стають механізмом ефективного подолання сімейних криз, виступаючи

при цьому відправною точкою наступного етапу як індивідуально- го розвитку членів родини, так і розвитку всієї сім’ї.

Дослідження ролі життgвих завдань, пов’язаних зі Bлю- бом та сім’gю, в сімейній самореалізації особистості
Методика дослідження. Вище ми вже зазначали, що ефек- тивне самоздійснення в сімейній сфері можливе за умови усвідом- лення особистістю своєї життєвої трансспективи та відповідності завдань, що послідовно актуалізуються в різні етапи життя, загаль- ній життєвій меті, найбільш глобальному життєвому завданню – найефективнішому самоздійсненню, найповнішій самореалізації. Oтже, спрямованість до самореалізації можна вважати базою, на тлі якої розгортається самоздійснення в сімейній сфері.
Можна виділити такі особистісні чинники сімейної самореа- лізації: рефлексивність, гнучкість, автономність тощо. Саме завдя- ки цим особливостям особистість здатна позитивно ставитися до свого майбутнього, бачити трансспективу свого життя, мати чіткий та структурований образ майбутньої сім’ї, відчувати себе її авто- ром, приймаючи на себе відповідальність за постановку та вирі- шення життєвих завдань та будуючи стратегію їх розв’язання. Oтож ідеться про необхідні передумови здатності особистості фор- мувати адекватні та конструктивні життєві завдання, пов’язані із сім’єю, та ефективно їх вирішувати.
З огляду на те, що не існує тестів, які безпосередньо дослі- джували б роль життєвих завдань особистості, пов’язаних зі шлю- бом та сім’єю, у сімейній самореалізації, логічним і виправданим є емпіричне дослідження впливу таких психологічних властивостей особистості, як рівень розвитку рефлексії та спрямованість її до самоактуалізації, під кутом зору постановки життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю.
Під час дослідження ми використовували такі методи: тесту- вання (методика “Самоактуалізація особистості (САМOАЛ)” Е. Шостром, адаптована Н. Ф. Каліною; проективна методика до- слідження рефлексії та інтроспекції М. Куна і T. Макпартленда “Двадцять тверджень”), складання твору, кількісний та якісний аналіз отриманих результатів.
Емпіричне дослідження проводилося на базі Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (2-й курс, при-

родничо-географічний факультет). Загальна кількість учасників дослідження становила 50 осіб, серед них 49 дівчат та 1 хлопець. З огляду на те, що наша вибірка невелика, говорити ми будемо лише про тенденції, виявлені під час емпіричного дослідження.
Зазначимо також, що, незважаючи на те, що до складу вибір- ки входили практично одні дівчата, отримані нами тенденції мо- жуть бути перенесені і на юнаків, адже дослідження життєвих за- вдань студентів, проведене колективом лабораторії соціальної психології особистості за допомогою розробленої ним методики “Життєві завдання особистості” (ЖЗO), не виявило значущих ген- дерних відмінностей на рівні вираженості окремих параметрів жит- тєвого самоозадачування.
Розпочалося наше дослідження (перший етап) із застосуван- ня методики САMOАЛ, призначеної для вимірювання спрямовано- сті особистості на самореалізацію. Цей тест являє собою опитува- льник із 100 пунктів. До його складу входять 12 шкал: загальна спрямованість на самоактуалізацію, орієнтація в часі, цінності, по- гляд на природу особистості, потреба в пізнанні, креативність (спрямованість на творчість), автономність, спонтанність, самороз- уміння, аутосимпатія, контактність, гнучкість. Ці шкали відповіда- ють виділеним А. Mаслоу характеристикам особистості, що само- актуалізується. Для обробки результатів тесту використовувався ключ, кожен збіг з яким оцінювався в 1 бал. За норму, або середній рівень, бралися оцінки в діапазоні від 45 до 55 балів [Tест по оцен- ке…, 1997].
Другим етапом емпіричного дослідження було вивчення зда- тності студентів до рефлексії. Для цього ми скористалися методи- кою “Двадцять тверджень”, яка належить до нестандартних само- звітів. Створили її M. Кун і T. Mакпартленд для дослідження настановлень особистості на себе [Kohn, Mc Partland, 1954]. Вико- нання завдань за даною методикою зайняло у досліджуваних 12 хвилин, як того й вимагає інструкція до неї.
Відповіді досліджуваних оброблялися за допомогою контент- аналізу, в якому використовувалося вісім суб’єктивних категорій [Яблонська, 2000]: соціальні ролі (“дівчина”, “студентка”, “донь- ка”); зовнішні характеристики (“висока”, “симпатична”, “блондин- ка”); особистісні характеристики (“чесна”, “наполеглива”, “безвід- повідальна”); типологічні характеристики (“холерик”, “терези”);

образи (“квітка”, “сумна усмішка”); потенційне “Я” (“майбутня ма- ти”, “майбутній фахівець”); інтереси, прагнення (“люблю танцюва- ти”, “люблю гуляти”); відображене самоставлення (“подобаюсь іншим”, “мені довіряють”).
Положення про наявність рефлексованого і нерефлексовано- го компонентів у структурі самосвідомості (Дж. Мід, Дж. Болдуїн та ін.) зумовлює використання у контент-аналізі відповідей дослі- джуваних двох макрокатегорій:
⦁    нерефлексований компонент, який охоплює рольові пози- ції, опис зовнішності й типологічні характеристики (так звана анке- тна інформація), що відтворюється індивідом у ході мінімального рефлексивного аналізу та являє собою певні соціально- психологічні штампи у свідомості особистості;
⦁    рефлексований компонент, до складу якого входять осо- бистісні характеристики, що є результатом рефлексивної діяльності і відображають певне самоставлення (можуть бути як позитивної, так і негативної модальності), а також категорії “відображене само- ставлення”, “інтереси, прагнення”, що відображають усвідомлені мотиваційно-ціннісні ставлення індивіда до дійсності [Kohn, Mc Partland, 1954].
Категорії “образи” і “потенційне Я” не належать до жодної макрокатегорії, оскільки образні характеристики та перспективи особистісного розвитку, хоч і є суб’єктивними, проте недостатньо усвідомлені, щоб можна було говорити про рівень розвитку рефле- ксії [Яблонська, 2000].
Потужність рефлексивного компонента в самохарактеристи- ках досліджуваних визначається як інтенсивність рефлексії і вира- ховується за формулою Р/Р+Н, де Р – кількість рефлексивних хара- ктеристик, Р+Н – сума рефлексивних і нерефлексивних характерис- тик, яка може дорівнювати 20, а може й не дорівнювати (коли рес- пондент дає менше самохарактеристик або використовує образи).
Наступним, третім, етапом емпіричного дослідження було складання студентами твору. Після занурення в себе та запуску процесу самоаналізу, як того вимагають тест САМOАЛ та методи- ка дослідження рефлексії, логічним і зрозумілим є подальший ана- ліз досліджуваними власного внутрішнього світу. Для цього їм бу- ло запропоновано написати твір на тему “Якою буде моя сім’я: мої життєві завдання”. Oбробка творів студентів здійснювалася за до-

помогою контент-аналізу, в ході якого опис досліджуваними свого майбутнього в сімейній сфері життя оцінювався за таким парамет- рами:
⦁    ставлення до майбутнього;
⦁    деталізованість завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю (з огляду на кількість життєвих завдань робився висновок про чіт- кість бачення сімейного майбутнього);
⦁    структурованість образу майбутнього в сімейній сфері;
⦁    суб’єктна активність у постановці і вирішенні життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю;
⦁    наявність стратегії їх вирішення;
⦁    цілісність бачення життя, сформованість трансспективи. Саме ці особливості життєвих завдань, на нашу думку, і зу-
мовлюють їх адекватність.
Останнім, четвертим, етапом нашого дослідження був кількі- сний та якісний аналіз отриманих результатів, проведений уже без участі досліджуваних. Під час роботи ми використовували такі процедури: кореляційний аналіз (за Спірменом), аналіз частот, кро- стабуляційний аналіз з використанням коефіцієнта χ2, кластерний аналіз та порівняння середніх для двох незалежних вибірок із вико- ристанням T-критерію Стьюдента. Достатнім рівнем статистичної значущості виявлених відмінностей вважався p  0,05.
Аналі( та інтерпретація отримани0 емпіри#ни0 дани0. Представляючи отримані під час нашого емпіричного дослідження дані, насамперед зазначимо, що повний покроковий аналіз з розго- рнутими цифровими даними наведено в наукових статтях [Кля- пець, 2009; 2010]. У даній роботі ми вважаємо за доцільне презен- тувати лише найбільш значущі та загальні результати.
Отже, за допомогою даних, що містилися у творах студентів, ми виявили дві моделі побудови досліджуваними життєвих за- вдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю. Як видно з рис. 2.18, роз- поділ досліджуваних за кластерними групами приблизно однако- вий (55,6% і 44,4%), що дає змогу порівнювати отримані моделі “самоозадачування”. Добре видно, що друга кластерна група, до якої увійшли 44,4% досліджуваних студентів, характеризується більш позитивним ставленням до свого сімейного майбутнього, більш чітким його баченням. Їхні життєві завдання, пов’язані зі

шлюбом та сім’єю, є більш структурованими, продуманими, відпо- відальними, автономними, взаємопов’язаними з попередніми та наступними життєвими етапами, ніж у першій групі (до складу якої увійшло 55,6% студентів). Mожемо зробити висновок, що життєві завдання студентів другої кластерної групи, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, є більш адекватними, ніж у студентів першої групи.

Значення

1,4

1,2

1,0

0,8

0,6

0,4

0,2

0,0

кількість сімейних завдань
--структурованість
--ставлення до майбутнього
--субєктна активність
--стратегія
--цілісність життя

характеристики життgвих завдань
Рис. 2.18. Mоделі побудови студентами життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю

Статистично значущі відмінності між двома кластерами ми отримали за показниками суб’єктної активності та стратегії. Інші ж особливості життєвих завдань, які не продемонстрували статистич- но значущі зв’язки з кластерною належністю досліджуваних, ми розглядаємо як тенденції, що вимагають перевірки на більшій за обсягом вибірці, але можуть бути враховані й на даному етапі до- слідження.
Як це видно з рис. 2.18, найбільша різниця у двох кластерних групах спостерігається за такими параметрами життєвих завдань, як структурованість образу майбутнього, суб’єктивна активність,

наявність стратегії вирішення та цілісність бачення життя. Tакож виявлено різницю за параметром ставлення до майбутнього. Най- меншу різницю в середніх між двома кластерними групами зафік- совано за таким параметром, як кількість життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю. Oтже, можемо сказати, що кіль- кість життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, не є ви- значальним чинником у процесі структурування майбутнього; важ- ливішими є такі “якісні” характеристики життєвих завдань, як структурованість образу майбутнього, стратегія вирішення життє- вих завдань, цілісне бачення життя та суб’єктна активність.
Ця думка підтверджується результатами інтеркореляційного аналізу особливостей життєвих завдань, що обумовлюють їх адек- ватність. Згідно з результатами аналізу, кількість життєвих завдань (деталізованість образу сімейного майбутнього) не пов’язана із жо- дним іншим параметром, будучи самостійним чинником побудови особистістю сімейних завдань. Проте тісно взаємопов’язаними ви- явилися структурованість образу майбутнього, суб’єктна актив- ність, стратегія та цілісність бачення життя, що дає підстави ствер- джувати, що ці особливості, впливаючи одна на одну, виступають єдиним чинником, який визначає процес структурування майбут- нього особистістю за допомогою побудови життєвих завдань. До них приєднується ставлення до майбутнього, стаючи компонентом цього процесу, обумовлюючи його емоційне тло (ставлення до майбутнього виявилося взаємопов’язаним із суб’єктною активніс- тю, стратегією та цілісністю бачення життя).
Oтримані нами кореляційні зв’язки підтверджують припу- щення, що люди, які позитивно ставляться до сімейного майбут- нього, краще його структурують: їхні життєві завдання відповіда- ють життєвій меті та внутрішнім прагненням, базуються на усвідомленій трансспективі життя, відрізняються більшою розбу- дованістю в плані стратегії та є більш суб’єктними. Велика ж кіль- кість завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, не є обов’язковою умовою успішного самоздійснення в сімейній сфері.
У зв’язку з тим, що адекватність життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, зумовлює успішність самоздійс- нення в сімейній сфері, логічно припустити, що група осіб з адек- ватними життєвими завданнями повинна мати більш високі показ- ники  рефлексії,  спрямованості  на  самоактуалізацію  та  її

компонентів (орієнтація в часі, погляд на природу особистості, по- треба в пізнанні, креативність тощо) порівняно з групою студентів з неадекватними завданнями.
Перевірка цього припущення частково підтвердила нашу гі- потезу: групі, до якої увійшли студенти з адекватними життєвими завданнями, пов’язаними зі шлюбом та сім’єю, притаманний більш високий рівень розвитку рефлексії, спрямованості на самоактуалі- зацію та розвиток таких її компонентів, як спонтанність та орієнта- ція на загальнолюдські цінності, а також середній рівень розвитку гнучкості. Інші компоненти спрямованості на самоактуалізацію не продемонстрували статистично значущого зв’язку із кластерною належністю студентів.
З’ясовуючи зв’язок між особистісними властивостями студе- нтів (рефлексивність, спрямованість на самоактуалізацію і її ком- поненти) та окремими особливостями постановки ними життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, ми встановили, що сту- денти, які мають більш високий рівень розвитку спрямованості на самоактуалізацію, відрізняються цілісним баченням життя і деталі- зованим образом свого сімейного майбутнього. Також було вияв- лено, що студенти з більш високим рівнем розвитку саморозуміння виявляють більшу суб’єктну активність у постановці та вирішенні своїх сімейних завдань. Досліджувані, що мають більш високий рівень розвитку таких компонентів спрямованості на самоактуалі- зацію, як контактність, позитивний погляд на природу особистості, спонтанність та саморозуміння, формують образ майбутньої сім’ї, насичений багатьма деталями. А креативні особистості мають доб- ре усвідомлену трансспективу життя і при постановці життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, краще продумують стра- тегію їх вирішення.
Oтже, такі психологічні особливості, як високий рівень роз- витку рефлексії, спрямованість на самоактуалізацію та розвиток її компонентів, зокрема спонтанності, саморозуміння, орієнтації на загальнолюдські цінності, контактності, креативності, позитивного погляду на природу особистості, а також середній рівень розвитку гнучкості є передумовами побудови адекватних життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, і, у кінцевому підсумку, ефектив- ного сімейного самоздійснення.

Узагальнюючи результати дослідження, самоздійснення осо- бистості в сімейній сфері можна визначити як процес послідовного вибудовування життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, а також розроблення тактики їх розв’язання та її реалізації. Тож життєві завдання є тим механізмом, завдяки якому людина конс- труює сімейне майбутнє і визначає значущі сімейні події. У за- вданнях уточнюються та операціоналізуються шлюбно-сімейні до- магання з урахуванням соціального контексту ставлення оточення, часових вимог, ситуаційних змін. Будучи соціально-психологічним забезпеченням домагань, завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, стосуються всіх їхніх складових і моделюють, таким чином, уяв- лення про майбутнього шлюбного партнера, дітей, себе як шлюб- ного партнера та взаємини всередині родини.
Формування життєвих завдань людини, пов’язаних зі шлю- бом та сім’єю, відбувається шляхом взаємодії вимог соціуму щодо розвитку особистості в сімейній сфері і її смисложиттєвих значу- щих потреб. Неадекватність життєвих завдань особистості пов’язана зі значущими перешкодами в розвитку особистості, коли суб’єктність у процесі становлення травмується.
Найкращі умови для самореалізації членів родини склада- ються в гармонійній сім’ї, яка характеризується спрямованістю на особистісний розвиток своїх членів, наявністю кохання, узгоджені- стю життєвих завдань подружжя, чіткими та проникливими сімей- ними межами як із зовнішнім світом, так і всередині сім’ї.
Неодмінною передумовою ефективного самоздійснення осо- бистості в сімейній сфері є адекватність життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, що обумовлюється рядом параме- трів: ставленням до майбутнього, деталізованістю образу сімейного майбутнього (кількістю життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю) та активним структуруванням майбутнього (до складу цьо- го чинника увійшли структурованість образу майбутнього, суб’єктна активність, стратегія та цілісність бачення життя).
Емпірично отримані моделі “самоозадачування” в сімейній сфері дають підстави стверджувати, що адекватнішими є життєві завдання студентів, яким притаманні більш позитивне ставлення до сімейного майбутнього, більш чітке його бачення. Ці завдання більш структуровані, суб’єктні, продумані щодо шляхів їх вирі-

шення, взаємопов’язані з попередніми та наступними життєвими етапами.
Студенти, чиї сімейні завдання є адекватнішими, характери- зуються більш високим рівнем розвитку рефлексії, спрямованості на самоактуалізацію та розвитком таких її компонентів, як спон- танність, орієнтація на загальнолюдські цінності, а також середнім рівнем гнучкості. З окремими особливостями життєвих завдань ви- явилися пов’язаними такі психологічні особливості, як самороз- уміння, контактність, позитивний погляд на природу особистості та креативність. Oтже, ці особистісні властивості є чинниками ефек- тивного самоздійснення в сімейній сфері.
Oсобистість, здатна до побудови адекватних життєвих за- вдань у шлюбно-сімейній сфері, усвідомлює свої бажання, можли- вості та обмеження і поглиблює розуміння себе; вона спрямована на саморозвиток та розкриття свого потенціалу в сім’ї, спонтанна у шлюбно-сімейних взаєминах, орієнтована на буттєві цінності, кон- тактна, креативна, довіряє своєму шлюбному партнерові і собі, до- сить гнучко реагує на зміни.

⦁    Життεстійкість
як передумова постановки життεвих Завдань
Концептуальні основи дослідження життgстійкості як чинника постановки життgвих завдань. Постановка життєвого завдання – це завжди взаємодія особистості з власним майбутнім, його проектування та моделювання. Створюючи проект власного майбутнього, людина, за T. M. Tитаренко, певним чином структу- рує його та наповнює особистісним смислом. Від того, наскільки повно будуть у життєвих завданнях розгорнуті особистісні інтенції, домагання та прагнення, а також наскільки гармонійно вони будуть вписуватись у сучасний соціальний контекст, тобто від їх адекват- ності, залежать якість життя людини, її задоволеність життям.

Умови, в яких сучасна людина ставить життєве завдання, відшукує власний сенс та визначає напрям власного самоздійснен- ня, навряд чи можна назвати оптимальними та сприятливими для вибудовування “життя власної мрії”, життя відповідної якості, життя, яке задовольняє та приносить щастя.
Дослідження, присвячені проблемі якості життя, доводять, що якість життя людини набувається шляхом перетворення зовні- шнього соціально-економічного, політичного середовища та влас- ної особистості в процесі її життєдіяльності. Визначається психо- логічний зміст цього поняття, що містить як когнітивний (суб’єктивні оцінки задоволеності життям у цілому та окремими його аспектами), так і емоційний (переживання щастя) компоненти, які є важливою психологічною складовою життєдіяльності люди- ни, досягнення нею ціннісно-значущих цілей життя [Баранова, 2005]. У задоволеності життям відображено психологічне ставлен- ня людини до умов життя, характер та ступінь її адаптованості до змін соціального та економічного середовища життєдіяльності, а також суб’єктивні критерії оцінювання цього середовища [Кули- ков, 2000].
Нестабільність соціально-економічної ситуації, перевантаже- ність інформаційного простору, збільшення кількості екологічних катастроф сьогодні є реаліями нашого життя. Tака сувора реаль- ність вимагає від людини знаходити індивідуальні шляхи ефектив- ного існування в екстремальних життєвих умовах та ставити адек- ватні життєві завдання, які, як зазначає T. M. Tитаренко, “сприяють не лише продуктивності, успішності, але й суб’єктивному задово- ленню життям” [Tитаренко, 2007, с. 306]. Oтже, необхідність набу- вати та утримувати бажану якість життя в умовах постійних соціа- льно-економічних та політичних змін вимагає від людини певних здібностей.
Соціально-психологічною передумовою якісного життєвого моделювання можна вважати життсстійкість особистості, що дає можливість людині знайти індивідуальний шлях ефективного життєвого балансування. Життєстійкість (англ. hardiness) – це фун- даментальна особистісна характеристика, що лежить в основі здат- ності особистості долати несприятливі обставини життя. Як особи- стісний конструкт, життєстійкість характеризує міру здатності особистості витримувати стресову ситуацію, зберігаючи внутрі-

шню збалансованість, не знижуючи успішність діяльності. Tаке визначення та розуміння життєстійкості ввів американський екзис- тенційний психолог С. Мадді, спираючись на результати багаторі- чного досвіду дослідницької праці. Отримані ним дані свідчать, що життєві труднощі по-різному впливають на поведінку людей. Де- хто під впливом стресу мобілізується, знаходить резервні особисті- сні ресурси, досягає успіху, а інші, навпаки, впадають у стан апатії, байдужості, намагаються сховатися від нових можливостей, праг- нуть зберегти попередній звичний стан, бояться змінювати хоч- щось [Maddi, Kobasa, 1984; Maddi, 1999].
В основу поняття життєстійкості покладено ідею екзистен- ційної мужності, “відваги бути” (за П. Tілліхом). Tілліх визначає “мужність” як “силу духу, що здатна подолати все те, що перешко- джає досягненню найвищого блага” [Tиллих, 1995, с. 8]. В екзисте- нційній філософії мужність як раціональний та універсальний спо- сіб буття, як мужність бути визначає форму самоствердження особистості, як самоствердження “всупереч” (термін Tілліха). До- слідник стверджує, що людина повинна мати мужність творити, “мужність замінити старе новим – новим, для якого не існує ані норм, ані критеріїв, новим, яке є ризиком і яке є непередбачуваним з позиції старого”[там само, с. 8].
На нашу думку, екзистенційне розуміння мужності підкрес- лює передусім значущість особистісної активності, спрямованої на важку працю задля саморозвитку та самовдосконалення. Мужньою зазвичай вважають таку людину, яка, не маючи надзвичайних здіб- ностей, попри це долає та усуває перешкоди, яка наполегливо пра- цює, щоб розвинути необхідні здібності задля подолання перешкод на шляху до власної успішності та добробуту. Tака людина завжди спрямована на саморозвиток, на самовдосконалення, завжди руха- ється вперед; як каже Ніцше, завжди досягає мети всупереч пере- шкодам.
Здатність мужньо протистояти труднощам, чинити опір- відповідь середовищу в сучасному суспільстві часто асоціюється, як вважає А. Пономаренко, з екстремальністю особистості. Екстре- мальність, яка історично сформувала в людині “геном виживання” в усіх життєвих ситуаціях, “вимагає від людини надзвичайних, перш за все духовних, моральних, психофізичних якостей, які за- безпечують системну дію-відповідь у вигляді мужності подолання,

виваженої розумності” [Пономаренко, 2007 с. 38]. Дослідник за- уважує, що “екстремальність уже не є чимось незвичайним, при- внесеним, скоріше це наш природний супутник життя в системі відносин з природою, суспільством… та з чимось Вищим…” [там само]. Екстремальність як системна дія у відповідь на різні чинни- ки тиску (екстремальність середовища, внутрішній особистісний конфлікт, психічне напруження в ситуації змагання та ін.) має пев- ний набір системних захисно-пристосувальних механізмів вижи- вання.
Tак, у “Новітньому філософському словнику” в статті, яка розкриває зміст екстремальної ситуації, показано, що, аналізуючи різні підходи до вивчення екстремальності, дослідники дійшли ці- кавого висновку. Виявляється, що універсальною ознакою екстре- мальної ситуації є чинник небезпеки, який перш за все пов’язаний із безпосередньою загрозою для здоров’я та життя людини, або та- кий, що ставить під загрозу виконання діяльності задля вирішення життєвих завдань [Грицанов, 2003].
Вивчаючи особливості прийняття рішень в аварійних, поза- штатних ситуаціях, В. Пономаренко дійшов висновку, що інформа- ційна екстремальність ситуації, незапланованість та невизначеність інформації в першу чергу суттєво уповільнюють побудову нових планів дії та процес прийняття рішення. [Пономаренко, 2007]. Уза- гальнюючи, дослідник підкреслює, що саме інформаційна екстре- мальність є найбільш небезпечною та руйнівною для особистості й суспільства в цілому. Саме вона впливає на справді людські якості, цілі та смислотворення життєвих цінностей, на настановлення, Я- концепцію, ставлення людини до себе, до інших, до дійсності.
Сучасне уявлення про екстремальність не має однозначного зв’язку з екстремальністю ситуації, з її небезпечністю для людини. З одного боку, коли людина свідомо взаємодіє з небезпекою, вона завжди отримує певний заряд екстремальності. Але не кожна екст- ремальна ситуація є об’єктивно небезпечною для людини. Реальну небезпеку становлять тільки ті ситуації, які людина не в змозі по- долати сама або навіть з допомогою інших.
Існують ситуації, які несуть у собі ресурс для розвитку осо- бистості і не можуть бути насправді небезпечними. Це ті ситуації, що виникають в умовах навчальної діяльності, а ще пов’язані з конкуренцією чи змаганням, ситуації вибору між декількома фор-

мами поведінки, які вимагають від людини проявити власну само- стійність та ініціативність [Краснянская, 2005].
Від того як людина оцінює ситуацію, наскільки вона для неї є екстремальною, залежить її індивідуальна стратегія взаємодії з не- безпекою. Через індивідуальні особливості сприймання та оціню- вання для кожної людини однакові ситуації наповнені різною мі- рою екстремальності. Одні ситуації оцінюються як складні (наприклад, складання іспитів), при цьому вони можуть мати як негативне, так і позитивне забарвлення; інші ситуації оцінюються як загрозливі (наприклад, керування автомобілем у годину пік для недосвідченого водія) [Грицанов, 2003].
Високий рівень екстремальності часто пов’язаний з різкими життєвими змінами, новими нестандартними умовами, тривалою інтенсивною дією негативних обставин [Малкина-Пых, 2005; Сто- ляренко, 2002]. За таких умов людині необхідно швидко опанувати свою екстремальність, мобілізувати власні ресурси подолання, щоб своєчасно виробити адекватну опір-відповідь загрозливим впли- вам. Якщо людині протягом тривалого часу не вдається мобілізува- ти особистісні ресурси для побудови оптимальної взаємодії із ситу- ацією, вона скоріше за все потрапить у полон руйнівних негативних впливів. Tака затримка може істотно ускладнювати ефективне розв’язання нових, неочікуваних проблем.
Але екстремальність не тільки має різний ступінь вираженос- ті, вона має різні наслідки для людини – чи то негативні, чи то по- зитивні. Отже, викликаючи негативні відчуття, екстремальність актуалізує потребу людини в безпеці. І навпаки, позитивні відчуття актуалізують потребу в нехтуванні цією ж небезпекою [Краснянс- кая, 2005]. Наприклад, надмірна екстремальність, прагнення будь- якою ціною врятуватися від інтенсивних негативних емоцій, ба- жання зняти тривогу та остаточно подолати свій страх часто ведуть до виснаження механізмів психологічного захисту та соціально- психологічної дезадаптації.
Екстремальність як самоствердження дає людині можливість відчути перемогу над власним страхом, здобути чуттєвий досвід, відчути справжню межу між життям і смертю, випробувати в реа- льності таку формулу самоствердження: “Якщо я можу померти, це означає, що Я існую” [Цукерман, Местеров, 1995, с. 85].

Екстремальність як спосіб зняття психологічної напруги мо- же формуватися в умовах життєвої кризи. Кожна життєва криза супроводжується звичайно неприємними, травмівними переживан- нями, внутрішньою тривогою та дискомфортом. Якщо криза досить тривала і адаптаційні ресурси майже вичерпано, людина обирає, як їй здається, “швидкі” засоби зняття психологічної напруги та по- кращення власного емоційного стану. Вона вдається до вживання алкоголю, наркотичних речовин, азартних ігор, ризикованих дій, їзди на великій швидкості, екстремальних видів дозвілля.
Oтже, екстремальність зумовлює готовність особистості ста- вити життєві завдання в непередбачуваних життєвих умовах, гото- вність до надійної реалізації соціальних функцій, відповідальність за вибір напряму саморозвитку та самоздійснення.
У процесі особистісного самоздійснення, коли в людини ви- никає потреба, як зазначає T. M. Tитаренко, структурувати власне майбутнє, коли вона ставить чергове життєве завдання, здатність опановувати власну екстремальність утримує людину, умовно ка- жучи, від двох крайнощів: від прагнення до стрімкого (несвідомо- го) набуття життєвого досвіду і від бажання миттєво позбавитися стресу і психологічної напруги.
Oбидва напрямки самоздійснення не можна вважати оптима- льними з точки зору досягнення бажаної якості життя. Якщо люди- на нехтує небезпекою, свідомо ігнорує труднощі, що виникають на шляху реалізації життєвих планів, а також коли прагне “швидкого” щастя, навряд чи вона буде задоволена власним життям. Tаким чи- ном, при постановці життсвого завдання життсстійкість ви- ступас як внутрішній регуляторний механізм особистісного само- здійснення. Разом з тим, як характеристика адаптаційного потенціалу (за Д. O. Леонтьєвим), життєстійкість здатна розблоко- вувати ресурсні можливості людини під час самореалізації в ситуа- ції життєвої кризи, стаючи при цьому оптимальним механізмом саморегуляції подолання труднощів.
Життєстійкість особистості ґрунтується на трьох настанов- леннях, які визначають взаємодію людини зі світом. Це включе- ність, контроль та прийняття ризику [Mадди, 2005, с. 90]. Наяв- ність цих компонентів перешкоджає виникненню внутрішньої напруженості в стресових ситуаціях, дає змогу стійко опановувати стреси та сприймати їх як менш значущі.

У праці Д. O. Леонтьєва і O. І. Рассказової, присвяченій адап- тації тесту життєстійкості С. Мадді, докладно описано характерис- тики основних настановлень життєстійкості. Tак, наприклад, вклю- ченість визначено як упевненість у тому, що долучення до всього, що відбувається, дає особистості максимальний шанс віднайти для себе щось вартісне та цікаве. Що б не відбувалося навколо, у лю- дини має бути настановлення включеності як усвідомлення того, що життя гідне того, щоб його прожити, незважаючи на жодні об- ставини. Якщо людина має належний рівень включеності, то за скрутних обставин вона не буде замикатися в собі та уникати кон- тактів з оточенням. Людина з розвинутим компонентом включено- сті отримує задоволення від власної діяльності. І навпаки, коли та- кого переконання немає, це породжує почуття відчуженості, перебування “за межами” життя. “Якщо ви почуваєте впевненість у собі і в тому, що світ великодушний до вас, вам притаманна вклю- ченість” [Леонтьев Д. А., Рассказова, 2006, с. 5].
Контроль – це переконаність у тому, що завдяки боротьбі можна вплинути на результат того, що відбувається, навіть якщо цей вплив не є абсолютним і успіх зовсім не гарантовано. Проти- лежним до такої переконаності є відчуття власної безпорадності. Людина з добре розвинутим компонентом контролю відчуває, що самостійно обирає свою діяльність, свій шлях. Tака людина пере- конана, що завдяки ресурсам, які в неї є або яких у неї поки що не- має, але їх можна отримати, вона може впоратися з проблемами, котрі постають на її шляху. Якщо у людини добре виражений ком- понент контролю, вона намагатиметься впливати на події, а не про- являтиме бездіяльність [там само].
Прийняття ризику – це переконаність людини в тому, що все, що з нею трапляється, слугує її розвиткові, який відбувається за рахунок знань, отриманих з досвіду (неважливо – позитивного чи негативного). Людина, яка розглядає життя як спосіб отримання досвіду, готова діяти в умовах, коли немає стовідсоткової гарантії успіху, на свій страх і ризик. Tака людина вважає, що прагнення до буденного комфорту та безпеки дуже збіднює життя особистості. В основу прийняття ризику покладено ідею розвитку завдяки актив- ному засвоєнню знань із досвіду та подальшому їх використанню. Прийняття ризику дає людині змогу вчитися на власному житті,

власному досвіді, а не сподівання на легке, безтурботне життя [там само].
Усі ці настановлення, які визначають життєстійку позицію, дають силу протистояти несприятливим подіям (приймати і творчо їх переробляти), а не уникати труднощів. Людина з вираженою життєстійкою позицією схильна переживати події, що з нею відбу- ваються, як цікаві та радісні, як наслідок особистісного вибору та ініціативи і як найважливіший стимул для засвоєння нового [Maddi, Kobasa, 1984; Maddi, 1999]. Tака людина здатна до ефекти- вної саморегуляції діяльності не тільки в стресових ситуаціях, а й у ситуаціях досягнення успіху в різних сферах життя. Життєстійка людина використовує “гнучку” саморегуляцію, що дає їй можли- вість контролювати власну працездатність, приймати рішення що- до припинення чи продовження діяльності всупереч утомі. Tому життєстійка людина частіше відчуває задоволеність свою працею і, як наслідок, демонструє досить високу ефективність діяльності в різних сферах життя [Леонтьев Д. А., Рассказова, 2006, с. 13].
Люди, в яких сильно виражений компонент включеності, вважають, що найкращий спосіб знайти щось цікаве і цінне для се- бе – це активна участь в усьому, що відбувається навколо. Проти- лежний до цього стан – відчуття незалученості, відчуження – вони сприймають як марнування життя.
Якщо в людини сильно виражений компонент контролю, во- на переконана, що тільки завдяки боротьбі можна впливати на нас- лідки подій, що відбуваються навколо. Почуття власної неспромо- жності переживається нею як марнування сил і часу.
Люди із сильним компонентом ризику найбільше задоволен- ня вбачають у тому, щоб ставати мудрішими, навчаючись на влас- ному досвіді (негативному чи позитивному). Протилежне прагнен- ня, прагнення до комфорту та безпеки, здається їм безглуздим [Мадди, 2005, с. 90].
0тже, життсстійкість як структура настановлень та вмінь с передумовою готовності людини до змін середови=а, не- сподіванок життя.
Oкрім психологічної готовності до непередбаченого, неза- планованого, необхідно мати механізми взаємодії з тими пробле- мами, які виникають під час моделювання власного майбутнього, постановки життєвих завдань. Серед головних людських проблем

існування Е. Фромм називає проблему життя і смерті, самотності і сенсу життя. Успішне опанування проблемності життя дає можли- вість не втрачати сенсу власного існування в найекстремальніших ситуаціях, не піддаватися руйнівному впливу сучасності (за T. M. Tитаренко), приймати екзистенційну тривогу (за Д. O. Леон- тьєвим).
Прикладом конструктивного опанування життєвих трудно- щів можна вважати модель опанування стресу з позицій екзистен- ційної парадигми (С. Mадді). Психологічний зміст цієї моделі по- лягає в тому, щоб змінити стресові обставини таким чином, щоб вони не переходили в напруження. Людина повинна знайти свій спосіб вирішення проблеми, свій сенс. У такому контексті життє- стійка позиція стає точкою відліку, де переробляються стресові об- ставини, де вивільняється енергія для реалізації нових можливос- тей самоздійснення, передумовою творчого перетворення тієї реальності, що викликає страх та стурбованість.
Oсновні механізми життєстійкості спрямовані перш за все на зниження негативного впливу будь-яких стресових чинників, ви- значених  С. Mадді.  Серед  цих  механізмів  Д. O. Леонтьєв  та
O. І. Рассказова називають оцінку життєвих змін як менш стресо- вих, створення мотивації до трансформаційного опанування, підси- лення імунної реакції, підсилення відповідальності щодо викорис- тання практик здоров’я, пошук активної соціальної підтримки, яка сприяла б трансформаційному опануванню. Дія наведених механі- змів життєстійкості дає змогу конструктивно вирішувати пробле- ми, долати несприятливі життєві обставини та життєві труднощі, що постають на шляху самоздійснення особистості.
Життєстійкість як процес опанування містить дві складові: психологічну і діяльнісну. Психологічний компонент передбачає, що розвинута життєстійкість впливає на характер взаємин між людьми. Oсобистість стає більш відкритою, у неї зростає інтерес до навколи- шнього світу та інших людей. Діяльнісний компонент життєстійкос- ті, за С. Mадді, передбачає, що дії людини спрямовані на опанування стресової ситуації, а це також і постійна турбота про своє здоров’я. Tака активність потребує багато сил, наполегливості та відповідаль- ності за власне життя, і саме життєстійкість забезпечує необхідну мотивацію для цього. Ці два компоненти формують систему, яка оберігає людину від непомірної тривоги і втрати здоров’я.

Коли людина змінює суб’єктивне ставлення до труднощів, вона зміщує акценти з особистісного смислу проблеми на особисті- сний смисл її вирішення. Tаким чином, як зауважує Л. А. Алек- сандрова, виникає інший аспект осмислення життєвих труднощів, життєвих проблем і ми маємо справу з усвідомлено зрілою відпо- віддю особистості на виклики життя [Александрова, 2004].
Коли ми змінюємо ставлення до ситуації, то змінюємо й свої уявлення про взаємини між людьми, обумовлені цією ситуацією. У випадку зниження суб’єктивної складності ситуації знижується емоційна напруженість, яка може блокувати дослідницьку та по- шукову активність особистості. Людина спрямовує активність на вирішення, а не на уникнення проблемної або стресової ситуації. Tакож, сприймаючи зміни в характері міжособистісного спілку- вання як менш загрозливі, людина буде спрямована на пошук й отримання соціальної підтримки, а не на уникнення контактів з оточенням.
Пошук активної соціальної підтримки змінює характер взає- мин між людьми. Коли ми надаємо підтримку іншим та отримуємо від них допомогу, розширюється наше розуміння буття. Життя стає більш цікавим, складним, диференційованим. Mи стаємо більш чу- тливими до власних переживань та переживань інших, до власної суб’єктності. Спілкування стає більш відкритим, взаємини буду- ються на почутті поваги, любові та довіри [Tитаренко, Ларіна, 2009]. Oтже, відбувається переусвідомлення складної ситуації, фо- рмування нового її розуміння та розширення власного комунікати- вного контексту.
Когнітивним ресурсом подолання труднощів є здатність оптимально оцінювати життсві трудно=і. Завдяки, оптимальним оцінкам людині вдається зберігати більш-менш позитивний емо- ційний стан у складних життєвих ситуаціях [Дружинин, Ушаков, 2002].
Oптимальності в оцінюванні життєвих ситуацій можна дося- гти різними способами. Наприклад, оптимізм як механізм взаємодії із середовищем дає можливість позитивно оцінювати життєві змі- ни. 0птимістично налаштована людина прагне покращити влас- ний емоційний стан, тому вона часто не завжди реально, але опти- мально з точки зору збереження позитивного емоційного стану оцінює ситуацію. Oптимальна оцінка життєвої ситуації як збалан-

сованість між важкістю ситуації та її суб’єктивною значущістю сприяє внутрішньому балансу, рівновазі і стійкості. Саме досяг- нення внутрішнього спокою та рівноваги дає можливість особисто- сті зосередитися на аналізі причин складної ситуації та пошуку шляхів виходу з неї.
Для формування оптимальної оцінки складних життєвих си- туацій важливо, щоб людина вірила у контрольованість подій, у те, що вона якось може впливати на ситуацію. Віра людини в те, що вона хоч якось впливає на подію, робить досягнення успішного ре- зультату бажаної ситуації більш імовірним та сприяє позитивному ставленню до неї. Але часто віра в контрольованість ситуації є ілю- зорною і тому оцінка ймовірності події може бути помилковою, завищеною або заниженою. Неадекватність суб’єктивних оцінок веде до того, що люди переоцінюють ситуацію. Наприклад, ситуа- ція змагання та конкуренції підвищує віру в контрольованість по- дії, і тому люди переоцінюють значущість досягнення успіху, на- віть коли результат має випадковий характер, наприклад у ситуації азартних ігор [там само].
Необхідність оптимально оцінювати складну ситуацію зумо- влена потребою зняти невизначеність і той емоційний дискомфорт, яким вона супроводжується. Наявність невизначеності, наприклад у ситуації життєвого планування, та її низьку контрольованість людина переживає досить хворобливо. Узагалі-то для кожного з нас є цілком природним покращувати поганий настрій та уникати невизначеності. Якщо невизначеність викликає негативні емоції, то, оцінюючи ситуацію, ми можемо перебільшувати або занижува- ти її значущість. Саме це і дає можливість покращувати власний емоційний стан. Що більша інтенсивність емоційного напруження, то більш актуальним стає формування оптимальної оцінки ситуації [там само].
Tаким чином, оптимальна оцінка життєвих труднощів, усві- домлення того, що попри наші бажання та зусилля існують зовніш- ні чинники, які ми не в змозі контролювати і які можуть завадити реалізації життєвих планів, спрямовують людину на пошук опти- мального рішення складної ситуації та підтримання ефективної міжособистісної взаємодії під час її вирішення. Продуктивність розв’язання цих проблем цілком залежить від таких особливостей пізнавальної діяльності особистості, як рівень рефлексії, гнучкість

у сприйманні життєвих подій, толерантність до невизначеності, усвідомлення труднощів та включення їх у життєвий контекст, зок- рема у сферу міжособистісної взаємодії [Титаренко, Ларіна, 2009]. Від рівня рефлексії, зокрема, залежить швидкість прийняття прави- льного рішення в ситуації невизначеності. Високий рівень рефлек- сії, рівень усвідомлення життя, дає можливість зосередитися на вирішенні складного життєвого завдання, розглядати якомога бі- льше варіантів його реалізації. Люди з розвинутими рефлексивни- ми здібностями зазвичай приймають рішення повільно і виважено [Холодная, 2004]. Тому, напевно, вони більш ретельно аналізува- тимуть життєву ситуацію та підшукуватимуть більш продуктивні стратегій здійснення життєвих планів. Людина з розвинутою реф- лексивністю не буде хапатися за перше-ліпше завдання, яке часто навіяне нашими негативними емоціями та переживаннями. Гнуч- кість сприймання життєвих подій, завдяки якій людини здатна від- носно легко переключатися з однієї діяльності на іншу, дає можли- вість ефективно аналізувати нові, неочікувані ситуації, досить швидко долучатися до розв’язання незапланованих проблем і труд- нощів. Поряд із гнучкістю важливу роль під час моделювання вла- сного майбутнього відіграє толерантність до невизначеності, яка дає можливість звільнитися від звичних стереотипних форм аналізу складної ситуації, зумовлює прийняття у свою свідомість нового, незвичного життєвого досвіду.
Oтже, здатність до трансформаційного опанування життєвих труднощів дає змогу життєстійкій особистості здійснювати ефек- тивне життєве планування з урахуванням складних обставин та можливих проблем у спілкуванні з оточенням.
Роль життgстійкості в моделюванні майбутнього. Побудо- ва життя бажаної якості вимагає творчого проектування, здатності відчувати розрив між очікуваннями і реальністю, а ще, за висловом Д. O. Леонтьєва, “трансформації реальності відповідно до власних очікувань” [Леонтьев Д. А., 2003]. Моделюючи власне майбутнє людина, як підкреслює С. Мадді, завжди робить вибір між двома альтернативами: обирає невідоме (тобто майбутнє, що несе в собі ризик та викликає почуття тривоги непередбачуваного), або обирає незмінність (тобто відтворення минулого, збереження статус-кво, що викликає відчуття провини за втрачені можливості) [Maddi,

1983; 1998]. Від цього вибору залежить спрямованість самоздійс- нення особистості. Якщо людина обирає майбутнє, вона створює певний потенціал, перспективи для розвитку власної особистості; обираючи минуле, людина певним чином намагається “законсерву- ватись”, вважає Леонтьєв.
Досліджуючи   механізми   особистісного   вибору, Д. O. Леонтьєв та O. Ю. Мандрикова доводять, що “безособистісні” вибори зазвичай спираються на ситуативні, скороминущі, випадко- ві передумови вибору. І тільки “істинні” вибори невідомості пере- бувають у просторі нових можливостей, що при цьому відкрива- ються. Oтже, дослідники роблять висновок, що життєстійкість зумовлює готовність вибирати нову, незвичну ситуацію, ситуацію невизначеності на противагу безособистісному вибору або вибору звичної та знайомої ситуації [Леонтьев, Мандрикова, 2005, с. 39].
0тже, життсстійкість визначас готовність до майбут- нього, відкритість новому та забезпечус перспективність само- здійснення особистості.
Вибір невідомого зумовлює специфіку планування особисті- сного часу. Постійний вибір невідомого передбачає здатність лю- дини, її готовність враховувати проблеми, що, ймовірно, можуть виникати в ході реалізації життєвого завдання, та власні ресурсі опанування цих проблем і труднощів. Tут доречним стає проблем- не планування, коли враховуються життєві та особистісні ресурси. Tаке планування має спрямованість із майбутнього в теперішнє, що значно підсилює особистісну рефлексію та позицію “Я” в теперіш- ньому. Oтже, “планування часу в контексті співвідношення мину- лого, теперішнього і майбутнього виступає як функція особистості, що опановує свій час, як спосіб цього опанування, як готовність зберегти віру в себе, коли змінюються обставини в майбутньому, і разом з цим як здатність до вдосконалення себе, свого життя, своєї діяльності” [Абульханова, Березина, 2001, с. 21].
Проблемне планування вимагає від людини достатніх ресур- сів опанування труднощів, пов’язаних із структуруванням часу. Життєве завдання, яке визначається з позицій майбутнього та пер- спектив саморозвитку особистості, потребує визначення строків його реалізації, тривалості. Коли запланований строк реалізації збі- льшується, виникає загроза того, що поставлене завдання може бу- ти не здійсненим. Наслідком подовження запланованих строків ре-

алізації побудованих планів є те, що завдання стає випробуванням. Щоб уникнути страждань через невідповідність у моделі майбут- нього, людині потрібні ресурси для опанування часу.
Враховуючи те, що життєстійкість дає змогу гнучко викорис- товувати адаптаційний потенціал особистості для трансформації різних форм травмівного досвіду в позитивні життєві зміни, ми вважаємо цю особистісну характеристику підґрунтям для трансфо- рмаційного опанування труднощів, пов’язаних із структуруванням часу. Tаке опанування спрямоване на усвідомлення та прийняття актуальної життєвої ситуації, на узгодження власних потенційних можливостей щодо вирішення проблем, пов’язаних із структуру- ванням часу в процесі вирішення конкретного життєвого завдання.
Одним з особистісних ресурсів опанування часу є пережи- вання тривалості, яке дає людині змогу активно коригувати строки вирішення окремого життєвого завдання [Стрелков, 2005]. Кожне життєве завдання планується в часі, прогнозуються строки його реалізації. Окремі життєві завдання людини можуть бути приуро- чені до певних подій у майбутньому. Часто трапляється, що люди- на планує таким чином, що за короткий проміжок часу їй потрібно виконати великий обсяг роботи, і навпаки, на певний період життя вона майже нічого не планує. Оптимальним з погляду зору само- здійснення особистості є збереження збалансованості в структуру- ванні часу. Tобто насиченість життєвих завдань повинна відповіда- ти строкам їх реалізації. Для того щоб поставлене завдання не переходило в довготривалий проект, не поповнювало категорію випробувань, людині потрібно усвідомлювати тривалість кожного завдання і мати терпіння, щоб його реалізувати. Під усвідомленням тривалості мається на увазі знання труднощів та способів їх подо- лання, минулий досвід подолання та очікування закінчення цього процесу. Tривалість є мірою особистісного потенціалу, коли потрі- бно виконати великий обсяг роботи за короткий проміжок часу, остаточно підготувати підґрунтя для очікуваної події, для здійс- нення певного життєвого завдання [там само].
Ефективне структурування часу можливе завдяки викорис- танню такого елемента планування та прогнозування майбутнього часу, як терпіння [Наумова, 2006]. Tерпіння визначається як емо- ційне структурування людиною свого майбутнього часу шляхом виділення різних елементів та наповнення їх різним емоційним та

поведінковим смислом. Це оцінка людиною ресурсів межі свого терпіння, тобто прийняття соціальної реальності в різні періоди майбутнього. Терпіння може мати два різних особистісних смисли. По-перше, терпіння як збереження життєвого ресурсу, щоб вижити. По-друге, терпіння як діапазон надії, очікування, коли терпіння ви- користовується для накопичення життєвого ресурсу, а потім легко переходить у нетерпіння. Терпіння дає змогу зберігати внутрішню рівновагу та спокій при вирішенні важливих для особистості за- вдань.
Терпіння можна розглядати в декількох аспектах. Терпіння як стриманість щодо себе із психологічної точки зору є одним з проявів самодисципліни, коли поведінка підпорядкована свідомому контролю людини (за Н. Д. Левитовим). Стриманість проявляється в таких вольових якостях, як витримка і терплячість. Терпляча лю- дина здатна стримувати прояв сильних емоцій, зокрема радості, злості та гніву. Саме терпимість допомагає долати страждання, дає можливість формувати позитивне ставлення до світу, позитивне бачення дійсності. Терпляча людина залишається чутливою та ем- патійною, тобто здатною до співпереживання, співчуття [Реан, 2000]. Але стриманість і терплячість, на думку С. П. Ільїна, не зав- жди є проявом самодисципліни, вихованості людини, а може відо- бражати інший, протилежний бік особистості – її легкодухість.
Терпіння на емоційному рівні постає як терпимість до фруст- рації, як здатність тривалий час зберігати звичний емоційний стан під тиском життєвих труднощів. Нестача такої терпимості може провокувати різні види адиктивної поведінки, коли людина, змі- нюючи свій психологічний стан, намагається втекти від вирішення життєвих проблем. Прикладом такої поведінки може бути викорис- тання різних хімічних речовин або захоплення такими видами дія- льності, що викликають інтенсивні емоції.
Oтже, люди з низьким рівнем терпимості до фрустрації більш схильні до афективної поведінки у стресових ситуаціях. Брак тер- пимості стає вирішальним у кризові періоди життя, серед яких і неминучі вікові кризи, і переломні, складні події в житті. Під час життєвої кризи нестача особистого ресурсу, нестача терпимості до фрустрації посилюються підвищеними вимогами до людини, її зда- тності регулювати власний психічний стан.

Як бачимо, брак терпимості на емоційному рівні має здебі- льшого негативні наслідки, що проявляються у прагненні позбави- тися негативних переживань будь-якою ціною. Tаке прагнення мо- же призводити або до фатальної бездіяльності, утечі від реального життя, реальних труднощів, або ж до надмірної екстремальності, постійного пошуку штучних труднощів.
Інший аспект терпіння – терпіння як особистісна характерис- тика, що допомагає стійко витримувати життєві випробування, на- полегливо рухатися до поставленої мети.
Виходить, існує дві сторони терпіння. Воно може бути спра- вжнім і несправжнім. Справжнє терпіння – це завжди активність, відповідальність та цілісність. У терплячої людини завжди є цілі, і вона їх наполегливо втілює в життя; вона самостійно приймає рі- шення та відповідає за наслідки таких виборів і рішень [Ключни- ков].
Справжнє терпіння – це цілісне прийняття світу з його плю- сами і мінусами, це вміння людини протистояти тиску з боку сере- довища, здатність не допускати формування стійких негативних емоцій щодо зовнішніх стресів. Головною ознакою терпіння є стій- кий (незалежно від обставин), справжній внутрішній, а не удаваний спокій та доброзичливість щодо інших [там само]. Але терпіння не тотожне безініціативності та безвольній покірності перед обстави- нами і сильною волею іншого. Tерпіння не є пасивністю та безвід- повідальністю.
Несправжнє терпіння проявляється, коли ми імітуємо спокій, а насправді всередині переживаємо шквал почуттів, коли намагає- мося надати обличчю гарного виразу при поганій грі [там само]. Несправжнє терпіння – це завжди конфлікт між нашими настанов- леннями та очікуваннями, між бажаннями і нормами соціуму.
Позитивна сторона терпіння виявляється у здатності людини чекати, не втрачаючи надії. Але це не пасивне очікування на кращі часи, не фантазійна мрійливість, що хтось змахне чарівною палич- кою – і мрія здійсниться. Це активне очікування, коли людина не витрачає власні ресурси на боротьбу з вітряками, а коли вона вико- ристовує час для накопичення власної життєвої енергії, внутрі- шньої сили. Саме таке терпляче ставлення до подій, що відбува- ються,  дає  можливість  ефективно,  з  погляду  оптимального

самоздійснення особистості в соціумі, використовувати власні ре- сурси.
На відміну від когнітивних здібностей планування (аналіз си- туації, співвіднесення варіантів рішення та ін.), якому належить прогностична функція, терпіння виконує регулятивну функцію ви- користання свого потенціалу [Абульханова, Березина, 2001; Нау- мова, 2006]. Tому ми вважаємо, що терпіння дає можливість оби- рати відповідну стратегію самоконституювання: стратегію максимальної мобілізації всіх здібностей та вмінь, стратегію еко- номії адаптаційного потенціалу особистості. Oтже, самопрогнозу- вання, яке ґрунтується на позиції життєстійкості, створює умови для збереження суб’єктивно благополучного рівня задоволеності життям на різних етапах самоздійснення та самореалізації.
Збереження позитивного ставлення до життєвих труднощів, на думку С. Мадді, є однією з функцій життєстійкості. Ми ж, як і Р. Еммонс, вважаємо формування позитивного ставлення до труд- нощів під час постановки життєвих завдань передумовою “стрес- індукованного зростання”. Специфікою такого виду особистісного розвитку є те, що досягнення глибокого і стійкого суб’єктивного благополуччя можливе, незважаючи, а іноді тільки завдяки страж- данню, яке розвиває більшу чутливість до радощів життя [Эммонс, 2004, с. 267].
Утримання позитивного ставлення до якості роботи (задово- леність досягненнями) і до якості життя (задоволеність міжособис- тісними контактами) дає змогу зберігати певний рівень психологі- чного здоров’я під час реалізації життєвих планів. Показником суб’єктивного благополуччя та психологічного здоров’я може бути рівень соціальної фрустрованості, тобто задоволення соціальними досягненнями в головних аспектах життєдіяльності. Oтже, харак- теристикою життєстійкого моделювання майбутнього є оптималь- ність поставлених життєвих завдань і спрямованість на досягнення суб’єктивного благополуччя та психологічного здоров’я.
Ефективність побудови особистих планів, оптимальність по- ставлених життєвих завдань зумовлені перш за все готовністю лю- дини до діяльності в непередбачуваних обставинах, у ситуаціях, коли різко змінюються соціальні вимоги, коли з’являються нові можливості. Готовність до діяльності в непередбачуваних обстави- нах дає змогу активізувати процес трансформації різних форм тра-

вматичного досвіду в позитивні життєві зміни. Tака успішна трансформація відбувається завдяки тому, що людина в непередба- чуваній ситуації спрямовує свої ресурси на вироблення та прийнят- тя рішення, на побудову особистих планів, а не на створення захи- сних стратегій.
Формування готовності до діяльності в непередбачуваних обставинах знаходить відображення в мотиваційно-смисловій сфері особистості, а саме в диспозиціях життєстійкості. Процес трансфо- рмації впливу негативних подій у нові можливості, за С. Мадді, відбувається завдяки розвитку трьох диспозицій життєстійкості, серед яких:
⦁    включеність (відкритість, зацікавленість, соціальна під- тримка), соціальний інтелект;
⦁    контроль (інтернальність), відповідальність;
⦁    виклик (прийняття ризику), готовність до ризику (до дія- льності та прийняття рішення в непередбачуваних ситуаціях).
Підсумовуючи всі наведені вище міркування, можна визна- чити такі соціально-психологічні передумови постановки життєвих завдань, що ґрунтується на засадах життєстійкості:
⦁    побудова моделі майбутнього, обумовлена вибором неві- домого;
⦁    спрямованість на використання ефективних способів структурування часу;
⦁    прагнення досягти суб’єктивного благополуччя та психо- логічного здоров’я.
Виходячи з означених вище концептуальних положень ми сформулювали кілька припущень щодо характеру впливу життє- стійкості на самопрогнозування особистості:
⦁    Життєстійкість актуалізує процес самопрогнозування осо- бистості.
⦁    Життєстійкість сприяє формуванню позитивного ставлен- ня до якості роботи (задоволеність досягнутим) і до якості життя (задоволеність міжособистісними контактами).
⦁    Підвищення ефективності самопрогнозування особистості зумовлено специфікою когнітивної та мотиваційної сфер життє- стійкої особистості.
Oтже, сформованість життєстійкості є умовою для оптималь- ного самопрогнозування особистості, критеріями якого є задово-

лення соціальними досягненнями в провідних сферах життєдіяль- ності, толерантність до невизначеності, готовність до ефективного самопрогнозування та планування майбутнього у складних життє- вих умовах. Mожна вважати, =о життсстійкість як особистіс- на характеристика справляс оптимізувальний вплив на ефектив- ність самопрогнозування і планування майбутнього та зумовлюс постановку адекватних життсвих завдань у складних життсвих умовах.

Організація та проведення емпіричного дослідження ролі життgстійкості в процесі постановки життgвих завдань. Серед основних завдань емпіричного дослідження ми виділили такі:
1) з’ясувати особливості впливу життєстійкості на процес моделю- вання і структурування майбутнього; 2) визначити специфіку по- будови моделі самопрогнозування, що відбувається на засадах життєстійкості.
Вирішення поставлених завдань емпіричного дослідження вимагало розроблення специфічних методів. Tому для діагностики соціально-психологічних передумов постановки життєвих завдань авторським колективом лабораторії соціальної психології особис- тості Інституту соціальної та політичної психології НАПН України було розроблено особистісний опитувальник “Життєві завдання особистості”. Виходячи з припущення, що життєстійкість справляє оптимізувальний вплив на ефективність постановки завдань у си- туації невизначеності та відображається на діяльнісному рівні в особливостях спілкування, ми створили також опитувальник “Са- мооцінка життєстійкості”. За допомогою цього опитувальника пе- редбачалося визначити рівень осмисленості та сформованості якос- тей життєстійкості, що проявляються в спілкуванні.
Tеоретичною базою для створення опитувальника стала кон- цепція особистісних диспозицій С. Мадді. На першому етапі ми визначили властивості життєстійкості, спираючись на такі конс- трукти, як “включеність”, “контроль”, “виклик”. “Включеність” (відкритість, зацікавленість, соціальна підтримка) являє собою ха- рактеристику таких рис спілкування, як емпатія, афіляція та ін. “Контроль”, відповідальність за своїм змістом співвідноситься з інтернальністю Дж. Роттера. “Виклик” (прийняття ризику) ототож-

нюється з готовністю до ризику (до діяльності та прийняття рішен- ня в непередбачуваних ситуаціях).
Методологічною основою для створення методики став опи- тувальник М. Форверга, призначений для самооцінки якостей спіл- кування. Відповідно до завдань дослідження ми модифікували “Опитувальник Форверга на контактність”. Автор визначив основні якості спілкування та представив їх в опитувальнику, який дає мо- жливість оцінити рівень осмисленості та сформованості у дослі- джуваних відповідних якостей спілкування, актуалізацію потреби в подальшому їх розвитку [Семченко, 1998]. Щоб доповнити вихід- ний опитувальник, ми визначили основні характеристики життє- стійкості, а це: емпатія; тепло, повага; щирість, справжність; ініціа- тивність; рішучість; відповідальність; терпіння; оптимістичність; мобільність (див. додаток 2). Результати, отримані за такою емпі- ричною схемою, дали нам змогу виокремити серед досліджуваних групи за рівнем осмисленості та сформованості характеристик життєстійкості в спілкуванні.
Отже, за допомогою створеного нами опитувальника можна визначити, оцінити ресурс, яким володіє особистість для продукти- вної переробки травматичного досвіду в конструктивні життєві зміни. Що вища самооцінка життєстійкості, то більш упевнено бу- де почуватися людина, стикаючись із життєвими труднощами, не- передбачуваними обставинами. Розвинуті якості життєстійкості дають змогу успішно справлятися з тиском, який чинить на особис- тість зовнішнє середовище, активно будувати особисті плани.
Загалом для з’ясування ролі життєстійкості при постановці життєвих завдань особистості та визначення специфіки побудови життєстійкої моделі майбутнього ми використовували такі методики:
⦁    опитувальник “Життєві завдання особистості” (ЖЗО);
⦁    авторський опитувальник “Самооцінка життєстійкості” (див. додаток 2);
⦁    тест життєстійкості, розроблений С. Мадді та адаптова- ний Д. О. Леонтьєвим та О. І. Рассказовою;
⦁    методику діагностики рівня соціальної фрустрованості Л. І. Вассермана (модифікація В. В. Бойко).
На першому етапі емпіричного дослідження ми визначили характер впливу рівня життєстійкості на постановку життєвих за-

вдань особистістю. У дослідженні брали участь 189 студентів, з них 78 хлопців та 111 дівчат віком від 17 до 23 років (2 і 3-й курси юридичного факультету Державної податкової академії). Як мето- дичний інструментарій на цьому етапі були використані вже згада- ні вище методики.
За результатами кореляційного аналізу показників шкал осо- бистісного опитувальника ЖЗО та рівня життєстійкості (для кількі- сної обробки даних використовувався статистичний пакет SPSS) було виявлено значущі обернені кореляції показників за шкалами “Наявність структурування часу”, “Ставлення до майбутнього”, “Суб’єктна активність” та “Стійкість” (табл. 2.11).
Tаблиця 2.11 Результати кореляційного аналізу даних за методикою “Cамооцінка життgстійкості” та Bкалами особистісного
опитувальника ЖЗО

Кореляції Bкал    R Cпірмена
Життєстійкість    Наявність структурування часу    -0,271**
Життєстійкість    Ставлення до майбутнього    -0,264**
Життєстійкість    Суб’єктна активність    -0,275**
Життєстійкість    Стійкість    -0,248**
Примітка: ** p < 0,01.

Негативна кореляція між рівнем життєстійкості і структуру- ванням часу свідчить про те, що чим більший ресурс життєстійкос- ті особистості, тим вища її здатність протистояти жорсткому стру- ктуруванню подій, необхідності підпорядковувати життєві події конкретній часовій перспективі.
Обернений зв’язок життєстійкості з оптимістичним ставлен- ням до майбутнього, з одного боку, вказує та те, що оптимізм, як і життєстійкість, надає особистості впевненості, віри у власні сили. Але, з другого боку, ефективне долання труднощів передбачає аде- кватну оцінку ситуації, з чим оптимізм не завжди узгоджується. На нашу думку, для ефективної постановки життєвих завдань більш конструктивною є адекватна (навіть негативна) оцінка майбутніх

перспектив, аніж оптимістичне (часто нереалістичне) сприйняття власного майбутнього. Tакож було встановлено, що чим більш життєстійкою вважає себе людина, тим менше вона схильна само- тужки організовувати власний життєвий простір. Відчуття своєї життєстійкості, так би мовити життєвої впевненості, дає можли- вість молодій людині активно використовувати життєві шанси (про які докладно пише O. Г. Злобіна в попередніх розділах) під час мо- делювання власного майбутнього.
Негативний зв’язок життєстійкості зі стійкістю як психологі- чною властивістю особистості дає підстави говорити про те, що зі зростанням усвідомлення власної життєстійкості підвищується адаптивність, здатність пристосовуватися до життєвих труднощів. Висока життєстійкість дає можливість пристосовуватися до склад- них ситуацій, що виникають у процесі постановки життєвих за- вдань. Вважаємо, що завдяки здатності до активної взаємодії із життєвими труднощами особистість більш толерантно ставиться до непередбачуваних життєвих змін під час реалізації власних життє- вих завдань.
Tаким чином, отримані дані є підтвердженням того, що жит- тєстійкість оптимізує процес постановки життєвих завдань особис- тістю завдяки адекватній (навіть негативній) оцінці майбутніх пер- спектив, здатності використовувати життєві шанси під час побудови планів на майбутнє та готовності до активного долання перешкод, що трапляються на шляху реалізації життєвих завдань.
На другому етапі емпіричного дослідження було отримано значущі кореляції (для статистичного вивчення зв’язку використо- вувався коефіцієнт рангової кореляції Спірмена) між компонента- ми життєстійкості (включеність, контроль, прийняття ризику) та шкалами ЖЗO, а саме: “Мотивація на досягнення матеріального благополуччя” (r 0,462; p < 0,01), “Наявність структурування часу життя” (r -0,61; p < 0,01), “Ставлення до майбутнього” (r -0,535; p < 0,01), “Суб’єктна активність” (r -0,539; p < 0,01), “Активність” (r -0,474; p < 0,01) та “Стійкість” (r -0,533; p < 0,01) (табл. 2.12). У дослідженні взяли участь 50 студентів 3-го курсу історичного фа- культету Національного педагогічного університету ім. М. П. Дра- гоманова (переважно дівчата, середній вік 20 років). Кількісна об- робка даних проводилася з використанням статистичного пакету SPSS.

Tаблиця 2.12
Результати кореляційного аналізу даних за тестом життgстійкості та Bкалами особистісного опитувальника ЖЗО

Кореляції Bкал    R Cпірмена
Включеність    Наявність структурування часу    -0,442**
Включеність    Ставлення до майбутнього    -0,480**
Включеність    Суб’єктна активність    -0,377**
Включеність    Стійкість    -0,344*
Включеність    Активність-виснажливість    -0,376**
Контроль    Мотивація на досягнення матеріа-
льних цінностей    0,497**
Контроль    Мотивація творчості    -0,307*
Контроль    Наявність структурування часу    -0,448**
Контроль    Ставлення до майбутнього    -0,402**
Контроль    Суб’єктна активність    -0,532**
Контроль    Стійкість    -0,588**
Контроль    Активність-виснажливість    -0,421**
Ризик    Мотивація на досягнення матеріа-
льних цінностей    0,322*
Ризик    Наявність структурування часу    -0,394**
Ризик    Ставлення до майбутнього    -0,337*
Ризик    Суб’єктна активність    -0,454**
Ризик    Стійкість    -0,571**
Ризик    Активність-виснажливість    -0,395**
Примітки: * p < 0,05; ** p < 0,01.

У результаті проведеного емпіричного дослідження специфі- ки постановки життєстійкою молоддю завдань було виділено певні особливості життєстійкого життєвого моделювання. Виявилося, що життєстійкість відіграє вагому роль при виборі першочергового життєвого завдання. Було встановлено, що чим вища життєстій- кість особистості, тим більшого сенсу набувають ті її бажання та домагання, що спрямовані на досягнення матеріального добробуту та комфорту. Роблячи акцент на задоволенні матеріальних потреб, без яких повна самореалізація неможлива, молоді люди з високим рівнем життєстійкості демонструють самостійність та автономність

при постановці життєвих завдань. Було також визначено, що при цьому висока життєстійкість впливає на оцінку майбутнього та підвищує готовність враховувати можливі життєві несподіванки, неприємності й труднощі, тим самим розвиваючи рефлексивне ста- влення до життя взагалі. Висока рефлексія формує у людини на- становлення на те, що жити треба активно, долучатися до якомога більшої кількості подій у теперішньому, безпосередньо включаючи страх майбутнього у модель самоозадачування.
Ефективність постановки життєвого завдання значною мірою залежить від того, кого молода людина вважає відповідальним за власне майбутнє. Висока суб’єктна активність говорить про те, що особистість самостійно визначає життєві завдання, розраховуючи при цьому в першу чергу на свої здібності, власні зусилля задля їх утілення в життя. Tака орієнтація молодої людини, безумовно, сприяє ефективній реалізації життєвих планів, але ігнорування со- ціальних вимог та очікувань може призводити до певної “відірва- ності”, ізоляції особистості в соціумі. Життєстійкість регулює цей зв’язок, підтримуючи відповідний рівень екстернальності, що дає змогу молодій людині балансувати між “так треба”, “так прийнято” і “я цього хочу”, “мені це потрібно”.
На операційному рівні, який характеризує спосіб постановки життєвих завдань, життєстійкість також відіграє вагому роль, регу- люючи характер організації простору самоздійснення людини, її активність та стійкість у визначенні життєвих завдань. Було з’ясовано, що процес постановки життєвих завдань для життєстій- кої молоді відбувається на фоні низької активності. Oтже, молодь з високим рівнем життєстійкості під час планування власного життя більше спрямована на те, щоб максимально пристосовуватися до життєвої ситуації, а не “підкоряти” її за будь-яких обставин.
Висока життєстійкість розширює сприйняття часової перспе- ктиви, сприяє формуванню цілісної моделі самоздійснення молоді. Послаблення спрямованості на жорстке структурування подій по- силює значущість чинника невизначеності майбутнього в процесі самоозадачування. Коли молода людина бачить навколишній світ неперервним у часі, без жорсткого структурування подій, вона має можливість будувати життєві завдання, спираючись однаковою мірою як на минуле, так і на майбутнє. Враховуючи чинник неви- значеності майбутнього в процесі самоозадачування, людина здат-

на ставити життєві завдання з огляду на плин власного життя. Вона здатна інтегрувати досвід минулого і не боїться зазирнути в майбу- тнє, відкрити собі та іншим свої таємні бажання та сміливі плани, будувати такі життєві завдання, завдяки яким стає можливим реалі- зувати своє покликання. Молодь, яка має високу життєстійкість, у своєму життєвому плануванні більшою мірою керується усвідом- ленням невизначеності майбутнього, аніж жорстким сприйняттям часової перспективи, яке ґрунтується на чіткому квантуванні життя на минуле, теперішнє і майбутнє.
Регулювання характеру організації часу відбувається перш за все за рахунок таких компонентів життєстійкості, як контроль та прийняття ризику. Здатність до контролю, віра людини в те, що вона спроможна впоратися з усіма проблемами, котрі можуть ви- никати на життєвому шляху, певним чином позбавляють її необ- хідності чітко планувати своє майбутнє. Здатність активно вплива- ти на життєві події збільшує довіру до плину подій та зменшує доцільність жорсткого структурування часу. Високий рівень при- йняття ризику, що зумовлює готовність людини діяти в неперед- бачуваних умовах, послаблює спрямованість на чітке планування майбутніх подій. Прийняття ризику як готовність отримувати до- свід (чи то позитивний, чи то негативний) не передбачає вибудову- вання конкретних планів.
За результатами дослідження було також встановлено зна- чущий кореляційний зв’язок життєстійкості з рівнем фрустровано- сті соціальних досягнень (r -0,544; p < 0,01). Oтже, що вища життє- стійкість особистості, то нижчий у неї рівень фрустрованості соціальних досягнень. Tобто життєстійка особистість значно біль- шою мірою задоволена власними досягненнями в головних сферах життєдіяльності.
Oтримані дані є підставою говорити про те, що життєстійкі переконання становлять підґрунтя відкритого, вільного плануван- ня, яке дає можливість щоразу використовувати нові, відповідно до актуальної ситуації, способи постановки життєвих завдань. Tака відкритість планування зумовлена безпосереднім впливом життє- стійкості як здатності активно діяти в непередбачуваних ситуаціях, здатності трансформувати життєві зміни в можливості для само- розвитку, а не використовувати звичні, “готові” стратегії самоздій- снення.

Життєстійкість дає змогу досягати певного оптимуму при ви- значенні життєвих перспектив, зберігати баланс між потребами особистості та її домаганнями й прагненнями. Tаке балансування не можна зводити до адаптації в класичному розумінні цього по- няття як пристосування до нових умов, у яких відбувається сенсо- породження, це скоріше постійний пошук автентичних життєвих завдань. Життєстійкі переконання розширюють перспективу осо- бистісної взаємодії зі світом, часову перспективу, уможливлюють співвіднесення минулого, майбутнього і теперішнього, дають змогу охопити цілісним поглядом плин власного життя, що збільшує мо- жливості набуття нового життєвого досвіду
Oтже, життєстійкість виконує регулятивну функцію на етапі сенсопобудови та визначення векторів самоздійснення особистості. Висока життєстійкість робить перехід від одного життєвого етапу до іншого досить природним (це відбувається ніби само по собі), підтримує в цілому високу ефективність планування та самопрог- нозування в ситуації невизначеності, в якій і відбувається процес постановки життєвих завдань.

Життgстійкість як ресурс екологічного самоздійснення молоді. На заваді особистісному самоздійсненню стають численні життєві зміни, які накладають свій відбиток на організацію життя, систему цінностей та їх пріоритетність. Tож в умовах постійних со- ціально-економічних перетворень, коли невизначеність і непередба- чуваність є “звичайними” умовами соціального устрою, успішне са- моздійснення особистості безпосередньо залежить від уміння вчасно та вправно вписатися, улитися в нескінченний плин подій. Приско- рення і стиснення часу життя вимагають від людини постійно при- стосовуватися до тих змін, які відбуваються в трансформаційному суспільстві. І сьогодні для того, щоб побудувати життя бажаної яко- сті, стає все більш актуальним уміння оптимально використовувати власні ресурси, перш за все адаптаційні, певним чином економити життєву енергію. Щоб відчувати задоволення від власного життя, людині потрібно навчитися утримувати постійний баланс життєвої енергії та відшукувати нові способи досягнення бажаної якості жит- тя. Необхідно мати високу життєстійкість, щоб швидко та оператив- но адаптовувати власні домагання та прагнення до мінливих соціа- льних вимог та очікувань. У процесі життєдіяльності життєстійкість,

як зазначає Л. В. Сохань, забезпечує адаптацію особистості до умов життя, що постійно змінюються, збереження і відтворення особисті- сного та енергетичного потенціалів, ціннісних орієнтацій, обраного стилю життя [Сохань, 2010].
Mи розглядаємо життєстійкість як регулятивний механізм процесу постановки життєвих завдань, який дає змогу при моделю- ванні бажаного майбутнього зберігати та утримувати баланс між власними домаганнями, мріями та цілями і реаліями актуальної життєвої ситуації. Узгодження між формою, тим, яким для нас є бажане  майбутнє,  та  його  змістом  і  смислом  є,  на  думку
T. M. Tитаренко, необхідною умовою побудови дієвої моделі май- бутнього та збереження задовільного рівня життя людини, рівня задоволеності власними досягненнями.
У нашому дослідженні ролі життєстійкості в постановці жит- тєвих завдань ми дійшли висновку, що життєстійкість є особистіс- ним потенціалом побудови оптимальної моделі саморозвитку, моде- лі, яка забезпечує постійний пошук автентичних життєвих завдань, максимально наближаючи їх до втілення індивідуальних домагань, прагнень та мрій. Вважаємо, що в життєстійкої людини особистісне самоздійснення проходить досить екологічно, тобто перехід від од- ного життєвого етапу до іншого відбувається в цілому гармонійно, що відображається передусім на збереженні якості її життя під час постановки та реалізації чергового життєвого завдання.
На екологічність самоздійснення впливає здатність життє- стійкої людини ефективно використовувати ресурси структуруван- ня та моделювання власного майбутнього. Oтже, нестача і недос- коналість ресурсів самопрогнозування, структурування та планування майбутнього і є тими перешкодами, які виникають на шляху ефективного самоздійснення особистості, зумовлюючи зро- стання тривоги і страху перед можливими змінами в житті. Oбме- женість ресурсів самопрогнозування “утримує” людину в теперіш- ньому, а іноді в минулому, стримує її особистісне зростання, так би мовити “закриває” для неї майбутнє.
У нашому розумінні екологічне самоздійснення – це таке са- моздійснення, за якого людина досягас максимальної самореалізації в житті, зберігаючи власні життсві ресурси. Умовою такого са- моздійснення с здатність утримувати оптимальний баланс між прагненням до успішної реалізації поставлених життсвих завдань

і необхідністю зберігати власне психологічне здоров’я. Переконані, що підвищення життєстійкості як ресурсу екологічного самоздійс- нення сьогодні є вкрай необхідним для сучасної молоді, яка будує життя бажаної якості в складних, а частіше навіть екстремальних життєвих умовах. На екологічність самоздійснення, безперечно, впливає готовність особистості до конструктивних трансформацій- них процесів. Tака готовність дає змогу зменшити ризик виник- нення емоційного вигорання особистості за рахунок актуалізації особистісних ресурсів самопрогнозування та структурування май- бутнього.
Для того щоб описати зміст екологічного самоздійснення, ми визначили особливості прояву характеристик постановки життєвих завдань молоддю з високим рівнем життєстійкості. Шляхом порів- няльного аналізу було виявлено провідні стильові особливості ор- ганізації життєвого простору молоддю з високим рівнем життє- стійкості. Як критерій для порівняння середніх групових значень показників використовувався t-критерій Стьюдента (при p ≤ 0,05). Нас цікавили тільки значущі відмінності між показниками кожної з трьох груп досліджуваних (рис. 2.19). Розподіл опитуваних, що увійшли до відповідних груп, не є рівномірним: маємо відповідно 9, 14 та 11 осіб. Зважаючи на нечисленність вибірки, отримані дані не можуть претендувати на сувору статистичну значущість, а лише означають найсуттєвіші тенденції та окреслюють перспективний простір для подальшого дослідження проблеми.
Як видно з рис. 2.19, життєстійка молодь демонструє значно вищий загальний рівень життєвої мотивації порівняно з представ- никами інших груп досліджуваних, що може свідчити про готов- ність цієї молоді до структурування власного майбутнього шляхом постановки життєвих завдань та наповнення їх власним особистіс- ним смислом. Висока мотивація до сенсопобудови поєднується в життєстійкої молоді з чіткою артикуляцією та черговістю тих за- вдань, які вона перед собою ставить. Як ми вже зазначали, для життєстійкої молоді особистісної значущості набувають ті життєві завдання, які в першу чергу сприяють досягненню матеріального добробуту і комфорту. Oтже, життєстійка молодь більшою мірою порівняно з молоддю, яка має низький рівень життєстійкості, дбає про задоволення дефіцитарних потреб.

Рис. 2.19. Моделі постановки життєвих завдань Виходячи з теорії мотивації А. Маслоу, саме задоволення цих
потреб забезпечує індивідові відчуття рівноваги, стабільності та безпеки. Адже щоб людина змогла повністю реалізуватися в житті, вона повинна досягти певного балансу між фізіологічними, соціа- льними та психологічними потребами і визначити пріоритети їх реалізації в життєдіяльності. С. Мадді наголошує, що від того, який

спосіб задоволення основних потреб обере особистість, залежить тип особистісного розвитку (див.: [Карпинский, 2002, с. 38]).
На відміну від життєстійкої молоді молодь з порівняно неви- соким рівнем життєстійкості, окреслюючи перспективи свого жит- тя, або ігнорує необхідність самостійного задоволення матеріаль- ного добробуту на даному етапі самоздійснення, визначаючи для себе першочерговим завданням творчу самореалізацію, або гостро переживає депривацію дефіцитарних потреб; утім, необхідність їх задоволення не набуває для неї особистісної значущості, а отже, не включається в зміст моделі бажаного майбутнього.
Матеріальна неспроможність може суттєво обмежувати са- моздійснення молоді. Коли молода людина будує життєві плани та окреслює орієнтири власного майбутнього не за рахунок відмови від необхідного заради досягнення нездійсненного, вона має мож- ливість утримувати баланс між нехтуванням власними потребами і прагненням до самоствердження будь-якою ціною. Тож визначення молоддю за головне життєве завдання досягнення комфорту та ма- теріального добробуту є досить реалістичним та своєчасним з огляду на сучасну соціально-економічну ситуацію в українському суспільстві. Сьогодні саме фінансова спроможність дає людині від- чуття стабільності та безпеки і є однією з умов досягнення належ- ної якості життя.
0тже, для життсстійкої молоді комфорт і матеріальний добробут стають тим актуальним змістовим наповненням ба- жаної моделі майбутнього, =о зумовлюс спрямованість самоздій- снення молодого покоління на досягнення стабільності та захи=е- ності.
Не менш значущими виявилися відмінності щодо бачення життєстійкою молоддю пріоритетних сфер життя, в яких передба- чається розгортання її особистісного потенціалу самоздійснення.
Життєві завдання життєстійкої молоді спрямовані на таку сферу життєдіяльності особистості, як навчання і робота. Здобуття освіти та кар’єрне зростання – ось що цікавить її в першу чергу. Така локалізація життєвих завдань цілком відповідає бажаній мо- делі майбутнього, в якій комфорт та матеріальне забезпечення на- бувають особливої особистісної значущості. На відміну від життє- стійкої молоді молодь з низьким рівнем життєстійкості демонструє певну неузгодженість життєвих завдань з актуальними особистіс-

ними смислами. Наприклад, визначаючи творчість як бажану для себе форму самоздійснення, така молодь бачить реалізацію своїх життєвих завдань у сфері “дружні стосунки”, або, відводячи нале- жне місце в моделі власного майбутнього комфортові та матеріаль- ному добробуту, молоді люди зосереджуються на зміцненні свого здоров’я.
Відповідність життєвих завдань бажаній моделі майбутнього наповнює життя сенсом; як зауважує T. M. Tитаренко, “надає без- посередньому плинові життя певної спрямованості, динамічності, конструктивності” [Tитаренко, 2007а, с. 307]. Kловом, життс- стійка молодь здатна узгоджувати свої життсві завдання з ак- туальними для неї особистісними смислами та спрямовувати вла- сне самоздійснення на здобуття освіти і кар’срне зростання.
Особливістю життєвого моделювання життєстійкої молоді є також у цілому невисокий рівень суб’єктної активності, коли йдеться про реалізацію поставлених завдань. Проявляючи порівня- но низьку особистісну активність, життєстійка молодь у ході реалі- зації життєвих завдань використовує стратегію резервування та економії особистісних ресурсів. Tака життєва стратегія може бути досить продуктивною з огляду на мінливість і тотальну непередба- чуваність життя, коли успішна реалізація життєвого завдання зале- жить від здатності вчасно оцінити власні можливості щодо розв’язання життєво важливих питань. Tак, життєстійка молодь здатна підтримувати досить стабільний рівень активності в ході реалізації життєвих завдань, вчасно “перекладаючи” відповідаль- ність за прийняття життєво важливих рішень на “саме життя”. У такий спосіб їй вдається економити особистісні ресурси для реалі- зації життєвого завдання; вона скоріше відкладе його реалізацію, зберігаючи надію, до кращих часів, аніж прагнутиме успіху будь- якою ціною.
Натомість нежиттєстійка молодь, беручи на себе всю відпо- відальність за реалізацію того чи того життєвого завдання, ризикує зіткнутися з тим, що воно для неї стане непосильним випробуван- ням, а його реалізація принесе більше страждань, аніж задоволен- ня. Для молодої людини, яка впевнена, що успішна реалізація жит- тєвих планів залежить тільки від її здібностей, може стати неприйнятним той факт, що поставлене нею життєве завдання здій- снити не вдалося. Tака людина, прагнучи до реалізації життєвого

завдання за будь-яких умов, ризикує досить швидко вичерпати вла- сні життєві ресурси та дійти до психологічного виснаження.
Зі сказаного виходить, =о порівняно низька особистісна ак- тивність життсстійкої молодь під час моделювання власного життя дас їй можливість використовувати стратегію резерву- вання та економії суб’сктної активності для реалізації життсвих завдань, =о допомагас їй підтримувати відповідний рівень психо- логічного комфорту в процесі самоздійснення.
Ще однією особливістю життєвого моделювання життєстій- кої молоді є песимістичне ставлення до майбутнього. Песимістичні настановлення дають людині змогу сприймати негативні події як такі, що постійно відбуваються і будуть відбуватися в її житті [Ко- гнитивная психология, 2002, с. 156]. Tому для песимістично нала- штованої людини більш природним є усвідомлення непередбачу- ваності майбутнього. Tака людина завжди готова до несподіванок життя, його мінливості. Як зауважує С. Мадді, у майбутньому зав- жди є невідоме, його неможливо передбачити, навіть якщо ми його ретельно плануємо [Мадди, 2005, с. 91].
Можемо припустити, що песимістичне ставлення людини до майбутнього в процесі моделювання свого життєвого шляху дає їй ресурс, потрібний для трансформування реальності відповідно до власних очікувань та водночас угамування невротичної тривоги. Якщо ж людина не здатна усвідомити певну непередбачуваність і непрогнозованість власного майбутнього, якщо вона неадекватно сприймає тривогу, прагнучи до переживання постійної радості та задоволеності життям [Мэй, 2005], то, ставлячи життєві завдання, така людина скоріше за все буде вдаватися до різних форм психо- логічного захисту, аж до невротичного спотворення реальності [Леонтьев Д. А., 2003].
Усвідомлення людиною того, що на шляху самореалізації можуть поставати непереборні труднощі, сприяє більш толерант- ному ставленню до проблем, які виникають під час реалізації по- ставлених життєвих завдань. Коли людина оцінює проблемну ситу- ацію як менш травматичну, вона здатна, переконаний С. Мадді, трансформувати проблеми в можливості, тобто знаходити можли- вості для особистісного розвитку в найскладніших життєвих ситу- аціях. Tрансформаційне опанування труднощів у процесі особисті- сного самоздійснення актуалізує готовність людини до активної

соціальної взаємодії та підтримувальної поведінки, сприяє розвит- кові “соціального почуття” (термін А. Адлера). Спрямованість на відкрите міжособистісне спілкування, на відкритий діалог, за К. O. Черемних, дає можливість під час постановки життєвих за- вдань зберігати певний “кредит довіри” до власного оточення, що підтримує відчуття надійності та стабільності в процесі особистіс- ного самоздійснення. Oтже, певна міра песимістичності людини утримує її від надмірної невротизації щодо перспектив власного майбутнього та спонукає в ході постановки життєвих завдань вда- ватися до проблемного планування [Абульханова, Березина, 2001], безпосередньо включаючи проблеми і труднощі в модель власного майбутнього. Tака людина не боїться ставити складні життєві за- вдання, якими і є завдання саморозвитку та самовдосконалення.
Wе значить, =о готовність життсстійкої молоді до май- бутнього зумовлюс відкритість і діалогічність процесу постанов- ки життсвих завдань, а готовність до трудно=ів – її здатність до проблемного планування часу власного життя. Tакий спосіб постановки надас молоді впевненості при постановці складних життсвих завдань, забезпечус соціальну підтримку під час їх реа- лізації, певним чином зміцнюючи “психологічний імунітет” до життсвих трудно=ів у процесі особистісного самоздійснення.
Важлива відмінність щодо постановки життєвих завдань життєстійкою молоддю проявляється в особливостях організації нею власного часу життя. Tака молодь, досить упевнено почуваю- чись щодо організації життєвого простору самоздійснення, зазви- чай не структурує час життя, не вибудовує жорсткі стратегічні життєві плани, не узгоджує та не упорядковує події свого життя. Аналізуючи постановку життєвих завдань життєстійкою молоддю, можемо зробити висновок, що молоді люди досить стримано став- ляться до необхідності будь-яким чином організовувати свій жит- тєвий простір. Tака “байдужість” до планування і структурування життєвих подій дає людині можливість гнучко коригувати строки постановки та досягнення окремого життєвого завдання. Часто трапляється, що людина планує життя таким чином, що за корот- кий проміжок часу їй потрібно виконати великий обсяг роботи, і навпаки, на певний період життя вона майже нічого не планує. Як ми вже зазначали, збереження збалансованості в структуруванні часу є досить оптимальним з точки зору ефективності самоздійс-

нення особистості. Вважаємо, що, виявляючи стриманість і терпін- ня під час постановки життєвих завдань, людина здатна підтриму- вати задовільну якість свого життя на окремих етапах самоздійсне- ння, а її життєві завдання навряд чи будуть сприйматися при цьому як випробування. Спираючись на такий ресурс планування і про- гнозування часу життя, як терпіння, людина має можливість збері- гати й поповнювати життєвий потенціал, щоб створити і більш- менш чітко окреслити для себе певний діапазон шляхів саморозви- тку та самореалізації [Наумова, 2006].
На відміну від життєстійкої молоді молодь з низьким рівнем життєстійкості досить уважно ставиться до вибудовування власної життєвої перспективи. При цьому, спираючись на запропоновану К. O. Абульхановою і T. M. Березіною типологію життєвих перспе- ктив, можемо стверджувати, що ці молоді люди більшою мірою спрямовані на побудову саме когнітивної життєвої перспективи, ознаками якої є детально побудовані життєві плани, висока струк- турованість майбутнього, окресленість власних майбутніх перспек- тив. Утім, спрямованість на побудову виключно когнітивної перс- пективи ставить під загрозу можливості побудови власне особистісної перспективи [Абульханова, Березина, 2001, с. 37].
Цілком погоджуючись із такими міркуваннями, вважаємо, що зайва зосередженість на вибудовуванні когнітивної життєвої перспективи може відвертати увагу особистості від постановки життєвих завдань, спрямованих на максимальну самореалізацію в житті, досягнення “бажаної ідентичності” [Tитаренко, 2003]. До того ж прагнення нежиттєстійкої молоді все зробити своєчасно, у відведені терміни та в чітко визначеній послідовності може при- зводити до так званої життєвої поквапливості. За висновками К. O. Абульханової, життєва поквапливість не співвідноситься з реальними, об’єктивними обставинами життя. Споглядаючи плин свого життя, людина перебуває в ситуації, як зазначає дослідниця, коли час ніби постійно підстерігає її, ніби вона постійно боїться втратити головне. Напевне, поспішність, поквапливість при поста- новці життєвих завдань можуть негативно впливати на оцінку вла- сного життя. Усвідомлення людиною того, що вона не встигла вча- сно одружитися, отримати освіту, зробити кар’єру, суттєво знижує її самооцінку та задоволеність життям. Oтже, висока життєстій- кість надає життєвої впевненості молодій людині в умовах, у яких

“час наставання подій не визначено, коли немає жорсткої детермі- нації часу” [Абульханова, 2001, с. 25]. І справді, коли людина в процесі самоздійснення не залежить від необхідності постійно ви- значати головні життєві події та їх послідовність, вона здатна більш якісно використовувати час свого життя для досягнення по- вної самореалізації.
Tаким чином, актуалізація в життсстійкої молоді такого елемента планування та структурування часу життя, як терпін- ня, дас змогу утримувати баланс між насиченістю життсвих за- вдань і строками їх реалізації, =о забезпечус адекватний рівень самооцінки та задоволеності власним життям у процесі особис- тісного самоздійснення.
Останньою в переліку наведених особливостей постановки життєстійкою молоддю життєвих завдань є така характеристика, як низький рівень фрустрованості соціальних досягнень. Рівень соціа- льної фрустрованості, тобто задоволеності соціальними досягнен- нями в провідних сферах життєдіяльності, розглядають як показник суб’єктивного благополуччя та психологічного здоров’я особисто- сті. Отже, у молоді з високим рівнем життєстійкості постановка життєвих завдань відбувається на позитивному емоційному тлі, яке, за В. В. Бойко, є однією з умов розгортання інтелектуального потенціалу особистості [Практическая психодиагностика, 2000, с. 160].
Як бачимо, позитивне ставлення до якості свосї роботи, пе- реживання власної успішності в провідних сферах життсдіяльно- сті сприяють розгортанню інтелектуальних ресурсів при поста- новці життсвих завдань та забезпечують відповідний рівень психологічного здоров’я в процесі самоздійснення.
Відтак можна говорити про те, що життєстійкість особистос- ті, зумовлюючи процес постановки життєвих завдань, дає їй змогу будувати життя бажаної якості із збереженням психологічного здо- ров’я під час самоздійснення в соціумі. Суб’єктивна привабливість процесу постановки життєвих завдань та здатність обирати психо- логічно здорові способи їх реалізації є чинниками оптимізації осо- бистісного самоздійснення молоді та надання цьому процесу пев- ної екологічності.
Отже, ідеться про переваги життєстійкої молоді, які досить
“екологічно” наближають її до бажаної якості життя, а це:

⦁    усвідомленість дефіцитарних потреб;
⦁    спрямованість самоздійснення на здобуття освіти та кар’єрне зростання;
⦁    дотримання стратегії резервування та економії суб’єктної активності під час реалізації життєвих завдань;
⦁    упевненість при постановці складних життєвих завдань та відчуття соціальної підтримки під час їх реалізації;
⦁    дотримання балансу між насиченістю життєвих завдань і строками їх реалізації, що забезпечує адекватний рівень самооцін- ки та задоволеності власним життям у процесі особистісного само- здійснення;
⦁    збереження психологічного здоров’я в процесі особистіс- ного самоздійснення.
Механізмами екологічного самоздійснення є здатність жит- тєстійкої молоді:
⦁    підтримувати оптимальний рівень психологічного ком- форту, відчувати безпеку, стабільність та захищеність;
⦁    зберігати власне психологічне здоров’я, підтримувати ві- ру в себе та довіру до оточення під час реалізації життєвих завдань.

⦁    Життεві Завдання як фоpми моделювання майбутнього пpоблемною
молоддю
Поняття проблемної молоді в сучасній соціальній психології не є усталеним і чітко визначеним. У ролі терміна його використо- вують переважним чином як збірне, описове, як таке, що вказує на певну частину молоді, яка має проблеми з долученням до соціаль- ного життя. У західній соціальній психології та соціальній роботі цю молодь визначають як таку, що має зумовлені тими чи іншими соціальними або особистісними причинами відхилення (deviation) від суспільних стандартів, норм у своїй поведінці. У зв’язку із цим

виділяють типи девіантної поведінки і групи молоді, які утворю- ються на основі спільності цієї поведінки [Шибутани, 2002, с. 484– 489; Наркомания …, 1997].
Основні підходи до визначення специфіки проблемної молоді як певного соціально-психологічного явища спираються на аналіз причин, які зумовлюють її існування та відтворення. Такий підхід є панівним у вітчизняній соціології, юридичній психології, культу- рологічних дослідженнях. Зокрема, у соціологічних дослідженнях проблемну молодь розглядають крізь призму соціальної стратифі- кації, її специфічної поведінки (поведінкові дослідження), цінніс- них орієнтацій, впливу соціальних чинників, органічного зв’язку з проблемними сім’ями [Глинский, Афанасьев, 1993; Балакірєва, Яременко, 2001; Проблемні сім’ї…, 2001].
З точки зору юридичної психології проблемну молодь можна визначити як молодіжне кримінальне середовище. У ньому виок- ремлюються окремі групи – зокрема за видами проблемної поведі- нки (наприклад, наркозалежна молодь); за ступенем асоціальності – групи ризикованої поведінки, делінквентна (що порушує норми права) молодь; виділяються схема девіантної поведінки, її рівні відповідно до рівня порушення норм і стереотипів поведінки, осно- вні форми [Харитонов, 2003; Горват, 2003].
У контексті культурологічних досліджень проблемну молодь виокремлюють з-поміж інших субкультурних її формувань [Нєвя- домська, 2004].
Разом з тим проблемну молодь, як і інші соціальні групи, можна досліджувати і у власне людських вимірах та устремліннях у майбутнє. Вона відрізняється від інших не тільки причинними детермінантами життєдіяльності, а й притаманними їй ціннісно- смисловими мотивами, які формують і скеровують її життєву акти- вність у майбутнє. Певними специфічними формами такої цінніс- ної і смислопокладальної активності є життєві завдання. Узагаль- нюючи проведені теоретичні та емпіричні дослідження в молодіжному середовищі, проблемну молодь можна визначити як таку, що має деформовану суб’єктність, унаслідок чого ставить пе- ред собою відповідні життєві завдання, реалізація яких веде до уза- лежненого і узалежнювального способу життя. Це також зумовлює те, що проблемна молодь є носієм і реалізатором деструктивного стосовно себе і свого близького оточення психосоціального капіта-

лу, оскільки порушує загальновизнані соціальні норми поведінки на шкоду собі і суспільству.
За критерієм схильності до проблемної поведінки та ступе- нем її деструктивності щодо особистості і суспільства доцільним є виділення ядра і периферії проблемної молоді. Ядро проблемної молоді, беручи до уваги порушення соціальних норм у суспільстві та відповідно деструктивний вплив, складають молоді люди, які практикують кримінальну поведінку, систематично вживають нар- котичні та психотропні речовини, алкоголь, постійно хворіють на інфекції, що передаються статевим шляхом (ІПСШ), поширюють ВІЛ-інфекцію статевим та ін’єкційним шляхом. До периферії про- блемної молоді слід віднести тих, хто експериментує з алкоголем і наркотиками, схильний порушувати громадський порядок і вести безладне статеве життя.
Слід зазначити, що проблемна молодь формується за рахунок уразливої до негативних явищ молоді, котра становить важливий резерв проблемної молоді, за рахунок якого та весь час поповню- ється. На нашу думку, уразлива молодь має деформований унаслі- док несприятливих сімейних умов виховання й проживання особи- стісний потенціал і за негативних або позитивних соціальних умов і впливів може стати як проблемною, так і звичайною молоддю. Особлива увага до цієї групи зумовлена тим, що саме вона є сере- довищем відтворення та поширення негативних явищ серед молоді і в суспільстві в цілому.
З-посеред проблемної молоді наркозалежна молодь (далі НЗM) є основою і ядром формування інших її груп. Вона становить більшість молоді, що реалізує кримінальну поведінку, бере участь у нарко- і секс-бізнесі, а також становить більшість ВІЛ- інфікованих, які схильні до безладного статевого життя і небезпеч- ного (щодо поширення ВІЛ-інфекції в середовищі ін’єкційних споживачів наркотиків) наркоспоживання. Наркозалежна молодь активно залучає (негативний приклад взаємодії рівний-рівному) до небезпечного життя своє найближче оточення, ефективно поширює проблемну поведінку в молодіжному середовищі.
У цьому контексті продуктивними є підходи до розуміння проблемної молоді як соціального явища з точки зору теорії та практики соціальної роботи [Соціальна робота, 2002; Шанин, 1997]. Власне, сучасні форми соціальної роботи виникли як реакція

на виклики глобалізації суспільного життя. Їхня характерна особ- ливість полягає в трактуванні клієнта як суб’єкта свого власного життя, який через особистісні деформації, незнання та невміння діє всупереч власним інтересам та на шкоду суспільству і тим самим прирікає себе на неминучу поразку. Tому важливим підходом у тлумаченні феномена проблемної молоді є з’ясування цінностей і настановлень особистості, специфіки постановки та реалізації нею своїх власних життєвих завдань.

Особливості постановки життgвих завдань наркозалеж- ною молоддю. Проблемна молодь і її репрезентативна група – нар- козалежна молодь – не є однорідними. Це зумовлює специфіку по- становки життєвих завдань окремими її підгрупами, враховуючи особливості досвіду наркозалежності і ступінь звільнення від неї [Лазоренко, 2007]. Хтось ставить завдання збереження свого нарко- залежного способу життя, хтось усвідомлює органічний зв’язок наркотичного і криміногенного життя, але не в змозі відмовитися від наркотиків і долучається до програм “зменшення шкоди” від вживання наркотичних речовин, зберігаючи свою залежність. Пев- на частина бере участь у світських та релігійних реабілітаційних програмах і відмовляється від вживання наркотиків. У результаті успішної реабілітації молодь приходить до усвідомлення необхід- ності постановки та вирішення важливих життєвих завдань, які во- на оминала в попередні роки свого життя. Від ступеня позитивнос- ті та реалістичності цих завдань багато в чому залежить ефективність їх вирішення, а значить майбутнє цієї молоді і майбу- тнє її найближчого оточення.
Формування життєвих завдань суттєво залежить від попере- днього життєвого досвіду людини. Для наркозалежної молоді це її попередній життєвий досвід залежності. У зв’язку із цим важливо з’ясувати вплив досвіду наркозалежності проблемної молоді на фо- рмування її життєвих завдань, беручи до уваги такі її групи, як вла- сне наркозалежні, ветерани наркозалежності – учасники програм “зменшення шкоди”, що продовжують вживати наркотичні речо- вини, і споживачі наркотичних речовин, які починають нове, твере- зе життя після проходження реабілітаційних програм.
Цей вплив ми розглянемо на основі аналізу життєвих історій проблемної молоді (тих, хто продовжує вживати наркотичні речо-

вини, і тих, хто відмовився від вживання, у тому числі хворих на ВІЛ/СНІД), які були опубліковані в спеціалізованих виданнях. Tа- кож ми будемо спиратися на власний досвід консультативної та психокорекційної роботи з проблемною молоддю в рамках діяль- ності державних і громадських організацій (центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ/СНІД; Всеукраїнська благодійна організація “Час життя плюс”; Інститут проблем наркоманій та наркозлочинності). Основним джерелом для нас є життєві історії різних груп наркоза- лежної молоді: діючих представників НЗM; користувачів нарколо- гічної та психосоціальної допомоги – учасників програм зменшен- ня шкоди від вживання наркотичних речовин; тверезих представників НЗM, що пройшли реабілітаційні програми. Життєві історії НЗM відображено в таких періодичних виданнях, як “MОЗГ. Проект снижения вреда” (www.drugscene.ru), “Ключ. Журнал для потребителей наркотиков и их родителей”, “Информационный дайджест. Программа снижения вреда от употребления наркоти- ков”, журнал “СПИД”. Життєві історії тих, хто не вживає наркоти- ки, розміщені також у спеціальних, крім уже згаданих, збірниках: “Взгляд изнутри”, “Ваше майбутнє – у ваших руках”, “Наша жизнь. Бюллетень Всеукраинской сети людей, живущих с ВИЧ”, “Exit/выход есть…”, у журналі “Mолодость – наше оправдание”.
Вивчаючи життєві історії, ми звертали увагу передусім на ті висловлювання представників цільової групи, які найбільшою мі- рою характеризують особливості їхнього досвіду щодо вирішення життєвого завдання виживання в умовах наркозалежності, зокрема описують життєві кризи, пов’язані з пережитою загрозою смерті, та висловлювання, що характеризують особливості формування жит- тєвих завдань у трьох основних сферах самоздійснення молоді – професійній, сімейній та особистісній. Найбільш яскраві з них про- понуються в наведеному нижче тексті. У визначенні поняття “жит- тєві завдання”, зокрема щодо проблемної молоді, ми спираємося на напрацювання T. M. Tитаренко [Tитаренко, 2007а].
Особливе значення для постановки проблемною молоддю життєвих завдань має попередній досвід залежної поведінки. Прак- тика консультативної роботи з НЗM переконує в тому, що досвід наркозалежності зумовлюється також найважливішим життєвим конфліктом  –  між  потягом  до  життя  і  потягом  до  смерті

(В. Штекель, З. Фройд). Основна соціально-психологічна динаміка життєвого шляху цієї молоді – неусвідомлювана спрямованість у вирішенні цього життєвого конфлікту до смерті, суїцидальна пове- дінка і вмирання. У психоемоційному плані цей шлях представлено палітрою агресивних і депресивних станів, які з точки зору транза- ктного аналізу Е. Берна можуть бути представлені такими базови- ми настановленнями щодо світу, як “Я – благополучний, світ – не- благополучний”; “світ – благополучний, Я – неблагополучний”; “і Я, і світ – неблагополучні”. Ці базові настановлення зумовлюють песимістичну життєву стратегію, вирішення конфлікту на користь смерті, рух особистості назустріч їй, стратегію безуспішної бороть- би із життям і зневіри в ньому, потрапляння, урешті-решт, в обійми смерті. Переважання цієї життєвої стратегії у НЗM є підставою для того, щоб фахівці-наркологи розглядали наркотичну поведінку як суїцидальну.
На противагу цьому потяг до життя тісно пов’язаний з опти- містичним, “здоровим” настановленням благополуччя: “Я благопо- лучний, і світ благополучний”. Це настановлення зумовлює укорі- нення особистості в бутті – радісне, щасливе життя, задоволеність собою і зовнішніми обставинами, навіть якщо вони не є в повній мірі сприятливими.
На жаль, переважною динамікою в житті багатьох представ- ників НЗM є потяг до смерті. У реалізації цього потягу вони прохо- дять різні етапи вмирання – соціального, особистісного, психоемо- ційного і фізичного. Починається цей шлях до смерті з проживання психологічної депривації та фрустрації дитини з боку батьків та рідних, набуття досвіду агресивних та депресивних станів. Потім він продовжується через подолання бар’єрів соціально неприйнят- ного, неможливого, перепон на шляху до соціальної, психічної (душевно-духовної) і фізичної смерті. Перш за все це досвід:
⦁    “кумару”, “ломки”, перебування та лікування в нарколо- гічних диспансерах, психіатричних лікарнях;
⦁    забезпечення своїх потреб антизаконним шляхом – за ра- хунок крадіжок у власних батьків та родичів, участі в кримінальній діяльності, яка дає прибуток (дрібні крадіжки, організована зло- чинність, наркобізнес, секс-бізнес та ін.);
⦁    відбування покарань у місцях позбавлення волі;
⦁    захворювання на туберкульоз і ВІЛ/СНІД, передозування.

“Дивлячись на себе, я розумів, =о до самої смерті я не звіль- нюся від цього жаху і безнадії… Yість разів лікувався в нарколіка- рнях. Багато разів намагався “зіскочити” сам, і вже втратив уся- ку надію. Вен майже не залишилось, уже давно коловся у пах, здоров’я з кожним місяцем ставало все слабшим, “кумару” боявся більше за все на світі. Але найжахливіше діялося в душі. Kтан душі був набагато страшнішим за стан тіла” [Exit…, 2004, с. 35].
“Знайомство з міліцісю почалося рано. На мене заводилися кримінальні справи. З 14 років у мене вдома була зброя – ножі, ша- шка і бойова граната. Через деякий час я потрапив у «бригаду»”. В одній із чергових розборок убили мого друга \горя. Mому було 19 років, а мені – тільки 15. У свосму житті я побачив багато смер- тей друзів та знайомих. 0дних вбили, інші вмерли від наркотиків, а деякі покінчили життя самогубством” [там само, с. 24].
Зустріч зі смертю, перш за все із власною, зумовлює карди- нальну життєву кризу молодої людини. Залежно від того, де відбу- деться ця зустріч, на якому відтинку шляху до смерті, і яким буде вихід із цієї зустрічі, залежить, чи людина загине, чи ж відбудеться радикальне її повернення до життя: “Звичайно, я чудово знала, =о існус ризик інфікування, коли брала в руки чужий шприц. Але мені завжди здавалось, =о це може трапитися з ким завгодно, окрім мене. \ ось коли мені це сказали, я відчула запах смерті…” [Взляд изнутри, 2002, с. 46-47].
Саме з цього поворотного пункту в певної частини НЗM про- кидається потяг до життя. У молодих людей “відкриваються очі”. Життя набуває для них власного сенсу: “Бог втомився дивитись, як я живу в мотлосі і безладі, от Він і дав мені останній шанс у житті. Бог нагадав мені, =о я все-таки колись помру” [там само, с. 39]. Вони починають долучатися до програм світських та релі- гійних реабілітаційних центрів. З цього часу в них виникає потреба в постановці власних життєвих завдань. При цьому як найперше ставиться завдання звільнення від наркотичної залежності.
Досвід показує, що поверхове втручання рідних, лікарів, пси- хологів і психотерапевтів, представників церкви до цієї доленосної зустрічі – реального попередження про смерть, як правило, не має для молодої людини значення; вони не можуть достукатися, докри- чатися чи зачепити її “за живе”. Щоб відбувся цей радикальний поворот, людина повинна дістатися до “власного дна”, щоб, від-

штовхнувшись від нього, почати нове життя. На жаргоні НЗM це означає “вдосталь наїстися лайна”: “Kхаменувшись нарешті й ози- рнувшись назад, я усвідомив, =о пройшло дев’ять років і =о я опу- стився на саме дно, і втратив усе, =о мав” [Наше місто…, 2004, с. 3]. Якщо ж фахівці змогли зачепити людину “за живе” на гли- бинному, підсвідомому рівні і перемкнути напрям її магістрального руху від смерті в бік життя, то в таких непоодиноких випадках вда- ється перехопити занепалу людину ще на певних підступах до цьо- го дна. Далі, за сприятливих умов, можливе звільнення її від зале- жності, реалізація нею власного суб’єктного потенціалу та повернення до нормального життя.
Часто таке “перемикання” відбувається внаслідок інфікуван- ня ВІЛ. Певною відстрочкою від передчасної смерті може стати відбування покарання в місцях позбавлення волі. У зв’язку із цим зрозумілими стають парадоксальні зізнання: “Mос життя – спра- вжнс, повноцінне, =асливе життя – почалося після того, як мені поставили діагноз В\Л. …У мене все тепер на своїх місцях, можли- во, навіть завдяки хворобі… Зараз у мосму житті на першому мі- сці стоїть духовне… Tакож кохання, яке я маю. Я =асливий!” [Взляд изнутри, 2002, с. 20]; “Tоді я почав думати: для чого я жи- ву, невже я закінчу свос життя в лікарні чи тюрмі?”; “Tюрма вря- тувала мене від смерті; усі мої товариші, з якими коловся, уже давно на тому світі!” [Exit…, 2004, с. 27]. Tаким чином, зустріч з реальною загрозою смерті дає шанс молодим людям подолати жит- тєву кризу і розпочати справді нове життя. Перед ними постають нові завдання усвідомленої побудови свого майбутнього, зважаючи на те, що багато часу вже втрачено, а для багатьох ВІЛ-позитивних людей цей час попереду теж означений певною конечністю.
Наведені вище характеристики проблемної молоді і спосіб її життєдіяльності зумовлюють особливості постановки цією молод- дю основних життєвих завдань. Найголовнішим таким завданням є збереження свого наркотичного способу життя, досягнення за до- помогою наркотичного сп’яніння позірної свободи – звільнення від набридлого сімейного оточення та особистісне самоствердження у спільноті проблемної молоді всупереч визнаним нормам суспільно- го життя.
На відміну від тих представників НЗM, хто усвідомив органі- чний зв’язок наркотичних речовин зі смертю і втратою життя, пев-

на її частина ще перебуває в полоні ілюзій, захисних психологічних механізмів, тому ставить собі за завдання утриматись у сфері помі- рного вживання наркотичних речовин і, більше того, виступає за легалізацію легких наркотиків: “Почнімо з того, =о себе наркома- ном не вважаю. Tак, я вживаю наркотики, як=о марихуану так можна назвати… Kому я заважаю, гуляючи з пакетом трави в кишені? Чому я повинен боятися міліції?…Піднімись і стій за свої права! Ні – алкоголізму і важким наркотикам. Tак – легалізації марихуани в Україні” [Поднимись …, 2000, с. 8-9].
Для такої молоді характерне безвідповідальне ставлення до часу свого життя. Як правило, вона живе “тут і тепер”, не пере- ймаючись майбутнім. Для проблемної молоді, що вживає наркоти- чні речовини, життєві події, які зовнішньо схожі на вирішення життєвих завдань, – пошук і знаходження роботи (на короткий час), створення сім’ї, народження дитини – у цілому не є результа- том свідомої постановки і вирішення нею життєвих завдань. Вони перш за все є наслідком впливу близького оточення, зовнішніх ви- падкових обставин – батьків, ситуацій, збігу обставин. Саме тому такі молоді люди не цінують те, що вони отримали “задарма”, без докладання до цього власних зусиль. Вони з легкістю “кидають” і роботу, і сім’ю, і своїх батьків та близьких.
Певна частина “ветеранів” наркоспоживання, як правило хворих на ВІЛ/СНІД і туберкульоз, з іншими супутніми хворобами, що супроводжуються хронічними болями, уже зневірились у своїй спроможності відмовитися від наркотиків (оскільки вживають їх як знеболювальний засіб). Вони не мають підтримки від рідних та ін- ших можливостей здобути кошти для придбання наркотичних ре- човин. Проте вони все ж зацікавлені у власному фізичному вижи- ванні. Саме такі наркозалежні “ветерани” є активними поборника- ми впровадження програм замісної терапії, оскільки завдяки їм мають можливість, як учасники цих програм, безкоштовно отриму- вати наркотичні речовини. Це для них чи не єдиний спосіб продо- вжити своє фізичне існування, перебуваючи в системі вживання психоактивних речовин, що заміщають нелегальні наркотики: “Бу- пренорфін – це як для людини з переламаною ногою милиця: людина все одно залишиться хворою, але їй, звичайно ж, легше. Набагато безпечніше… так як усім відомо: =об знайти гроші на ширку, ку-

повану з рук, – несамохіть станеш криміналом” [Отзывы …, 2003,
с. 150].
Отже, замісна терапія забезпечує баланс виживання у стані систематичного вживання лікарських засобів, що заміщають нар- котичні. Участь у програмах “зменшення шкоди від вживання нар- котичних речовин” формує у проблемної молоді, яка не може з тих чи інших причин не вживати наркотики, усвідомлене життєве за- вдання збереження власного життя шляхом усебічної прихильності до цієї терапії. Tакі програми наркозалежні люди розглядають як важливий засіб забезпечення власного існування. У рамках цього існування вони можуть виконувати ті чи інші соціальні функції – підтримки власного життя (посильна праця, зважаючи на свій фізи- чний стан та необхідність щоденного прийому спеціальних лікар- ських засобів), підтримки сім’ї та дітей у разі, якщо з ними збере- жені якісь стосунки.

Cпецифіка самоозадачування проблемної молоді, яка не вживаg наркотичні речовини. Серед життєвих завдань наркоза- лежної молоді, яка не вживає наркотичні речовини, основними є: отримання професії, кар’єрне зростання; створення сім’ї; особисті- сне (духовне) зростання, пошук та знаходження власного сенсу життя, включаючи актуалізацію потреби передачі власного досвіду виживання в умовах звільнення від залежності та опанування суб’єктного способу життя.
У переважної більшості проблемної молоді, яка відмовляєть- ся від вживання наркотиків, відтак виникає гостре відчуття марно згаяного часу життя, пустки позаду. Постає нагальна потреба, і ре- алізується домагання надолужити втрачене, заповнити своє життя справжніми важливими подіями: “Від першого уколу до сьогодніш- нього дня пройшов значний шмат життя… усе якось пусто. Весь період від 16 до 30 років можна назвати одним словом –
«Nirvana»” [Взляд изнутри, 2002, с. 62]. Tака молодь усвідомлено формує свої життєві завдання, має гостре бажання надолужити втрачене, зважає на реальні труднощі та проблеми, що пов’язані як з вадами власної особистості, так і з настороженим, а часто й воро- жим ставленням з боку оточення.
Оскільки всі наркозалежні набували досвіду реабілітації у відповідних центрах та організаціях, вони усвідомлюють важли-

вість для людини, її виживання в цьому світі саме сфери соціальної допомоги. Tому у сфері професійного самоздійснення переважна більшість цієї молоді ставить собі за життєве, а якщо бути більш точним – смисложиттєве завдання опанування професії перш за все з переліку професій соціальної роботи. Як правило, вони хочуть бути соціальними або медичними працівниками, психологами, юристами, менеджерами громадських нарко- та СНІД-сервісних організацій з тим, щоб надалі працювати у сфері боротьби з епіде- мією ВІЛ/СНІДу: “\ тепер у нас с спільна мета – максимально ло- калізувати цю епідемію… Я хочу і буду працювати” [Взляд изнут- ри, 2002, с. 48]; “Я стала регіональним представником Всеукраїн- ської мережі людей, =о живуть з В\Л/KН\Д, у м. Полтаві. Wе моя робота і, не побоюся цього слова, – мос життя. Я знайшла свос місце і призначення в цьому безумному світі хаосу” [там само, с. 35]; “Працюю я в реабілітаційному центрі, у тому самому, де майже рік тому сама була паціснткою. Нічого не дас мені більшо- го задоволення, ніж самій брати участь у процесі видужання і до- помагати людям починати нове життя” [там само, с. 44]. Tі мо- лоді люди, які мали розвинені лідерські, організаторські здібності і відповідні комунікативні навички, як правило, обирають професії приватного підприємця, комерційну діяльність.
У сімейній сфері (у створенні сім’ї) колишні наркозалежні, особливо ВІЛ-інфіковані, відчувають певні труднощі, оскільки не мали власного досвіду проживання у здорових, благополучних (у соціально-психологічному сенсі) сім’ях: “Я хочу створити сім’ю, але не знаю, як це зробити. Я боюся реакції, оскільки заздалегідь знаю, якою вона буде… Mожливо, мені і не судилося мати дітей” [там само, с. 37]; “Про =о мрію? eочу створити повноцінну родину – спілкуючись у якій кожна людина знас свос місце і готова жерт- вувати заради іншого (але ж я ніколи не бачив повноцінної роди- ни!)” [Ваше майбутнє …, 2005, с. 29].
Зрозуміло, наркозалежність створює певні перепони на шля- ху постановки та вирішення проблемною молоддю життєвого за- вдання створення сім’ї. Досить широкий досвід статевих стосунків під час наркозалежного життя не був та й не міг бути досвідом ін- тимного, близького спілкування. Це зумовлено, на нашу думку, тим, що переважній більшості наркозалежних притаманні психо- травми у близьких стосунках з батьками, так званий феномен “пе-

рерваної любові” (Б. Хеллінгер, Г. Вебер) з боку матері або батька, а то й обох батьків. Tому успішне формування і вирішення цього життєвого завдання проблемною молоддю має включати віднов- лення цього втраченого зв’язку і здатності молодих людей до жит- тя в близьких стосунках.
Досить поширеними серед проблемної молоді є побоювання мати дитину. Особливо вони проявляються у ВІЛ-інфікованої НЗM з огляду на ризики народити ВІЛ-інфіковану дитину та острахи щодо спроможності її виростити (дожити до її повноліття): “Я лов- лю себе на думці, =о хочу… народити =е одного малюка. Але… чи встигну я їх виростити хоча б до підліткового віку…?” [Взляд из- нутри, 2002, с. 18]. Ці переживання не є безпідставними, зважаючи на сказане вище. Якщо людина не має власного дитячого досвіду доброзичливого спілкування з батьками, вона боїться, що не зможе бути люблячою матір’ю чи батьком для власної дитини.
Tому для багатьох молодих людей, що повернулися від нар- козалежності до життя, одним із найважливіших життєвих завдань є подолання власних особистісних проблем та обрання шляху осо- бистісного зростання. Ось іще одне зізнання: “Усе одно залишилося багато комплексів і бар’срів. Я й досі замкнута в собі…. Я звер- таюся по допомогу до фахівців – психологів, психотерапевтів. \ маю надію, =о… знайду душевний спокій, побачу сенс життя” [там само, с. 34].
Дехто з молодих це завдання ставить і вирішує повсякденно: “0сь уже більше трьох з половиною років дві години протягом дня я присвячую тільки собі. Wе заняття самоаналізом і медитацісю, читання філософії або психології, афірмація чи робота за програ- мою Анонімних наркоманів… Wе один із моментів, =о наповнюс мос життя радістю та відчуттям осмисленості. Kвобода і відпо- відальність – ось девіз мого сьогоднішнього життя. Глянувши в обличчя своїй смерті, я сьогодні вчуся бути вдячним і здатним ці- нувати незліченні даності свого існування” [там само, с. 52-53].
Значна частина колишніх наркозалежних, особливо тих, хто пройшов реабілітацію в релігійних центрах, ставить собі за завдан- ня духовне самоздійснення, перш за все у релігійній сфері: “Більше стала приділяти уваги свосму духовному розвитку, зосередившись на самій собі” [Ваше майбутнє …, 2005, с. 30].

Найчастіше молоді люди ставлять перед собою завдання під- вищення фахової кваліфікації (залучаючи власні ресурси та ресур- си громадських, у тому числі релігійних, організацій). Вони беруть участь у терапевтичних групах, групах взаємодопомоги, здобува- ють вищу фахову освіту (медичний працівник, психолог, соціаль- ний працівник, юрист, менеджер з персоналу): “А =е хочу здобути ви=у освіту; вона буде пов’язана або з медициною, психологісю, або з управлінням” [там само, с. 29]. Ця молодь ставить та вирішує завдання участі в психологічних та професійних тренінгах, вивчен- ня іноземних мов, проходження курсів підвищення кваліфікації в системі Mіністерства освіти і науки, молоді та спорту України: “Зараз я … працюю в громадській організації консультантом “рів- ний-рівному” і тренером. У мене далекосяжні плани – стати гар- ним фахівцем і навчати соціальних працівників професійно нада- вати допомогу людям, які живуть з В\Л/KН\Д” [там само, с. 12]; “У мене тепер с плани «на життя» – торік я вступив до універ- ситету «Україна», здобуваю спеціалізацію «фізична реабілітація», стану реабілітологом. Kтавлення до життя в мене – ви=ою мі- рою позитивне. Я навіть іноді думаю: «якби не був позитивним, то не вступив би до університету»” [там само, с. 24]; “Я мрію бути служителем у церкві, служити Богові і людям. Mоя мета – дару- вати радість ближнім” [там само, с. 30].
Наведені вислови із життєвих історій наркозалежної молоді, що вже не вживає наркотичні речовини, переконує в тому, що вона здатна свідомо ставити життєві завдання в основних сферах само- здійснення. Досвід наркозалежності, з одного боку, скеровував її життєву енергію в бік відсторонення від життя, зумовив значні втрати здоров’я, соціальних зв’язків, часу життя, а з другого, забез- печив ефективний процес зворотного стрімкого руху до справж- нього, повноцінного життя. Аналіз життєвих історій проблемної наркозалежної молоді показує, що життєві події, які зовнішньо на- гадують вирішення важливих життєвих завдань, такі як влашту- вання на роботу, створення сім’ї, народження дитини, є для неї не результатом свідомого рішення, а наслідком впливу близького ото- чення та збігу зовнішніх обставин. Для наркозалежної молоді, яка бере участь у програмах “зменшення шкоди від вживання наркоти- чних речовин”, найбільш актуальним є життєве завдання долучен-

ня до участі в замісній терапії і продовження життя шляхом збере- ження прихильності до неї.
У проблемної молоді, яка відмовилася від вживання наркоти- чних речовин, досвід наркозалежності зумовлює формування жит- тєвих завдань у сфері професійного зростання таким чином, що вона обирає професії у сфері соціальної роботи – медичного або соціального працівника, лікаря, психолога, юриста, служителя цер- кви тощо. У сімейній сфері цей досвід зумовлює життєве завдання подолання труднощів та острахів щодо створення сім’ї і народжен- ня дитини. Особливо це стосується ВІЛ-позитивної молоді. В осо- бистісній сфері найважливішими завданнями є розв’язання власних психологічних проблем та забезпечення подальшого особистісного зростання.

⦁    Особливості самооЗадачування проблемної
молоді в порівнянні
З благополучною молоддю
У попередньому розділі було з’ясовано загальні характерні особливості постановки життєвих завдань наркозалежною молод- дю. Безперечним фактом є те, що планування проблемною молод- дю свого майбутнього, особливості постановки нею своїх життєвих завдань суттєво відрізняються від самоозадачування благополучної молоді. Щоб визначити основні відмінності самоозадачування, бу- ло проведено експериментальне дослідження особливостей поста- новки основних життєвих завдань проблемною молоддю, зокрема вживачами наркотичних речовини, які прийняли рішення про участь у реабілітаційних програмах, і ВІЛ-інфікованими, які не вживають наркотики, у порівнянні з благополучною молоддю. З’ясування цих відмінностей передбачає також виявлення співвід- ношення значення окремих життєвих завдань самореалізації молоді в соціумі шляхом визначення їх ієрархії в різних груп молоді.

Для більш детального дослідження постановки життєвих за- вдань проблемною молоддю в конкретних сферах життєдіяльності було сформовано вибірку із числа наркозалежних і ВІЛ- інфікованих молодих людей, які стали учасниками реабілітаційної програми звільнення від наркозалежності в Київській міській нар- кологічній лікарні “Соціотерапія”. Зважаючи на незначну предста- вленість жінок у вибірці проблемної молоді, досліджувалися лише життєві завдання чоловіків (19 представників ВІЛ-інфікованої мо- лоді і 19 наркозалежних).
Щоб виявити особливості у ставленні проблемної і благопо- лучної (студентської) молоді до тих чи інших життєвих завдань, ми вдалися до порівняння чоловіків з числа проблемної молоді (38 осіб) з чоловіками, яких можна віднести до благополучної молоді (теж 38 осіб). Останні випадковим способом були вибрані з дослі- джуваного масиву T. О. Ларіної та В. В. Посохової, які за аналогіч- ною методикою вивчали особливості постановки життєвих завдань студентською молоддю.
У результаті обробки запитань анкети було виокремлено чо- тири життєвих завдання, вирішення яких свідчить про соціальну самореалізацію молодої людини: 1) досягнення матеріальної забез- печеності і комфорту; 2) досягнення влади та успіху; 3) забезпече- ння професійного та особистісного саморозвитку; 4) здобуття осві- ти-самостійності. Крім того, визначено чотири життєвих завдання, які  сприяють  соціальній  самореалізації  молодої  людини:
1) реалізація життєтворчості; 2) створення сім’ї; 3) забезпечення здоров’я; 4) знаходження друзів.
@иттсве завдання досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту. Це завдання (W5)* має на увазі забезпечення матеріаль- ного достатку (речі, гроші, комфорт, задоволення) і передбачає спрямованість активності молоді на досягнення відповідного соці- ального статусу та соціальної свободи особистості і, як результат, задоволеності в цілому власними соціальними досягненнями. Ця шкала об’єднує такі твердження анкети: “У наш час роботу треба обирати радше за зарплатнею, ніж за уподобаннями”; “Комфорт і

* Позначення життєвих завдань латинськими літерами відповідають пода- ним нижче графікам; цифра “5” означає, що середні значення обчислю- ються за п’ятибальною шкалою.

безтурботність – у майбутньому мені більше нічого не треба”; “Го- ловне для мене в майбутньому – це матеріальна забезпеченість”; “Усі хочуть мати престижні речі”; “Для щастя необхідні гроші”.
Як показали результати висловлених ставлень молоді до цих тверджень, вирішення життєвого завдання з досягнення матеріаль- ної забезпеченості і комфорту є більш важливим для проблемної молоді. Середній показник значимості цього завдання для пробле- мної молоді (далі mean 1) становить 3,72 бала*, тоді як для благо- получної молоді середнє значення даного показника (далі mean 2) лише 2,73 бала, при t = 4,55, p ≤ 0,01. Різниця в значимості вирі- шення цього завдання між двома групами молоді має статистично значущий характер. Ïї можна пояснити тим, що проблемна молодь більшою мірою почуває невпевненість у власних силах, своєму майбутньому і вбачає компенсацію цієї непевності у високому рівні матеріальної забезпеченості. На противагу благополучній молоді ВІЛ-інфіковані молоді люди мають знаходити засоби для лікування (не пов’язаного з антиретровірусною терапією, яку вони отриму- ють безкоштовно), а також матеріальні засоби для утримання сі- мей. Наркозалежна молодь має постійну потребу в наркотичних речовинах, що також вимагає значних і постійних матеріальних витрат. Ці нагальні потреби матеріального забезпечення є менш актуальними для благополучної студентської молоді, у якої рівень упевненості в собі і в майбутньому більш високий, а “тили” зазви- чай прикриті батьками.
Якщо порівнювати середні значення життєвого завдання із забезпечення матеріального достатку двох груп проблемної молоді, то слід зазначити, що для наркозалежної молоді це завдання є більш значущим (далі mean 3) й оцінюється в 3,94 бала, тоді як для ВІЛ-інфікованої (далі mean 4) це значення становить 3,39 бала. Різ- ниця між середніми значеннями досить помітна, але не є статисти- чно значущою, хоча й може свідчити про тенденцію переважання значення цього життєвого завдання для наркозалежної молоді по- рівняно з ВІЛ-інфікованою. На наш погляд, це можна пояснити по- требою цієї молоді в наркотичних засобах, зумовленою соціально- психологічною залежністю, невпевненістю у своїй здатності забез-

* Tут і далі середні значення показників наведено за п’ятибальною шка- лою.

печити власне життя. Ця непевність, невизначеність у майбутньому набуває гіпертрофованого вигляду у свідомості наркозалежних, які позірно вважають, що у випадку належної матеріальної забезпече- ності всі їхні проблеми будуть вирішені.
@иттсве завдання досягнення влади та успіху. Це життєве завдання (A5) виражає прагнення молоді досягти успіху, престижу, влади, визнання. Воно окреслюється такими висловами- твердженнями: “Mені дуже хотілося б стати помітною людиною в цьому житті”; “Усі, урешті-решт, прагнуть влади”; “Досягненням є те, що визнають інші”; “У житті мало речей, важливіших за успіх”; “Mіж престижною і цікавою роботою я радше оберу престижну”.
Щодо цього життєвого завдання проблемна молодь демон- струє дещо вищий рівень значущості (mean 1 = 3,33 бала), ніж бла- гополучна молодь (mean 2 = 2,81 бала, при t = 4,55, p ≤ 0,01). Різни- ця між показниками є статистично значущою; її можна пояснити тим, що проблемна молодь більшою мірою, ніж благополучна, спо- дівається вирішувати свої нагальні життєві потреби за рахунок до- сягнення влади та успіху, враховуючи, безперечно, тісний зв’язок владного соціального статусу з можливістю забезпечення інших потреб.
Порівняння значущості цього завдання для ВІЛ-інфікованої і наркозалежної молоді дає змогу виявити незначну різницю між ними (у ВІЛ-позитивних – mean 3 = 3,11 бала, у наркозалежних – mean 4 = 3,32 бала), що не є статистично значущою і свідчить про те, що і ВІЛ-інфіковані, і наркозалежні молоді люди однаково ви- соко цінують владний статус та успішність як засіб забезпечення інших своїх потреб.
@иттсве завдання забезпечення професійного та особисті- сного саморозвитку. Це завдання характеризується мотивацією самоконституювання (D5), яка, на наш погляд, найбільшою мірою визначає прагнення молоді до соціальної самореалізації та особис- тісного самоздійснення. Завдання об’єднує такі твердження: “Я хо- чу багато чого змінити в собі”; “Найголовніше життєве завдання людини – стати професіоналом у своїй справі”; “Сдине справжнє життєве завдання – це пошук себе, самовдосконалення”; “Я думаю, що впливати на власний розвиток дуже важко”; “Життєві труднощі радше перешкоджають моєму розвитку, ніж допомагають”.

Реалізація цього завдання для проблемної молоді (mean 1 = 3,76 бала) є більш значущою, ніж для благополучної молоді (mean 2 = 2,69 бала, при t = 6,95, p ≤ 0,01). Різниця між отриманими пока- зниками сягає трохи більше одного бала і є статистично значущою. Більш високий показник значущості цього завдання для проблем- ної молоді свідчить про більшу важливість в її очах завдання за- безпечення професійного та особистісного саморозвитку, адже во- на через різні обставини в переважній більшості ще не знайшла себе в житті. Натомість благополучна молодь визначилася щодо самореалізації на даному етапі свого життя і це життєве завдання певною мірою нею вже виконується.
Значущість життєвого завдання щодо професійного та особи- стісного самоздійснення для ВІЛ-інфікованої молоді (mean 3) оці- нюється у 3,53 бала, а для наркозалежної (mean 4) – у 3,78 бала. Різниця не є статистично значущою. Проте вона свідчить про біль- шу гостроту цього завдання для наркозалежної молоді, яка помітно активніше, ніж ВІЛ-інфікована, віддається пошуку себе, свого міс- ця в житті. Остання вже пережила життєву кризу і в чомусь визна- чилася щодо пріоритетів життя, хоча й не такою мірою, як благо- получна молодь.
@иттсве завдання здобуття освіти-самостійності (SW5) визначається такими твердженнями: “Думаю, що головне моє за- вдання – учитися”; “Спочатку треба стати на ноги, а вже потім ду- мати про все інше”. Актуальність його вирішення для проблемної молоді (mean 1 = 3,38 бала) є більш значущою, ніж для студентсь- кої молоді (mean 2 = 3,58 бала, при t = 6,36, p ≤ 0,01). Різниця між показниками має статистично значущий характер і видається зро- зумілою з огляду на те, що благополучна молодь уже вирішує за- вдання здобуття освіти, а проблемна лише прагне до цього, усвідо- млюючи необхідність належного рівня освіти для вирішення багатьох інших життєвих завдань.
У своєму прагненні до освіти-самостійності наркозалежна мо- лодь (mean 4 = 3,47 бала) дещо випереджає ВІЛ-інфіковану молодь (mean 3 = 3,31 бала); хоч ця різниця і не є статистично значущою, проте свідчить про певну демонстрацію наркозалежною молоддю своїх намірів і прагнення до соціально схвалюваної поведінки.
Відтак розгляньмо життсві завдання особистісної сфери, спрямовані на забезпечення соціальної самореалізації в соціумі. Се-

ред життєвих завдань можна виокремити такі, які безпосередньо не направлені на соціальну самореалізацію молоді в соціумі, проте суттєво сприяють їй і забезпечують її ефективність. Це такі завдан- ня, як реалізація життєтворчості, створення сім’ї, забезпечення здоров’я, знаходження друзів.
Завдання реалізації життстворчості (C5) описується таки- ми твердженнями: “Я б хотів(-ла) у майбутньому робити улюблену справу, але важливіше заробляти гроші”; “Оскільки я не можу всіх зробити щасливими, я повинен(-на) подбати про себе”; “Mені по- добається допомагати іншим, коли це не заважає кар’єрі”; “Покра- щити світ навіть у чомусь незначному – моє життєве завдання”; “Більшість завдань у житті вимагають насамперед сумлінної праці, а не творчості”.
Рівень прагнення до вирішення завдання життєтворчості у проблемної молоді (mean 1 = 2,49 бала) є суттєво нижчим, ніж у благополучної (mean 2 = 3,30 бала при t = -4,02, p ≤ 0,01). При цьо- му різниця між показниками за цією шкалою є статистично значу- щою. Вона може свідчити про те, що творчий потенціал і здатність його реалізувати в соціально значущій формі у благополучної мо- лоді є більш високими, ніж у проблемної.
ВІЛ-інфікована молодь за шкалою прагнення до життєтвор- чості (mean 3) має 2,63 бала, наркозалежна – дещо менше (mean 4) – 2,33 бала. Різниця не є статистично значущою, але може вказува- ти на певну тенденцію проживання життєвої кризи, пов’язаної з ураженням ВІЛ, мобілізує творчий потенціал особистості до поста- новки та реалізації нею задачі життєтворення.
@иттсве завдання створення сім’ї. Хоча завдання створення сім’ї і відображає вагомий соціальний аспект, проте для особистос- ті воно зазвичай є не так засобом соціальної самореалізації, як сфе- рою облаштування особистого життя і задоволення особистих по- треб. Однак на певному етапі життя вирішення цього завдання суттєво сприяє соціальній самореалізації, соціальному визнанню особистості як такої, що живе відповідно до соціальних норм.
Життєве завдання створення сім’ї (F5) описується такими твердженнями: “Найактуальніше для мене сьогодні – створення сім’ї”; “Сім’я і діти – це поки що не для мене”.
Благополучна молодь (mean 2 = 3,46 бала) майже на півбала випереджає за шкалою цього життєвого завдання проблемну мо-

лодь (mean 1 = 3,04 бала при t = -2,56, p ≤ 0,012). Різниця може бути зумовлена тим, що певна частина проблемної молоді є старшою за віком, тож уже створила сім’ю, і це завдання втратило для неї свою актуальність.
Порівняння груп проблемної молоді виявило, що ВІЛ- інфікована молодь (mean 3 = 2,95 бала), так само як і наркозалежна (mean 4 = 3,06 бала), прагне до створення сім’ї. Слід підкреслити, що прагнення неодруженої проблемної молоді до створення сім’ї все ж є досить вираженим, а відповідні показники становлять три п’ятих від загальних показників шкали оцінки цього завдання.
Mиттсве завдання забезпечення здоров’я (H5) описується в анкеті такими твердженнями: “Життєвий успіх неможливий без доброго здоров’я”; “Молода людина може поки що не замислюва- тися серйозно про своє здоров’я”.
Значущість цього життєвого завдання для проблемної молоді (mean 1 = 3,44 бала) на бал вища, ніж для благополучної (mean 1 = 2,29 бала при t = 10,33, p ≤ 0,01). Ця різниця має статистично зна- чущий характер, що й зрозуміло з огляду на те, що для проблемної молоді завдання збереження здоров’я є смисложиттєвим. Завдання забезпечення здоров’я практично однаковою мірою актуальне як для ВІЛ-інфікованої (mean 3 = 3,42 бала), так і для наркозалежної (mean 4 = 3,37 бала) молоді. Правда, ці завдання різняться за своїм смислом. Для ВІЛ-інфікованої молоді це завдання збереження і підтримки здоров’я в умовах боротьби з вірусом імунодефіциту, боротьби за життя, тоді як для наркозалежних, на нашу думку, – це завдання знаходження наркотичних речовин для підтримки нарко- тичного способу життя та уникнення абстинентного стану.
Mиттсве завдання знаходження друзів (Fr5) визначається за такими твердженнями: “Без друзів я не досягну успіху в житті”; “На першому місці завжди мають бути друзі”.
Значущість вирішення життєвого завдання знаходження дру- зів проблемної молоді (mean 1 = 2,87 бала) є такою ж, як і для сту- дентської молоді (mean 2 = 2,85 бала). Потреба у вирішенні цього життєвого завдання у ВІЛ-інфікованої молоді (mean 3 = 3 бали) є дещо більшою, ніж у наркозалежної молоді (mean 4 = 2,72 бала). Це, на наш погляд, зумовлено тим, що ВІЛ-інфіковані звільнилися від залежності і більшою мірою відчувають потребу в справжніх

друзях, тоді як у наркозалежних поняття дружби обмежується спі- льними інтересами щодо наркоспоживання.
Oтже, найбільші розбіжності у значущості життєвих завдань проблемної і благополучної молоді (рис. 2.20) спостерігаються що- до таких завдань, як забезпечення здоров’я, професійний та особи- стісний саморозвиток. Найбільш близькими за своїм значенням і для проблемної, і для благополучної молоді є життєве завдання знаходження друзів.

3,75

3,50

3,25

3,00

2,75

2,50

2,25
--
проблемна молодь
благополучна молодь

W5    A5
--D5    C5
--F5    H5
--Fr5
--SW5

Рис. 2.20. Співвідношення показників значущості життєвих завдань проблемної і благополучної молоді

Певні відмінності в значущості життєвих завдань між ВІЛ- інфікованою і наркозалежною молоддю (рис. 2.21) виявлено щодо таких завдань, як досягнення матеріальної забезпеченості і комфо- рту, забезпечення професійного та особистісного саморозвитку, реалізація життєтворчості, знаходження друзів. Однаковою мірою актуальним для обох підгруп проблемної молоді є завдання збере- ження здоров’я.

4,00

3,50

3,00

2,50

2,00
--ВІЛ-поЗитивні наркоЗалежні

W5    A5
--D5    C5
--F5    H5
--Fr5
--SW5

Рис. 2.21. Співвідношення показників значущості життєвих завдань ВІЛ-інфікованої і наркозалежної молоді

Аналіз іgрархічного співвідношення життgвих завдань проблемної та благополучної молоді. Порівняння значущості

життєвих завдань цих категорій досліджуваних говорить про біль- шу гостроту для проблемної молоді основних життєвих завдань самореалізації в соціумі. У той час як благополучна молодь покро- ково планує та вирішує свої основні завдання, проблемна молодь, яка згаяла час життя, має наздоганяти упущене (ВІЛ-інфікована); вона демонструє певні деформації в розумінні значущості і пріори- тетності тих чи інших життєвих завдань, має завищені оцінки влас- ного потенціалу щодо їх реалізації (наркозалежна), що зумовлено її залученням до систематичного наркоспоживання.
Аналіз рейтингів значущості життєвих завдань проблемної і благополучної молоді показує, що найбільш важливими життєвими завданнями для проблемної молоді є забезпечення особистісного та професійного саморозвитку (D5) – 3,76 бала, досягнення матеріа- льної забезпеченості і комфорту (W5) – 3,72 бала, здоров’я (H5) – 3,44 бала. Найнижчі показники характеризують завдання з реаліза- ції життєтворчості (C5) – 2,49 бала.
Найбільш значущими життєвими завданнями для благополу- чної молоді є створення сім’ї (F5) – 3,46 бала і реалізація життєтво- рчості (C5) – 3,30 бала. Найнижчі показники у завдання забезпе- чення здоров’я (H5) – 2,29 бала. У цьому плані рейтинги життєвих завдань проблемної і благополучної молоді суттєво різняться. При цьому деякі середні показники значущості життєвих завдань про- блемної молоді, таких як забезпечення здоров’я, особистісний та професійний саморозвиток, здобуття освіти-самостійності, досяг- нення матеріальної забезпеченості, досягнення влади-успіху, є по- рівняно вищими, ніж у благополучної, і навпаки, у благополучної молоді вища значущість таких життєвих завдань, як реалізація життєтворчості і створення сім’ї.

Аналіз іgрархічного співвідношення життgвих завдань ВІЛ-інфікованої і наркозалежної молоді. Розгляд тенденцій у співвідношенні рейтингів значущості життєвих завдань цих катего- рій досліджуваних показує, що у ВІЛ-інфікованих найбільш зна- чущими є завдання забезпечення особистісного та професійного саморозвитку (D5) – 3,53 бала, забезпечення здоров’я (H5) – 3,42 бала і досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту (W5) – 3,35 бала. Найнижчі показники у завдань реалізації життєтворчо-

сті (C5) – 2,63 бала, створення сім’ї (F5) – 2,95 бала, знаходження друзів (Fr5) – 3 бали).
Найбільш значущими життєвими завданнями для наркозале- жної молоді є досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту (W5) – 3,94 бала і забезпечення особистісного та професійного са- морозвитку (D5) – 3,78 бала. При цьому слід пам’ятати про специ- фічність змісту цих завдань і підпорядкованість їх забезпеченню наркотичного способу життя.
Найнижчі показники пов’язані з такими життєвими завдан- нями, як реалізація життєтворчості (C5) – 2,33 бала і знаходження друзів (Fr5) – 2,72 бала.
Як бачимо, спільним значущим життєвим завданням для ВІЛ-інфікованої і наркозалежної молоді є забезпечення здоров’я, хоча смисли, які закладаються в це завдання представниками кож- ної із двох груп проблемної молоді, суттєво різняться. Для ВІЛ- інфікованих це збереження життя шляхом долучення і прихильнос- ті до антиретровірусної терапії, а для наркозалежних це в основно- му забезпечення систематичного наркоспоживання, що має на меті уникнення абстинентного стану. При цьому слід зазначити, що такі життєві завдання, як забезпечення особистісного і професійного саморозвитку, досягнення влади-успіху, досягнення матеріальної забезпеченості, є більш значущими для наркозалежної молоді (вра- ховуючи специфіку її способу життя), ніж для ВІЛ-інфікованої. У той же час завдання реалізації життєтворчості є більш значущим для ВІЛ-інфікованих. Що ж до інших завдань, то їхня значущість перебуває приблизно на однаковому рівні.
У результаті проведеного аналізу виявлено значну статисти- чно значущу різницю у співвідношенні окремих життєвих завдань проблемної і благополучної молоді. Встановлено також певні (ста- тистично незначущі) відмінності між життєвими завданнями різних груп проблемної молоді. Для неї найбільш значущими є завдання забезпечення особистісного та професійного саморозвитку, досяг- нення матеріальної забезпеченості і комфорту, здоров’я, тоді як для благополучної молоді – це завдання створення сім’ї і реалізація життєтворчості. Найменшим показником у проблемної молоді ха- рактеризується завдання з реалізації життєтворчості, а у благопо- лучної – забезпечення здоров’я.

Для ВІЛ-інфікованої молоді найбільш значущими виявилися завдання забезпечення особистісного та професійного саморозвит- ку, підтримання здоров’я, досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту. Найнижчі показники у завдань реалізації життєтворчос- ті, створення сім’ї, знаходження друзів. Найбільш значущими жит- тєвими завданнями для наркозалежної молоді є досягнення матері- альної забезпеченості і комфорту, особистісний та професійний саморозвиток. Найнижчі показники у таких життєвих завдань, як реалізація життєтворчості і знаходження друзів. Це свідчить про те, що значна частина проблемної молоді ставить перед собою завдання реалізації свого людського потенціалу, проте не має для цього достатніх можливостей, а тому потребує допомоги суспільства.
У цілому виявилося, що життєві завдання самореалізації в соціумі мають більшу гостроту для проблемної молоді порівняно із благополучною її частиною. Для більш глибокого розуміння особ- ливостей самоозадачування проблемної молоді було важливо порі- вняти взаємозв’язки між життєвими завданнями проблемної і бла- гополучної молоді. Щоб виявити особливості цих взаємозв’язків, було проведено кореляційний аналіз виокремлених вище чотирьох основних життєвих завдань у сфері соціальної самореалізації моло- дої людини [Лазоренко, 2010, с. 140-141]. Ідеться про такі завдан- ня: досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту (Wants), досягнення влади та успіху (Ambitions), професійний та особистіс- ний саморозвиток (Development aspirations), здобуття освіти- самостійності (Study-Work). Крім них, аналізувалися чотири жит- тєві завдання, які забезпечують особистісну самореалізацію моло- дої людини. Це завдання реалізації життєтворчості (Creative aspirations), створення сім’ї (Family), забезпечення здоров’я (Health), знаходження друзів (Friends). За результатами опитування проблемної і благополучної молоді та на основі аналізу отриманих даних було проведено кореляційний аналіз життєвих завдань до- сліджуваних категорій респондентів, у тому числі життєвих за- вдань двох груп проблемної молоді – ВІЛ-інфікованої і наркозале- жної (табл. 2.13; 2.14).

Tаблиця 2.13
Кореляція життgвих завдань проблемної і благополучної молоді

    
Cтворення сім’ї    Здобуття осві- ти, самостійно- сті    
Забезпечення здоров’я    
Знаходження друзів    Досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту    
Досягнення влади та успіху    Професійний та особистіс- ний самороз- виток    Реалізація життgтворчос- ті
1роблемна молодь
Створення сім’ї    1    0,191    -0,129    -0,215    0,210    0,134    0,308*    -0,321*
Здобуття освіти,
самостійності    0,191    1    0,053    0,155    0,254    -0,086    0,384**    0,248
Забезпечення
здоров’я    -0,129    0,053    1    0,067    0,411**    0,041    -0,129    -0,132
Знаходження
друзів    -0,215    0,155    0,067    1    0,042    -0,083    -0,127    0,188
Досягнення матеріа-
льної забезпеченості і комфорту    0,210    0,254    0,411**    0,042    1    0,313*    0,159    -0,337*
Досягнення влади
та успіху    0,134    -0,086    0,041    -0,083    0,313*    1    0,027    -0,216
Професійний та осо-
бистісний самороз- виток    0,308*    0,384**    -0,129    -0,127    0,159    0,027    1    -0,110

Реалізація життєтвор-
чості    -0,321*    0,248    -0,132    0,188    -0,337*    -0,261    -0,110    1
2лагополу#на молодь
Створення сім’ї    1    -0,226    -0,157    -0,166    -0,158    0,007    -0,140    0,119
Здобуття освіти,
самостійності    -0,226    1    0,212    0,202    0,085    0,289*    0,124    0,095
Забезпечення
здоров’я    -0,157    0,212    1    0,158    -0,221    -0,091    -0,004    -0,010
Знаходження
друзів    -0,166    0,202    0,158    1    0,280    -0,116    -0,128    0,021
Досягнення матеріа-
льної забезпеченості і комфорту    -0,158    0,085    -0,221    0,280    1    0,318*    -0,164    -0,255
Досягнення влади
та успіху    0,007    0,289*    -0,091    -0,116    0,318*    1    -0,137    -0,019
Професійний та осо- бистісний самороз-
виток    -0,140    0,124    -0,004    -0,128    -0,164    -0,137    1    0,576**
Реалізація життєтвор-
чості    0,119    0,095    -0,010    0,021    -0,255    -0,019    0,576**    1
Примітка: *Кореляції, значущі на рівні 0,05.
**Кореляції, значущі на рівні 0,01

Tаблиця 2.14
Кореляція життgвих завдань ВІЛ-позитивної і наркозалежної молоді

    
Cтворення сім’ї    Здобуття осві- ти, самостійно- сті    
Забезпечення здоров’я    
Знаходження друзів    Досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту    
Досягнення влади та успіху    Професійний та особистіс- ний самороз- виток    Реалізація життgтворчос- ті
345-по(итивна молодь
Створення сім’ї    1    0,007    0,112    -0,030    0,368    0,065    0,094    -0,253
Здобуття освіти,
самостійності    0,007    1    0,117    0,418    0,296    -0,082    0,517*    0,210
Забезпечення
здоров’я    0,112    0,117    1    0,013    0,414    -0,037    0,050    -0,470*
Знаходження
друзів    -0,030    0,418    0,013    1    -0,183    -0,450    0,266    0,404
Досягнення матеріа-
льної забезпеченості і комфорту    0,368    0,296    0,414    -0,183    1    0,113    0,174    -0,452
Досягнення влади
та успіху    0,065    -0,082    -0,037    -0,450    0,113    1    0,094    -0,188
Професійний та осо-
бистісний самороз- виток    0,094    0,517*    0,050    0,266    0,174    0,094    1    0,055

Реалізація життєтвор-
чості    -0,253    0,210    -0,470*    0,404    -0,452    -0,188    0,055    1

Наркозалежна молодь
Створення сім’ї    1    0,285    -0,320    -0,299    0,032    0,199    0,442    -0,422
Здобуття освіти,
самостійності    0,285    1    0,110    0,165    0,248    -0,020    0,018    0,421
Забезпечення
здоров’я    -0,320    0,110    1    0,240    0,351    -0,082    -0,383    0,208
Знаходження
друзів    -0,299    0,165    0,240    1    0,218    0,058    -0,851**    0,080
Досягнення матеріа- льної забезпеченості
і комфорту    0,032    0,248    0,351    0,218    1    0,289    -0,095    -0,070
Досягнення влади
та успіху    0,199    -0,020    -0,082    0,058    0,289    1    -0,084    -0,484*
Професійний та осо- бистісний самороз-
виток    0,442    0,018    -0,383    -0,851**    -0,095    -0,084    1    -0,216
Реалізація життєтвор-
чості    -0,422    0,421    0,208    0,080    -0,070    -0,484*    -0,216    1
Примітка: *Кореляції, значущі на рівні 0,05.
**Кореляції, значущі на рівні 0,01

Кореляція життсвих завдань ВІЛ-інфікованої молоді. Серед життєвих завдань ВІЛ-інфікованої молоді завдання “здобуття осві- ти-самостійності” позитивно корелює із завданням “забезпечення професійного та особистісного саморозвитку” (коефіцієнт Пірсона 0,517, двосторонній тест значущості ≤ 0,05). Це свідчить про те, що ця категорія молоді усвідомлює взаємозв’язок професійного та особистісного саморозвитку з належним рівнем освіти, які значною мірою зумовлюють самостійність людини в сучасному соціумі.
Інша статистично значуща кореляція спостерігається між життєвими завданнями “забезпечення здоров’я” і “реалізація жит- тєтворчості” (коефіцієнт Пірсона -0,470, двосторонній тест значу- щості ≤ 0,05). Цей зв’язок має обернений характер. Життєтворчість ВІЛ-інфікована молодь розуміє як таку діяльність, яка вимагає зна- чних затрат життєвої енергії, а збереження здоров’я, на їхнє пере- конання, потребує передусім зосередження на власних життєвих потребах. Це й зумовлює, на нашу думку, обернено пропорційний зв’язок між цими завданнями.
Кореляція життсвих завдань наркозалежної молоді. Статис- тично значущі кореляції життєвих завдань наркозалежної молоді мають обернений характер. Tак, завдання “знаходження друзів” негативно корелює із “забезпеченням професійного та особистісно- го саморозвитку” (коефіцієнт Пірсона -0,851, двосторонній тест значущості ≤ 0,01). Це можна пояснити тим, що друзі для наркоза- лежної молоді – це насамперед споживачі наркотиків; зрозуміло, що такі друзі і така дружба не можуть сприяти професійному та особистісному саморозвитку. Ще одна обернена кореляція спосте- рігається між завданнями “досягнення влади та успіху” і “забезпе- чення реалізації життєтворчості” (коефіцієнт Пірсона -0,484, двосторонній тест значущості ≤ 0,05). Вона свідчить про те, що наркозалежна молодь досягнення у сфері владних стосунків і життєвого успіху протиставляє високим здобуткам у життєтвор- чості.
Цікавим видається те, що значущі кореляції життєвих за- вдань двох груп проблемної молоді, взятих окремо, різняться між собою, хоча значну частину ВІЛ-інфікованих становлять колишні

наркозалежні. Це може свідчити про відмінності в особистісній і соціальній спрямованості щодо постановки життєвих завдань між цими групами молодих людей. Зазначені відмінності пов’язані, на нашу думку, з тим, що ВІЛ-інфікована молодь пережила суттєву життєву кризу, що прискорило усвідомлення власного діагнозу безпосередньої загрози смерті.
Кореляція життсвих завдань проблемної молоді в цілому. Кореляції життєвих завдань проблемної молоді утворюють три групи статистично значущих зв’язків, які об’єднуються навколо таких життєвих завдань, як досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту, забезпечення професійного та особистісного самороз- витку, створення сім’ї.
Завдання “досягнення матеріальної забезпеченості і комфор- ту” позитивно корелює із завданнями “досягнення влади та успіху” (коефіцієнт Пірсона 0,313, двосторонній тест значущості ≤ 0,05) і “забезпечення здоров’я” (коефіцієнт Пірсона 0,411, двосторонній тест значущості ≤ 0,01).
Це свідчить про те, що проблемна молодь усвідомлює взає- мопов’язаність досягнення владного статусу з вирішенням питань матеріальної забезпеченості, а також значущість матеріального становища для збереження здоров’я. Проте варто пам’ятати про різницю в розумінні забезпечення здоров’я ВІЛ-інфікованою і нар- козалежною молоддю. Якщо для першої це можливість отримувати необхідні ліки, у тому числі і для антиретровірусної терапії, то для наркозалежних це перш за все вільний доступ до наркотичних речовин.
Крім того, завдання “досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту” негативно корелює із “забезпеченням життєтворчості” (коефіцієнт Пірсона -0,337, двосторонній тест значущості ≤ 0,05). Характер зазначеного зв’язку є аналогічним кореляції цих життє- вих завдань у ВІЛ-інфікованої молоді, хоч і відрізняється дещо ме- ншою інтенсивністю.
Друга група кореляцій характеризує зв’язки життєвого за- вдання “забезпечення професійного та особистісного саморозвит- ку” із завданням “здобуття освіти-самостійності” (коефіцієнт Пір- сона 0,384, двосторонній тест значущості ≤ 0,01) і “створення сім’ї”

(коефіцієнт Пірсона 0,308, двосторонній тест значущості ≤ 0,05). Ці кореляції є позитивними і свідчать про те, що проблемна молодь пов’язує професійні та особисті успіхи із здобуттям належної осві- ти. Стосовно завдання “створення сім’ї” можна зазначити, що представники проблемної молоді є дітьми з неблагополучних – і в матеріальному, і в психологічному сенсі слова – сімей. Tому вони потребують підтримки близького сімейного оточення, у тому числі і для вирішення завдання “забезпечення професійного та особисті- сного саморозвитку”.
Tретя група кореляцій стосується зв’язку життєвого завдання “створення сім’ї” із завданнями “забезпечення професійного та особистісного саморозвитку” і “реалізація життєтворчості” (коефі- цієнт Пірсона -0,321, двосторонній тест значущості ≤ 0,05). Oстан- ня кореляція є негативною. Проблемна молодь вважає, що створен- ня власної сім’ї заважає реалізації життєтворчості – і навпаки: зосередження уваги та особистісного ресурсу на виконанні життє- вого завдання реалізації життєтворчості згубно впливає на сімейні стосунки і реалізацію в сімейній сфері. Це, на наш погляд, може бути пов’язано з власним, переважно негативним, сімейним досві- дом.
Аналіз життєвих завдань благополучної молоді свідчить про утворення однієї групи їх кореляцій, а саме завдання “досягнення влади та успіху” позитивно корелює із завданнями “здобуття осві- ти-самостійності” (коефіцієнт Пірсона 0,289, двосторонній тест значущості ≤ 0,05) та “досягнення матеріального забезпечення і комфорту” (коефіцієнт Пірсона 0,318, двосторонній тест значущос- ті ≤ 0,05). Це підтверджує те, що благополучна молодь усвідомлює зв’язок між високим владним статусом у суспільстві і відповідною освітою, а також між владним становищем і матеріальною забезпе- ченістю. Крім того, цікавою є позитивна, досить інтенсивна і з ви- сокою статистичною значущістю кореляція між завданнями “забез- печення професійного та особистісного саморозвитку” і “реалізація життєтворчості” (коефіцієнт Пірсона 0,576, двосторонній тест зна- чущості ≤ 0,01). Це може свідчити про глибоке усвідомлення бла- гополучною молоддю суттєвого зв’язку високого професійного та особистісного розвитку із життєтворенням. Oстаннє, на наш по-

гляд, зумовлює і благополучність, і здатність до благотворення цієї молоді на відміну від проблемної, для якої цей зв’язок ще не став смисложиттєвим.
Порівняння кореляцій життсвих завдань проблемної і благо- получної молоді показало, що кількість статистично значущих ко- реляцій завдань проблемної молоді значно більша і вони утворю- ють певні групи, тоді як у благополучної їх суттєво менше. Зусилля проблемної молоді спрямовуються на такі життєві завдання, як “досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту”, “забезпечен- ня професійного та особистісного саморозвитку” та “створення сім’ї”.
Життєві завдання благополучної молоді утворюють одну групу навколо завдання “досягнення влади та успіху”. Але при цьому у благополучної молоді спостерігається інтенсивна позитив- на кореляція життєвих завдань “забезпечення професійного та осо- бистісного саморозвитку” і “реалізація життєтворчості”, тоді як у проблемної молоді ця кореляція має обернений характер.
Одне із провідних соціально значущих життєвих завдань, яке тісно пов’язане із життєвим самоздійсненням (“реалізація життєт- ворчості”), у проблемної молоді негативно корелює з іншими жит- тєвими завданнями, тоді як у благополучної молоді спостерігається позитивна кореляція цього завдання з таким важливим для само- здійснення в соціумі завданням, як “забезпечення професійного та особистісного саморозвитку”.
Якщо звернути увагу на кореляції одного з провідних для молоді життєвих завдань “здобуття освіти-самостійності”, можна бачити, що у проблемної молоді воно значуще пов’язане із “забез- печенням професійного та особистісного саморозвитку”, тоді як у благополучної молоді істотним є зв’язок цього завдання з “досяг- ненням влади та успіху”.
Важливо підкреслити, що кореляції життєвих завдань ВІЛ- інфікованої і наркозалежної молоді мають схожість і відмінність між собою і завданнями групи проблемної молоді як цілого. Отри- мані результати кореляцій життєвих завдань проблемної молоді, враховуючи особливості цих кореляцій у ВІЛ-інфікованих і нарко- залежних осіб, свідчать про необхідність відповідних мотиваційних

акцентів у ресоціалізаційній роботі з ними. Разом з тим окремі ко- реляції відповідних завдань благополучної молоді, а також їх відсутність там, де, здавалося б, вони повинні бути, свідчать про необхідність певної соціалізаційної роботи і з цією молоддю, оскільки певна її частина становить групу ризику з погляду можливості переходу за несприятливих умов до групи проблемної молоді.
Oтже, порівняльний аналіз взаємозв’язків життєвих завдань проблемної та благополучної молоді дав змогу встановити, що життєві завдання проблемної молоді характеризуються більшим, ніж у благополучної, ансамблем значущих позитивних і негативних кореляцій. Кореляції життєвих завдань благополучної молоді ма- ють лише позитивний характер. На наш погляд, це свідчить про більшу рефлективність значущих життєвих устремлінь проблемної молоді завдяки її більш варіативному життєвому досвіду порівняно із благополучними ровесниками.
Tакож слід відмітити наявність у проблемної молоді глибин- них особистісних суперечностей, які зумовлюють негативні коре- ляції окремих її життєвих завдань. Натомість особистісна сфера благополучної молоді характеризується більшою гармонійністю, проте багатьох життєвих завдань цієї молоді ще не торкнувся жит- тєвий досвід. Tому вони значною мірою пов’язані для неї зовніш- нім впливом.
Ядром позитивних кореляцій проблемної молоді є зв’язки життєвого завдання “забезпечення професійного та особистісного саморозвитку” із завданнями “здобуття освіти-самостійності” і “створення сім’ї”. Проте таке вагоме завдання, як “реалізація жит- тєтворчості”, є епіцентром негативних кореляцій із завданнями “забезпечення професійного та особистісного саморозвитку” і “до- сягнення матеріальної забезпеченості і комфорту”. Це, власне, і пояснює те, чому ця молодь є проблемною: вона не бачить органі- чного зв’язку між своїм глибинним життєвим потенціалом і влас- ними нагальними життєвими завданнями. У цьому її істотна відмінність від благополучної молоді.
Кореляції життєвих завдань студентської молоді утворюють одну групу навколо завдання “досягнення влади та успіху”, до яко-

го входить і провідне завдання цієї молоді – “здобуття освіти- самостійності”. Слід підкреслити наявність у благополучної молоді інтенсивної позитивної кореляції життєвих завдань “забезпечення професійного та особистісного саморозвитку” і “реалізація життєтворчості”, що розкриває сутнісні взаємозв’язки процесу самоздійснення благополучної молоді в особистісному та соціаль- ному житті.

Частина третя
ЗАВДАННЕВІ ТЕХНОЛОГІЇ ОПТИМІЗАЦІЇ
ОСОБИСТІСНОГО САМОЗДІЙСНЕННЯ

⦁    Характеристики особистості, що сприяють самоЗдійсненню
Говорячи про постмодерну епоху та постнекласичний етап розвитку науки, не будемо забувати, що доба модерну все ще три- ває, співіснуючи із зародками постмодерну. Зовсім не кожний пер- сонолог готовий сьогодні розглядати особистість як текст, рефлек- сивний проект, а реальність – як взаємодію контекстів, середовище знаків. І від того, як саме розуміється природа особистості, вели- кою мірою залежить бачення перспектив її самоздійснення.
Особливо активно живе модерна особистість у дослідженнях тих психологів, які сприймають людей як істот дуже схожих на машини, а за головний інгредієнт “Я” вважають мислення, пізнан- ня, улаштоване як комп’ютер. Вони гадають, що за допомогою со- ціальної інженерії правильні особистості можна буде виробляти як автомобільні мотори. А якщо виникнуть певні розлади, то терапев- ти, як механіки, усе знову налагодять [Sermijn, 2008]. У цьому кон- тексті якістю особистості, що оптимізує самоздійснення, буде пе- редусім адаптивність, здатність відповідати вимогам соціуму.
Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття, коли загальний контекст відчуження людини від суспільства, її самотності, проти-

стояння ворожому соціуму починає змінюватися, модифікуються і вимоги до особистості, яка прагне самоздійснення. Подальший розвиток адаптивності у традиційному його розумінні стає безпідс- тавним, оскільки неясно, до чого саме особистість має пристосову- ватися, до якої реальності адаптуватися. Адже знімається сама про- блема реальності, як зауважує M. Епштейн. Реальність не просто відчужується, уречевлюється або втрачає сенс – вона зникає, а ра- зом із нею зникає і загальний субстрат людського досвіду, змінюю- чись на численні знаково довільні і відносні картини світу. Кожна раса, вік, місцевість, індивід створюють свою “реальність” [Эпш- тейн. Информационный…].
У сучасних умовах, коли реальності починають соціально конструюватися, особистість усередині них активніше і цілеспря- мованіше налаштовується на все численніші контакти зі світом. Постнекласичну особистість неможливо розглядати саму по собі, відірвано від оточення, окремо від актуальної життєвої ситуації чи стану суспільства. Ïї розвиток уже не є векторним і лінійно детер- мінованим, як це було характерно для особистості класичного ти- пу, і його важко аналізувати в єдиних чітко заданих координатах. Нова особистість перестає бути передбачуваною і керованою.
Не  є  вже  вона  і  “романтичним  Я”,  що,  на  думку К. Джерджена, має могутні внутрішні сили, темні пристрасті, гли- бокий внутрішній світ, який називають душею, джерелом натхнен- ня, творчості, моральної мужності. Коли сучасні психотерапевти говорять про тенденції до самоактуалізації, катарсис, захисні меха- нізми чи ребефінг, вони не дають згаснути романтичному вогнищу. Але для більшості роман із романтизмом уже давно закінчено [Gergen, 1992, p. 60].
По-новому виглядає постнекласична особистість і порівняно з некласичним етапом її розвитку, гуманістичні джерела якого мо- жна побачити вже в працях С. К’єркегора, А. Шопенгавера, Ф. Ніцше, а пізніше – у релігійному персоналізмі Е. Mуньє, у тво- рах Ж.-П. Сартра, А. Камю, Е. Фромма. Якщо некласична особис- тість уже не дистанціювалася від реальності, у якій існувала, і сприймалася такою, що перебуває всередині світу, зумовлюється ним, то сьогоднішня самоорганізована, постнекласична особистість не готова визнати якусь одну пріоритетну реальність, що її детер- мінує. Tаких реальностей, які мають вплив на самоздійснення, за-

звичай кілька, і процес їх конструювання стає водночас процесом самотворення.
Oтже, серед характеристик особистості, =о сприяють оп- тимізації її самоздійснення, назвемо передусім пробудження її здатності жити водночас у численних реальностях, у тому числі і у віртуальних.
У некласичний період колишня лінійна детермінація особис- тісних феноменів змінилася на пошук статистичних закономірнос- тей. Стало ясно, що хоча в кожному конкретному випадку особис- тість некласичного типу може поводитися непрогнозовано, загалом траєкторію її спрямованості можна певною мірою ймовірнісно прорахувати, передбачити. Oсобистість як суб’єкт власної життєді- яльності, автор свого єдиного і неповторного життя хоча й відчува- ла напір соціуму, усе ж могла виборювати певну свободу самоздій- снення.
Постнекласична особистість, на відміну від особистості не- класичної, уже здатна розглядати не одну життєву траєкторію, а ціле віяло потенційно можливих ліній самоздійснення. Вона по- новому бачить життєві кризи як певні точки біфуркації, що стають механізмами породження нових реальностей та випробування не- сподіваних життєвих траєкторій.
Виникає також більш глибоке розуміння категорії детерміна- ції, оскільки стає очевидним, що кожного разу по-новому асимі- льована, осмислена, відрефлексована життєва історія визначає ви- бірковість реагування особистості на зовнішні впливи.
Фіксується певна загальмованість загальної чутливості, на- приклад, у мегаполісах порівняно із сільською місцевістю. Але во- на зовсім не обов’язково є наслідком загальної травми, спричине- ної інформаційним вибухом. Підвищена кількість подразників сприяє розвиткові експансивності і вибірковості.
Oтже, наступною характеристикою особистості, =о опти- мізус її самоконституювання, с її відкритість світові, =о поро- джус готовність адаптуватися до найрізноманітніших контекс- тів життсздійснення.
Від лавини політичних, економічних, культурних, релігійних, професійних новин нікуди не сховатися. Численні традиційні і нові контексти, яким постійно відкрита особистість, не можуть не впли- вати на її індивідуальні межі. Стаючи відверто контекстуальною,

особистість, з одного боку, гнучкіше відгукується на різні голоси оточення, а з другого – може розчинитися у проблемах інших, пе- рестати відчувати межі, що відокремлюють її мрії від очікувань оточення, власні життєві завдання від планів родини чи професій- ної спільноти, “Я” від “не-Я”.
Відчувається нова, постмодерна площинність або нестача глибини, нова поверховість у буквальному розумінні цього слова, про яку пише Ф. Джеймісон [Джеймісон, 2008, с. 31]. Це та сама знайома кожному поверховість, яку створює потік повсякденності. Усе більшу увагу привертає поверхня життя, на якій нерозривно пов’язані зворотний бік, прихований спід особистості і її презента- ційна, лицьова сторона. Як формулює К. Джерджен, “якщо ви ча- сом починаєте сумніватися в тому, що за фальшивістю сховане справжнє Я, і відчуваєте, що маска, можливо, і є справжнім облич- чям, що «імідж – усе», ви вступаєте в новий світ постмодерної сві- домості” [Gergen, 1992, p. 59].
Сучасна культура є культурою екстазу комунікації, як під- креслює Ж. Бодріяр. Перебуваючи в цьому комунікативному екста- зі, новітня особистість уже не є тим звичним системним утворен- ням, яким вона була в некласичний період розвитку науки. Ïї ще називають за традицією особистістю, але вона вже не константна, не цілісна, не стабільна і не самодостатня. Цей феномен цілком пе- ретворюється на процес, легко мандруючи з контексту в контекст, припускаючи нескінченні комунікативні ігри, плюралізм розуміння і прийняття.
Для порівняння згадаймо, що в часи модерну особистість бу- ла сповнена уваги до себе, своїх потреб. Ïї соліпсизм призводив до розуміння себе як центру Всесвіту, єдиної реальності, яку слід вра- ховувати. Сьогодні така моноцентрична світопобудова змінюється на поліцентричну. Стрімкість, інтенційність особистості, її чутли- вість до оточення сприяють постійній змінюваності. Може здатися, що за варіаціями взагалі втрачається явище, але насправді воно на- буває виразної мозаїчності, колажності.
Контекстуальність стає однією з характеристик сучасної чут- ливої до найрізноманітніших впливів особистості. Tака сензитивна особистість може легко “вписатися” в будь-який контекст, культу- рний, політичний, економічний, робочий, дружній, сімейний, і так само стрімко змінити свою локалізацію, свої пріоритети. Вона по-

ліфонічна, тому що здатна водночас вслухатися в різні зовнішні “голоси”, які для неї не менш важливі, ніж ті, що звучать усередині. Вона резонує на ці “голоси”, відповідає на них, синтезує, поєднує.
Җе одна характеристика постмодерної особистості, =о оптимізус її самоконституювання, може бути названа рухливіс- тю, процесуальністю, =о сприяс новому – динамічному, трансфо- рмаційному – розумінню цілісності та автентичності.
Постмодернізм, соціальний конструктивізм як його напрям зрушили особистість із місця, децентралізували її та підпорядкува- ли часові. Теперішня особистість (self у концепції П. Гудмена) уже не є єдиною реальністю, як це було в часи модернізму з його по- вним соліпсизму, індивідуалізованим “Я” (див.: [Робин, 2008, с. 45]). Як влучно зауважує Ж.-M. Робін, модернізм спирається на передумови, які можна визначити фразою: “Я вірю лише в те, що бачу”. Конструктивіст більш охоче сказав би: “Я бачу лише те, у що вірю” [там само, с. 49].
Колишня чітка структура особистості перетворюється на щось ацентроване, неієрархічне. Таку специфічну структуру в постмодерні прийнято називати ризомою (фр. rhizome – коріння). Кожна її частина взаємодіє з іншою без заздалегідь заданого по- рядку, а їхній зв’язок є неповторним, неоднозначним, ексклюзив- ним [Mерфі, 2003, с. 361-362].
Ризома – це коренева система, схожа на динамічну, децент- ровану мережу, яка випускає непередбачувані пагінці у всі боки. Побачити її всю, цілком неможливо, оскільки вона може прибирати найрізноманітніших форм: розгортатися, ділитися на частини, фо- рмувати цибулини і бульби. Ïї найважливішою характеристикою є здатність до численних проникнень будь-куди. У ризомі немає го- ловного шляху, входу або початкового пункту, що виводив би до “істини”, “правди”, “реальності”. Завжди залишається чимало мож- ливих “правд” і “реальностей”, які можна розглядати як соціальні конструкти. Ризома не передбачає чіткої ієрархії, структури, по- рядку. Будь-яка її частка може виявитися пов’язаною з іншою, а може, навпаки, зруйнувати усталений зв’язок. І всі ці частини ри- зоми однаково важливі й значущі [Sermijn, 2008, p. 637-638].
До речі, ризома, якщо її перекладати на мову науково- філософської раціональності, характеризується поліморфізмом, з одного боку, і мультифінальністю або навіть нонфінальністю, з

другого. Як пише O. Ф. Степанищев, образ ризоми дуже глибокий. Його онтологічний зміст добре відтворює множинність зв’язків у загальній універсальній взаємодії [Степанищев, 2008].
Чергова характеристика постмодерної особистості, яка оптимізус самоконституювання, – це децентрованість, неісрархі- чність, мережевість її динамічної структури, =о забезпечус нон- фінальність змін.
Постмодерну особистість, що має таку ризоморфну структу- ру, уже майже неможливо уявити в якомусь завмерлому, однорід- ному, напівсонному стані. “Self як іменник (стабільний і відносно зафіксований) рушив до Self як дієслова, завжди перебуваючи в процесі”, – як удало сформулював Б. Дейвіс. Кожного разу, коли ми говоримо (чи, точніше, розмовляємо, розповідаємо. – T. T.), на- роджується нова особистість (див.: [Sermijn, 2008, p. 638]).
Постмодернізм наполягає на первинності поля, простору, со- ціуму, культури, а не загадкової внутрішньої сутності у визначенні особистості. Конструювання себе у власному життєвому світі здій- снюється не в абстрактному, лабораторному вакуумі, а в живому, клекотливому просторі значущих стосунків, у діалозі. Згадаймо Ж. Бодріяра з його привабливістю трансценденції, яка поступається місцем принадливості середовища.
Руйнуючи відмінності між внутрішнім і зовнішнім, високим і низьким, грішним і праведним, постмодернізм пропонує розгляда- ти особистість як плинне явище, феномен, який можна самостійно будувати, змінювати, конституювати.
Oсобистість великого міста стає кочовою, втрачаючи звички осілого життя. Ïї нова стабільність – це стабільність змін, пригод, ризиків, неспокою. Перебуваючи в плинному, непередбачуваному світі, мандруючи ним, особистість має розвинути в собі рухливість, подолати страх та інертність. Як пілігрим, вояжер, подорожній, во- на легко мігрує, ніде не залишаючись надовго. Йдеться не про реа- льні зміни місця проживання, не про психологічну залежність від рідного обійстя, а про зникнення в наш час постійної прописки і “залізної завіси” між культурами, державами, мегаполісами. Серед можливостей “бродяжництва” по країнах і континентах слід назва- ти, наприклад, дедалі доступніший інтернет, віртуальний і реаль- ний туризм, перспективи познайомитися, знайти роботу, купити потрібні речі, замовити подорож.

Як мандрівник, особистість утрачає характерні для осілого життя спокій, захищеність і надійність. Вона вже не має потреби орієнтуватися насамперед на прийняті серед її оточення норми й цінності. Погоджуючись на постійні переміщення у просторі, вона ризикує, але й активізує свою креативність.
Схильність до мандрів поширюється не лише на простір, а й на час життя. Кочова особистість здатна рухатися власним життє- вим шляхом у різних напрямках: повертатися в минуле, антиципу- вати майбутнє, інтегруючи кожного разу по-іншому ці часи з тепе- рішнім. Рух життєвим шляхом у такої особистості не є векторно- поступальним, чітко лінійно детермінованим. Життя стає антигене- алогічним, і тому численні конфігурації саморозвитку створюються нонфінально.
Oтже, наступна характеристика постмодерної особистос- ті, =о оптимізус її самоконституювання, – це спрага до новизни, креативність, життсстійкість, відмова від усталеного, осілого життя заради життя кочового, ризикованого, мандрівного.
Oсобистість уже не орієнтується лише на прийняті серед її оточення норми й цінності, її горизонти розсуваються. Відповідно до запропонованої Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі концепції номадоло- гії, у неї немає потреби жорстко структурувати своє буття навколо якогось центру [Можейко. Номадология]. Нелінійна, аструктурна цілісність такої особистості дає їй змогу іманентної рухливості і, відповідно, реалізації креативного потенціалу самоконфігурування. Якщо змінити ракурс із геологічних розвідок сутності на конструювання особистості, її самотворення, то відбудеться зану- рення в соціальний дискурс як найважливіший компонент комуні- кативного процесу. Самотворення, що чиниться шляхом конструк- тивного    переосмислення    минулого    і    моделювання    бажаного майбутнього, здійснюється в умовах перманентного діалогу люди-
ни зі світом.
Заходячи в контакт, спілкуючись, сучасна особистість нама- гається підтримувати, підживлювати власний – психологічний – простір, простір свого життєвого світу. Цей простір взаємин уже не є таким гостинним, як це спостерігалося в традиційних культурах. Замість значущого Іншого тепер нерідко спостерігається надпроду- ктивний аутичний розум-мутант комп’ютера, як сказав би Ж. Бодріяр.

І все ж у плинному, релятивному, ненадійному соціумі зна- чення психологічного простору не зменшується. Щоб змінюватися, людині потрібні інші люди, інакше в неї починається алергія на саму себе. Із діалогу із соціумом вона бере поживні речовини, по- трібні їй для власного сенсопородження.
Задовольняючи потребу у прийнятті, особистість стає членом певних спільнот. За З. Бауманом, саме світ спільноти є досконалим, оскільки всі інші світи недоречні, а точніше, ворожі. Дика місце- вість, повна засідок і змов, рясніє ворогами, що використовують хаос як свою головну зброю. Внутрішня гармонія спільноти сяє і блищить на тлі незрозумілих і непролазних джунглів, які почина- ються по той бік шлагбаума. Tам, у цій дикій місцевості, люди, притулившись одне до одного в теплі спільної ідентичності, відки- дають свої побоювання, що примусили їх шукати гуртову схованку [Бауман, 2008, с. 185].
В епоху модерну суспільство примушує особистість відмов- лятися від себе заради статків, кар’єри, визнання. У постмодерну добу, спілкуючись із соціумом, видозмінюючи не лише себе, але і його, особистість набуває справжньої діалогічної майстерності, не відмовляючись від власної своєрідності. Замість усталеної ідентичності вона занурена в процес множинного ідентифікування.
Tаким чином, =е однісю характеристикою постмодерної особистості, =о оптимізус її самоконституювання, с здатність до нескінченного, гнучкого, множинного ідентифікування, =о відбувасться в діалозі із соціумом.
За К. Джердженом, усталена, фіксована ідентичність багато в чому лімітує людину. Здоровішими і повноціннішими є ті, хто де- монструє різнобічність і гнучкість. Старі чесноти послідовності та істинності обмежені. Виступаючи за фіксовану ідентичність, ми обираємо влаштований і передбачуваний життєвий шлях, надій- ність, почуття безпеки, спокою. Нас жахає сама тільки думка про те, що все це може зникнути. Але ми не живемо більше у світі, у якому цінуються саме такі способи життя. І навіть якщо це боляче, нам усе-таки потрібно ставити під питання адекватність минулих традицій викликам сьогодення [Gergen, 1992, p. 59].
Чи шукає сучасна людина взірці, на які хоче походити? Не менше, ніж раніше. Соціалізуючись, вона перебуває в потоці численних ідентифікацій, інколи підпорядковуючись його плинові і

виявляючи готовність наслідувати, а інколи чинячи спротив залежності, намагаючись будь-що відрізнятися. У постмодерну епоху вже не знайдеш сталої, непорушної Я-концепції, оскільки особистість як самотворення стає “вічним двигуном” – невпинним процесом самозмін.
На думку сучасних бельгійських дослідників Ж. Сермійн, Р. Девлігера та Дж. Лутса, Self стає амальгамою розрізнених – ін- коли суперечливих – фрагментів, спогадів, почуттів, подій, ідеалів. Oсобистість сприймається як гетерогенна колекція певних елемен- тів життєвої історії [Sermijn, 2008, p. 634]. Tак виникає метафора Self-як-історії, Я-як-наративу. Oсобистість стає схожою на вулик, або, точніше, бджолиний рій, який ніколи не є сталим. Він постійно рухається, гуде, видозмінюється, модифікується [там само, p. 636].
Постнекласична персонологія кохається в індивідуальній своєрідності людини. Mається на увазі дедалі характерніша для постмодерну повага до унікальності кожної особи, цінності прива- тного буття, збереження непублічності. Сучасна людина прагне своєрідності, отримує суспільний дозвіл її мати і готова чинити опір, якщо їй заважають бути собою.
Важливою характеристикою постмодерної особистості,
=о сприяс оптимізації її самоконституювання, с толерантність до індивідуальної свосрідності, готовність до прийняття чисїсь інакшості, свобода від типовості, внормованості, стереотипнос- ті.
Хочеться сподіватися разом із Ф. Джеймісоном, що кінець буржуазного Его, безперечно, тягне за собою кінець психопатології Его [Джеймісон, 2008, с. 36]. Постмодерна особистість уже не жа- хається, коли стикається з різними сексуальними орієнтаціями, ес- тетичними, політичними чи релігійними уподобаннями. Вона від- чуває зачарування іншістю, інакшістю, оскільки жорстке поняття норми зникає, і особистість готова прийняти не лише власну своє- рідність, а й своєрідність іншого, не схожого на неї індивіда. Вона погоджується з правом кожного бути інакшим, по-своєму розуміти сенс життя, щастя, благополуччя.
Постнекласична особистість занурюється в соціальну семан- тику, розуміючи навколишню дійсність насамперед як світ мови, а себе – як автора текстів про себе, своє життя та оточення. Tепер саме її здатність означувати реальність, проговорювати пережите,

створювати розповіді, наративи пояснює їй навколишній світ і саму себе. Згадаймо в цьому зв’язку запропоноване бельгійським філо- софом А. Ван Ліром визначення людини як “означеної тварини” (див.: [Робин, 2008, с. 66]).
Постмодерністський дискурс інтерпретується як такий, що має креативний потенціал, яким він постійно підживлює особис- тість. Завдяки закладеній у ньому тенденції до галуження, гілку- вання смислів цей новітній дискурс забезпечує поліфонічність, си- туативність, релятивність особистості. “Схопити”, “утримати” цей плинний феномен, що інколи вже починає здаватися міфом, можна лише за допомогою соціальної семантики. Тоді все, чого не вдаєть- ся описати, використовуючи мову, розглядається як позасеміотична сфера, якої ніби взагалі немає, не існує.
Нарешті, =е однісю характеристикою постмодерної особи- стості як такої, =о конституюс саму себе, стас її семантична заангажованість. хист до семіотизації та наративізації себе і світу, =о забезпечус нову – поліфонічну та релятивну – особистіс- ну цілісність.
Чарівність персональної історії, її варіативність демонструє нові ступені свободи особистості. Калейдоскопічна зміна контекс- тів тягне за собою і нові особистісні перспективи. Як зауважує Ж.-
M. Робін, проблема віднині не в тому, щоб бути чи не бути в пов- ному контакті з реальністю, із власною “глибинною” ідентичністю, а в тому, щоб набути гнучкості у вигадках, розповідях, історіях, оповіданнях, міфах [там само, с. 50-51].
Хочу лише підкреслити разом з І. А. Погодіним, що нігілізм постмодерну з його антиесенціалізмом, антиреалізмом, антиоснов- ністю має на психологію особистості не так деструктивний, як де- конструктивний вплив. Завдяки йому особистість зрушила з місця, ставши процесом у динамічному полі, а її бажання і потреби відни- ні сприймаються як похідні від контексту життєвої ситуації. Реаль- ність отримала статуси такої, яку приймають, і такої, яку не при- ймають. Введення семантики численних світів зняло гостроту протиставлення норми і патології. Так звана смерть автора тексту насправді сприяла перенесенню акценту на читача, який не менше, ніж автор, наділяє текст власними смислами [Погодин].
У постнекласичному світі увагу науковців привертають не так явища, що повторюються, маючи певну регулярність, як явища

випадкові, побічні, невпорядковані. І тут уже методи математичної статистики втрачають свою колишню могутність, поступаючись більш тонкій якісній дослідницькій методології. У сучасній персо- нології дедалі популярнішими стають дослідження індивідуальної своєрідності, усіляких “винятків із правил”, численних девіацій.
Коли об’єктом дослідження стає людське життя, у якому роз- гортається самоконструювання особистості, серед методів основ- ний акцент переноситься на наративний аналіз, дискурс-аналіз, case-study (метод вивчення окремих випадків, життєвих історій), опрацювання біографій тощо. Адже здатність людини до самороз- витку, конструювання себе і свого світу, до життєздійснення на- вряд чи можна вимірювати в параметрах кількості, інтенсивності чи повторності.
До вибору сучасних якісних методів приводить і повага до випробуваного, бажання залучити його до рівноправного дослідни- цького діалогу, щоб разом намагатися якомога повніше зрозуміти його особистісну своєрідність. Запрошення до діалогічної комуні- кації передбачає відкритість світові, увагу й довіру до нього. Mа- ється на увазі спілкування особистості з реальним та уявним ото- ченням, зі своїм історичним минулим, актуальним теперішнім і передбачуваним майбутнім.
У сучасній персонології дедалі потужнішим стає постмодер- ністський дискурс із його зміною індивідуалістичної парадигми на парадигму діалогічну, комунікативну, соціокультурну. Не шукаю- чи більше єдиної для всіх об’єктивної реальності, особистість тепер створює реальність власну, свій окремий життєвий світ, орієнтую- чись на численні економічні, політичні, етнічні, релігійні, гендерні та інші контексти. Взаємодіючи з усіма цими контекстами, відгу- куючись на виклики повсякдення, особистість втрачає сталість, константність, цілісність і набуває ознак процесуальності, зміню- ваності, мандрівності.
Oтже, оптимізація особистісного самоконституювання в новій постнекласичній парадигмі відбувасться завдяки пробу- дженню здатності до конструювання численних світів, підви=ен- ню адаптивності до різноманітних соціокультурних контекстів, новому, динамічнішому розумінню цілісності й автентичності, появі децентрованої, неісрархічної, мережевої структури, поси- ленню інтересу до новизни, схильності до множинного ідентифіку-

вання, толерантності до індивідуальної свосрідності, розвиткові психосемантичної обдарованості, хисту до семіотизації себе і світу та наративізації свого життя.

⦁    ОптиміЗація способу моделювання життεвого
шляху
Згадаймо, що традиційно життєвий шлях розумівся як історія формування особистості в її подієвому наповненні, що поєднувала біографічне та історичне. Завдяки шляхові, який людина долала, вона встигала або не встигала стати зрілою особистістю, типовим представником своєї соціальної страти, покоління, а зрідка і яскра- вою історичною постаттю. Значущі події детермінували подальший рух уперед, хоча могли спочатку здаватися тривіальним збігом об- ставин.
Аналіз сучасної західної літератури дозволяє виділити, як мі- німум, чотири підходи до вивчення життєвого шляху: віково- психологічний, подієвий, трансгенераційний та наративний [Боча- вер, 2008, с. 55].
Найперспективнішим, на наш погляд, є наративний підхід до життєвого шляху як до історії, яку особистість складає, враховую- чи набутий досвід. Саме цей підхід передбачає авторство особисто- сті, її здатність багаторазово редагувати, змінювати, ускладнювати чи спрощувати текст свого життя. O. O. Бочавер вважає, що завдя- ки зверненості до нових смислів, метафор і символів цей підхід є найпотужнішим методологічним підґрунтям терапевтичної роботи [там само, с. 60].
Якісним методом вивчення життєвого шляху особистості, що відчутно набуває популярності, стає біографічний метод, який є методом аналізу наративів. У біографіях реєструються не лише по- дії, які міг би зафіксувати сторонній спостерігач, а й життя як пе- режите: образи, почуття, значення, пов’язані із життєвими подіями [Скокова, 2004, с. 5]. У них зазвичай є інтерпретація набутого до-

свіду, його переосмислення, структурування, пов’язування з пере- житим минулим і прогнозованим майбутнім. Аналіз тексту біогра- фії дає змогу виявити, який саме життєвий світ вибудовує собі лю- дина на певних відрізках свого життя, як осмислює і переосмислює власну роль у побудові життєвого шляху, яким чином оцінює вплив на нього соціокультурних та інших чинників.
Щоб уявити, як можна змінювати розуміння людиною посту- пальності руху життєвим шляхом, зупинімося на віковій модально- сті. Продуктивною видається гіпотеза M. Епштейна щодо віку як фракталу, як фрагмента часу, який піддається нескінченному ді- ленню. Неоднорідність віку полягає в тому, що на кожному етапі ми починаємо з дитячої невпевненості, зацікавленості, подиву, пе- реходимо до підліткової нестабільності, кризи довіри, відчуження від оточення, далі настає молодий вік визначеності, самостійності, за ним – зрілий розквіт, гармонія, акме і, нарешті, старіння, вичер- паність. Tак віки не лише поступально змінюють одне одного, а й повторюються на нових етапах людського життя. Mи встигаємо кілька разів по-різному побути дітьми, підлітками, молодими лю- дьми, зрілими особистостями і навіть старими [Эпштейн. К фило- софии…].
Людське життя відтворюється в життєвому шляху особисто- сті нелінійно. Як зауважує Епштейн, якщо вже буває затяжна весна, із заморозками і холодними вітрами, що ніяк не переходить у літо, то тим паче буває дитинство, яке затягується. С люди, які ніби зав- жди сорокарічні або завжди підлітки. Поети нерідко залишаються на межі отроцтва, тоді як філософи схильні до сенільності і вже в дитинстві схожі на маленьких старих. Парадоксальна вікова дина- міка, що відтворюється в життєвому шляху, пов’язана ще й з про- фесійно-творчим складом особистості.
Mинулі віки всередині нас, як спостеріг Епштейн, не лише продовжують жити, вони ще й періодично загострюються, а інколи навіть уперше по-справжньому прокидаються, коли їхній час, зда- валося б, давно минув. Рокірування віків, наприклад, зрілість у ранній молодості або молодість у пізній зрілості, особливо харак- терне для постмодерного суспільства. Зацікавлює теза щодо одно- часного прояву кількох віків в одній людині, такої собі “всевіково- сті”, коли всі віки по-різному говорять, як усі клавіші звучать на добре наладнаному інструменті. Інколи ці віки перебивають один

одного, захлинаючись від повноти самовираження, яку важко вміс- тити в манеру одного віку. Людина може рухатися шкалою часу водночас уперед і назад, як пише Епштейн, ніби граючи на своїх віках як на клавіатурі. Справді, бувають особистості, вік яких дуже важко визначити, спираючись на зовнішність, творчу продуктив- ність або стан здоров’я.
Поняття “вік”, яке завжди правило за одну з детермінант життєвого шляху, останнім часом деконструюється завдяки новому розумінню процесу старіння. Відомі дослідники старості К. та
M. Джерджени стверджують, що старіння в традиційному розумін- ні поза соціальними стереотипами просто не існує. Лише в кон- тексті протестантської етики і духу прагматизму, що сприяли ото- тожненню значущості людини, її досягнень та заробітної платні, людина з віком починала втрачати свою цінність [Gergen K., Gergen M., 2000].
Натомість, з погляду соціального конструктивізму, усе на- справді цінне в житті має джерела в стосунках, до яких людину включено, і саме це забезпечує можливість численних життєвих траєкторій (і, напевно, зовсім різних темпів проживання певних віків. – T. T.). С сподівання, що ми поступово перетворимося на незалежне від віку суспільство, оскільки вже сьогодні готові при- ймати тридцятирічного міністра, п’ятдесятирічну породіллю, сім- десятирічного батька новонародженої дитини.
Як формулює Г. Газан (H. Hazan), дискурс старіння народжу- ється із взаємин усередині певної культури в цілком певний час. В інших культурах можливі альтернативні інтерпретації віку людини. Tак, наприклад, у народів Західної Кенії старіння асоціюється не з відторгненням, а з досягненням дедалі вищого соціального статусу і поваги [там само].
Tе, що наявність букету хвороб і втрата певних здібностей асоціюються в нашій культурі з похилим віком, є нічим іншим, як звичною інтерпретативною схемою, що базується на модерністсь- ких ідеях продуктивності та індивідуалізму. Насправді старість, яку Джерджени називають “темним віком”, тісно пов’язана зі специфі- чною конфігурацією соціально-економічних умов. Коли ці умови змінюються, якість життя зростає і виникає можливість суттєвої трансформації колишніх поглядів.

Завдяки зростанню тривалості життя кількість літніх людей постійно збільшується. У США, наприклад, уже майже 25% елек- торату становлять люди, яким за 65. Старі стають не лише актив- нішими політично (згадаймо, хто двічі обрав мера Києва. – T. T.), вони також дедалі краще організовуються, створюють певні асоці- ації і спілки. До того ж у розвинутих країнах вони стають могутні- шими економічно й інформаційно. Нові веб-сайти, чати для людей літнього віку дають змогу вступати в діалог у будь-який час дня і ночі з мешканцями різних країн, і самотність відступає.
Сьогодні пропонується спеціальний термін “герофобія” для опису надмірного страху перед старінням. M. Галлетт (M. Gullette) називає похилий вік стресором, депресантом і навіть “психокуль- турною хворобою”. Добре, що людей, які страждають на цю хворо- бу, стає все менше. За даними американських дослідників, незва- жаючи на календарний вік, сьогодні менше ніж 10% людей ідентифікують себе із старими. Замість жорсткої опозиції “моло- дість – старість” виникає реальна можливість говорити про чис- ленні варіації зрілості (див.: [Gergen K., Gergen M., 2000]).
Серед мішеней для деконструкції віку слід згадати важливий для самоідентифікації та самоприйняття образ тіла, яке незворотно змінюється, марніє, в’яне, старіє. Щоб зберегти тіло немолодої лю- дини, працюють цілі армії косметологів, фармацевтів, пластичних хірургів, протезистів, офтальмологів, дієтологів, тренерів фітнес- центрів. Вони демонструють великі ресурси, які кожний з нас як тілесна істота має для підтримки й оновлення. Oтже, життєвий шлях стає майже нічим не обмеженим і відкритим. Американські колеги говорять навіть про гламуризацію старіння [там само], і їхні зовсім не молоді, але привабливі та елегантні телевізійні диктори, політики, актори стають підтвердженням цього.
Такий знайомий кожному страх безпорадності, болю, смерті долається завдяки можливості немолодих людей функціонувати як справжні майстри, керманичі свого власного життя навіть на його останніх етапах. Чимало людей дуже поважного віку ефективно працюють на робочому місці, демонструючи високий професіона- лізм. Будучи економічно незалежними, навіть ті старі, хто вже дав- но не працює, прагнуть бути автономними від родичів і мешкати окремо. Активні й небідні пенсіонери ставлять перед собою нетра- диційні життєві завдання, пов’язані з тривалим збереженням влас-

ної сперми та яйцеклітин для майбутніх нащадків. Багато старих планує, як найкраще розподілити власне майно, та організовує за- здалегідь навіть майбутній похорон.
Старі люди, на відміну від їхніх молодших родичів і знайо- мих,  устигли  бути  історичними  свідками  великих  подій ХХ століття, і цей безперечний факт також є їхньою перевагою. Старі мають великий життєвий досвід, який допомагає приймати виважені рішення, виявляти терплячість і доброзичливість. До му- дрості треба ще дожити, і тривалий життєвий шлях, який приво- дить до неї, заслуговує на пошану.
Але найголовніша перевага старості – вільний час. Нарешті час удається використовувати так, як хочеться, витрачати на те, на що його катастрофічно бракувало протягом перевантаженого тру- дового життя. Хтось знайде час для рибалки, круїзів, відвідування концертів і театрів, хтось заглибиться в медитації, піде до церкви, зацікавиться йогою, а хтось почне малювати, танцювати і співати в хорі. Для суспільства вільний час старих людей також стає відчут- ним ресурсом: бабусі й дідусі нерідко перетворюються на центра- льні постаті в житті їхніх онуків, старі люди допомагають у лікар- нях, центрах реабілітації інвалідів, психічно хворих. Волонтери- пенсіонери сприяють вирощуванню лісів, збереженню природи, долучаються до боротьби зі шкідливими звичками.
Завдяки новим, продуктивним формам старіння дедалі біль- ше старих сьогодні задоволені зі свого життя. Вони відчувають свою інтегрованість у суспільство, корисність, запитаність, не ска- ржаться на погане здоров’я і мають сили продовжувати перебудови та реконструкції власного життєвого світу.
Oтже, вік у постнекласичній парадигмі стає поняттям умов- ним. Близькою до підходів Епштейна та Джердженів є гіпотеза Ю. O. Слисєєвої щодо гносеологічної вичерпаності традиційної лінійно-циклічної моделі “віків життя” і потреби в новій – мереже- вій – моделі. Згадавши нову – мережеву, ризоморфну – структуру особистості, зрозуміємо, що така особистість, безумовно, пере- осмислює минуле і моделює власне майбутнє не лінійно- поступально. Ïї віковий рух набуває більшого авторства і, відповід- но, більшої свободи.
Актуалізується евристична аналогія віку з текстом, до якої додається синергетичне трактування принципово нелінійних траєк-

торій вікового руху. Вікові кризи розглядаються як точки галужен- ня, що генерують стохастичність (імовірнісність) вибору наступних віків. “Наступні” вікові світи не ускладнюються порівняно з “попе- редніми” в традиційному розумінні, тобто не вишиковується ієрар- хія. Радше йдеться про гіпертекстову організацію. Тоді зонами ак- тивного смислопородження стають не самі вікові світи, а межі, кордони між ними.
Ви-ростання, з-ростання трактуються не як екстенсивні, а ра- дше як інтенсивні біосоціокультурні процеси, що самоорганізову- ються. Онтологічно вікові світи базуються на внутрішньо- і міжві- ковій комунікації, що забезпечує інкультурацію і соціалізацію їхніх суб’єктів. Вік, за Слисєєвою, є соціокультурною роллю, що постій- но трансформується. Пластичність цієї ролі природно стимулює рефлексію з приводу особистісної ідентичності [Елисеева, 2007, с. 99]. До речі, якщо оглянути сучасні гендерні дослідження, то можна побачити схожі деконструкції поняття “стать”, яку теж про- понують розглядати передусім як соціокультурну роль, змінювану, не задану раз і назавжди.
Отже, життєвий шлях, що відтворює просування особистості від віку до віку, не є єдиною, послідовною, цілісною, векторною траєкторією життя. Ця життєва дорога не заасфальтована, не пряма і не лінійна. Вона більше схожа на численні галуження актуальних і потенційних смислів, путівців, стежок, манівців. Життєвий шлях має власний креативний потенціал і не підпорядковується приму- совій зовнішній каузальності. Прийдешнє приходить, наближаєть- ся, твориться самою людиною як у теперішньому, так і в минулому завдяки його новим тлумаченням.
Розгляд життєвого шляху як особистісного наративу дає змо- гу побачити реальні можливості його оптимізації. Життєві завдан- ня формуються у вигляді футурологічних наративів, що, відповідно до обраного сюжету, асимілюють набутий досвід і спрямовують життєвий шлях у певному напрямку. Сучасна особистість, утрача- ючи схильність до усталених традицій, змінюючи звички осілого, передбачуваного життя, розвиває в собі здатність до світо- породження, створення нових, інколи несподіваних шляхів саморозвитку.

Kаме завдяки цій здатності особистості до породження но- вих реальних і віртуальних реальностей можливості конструю- вання різноманітних життсвих історій збільшуються.
Уже не лиха чи щаслива доля визначає розгортання життєво- го шляху, не традиційно визначений відповідно до походження людини спосіб побудови власного життя, навіть не батьківські сце- нарії, що обмежують людину ще з дитинства. Локус контролю ніби переноситься ззовні всередину, але це вже не інтровертована за- мкненість на власному внутрішньому житті, а радше відкритість, відімкненість. Oсобистість не пасивно підкорюється певним – зов- нішнім чи внутрішнім – детермінантам. Вона їх усвідомлює, врахо- вує, але залишається вільною у своїх життєвих рішеннях.
Авторське право віднині належить особистості, яка перебуває у перманентному діалозі зі світом, створюючи із значущим оточен- ням певну відкриту систему. Tут слід згадати парадигмальне на- становлення постмодернізму на відмову від семантичної фігури Автора (з великої літери), що символізує собою ідею зовнішньої насильницької детермінації.
Не відмовляючись від особистісного авторства в консти- туюванні життсвого шляху, зазначимо, =о в написанні історії життя реалізусться креативний потенціал не лише особистості, а й тісї системи, в яку вона включена, того простору значу=их стосунків, у який вона органічно вплетена.
Створення наративу про пережите минуле і бажане майбутнє стає створенням відкритого тексту, що взаємодіє з усім культурним полем, у якому перебуває особистість, політико-економічною ситу- ацією, комунікативним простором, масовою культурою і високим мистецтвом, повсякденною філософією, релігією тощо. Індивідуа- льний текст про минуле, теперішнє і майбутнє, стихійно контекс- туалізуючись, набуває численних смислових валентностей, стаючи частиною гендерного, сімейного, національного наративу, свідоцт- вом певного покоління, а інколи й документом епохи.
0скільки в особистості підви=усться відкритість світові, це посилюс адаптивність до різноманітних соціокультурних кон- текстів. Mиттсвий шлях перестас бути просто траскторісю окремого індивідуального життя, відчутно контекстуалізуючись.
Життєвий шлях пілігрима, подорожнього втрачає колишню жорстку залежність від сімейного походження, здобутої освіти,

професійного старту. Розсуваючи горизонти, людина готова неод- норазово розпочинати все спочатку, і для неї ніколи не пізно змі- нювати ціннісні пріоритети, значуще оточення, місце проживання, способи самовияву. Tак саморозвиток особистості в новому диску- рсі збагачується негаданими можливостями, а численні конфігура- ції життєвого шляху тепер можна створювати практично нонфінально.
Будучи динамічною, постмодерна особистість по-новому вибудовус цілісність власного життсвого шляху. Зв’язки минулого, теперішнього і майбутнього стають рухливими, змінними. Кожна набута цілісність стас не остаточною, сприймаючись радше як ситуативно значу=ий модус.
Будь-яка подія може по-новому зв’язуватися з попередніми і наступними, створюючи сьогочасну конфігурацію життєвого шля- ху. “Поняття єдності з’являється тоді, коли в множині відбувається процес суб’єктивації і владу захоплює означальне”, – так Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі формулюють дуже важливу для нашого контексту ду- мку про нову тимчасову цілісність (див.: [Можейко. Детерриториа- лизация]).
Життєвий шлях кожної окремої людини, безумовно, може час від часу сприйматися як цілісний, коли особистість докладає до цього відповідних зусиль, коли вона про цю цілісність починає спеціально дбати. Можливо, точніше було б сказати, що життєвий шлях сприймається як цілісний, але інколи, наприклад у кризовий період, він цю цілісність втрачає, щоб поновити на новому рівні навколо нових смислів.
Погоджуючись із К. Джердженом щодо лімітів, які накладає усталена ідентичність на саморозвиток [Gergen, 1992], підкреслимо самоцінність особистісної колажності, процесуальності, неодно- значності, гнучкості в трактуванні минулих і теперішніх життєвих подій та плануванні майбутнього. Tі, хто виступає за фіксовану ідентичність, прагне обрати влаштований і передбачуваний життє- вий шлях, хоче надійності, безпеки, спокою. Але ми не живемо бі- льше у світі, у якому цінуються насамперед такі способи життя. І навіть якщо це боляче, нам усе-таки потрібно ставити під питання адекватність минулих традицій викликам сьогодення [там само,
p. 59].

У сучасному світі життєвий шлях уже не є єдиною траєкторі- єю, прямою лінією життя. Він радше скидається на постійно ство- рювану особистістю мозаїку шляхів, що складаються під впливом по-різному трактованих реальних та уявних подій, між якими важ- ко побудувати ієрархічний зв’язок, знайти єдину чітку послідов- ність. Oсобистість тепер не долає свого життєвого шляху, а конс- труює його, відшукуючи нові й нові міжподієві конфігурації, обираючи несподівані манівці та інтерпретації їхньої значущості.
Як пише Можейко, та чи інша територіальна конфігурація простору, що має властивість визначеності, виступає в якості принципово нонфінальної і минущої, такої, що має лише ситуатив- ну значущість [Можейко. Детерриториализация].
Людське життя – це спочатку географія, а вже потім іс- торія. На певних етапах життя людина інтерпретус свій нонфі- нальний і мину=ий життсвий шлях, виходячи зі стану самооргані- зації тісї нелінійної відкритої комунікативної системи, в яку вона включена.
У постмодерну еру особистість навчається організовувати та проживати  час  свого  життя  історично.  Історичність,  за Ф. Джеймісоном, не є ані репрезентацією минулого, ані репрезен- тацією майбутнього. Теперішнє сприймається як історія, що дає змогу досягти певної дистанції щодо наявності, яку характеризу- ють як історичну перспективу [Джеймісон, 2008, с. 320].
Будь-яка реальна подія може стати тлом, малозначущим епі- зодом або кульмінацією зовсім різних оповідань залежно від того, хто стає наратором, для кого, в якому контексті автор творить текст свого життя, з якою метою його розповідає. Згадаймо, що серед умов оптимізації особистісного самоконституювання ми визначили появу в особистості хисту до семіотизації та наративізації власного життя, і саме цей хист стає в пригоді під час продукування варіан- тів бажаного майбутнього, з яких поступово складаються життєві завдання.
Якщо історія не лише охоплює минуле і теперішнє, а й по- ширюється на невизначене майбутнє, її автор отримує безліч мож- ливостей видозмінити сюжет, розставити інші акценти, запропону- вати варіанти розв’язання колізій. Незавершені, відкриті історії про завтрашнє життя, що постійно змінюються відповідно до того, як переживаються та інтерпретуються сьогоднішні події, багато в чо-

му детермінують майбутнє, оскільки непомітно тчуть життєвий контекст, у якому здійснюються відповідальні вибори, визрівають напівусвідомлені домагання, формулюються великі і малі життєві рішення. Kаме історії про себе і свос життя стають свосрідними смисловими домінантами, маркіруючи й організовуючи життсвий шлях, спрямовуючи самоконституювання.
Зрозуміло, що цілком правдивих, повністю об’єктивних роз- повідей немає і не може бути, адже постать автора, його діалоги з оточенням, що змінюють уявлення про себе і світ, набутий і відре- флексований досвід, навіть наявний емоційний стан як розповідача, так і його співрозмовника вносять свої корективи. У кожному на- ративі правда співіснує з вимислом, реальність уплітається в міф. Коли людина описує майбутнє у формі історії, вона звичайно не забуває про контекстуальні маркери, тобто не тільки знаходить більш-менш точні слова для своїх мрій, передчуттів, домагань, а й вимальовує художні деталі, конкретизує подробиці, акцентує ба- жаний поворот сюжету, шукає пояснення майбутніх учинків свого оточення. Контексти таких оповідань є плинними, динамічними.
Життєвий шлях змінює семантику, уже не сприймаючись як єдина верстова дорога від народження до смерті. Набувають зна- чення малопомітні стежки, об’їзні маршрути, можливості повер- тання назад, застрягання на бездоріжжі, вигадування і втілення в життя нових шляхів. Навіть смерть перестає сприйматися як оста- точний фініш, як фінальний акорд, припускаючи трансцендування в інші культурні виміри.
Із віком змінюється співвідношення між “простором досвіду” і “горизонтом очікувань”, як сказав би Р. Козеллек. У сюжет паку- ється вміст проживаного життя, допомагаючи вибору подальшої траєкторії руху. Креативні наративні практики, стаючи домінант- ними, підтримують широкий горизонт очікувань і, таким чином, відсувають старість, продовжуючи продуктивний вік зрілості. Еко- логічні сюжети, які обирає певна частина молоді, що ховається від цивілізації, привносять у життя такі характерні для пізньої зрілості цінності, як цінність повільного споглядання, мудрого невтручан- ня, спокійного прийняття всього, що відбувається. Простір досвіду стає більшим за простір очікувань, і психологічний вік починає пе- ребільшувати фактичний.

Концепти життєвої історії зосереджуються на індивідуаль- ному прогнозі, спрямованому на підвищення якості життя. А час, якщо він прискорює свій плин, стискає простір досвіду, як пише Козеллек, позбавляє його сталості і щоразу привносить у гру якісь нові невідомі величини, через які навіть теперішнє вислизає за ме- жі нашого чуттєвого досвіду [Козеллек, 2005, с. 40]. Tак щоразу виникають нові підстави для побудови чергових текстів про власне життя, наступних варіантів життєвого шляху.
Не занурюючись у “тут і тепер”, не шукаючи насолод лише від сьогодення, особистість бачить своє буденне теперішнє як під- ґрунтя, що забезпечує завтрашнє втілення найважливіших життє- вих задумів, першочергових життєвих завдань. Вільно мандруючи часовими модальностями, вона самостійно будує різноманітні міс- тки між своїм минулим, теперішнім і майбутнім. Інколи їй вдається міняти місцями причини і наслідки, щоб побачити різні варіанти розвитку подій. Авторське право побудови свого життя вже не ви- магає від неї бачення сьогодення як логічного продовження вчора- шнього. Вона вміє звільнятися від жорстких детермінант, що зага- няли її в пастку обумовленостей і обмежень.
Oтже, сучасна особистість набуває можливості, розгортаючи життєвий шлях, самостійно конституювати себе в різних життєвих контекстах. Крім здатності передбачати завтрашній день, редагува- ти й переписувати минуле, переструктуровувати сьогодення, вона розвиває здатність організовувати нові зв’язки між часами життя, самостійно змінювати напрямок і швидкість руху. Створення влас- них життєвих історій є звільненням від примусової зовнішньої кау- зальності, що дає змогу занурюватися в гру інтерпретативних кодів і набувати свободи самовиявів.
Життєвий шлях у сучасному його розумінні втрачає колиш- ню векторність, лінійність, ієрархічну підпорядкованість та набуває виразної динаміки, несподіваності, різнобарвності. Людина вільно мандрує власним життєвим шляхом, маючи змогу багаторазово в різних контекстах пережити дитинство, отроцтво, молодість, зрі- лість, старість. Детермінація життєвого шляху віком людини, її статтю, походженням, освітою, професією стає еластичнішою, гну- чкішою, забезпечуючи пластичне засвоєння нових соціокультурних ролей.

⦁    Вплив життεвих Завдань на моделювання майбутнього
Першим кроком для визначення впливу життєвих завдань на особистісне самоконфігурування має стати визначення залежності моделювання майбутнього від характеру взаємодії особистості зі світом (рис. 3.1). Враховуючи соціально-психологічні чинники, що обумовлюють у сучасному світі життєздійснення особистості, а саме чинник соціокультурної контекстуальності, чинник діало- гічної комунікації, чинник множинної ідентифікації, чинник аксіо- логічної своєрідності та чинник соціальної семантики, можна ви- значити такі способи взаємодії особистості і світу, що її оточує:
⦁    включення особистості одночасно в різні соціокультурні контексти;
⦁    досягнення діалогічної відкритості;
⦁    стимулювання множинних ідентифікацій особистості з відповідними референтами;
⦁    підвищення цінності аксіологічної своєрідності, неповто- рності особистості;
⦁    актуалізація семантичного потенціалу особистості. Розглянувши способи взаємодії особистості зі світом, зупи-
німося на характеристиках сучасної особистості, які було визначе- но в процесі порівняльного аналізу модерну і постмодерну. Йдеть- ся передусім про ті особистісні властивості (рис. 3.2), що оптимізують її самоконституювання, а саме:
⦁    здатність до світопородження, створення нових реальностей;
⦁    підвищена адаптивність до різноманітних соціокультур- них контекстів;
⦁    трансформаційна, динамічна цілісність;
⦁    децентрованість, неієрархічність ризоморфної структури;
⦁    посилення інтересу до новизни, підвищення креативності;
⦁    схильність до процесуальної, множинної самоідентифікації;
⦁    толерантність до своєрідності, готовність прийняти чиюсь інакшість;
⦁    хист до наративізації себе і світу.

Рис. 3.1. Залежність моделювання майбутнього від способів взаємодії особистості зі світом
Наступний крок у побудові моделі полягає в урахуванні ат- рибутивних характеристик життєвих завдань як індивідуальних практик моделювання майбутнього. Слід назвати (рис. 3.3):
⦁    змістову наповненість, відповідність моделей майбутньо- го актуальним особистісним сенсам;
⦁    адекватність завдань, що передбачає їхню реалістичність, тобто відповідність умовам життя і внутрішнім можливостям лю- дини;
⦁    креативність, творчий, нерутинний характер життєвих за- вдань, що обумовлює їхню новизну, неоднозначний алгоритм рі- шення;
⦁    відкритість, коли готові варіанти майбутнього рішення не задані і треба самостійно їх конструювати, щоб пізніше обрати од- ну з найреальніших альтернатив;

Рис. 3.2. Залежність ефективності самотворення від властивостей постмодерної особистості
⦁    енергетична наповненість завдань, що визначає ступінь їхньої спрямованості на виконання;
⦁    результативність завдань як інтегральний показник їхньої продуктивності.
Футурологічний наратив у його завданнєвій формі стає не лише засобом організації майбутнього. Він природно поєднує і, якщо треба, видозмінює те, що вже відбулося, те, що переживаєть- ся в актуальний момент, і те, що має статися, втілитися, реалізува- тися. Oсобистість як автор цього наративу будує свій життєвий шлях, відчуваючи на собі впливи способів взаємодії зі світом (див. рис. 3.1), наявності і ступеня вираженості певних рис, характерис- тик, властивостей (див. рис. 3.2), структурної повноти життєвого завдання, яке вона формулює (див. рис. 3.3).

Рис. 3.3. Залежність особистісного самоконституювання від структури життєвого завдання

Необхідно також врахувати специфіку побудови особистістю власної історії, особливості конструювання життєвого шляху. На відміну від традиційного той шлях, який конструює постмодерна особистість, має такі характерні властивості (рис. 3.4):
⦁    нелінійність, відмова від ієрархічної підпорядкованості вікових етапів;
⦁    нонфінальність, відкритість, принципова незавершеність життєвого шляху;
⦁    відносність незворотності руху часу життя від народжен- ня до смерті, можливість повернення до вже пройдених вікових етапів;

⦁    ситуативність цілісності життєвого шляху, що пережива- ється особистістю як значущий модус, організований навколо сми- слової домінанти;
⦁    умовність детермінації життєвого шляху віком особисто- сті, її статтю, які стають пластичними соціокультурними ролями;
⦁    рухливість зв’язків між подіями минулого, теперішнього і майбутнього, завдяки чому кожна набута цілісність не стає остато- чною, сприймаючись як ситуативно значущий модус;
⦁    контекстуальність історій, з яких складається життєвий шлях, перестаючи бути лише траєкторію окремого індивідуального життя і стаючи часткою гендерного, сімейного, національного та інших контекстів;
⦁    інтерпретація не кожного окремого віку, а саме меж між віками як зон смислопородження;
⦁    сюжетна обумовленість наративу, коли в сюжет пакується вміст проживаного життя, допомагаючи вибору подальшої траєк- торії руху;
⦁    реалізація при побудові життєвого шляху креативного по- тенціалу не лише особистості, а й комунікативної системи, в яку вона включена, психологічного простору значущих стосунків.
Розглянувши види залежності моделювання майбутнього від способів взаємодії особистості зі світом (див. рис. 3.1), проаналізу- вавши вплив специфічних властивостей постмодерної особистості на ефективність самотворення (див. рис. 3.2), визначивши, яким чином структура життєвого завдання позначається на особистісно- му самоконституюванні (див. рис. 3.3), та проінтерпретувавши за- лежність самоконституювання від специфіки побудови життєвого шляху (див. рис. 3.4), можемо нарешті запропонувати модель оп- тимізації особистісного самоконституювання як неієрархічний, не- лінійний зв’язок позначених чотирьох компонентів (рис. 3.5).
Oтже, серед характеристик сучасної особистості, що оптимі- зують її самоздійснення, самоконституювання, слід назвати пробу- дження здатності до світопородження, створення реальних чи вір- туальних реальностей; відкритість світові, що формує готовність адаптації до різноманітних соціокультурних контекстів; рухли- вість, процесуальність, що сприяє новому – динамічному, трансфо- рмаційному – розумінню цілісності та автентичності; децентрова- ність,  неієрархічність,  мережевість  пульсуючої  ризоморфної

структури особистості, що забезпечує нонфінальність її змін; поси- лення інтересу до новизни, підвищення креативності, життєстійко- сті, що сприяє вибору кочового, мандрівного способу життя; схиль- ність до гнучкого, множинного ідентифікування, що відбувається в контакті з оточенням, діалозі із соціумом; толерантність до індиві- дуальної своєрідності, готовність до прийняття чиєїсь інакшості, свобода від типовості, внормованості, стереотипності; хист до се- міотизації та наративізації себе і світу, що забезпечує нову – реля- тивну – особистісну цілісність.

Рис. 3.4. Залежність самоконституювання від специфіки побудови особистістю власного життєвого шляху

Рис. 3.5. Модель оптимізації особистісного самоконституювання Сповнений варіацій життєвий шлях стає нонфінальною тем-
порально артикульованою актуалізацію самоконституювання осо- бистості, втрачаючи колишню векторність, лінійність, ієрархічну підпорядкованість та набуваючи виразної динаміки, несподіванос- ті, різнобарвності. Наративний підхід до розуміння життєвого шля- ху звільняє його від примусової зовнішньої каузальності. Ціліс- ність життєвого шляху переживається особистістю як ситуативно значущий модус, організований навколо певної смислової домінан- ти. Стаючи історією життя, шлях відтворює креативний потенціал значущої комунікативної системи, в яку особистість включена, з якою вона перебуває у діалогічній взаємодії.
Модель оптимізації особистісного самоконституювання мо- жна представити як неієрархічний зв’язок чотирьох компонентів. Перший компонент визначає залежність моделювання майбутнього

від способів взаємодії постмодерної особистості зі світом. Другий відтворює залежність ефективності самотворення від властивостей постмодерної особистості. Tретій демонструє залежність особисті- сного самоконституювання від структурно-змістової наповненості життєвого завдання як способу моделювання майбутнього. Четвер- тий компонент фіксує залежність особистісного самоконститую- вання від специфіки побудови життєвого шляху.

⦁    ОптиміЗація самоЗдійснення особистості в сімейній
сфеpі
Напрямки  оптимізації  самоздійснення  особистості в сімейній сфері. На основі аналізу досліджень, проведених
T. M. Tитаренко та колективом лабораторії соціальної психології особистості, можна виокремити кілька функцій життєвих завдань в особистісному самоздійсненні в сімейній сфері.
По-перше, це оцінна функція. Життєві завдання сприяють досягненню визначеності особистості в даній життєвій ситуації. Цілісне розуміння ситуації, що склалася, неодмінно передбачає не тільки усвідомлення своєї незадоволеності нею та бажання її трансформувати, а й визначення своїх можливостей та обмежень на шляху до цього.
По-друге, моделювальна функція, завдяки якій дещо розмите досі уявлення про майбутнє сімейне життя набуває чіткості та структурованості. Саме такий виразно окреслений, структурований образ майбутнього робить життєві завдання дієвими, тобто такими, що стимулюють до конкретних дій, та, урешті-решт, вирішуються.
По-третє, регулятивна функція, яка проявляється у виборі оп- тимальних стратегій самоздійснення, дій, що приведуть до бажано- го результату, а також вчасної зміни стратегії в разі необхідності. До того ж ця функція забезпечує включення вольової саморегуляції у випадках, коли особистість, стикаючись у процесі вирішення за-

вдання із труднощами, втрачає імпульс до дії та може передчасно
“зійти з дистанції”.
По-четверте, рефлексивна функція, завдяки якій особистість аналізує життєву ситуацію, усвідомлює свої домагання та можли- вості, засвоює досвід, переосмислює пройдений життєвий відрізок та шлях у цілому. Tака складна внутрішня робота вкрай потрібна для життєтворення, адже вона дає можливість коригувати життє- вий шлях, забезпечує спадкоємність етапів самоздійснення, безпе- рервність життєвої історії, її відповідність внутрішньому світові особистості.
Умовою успішного самоздійснення в сімейній сфері є побу- дова сімейних завдань, які ефективно реалізують всі свої функції. Як ми вже зазначали вище, структуру життєвого завдання утворю- ють такі компоненти: 1) умови, в яких воно виникло та має бути вирішеним; 2) модель потрібного майбутнього, мету вирішення завдання; 3) стратегії вирішення й тактичні прийоми, дії та опера- ції, які потрібно виконати, щоб досягти потрібного майбутнього.
Кожний із цих компонентів можна співвіднести із функцією життєвих завдань: перший компонент – з оцінною функцією, дру- гий – з моделювальною, третій – з регулятивною. Tож можемо зро- бити висновок, що психологічна робота, спрямована на оптиміза- цію самоздійснення в сімейній сфері, незалежно від того, яку форму вона буде мати (групову чи індивідуальну), неодмінно має охоплювати роботу за трьома напрямками – за кожною складовою життєвого завдання.
Рефлексивна функція реалізується протягом усього часу по- будови життєвих завдань: від етапу, коли особистість ще тільки відчуває, що наявний стан речей її не задовольняє, до розроблення стратегій досягнення бажаного. Tож розвиток рефлексивності, на- вичок самоаналізу, усвідомлення набутого досвіду, спрямування уваги на себе, розуміння своїх почуттів, думок є необхідною час- тиною роботи за кожним напрямком.
Розгляньмо більш докладно напрямки оптимізації самоздійс- нення особистості в сімейній сфері.
Умови життсвого завдання, пов’язаного зі шлюбом та сім’сю. Якщо життєве завдання умовно порівняти з математичним, то цей компонент мав би називатися “умовами задачі” і записува-

тися як “дано”. Умови життєвого завдання є тим “вихідним пунк- том”, з якого розпочинається його побудова.
Ця складова завдання об’єднує контекстуальні його аспекти та охоплює як зовнішні умови, так і внутрішні. Зовнішні умови – це життєві обставини, ситуація, що склалася для людини на даний час життя. Внутрішні умови – це смисли, які особистість вбачає у зовнішніх умовах, сприймання нею ситуації, ставлення до цієї си- туації, почуття та переживання щодо контексту життєздійснення. Прикладом умов завдання може бути життєва ситуація тридцятирі- чної жінки, яка, будучи орієнтованою на кар’єру, не створила сім’ю і ось раптом усвідомила, що болісно переживає самотність, відсут- ність коханої людини. Tак ситуація нереалізованості в сімейній сфері, а відтак нестерпні негативні переживання з цього приводу стають умовами побудови життєвого завдання створити сім’ю.
Ситуація визначається в літературі як система зовнішніх що- до суб’єкта умов, які спонукають та опосередковують його актив- ність [Чепелєва, 1999]. Для того щоб бути автором свого життя, автором, який діє, а не спостерігає, тобто трансформувати, зміню- вати життєву ситуацію в бажаному напрямку, її потрібно передусім розуміти. Розуміння – це процес, спрямований на засвоєння та по- родження смислів [там само]. Tож розуміння ситуації неодмінно передбачає надання їй особистісного смислу. Завдяки усвідомлен- ню ситуації людина оцінює об’єктивні обставини, своє ставлення до них та з’ясовує варіанти можливих дій.
Нерідко одні й ті самі обставини можуть мати зовсім різний смисл для різних людей. Наприклад, не кожна жінка, що не має сім’ї, переживає це як особистісний неуспіх та страждає від нереа- лізованості. Oтже, зовнішні умови не завжди є визначальним чин- ником у побудові життєвого завдання. Набагато важливішою є “си- туація для людини”, тобто як людина її бачить, як до неї ставиться та які дії збирається вчинити.
Саме тому не існує життєвих завдань, прийнятних абсолютно для всіх людей. Звісно, є загальнолюдські смисли – цінності, які поділяє більшість людей: кохання, мир, добро тощо. Але навіть смисли будуть мати зовсім різні відтінки у представників різних спільнот, культур. Oцінка життєвих ситуацій буде залежати не тільки від культуральної “парадигми розуміння” [Джерджен, 1997б, 1997в], а й від тих інтерпретативних рамок, “лінз”, що кож-

на окрема особистість формує на підставі свого потенціалу та жит- тєвого досвіду [Кошова, 2008]. Oтже, інтерпретація не випливає із самої ситуації; в інтерпретативних схемах, що стосуються наших ставлень до себе, до інших та до оточення кристалізуються наші особистісні смисли.
Чи завжди умовами завдання є ситуації, що сприймаються та переживаються як проблемні? Mабуть, ні.
Будь-яка ситуація, що є значущою для людини, може запус- тити процес побудови життєвого завдання. Його умовою може бу- ти і раптова подія, що оцінюється та переживається особистістю як позитивна (наприклад, звістка про вагітність). Tака ситуація, як і в проблемному випадку, потребуватиме деякого часу для адаптації (адже будь-яка ситуація, що незаплановано виникла, вимагає від особистості неабияких адаптивних ресурсів); надалі ж дії мотиву- ватимуться наміром найповніше реалізуватися в новому амплуа.
Побудова нового життєвого завдання може бути і не прив’язаною ані до проблемної, ані до радісної події. Кожному з нас знайомі негативні переживання щодо власного розвитку, необ- хідності змін, руху вперед на тлі зовнішнього спокою. У такому випадку ми будуємо життєве завдання, умовами якого є не пробле- мна чи радісна ситуація, а намір, намір розвиватися, змінюватися, реалізовуватися.
Намір визначається як рішення людини виконати певну дію і домогтися певного наслідку. Він виступає як певне спонукання до дії та організує її [Психологічний словник, 1982, с. 100]. Tут теж є переживання проблеми, але вона стосується не зовнішніх обставин, а суб’єктивного відчуття нереалізованості, тож дії людини моти- вуються не бажанням вирішити, подолати якісь зовнішні труднощі, а необхідністю реалізуватися, досягти бажаного. Прикладом побу- дови такого життєвого завдання може бути ситуація жінки, що пра- гне покращити взаєморозуміння між членами своєї родини.
Якщо ж таке саме життєве завдання висувається на тлі по- стійних сімейних конфліктів, що травмують людину, можемо ска- зати, що умовою завдання є проблема, а не намір. Tут дії людини мотивуються захистом колишнього status quo, захистом потреб, задоволення яких поставлено чи може бути поставлено під загрозу, подоланням труднощів.

Ця думка підтверджується дослідженнями представників на- ративної психології, які розглядають життя людей як історії (нара- тиви), що конструюються ними самими під соціальним впливом. Конструюючи історії про себе, люди звертають увагу та вплітають у свої життєві наративи ті події, котрі оцінюють як узгоджені з іс- торією, якій наразі надають перевагу. Тільки такі події можуть бу- ти оцінені як значущі та стати умовою життєвого завдання, інші ж – ігноруються.
Суб’єктивністю сприймання подій як значущих чи, навпаки, незначущих пояснюється той факт, що є люди, схильні концентру- ватися більше на своїх проблемах, аніж на нових обріях розвитку. Їхні історії про себе розпочинаються з появи проблеми, труднощів, які викликають якусь реакцію, а життя видається безконечною низ- кою неприємностей і боротьбою з ними. Такі життєві наративи на- зиваються захисними [Тжебинский, 2006-2007].
Людині, яка більшою мірою схильна конструювати проакти- вні наративи, життя бачиться як послідовність намірів та дій, спря- мованих на реалізацію особистісних смислів і подолання перешкод, що постають на цьому шляху. Її увага концентрується в основному на тих подіях, які відкривають можливості розвитку чи, навпаки, перешкоджають самоздійсненню [там само]. Можливо, і в цьому випадку поштовхом до побудови життєвого завдання є проблема, але автор швидко переставляє акценти з проблеми на намір. У про- цесі розгортання такого проактивного наративу можуть з’явитися утруднення, проблеми, які заважають реалізації життєвого завдан- ня, що, безумовно, змінює дії головного героя, але цей варіант по- будови життєвого завдання відрізняється від попереднього біль- шою активністю людини, упевненістю, творчістю, незалежністю від обставин, самодостатністю.
Наприклад, для багатьох із нас перше кохання було болісним переживанням. Ще більш складним воно було, якщо виявилося до того ж нерозділеним. Якщо я схильна будувати своє життя в захис- ному стилі, то надалі мені доведеться жити з “ущент розбитим сер- цем”; отож вирішу для себе, що не варто занадто зближуватися з чоловіками, і так і не наважуся на нові стосунки. Чи наважуся, але не буду підпускати чоловіків занадто близько до серця, буду всіма силами опиратися новому почуттю, відшукуючи недоліки у свого обранця та вигадуючи мінуси спільного життя з ним. Якщо ж я на-

лаштована на проактивний стиль життя, то переживу цю болісну подію, розуміючи, що я сама прокладаю свій життєвий шлях, та через деякий час розпочну нові стосунки, покохаю; якщо все буде гаразд – вийду заміж, народжу дітей; якщо щось станеться – спро- бую ще раз, і все одно буду щасливою, згадуючи свій негативний досвід із вдячністю за отримані уроки.
Щоб змінити стиль конструювання свого життя із захисного на проактивний, важливо навчитися сприймати проблемні ситуації не як катастрофу, а як умову життєвого завдання, що потребує розв’язання. Уміння побачити проблему як точку докладання зу- силь, а не як руйнацію життя, тісно пов’язане із спроможністю дис- танціюватися від проблемної ситуації, побачити її збоку, поза сво- єю особистістю.
На думку Д. O. Леонтьєва, людина – єдина жива істота, здат- на рефлексивно відділити себе від світу, від власного життя, від часу, зайнявши щодо них свідомо обрану позицію [Леонтьев Д. А., 2008]. Нехтування цією можливістю гальмує людський розвиток, бо рухатися вперед без усвідомлення себе, світу та досвіду взаємо- дії зі світом неможливо. Неможливо висувати життєві завдання, не маючи перед очима життєвого досвіду; неможливо вирішувати їх, не аналізуючи проблеми, труднощі, помилки, успіхи та перемоги, що були в житті. Tаким чином, самопізнання, рефлексія свого жит- тя, що можливі тільки з позиції “поза”, є неодмінною умовою ефе- ктивного самоздійснення в сімейній сфері.
До речі, теза про важливість дистанціювання від проблеми належить наративній психології. Наративні терапевти, допомагаю- чи своїм клієнтам поступово екстерналізувати проблему, ставлять за мету підвищення суб’єктності, відповідальності клієнта у взає- минах з проблемою. Tепер не вона визначає життя клієнта, а він визначає та окреслює ті його сфери та сторони, де проблемі дозво- ляється бути.
Настановлення бачити проблему поза своєю особистістю на- дає людині можливість більш ефективно її вирішувати. Сприйняття проблеми у взаєминах із партнером поза собою і партнером дозво- ляє перевести болісну боротьбу один з одним у формат спільної боротьби з проблемою. До того ж особистість має нагоду більш повно її побачити, зрозуміти більш широкі соціально-психологічні дискурси, що її живлять (наприклад, дуже часто рольові конфлікти

подружжя зумовлені поширеними в соціумі стереотипами рольово- го розподілу), а також подивитися на проблему з іншого боку, пе- реглянути свої взаємини, опротестувати їх, змінити [Фридман, Комбс, 2001]. Згадаймо глибокофілософські рядки, співані популя- рним гуртом “Машина времени” (автор тексту – А. Макаревич):

…В сущности, буря – пустяк! В бурю – лишь крепче руки, И парус поможет, и киль.
Гораздо трудней не свихнуться от скуки И выдержать полный штиль.

Конструктивний погляд на проблеми, труднощі та негаразди, що іноді трапляються в житті будь-якої людини, пов’язаний з та- кою важливою для сімейного життя якістю, як уміння тримати удар. Адже щасливими в сімейному житті відчувають себе не ті, у кого немає проблем, конфліктів тощо (так не буває!), а ті, хто у відповідь на негаразди не опускає руки, а навпаки, збирається із силами та долає труднощі. “Грюкання дверима” – найлегший шлях, але він до того ж є найпрямішим шляхом до самотності. Набагато продуктивніша поведінка – це аналіз ситуації, своїх можливостей її змінити та врахування здобутого життєвого досвіду в побудові та реалізації життєвих завдань надалі.
Oтже, перший напрям оптимізації самоздійснення особистос- ті в сімейній сфері – переведення способу постановки життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, із захисного в проактив- ний режим, коли їхніми умовами стають не проблеми та необхід- ність їх долати, а потреба ефективного самоздійснення особистості. Важливим у цій роботі є розвиток навичок аналізувати життєві си- туації та свої переживання щодо них, а також сприймати труднощі як вирішувані, як випробування, що відповідають власним можли- востям. Tаке активно-перетворювальне ставлення до життєвих не- гараздів дає особистості можливість взаємодіяти з ними, долати їх, перетворюючи проблеми на завдання, які можна і треба розв’язувати.
Mета вирішення завдання (модель потрібного майбутнього). Що таке успішне самоздійснення в сімейній сфері? Мабуть, це зда- тність перетворювати свої бажання, наміри, плани, завдання, що

стосуються шлюбу та сім’ї, на дійсність, матеріалізовувати, “оре- чевлювати” їх. Значить, окрім бачення, розуміння вихідної ситуа- ції, яку хочеш змінити, для побудови дієвого життєвого завдання важливо бачити та розуміти, що саме ти хочеш отримати в кінце- вому підсумку. Саме цей перспективний образ бажаного і є метою вирішення завдання. Він є спонукальною силою, тією ниткою Арі- адни, що не тільки допомагає орієнтуватися в життєвому вирі, а й надихає та мобілізує людину, забезпечуючи її життєве самоздійс- нення. Якщо згадати приклад із самотньою жінкою, яка хоче нала- годити особисте життя, то метою вирішення її життєвого завдання буде пошук коханої людини. Якщо ж умовою завдання була нереа- лізована потреба в материнстві, то тоді мета вирішення – наро- дження дитини. Як бачимо, досягнення чи недосягнення мети за- вдання є тим показником, орієнтуючись на який особистість почувається успішною чи неуспішною в самоздійсненні.
Справедливим буде і зворотний зв’язок: ми ставимо життєві завдання, мета вирішення яких пов’язана з нашим уявленням про життєвий успіх. Ці уявлення зазвичай дуже суб’єктивні: для когось критерієм успіху в сімейній сфері є безперечний авторитет, влада в сім’ї; хтось шукає матеріальної забезпеченості, захищеності тощо; тож і життєві завдання будуть стосуватися саме цих досягнень. Для когось успіх у сімейному житті передусім пов’язаний із гармоній- ними взаєминами, атмосферою прийняття й теплоти, тож і завдан- ня в цьому випадку стосуватимуться побудови стосунків у сім’ї, що характеризуються взаємопідтримкою, взаємодопомогою, взаєморо- зумінням тощо.
Дійсно, незважаючи на те, що конструювання життєвих на- ративів великою мірою визначається соціальними реаліями, усе ж авторство історії (отже, і відповідальність за своє життя) в першу чергу належить нам. Хоч ми і формулюємо мету будь-якого життє- вого завдання, зокрема в сімейній сфері, завжди з урахуванням со- ціальних вимог, завжди крізь їх призму, утім, саме ми вирішуємо, які досягнення стануть змістом моделі нашого майбутнього. До того ж ми маємо можливість, усвідомивши наявність призми та її впливу на наше індивідуальне життя, у будь-який час її змінити, розширивши уявлення про варіанти самоздійснення в сімейному житті.

Толерантний, гнучкий підхід до побудови образу майбутньо- го, готовність вносити корективи до вже створеного сценарію, по- вага до моделі, побудованої іншою людиною, є неодмінними чин- никами успіху в сімейному житті. Адже навіть діти, що виросли в одній батьківській сім’ї, мають різні уявлення про свою майбутню сім’ю. Що ж тоді говорити про шлюбних партнерів, які часто на- лежать до різних прошарків суспільства, різних етносів, різних ві- кових категорій тощо? Не можна сказати, яка сім’я є більш “прави- льною”, “нормальною”, “здоровою”. Тут ці поняття просто недоречні.
Але чи тільки досягнення визначають ефективність самоздій- снення особистості в сімейній сфері? Mабуть, ще однією, не менш важливою підставою вважати самоздійснення ефективним, успіш- ним є переживання особистістю екзистенційного успіху, гармонії із собою, внутрішньої впевненості, що життя складається так, як по- трібно. Екзистенційний успіх пов’язаний з буттям, з відчуттям то- го, що ти йдеш правильним шляхом, що ти “відбувся” і є самим собою. Саме такі переживання і визначають смак життя.
Реальні досягнення та переживання екзистенційного успіху вплітаються в наші життєві історії, стаючи необхідними передумо- вами переживання “самоздійсненості”. Перші дають нам можли- вість відчувати себе Діячем, упевненим у своїй спроможності дося- гати, змінювати, творити, а другі – звіряти результати зовнішньої активності з внутрішнім станом, приводячи зовнішній і внутрішній світи у відповідність один одному.
Тому зовсім не дивно, що іноді, прагнучи досягти життєвого успіху, ми в процесі розв’язання якогось завдання раптом усвідом- люємо, що мета його вирішення перестала бути значущою, а важ- ливим для нас є щось інше. Чи інакше: ось він – бажаний результат, але чомусь виникають сумніви, чи дійсно ми цього бажали, чи дій- сно саме це планували?
Воно й зрозуміло: особистість як система, що змінюється, постійно і активно конструює свій внутрішній світ і світ своєї соці- альної взаємодії [Mарцинковская, 2007; Титаренко, 2009б, 2009в; Фридман, Комбс, 2001]. Наше “Я” плинне і мінливе; ми весь час перебуваємо у стані взаємообміну з людьми, що оточують нас, тож і життєві завдання не є чимось застиглим, раз і назавжди заданим. Вони являють собою “пульсуючу” структуру [Титаренко, 2009б],

здатну трансформуватися, змінюватися в процесі реалізації. Само- здійснення ж є не просто актуалізацією та реалізацією своїх потен- цій, а безперервним конструюванням, конституюванням себе як людей, якими ми хотіли б стати. Історія такого самоконституюван- ня – це і є наше життя.
Що визначає мету вирішення життєвих завдань, що впливає на те, як ми її артикулюємо?
Mи вже зазначали, що формування життєвих завдань відбу- вається на перетині внутрішнього і зовнішнього, особистісних по- треб та соціальних норм, вимог до людського життя. Саме тому психологічні потреби особистості в коханні, прихильності, спіль- ності, продовженні роду тощо, взаємодіючи з нормою сімейності, прийнятою в суспільстві, і суспільним стереотипом-образом “нор- мального” життя дорослої людини як такої, що неодмінно перебу- ває в статусі одруженого(-ї) чоловіка (жінки) та має дітей, оформ- люються в нашу сімейну “налаштованість”. Саме тому переважна більшість людей орієнтована на одруження та батьківство.
Наступним після потреб компонентом системи цілеспрямо- ваності людини, що значною мірою детермінує формулювання ме- ти вирішення життєвих завдань особистості, є мотиви її життєдія- льності. Якщо потреба виступає джерелом активності людини і переживається нею як нестача чогось, то мотив є виявом потреби; він спонукає людину до активної діяльності, спрямованої на її за- доволення [Козаков, 1999; Психологія особистості, 2001]. Через такий активний вплив на людську діяльність мотив досягнення вважають одним із провідних чинників самореалізації особистості. Цей мотив у світлі “завданнєвого” підходу та самоздійснення в сі- мейній сфері виступає не тільки енергетичним джерелом активнос- ті людини, спрямованої на створення бажаного образу майбутньої сім’ї, – він також зумовлює застосування максимально ефективних поведінкових стратегій, значною мірою визначаючи “розв’я- зуваність” життєвих завдань, перетворення бажаного на дійсність.
На противагу цьому мотив уникання невдач блокує актив- ність людини, “знеструмлює” процес конструювання сімейного майбутнього; викликає зайву обережність у формулюванні мети вирішення завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю; узагалі зву- жує, заганяючи в жорсткі рамки, обумовлені страхами, процес по- будови життєвих завдань та збіднює стратегії їх розв’язання.

Oсоби, що мають високу мотивацію досягнення, активно ви- будовуватимуть життєві завдання, шукатимуть можливості їх реа- лізувати, намагаючись подолати перешкоди на своєму шляху. Лю- ди ж із високою мотивацією уникання невдачі намагатимуться усунутися від активного формулювання мети вирішення завдань, відмовлятимуться від життєвих завдань при першому ж спротиві з боку середовища.
Саме люди, в яких мотивація уникання невдач переважає над мотивацією досягнень, схильні відступати від своїх завдань, якщо хтось із оточення вважає їх поганими чи неправильними. Бажання бути “хорошим хлопчиком” (чи “хорошою дівчинкою”), з яким(якою) всі “дружать”, зумовлене страхом самотності, а також страхом осоромитися, завжди перемагає в них бажання реалізува- тися, тому такі важливі для ефективного самоздійснення в сімейній сфері якості, як автономність, здатність протистояти груповому тиску, готовність захищати свої інтереси, не є для них характерни- ми.
Іншою причиною переважання мотивації уникання невдач є страх змінювати щось у своєму житті [Грецов, 2007; Гуляс, 2006; Коростылева, 2000; Пилипенко, 2006]. У цьому випадку, якими б сприятливими не були зовнішні умови завдання, людині важко да- ється формулювання мети вирішення та побудова стратегії її дося- гнення – вона просто уникає цього процесу, бо боїться змін, які не- одмінно відбудуться в її житті. Гарною ілюстрацією до такої проблеми тут можуть бути переживання затятих старих парубків, які лякаються самої думки про шлюб, тому що доведеться зміню- вати звичний уклад свого життя, а разом із ним – свої звички, роз- порядок дня, способи проведення дозвілля тощо. Чи почуття по- дружньої пари, що побоюється змін, пов’язаних із народженням дитини. Ïм комфортніше, коли все звично і стабільно, навіть якщо й гірше, ніж могло б бути.
Але чи буває життя без змін? Змінюються люди, змінюються сім’ї. Сім’я не є застиглою структурою. Будучи результатом спіль- них зусиль членів родини і тісної взаємодії між ними, вона постій- но змінюється, і намагання зупинити цей процес, стримати її у зви- чному форматі, відмовляючись від подій і пов’язаних з ними змін, є марними.

Розуміння сім’ї як такої, що конструюється її членами, і тому відкритої для змін, надає широкі можливості для її розвитку та са- моздійснення її членів. Адже ця теза є карт-бланшем для кожного з нас: ми можемо творити сім’ю, а не намагатися відповідати яки- мось нормам.
Ще одним страхом, що становить підґрунтя мотивації уни- кання невдач, є страх перед неуспіхом, поразкою, страх помилити- ся. У цьому випадку, люди уникають життєвих завдань у сімейній сфері, побоюючись помилитися у виборі партнера, сімейних сва- рок, розчарувань, зрад, розлучення тощо. Tаким чином, мета вирі- шення завдання затьмарюється для них негативним образом, наси- ченим болісними переживаннями. І цей страх перед невдачею настільки великий, що вони не хочуть ризикувати і відмовляються від сім’ї взагалі. Як у відомій пісні на слова O. Аронова із кінофі- льму “Ирония судьбы, Или с лëгким паром”:
Если у вас нету дома –
пожары ему не страшны.
И жена не уйдëт к другому, Если у вас нет жены.

Якщо така людина і наважується ризикнути життєвим за- вданням, страх припуститися помилки та зазнати невдачі зумовлює зазвичай його зашкарублість, неспроможність змінити мету чи стратегію вирішення відповідно до внутрішніх і зовнішніх обста- вин. Вибір людини – вперто йти вже наміченим і тому нібито звич- ним шляхом, не звертаючи уваги на зміну обставин; вона не готова навіть на йоту змінити курс, аби тільки не ризикувати. Tож бачимо, що для деяких людей постановка завдання – великий стрес, а вне- сення коректив у випадку виникнення якихось перешкод чи ускла- днень – узагалі непосильне випробовування.
Oтже, другий напрям оптимізації самоздійснення в сімейній сфері, який включає в себе роботу з таким компонентом життєвих завдань, як мета їх вирішення, пов’язаний із двома основними ці- лями. Перша – аналіз та усвідомлення потреб, бажаних досягнень у сімейній сфері, побудова такого образу майбутньої сім’ї, в якому б поєднувалися ці досягнення та переживання екзистенційного успі- ху. Для ефективної реалізації цілей важливим є виявлення та усві-

домлення особистістю впливу соціально-культурних стереотипів, що обмежують чи стимулюють її самоздійснення, а також розши- рення і збагачення уявлень про можливі моделі сім’ї та сімейної взаємодії, про варіанти самоздійснення в сімейній сфері, взяття на себе відповідальності за своє майбутнє. Друга мета – посилення мотивації досягнення, усвідомлення страхів та зниження їхньої ін- тенсивності, розвиток упевненості у своїх силах, самоповаги, само- ефективності та інших якостей, що можуть допомогти у вирішенні сімейних завдань.
Kтратегії, спрямовані на вирішення завдання. Для того щоб образ майбутнього, сконцентрований у меті життєвого завдання, перетворився на реальність, до внутрішньої особистісної роботи необхідно додати не менш важливий зовнішній аспект – дії, спря- мовані на втілення бажаного в реальне, що потребують обов’язкового попереднього планування. Самоконструювання осо- бистості – це не тільки проектування себе, а й практична реалізація планів, аналіз отриманого на відповідність запланованому, а також тому, що наразі сприймається як необхідне. Адже в процесі такої реалізації людина розвивається, змінюється, розширюються кон- тексти осмислення нею світу, змінюються її переконання, погляди та думки [Леонтьев Д. А., 2001].
Розпочинаючи розмову про оптимізацію постановки життє- вого завдання через його третю складову – сукупність дій, які по- трібно виконати для того, щоб досягти бажаного, одразу зазначимо, що єдиного способу вирішення завдань немає. Якщо стратегії та способи розв’язання завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, на- віть однієї людини можуть бути різними, то що ж говорити про ви- рішення своїх життєвих завдань різними людьми?
Крім того, розв’язання життєвих завдань має вікові відмінно- сті. T. M. Tитаренко, виділяючи такі способи вирішення завдань, як імпульсивний, ризикований, урівноважений, обережний та інерт- ний, вважає, що перші два способи більше характерні для юнацько- го віку, коли антиципація значно переважає механізм контролю. Урівноважене вирішення завдань властиве зрілому вікові, коли ан- тиципація і контроль продуктивно взаємодіють. Вибір обережного, а потім інертного способів розв’язання життєвих завдань характе- ризує період пізньої зрілості [Tитаренко, 2009в].

Раніше ми вже говорили про те, що визначальними при по- будові життєвого завдання є його внутрішні умови, “ситуація для людини”, те, як вона її бачить, як до неї ставиться. Саме ці внутрі- шні умови в поєднанні із життєвим досвідом та засвоєними, прийн- ятими в суспільстві шляхами розв’язання подібних завдань визна- чають те, до яких дій особистість збирається вдатися, щоб досягти бажаного. Oтже, способи вирішення життєвих завдань є не тільки індивідуальними, а й змінюються ще й з часом та набутим досві- дом.
Для того щоб виробити ефективний спосіб вирішення життє- вого завдання, необхідно не тільки проаналізувати його зовнішні і внутрішні умови, не тільки зрозуміти, чого потрібно досягти в під- сумку, треба також зважити засоби (як зовнішні, так і внутрішні), які можна використати для досягнення успіху. Важливим у цьому сенсі є врахування соціальної ситуації як у вузькому розумінні, що стосується ставлення найближчого оточення до даного завдання, так і в більш широкому – відповідності завдання соціальним очіку- ванням [там само]. Такий аналіз ставлення до життєвого завдання дає можливість прогнозувати ймовірність отримання підтримки й допомоги під час його вирішення чи неприйняття й супротиву цьо- му процесові.
Ефективність самоздійснення в сімейній сфері також знач- ною мірою залежить від готовності особистості до труднощів, які можуть перешкоджати у вирішенні життєвих завдань. Oкрім труд- нощів зовнішніх, є труднощі внутрішні, і їх протидія нашому само- здійсненню часто буває набагато більш суттєвою.
Будь-яким прагненням людини властива біполярність: якщо я чогось хочу, то я побоююся, що це в мене не вийде [Лановенко, 2004]. Наприклад, якщо для мене виховати своїх дітей добрими і порядними людьми є дуже значущим життєвим завданням, то я побоююся, що щось може мені в цьому завадити. Сила страху тим більша, чим більш значущим є завдання. Когось це почуття стиму- лює, когось пригнічує.
Mи вже розглядали, як страхи заважають у побудові такої складової життєвого завдання, як мета його вирішення; ці ж страхи перешкоджають побудові стратегії його розв’язання, зумовлюють неспроможність її змінити в разі потреби. Найбільш негативний вплив спричинює страх невдачі.

Бажання уникнути невдачі є цілком зрозумілим: вона завжди пов’язана з негативними переживаннями. Але невдача є частиною життєвого досвіду, причому не менш цінного, аніж досвід перемог та успіхів. Для того щоб скористатися цим досвідом, важливо не дати собі занепасти духом, а, опанувавши себе, розкласти “по по- личках” свої почуття, проаналізувати свої дії, що призвели до не- вдачі, а також змоделювати дії, виробити стратегії, що призвели б до успішного результату. Навряд чи такий аналіз на всі сто відсот- ків застрахує від невдач у майбутньому. Але навички програвати ситуації, припускати різні можливі повороти подій, вибудовувати різні варіанти поведінки в цих випадках, повертатися подумки на- зад у часі у вихідну позицію та переглядати власні дії, тверезо оці- нюючи їх на відповідність чи невідповідність бажаному результа- тові (“рефлексія майбутнього” [Алікіна, 2007]), є неодмінною передумовою побудови ефективних стратегій вирішення життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю.
Якщо ж невдачі сприймаються не як звичайні життєві ситуа- ції, а як крах, руйнування всіх бажань та планів, тоді властиве всім бажання їх уникнути переростає у страх перед невдачами, що пе- решкоджає ефективній діяльності [Симонов, 1971; Кондаш, 1981]. Цей страх заважатиме перегляду та корекції стратегії вирішення життєвого завдання, що збільшуватиме ймовірність чергової не- вдачі, яка, якщо станеться, зумовить зростання страху перед новою невдачею при побудові стратегії вирішення наступного завдання… і так до безконечності.
Як можна вирватися з цього кола? Одним з варіантів захисту від страху невдачі є, наприклад, зниження значущості сімейних цінностей, відмова від життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю. Люди, що обирають таку стратегію, запевнятимуть себе та оточення, що сім’я їм непотрібна. Tака поведінка свідчить про осо- бистісну незрілість та дещо нагадує характерну для молодших школярів стратегію: коли хочу, але не можу, краще скажу, що не дуже-то й хотілося, аніж визнаю свою неспроможність.
Зріла стратегія подолання страху невдачі передбачає його прийняття, що дає змогу діяти, незважаючи на нього, задля вирі- шення життєвого завдання. А для цього необхідні довіра до плину життя, здатність до ризику, мужність.

“Мужність  бути”  за  П. Тілліхом,  “життєстійкість”  за С. Мадді [Ларіна, 2007] є важливим особистісним ресурсом для подолання стресових станів, які виникають під час переживання сімейних труднощів та невдач у процесі реалізації життєвих за- вдань, пов’язаних із сім’єю. Кожна особистість має певний “запас міцності” [Шутценбергер, 2007], який визначає її здатність досягти успіху, виходити з найбільш важких ситуацій, жити, розвиватися, незважаючи на протидію обставин.
Якими є конструктивні стратегії подолання страхів? Бажано, по-перше, приймаючи свій страх, намагатися оволодіти знаннями, вміннями та навичками, необхідними для досягнення успіху в сі- мейній сфері життя, та, по-друге, цілеспрямовано знижувати інтен- сивність своїх негативних переживань, працювати над подоланням страхів, розвиваючи саморегулятивні здібності.
Подолання страхів значно збільшує імовірність успіху у ви- рішенні життєвих завдань, а “успіх породжує успіх” (Н. Хілл) – тож кожна успішна дія, кожний успішний крок, позитивно вплива- ючи на самооцінку особистості та впевненість у собі, збільшують можливість успіху при кожній наступній спробі вирішення завдан- ня в цілому.
Зауважимо, що успіх сприятиме успіху, тільки якщо людина здатна аналізувати свій досвід. Тоді переживання успіху піджив- лює почуття самоефективності та надії, які надалі протистоять страху невдачі. У протилежному випадку особистість залишається закритою для досвіду і власні досягнення нею не визнаються. У літературі наводиться “комплекс самозванця”, що описує поведінку людини, яка весь час сумнівається в собі, недооцінює свої успіхи, якими б значними вони не були, і переживає страхи щодо можли- вих невдач. Незважаючи на те, що оточення найчастіше оцінює та- ку людину як успішну, сама вона схильна вважати себе самозван- цем, що успішний лише завдяки обману інших. Власні досягнення сприймаються такими людьми як випадковість, наслідок збігу об- ставин, який може більше не повторитися. Невдача вважається ви- криттям, оскільки оточення тепер розуміє справжній стан речей, і супроводжується сильними почуттями провини та сорому [Пукин- ская, 2008].
Аналізуючи стратегії, що допомагають людині долати про- блеми та вирішувати завдання, ми звернули увагу на думку

M. Воронова, якому життєві негаразди здаються подібними до збу- дників інфекційних хвороб [Воронов, 2004]. Тож результат зустрічі із життєвими проблемами найбільше залежить від імунітету. За аналогією з біологічним імунітетом, що є здатністю організму збе- рігати стабільність внутрішнього середовища, захищаючи його від зовнішніх втручань, психологічний імунітет проявляється в здатно- сті зберігати активність, спрямовану на вирішення життєвих за- вдань. Незважаючи на (але враховуючи!) посталі труднощі, не опу- скаючи руки, людина стає спроможною долати перепони, проявляти гнучкість, іноді просто перечікуючи, нічого не роблячи. Екстраполюючи реакції біологічного імунітету, Воронов виділяє такі стратегії імунітету психологічного:
⦁    Накопичення інформації, активний пошук та отримання знань про існуючу проблему, можливості її подолання.
⦁    Порівняння наявної проблеми з минулим досвідом по- стання труднощів та їх вирішення, оцінювання можливості засто- сування вже використовуваних стратегій, щоб “не наступати на одні й ті ж самі граблі”. Однак слід розуміти, що застосування стратегій, які спрацювали одного разу, не гарантує їх успішності вдруге.
⦁    Прийняття проблеми, ситуації такою, якою вона є. Іноді, коли немає чіткого бачення дій, відповідних ситуації, а також по- тенцій для їх здійснення, прийняття і терпіння можуть бути най- більш продуктивною стратегією на якийсь час, протягом якого особистість має можливість накопичити внутрішні ресурси задля вирішення проблеми трохи згодом.
⦁    Концентрація – прийняття рішення щодо того, як виріши- ти проблему, максимальна активізація внутрішніх ресурсів задля його реалізації.
⦁    Експансія – активна діяльність, спрямована на подолання перепони, вирішення протиріччя чи проблеми [там само].
Завдяки чому, зіткнувшись із труднощами, ми стаємо здат- ними не опускати руки, а діяти далі, будуючи сімейне щастя? Mе- ханізмами психологічного імунітету M. Воронов вважає надію, віру та любов [там само], які в поєднанні з вольовою активністю особи- стості визначають шанси життєвого завдання бути успішно вирі- шеним та зумовлюють безперервність руху самоздійснення в сі- мейній сфері.

Надія визначається як очікування чогось сприятливого, спо- дівання на щось позитивне і водночас упевненість у його здійснен- ні. Вона є найважливішою умовою людського існування. Сподіва- ючись, людина уявляє бажане майбутнє і якимось чином наближає його [Титаренко, 2005].
Надія протиставляє негативним думкам, страхам та іншим почуттям, характерним для переживання проблеми, впевненість у тому, що все ще може змінитися на краще. Саме завдяки цьому ме- ханізмові жінка, що ніяк не може завагітніти, і далі звертається до різних лікарів, випробовує нові ліки та методики. Надія породжує наміри людини досягти певних успіхів у майбутньому, виступає організаційним фактором її діяльності. Протилежним надії є стан безнадійності, коли людина не бачить перспективи, втрачає віру в майбутнє, гальмує свою активність.
Віра визначається як прийняття певного твердження за іс- тинне, що ґрунтується більше на емоційно-вольових “доказах”, аніж на об’єктивних фактах [Психологічний словник, 1982, с. 30]. Вона протиставляє негативним думкам і страхам упевненість у то- му, що в мені (віра в себе), в інших (віра в людей) та у Бога (віра у світовий порядок, довіра до життя) є сили і можливості для розв’язання своїх життєвих завдань, досягнення бажаного, ство- рення саме такої сім’ї, яку хотілося б мати. Так, батьки, незважаю- чи на те, що коїться сьогодні на вулицях, вірять у своїх дітей, у те, що їм вдасться виховати їх добрими та порядними людьми.
Якщо ми не віримо в те, що робимо, не віримо у вчасність, істинність та правильність (для себе) завдання, що стоїть перед на- ми, воно перетворюється на фантом, що має форму, але не має змі- сту. При першому-ліпшому ускладненні ми відмовимося від нього і візьмемося до чогось іншого.
Віра співвідноситься з довірою до себе, інших та до життєво- го процесу в цілому і виявляється у погляді на людську природу взагалі. Позитивний погляд на людську природу А. Mаслоу вважав однією з рис особистості, що самоактуалізується. Позитивний по- гляд знижує стресогенність сприйняття навколишньої дійсності, полегшує досягнення взаєморозуміння з іншими людьми та нала- годження з ними партнерських взаємин, що є дуже значущим у сі- мейній сфері. Людина, що вірить у краще, навіть у найбільш скрут- ну годину не опускає руки, а чекає нагоди.

Наступним механізмом збереження активності, спрямованої на самоздійснення в сімейній сфері, є любов, яка тісно пов’язана з вірою в себе та інших. За словниками, любов – найвище людське почуття, що відповідає стосункам спільності і близькості між лю- дьми і засноване на їхніх природних потягах, взаємній прихильнос- ті і зацікавленості, зумовленій визнанням достоїнств об’єкта любо- ві або спільними переконаннями, життєвими цілями та інтересами людей [Психологічний словник, 1982, с. 87; Психологія особистос- ті, 2001, с. 68].
Це почуття, що протиставляє негативним думкам, пережи- ванням і страхам під час зіткнення з проблемами здатність прийма- ти себе та інших, пробачати помилки і поразки, поважати себе та інших, виявляти самостійність та визнавати автономність кожного. Завдяки дії цього механізму жінка, яку зрадив чоловік, може пере- жити цю ситуацію з найменшими втратами, пробачити йому та розпочати новий етап сімейного життя без думок про помсту, але враховуючи надалі причини того, що сталося. Без любові немож- ливо уявити собі сімейне життя: вона полегшує розв’язання будь- якої сімейної проблеми, від найдрібніших до найглобальніших, та є необхідною умовою вирішення життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю.
Для забезпечення ефективного самоздійснення в сімейній сфері ці три механізми неодмінно повинні бути пов’язані з вольо- вою активністю людини. Волю можна визначити як свідому само- регуляцію людиною своєї поведінки і діяльності, що полягає в зда- тності активно домагатися вирішення життєвих завдань через пере- борювання зовнішніх та внутрішніх перешкод. Вона виконує дві взаємопов’язані функції – спонукальну, що виявляється у спрямо- вуванні активності, її посиленні, та гальмівну, яка полягає у стри- муванні зовнішніх рухів та дій [Психологічний словник, 1982, с. 30].
Вольові якості особистості (сила волі, цілеспрямованість, на- полегливість, рішучість, сміливість тощо) протистоять негативним думкам та страхам, які з’являються під час переживання життєвих труднощів. Готовність активно діяти, творчо вирішувати життєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, долати перешкоди та під- порядковувати свою поведінку актуальному завданню забезпечу- ється розвиненим самоконтролем. Саме воля допомагає вперто до-

магатися бажаного навіть тоді, коли людиною оволодівають утома, лінощі, перенасичення тощо. Mабуть, кожний з нас переживав по- дібні стани і знає, що в цей час не просто зникає бажання займати- ся тим, що ще вчора здавалося таким важливим і необхідним, а го- стро проявляється небажання це робити. Найчастіше таке негативне спонукання охоплює людину, коли вона стикається з проблемою, яка здається їй непереборною, і тут потрібна особлива робота волі, щоб зберегти активність і сили для подальшого вирі- шення життєвого завдання [Психология жизненного пути личнос- ти, 2002].
Oтже, робота, спрямована на оптимізацію самоздійснення в сімейній сфері через третю складову життєвих завдань – стратегії, які потрібно розробити для досягнення бажаного, – має орієнтува- тися, по-перше, на розвиток умінь та навичок побудови ефективних шляхів розв’язання сімейних завдань та, по-друге, на посилення психологічного імунітету, що дає змогу зберігати активність у разі виникнення труднощів, долати їх, знижуючи інтенсивність страхів та інших негативних почуттів, що заважають утіленню задуманого в життя.

Індивідуально-психологічне підfрунтя оптимізації само- здійснення особистості в сімейній сфері. Mабуть, не потребує особливих обґрунтувань теза про те, що ефективність постановки та вирішення життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, великою мірою визначається психологічними особливостями осо- бистості. Tому вправи, присвячені усвідомленню своєрідних осо- бистісних властивостей, є необхідною частиною оптимізації само- здійснення в сімейній сфері і можуть як використовуватися в роботі за виділеними вище напрямками, так і становити окремий блок психологічної роботи.
Напевно, будь-яка особистісна риса так чи інакше відбива- ється на побудові життєвих завдань. Mи ж зупинимося лише на тих, які, на нашу думку, є найважливішими.
Першою в пропонованому переліку буде рефлексивність особистості. Згідно з проведеним емпіричним дослідженням, ця особистісна властивість становить необхідну передумову побудови адекватних життєвих завдань, які ефективно реалізують свої функ- ції. Рівень розвитку рефлексії особистості є відображенням її уваги

до власного внутрішнього світу, розуміння себе, чутливості до змін усередині себе. Саме завдяки цій якості ми можемо конструювати своє сімейне життя відповідно до свого внутрішнього світу, своїх бажань та можливостей. Життєві завдання людини з більш високим рівнем рефлексії відрізняються більшою реалістичністю, а дії, що плануються задля їх вирішення, є більш продуманими та врахову- ють власний потенціал особистості.
Нерозвинена рефлексивність перешкоджає оптимальному самоздійсненню в сімейній сфері, бо неуважність до свого єства, нерозуміння своїх можливостей та обмежень призводять до того, що людина не замислюється над доцільністю своїх дій та рішень, над ціною, яку вона має сплатити за боротьбу із життєвими негара- здами [Титаренко, 2009в].
Рефлексія, обумовлюючи формування трансспективи життя, великою мірою визначає ефективність самоздійснення особистості в сімейній сфері. Сформована трансспектива стає основою відпові- дального  ставлення  до  власного  життя.  Як  зауважує Д. O. Леонтьєв, “поза часом опиняються ті, хто живе одним днем, для кого сьогодні не співвідноситься з учора, а завтра не має коре- нів у сьогодні… Для таких людей, а їх немало, дії позбавлені нас- лідків і помилки нічого не вчать. Таке хронічне ходіння по колу, безперервне наступання на одні й ті ж самі граблі – прояв життя поза часом. Синдром тотальної безвідповідальності…” [Леонть- ев Д. А., 2008, с. 8]. Відповідальне ставлення до власного життя, визначаючи зважене ставлення до майбутнього, стає необхідною передумовою здатності формувати модель сімейного майбутнього та прогнозувати наслідки своїх дій щодо відповідності цій моделі. Адже жодна наша дія не залишається без наслідків. І їх невраху- вання не позбавляє нас від них та від відповідальності за те, яким ми творимо наше життя.
Oтже, наступною якістю, що позначається на побудові сі- мейних завдань та виборі стратегій, є відповідальність. Відповіда- льність являє собою цілісну якість людини, інтегруючи її духовні властивості, моральні, соціально-психологічні, психологічні та психофізіологічні функції. Відповідальність не є нав’язаним ззовні обов’язком – це цілком добровільний акт, тісно пов’язаний із сво- бодою життєтворення та самостійністю в побудові життєвих за- вдань: від вибору мети до визначення способів, методів та стилів їх

вирішення. Для видатного філософа XX століття А. Уайтхеда сут- ність свободи – це можливість досягнення цілей [Уайтхед, 1980]. Свобода – здатність особистості брати на себе відповідальність за власне життя, вирішувати власну долю, керуючись при цьому вла- сною совістю. Що більше особистість хоче бути вільною, то більшу відповідальність вона має покладати на себе. Свобода, позбавлена відповідальності, породжує свавілля, а відповідальність, позбавле- на свободи, пригнічує особистість, роблячи її невротичною. Саме завдяки поєднанню свободи і відповідальності людина з багатьох можливостей вибирає і реалізовує одну – і тим самим зумовлює власне самоздійснення.
Ще однією важливою властивістю особистості, що успішно ставить життєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, та планує кроки щодо їх вирішення, є автономність, тобто здатність при- ймати рішення та планувати дії, спираючись на внутрішню підтри- мку. Автономні особистості не схильні висувати життєві завдання, керуючись тільки їхню соціальною прийнятністю, обирати шаб- лонні, типові способи вирішення життєвих завдань; вони більш креативно підходять до власного самоздійснення, самостійно вибу- довують стратегії вирішення життєвих завдань, пов’язаних зі шлю- бом та сім’єю. Oсобистості ж, залежні від думки оточення, біль- шою мірою орієнтуються на загальноприйняті завдання та практики, намагаючись не відхилятися у своїх діях від заданого соціумом способу.
Автономність є необхідною умовою успішного самоздійс- нення в сімейній сфері, адже дає змогу взаємодіяти зі шлюбним партнером “на рівних”, поважаючи себе та своє бачення сім’ї. Oсобистісна автономність чоловіка і жінки у шлюбі є запорукою гармонійних взаємин між ними, взаємин, позбавлених шлюбної залежності.
Автономність особистості тісно пов’язана з такою особистіс- ною якістю, як упевненість у собі. Тільки впевнена людина може дозволити собі самостійно будувати власне життя. Упевненість у спроможності вирішувати життєві завдання, долати труднощі та досягати бажаного значною мірою зумовлює схильність особистос- ті до проактивного стилю побудови життєвих завдань, коли їхніми умовами є намір самоздійснитися якомога повніше. Ця ж якість визначає більшу свободу та гнучкість у формулюванні мети вирі-

шення завдання, а також у виборі стратегій їх розв’язання, детермі- нуючи їх відповідність внутрішнім особистісним змістам.
Серед чинників, які зумовлюють розвиток упевненості лю- дини в собі, важливим є не так об’єктивний життєвий статус та до- сягнення, як суб’єктивна позитивна оцінка результатів власних дій і їх оцінка з боку значущих інших. Позитивні оцінки й ефектив- ність власних дій у вирішенні життєвих завдань визначають соціа- льну сміливість у побудові й вирішенні нових планів, тож ядром упевненості є позитивна оцінка особистістю власних знань, умінь, навичок і здібностей як достатніх для вирішення життєвих завдань та задоволення потреб [Лабунская, 1999; Толкунова, 2006].
Для ефективного вирішення життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, потрібна ще така особистісна риса, як терпіння. Говорячи про терпіння, можна виділити декілька аспектів.
По-перше, терпіння як здатність перечікувати труднощі на шляху вирішення завдань. Саме завдяки терпінню людина здатна приймати ситуації такими, якими вони є, та концентрувати внутрі- шні зусилля для дальших успішних активних дій. Не треба думати, що терпіння – це пасивність і бездіяльність. Терпіння – активна внутрішня діяльність. Це здатність чекати, відстрочувати задово- лення бажань, а також зберігати активність, незважаючи на труд- нощі та якісь сумніви.
По-друге, терпіння як здатність бути терплячим до особливо- стей інших людей, визнавати їхню інакшість, поважати їхні особ- ливості та приймати такими, якими вони є. Дослідники визначають терпіння до інших, чи толерантність, як здатність терпіти, зносити щось, миритися з людиною, діяльністю, ідеєю і т. ін., яких не схва- люєш [Кожухарь, 2008; Матласевич, 2008]. Тож бачимо, що в сі- мейній взаємодії ця особистісна властивість є дуже важливою. І йдеться не тільки про терпіння щодо якихось неприємних звичок чи негативних рис іншої людини, а й про толерантне ставлення до шлюбно-сімейних домагань і завдань чоловіка чи дружини та спрямованість на погодження їх із власними. Це не означає непова- гу до свого внутрішнього світу. Толерантність не тотожна залежно- сті, злитості і не є протилежністю автономності. У світлі питання про самоздійснення особистості в сімейній сфері інший виступає на цьому шляху партнером, разом з яким і великою мірою завдяки якому відбувається це самоздійснення.

По-третє, важливим аспектом терпіння є здатність витриму- вати протягом тривалого часу фізичний дискомфорт, біль, емоцій- ну напругу. Ця здатність тісно пов’язана із саморегулятивними зді- бностями особистості, про які йтиметься нижче.
Саморегуляція, контроль поведінки є умовою цілеспрямова- ної діяльності людини, орієнтованої на досягнення успіху, тому не дивно, що вміння себе контролювати вважається основним крите- рієм ефективного функціонування особистості [Харламенкова, 2007]. Когнітивні механізми самоконтролю забезпечують плану- вання дій щодо розв’язання життєвого завдання, моделювання умов його вирішення й оцінку відповідності результатів діяльності меті завдання та актуальному внутрішньому станові.
Афективна саморегуляція є основою вміння людини опано- вувати власні страхи, негативні переживання, протистояти їм, ви- тримуючи інтенсивні емоції. Під час вирішення далеко не кожного життєвого завдання, пов’язаного зі шлюбом та сім’єю, усе здається ясним, чітким та зрозумілим. Іноді ми переживаємо невизначе- ність, викликану нестачею інформації, браком внутрішніх ресурсів тощо. Саме завдяки афективним механізмам самоконтролю ми мо- жемо витримувати цю напругу невизначеності, а також переживати емоційно насичене спілкування, яке нерідко буває в сім’ї, не “зго- раючи”, а вчасно “згортаючи” та “розгортаючи” комунікацію.
Вольовий контроль визначає здатність особистості долати перепони, що виникають на шляху вирішення життєвих завдань, використовуючи власні вольові якості та внутрішні ресурси [там само]. Розвиненість саморегулятивних здібностей є також необхід- ною передумовою розвитку копінг-ресурсів особистості, а вони дають змогу з найменшими втратами переживати труднощі та про- блеми, які постають на шляху вирішення життєвих завдання. Тож нарощування копінг-потенціалу та розширення його варіативності слід вважати важливою умовою оптимізації особистісного само- здійснення в сімейній сфері.
Незважаючи на те, що саморегуляція спрямована на органі- зацію актуальних когнітивних, емоційних і вольових процесів, здійснюється вона з огляду на майбутні досягнення і прогнозує можливі зміни зовнішніх та внутрішніх умов життєвого завдання. Oтже, розвинені саморегулятивні здібності, окрім того, що сприя- ють кращому розумінню і передбачуваності актуальних обставин,

забезпечують витривалість та стійкість особистості на шляху дося- гнення бажаного.
Останньою в нашому переліку особистісною властивістю, необхідною для побудови адекватних життєвих завдань та реаліза- ції ефективної стратегії їх вирішення, є гнучкість. Ця психологічна особливість дає особистості змогу орієнтуватися в зовнішніх умо- вах та пристосовувати дії, спрямовані на вирішення завдань, до змін в обставинах життя, а також у разі потреби коригувати життєві завдання. Адже змінюються не тільки зовнішні умови, змінюємося і ми самі. Тож гнучке врахування цих змін дає нам можливість ефективно самоздійснюватися, переживаючи екзистенційний успіх. Особистісна  ригідність  зумовлює  ігнорування  зовнішніх умов, намагання взяти бажане приступом, що перешкоджає побу- дові адекватних життєвих завдань та їх вирішенню: безцільно втра- чаються енергія та час, а в результаті виникають стійкі негативні переживання, пов’язані із життєвою невдачею. Гнучка ж людина намагатиметься подивитися на ситуацію під іншим кутом зору, за- стосувати інші варіанти вирішення завдання. Іноді обхідні маневри
набагато дієвіші, ніж рух навпростець.
Важливою особливістю гнучкої людини є готовність до на- вчання, сприймання нової інформації, оволодіння якою надає їй важливу перевагу на шляху самоздійснення. Якщо змінюється реа- льність, потрібно змінювати свої уявлення про неї, а не “чіплятися” за старі, шаблонні. Власне, це й допомагає гнучкій людині присто- совуватися до нових обставин та розширювати свій поведінковий репертуар.
Отже, однією із цілей психологічної роботи, спрямованої на оптимізацію самоздійснення особистості в сімейній сфері, є розви- ток певних особистісних властивостей, значущих у побудові жит- тєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю: рефлексивності, відповідальності, автономності, упевненості, терпіння, гнучкості та саморегулятивних здібностей. Розвиток перелічених особистісних якостей може відбуватися як під час роботи за напрямками, про які йшлося вище, так і бути окремим блоком програми оптимізації са- моздійснення в сімейній сфері.

Qляхи оптимізації самоздійснення особистості в сімейній сфері. Яким чином фахівець-психолог може впливати на життєве

самоздійснення людини, її здатність ставити та вирішувати життєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю? Одразу зазначимо, що чітко визначених технологій, однозначних порад чи рецептів для досягнення цієї мети не існує. Кожний із нас є найбільшим експер- том у своєму житті, єдиним, хто може знати і має право вирішува- ти, чи треба щось у ньому змінювати, а якщо треба, то в якому на- прямку, коли, як саме і до якої міри це робити. Нав’язування якихось стандартних ідеалів, уявлень про “нормальну” сім’ю і “но- рмальний” варіант самоздійснення в сімейній сфері є неприпусти- мим. Завдання – допомогти клієнту в побудові такого сімейного життя, якому той надає перевагу, яке для нього є бажаним та необ- хідним. Фахівець стає, з одного боку, співавтором даної частини життєвої історії свого клієнта, а з другого, першим слухачем, на якому апробується новий варіант бажаного самоздійснення.
Психологічна робота з оптимізації самоздійснення може від- буватися як у груповій, так і в індивідуальній формі. Це можуть бути як тренінги, так і індивідуальні психологічні консультації, спрямовані на покращення побудови життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю.
Можна виділити дві мети програми психологічної роботи з оптимізації самоздійснення особистості в сімейній сфері, незалеж- но від її форми: по-перше, розвиток здатності особистості ефектив- но будувати сімейні завдання і, по-друге, стимулювання автоном- ності, гнучкості, відповідальності та інших значущих із цього погляду особистісних властивостей.
Психологічна робота, спрямована на розвиток здатності особистості ефективно будувати життсві завдання, охоплює три напрями і має на меті розвиток здібностей, умінь та навичок аналі- зувати зовнішні і внутрішні умови завдання, чітко й детально формулювати мету його вирішення та розбудовувати стратегію своїх дій.
Корисними для розвитку цієї здатності можуть бути тренінги “Ранок, вечір… Новий рік!” [Титаренко, 2009в], “Я: моє минуле, теперішнє, майбутнє”, “Оптимізація життєвих цілей”, “Моє майбу- тнє” тощо [Алиева, 2001; Фанч, 1997], а також індивідуальні пси- хологічні консультації. Так і форми психологічної роботи спрямо- вані на інтеграцію часу життя, рефлексію уявлень про життєвий шлях і взаємопов’язаність його етапів, усвідомлення та прийняття

життєвого досвіду, розвиток прогностичних здібностей і навичок проектувати себе в майбутнє, планувати його.
Для усвідомлення взаємопов’язаності майбутнього, теперіш- нього і минулого, удосконалення аналізу умов завдання, осмислен- ня того, наскільки теперішня поведінка сприяє чи перешкоджає вирішенню життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю, як у груповій, так і в індивідуальній роботі може бути корисною наша модифікація методики T. M. Березіної для дослідження трансспек- тиви життя [Березина, 2004]. Учасникам тренінгу чи клієнтові про- понується: розділити своє життя на етапи й охарактеризувати кож- ний, виходячи з того, чим цей період важливий з погляду особистісного становлення, самоздійснення в сімейній сфері; ви- значити, який період є найважливішим з цього погляду; означити ключові події минулого і теперішнього (як позитивні, так і негати- вні); сформулювати свої життєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, і розташувати їх у часі.
Доречним також, на наш погляд, є застосування арт- терапевтичних методів, що базуються на використанні засобів мис- тецтва, символічної діяльності, на стимулюванні креативних твор- чих процесів особистості. Це може бути створення малюнків, ка- зок, вистав про майбутнє сімейне життя, що супроводжуються аналізом шляхів досягнення бажаного, подолання труднощів [Вач- ков, 1999; Злочевська, 2007].
До сучасних арт-терапевтичних технік належить створення колажів, коли клієнтові (чи учасникам групи) пропонується уважно розглянути портрети, фотографії, вирізки з газет чи журналів тощо, спробувати знайти при цьому асоціації із власними життєвими за- вданнями, пов’язаними зі шлюбом і сім’єю, та створити з них кар- тину-колаж як ілюстрацію до свого майбутнього в сімейній сфері.
Як метод оптимізації самоздійснення в сімейній сфері може також використовуватися фокус-група на тему “Mоя майбутня сім’я”. Процеси самопізнання, усвідомлення власних шлюбно- сімейних домагань, формулювання життєвих завдань, а також ознайомлення з іншими точками зору та розвиток толерантного ставлення до них, що відбуваються під час обговорення заданої теми, роблять доцільним використання цього методу і з метою оп- тимізації моделювання учасниками групи свого майбутнього.

Кількість  учасників  фокус-групи  зазвичай  становить 10-12 осіб обох статей, час роботи групи – 1,5-2 години. Прикладом запитань може бути таке інтерв’ю-гайд: 1. Продовжіть речення “Mої шлюбно-сімейні домагання …”; 2. Яке Ваше головне життєве завдання, пов’язане із сім’єю?; 3. Перегляньте уважно Ваш список домагань і продовжіть речення “Mої життєві завдання, пов’язані із сім’єю, це…”; 4. Уявіть своє життя у вигляді прямої, де 0 – це Ваше народження. Розташуйте свої життєві завдання, пов’язані зі шлю- бом та сім’єю, у часі; 5. Якими будуть Ваші дії, якщо раптом щось завадить Вам реалізувати свої завдання?
На відміну від традиційного використання методу фокус- групи, у даному випадку необхідним є такий завершальний етап роботи, як обговорення самопочуття учасників групи, їхніх вра- жень та зроблених під час роботи висновків (як приємних, так і не- приємних). Tака групова рефлексія сприятиме усвідомленню та фіксації набутого досвіду, а також дасть можливість перенести йо- го в повсякденне життя.
Психологічна робота, спрямована на досягнення другої мети оптимізації самоздійснення в сімейній сфері, пов’язана з розвит- ком особистісних властивостей, що складають індивідуально- психологічне підґрунтя особистісного самоздійснення. Доречним при цьому є використання спеціальних, вузькоспрямованих тренін- гів особистісного зростання (“Адекватний Я-образ”, “Хто Я?”, тре- нінг розвитку емоційно-вольової сфери, “Ігри-релаксації”, “Упев- неність у собі”, “Гнучкість – життєва мудрість”, “Стань автором власного життя” тощо) та рольових тренінгів (“Спілкування в різ- них ситуаціях”, “Стратегії вирішення конфліктів” тощо) [Кляпець, 2004; Козлов, 1998; Mацук, 2006; Психологические программы …,
1998; Tюптя, 1999; Фанч, 1997].
Mожна включити в групову роботу таку арт-терапевтичну техніку, як створення казки в поєднанні з її програванням. Учасни- кам пропонується спочатку вибрати одну особистісну рису, що, на їхню думку, зумовлює виникнення проблем і труднощів у їхньому житті й заважає ефективному самоздійсненню в сімейній сфері, а потім, розбившись на пари, разом з партнером створити спільну казку, де головний герой працює над цією рисою, спираючись на власні ресурси. Якщо казка залишається незавершеною (труднощі героїв вирішені частково або не вирішені зовсім), можна запропо-

нувати закінчити казку таким чином: “Уявіть собі, що Вам дістався чарівний засіб, за допомогою якого може бути вирішена Ваша про- блема. Подумайте, що це за засіб, хто Вам його дав, яку захотів за це плату. Яким буде результат, якщо Ви скористаєтеся цим засо- бом?” [Вачков, 1999].
Oкрім групової роботи, розвивати особистісні риси, що ви- значають ефективність самоздійснення в сімейній сфері, можна і під час індивідуального психологічного консультування. Цей вид психологічної допомоги передбачає індивідуальну роботу, спрямо- вану на самопізнання, самоусвідомлення себе як особистості, що самоздійснюється, пошук внутрішніх ресурсів та їх використання у самоздійсненні в сімейній сфері, розвиток необхідних якостей та особистісних рис.
Для оптимізації сімейного самоздійснення особистості ефек- тивними, на нашу думку, можуть бути також техніки, що пропо- нуються наративною психологією. Базовою для наративної психо- логії є думка, що життя людей – це історії, які конструюються ними самими під впливом соціального середовища. Tаким чином, побудову особистістю майбутнього в сімейній сфері можна розгля- дати як створення нею історії про майбутню сім’ю. Ця історія по- єднує очікувані майбутні події (передбачення яких відбувається шляхом постановки життєвих завдань) у цілісність, що визначаєть- ся концепцією життя. А оптимізацію самоздійснення особистості в сімейній сфері можна уявити як переписування не дуже вдалої іс- торії, створення нової, яка більшою мірою відповідає бажанням та потребам, пов’язаним із майбутнім сімейним життям.
Tе, що історія створюється під впливом соціального середо- вища, визначає перше завдання оптимізації в наративному ключі: виявлення й усвідомлення особистістю негативного та обмежува- льного впливу певних культурних цінностей, настановлень і сте- реотипів на постановку життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю [Tитаренко, 2009в; Фридман, Комбс, 2001]. Для того щоб самоздійснитися в сімейній сфері, побудувавши свою сім’ю саме такою, як того б хотілося, важливо зрозуміти, що звичаї, ярлики, твердження – усе, що оточує нас від самого народження і здається вічним, незмінним та єдино правильним, насправді конструюється людьми під час взаємодії одне з одним, покоління за поколінням, день за днем і є реальністю плинною. Це не означає відторгнення

загальноприйнятих способів постановки життєвих завдань – це означає будування своєї сім’ї “з відкритими очима”, більшу свобо- ду в цьому процесі, а також прийняття відповідальності за своє са- моздійснення в сімейній сфері, що є важливою передумовою робо- ти над собою, своїми рисами, уміннями та навичками.
Другим завданням, тісно пов’язаним із першим, коли йдеться про оптимізацію побудови життєвих завдань у наративному ключі, є прийняття особистістю унікальності власного самоздійснення в сімейній сфері, подолання звички постійно порівнювати себе і свої взаємини з якимись еталонами, що завдає набагато більше шкоди, аніж приносить користі. Сучасна сім’я має багато облич: сьогодні сім’єю можуть бути і дві дівчини, об’єднані спільним простором та почуттями близькості та спільності душ, і дружина й чоловік, які проживають в різних містах. Насправді не так багато ідеальних, “нормальних”, усереднених сімей, що широко тиражуються в сус- пільстві, але дуже багато людей руйнують своє життя через нама- гання цим ідеалам відповідати. Схильність бути як усі є ознакою особистісної незрілості, адже людина таким чином намагається відмовитися від відповідальності за власне самоздійснення в сі- мейній сфері. Підвищенню ж відповідальності за побудову свого життя сприяє усвідомлення того, що життя не є набором пасивно отриманих фактів, життєвий наратив – це активно сконструйована історія.
Життєвий досвід, на думку К. Джерджена, є не внутрішнім віддзеркаленням зовнішньої реальності, а скоріше формою віднос- ної діяльності людини [Джерджен, 1997в], бо його можна трактува- ти по-різному. Tому третім завданням психологічної роботи з оп- тимізації самоздійснення в сімейній сфері є усвідомлення авторства у свосму житті, що до того ж уможливлює погляд на нього з інших точок зору та його реконструкцію в бажаному на- прямку.
Усвідомлення того, що власне бачення життя не є “істиною в останній інстанції”, дає змогу особистості розпочати важливу вну- трішню роботу, спрямовану на виявлення подій, що раніше “не вписувалися” в життєвий наратив, а тепер можуть стати основою для нової альтернативної історії, історії про ефективне самоздійс- нення [Фридман, Комбс, 2001]. Mи можемо будь-коли розпочати процес реконструювання, перебудови свого життя, свого світу та

свого майбутнього [Джерджен К., Джерджен M., 1997]. Тож ще одним, четвертим завданням роботи, спрямованої на оптимізацію самоздійснення в сімейній сфері, є знаходження тих унікальних подій, на базі яких можна будувати нові, більш конструктивні жит- тєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю.
Будуванню нової історії допомагає настановлення бачити проблеми як об’єкти, що перебувають поза особистістю, поза сім’єю. “Oсобистість (чи сім’я) не є проблемою” – одне з основних тверджень наративної психології. Винесення проблеми за дужки допомагає усвідомити її вплив на самоздійснення, проаналізувати свої відносини з нею і, реконструювавши їх, створити наратив, у якому представлено бажаний варіант розвитку цих відносин. Тому п’ятим завданням оптимізації самоздійснення в сімейній сфері в наративному ключі є усвідомлення проблем поза особистістю чи поза сім’сю.
Шостим завданням наративної оптимізації є усвідомлення мі- нливості сім’ї та розвиток власної готовності прийняти цю її особ- ливість. Oтже, оптимізація самоздійснення в сімейній сфері неод- мінно передбачає приділення уваги власне творенню, конструю- ванню сім’ю (family making), процесові організації спільного життя, сімейної взаємодії. Розуміння сім’ї не як застиглої субстан- ції, а як складного мережива взаємин [Кутузова, 2005а, 2005б], що створюється і перестворюється в кожний момент взаємодії її членів безконечну кількість разів, є необхідною передумовою прийняття авторства, відповідальності за те, якою вона буде.
Для вирішення завдань, описаних нами, як в індивідуальній, так і в груповій формах роботи можуть використовуватися такі техніки, розроблені наративною психологією.
⦁    Деконструкція – це аналіз того, яким чином побудовано життєвий наратив клієнта чи учасників групи; які саме засвоєні під час соціалізації ідеї та принципи, уявлення про “норму” відтворю- ються в життєвих завданнях; у чому вони заважають, обмежують, а в чому допомагають успішному самоздійсненню. Ця техніка про- дуктивна для вирішення першого, другого та шостого завдань. До- сягненню поставлених цілей можуть слугувати запитання типу “На якій саме загальноприйнятій думці (ідеї, принципі) базується Ваша впевненість щодо …?”, “Чи можна сказати, що ця загальноприйня- та думка (ідея, принцип) лежить в основі Вашої проблеми?”, “Чи

бувають ситуації, коли ця думка про … заважає Вам здійснювати бажане?”, “А ситуації, в яких вона допомагає?”, “Якщо припусти- ти, що ця думка (ідея, принцип) не є правильною, як би Ви оцінили теперішню життєву ситуацію?”, “Якщо уявити, що ця думка ніколи не була прийнятою в суспільстві, якою б була Ваша сім’я?” тощо.
⦁    Реконструкцію життєвого наративу, прийняття авторства за власне життя, пошук унікальних епізодів можна здійснювати за допомогою складання автобіографії, яка повинна відображати не тільки факти, а й внутрішнє життя людини [Шиловська, 2004]. У процесі написання автобіографії особистість має нагоду неупере- джено оцінити своє життя, прийняти його цілісність, усвідомити його головну концепцію, а також проаналізувати особистісні риси та їх вплив на будування та вирішення життєвих завдань, пов’язаних зі шлюбом та сім’єю. Зіставляння теперішнього момен- ту із ситуаціями, пережитими в минулому, також допомагає кори- гувати свої дії, будувати успішні стратегії вирішення завдань.
Продовженням роботи зі складання автобіографії може бути створення тексту про майбутнє, завдяки чому особистість має на- году усвідомити свої шлюбно-сімейні домагання, побудувати жит- тєві завдання, що ефективно реалізують свої функції. Корисним також є написання своєї автобіографії в різних літературних жан- рах: від трагічного до комедійного. Tака варіативність точок зору на власне життя, майбутню сім’ю сприятиме розвитку гнучкості, а також креативності та автономності в побудові життєвих завдань.
⦁    Для розгляду проблеми поза особистістю, винесення її на- зовні використовується техніка екстерналізації, що передбачає такі запитання: “Як можна назвати проблему?”, “Як вона вплинула на Ваше життя, Ваші взаємини?”, “Як довго проблема існує у Ва- шому житті?” тощо. Запитання типу “Чи завжди ця проблема разом з Вами?”, “Чи буває так, що вона могла б захопити Вас, але їй це не вдалося?” тощо допоможуть не тільки відмежуватися від проблеми, а й згадати якісь унікальні епізоди, а запитання “Які соціальні сте- реотипи лежать в її основі?” – усвідомити культуральні впливи, про що йшлося вище.
Можна також запропонувати клієнту (учаснику групи) нама- лювати проблему, а потім поспілкуватися з нею. Корисним також є обмін з проблемою місцями і прояснення потреб, які вона задово- льняє, віднайдення інших шляхів задоволення цих потреб.

⦁    Перескладання – техніка, що успішно застосовується нара- тивними психологами з метою створення “протисюжету”, заснова- ного на унікальних ситуаціях; складання альтернативних історій, що описують самоздійснення в сімейній сфері в бажаному ключі. Завдяки такій роботі клієнт може зрозуміти свої потреби, сформу- вати наміри, побачити можливості, а також усвідомити внутрішні і зовнішні засоби, які можна використати для вирішення своїх за- вдань [Кутузова, 2006-2007].
Oтже, психологічна робота з оптимізації особистісного само- здійснення в сімейній сфері може мати як індивідуальну, так і гру- пову форму. Вона має бути спрямованою, по-перше, на розвиток здатності особистості ефективно будувати життєві завдання, пов’язані зі шлюбом та сім’єю, і, по-друге, на розвиток особистіс- них рис, від яких залежить ефективність особистісного самоздійс- нення в сімейній сфері (автономність, відповідальність, гнучкість тощо).
Oкрім традиційних уже в психології методів, ефективними для досягнення цих цілей можуть бути техніки, розроблені нарати- вною психологією (деконструкція, складання автобіографії, ексте- рналізація та перескладання), використання яких може істотно оп- тимізувати особистісне самоздійснення в сімейній сфері, допомогти в побудові життєвих завдань, які ефективно реалізують свої функції.
Oптимізація побудови життєвих завдань, пов’язаних зі шлю- бом та сім’єю, має здійснюватися за кожною їхньою складовою та бути спрямованою на покращення реалізації ними своїх функцій (оцінної, моделювальної, регулятивної та рефлексивної). Виділя- ються три компоненти життєвого завдання: умови, в яких воно ви- никло; мета його вирішення; модель потрібного майбутнього та стратегії, спрямовані на реалізацію завдання, досягнення мети. Тож можна виділити три основних напрямки оптимізації самоздійснен- ня особистості в сімейній сфері.
Крім розвитку здатності особистості ефективно будувати сі- мейні завдання, важливою метою психологічної роботи, спрямова- ної на оптимізацію самоздійснення в сімейній сфері, є стимулю- вання розвитку особистісних рис (рефлексивності, відповідальнос- ті, автономності, упевненості, терпіння, гнучкості, саморегулятив-

них здібностей тощо), що позначаються на побудові життєвих за- вдань.
Психологічна робота, спрямована на оптимізацію самоздійс- нення в сімейній сфері, може мати як індивідуальну, так і групову форму. Tака робота передбачає застосування не тільки арсеналу традиційних, широко використовуваних методів, якими володіє сучасна психологія, а й технологій, що пропонуються актуальною тепер наративною психологією.

⦁    Перспективи оптиміЗації особистісного самоЗдійснення
молоді шляхом підвищення її життεстійкості
Сьогодні бережливе використання як природних, так і люд- ських ресурсів стає необхідною умовою для підтримання відповід- ної якості життя протягом якомога тривалішого часу. І тому під- вищення життєстійкості людини в процесі моделювання власного життя можна віднести до завданнєвих технологій оптимізації осо- бистісного самоздійснення.
За результатами дослідження ми встановили, що високий рі- вень життєстійкості дає можливість підтримувати оптимальний рівень психологічного комфорту, відчувати безпеку, стабільність і захи=еність під час постановки життсвих завдань; зберігати власне психологічне здоров’я, підтримувати віру в себе та довіру до оточення під час їх реалізації. Tакі переваги життєстійкої люди- ни в процесі постановки й реалізації життєвих завдань і зумовлю- ють вибір шляхів оптимізації її самоздійснення.
Визначаючи шляхи оптимізації самоздійснення особистості, треба зважати на те, що життєстійкість, за С. Мадді, набувається та формується у контексті дитячо-батьківських відносин. Основою формування “включеності”, здатності бачити та приймати дійсність такою, якою вона є, можуть бути тільки такі дитячо-батьківські

взаємини, які ґрунтуються на повазі та підтримці. Коли дитина від- чуває підтримку з боку батьків, коли вона почувається в безпеці, навколишній світ і власна особистість стають для неї цікавими та значущими. Брак або нестача батьківської любові, коли батьки не приймають або заперечують прояв потреб та здібностей дитини, викликає у неї відчуття, що світ порожній і в ньому немає ціннос- тей. Зазвичай це призводить до появи в дитини відчуття відчужен- ня [Мадди, 2005, с. 91].
Розвиток такого компонента життєстійкості, як контроль, або вплив, пов’язаний з особливостями формування у дитини моти- вації досягнення, прагнення до успіху. Щоб сформувалося наста- новлення на вплив, взаємовідносини дитини зі світом неодмінно повинні включати завдання, які успішно вирішуються нею за умо- ви планомірного докладання зусиль. Tобто батькам треба спрямо- вувати дитину на вирішення тих завдань, які не набагато складніші за ті, які вона наразі вирішує легко. Утім, якщо завдання дуже про- сті, їх успішне вирішення не дасть дитині відчуття успіху. Навпаки, з дуже складними завданнями дитина скоріше за все не впорається і буде почуватися безпомічною [там само].
Для формування почуття виклику в близькому оточенні ди- тини мають відбуватися якісь зміни. Tакі зміни повинні сприйма- тися дитиною як різнобарвність середовища, а не як загроза чи ха- ос. Підґрунтям для формування уявлення про розмаїтість середовища є наповнення життя дитини незначними, несуттєвими змінами (виконання різних завдань по господарству, спілкування з багатьма людьми, які відрізняються своєю поведінкою, манерою спілкування, та ін.). Але треба уникати значних змін (часта зміна місця проживання, розлучення тощо), які зазвичай призводять до того, що дитина починає сприймати середовище як щось вороже та загрозливе. Почуття виклику розвивається у тих дітей, яких по- стійно навчають бачити в життєвих змінах нові цікаві можливості, а не загрозливі, руйнівні втрати [там само].
Очевидно, що від того, який рівень життєстійкості має люди- на на певному етапі самоздійснення, безпосередньо залежить, на- скільки екологічним для неї буде перехід від одного життєвого за- вдання до іншого, наскільки вона буде готова до подолання труднощів, які можуть трапитися на шляху реалізації її життєвих

проектів, та чи зможе вона зберегти позитивне ставлення до світу і до себе.
Oтже, щоб людина змогла вибудувати екологічну стратегію самоконституювання, утримувати певну “контекстуальність” та “діалогічність” (терміни T. M. Tитаренко) зі світом при постановці життєвих завдань, їй потрібні мужність та життєва мудрість. За умови використання цієї стратегії людина здатна розумно викорис- товувати власну життєву енергію – за рахунок економії власного адаптаційного потенціалу в процесі реалізації життєвих проектів та необхідної мобілізації всіх здібностей та вмінь задля постановки чергового життєвого завдання. Серед переваг такого способу само- здійснення – перспектива збереження людиною чуттєвого світо- сприймання та здатності до підтримання міжособистісної взаємодії на основі емпатії, співпереживання та співчуття впродовж життя. Натомість бажання якомога швидше позбутися емоційного напру- ження може спрямовувати людину на вирішення “чужих” їй жит- тєвих завдань та досягнення “штучних” життєвих цілей.
У процесі особистісного самоздійснення відчуття підтриму- вальної соціальної взаємодії породжує почуття захищеності, дає можливість отримувати задоволення від власної діяльності та влас- ного життя. Натомість коли такого переконання немає, це веде до відчуженості, відчування себе “за межами” життя. Життєве само- конституювання вимагає впевненості людини в тому, що вона зда- тна впливати на перебіг свого життя. Tака впевненість забезпечує також особистісну активність та рішучість у реалізації життєвих планів, а її нестача породжує відчуття власної безпорадності.
Людина, яка розглядає життя як спосіб отримання досвіду, готова ризикувати, готова реалізовувати найсміливіші плани і жит- тєві завдання. Для неї життя неможливе без інтриги, вона не заспо- коюється, досягнувши буденного комфорту. Сприймаючи життя як необхідність саморозвитку, людина відчуває нестримний потяг до нового, до того, що нею ще не відчуте і не пізнане.
Звідси висновок, =о здатність зберігати власне психологічне здоров’я, підтримувати віру в себе та довіру до оточення під час реалізації життсвих завдань забезпечус адекватний рівень само- оцінки та задоволеності власним життям у процесі самоздійснен- ня. Oтже, життєстійке самоозадачування сприяє розгортанню поте- нціалу   екологічного   самоздійснення   особистості.   Серед

компонентів оптимізації, які зумовлюють екологічне досягнення життєвого успіху, передусім актуалізація таких особистісних смис- лів, як комфорт та матеріальний добробут; фіксованість життєвих завдань у сфері “навчання і робота”; особистісна активність у ході реалізації поставлених завдань; готовність до майбутнього під час постановки життєвих завдань та до подолання можливих трудно- щів; актуалізація такого елемента планування та структурування часу життя, як терпіння; переживання власної успішності в голо- вних аспектах життєдіяльності.

⦁    Үсвідомлена психічна саморегуляція як шлях до оптиміЗації життεвого
самоконструювання
Розгляд проблем “індивідуальної психології” А. Адлер почи- нає з актуалізації і розкриття змісту поняття “комплекс неповно- цінності” як базового для розвитку особистості. Головне, що під- креслював дослідник у концепції індивідуальної психології, це думка про цілісність окремої особистості та її унікальну цінність. Витоком цього напряму наукового знання став інтерес Адлера до “комплексу неповноцінності”, який він дещо відкоректував, замі- нивши смисл “неповноцінність” на “недостатність”, маючи на увазі недостатність достоїнства, гідності, цінності, якоїсь якості, що дає людині поштовх до особистісного розвитку. Tак “недостатність” стає рушійною силою постановки життєвих завдань. За висловом Адлера, “бути людиною – означає відчувати свою недостатність”; “будь-яка людська істота не може довго витримувати відчуття своєї неспроможності: воно занурює її в таку напругу, що потребує хоч якоїсь дії” [Adler, 1932, p. 51].
Хоча відчуття власної малості, недостатності, недосконалості є нормальним та універсальним для всіх людей, суб’єктивно воно нестерпне, а тому породжує прагнення долати свою неспромож-

ність і добиватися повсякчас досконалості. Розвиваючи далі свої погляди, Адлер вводить терміни: “прагнення до вищості” – над за- вданнями життя, попередніми власними досягненнями і над інши- ми людьми; “прагнення до самовдосконалення” – як порівняння себе з високим ідеалом, який мотивує до особистісного розвитку. Удосконалюватись – означає в чомусь піднятися над самим собою.
На думку Дж. Кренделла, адлерівське прагнення до вищості – це боротьба за самоздійснення, самостановлення і вдосконалення як універсальне прагнення, що знайшло відтворення в концепціях самореалізації К. Горні, самоактуалізації К. Гольдштейна, А. Mас- лоу, актуалізаційної тенденції К. Роджерса, мотивації ефективності Р. Войта (як внутрішнє прагнення просуватися все далі вперед в оволодінні новими знаннями та навичками) [Crandall, 1981].
Подальші дослідження послідовників адлерівської концепції встановили, що усвідомлення (відчуття?) власної недостатності є досить стійкою особистісною характеристикою, індивідуальні від- мінності якої піддаються вимірюванню. Експериментально було виявлено важливий факт: навіть за однакових показників позитив- ного досягнення індивідуальні відмінності в його інтерпретації можуть діаметрально відрізнятися в діапазоні від задоволеності собою до відчуття катастрофи. Через це було зроблено висновок, що важливо не те, якого рівня суб’єкт дійсно досягнув, і не те, який рівень здається досягнутим, а те, як індивіди реагують на розбіж- ність і оцінюють її [Manaster, Corsini, 1982, p. 66–69].
Oтже, відчуття недостатності настільки суб’єктивне і віднос- не, що відмінності й особистий результат зростання мають оціню- ватись індивідуально за ступенем розбіжностей між реальними фа- ктами і внутрішнім відчуттям недостатності в ході вирішення життєвих завдань.
Виходячи з адлерівської тези про те, що всі люди у своєму житті пов’язані троякого роду вузлами і поставлені перед трьома неминучими проблемами, доцільно навести їх конкретну, образну інтерпретацію [Сидоренко, 2000, с. 51].
⦁    Професійна проблема: “Як знайти заняття, яке давало б нам змогу виживати за всіх обмежень земного світу”.
⦁    Проблема співробітництва і дружби: “Як посісти таке ста- новище серед інших людей, щоб ми могли співпрацювати з ними і разом з ними користуватися перевагами співробітництва”.

⦁    Проблема любові та шлюбу: “Як пристосуватися до того факту, що ми існуємо у двох статях і що продовження й розвиток життя людства залежить від нашого любовного життя”.
Кожне із цих завдань-проблем містить у собі певні особисті- сні симптомокомплекси, які постають як провідні під кутом зору успішного вирішення життєвих планів, а індивідуальні відмінності щодо їх представленості в структурі особистості визначають інди- відуальні долі. Проте існує набір таких особистісних рис, які мож- на назвати універсальними для утворення “особистісного каркасу”, і саме вони беруть на себе головний тягар вирішення будь-яких проблем.
Виходячи з результатів нашого емпіричного дослідження, ми спробували намітити конструктивні підходи до оптимізації поста- новки життєвих завдань у юнацькому віці. За основу було взято шляхи самоконституювання особистісних соціально-психологічних властивостей, активізація яких сприяє успішному просуванню до поставлених цілей.
Постановка життєвих завдань, як доведено дослідженнями колективу лабораторії соціальної психології особистості, є важли- вим етапом свідомого планування, програмування шляху життє- здійснення людини. У процесі цієї роботи окреслюється та активі- зується весь ланцюжок цілепокладання, відбувається концентрація спрямованостей в усвідомленому, бажаному напрямку, а відтак людині не доводиться блукати в пошуках індивідуальної істини та свого призначення.
Для старшокласників особистісною передумовою оптималь- ної постановки життєвих завдань має стати озадачування себе з ме- тою створення індивідуально значущої концептуальної моделі сво- го майбутнього, яка в міру внутрішнього доопрацювання та уточнення перетворилася б на бажаний образ бачення себе в усіх аспектах життєвиявів (робота, спільнота, сім’я, здоров’я). Такий образ майбутнього поступово уточнюється за змістом, насичується емоціями, перетворюється на соціальне настановлення, яке вже на неусвідомлюваному рівні веде до реалізації індивідуальних життє- вих завдань.
Щоб озадачування юнаків і дівчат відбулося, треба надати їм інформацію про роль життєвих завдань та життєвого планування відповідно до їхніх індивідуальних інтересів, пізнавальних можли-

востей, здібностей. Для кращого самопізнання мають бути активі- зовані три функції самосвідомості.
⦁    Здатність особистості до самоідентифікації, самооцінки та оцінювання свого ставлення до світу; підтримка внутрішньої ціліс- ності та самототожності для того, щоб бути суб’єктом своєї поведі- нки і ставлення до інших. Відбувається запуск смислових механіз- мів саморегуляції, спрямованих на підтримку цілісності та самототожності, важливих для долання критичних життєвих ситу- ацій та адаптації до самого себе, – самоприйняття, самопристосу- вання і самовпевненості [Зейгарник, Холмогорова, 1998].
⦁    Здатність людини бути суб’єктом свідомої та спрямованої зміни себе, самовдосконалення за рахунок самопізнання та зміни способів власної життєдіяльності через регуляторний механізм ре- флексії. Він активізується, коли суб’єкт усвідомлює необхідність перегляду прийнятих форм діяльності, звичних уявлень про світ, Я- концепції, настановлень та системи цінностей.
⦁    Усвідомлення важливості активізації системи саморегуля- ції, базовими процесами реалізації якої стають планування цілей активності суб’єкта діяльності, моделювання умов їх досягнення, програмування активності та оцінка її результатів. В. І. Mоросанова акцентує увагу на значному діапазоні індивідуальних відмінностей у стилях саморегуляції. Встановлено, що розвиток усвідомленої саморегуляції сприяє формуванню цілісної особистості, а для роз- витку самої саморегуляції необхідними є вияв наполегливості в досягненні цілей, оріснтація на теперішній час, позитивне само- ставлення, прагнення до самоактуалізації. Перешкодою для само- регуляції є надмірна розвиненість почуття провини [Mоросанова, 1998].
Спираючись на дослідні дані про те, що в юнацькому віці ще не досягнута узгодженість між базовими компонентами самосвідо- мості (ставленням до себе, до цінностей, життєвого шляху, мотива- ційної спрямованості) і цілеспрямованою довільною активністю, можна вважати, що старшокласники поки повною мірою не стали суб’сктами життсвого шляху, оскільки ця важлива властивість набувасться в більш зрілому віці.
Що ж до шляхів оптимізації, то Mоросанова пропонує вихо- дити з індивідуально-типових особливостей самосвідомості стар- шокласників із різними рівнями саморегуляції та вважати її інтег-

ральним показником психічного розвитку, спираючись на який мо- жна будувати розвивальну і психокорекційну практики. Дослідни- ця пропонує єдиний підхід до такої роботи, що має охоплювати цілеспрямований розвиток навичок саморегуляції, усвідомлення та зміни образу себе і бажаного майбутнього. Використання показни- ків індивідуальної саморегуляції як інтегральних дає можливість ефективно діагностувати особистісний та суб’єктний розвиток, а також оцінювати розвивальні ефекти різних освітніх програм [Mо- росанова, Аронова, 2008].
Mи цілком погоджуємося з таким шляхом оптимізації особи- стості в напрямку самоконструювання і своїми експериментальни- ми даними підтверджуємо стійкість індивідуальних відмінностей у психорегуляції старшокласників. Зокрема, провідні індивідуальні відмінності старшокласників виявляються у сферах довільної соці- альної активності, регуляторно-особистісних властивостей, включ- но з операційними особистісними рисами характеру юнаків і дівчат (самостійність, надійність, соціальна та особистісна відповідаль- ність), стилетвірними суб’єктивними рисами (упевненість, наполе- гливість, сила волі) та ефективністю особистості (самоповага, са- мооцінка, життєва компетентність).
Розвиток особистісних властивостей юнацтва відбувається головним чином у соціальних осередках “сім’я” і “друзі”. У сім’ї юнаки і дівчата виявляють такі риси свого характеру, як упевне- ність, наполегливість, сила волі, брак життєстійкості і життєвої компетентності, потреба в підтримці та захисті батьків. У колі дру- зів виявляється соціальна активність, спрямована на партнерство, соціально-психологічну взаємодію, утвердження самоповаги, са- мооцінки.
У суб’єктивних особистісних самооцінках старшокласники акцентують на значущості для життєвого успіху таких рис характе- ру, як активність, упевненість, наполегливість, цілеспрямованість. Дослідження підтвердили, що саме ці риси характеру стають про- відними у визначенні соціально-психологічних індивідуальних відмінностей старшокласників у процесі постановки життєвих за- вдань.
Продуктивним з погляду вивчення психологічних можливос- тей оптимізації особистісного потенціалу молоді для успішного життєздійснення став обраний нами підхід до вияву актуальних

адаптаційних настановлень у трансформаційному часі розвитку суспільства. Рівень адаптованості / неадаптованості є важливим показником ступеня особистісного благополуччя в соціумі через те, що: а) процес адаптації є намаганням людини пристосуватися до соціального середовища, щоб перебувати з ним у гармонійних від- носинах; б) показником єдності людини і соціального середовища визнається рівень реалізації життєво важливих потреб особистості, через що конкретна соціальна ситуація набуває для неї життєвого смислу; в) емоційно відтворюючи об’єктивний світ, людина ство- рює з його фрагментів особливий, неповторний психологічний життєвий простір своїх можливостей та стратегію адаптивної пове- дінки [Шустова, Гриценко, 2007]. Tому в періоди соціальних трансформацій ламаються стереотипи життєвих стратегій людей, розшаровуючи їх на тих, хто прийняв соціальну ситуацію і побачив шляхи розкриття особистісного потенціалу, і на тих, у кого транс- формаційні новації викликали внутрішнє відторгнення, несприй- няття, стан тривоги, нервово-психічного напруження, роздратуван- ня та беззахисності. За таким поділом на дві адаптаційні групи стоять суттєві індивідуальні соціально-психологічні відмінності, врахування яких дає переконливі підстави для психодіагностично- го вияву індивідуальних можливостей корекційної роботи та пси- хологічної підтримки (табл. 3.1).
Дві протилежні за рівнем адаптованості групи молоді по-різному будують своє життя, і їм властиві різні $орми оптимі- зації.
У роботі з адаптованою молоддю актуальним і достатнім є надання психодіагностичних консультацій для виявлення її профе- сійних схильностей, інформації про важливість життєвого плану- вання, особистісну зрілість, розвиток бажаних особистісних влас- тивостей та інші форми психологічної підтримки в само- конструюванні.
Дезадаптована молодь потребує більш складних форм психо- логічної та психотерапевтичної допомоги з корекції світосприй- мання, самосвідомості, соціально-психологічних властивостей; зня- ття наслідків тривожності та нервово-психічного напруження, що спричинюють формування інтрапсихічного конфлікту через блоку- вання конкуруючих потреб і механізмів психологічного захисту. Психологічна оптимізація для такої неадаптованої групи молоді

полягає в тому, щоб у спільній роботі визначити її інтереси та про- фесійне призначення, підняти рівень самосвідомості і таким чином підвищити самооцінку, рівень домагань, упевненість у собі, від- повідальність, пробудити соціальну та суб’єктну активність тощо.

Tаблиця 3.1
Групи молоді за рівнем адаптованості
Характеристики адаптованості    Відмінності між групами молоді
     Адаптовані особи    Неадаптовані особи
Упевненість
у собі    Упевнені у собі    Не впевнені у собі
Ставлення
до світу і змін у ньому    Довіра до навколиш- нього світу, позитивне ставлення до новацій    Негативне ставлення, недовіра до світу, без- захисність перед нови-
ми вимогами
Самосвідомість    Розвинута    Нерозвинута
Самовизначення    Реалістичне, оптиміс-
тичне    Труднощі, кризи само-
визначення
Характер ідентичності    Позитивна самоіденти- фікація і прийняття
себе як частини світу    Несприйняття себе
в навколишньому світі, негативна ідентичність
Ставлення
до майбутнього    Спрямованість
у майбутнє    “Дифузна розмитість”
самовизначення
Природно, що не всі особистісні властивості піддаються ко- рекції (наприклад, екстернальність-інтернальність, екстраверсія- інтроверсія), але регуляторно-особистісні риси, провідні у просу- ванні до життєвих цілей (упевненість, наполегливість, воля, само- стійність, надійність, відповідальність), а також риси особистісної ефективності (самоповага, самооцінка, життєва компетентність), життєві цінності можуть бути розвиненими за умови психологічної допомоги, підтримки та усвідомленої саморегуляції з метою само- конструювання.
Прикладом реальності та ефективності такого саморозвитку може бути набуття впевненості в собі як фундаментальної умови повноцінного оволодіння собою. Ця риса належить до структури здатності прогнозувати результати своєї діяльності, впливає на ви- бір стратегій у досягненні цілей відповідно до внутрішніх особис-

тісних змістів. Для формування впевненості в собі важливий не так об’єктивний життєвий статус, як суб’єктивна позитивна оцінка ре- зультатів власних дій та оцінка з боку значущих людей. Позитивні оцінки й ефективність власних навичок стимулюють соціальну сміливість у висуванні та вирішенні нових цілей і завдань [Tолку- нова, 2006]. Вони підвищують самоповагу, самооцінку та й рівень домагань, активізують діяльність і постановку нових перспектив- них цілей.
Сформована динамічна ідентичність розвиває у людини одну з головних здатностей діяльності – здатність виявляти витримку, чекати моменту для досягнення успіху. У механізмах цілепокла- дання є рекомендації щодо стратегій досягнення цілей: велика, ви- сокозначуща мета передбачає висування проміжних цілей, і досяг- нення кожної з них зміцнює надію на успіх і довіру до себе.
Говорячи про механізми оптимізації постановки життєвих завдань, можна послатися на корисні поради Е. Еріксона стосовно конструктивного і позитивного складу мислення особистості:
⦁    формувати довірливе ставлення до світу та впевненість у собі;
⦁    усвідомлювати безперервність свого психобіологічного, розумового і соціально-психологічного розвитку;
⦁    бути здатним вирішувати життєві та побутові труднощі;
⦁    бути відданим суспільно значущій праці [Эриксон, 1996а].
На нашу думку, усвідомлення молоддю цих простих, але му- дрих настановлень може стати цінним надбанням самосвідомості особистості для її цілісності і гармонійності.
Oтже, оптимізація особистісних властивостей старшокласни- ків як підготовка їх до успішної самореалізації має зосереджувати- ся передусім на розвитку соціальної та суб’єктної активності, упев- неності, відповідальності, життєстійкості, набутті особистісної цілісності, створенні настановлень на самоконструювання і здо- ров’я як на особистісну цінність.
Виділення груп “адаптованих” і “неадаптованих” старшокла- сників дає вагомі підстави для цілеспрямованої діагностики, оскі- льки соціально-психологічна поведінка цих груп молоді суттєво відрізняється щодо життєвої ефективності, у тому числі щодо

конструктивності та реалістичності постановки життєвих завдань та шляхів їх реалізації. Tому в практичному аспекті методи оптимі- зації мають бути зорієнтовані на розвиток особистісної зрілості шляхом психологічної діагностики, індивідуального консультуван- ня, на стимуляцію розвитку самосвідомості залежно від особистіс- ного профілю, на опрацювання навичок психічної саморегуляції та надання психологічної допомоги й підтримки юнакам і дівчатам у вирішенні проблем самоконструювання як успішного способу жит- тєствердження.

⦁        Соціально-психологічні передумови і Засоби
індивідуальної та групової моделей оптиміЗації самонастановлення особистості
Суб’єкт-суб’єктне та суб’єкт-об’єктне самонастановлення як зафіксоване олюднене чи оречевлене ставлення до себе є вагомим соціально-психологічним чинником, що обумовлює формування, постановку та здійснення життєвих завдань особистості. Якість со- ціально-психологічного самонастановлення є нині також і гострою суспільною проблемою, оскільки залежно від того – суб’єктом чи об’єктом бачить себе спільнота та її лідери, життєво важливі за- вдання нашого суспільства вирішуються по-різному. Актуалізує проблему взаємного переплетіння осмислення завдань свого життя із суб’єкт-суб’єктною чи об’єктною настановленістю для живої, конкретної людини, як і для спільноти людей екзистенційна ситуа- ція – особиста чи актуальна для всієї спільноти. Tими моментами, що детермінують, активізують проблеми пов’язування життя із суб’єктними чи об’єктними настановленнями, на наш погляд, є як ситуація вибору в умовах обмеження свободи, неможливості здійс- нити бажаний задум [Карпіловська, 2005], що стосовно всієї спіль- ноти і кожного її члена особливо гостро і болюче постають перед

людністю пострадянського простору, так і ситуація вибору в умо- вах свободи, яка може сприйматися як невизначеність, недостат- ність інформації [Роджерс, 2001], що з виходом на більш демокра- тичний порівняно з попереднім рівень функціонування українського суспільства після помаранчевої революції досить важко переживається, тривожить і навіть гнітить українських гро- мадян. Власне, вся історія, і не лише пострадянська чи постпома- ранчева, і не лише українська, постає під кутом зору поставленої проблеми як постійне вирішення ситуації “бути чи не бути”, одну з альтернатив якої ми розглядаємо як 1) “не бути собою” (відмовити- ся від активності щодо власного життя) та 2) “бути не собою” (від- мовитися від власної ідентичності і виявляти активність стосовно чужих цінностей, цілей).
Суспільне і соціально-психологічне підґрунтя формування та здійснення життєвих завдань в значущих сферах нині зазнало сер- йозних змін порівняно з тими умовами, в яких реалізувала себе особистість минулих поколінь. Mи можемо спостерігати яскраві ілюстрації змін суб’єктних особливостей життєвих завдань особис- тості, унормованих соціумом навіть на прикладах наших знайомих і членів родини – деякі бабусі та дідусі нинішніх 40-50-річних бра- ли шлюб ще за вибором батьків. Водночас спостерігається зміна підходів та запитів соціуму і щодо часових особливостей життєвих завдань у певних сферах. Наприклад, у сфері навчання відбувся перехід від фіксованого віку учнівства та отримання вищої освіти до реальної безперервної освіти та професійного вдосконалення, від однієї освіти (та однієї спеціальності в певний період життя) до поліспеціалізованості, декількох освіт і декількох спеціальностей в один період життя. У сімейній сфері відбулася зміна вікової межі створення першої сім’ї жінками, народження першої дитини – від 13 до 45 років; змінилися підхід і ставлення соціуму до нерівнові- кових шлюбів, у яких старша жінка; з’явилися такі соціально схва- лювані форми стосунків, як постійний партнер та цивільний шлюб – як етапи життя, що часто передують шлюбові. Зміна наукових поглядів на дану проблему пов’язана в основному з прийняттям процесуального підходу. Tак, наприклад, у віковій психології роз- виток особистості нині не обмежується юнацьким віком, а розгля- дається як такий, що продовжується значну частину життя; у ме- жах психодинамічної концепції в акмеології час акме розглядається

не як точка в часі життя, а як процес максимально інтенсивного зростання, що веде до якісних змін у значущих для особистості сферах [Зажирко, 1998, с. 47].
Oтже, ми бачимо, що відбувається “перерозподіл відповіда- льності” за управління власним життям у бік більшої свободи осо- бистості, змінилася суспільна концепція прав особистості на конс- труювання власного життя [Лушин, 1998, с. 5] – із суб’єкт- об’єктної на суб’єкт-суб’єктну. Tакі зміни свідчать про загострення питання суб’єктності для особистості – зокрема її активності щодо свого життя, вибору напрямків самоздійснення, відповідальності за активність чи пасивність у різних сферах життя, адже активність у сферах життя, в яких людина настановлена щодо себе об’єктно, не є оптимальною. Результатом особистісного здійснення за такого підходу було б здійснення чогось іншого, прийнятого за своє, – су- спільних стандартів, планів батьків, сімейних сценаріїв, утілення завдань суспільства, батьків за допомогою себе.
Ефективна постановка життєвих завдань вимагає активності, творчості, автентичності, осмисленості та усвідомленості. Як ба- чимо, умовами, що забезпечують ефективність самоозадачування особистості, є ті риси особистості, що забезпечують їй можливість бути суб’єктом. Можна стверджувати, що однією з функцій суб’єкта є забезпечення самоозадачування. Процеси самоозадачу- вання – це і процеси саморозуміння, самоосмислення, самоусвідо- млення. Для успішного розгортання життєвих завдань необхідне також і самопізнання в сенсі з’ясування своїх настановлень (зокре- ма настановлень щодо себе, інших, життя, часу), взаємодія з ними – їх прийняття чи усвідомлення бажання їх змінити та самотрансфо- рмація своїх настановлень. Про те, що особистість усвідомлено оперує процесами самоозадачування, свідчать: 1) самоосягнення – усвідомлення свого внутрішнього світу, увага до своїх думок та почуттів, результатом чого є когнітивне та емоційне узгодження продуктів свідомості, що сприяє адекватному співвіднесенню себе і дійсності; 2) самоприйняття та 3) самооцінювання, що дають мож- ливість проживати своє життя, максимально бути собою [Знаков, 2005].
Соціально-психологічні настановлення особистості викону- ють також функцію презентації самого суб’єкта в його образах Я, Інших, Світу в цілому та образів інших соціальних об’єктів. Ця фу-

нкція реалізується через процес емоційної ідентифікації та процес трансформації    образу        [там    само].    Залежно    від        соціально- психологічного настановлення особистості щодо певного соціаль- ного об’єкта образ цього об’єкта може бути трансформований у різних напрямках за вектором “суб’єктність – об’єктність” та різ- ною мірою за шкалою “ступінь суб’єктності – ступінь об’єктності”. Постановка життєвих завдань здійснюється особистістю, що досягла певного рівня зрілості, у тих сферах життя, які пов’язані з її головними життєвими смислами, відповідають її основним цін- ностям, її вищим потребам, сутнісним рисам. Потенційні сфери життєвих завдань можна ідентифікувати за такими ознаками, як їхня цікавість, легкість, позитивність, присутнісність, значущість. Ці ознаки є вираженням емоційної, когнітивної та конативної скла- дових життєвого завдання та їх зв’язку з глибинним “Я”. Цікавість для особистості певної сфери життя супроводжується всотуванням інформації “про запас”, позначає можливість, “потенційність” жит- тєвої сфери – “це може бути для мене потрібним, необхідним, ба- жаним”. Гострий, сталий, тривалий інтерес може позначати певну життєву потребу, цінність, прагнення. Легкість зумовлена автенти- чністю, відповідністю собі, самототожністю особистості в потен- ційній сфері життєвого завдання й супроводжується відчуттям сво- боди, розкутості, що дозволяє бути відкритим, спонтанним, імпровізувати [Титаренко, 2005, с. 305] у певній сфері свого життя. Позитивність життєвої сфери виявляється в тому, що в цілому лю- дина сприймає цю частину свого життя як приємну, вона тут собі “подобається”.     Таке    сприйняття    частини    життя    може    бути пов’язане з позитивним, успішним досвідом чи з відсутністю екст- раполяції негативного досвіду на цю сферу, з непідконтрольністю її батьківській владі, зі свободою від соціальних вимог, з можливістю самому оцінювати власні досягнення або обійтися без оцінок. При- сутність такої сфери в житті може бути виражена в часовому, прос- торовому, енергетичному, інформаційному вимірах – наприклад, цій сфері віддається певна частина часу, книги з цієї тематики за- ймають помітну частину полиці, сюди вкладається достатньо зу- силь тощо. Коли йдеться про значущість для людини певної її жит- тєвої сфери, ми говоримо: “це для мене щось значить”, “це для мене багато означає”, або просто – “це для мене має значення”. Цими словами ми підкреслюємо важливість, емоційну небайду-

жість цієї частини нашого життя, а також її зв’язок з “великими”, вагомими для нас почуттями, цінностями, потребами. Причому цей зв’язок позначається, але не розкривається, не розшифровується, просто наголошується на тому, що він є. Відрізняє сферу потенцій- ного життєвого завдання, як і сферу, закриту для самоздійснення, від сфери сформованого життєвого завдання несформованість ак- тивного, суб’єктного самонастановлення в цій сфері. У сфері сфо- рмованого, здійснюваного життєвого завдання людина почувається вільною у своїх діях, спроможною. З’являється відчуття “можу” і “я вже це роблю”.
Сфери життєвих завдань є таким просторовим ресурсом, що може бути задіяним завдяки перерозподілу активності особистості, її зосередженню в значущих сферах за рахунок соціально схвалю- ваних, але не важливих для цієї особистості. Бажано, щоб основ- ними сферами життєдіяльності людини були саме значущі для неї сфери, щоб особистість могла здійснитися. Tому важливою харак- теристикою сфер життєвих завдань є їх функціональна узгодже- ність, тобто відповідність найбільш значущих для людини царин активної діяльності, власне царин здійснення особистості, най- більш значущим сферам життєвих завдань. Наприклад, для клієнт- ки O. сферами життєвих зацікавлень та життєвої активності висту- пають: 1 – заняття іноземними мовами (І), 2 – приготування їжі (ІІ), 3 – організаторська діяльність (ІІІ). У дужках позначено ступінь значущості сфери для клієнтки за 3-бальною шкалою. Ці сфери слугують царинами здійснення таких її життєвих завдань: перша – хобі (ІІІ), друга – дружнього спілкування (ІІІ), третя – професійної самореалізації (І), джерелом фінансового забезпечення (І) та нама- гань налагодити практично “родинні” стосунки (ІІ). Tакий розподіл функцій зовсім не відповідав рівню значущості кожної сфери саме для цієї людини, викликав значне психологічне напруження, багато конфліктів. Професійна сфера сприймалася як малоперспективна, така що забирає енергію і низько оцінюється керівництвом. Най- менш цікава для клієнтки сфера життєвої активності була місцем зосередження найбільш важливих життєвих завдань, до того ж вона виявилася функціонально перенавантаженою. Через два-три роки в результаті декількох криз у професійній, дружній та фінансовій сферах для жінки склався сприятливіший розподіл життєвих сфер за функціями. Вона прийшла до висновку, що є можливість пере-

творити хобі на професію, що, можливо, воно є її життєвим покли- канням. Викладання іноземних мов (І) стало виконувати функцію професійного самоздійснення (І) та фінансового забезпечення (І), приготування їжі (ІІ) залишилося як хобі (ІІІ) та реалізується в сім’ї (ІІ), дружнє спілкування здійснюється в колі друзів, від організа- торської діяльності (ІІІ) як постійної роботи клієнтка відмовилася, залишивши її як джерело додаткового заробітку (ІІІ) та більш пове- рхового спілкування і соціальних контактів (ІІІ). Tаким чином сфе- ри значущості, активності та внутрішньої свободи – тобто ті, в яких клієнтка почуває себе суб’єктом свого життя, отримали більш ви- сокий ранг: від хобі – до професії, від поверхового спілкування – до дружби та сім’ї. Важливо також, що найбільш конфліктна сфера – робота за попередньою спеціальністю – була частково усунута, а частково отримала нижчий ранг. Tепер професійна сфера сприйма- ється клієнткою як перспективна, така що дає енергію та є основ- ним фінансовим джерелом. Oтже, за нашими спостереженнями, більш оптимальний розподіл функціональних сфер – роботи, спіл- кування, відпочинку, а також підвищення рангу найбільш значущої сфери і зменшення рангу менш значущої сфери сприяють позитив- ним особистісним змінам.
Для з’ясування чинників зміни, гармонізації самонастанов- лення необхідно розглянути можливі причини різної, суб’єкт- суб’єктної чи суб’єкт-об’єктної, самонастановленості у сферах життєвих завдань. Ними можуть бути структурні особливості осо- бистості, зумовлені проблемами раннього розвитку; ціннісні особ- ливості, зумовлені змістом соціально-психологічних настановлень, трансльованих родиною та суспільством; власний соціальний до- свід людини, переважні та ексклюзивні моделі взаємодії, отримані нею від значущих інших; “симетрична відповідь” на зустрічне ста- влення, тобто вироблення, зміна настановлення щодо реальної лю- дини в живому спілкуванні; індивідуальні характеристики особис- тості, такі як схильність до “польової” поведінки чи до дотримання власної лінії; особливості переважних ситуацій взаємодії з іншими людьми, їхній формат (формальна/неформальна, дистанція/близь- кість).
Oсобливості раннього розвитку, досвід ранніх дитячих років справляють значний вплив на те, як складаються соціальні взаємо- відносини дорослої людини. А вони значною мірою повторюють

основні спрямування сил, стани напруження та задоволення, що були характерні для стосунків у сім’ї дитини. Часто ми добираємо як партнерів людей, які знову спонукають нас згадувати й “програ- вати” невирішені аспекти потреб дитячого віку, бо вибір значущих людей, за M. Кляйн, – у коханні, дружбі, роботі і навіть ворожнечі – зумовлений зв’язком “батьки – дитина”. Наш досвід спілкування з батьками інтерналізується та структурує наше сприйняття не ли- ше інших людей, а й нашої власної особистості, тобто модель “ба- тьки – дитина” реалізується і в тому, як ми ставимося до людини взагалі – не лише до інших, а й до себе [Фрейджер, Фейдимен, 2001, c. 47].
До бар’єрів суб’єктності відносять і тенденцію людини до відчуження. Сімона де Бовуар вважає, що, відчуваючи тривогу за свою свободу, суб’єкт починає шукати себе в речах, що є одним із способів втечі від себе. Ця тенденція має настільки глибинні при- чини, що одразу після відлучення від грудей, коли дитині здається, що вона віддаляється від Усього, вона намагається в батьківських поглядах-дзеркалах збагнути свою відчужену екзистенцію. У пер- вісних суспільствах люди відчужуються в мані, у тотемі, цивілізо- вані – у власній душі, у своєму “Я”, своєму імені, власності, праці. На думку дослідниці, це – перша спокуса несправжнього життя [Бовуар де, 1994, т. 1, с. 62-63]. Повному розвитку суб’єкт- суб’єктного самоставлення може завадити також оціночний підхід у ставленні до дитини.
Одним із чинників втрати суб’єкт-суб’єктного самонастанов- лення є така деградація способу життя, коли постійний вихід за власні межі підміняється обов’язковістю, заданістю і “життя пере- творюється на річ у собі, свобода стає оманливою” [там само, с. 42]. Такий стан розглядається як занепад, що стається з волі са- мого суб’єкта. Якщо ж цей стан людині нав’язано, він набирає ви- гляду незаконного позбавлення свободи й пригноблення [там само]. Розглядаючи чинник споконвічної проблеми Іншого та спо- конвічного намагання панувати над цим Іншим, дослідники ви- знають існування місії Іншого-як-об’єкта, коли людина, цілі групи людей або значні їх частини до певного часу відмовлялися від суб’єктності на користь іншої людини або групи (іншого соціаль- ного прошарку, іншого народу) [там само, с. 30–42, 70]. Відмови- тися сприймати себе Іншим-об’єктом означає для багатьох людей

позбутися вигод, які дає таке настановлення – взяти на себе відпо- відальність за своє існування, матеріальне забезпечення. Адже ко- жній людині, стверджує Сімона де Бовуар, окрім бажання утверди- ти себе як особистість, притаманна спокуса втечі від свободи, утвердження своєї вторинності, перетворення на бездушну річ. Це, на її думку, хибний, але легкий шлях, оскільки він дає змогу уник- нути тривог і напружень життєвих колізій. У разі прийняття став- лення до себе як до об’єкта від іншого людина начебто укладає з ним угоду, альянс, відчуває певний зв’язок, навіть залежність [там само, с. 30–32].
До основних джерел трансформації існуючого самоставлення належать, на наш погляд, стосунки з іншими людьми, оскільки це та царина, в якій відбувається формування, стабілізація та зміна соціально-психологічних настановлень. Tаким джерелом є також життєві кризи – їх переживання веде до зміни ставлення до себе в бік більш виразної суб’єктності через кризові “втрату” і “знахо- дження” самого себе [Абульханова-Славська, 1991; Лєпіхова, 1996; Tитаренко, 2005], а також завдяки зміні обставин, оточення. Влас- не, сама криза – період запитань, а не відповідей – час, коли ймові- рність звернення до себе, імовірна можливість діалогічного став- лення до себе, нехай і ненадовго, є найвищою.
Суперечливе ставлення до себе, що значною мірою пов’язане зі сприйняттям сучасною людиною світу як розірваного, неодно- значного та невизначеного, актуалізує питання оптимальності са- монастановлення. Самонастановлення особистості у сферах її жит- тєвих завдань, якщо його діагностувати за окремими сферами, як правило, виявляється неоднорідним. Випадки, коли ставлення до себе є виключно суб’єкт-суб’єктним або ж суто суб’єкт-об’єктним у всіх сферах життя, належать до рідкісних винятків. Найчастіше в особистостей з переважно суб’єкт-суб’єктним самонастановленням виявляються одна-дві життєві сфери, в яких вони налаштовані що- до себе більш оречевлено. Якщо це дуже значущі сфери життя – кохання, робота, навчання, діти, то таке самонастановлення потре- бує гармонізації, зменшення “жорсткості” у ставленні до себе. В особистостей з переважно суб’єкт-об’єктним самонастановленням найчастіше є одна-дві сфери життєвих завдань, у яких вони наста- новлені щодо себе суб’єкт-суб’єктно. Tоді самоставлення в цих сферах життя стає основою для розширення своєї “території свобо-

ди” та поширення суб’єкт-суб’єктного самоставлення на інші сфе- ри життєвих завдань. Здавалося б, найбільш оптимальним має бути суб’єкт-суб’єктне ставлення до самого себе в усіх сферах життя, й саме такий варіант мав би бути метою наших зусиль. Але кожна людина має свою унікальну особисту історію, а отже, і своє уніка- льне співвідношення суб’єктності/об’єктності в ставленні до себе. На нашу думку, найбільш важливим є початок руху до олюдненого, діалогічного самоставлення, а найбільш оптимальним – ставлення до себе як до повноправного суб’єкта в найбільш важливих для се- бе сферах.
Mи пропонуємо модель гармонізації соціально-психоло- гічних самонастановлень особистості у сферах її життєвих завдань, що ґрунтується на: 1 – діагностиці та усвідомленні самонастанов- лень, 2 – актуалізації досвіду самоозадачування та осмисленні вла- сних життєвих завдань, 3 – пропрацюванні складових структури атитюда – емоційної, когнітивної та конативної, 4 – забезпеченні взаємодії з усіма часовими локусами власного життя – минулим, теперішнім та майбутнім як процесної основи розгортання життє- вого завдання.
Чинниками, що започатковують зміни в настановленнях що- до власної суб’єктності, можуть бути: 1 – визнання людини цінніс- тю; 2 – визнання себе такою ж цінністю, як і інша людина; набуття досвіду переживання власної цінності; 3 – переживання досвіду суб’єкт-суб’єктного ставлення в спілкуванні з іншою людиною; 4 – співпереживання досвіду суб’єкт-суб’єктного самоставлення іншої людини; 5 – розрізнення суб’єкт-суб’єктного та суб’єкт-об’єктного ставлення; розрізнення “свого” і “не свого”; 6 – новий досвід звер- нення до себе, власної сутності; 7 – створення середовища, в якому будуть можливі спонтанні прояви істинного “Я”; 8 – прийняття власних емоцій, переживань; 9 – отримання досвіду орієнтації та опертя на власні почуття, думки, рішення, дії; отримання досвіду конфронтації з “не своїм”; 10 – прийняття себе цілісного; 11 – пе- реживання досвіду безумовного прийняття (групові заняття: само- прийняття ведучого, прийняття групи); 12 – подолання вже вироб- лених норм і стереотипів; 13 – відхід від традиційного мислення; перехід на рівень нетрадиційного мислення; 14 – знайомство із вла- сним самоставленням (діагностика самоставлення); знайомство з суперечливим самоставленням у різних сферах життєвих завдань;

15 – переживання відчуття автора, хазяїна, керманича, правителя власного життя; 16 – привнесення суб’єктного досвіду в “об’єктні” сфери життя.
Усвідомлення характеру настановлень щодо самого себе у сферах життєвих завдань та робота з їх гармонізації, у тому числі із застосуванням кататимно-імагінативної психотерапії – символ- драми, особливо у сферах суб’єкт-об’єктного настановлення, за- звичай викликають зацікавлення, проте така робота є нелегкою, супроводжується складними переживаннями, і краще, якщо вона відбуватиметься в присутності психолога. Oкрім того, сфери жит- тєвих завдань є дуже значущими, важливими через актуалізацію особистого досвіду, а в спогадах, що стосуються сфер суб’єкт- об’єктного самонастановлення, можуть домінувати негативні пе- реживання. Неусвідомлювані неасимільовані негативні переживан- ня в особистому досвіді у сферах суб’єкт-об’єктного настановлення можуть викликати афектні стани. Усвідомлення наявності сфер об’єктного самонастановлення саме через утилітарний підхід до самого себе може викликати також неприйняття факту наявності “ґанджу” в певних особистостей. Tому проводити індивідуальні та групові заняття має психотерапевт, що пройшов відповідне на- вчання, отримав сертифікат або має право використовувати в робо- ті елементи такої психотерапії.
Запропоновані засоби індивідуальної та групової форм опти- мізації самонастановлення у сферах життєвих завдань були засто- совані в межах індивідуально-консультативної роботи з проблем смисловтрати, алкогольної, емоційної та гральної комп’ютерної залежності, а також у ході соціально-психологічного тренінгу “Mоє життя і Я”.
Oтже, суперечливе ставлення сучасної людини до себе знач- ною мірою пов’язане зі сприйняттям нею світу як розірваного, не- однозначного та невизначеного. Схильність до відчуження, оціно- чний підхід у ставленні до людини, відмова від свободи та позбавлення свободи, альянс з тим, від кого людина приймає став- лення до себе як до об’єкта, найчастіше й стають бар’єрами суб’єктності особистості.
Oптимальним можна вважати ставлення до себе як до повно- правного суб’єкта в найбільш важливих сферах життєвих завдань

та оперування всім комплексом форм постановки життєвих завдань.
Пропрацювання складових структури соціально-психологіч- ного настановлення та організація взаємодії з усіма часовими локу- сами власного життя є основою моделі гармонізації самонастанов- лення особистості у сферах життєвих завдань, а створення простору роботи зі своїм життям, взаємодія з власними почуттями, з’ясування наявних когнітивних моделей настановлення, рефлексія суб’єкт-суб’єктного та суб’єкт-об’єктного самонастановлення, утримання в полі уваги цінності людини, актуалізація та аналіз ми- нулого досвіду, створення умов для суб’єкт-суб’єктної взаємодії з іншим, побудова автентичної, позитивної, гнучкої моделі майбут- нього – основними інструментами оптимізації самонастановлення особистості.

⦁    Засоби оптиміЗації постановки життεвих Завдань
проблемною молоддю
в контексті її самореаліЗації в соціумі
На основі отриманих результатів дослідження зроблено ви- сновки, що проблемна молодь потребує допомоги в оптимізації по- становки таких життєвих завдань, як забезпечення особистісного та професійного саморозвитку, досягнення матеріальної забезпечено- сті і комфорту, здобуття освіти-самостійності, забезпечення здо- ров’я, а також такого важливого завдання, як реалізація життєтвор- чості. На наш погляд, саме на цій допомозі мають концентруватися зусилля психологів та соціальних працівників, батьків проблемної молоді, що, безперечно, сприяло б її особистісному та соціальному самоздійсненню. Завдання цього розділу – з’ясувати перелік засо- бів, які можуть бути запропоновані ними проблемній молоді, її близьким та зацікавленим фахівцям, а також використані ними для

оптимізації постановки життєвих завдань, які перебувають у фокусі базових прагнень молодих людей, для стимуляції їхньої життєтво- рчості. Важливо звернути увагу на два аспекти самоозадачування: перший – це власне розвиток компетентності, умінь та навичок по- становки життєвих завдань, і другий – забезпечення їх реалістич- ності, тісного взаємозв’язку з особистими ресурсами і зовнішніми умовами, які роблять можливою їх реалізацію в житті проблемної молоді.
Проведені дослідження показують, що найбільш ефективни- ми засобами з погляду оптимізації самоозадачування проблемної молоді є усвідомлене застосування нею відповідних копінг- стратегій, а також ефективне використання наставництва з елемен- тами супервізії та лайф-коучингу.

Роль копінгу в оптимізації самоозадачування проблемної молоді. За А. Mаслоу, “копінг” (опанування) позначає адаптивну, опанувальну поведінку, або психологічне подолання. Поняття “ко- пінг-поведінка” спочатку використовувалося в психології стресу й визначалося як система когнітивних і поведінкових зусиль, які ви- користовує особистість для ослаблення впливу стресу. Згодом ко- пінг почали використовувати для позначення широкого спектра людської активності – від несвідомих психологічних захистів до свідомого, цілеспрямованого подолання кризових ситуацій.
R. S. Lazarus і S. Folkman визначають копінг як “когнітивні й поведінкові спроби управляти специфічними зовнішніми і/або вну- трішніми вимогами, які оцінені як такі, що викликають напруже- ність або є надмірними для ресурсів людини” [Lazarus, Folkman, 1991, р. 210]. Копінг може сприяти оволодінню ситуацією, ослаб- ляти або пом’якшувати її вплив. Копінг не є автоматичною адапти- вною поведінкою, як, наприклад, психологічні захисти. Зазвичай під копінгом розуміють опанувальну свідому поведінку суб’єкта, спрямовану на усунення травматичних чинників чи особистісну адаптацію до них адекватними способами [Крюкова, 2003].
Психологічне призначення копінгу полягає в тому, щоб як- найкраще адаптувати особистість до вимог життєвої ситуації. Логі- чно припустити, що копінг-стратегії можуть ефективно використо- вуватится не тільки для вирішення складних життєвих ситуацій, а й для прогнозування молоддю майбутнього. Ідеться про ефективне

використання проблемною молоддю копінг-стратегій власне для постановки життєвих завдань в умовах конфліктів, труднощів, складних життєвих ситуацій. Це дало б змогу більш ефективно ви- рішувати завдання в таких важливих сферах життєдіяльності:
⦁    сім’я, батьки, стосунки зі значущим дорослим оточенням;
⦁    стосунки з ровесниками, товаришами;
⦁    ставлення до навчання, вчителів, викладачів;
⦁    відносини в трудовому колективі, труднощі влаштування на роботу;
⦁    ставлення до власного здоров’я.
Застосування копінг-стратегії для постановки реалістичного й ефективного життєвого завдання полягає в тому, щоб переорієн- тувати особистість: від безпосередніх дій по вирішенню кризової ситуації вона має перейти до постановки життєвого завдання, яке дало б змогу комплексно вирішити низку проблем, а заразом усу- нути і саму причину даної кризової ситуації.
Розглядаючи застосування копінг-стратегій для оптимізації постановки життєвих завдань проблемною молоддю, ми спиралися на класифікацію стратегій, запропоновану С. Carver і його колега- ми [Carver, Scheier, Weintraub, 1989]. Згідно з цією класифікацією найбільший адаптивний потенціал мають копінг-стратегії, спрямо- вані безпосередньо на вирішення проблемної ситуації. У контексті нашого дослідження це копінг-стратегії, які найбільшою мірою сприяють постановці життєвого завдання, при формулюванні і по- дальшій реалізації якого та чи інша проблемна ситуація вирішуєть- ся системно. Ïх можна згрупувати в кілька блоків.
Найбільш ефективні копінгові стратегії утворюють блок ак- тивних копінгів – дій проблемної молоді щодо постановки життє- вого завдання, яке веде до усунення джерела стресу. Tакі копінги нейтралізують конфліктні ситуації чи проблеми і водночас стають стимулами до постановки конкретних життєвих завдань. Перш за все це планування – узгодження своїх дій щодо формулювання і конкретизації життєвого завдання. Це також пошук активної соціа- льної підтримки – допомоги, поради у свого родинного та соціаль- ного оточення – щодо формулювання ефективного життєвого за- вдання. Крім того, це позитивне тлумачення й зростання – переоцінка дошкульної конфліктної ситуації з погляду її позитив- ного впливу як основи постановки життєвого завдання і набуття

життєвого досвіду, стимулу до особистісного зростання. Цей ко- пінг забезпечує функцію переозначення негативного впливу про- блемних ситуацій у позитивні спонуки до постановки життєвих завдань як ефективних віртуальних засобів упорядкування, гармо- нізації життя, а також стимуляцію подальших дій на шляху конкре- тизації, поглиблення та наповнення змістом завершеного форму- лювання життєвих завдань. До цього блоку слід віднести також прийняття відповідальності – визнання конфліктної ситуації як ва- жливого уроку і переконаність у реальності й ефективності життє- вого завдання як засобу вирішення цієї ситуації і шляху особистіс- ного самоздійснення.
Другий блок складають копінг-стратегії, які також мо- жуть сприяти трансформації стресової, конфліктної ситуації, але традиційно не пов’язані з активним копінгом. З нашого досвіду, проблемна молодь також активно використовує ці копінги при по- становці життєвих завдань. До цього блоку слід віднести пошук емоційної та соціальної підтримки – співчуття й розуміння з боку родинного і соціального оточення, який виконує функцію стимулу при постановці життєвих завдань. Ще одна копінг-стратегія цього блоку забезпечує послаблення суперництва між цими завданнями. Ïї дія полягає в повному зосередженні на постановці провідного життєвого завдання і зниженні активності щодо інших справ і за- нять. Tака копінг-стратегія, як стримування негативних проявів конфліктної ситуації, також здійснює нейтралізаційну функцію і створює умови для формування провідного життєвого завдання.
Tретій блок копінг-стратегій становлять такі, які не с адап- тивними, однак у деяких випадках допомагають особистості в умовах кризової ситуації дистанціюватися від неї і сконцентрува- тися на постановці життєвого завдання, підготовці до його реаліза- ції Це такі прийоми опанування, як фокусування на емоціях і їх ви- раженні в емоційному відреагуванні проблемної ситуації. Поширеною копінг-стратегією цього блоку є заперечення конфлік- тної, стресової події; ментальне відсторонення від неї шляхом пси- хологічного відволікання від джерела проблем і стресу через розва- ги, мрії, сон та ін. Oкрім цих стратегій, широко використовуються поведінкове відсторонення як відмова від вирішення ситуації, та- кож конфронтативна копінг-стратегія – емоційний напад, агресивна поведінка в конфліктній ситуації.

Як бачимо, копінг-стратегії цього блоку є вельми ефектив- ними в психоемоційному відстороненні від кризової ситуації. Про- те вони створюють певні труднощі в мотивації особистості до по- становки життєвих завдань, оскільки молода людина часто-густо не бачить зв’язку між актуальністю свого завдання і кризовою ситуа- цією, в яку вона потрапила. Як правило, застосування цих стратегій дає змогу тимчасово відсторонитися від негативних і деструктив- них думок та дій, пов’язаних із конкретною кризовою ситуацією, приносить тимчасове полегшення, яке не в змозі, однак, усунути загрозливу ситуацію. Воно просто допомагає особистості почува- тися краще. Більш ефективним видається застосування активних копінг-стратегій як засобу переорієнтації сили емоцій і дій на фор- мулювання адекватного стратегічного життєвого завдання, в якому вирішення конфліктної ситуації є лише частковим аспектом порів- няно з основною, стратегічною лінією життя. Завдання фахівців – допомагати проблемній молоді, яка схильна до систематичного за- стосування неефективних копінгів, спонукати її до використання для постановки життєвих завдань більш адаптивних стратегій.
Важливе значення для підвищення ефективності постановки життєвого завдання проблемною молоддю має розуміння його як динамічного процесу і врахування тих зовнішніх обставин, які мо- жуть справити суттєвий вплив на самоозадачування. Цей вплив може бути пов’язаним із зміною родинного оточення, втратою ро- боти в умовах соціально-економічної кризи, зміною місця прожи- вання тощо. Проблемна особистість, її родинне і соціальне оточен- ня мають зважати на процесуальність постановки і конкретизації у формулюванні життєвого завдання (у тому числі враховувати мож- ливості його зміни) з огляду на виникнення тих чи інших трудно- щів, які можуть вимагати від молодої людини відповідних копінго- вих стратегій та відповідних змін у їх застосуванні залежно від перебігу цих труднощів.
Вплив на постановку життєвих завдань можуть справляти і поява нових особистісних утворень, таких як нові цінності, зміна ставлення до людей, більш глибоке осмислення життя та ін. Пере- біг кризової ситуації багато в чому зумовлюють вибір та особливо- сті постановки життєвого завдання. Tому врахування специфіки життєвої ситуації й основних її характеристик відіграє важливу

роль у ситуаційному використанні копінгових стратегій у процесі формулювання життєвого завдання проблемною особистістю.
Як свідчить практика, проблемна молодь не застосовує якийсь один блок копінг-стратегій. Вона використовує комплекс прийомів і методів у їх динаміці як для того, щоб упоратися зі стресом, так і для ефективного самоозадачування. Крім того, про- блемна молодь далеко не однорідна щодо розуміння своїх життє- вих перспектив. На жаль, в її середовищі є певна частина наркоза- лежної молоді, яка прихильна до свого наркотичного способу життя і не вважає за потрібне його змінювати. Ця молодь викорис- товує переважно копінгові стратегії уникнення-відволікання чи втечі-відсторонення, які конкретизуються через такі копінгові при- йоми: фокусування на емоціях і їх вираженні, заперечення, мента- льне і поведінкове відсторонення [Tухтарова, 2009]. Доповненням до цих стратегій є пасивне сприйняття допомоги не так у самостій- ній постановці цих завдань, як у вирішенні проблемної ситуації за рахунок ресурсів близького родинного оточення. При цьому допо- мога сприймається як належне і потрібне більшою мірою батькам і близьким, а не самій молодій людині.
Tому консультативна і психокорекційна робота психологів, соціальних працівників і наставників спрямовується на те, щоб ак- туалізувати суб’єктність проблемної молодої людини і допомогти їй сформувати спочатку і більш адаптивні копінгові стратегії. До них можна віднести пошук емоційної соціальної підтримки з боку родинного і соціального оточення з акцентом на самостійності і відповідальності молодих людей у постановці своїх життєвих за- вдань; пригнічення суперництва між завданням, спрямованим на отримання наркотичного стану, та іншими завданнями; зниження активності щодо інших справ і занять і повне зосередження на мо- делюванні власного майбутнього. Доцільним також є стримування негативних переживань з приводу конфліктної ситуації і створення необхідних умов для конкретизації поставленого життєвого за- вдання. У подальшому допомога фахівців в оптимізації постановки життєвих завдань зосереджується на розвитку у своїх підопічних таких активних копінг-стратегій, як планування – узгодження своїх дій з формулювання і конкретизації життєвого завдання, пошук активної соціальної підтримки, позитивне тлумачення й зростання – переоцінка конфліктних ситуацій і їх прийняття як важливого

уроку, стимулу до особистісного зростання та особистісного само- здійснення.
Разом з тим серед наркозалежної молоді є значна частина тих, хто усвідомлює необхідність зміни свого способу життя і ста- вить перед собою перш за все життєве завдання збереження здо- ров’я. Для постановки і подальшого вирішення цього завдання шляхом проходження реабілітаційних та ресоціалізаційних про- грам у відповідних медичних та соціальних центрах ця молодь за- стосовує такі копінг-стратегії, як пошук емоційної та соціальної підтримки – співчуття й розуміння з боку родинного і соціального оточення, позитивне тлумачення й зростання – переоцінка наявної конфліктної ситуації, а також пригнічення суперництва між життє- вими завданнями, яке спонукає до повернення до попереднього, наркотичного, способу життя.
У подальшому молодь, яка обрала вільний від залежності спосіб життя, ставить перед собою такі життєві завдання, які найбі- льшою мірою відповідають її нагальним потребам та особистісно- му потенціалу. Tі молоді люди, які перервали навчання через нар- козалежний спосіб життя, ставлять перед собою по-новому завдання здобуття освіти самостійності. При цьому вони викорис- товують такі копінг-стратегії, як планування – узгодження своїх дій з формулювання і конкретизації свого життєвого завдання, а також пошук активної соціальної підтримки – допомоги з боку свого ро- динного і соціального оточення.
Молодь, яка мала певну професію і якусь роботу до свого за- лежного життя, зосереджує свою увагу на постановці життєвого завдання досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту шля- хом пошуку й знаходження робочого місця. При цьому вона засто- совує копінг-стратегії прийняття відповідальності за своє життя, за реальність і ефективність свого життєвого завдання як засобу осо- бистісного самоздійснення. Це також і позитивне переплавлення тимчасових труднощів у позитивний досвід, стимул до особистіс- ного зростання.
Серед цієї молоді є й такі особи, що усвідомлюють наявність психологічних проблем і комплексів, недостатній рівень професій- ної кваліфікації як серйозну перешкоду на їхньому подальшому шляху до соціального самоздійснення. Tому вони ставлять перед собою життєве завдання забезпечення особистісного та професій-

ного саморозвитку. При цьому вони вдаються до таких копінг- стратегій, як пошук активної соціальної підтримки – допомоги з боку фахівців-психологів, наставників у професії; планування своїх дій; самоконтроль; пригнічення суперництва завдань, що блокує повернення до старих способів наркотичного вирішення особистіс- них проблем, та ін.
Значну частину серед проблемної молоді становлять також хворі на ВІЛ, для яких першочерговим життєвим завданням є збе- реження здоров’я. Відомо, що захворювання на ВІЛ-інфекцію су- проводжується низкою несприятливих соціально-психологічних чинників, які негативно впливають не тільки на фізичне, а й на со- ціальне і психологічне здоров’я, зумовлюють більш глибоке соціа- льне відчуження й стигматизацію осіб, інфікованих ВІЛ. Негативно на цю молодь впливають передусім соціальна дискримінація та ізо- ляція, страх розголошення діагнозу, труднощі при працевлашту- ванні, страх заразити своїх близьких, почуття провини тощо. Tому постановка та реалістичне формування життєвого завдання забез- печення здоров’я є важливим для проблемної молоді кроком до вирішення комплексу проблем і життєвих конфліктів, пов’язаних з неспроможністю в разі втрати здоров’я убезпечити власну життєді- яльність. У формулюванні цього завдання важливу роль відіграють відповідні копінг-стратегії.
Виходячи з особливостей постановки завдання максимально можливого забезпечення здоров’я, серед ВІЛ-інфікованої молоді можна виділити дві групи. Перша група – це переважно наркоза- лежні ВІЛ-позитивні молоді люди, які стоять наразі на початку переживання життєвої кризи, пов’язаної з ураженням ВІЛ. Друга група – це ВІЛ-інфіковані, які прийняли рішення боротися за своє життя та здоров’я, а відтак свідомо ставлять і вирішують свої жит- тєві завдання.
Спроби опанувати цю загрозливу для життя ситуацію харак- теризуються схильністю хворих на ВІЛ-інфекцію першої групи до використання більшою мірою дезадаптивних варіантів копінг- стратегій і незначною – адаптивних способів опанування кризової ситуації. Переважання у хворих з ВІЛ-інфекцією захисних механі- змів, які спотворюють, заперечують і фальсифікують сприйняття реальності, призводить до формування пасивних варіантів копінг-

стратегій, що зумовлює низьку стресостійкість і розвиток дезадап- тивної копінг-поведінки в постановці життєвих завдань.
Перша група молоді з ВІЛ-інфекцією частіше використовує пасивні копінг-стратегії, а саме відсторонення, втечу-уникнення і конфронтативний копінг, що відображає її схильність до уявних намагань і поведінкових зусиль, спрямованих на відмежування від ситуації й зменшення її значущості. Частота використання конфро- нтативного копінгу свідчить про наявність агресивних тенденцій, спрямованих на зміну ситуації. При цьому така молодь схильна шукати винуватців своїх невдач у зовнішньому середовищі, не ви- знає своєї ролі в постановці життєвих завдань, адекватні вирішен- ню посталих проблем.
Неконструктивні копінги ведуть до наростання напруженості і збереження проблемної поведінки, емоційної виснаженості і вну- трішнього дискомфорту й, відповідно, перешкоджають формуван- ню життєвого завдання на забезпечення здоров’я в умовах захво- рювання на ВІЛ-інфекцію. Як правило, низький рівень відповідальності, самоконтролю у хворих з ВІЛ-інфекцією зумов- лений наркозалежною поведінкою. У постановці і вирішенні жит- тєвого завдання забезпечення здоров’я ця група ВІЛ-інфікованої молоді потребує допомоги з боку фахівців, зокрема в належній психокорекції її неоптимальних копінг-стратегій і у формуванні нових, більш адаптивних засобів опанування своєї проблемної си- туації.
На відміну від першої групи друга група ВІЛ-інфікованої мо- лоді свідомо ставить перед собою життєве завдання збереження здоров’я. Вона широко використовує такі активні копінг-стратегії, як прийняття відповідальності, самоконтроль, планування вирі- шення проблеми, пошук соціальної підтримки. Ці копінгові засоби є успішними і використовуються для підвищення самооцінки, змі- цнення впевненості у власній спроможності опанувати загрози своєму психологічному і соціальному здоров’ю.
Досить поширеним у репертуарі копінг-стратегій молоді з ВІЛ-інфекцією другої групи є адаптивний механізм пошуку соціа- льної підтримки, який часто спрямовується на постановку таких життєвих завдань, як створення сім’ї задля пригнічення почуття самотності, взяття шлюбу між інфікованими людьми, особистісний розвиток шляхом взаємодії з різними релігійними конфесіями. За-

значена стратегія передбачає пошук ресурсів для самоозадачуван- ня, зокрема інформаційної й емоційної підтримки в соціальних ме- режах. При постановці життєвого завдання забезпечення здоров’я ця група ВІЛ-інфікованої молоді також широко використовує акти- вні копінг-стратегії прийняття відповідальності, планування вирі- шення проблеми і відносно адаптивний копінг позитивної переоці- нки. Це обумовлено тим, що ця молодь розуміє власну відповідальність за збереження свого здоров’я і працездатності. Вона усвідомлює важливість для цього позитивної переоцінки си- туації з фокусуванням на розвитку власної особистості, посиленні спроможності до планування своїх життєвих завдань, здатності до мобілізації зусиль на зміну життєвої ситуації.
Tаким чином, оптимізація постановки життєвих завдань про- блемною молоддю суттєво залежить від репертуару та якості її ко- пінг-стратегій. На жаль, певна її частина зазвичай вдається до не- ефективних видів таких стратегій. Ця молодь потребує допомоги в переорієнтації на застосування позитивних копінг-стратегій та ко- ригування механізмів, які забезпечують самоозадачування.
Інша частина проблемної молоді ефективно застосовує адек- ватні копінг-стратегії для оптимізації постановки своїх життєвих завдань. Основними функціями зазначених стратегій у цій оптимі- зації є: переозначення негативного впливу кризових життєвих си- туацій у позитивні спонуки до постановки життєвих завдань як ефективних віртуальних засобів упорядкування, гармонізації жит- тя; нейтралізація внутрішньоособистісного конфлікту щодо поста- новки конкретних життєвих завдань і стимуляція особистісного вибору, подальших дій на шляху конкретизації і поглиблення роз- горнутого формулювання життєвих завдань.
Отже, копінг-стратегії ефективно оптимізують постановку рі- зних життєвих завдань, перш за все такого життєвого завдання, як забезпечення здоров’я. Tакож вони ефективні і при самоозадачу- ванні щодо таких життєвих завдань, як забезпечення особистісного та професійного саморозвитку, досягнення матеріальної забезпече- ності і комфорту, здобуття освіти-самостійності. Ïх систематичне застосування, особливо стратегій планування, пошуку активної со- ціальної підтримки, позитивного тлумачення й зростання, прийнят- тя відповідальності, суттєво сприяє підготовці проблемної молоді

до постановки такого важливого для неї завдання, як реалізація життєтворчості.

Наставництво як засіб оптимізації постановки життgвих завдань проблемною молоддю. Зазвичай наставництво розгляда- ється як форма передачі знань, умінь, досвіду від більш досвідченої особистості до менш досвідченої. Як правило, його використову- ють у сфері професійного навчання, здебільшого на робочому міс- ці. Існують різні визначення наставництва, які включають перш за все підтримку, керівництво, сприяння підопічному. Особливість наставництва як взаємодії сторін полягає в мистецтві слухання, по- становці питань, відкритті наставником подальших перспектив розвитку та вмінні молодої людини побачити їх. Наставництво мо- жна визначити як процес, який охоплює коучинг, консультування, фасилітацію і підтримку, доступ до інформації, створення мережі контактів та ін. [Landsberg, 1996].
Найчастіше виділяють три найзагальніші типи наставництва: корпоративне, кваліфікаційне (професійне) і соціальне. Практика реабілітаційної та ресоціалізаційної роботи з проблемною молоддю переконує в тому, що соціальне та професійне наставництво з ме- тою передачі досвіду може ефективно застосовуватись у роботі з молоддю для засвоєння нею позитивного життєвого досвіду (Н. В. Ковальова, І. В. Дєткова та ін.) і зокрема оптимізації поста- новки життєвих завдань. Mи спробуємо розглянути наставництво в соціально-психологічному контексті під кутом зору його ролі в оп- тимізації самоозадачування проблемної молоді.
У цілому наставництво в контексті, що нас цікавить, можна визначити як процес підтримки підопічного в процесі його особис- тісного розвитку; як взаємодію, направлену на підвищення життє- вої компетентності (соціальної та професійної) у постановці життє- вих завдань; як особливий тип стосунків, у яких важлива роль належить об’єктивності, довірі, чесності, відвертості, надійності та конфіденційності як з боку наставника, так і з боку підопічного.
Незважаючи на значну роль постаті наставника, усе ж найва- жливішою особою цього процесу є підопічний. Від нього, його суб’єктного потенціалу та вольових зусиль залежить успіх поста- новки життєвого завдання. Серед його основних настановлень що- до процесу наставництва найважливішими є:

⦁    бажання навчитися реалістично ставити життєве завдання і наполегливо, послідовно його вирішувати;
⦁    готовність брати на себе всю повноту відповідальності за своє життя, за прийняття і виконання власних рішень;
⦁    творче сприйняття допомоги від наставника, інших пред- ставників близького та соціального оточення в постановці та реалі- зації життєвих завдань.
Наразі існують різні погляди на роль наставника та особли- вості його взаємодії з підопічним. Наставник наснажує підопічно- го, зміцнює його дух, заохочує його до успіхів і власних здобутків та ділиться з ним своїм життєвим досвідом. Він не ставить за мету давати інструкції, вказівки і робити якісь обмеження. Як зазначав Д. Клаттербак, наставник – це людина, яка має досвід і готова діли- тися ним із менш досвідченими колегами в умовах взаємної довіри. Найважливішою ознакою наставника у ставленні до підопічного є поєднання позицій більш досвідченого старшого і товариша. Соці- альний наставник проблемної молоді є старшим товаришем і більш досвідченим по життю консультантом, експертом – порадником, що допомагає підопічному в різних життєвих ситуаціях [Clutterbuck, 1991] і серед них – у постановці життєвих завдань. Коли йдеться про проблемну молодь, то можна виділити два типи наставників. Перший тип – це колишній наркозалежний чи ВІЛ- позитивний соціальний працівник, який свого часу сам пройшов реабілітацію і має власний досвід виходу із залежності або успіш- ного життя з ВІЛ. Як соціальний працівник, він також має досвід надання необхідної допомоги своїм підопічним у постановці та ви- рішенні ними життєвих завдань, таких як збереження здоров’я, за- безпечення особистісного та професійного саморозвитку, здобуття освіти-самостійності, та ін. Другий тип наставників – це фахівці- психологи, соціальні працівники, соціальні педагоги, які не мають особистого досвіду подолання наркозалежності чи життя з ВІЛ, проте мають особистий досвід успішної постановки та вирішення своїх життєвих завдань, а також можуть допомогти своїм підопіч- ним у розвитку компетенцій самоозадачування. У цілому серед найважливіших якостей наставника основними є: авторитетність, наявність власного позитивного досвіду постановки і вирішення життєвих завдань; успішність у подоланні залежності в її різних формах і проявах та налагодження повноцінного життя за умови

захворювання на ВІЛ-інфекцію; бажання і вміння передавати набу- ті знання, досвід своїм підопічним.
Наставник має готуватися до виконання своєї ролі, аналізува- ти, визначати і передбачати можливі потреби, які з’являються у його підопічного в процесі вибору і визначення основного життє- вого завдання. Він повинен звертати увагу на умови життя, особли- вості провідної конфліктної ситуації підопічного, а також на його індивідуальні особливості – переконання, здібності, прагнення, стилі поведінки.
Наставник стимулює процес усвідомлення змісту конкретних життєвих завдань шляхом постановки запитань, які конкретизують та уточнюють їх зміст. Якісній та ефективній постановці підопіч- ним життєвого завдання сприятиме також перевірка відповідності цього завдання критеріям “SMART”. Tобто завдання має бути кон- кретно вимірюваним, досяжним, розрахованим щодо строків реалі- зації, відповідати прагненням і намірам підопічного. Передусім мають бути отримані відповіді на такі запитання: що буде резуль- татом постановки життєвого завдання?; як буде вимірюватися, за якими критеріями оцінюватися результат його постановки?; які ре- сурси потрібні підопічному для досягнення цього результату?; у які строки має бути досягнутий результат?; чому важливо (для підопі- чного, для наставника, для близького та соціального оточення) сформулювати і конкретизувати це завдання?
Важливою умовою оптимізації постановки життєвих завдань підопічним є налагодження, розвиток та збереження міжсуб’єктних стосунків у спілкуванні між ним і наставником. До засобів, які до- помагають створити такі умови, належать: концентрація на поведі- нці, а не на особистості – що людина робить, а не якою, на чиюсь думку, вона видається; використання у своїй мові дієслів, які хара- ктеризують дії, а не прикметників, які стосуються якостей; спосте- реження, а не інтерпретація – що було сказано чи зроблено, а не завдяки чому (за припущенням наставника); опис, а не оцінка і су- дження про дії підопічного; бути конкретним і не поспішати уза- гальнювати; приділяти увагу інформації й концепціям, уникаючи порад; орієнтуватися на підопічного – надавати йому ту кількість інформації, яку він здатний сприйняти, а не ту, яку хотілося б по- відомити наставнику; говорити про настановлення, підходи і пове- дінку, які можна змінити.

Своєрідною, більш розвинутою формою міжсуб’єктної взає- модії, сфокусованої на передачі професійного і соціального життє- вого досвіду від більш досвідченого фахівця до менш досвідченого, є супервізія. Хоча в класичній формі її розглядають як один із ме- тодів теоретичного й практичного підвищення кваліфікації фахів- ців із психотерапії, клінічної психології, соціальної роботи [Браун, Боурн, 2004], проте супервізія також ефективно застосовується як наставництво, менторство в соціально-психологічному супроводі в процесі реабілітації та ресоціалізації проблемної молоді. Зокрема, накопичений досвід супервізійної роботи та виокремлення її осно- вних функції [Ховкинс, Шохет, 2002] дають змогу конкретизувати важливі аспекти оптимізації постановки життєвих завдань пробле- мною молоддю в різних життєвих сферах у процесі взаємодії на- ставника і підопічного. Серед цих функцій найбільш важливі такі.
Діагностична функція – одна з найперших серед них. Наста- вник допомагає спрямувати свідомість і волю підопічного на вияв- лення й контроль ним своїх особливостей у постановці життєвих завдань (опанування недоліків, “сліпих плям”, уразливих сторін, пересудів). Зважаючи на те, що переважна більшість підопічних має особистісні проблеми, важливо переорієнтувати їх на постано- вку такого життєвого завдання, як забезпечення особистісного са- морозвитку. Важливим поштовхом до цього є сама особистість на- ставника, його життєвий приклад, переконаність у тому, що професійний саморозвиток тісно пов’язаний з особистісним само- розвитком і багато в чому залежить від нього.
0світньо-навчальна (формувальна) функція передбачає роз- виток у підопічного під впливом наставника вмінь, навичок, розу- міння й здатностей, рефлексії постановки підопічним своїх життє- вих завдань. Якщо це стосується такого життєвого завдання, як досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту, то наставник власним досвідом стимулює наркозалежного підопічного до реалі- стичності в постановці цього завдання. Його мета – переконати пі- допічного, що спочатку більш посильним для нього, можливо, буде завдання стати успішним соціальним працівником у цьому чи яко- мусь іншому реабілітаційному центрі. Він заохочує підопічного використати час реабілітації для свідомого переймання в наставни- ка його вмінь та навичок. Не зважати при цьому на те, що свого часу підопічний за день міг “заробити” більше, ніж його наставник

наразі за місяць. Не ставити собі амбітного завдання пошуку такої роботи, яка б повною мірою задовольняла його чималі запити, що за даних обставин є нездійсненними з огляду на кваліфікацію та наявні можливості підопічного.
Важливою є також підтримувальна функція процесу настав- ництва. Вона полягає в наснаженні життєстійкості підопічного, аби він міг протистояти впливам з боку життєвих проблем у сфері ви- значення своїх життєвих завдань, беручи до уваги, що наставник і підопічний можуть сприяти оптимізації процесу самоозадачування. Підтримка з боку наставника додає підопічному сил, щоб справи- тися із самотністю, психоемоційною зацикленістю на власних про- блемах і психоемоційним виснаженням.
fункція розвитку і конкретизації підопічним свосї компете- нтності у сфері самоозадачування полягає в допомозі йому з боку наставника у визначенні, усвідомленні та корекції виявлених об- межень, упереджень і стереотипів сприйняття, які є причиною його труднощів у процесі постановки життєвих завдань, розширенні йо- го свідомості щодо нових ресурсів та можливостей, яких підопіч- ний часто не помічає. Зокрема, при постановці життєвого завдання здобуття освіти-самостійності підопічний повинен краще зорієнту- ватись у своїх домаганнях та уподобаннях, більш чітко визначити- ся, наприклад, чи схилятися до прийняття допомоги батьків, посту- пившись самостійністю, чи робити акцент на самостійності у прийнятті рішення де і чого навчатися, враховуючи всі труднощі в разі обмеження такої допомоги.
Дослідницько-пізнавальна (рефлексивна) функція реалізується за рахунок уважного феноменологічного опису і прийняття до ува- ги характеристик особистості підопічного та його способів поста- новки життєвих завдань з метою їх подальшої оптимізації. Напри- клад, при постановці життєвого завдання професійного саморозвитку попередня освіта і спеціалізація, набуті молодою лю- диною під впливом та завдяки відповідним затратам батьків, на даному етапі її не влаштовують. Наставник сприяє осмисленню та адекватній самооцінці ставлення підопічного до даної професії, її можливостей для його професійного і соціального самоздійснення та орієнтує на оптимальний життєвий вибір.
Важлива роль належить ціннісно-смисловій функції, яка пе- редбачає розвиток здатності і наставника, і підопічного з повагою

ставитися до розмаїтості систем цінностей – власних і соціального оточення, з яким вони стикаються при постановці життєвих за- вдань підопічним. Ця функція найбільшою мірою, на наш погляд, сприяє постановці життєвого завдання реалізації життєтворчості.
Варто зазначити, що наведені вище функції відіграють важ- ливу роль в оптимізації постановки підопічним всієї різноманітнос- ті життєвих завдань, а не лише згаданих нами. Роль наставника – допомагати йому систематично помічати, усвідомлювати, розуміти й аналізувати свої дії і свою поведінку, стимулювати його до більш якісної постановки власних життєвих завдань.
Кожна функція наставництва реалізується через відповідні соціально-психологічні механізми міжсуб’єктної взаємодії. На не- свідомому рівні наставництво забезпечується завдяки формуванню позитивного переносу, частиною якого є несвідомі механізми іден- тифікації й наслідування. На свідомому рівні це міжсуб’єктна вза- ємодія, у процесі якої підопічний завдяки механізмам підтримки і наснаження з боку свого досвідченого колеги набуває життєвих компетенцій у самоозадачуванні.
Для більшої ефективності спілкування наставник має врахо- вувати певні правила. Вони є основою колегіальних, партнерських стосунків, коли йдеться про співпрацю наставника з підопічним. До таких приписів належить правило згортання своїх переконань, яке передбачає утримання наставника, наскільки це можливо, від влас- них очікувань, припущень, упереджень щодо життєвого завдання підопічного. Правило опису зобов’язує утримуватися в процесі слухання від спроб пояснити, заперечити чи підкоригувати те, що пропонується підопічним як конкретизація свого життєвого за- вдання внаслідок, можливо, поспішних, редукційних інтерпретацій. Наставник не тільки має звертати увагу на те, що стосується запи- тів підопічного щодо його життєвого завдання, а й допомагати йо- му з’ясувати важливі особливості постановки свого життєвого за- вдання шляхом розширення контексту.
Правило вирівнювання важливості даних, що мають стосунок до постановки підопічним свого завдання, орієнтує на те, щоб усі життєві проблеми та обставини, які заслуговують на увагу і стосу- ються життєвих завдань підопічного, попередньо розглядалися як потенційно рівнозначні. Це дає змогу від самого початку уникнути деформацій процесу самоозадачування підопічного. Важливо брати

до уваги уразливість підопічного, яка насамперед зумовлена мож- ливим страхом оцінювання його з боку більш досвідченого настав- ника, обмеженістю життєвого досвіду, сумнівами щодо власної життєвої компетентності, підвищеною тривожністю через можливі помилки і їх наслідки.
Для продуктивної атмосфери міжсуб’єктного спілкування важливо, щоб наставник по змозі оберігав і підтримував самооцін- ку підопічного, уникав будь-якого маніпулювання ним, зловжива- ючи своєю компетентністю. “Бути разом” у процесі постановки та конкретизації підопічним життєвого завдання означає надання йо- му можливості відкрито висловлюватися з приводу всіх аспектів, що виникають; робити будь-які припущення, ставити будь-які за- питання, не думаючи про їхню значущість або доречність; вільно ділитися своїми переживаннями як із приводу своїх життєвих ситу- ацій, так і з приводу того, що є найбільш важливим для нього в йо- го життєвому завданні, без необхідності підлаштовуватися під на- ставника.
Для розвитку життєвої компетентності підопічного доцільно також, щоб наставник усвідомлював власну обмеженість у розу- мінні життєвих завдань підопічного, його ресурсів у їх постановці, своїх можливостей наставляти та наснажувати підопічного. Відмо- ва від образу, ролі всемогутнього помічника, що не помиляється, прискіпливого експерта робить процес наставництва живим діало- гом, який реалізується не як робота “для підопічного” чи “замість нього”, а скоріше як спільний пошук можливих конкретизацій, що стосуються оптимізації його самоозадачування.
Одним з елементів наставництва є лайф-коучинг. Це різновид соціально-психологічного супроводу, який допомагає клієнтові більш свідомо керувати власним життям, дає змогу віднайти баланс різних сфер життя, жити й діяти ефективніше. І в цьому сенсі спри- яє оптимізації постановки життєвих завдань. Особливість коучингу як специфічної допомоги людині у сфері міжособистісних стосун- ків полягає в акцентуванні на чіткому визначенні своїх цілей і за- вдань, концентрації на їх досягненні й отриманні значних результа- тів за найкоротший строк з максимальною віддачею і найменшими зусиллями [Landsberg, 1996]. У структурі наставництва у випадку його застосування в роботі з проблемною молоддю лайф-коучинг передбачає більш високий рівень розвитку суб’єктності підопічно-

го, його свободи і відповідальності за результати власної діяльнос- ті. Він застосовується до певної частини проблемної молоді з висо- ким особистісним і творчим потенціалом, лідерів груп взаємодопо- моги і громадських організацій, які ставлять амбітні життєві завдання, такі, наприклад, як здобути вищу освіту, набути високу кваліфікацію у своїй професії, отримати високу посаду в престиж- ній міжнародній організації тощо.
Розглядаючи постановку життєвих завдань у цілому, слід за- значити, що йдеться про певний процес. Tому і наставництво щодо його оптимізації має свої етапи. Наставник повинен звернути увагу підопічного на необхідність ставити реалістичні життєві завдання на більш-менш визначений строк. А підопічний має зосереджува- тися на власних аспектах самоозадачування. Постановку життєвого завдання молодій людині доцільно конкретизувати в декілька коро- тких, чітких, зрозумілих етапів.
Перший етап – це визначення першочергового життєвого за- вдання. Уся відповідальність за постановку основного життєвого завдання лежить на підопічному. Це можуть бути і завдання збере- ження здоров’я, і забезпечення особистісного та професійного са- морозвитку, і досягнення матеріальної забезпеченості і комфорту чи здобуття освіти-самостійності. Наставник може включатися у супровід на кожному етапі визначення головного для підопічного життєвого завдання з-поміж інших важливих завдань. Проте на етапі визначення життєвого завдання його роль обмежується допо- могою в тому, щоб поділитися своїм досвідом і розумінням. Часом важливо розповісти молодій людині, як він колись вибирав своє провідне життєве завдання, порадити звернутися до тих колег з групи взаємодопомоги, які потрапляли в аналогічні ситуації. Oтже, позиція наставника в тому, щоб бути активним слухачем вислов- люваних його підопічним роздумів та сподівань.
Наступним, другим, етапом має стати заохочення підопічно- го до самостійної конкретизації формулювання життєвого завдан- ня. Вибір життєвого завдання є важливим кроком. Проте цього не- достатньо. Щоб постановка завдання була реалістичною, необхідно його конкретизувати. Якщо йдеться про завдання забезпечення здо- ров’я для наркозалежного, то це завдання потребує певних уточ- нень – коли і де, в якому центрі доцільно пройти курс реабілітації, які ресурси для цього потрібні, якою мірою в цьому можуть допо-

могти батьки чи рідні, чи потрібно проходити додаткове обстежен- ня здоров’я на туберкульоз, гепатити, інші захворювання тощо. Якщо це ВІЛ-інфікована молода людина, то для неї можуть бути важливими такі конкретизації: де і як пройти обстеження щодо свого основного захворювання, чи мають місце супутні хвороби, де і як їх лікувати, за які кошти, хто може надати допомогу в лікуван- ні тощо.
Однією з важливих характеристик добре сформульованого життєвого завдання є його розумна конкретизованість. Tому допо- мога наставника важлива і тому, щоб із застосуванням стратегіч- них, актуалізуючих суб’єктність підопічного питань націлити його на передбачення труднощів та їх ефективне подолання, а також орієнтувати його на передбачення власної поведінки в таких ситуа- ціях і її корекцію. Наставник може в потрібний момент надавати чіткі пояснення і нагадувати про допоміжні варіанти переформу- лювання життєвого завдання, які можуть виявитися доступними й корисними.
Один з найважливіших аспектів ролі наставника полягає в тому, що його дії не повинні впливати на рішення підопічного. Йо- му слід заохочувати підопічного самостійно опрацьовувати ситуа- цію і приймати власні рішення за будь-яких обставин. Наставник – це активний рефлексивний слухач, а не “уповноважений” з порад та вирішення конфліктів і проблем підопічного. Наставник має за- ймати об’єктивну, конфіденційну позицію, яка створює необхідний простір для розвитку і реалізації суб’єктності підопічного.
Tретім етапом є забезпечення наставником підтримки при конкретизації підопічним свого життєвого завдання. У процесі уто- чнення, конкретизації життєвого завдання (його змісту, сили моти- ву, імовірних перешкод, термінів, ресурсів тощо) наставник має перебувати в постійному контакті з підопічним, щоб забезпечити йому необхідну підтримку, головним чином у пошуку можливих ресурсів, які дали б змогу запобігти можливим провалам у подаль- шій реалізації, убезпечити підопічного від майбутніх невдач і впа- дання у відчай і депресивні стани. Це означає погодження планів зустрічей з необхідною, на думку обох, частотою, враховуючи по- треби підопічного щодо нагальних зустрічей для опрацювання сво- їх труднощів. Наставнику важливо при цьому не нав’язувати підо- пічному свої думки чи наміри стосовно його життєвого завдання, а

дати йому змогу вирішувати самому. Часто-густо підопічний про- сить у свого наставника прямих порад чи пропозицій. Доцільно на- давати поради лише тоді, коли це стає єдино правильним рішен- ням, і робити це корисно не в прямій формі, а опосередковано, супроводжуючи поради наданням різнобічної додаткової інформа- ції, у тому числі альтернативної. Головне для наставника – допомо- гти підопічному в подоланні помилок та осмисленні негативних почуттів: невпевненості в собі, самозневаги, почуття провини, вла- сної некомпетентності. Стосунки наставництва мають бути вільни- ми від оцінювання, осуду, зневаги і ризику. Наставник може засто- совувати рефлексивні питання для того, щоб допомогти підопічному проаналізувати причини перешкод у конкретизації формулювання життєвого завдання, а також звернути увагу на нові аспекти і переваги, які виникли під час його формулювання. Це дозволяє йому навчити підопічного ставитися до своїх помилок і прорахунків як до можливостей навчання та набуття досвіду. Він постійно зміцнює впевненість і мотивацію підопічного, щоб допо- могти йому сформувати позитивне ставлення до життєвого завдан- ня в його конкретизованому вигляді, а також волю і бажання до його подальшого вдосконалення.
Заключним, четвертим, етапом є допомога наставника в оцінюванні формулювання життєвого завдання. Існує різниця між супроводом постановки життєвого завдання підопічним і допомо- гою в оцінюванні його як завершеного формулювання. Роль наста- вника полягає в тому, щоб допомогти підопічному оцінити тепері- шню форму свого життєвого завдання. На цьому етапі сформульоване і конкретизоване життєве завдання має вигляд більш-менш детального плану послідовності зрозумілих і конкрет- них дій, які необхідно виконати у відповідні строки. Особливе зна- чення має реалістична самооцінка цього плану самим підопічним і згода з нею наставника. При цьому велике значення для впевненос- ті підопічного у своїх силах у процесі підготовки до подальшої ре- алізації життєвого завдання має кредит довіри з боку наставника до його формулювання підопічним на етапі постановки. Цей кредит довіри може виражатися і у вербальній підтримці, і в невербально- му схваленні позиції підопічного та в подальшому його супроводі на етапі реалізації сформульованого життєвого завдання.

Tаким чином, важливими засобами оптимізації постановки життєвих завдань проблемної молоді є соціальне та професійне на- ставництво, до яких доцільно долучити елементи супервізії і лайф- коучингу. Вони допомагають проблемній молоді оптимізувати процес постановки життєвих завдань перш за все у сфері соціальної самореалізації, зокрема у професійному саморозвитку Як процес, наставництво має певні етапи. У самоозадачуванні воно реалізує діагностичну, освітньо-навчальну, підтримувальну, дослідницько- пізнавальну та ціннісно-смислову функції. Наставництво також стимулює актуалізацію суб’єктного механізму постановки життє- вих завдань проблемною молоддю, сприяє узгодженню її цінностей і пріоритетів.
Міжсуб’єктна взаємодія проблемної молоді в процесі соціа- льно-психологічного супроводу забезпечує оптимізацію постанов- ки життєвих завдань і подальше соціальне самоздійснення. Tака взаємодія реалізується завдяки важливим соціально-психологічним механізмам. Перш за все це механізми актуалізації суб’єктності, фасилітації та наснаження. Зокрема, у випадку постановки життє- вого завдання у сфері професійного навчання та особистісного роз- витку – це механізми наслідування, ідентифікації та інтеріоризації персональних здібностей, ретрансляції набутих життєвих компете- нцій від більш досвідчених наставників до менш досвідчених підо- пічних, механізм позитивних життєвих домагань щодо постановки життєвого завдання набуття професії.

ПІСЛЯМОВА

Дослідження життєвих завдань як способу оптимізації самоздійснення особистості ми не сприймаємо як остаточно завершене. Саме тому таким важливим є для нас зворотний зв’язок з читачами, можливість налагодження відкритого і конструктивного діалогу.
Перспективу дослідження вбачаємо у вивченні соціа- льно-психологічних практик, що забезпечують смислогенне повсякденне життєконструювання особистості. Актуаль- ність роботи полягає в необхідності осмислення психологіч- них наслідків соціальних змін, що вимагає підвищеної реф- лексії щодо соціально-психологічних практик як способу особистісного життєконструювання.
Кардинальність соціальних змін, у яких так довго пе- ребуває українське суспільство, неминуче викликає пере- гляд базових переконань і цінностей, що позначається на типових особистісних практиках як способах конструюван- ня життя, підвищення його якості. Спроба визначити еврис- тичний потенціал концепту “соціально-психологічні практи- ки” стосовно процесу побудови особистістю свого життя підвищує своєчасність майбутнього дослідження. Своєчас- ність його також обумовлена недостатньою теоретичною та практичною розробленістю проблеми життєтворення, жит- тєпроектування, життєконструювання, що є одним із першо- чергових наукових завдань, які стоять перед соціально- психологічною наукою.
На сьогоднішній день практично недослідженими за- лишаються теоретико-методологічні, культурні та інші пе- редумови соціально-психологічних практик як способу осо- бистісного життєконструювання. Досі немає єдиного підходу до розмаїтості наявних практик, не проаналізовано їхній смислогенний потенціал, механізми формування та ре- алізації. За нашими прогнозами, очікувані результати дають

змогу здійснювати керовані інтервенції, спрямовані на пере- структурацію актуального поля життєконструювання, що уможливить розширення діапазону та підвищення ефектив- ності застосовуваних особистістю соціально-психологічних практик самоконструювання.
Зважаючи на те, що практики життєконструювання за- даються минулим досвідом і реалізуються в конкретній си- туації, існує потреба у визначенні чинників, що впливають на їх формування та оптимізацію. Наукова цінність заплано- ваної роботи полягатиме у створенні теоретико-методоло- гічних засад вивчення соціально-психологічних практик як способу життєконструювання.
Серед якісних показників ефективного життєконстру- ювання плануємо акцентувати увагу на підвищенні рівня суб’єктивної задоволеності життям, зростанні особистісного капіталу, більшій професійній та сімейній самореалізованос- ті. Намічається визначити координати соціально-психологіч- них практик у предметному полі постнекласичних дослі- джень; проблематизувати зміст соціально-психологічних практик, застосовуваних особистістю в процесі життєконст- руювання; запропонувати класифікаційні критерії соціаль- но-психологічних практик життєконструювання; розробити методичний інструментарій та дослідити специфіку соціаль- но-психологічних практик як способу особистісного життє- конструювання; запропонувати методологічні засади опти- мізації конструювання особистістю власного життя.
Сподіваємось, що майбутні результати дослідження зможуть бути використані для розроблення індивідуальних та групових технологій оптимізації життєздійснення, роз- ширення діапазону та підвищення ефективності способів самотворення, що підвищить конкурентоспроможність осо- бистості в непростому і важкопрогнозованому сучасному світі. Розкриття закономірностей побудови людиною влас- ного життя сприятиме розвитку рефлексивних здібностей, саморегулятивних механізмів, відповідальності, що полег- шить подолання складних життєвих ситуацій, оптимізує здійснення професійних, кар’єрних, політичних, сімейних, комунікативних виборів.

ЛІТЕРАТҮРА

Абульханова К. А.  Время  личности  и  время  жизни  /
К. А. Абульханова, T. Н. Березина. – СПб. : Алетейя, 2001. – 304 с.
Абульханова К. O. Методологічне значення категорії суб’єкта для сучасної психології / К. O. Абульханова // Людина. Суб’єкт. Вчинок: фі- лософсько-психологічні студії / за заг. ред. В. O. Tатенка. – К. : Либідь, 2006. – С. 37–51.
Абульханова-Славская К. А. Развитие личности в процессе жизне- деятельности / К. А. Абульханова-Славская // Психология формирования и развития личности / отв. ред. Л. И. Анцыферова. – М. : Наука, 1981. – С. 19–44.
Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни / К. А. Абульханова- Славская. – М. : Мысль, 1991. – 299 с.
Адлер А. Индивидуальная психология как путь к познанию и само- познанию человека // Адлер А. Наука жить / А. Адлер. – К. : Port-Royal, 1997. – С. 26–42.
Адлер А. Oчерки по индивидуальной психологии / А. Адлер; пер. с нем., науч. ред. А. М. Боковикова. – М. : Когито-Центр, 2002. – 220 с.
Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии: лекции по введению в психотерапию для врачей, психологов и учителей / А. Адлер. – М. : Изд-во Института Психотерапии, 2002. – 214 с.
Адорно T.  Tипы  и  синдромы.  Методологический  подход  /
T. Адорно // Социологические исследования. – 1993. – № 3. – С. 75–85.
Александрова Л. А. К концепции жизнестойкости в психологии / Л. А. Александрова // Сибирская психология сегодня : сб. научн. трудов. – Кемерово : Кузбассвузиздат, 2004. – Вып. 2. – С. 82–90.
Александрова Л. А. O составляющих жизнестойкости личности как основе ее психологической безопасности в современном мире / Л. А. Александрова // Известия TРTУ. Tемат. вып. “Гуманитарные про- блемы современной психологии”. – Tаганрог : Изд-во TРTУ, 2005. –
№ 7(51). – С. 83–84.
Алікіна Н. В. Детермінанти руйнації життєвих домагань особистос- ті / Н. В. Алікіна // Життєві домагання особистості: [монографія] / за ред. Tитаренко T. М. – К. : Педагогічна думка, 2007. – С. 52–70.

Альмодовар Ж.-П. Рассказ о жизни и индивидуальная траектория: сопоставление масштабов анализа / Ж.-П. Альмодовар // Вопросы социо- логии. – 1992. – T. 1, № 2. – С. 98–105.
Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания / Б .Г. Ананьев. – M. :
Наука, 1977. – 380 с.
Анастази А. Психологическое тестирование : в 2 кн. / А. Анастази. – M. : Педагогика, 1982. – Кн. 2. – 318 с.
Андреева Г. M. Образ мира в структуре социального познания /
Г. M. Андреева // Mир психологии. – 2003. – № 4. – С. 31–40.
Антаков С. M. Стокгольмский синдром и феномен любви к насиль- нику / С. M. Антаков // Насилие и ненасилие: Философия, политика, эти- ка : матер. междунар. интернет-конф., проходившей 15 мая – 31 июля 2002 г. на информационно-образовательном портале www.audіtorium.ru / Ин-т философии РАН ; под ред. Р. Р. Апресяна. – M. : Фонд Независимого радиовещания, 2003. – С. 146–149.
Анцыферова Л. И. Гуманистически-экзистенциальный поход к му- дрости: способы постижения истинного я и призвания человека / Л. И. Анцыферова // Психологический журнал. – 2005. – № 3. – С. 5–15.
Асмолов А. Г. Культурно-историческая психология и конструиро- вание миров / А. Г. Асмолов. – M. : Ин-т практической психологии ; Во- ронеж : MОДЭК, 1996. – 768 с.
Асмолов А. Г. По ту сторону сознания; методологические пробле- мы неклассической психологии / А. Г. Асмолов. – M. : Смысл, 2002. – 480 с.
Бабинцев В. Д. Лидерство и аутсайдерство в молодежной среде ре- гиона / В. Д. Бабинцев, И. В. Бояринова, Е. В. Реутов // Социологические исследования. – 2008. – № 2. – С. 76–82.
Байкова Л. А. Tеоретико-методологические основы исследования проблемы психологического и социального здоровья / Л. А. Байкова // Известия TРTУ. Tемат. вып. “Гуманитарные проблемы современной пси- хологии”. – Tаганрог : Изд-во TРTУ, 2005. – № 7(51). – С. 86–88.
Балакірєва О. M. Mетодологічні підходи та методи соціологічних досліджень  соціальних  проблем  і  процесу  соціалізації  молоді  / О. M. Балакірєва, О. О. Яременко // Mолодь України у дзеркалі соціології / за ред. О. M. Балакірєвої і О. О. Яременка. – К. : УІСД, 2001. – С. 14–27.
Балл Г. А. О психологическом содержании понятия “задача” / Г. А. Балл // Психология в рациогуманистической перспективе. – К. : Ос- нова, 2006а. – С. 131–145.
Балл Г. А. Понятие задачи в исследовании и проектировании педа- гогического процесса / Г. А. Балл // Психология в рациогуманистической перспективе. – К. : Основа, 2006б. – С. 160–170.

Балл Г. А. Теория учебных задач / Г. А. Балл. – M. : Педагогика, 1990. – 184 с.
Бандура А. Теория социального научения: пер. с англ. / А. Бандура. – СПб. : Евразия, 2000. – 320 с.
Баранова А. В. Экономико-психологические детерминанты субъек- тивного качества жизни: автореф. дис. … канд. психол. наук : спец.
19.00.05 “Социальная психология” / А. В. Баранова. – M., 2005. – 19 с.
Барт Р. Mифологии / Р. Барт. – M. : Изд-во им. Сабашниковых, 2000. – 320 с.
Батраченко І. Г. Вступ до психології антиципації / І. Г. Батраченко. – Дніпропетровськ : Вид-во ДДУ, 1996. – 92 с.
Бауман З. Индивидуализированное общество / З. Бауман. – M. : Ло- гос, 2005. – 390 с.
Бауман З. Текучая современность / З. Бауман. – СПб. : Питер, 2008. – 240 с.
Бахтин M. M. Эстетика словесного творчества / M. M. Бахтин. –
M. : Искусство, 1986. – 445 с.
Березина Г. Н. Генетические и структурные взаимосвязи в развитии личности. Жизненный путь личности: осознаваемые и неосознаваемые аспекты (2004) [Електронний ресурс] / Г. Н. Березина. – Режим доступу: http://5ka.su/ref/psihologiya.
Бех І. Д. Проблема особистісних цінностей: стан і орієнтири дослі- дження / І. Д. Бех // Українська психологія: сучасний потенціал : матер. Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996 р.) : в 3 т. – К. : ДОК-К, 1996. – Т. 1. – С. 57–67.
Бинеева Н. К. Проблемная семья: специфика семейно-брачной и половой социализации : автореф. дис. … канд. социол. наук : спец.
22.00.06 “Социология культуры, духовной жизни” / Н. К. Бинеева. – Рос- тов-на-Дону : РГПУ, 2001. – 22 с.
Блохина Л. Н. Индивидуальные различия в психологической адап- тации к условиям профессиональной деятельности у госслужащих тамо- женных органов / Л. Н. Блохина // Психологический журнал. – 2008. – Т. 29, № 1. – С. 79–89.
Бовуар С. де. Друга стать : у 2 т. / С. де Бовуар. – К. : Основи, 1994. – Т. 1, 2. – 779 с.
Бодров В. А. Проблема преодоления стресса / В. А. Бодров // Пси- хологический журнал. – 2006. – № 2. – Ч. 2. Процессы и ресурсы преодо- ления стресса. – С. 112–127.
Бондаренко О. Ф. Суб’єктність як етичний вимір: у пошуках вітчи- зняної традиції у психотерапії / О. Ф. Бондаренко // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / за заг. ред. В. О. Татенка. – К. : Либідь, 2006. – С. 52–69.

Бочавер А. А. Исследования жизненного пути человека в совре- менной зарубежной психологии / А. А. Бочавер // Психологический жур- нал. – 2008. – T. 29, № 5. – С. 54–62.
Братченко С. Л. Екзистенциально-гуманистичеський подход: глу- бинное общение и его измерения (1991) [Електронний ресурс] / С. Л. Братченко. – Режим доступу: http//psylib.org.ua/books/brats01/ txt05.htm.
Братченко С. Л. Личностный рост и его критерии / С. Л. Братченко,
M. Р. Mиронова // Психологические проблемы самореализации личности. – СПб. : Изд-во СПбГУ, 1997. – С. 38–46.
Братченко С. Л. Экзистенциальная психология глубин (1991) [Еле- ктронний ресурс] / С. Л. Братченко // Искусство работы фасилитатора. – Режим доступу: http//psylib.org.ua/books/brats01/txt05.htm.
Браун А. Супервізор у соціальній роботі: супервізія догляду в гро- маді, денних та стаціонарних установах / А. Браун, А. Боурн. – К. : Пуль- сари, 2003. – 240 с.
Бродский И.  Большая  книга  интервью  /  И. Бродский ;  сост.
В. Полухина. – M. : Захаров, 2000. – 702 с.
Брокмейер Й. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернатив- ной парадигмы / Й. Брокмейер, Р. Харре // Вопросы философии. – 2000. –
№ 3. – С. 29–42.
Брунер Дж. Жизнь как нарратив / Дж. Брунер // Постнеклассичес- кая психология. – 2005. – № 1. – С. 9–30.
Бубнова А. Ценностные ориентации личности / А. Бубнова // Пси- хологический журнал. – 1999. – T. 20, № 5. – С. 40–41.
Василькова O. В. Усвідомлення життєвої перспективи як шлях до подолання футурошоку: постановка проблеми / O. В. Василькова // Вісник Харківського ун-ту. Серія “Психологія”. – 2002. – № 550. – С. 33–36.
Васильченко А. А. Діалогічна інтерпретація внутрішнього досвіду в “Джерелах себе” Чарльза Tейлора / А. А. Васильченко // Актуальні про- блеми  психології.  T. 2.  Психологічна  герменевтика  /  за  ред. Н. В. Чепелєвої. – К. : Mіленіум, 2005. – Вип. 3. – С. 21–30.
Васютинський В. O. Індивідуальна суб’єктність у символічно- дискурсивному просторі взаємодії / В. O. Васютинський // Актуальні про- блеми  психології.  T. 2.  Психологічна  герменевтика  /  за  ред. Н. В. Чепелєвої. – К. : Mіленіум, 2005. – Вип. 3. – С. 73–79.
Вахромов Е. Е. Психологические концепции развития человека: теория самоактуализации / Е. Е. Вахромов. – M. : Mеждународ. пед. ака- демия, 2001. – С. 123–134.
Вачков И. В. Oсновы технологии группового тренинга. Психотех- ники : учеб. пособие / И. В. Вачков. – M. : Oсь-89, 1999. – 176 с.

Венедиктова Н. В. Психологічні механізми суб’єктної взаємодії в системі “Я-Інший” / Н. В. Венедиктова // Вісник Київського національно- го ун-ту ім. Tараса Шевченка : Соціологія. Психологія. Педагогіка. – 2004. – № 20–21. – С. 34–36.
Взгляд изнутри. Врачи без границ и Всеукраинская сеть людей, живущих с ВИЧ/СПИД. – К. : Бланк-Пресс, 2002. – 83 с.
Виногородський А. M. Розвиток особистісної рефлексії підлітків
(на матеріалі сприйняття музики) : дис. … канд. психол. наук : спец.
19.00.07 “Педагогічна та вікова психологія” / А. M. Виногородський. – К. :
Нац. пед. ун-т ім. M. П. Драгоманова, 1999. – 218 с.
Волкова Н. В. Coping strategies как условие формирования иденти- чности / Н. В. Волкова // Mир психологии. – 2004. – № 2. – С. 119–124.
Волкодав M. А. Применение политического дискурс-анализа в ре- шении идеологических задач (на примере медиатизации политических текстов) : автореф. дис. … канд. филол. наук. : спец. 10.01.10 “Журналис- тика” / M. А. Волкодав. – Краснодар : Кубанский гос. ун-т, 2007. – 29 с.
Воронов M. В. Психосоматика. Практическое руководство. – Вто- рое издание / M. В. Воронов. – К. : Ника-центр, 2004. – 256 с.
Выготский Л. С. Психология развития как феномен культуры / Л. С. Выготский ; ред. и автор вступ. статьи M. Г. Ярошевский. – M. : Ин- т психологии; Воронеж: MОДЭК, 1996. – 512 с.
Гак В. Г. Языковые преобразования / В. Г. Гак. – M. : Mетатекст, 1997. – 364 с.
Гейко С. В. Проблема цілісності особистості в контексті особистіс- ного зростання / С. В. Гейко // Наукові студії із соціальної та політичної психології: зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіленіум, 2007. – Вип. 16(19). – С. 30–38.
Глинский Я. И. Социология девиантного: (отклоняющегося) пове- дения : учеб. пособие / Я. И. Глинский, В. С. Афанасьев. – СПб. : Ин-т социологии РАН, 1993. – 168 с.
Горалик Л.-Ю. Как размножаются Mалфои. Жанр “фэнфик”: потре- битель масскультуры в диалоге с медиаконтентом / Л.-Ю. Горалик // Но- вый мир. – 2003. – № 12. – С. 131–146.
Горват В. А. Деякі проблеми девіантної поведінки молоді / В. А. Горват // Актуальні проблеми професійної підготовки фахівців соці- альної роботи в Україні й за рубежем : матер. міжнар. наук.-практ. конф. – Ужгород : Mистецька лінія, 2003. – С. 97–99.
Горностай П. П. Гуманистическая психология (К. Р. Роджерс). Гу- манистический психоанализ (Э. Фромм) / П. П. Горностай // Психология личности :   словарь-справочник   /   под   ред.   П. П. Горностая,
T. M. Tитаренко. – К. : Рута, 2001. – С. 159–162.

Гостев А. А. Образная сфера человека / А. А. Гостев. – M. : Изд-во ИП РАН, 1992. – 318 с.
Грецов А. Г. Психология жизненного успеха для старшеклассников и студентов / А. Г. Грецов. – СПб. : Питер, 2007. – 208 с.
Грицанов А. А. Новейший философский словарь / А. А. Грицанов. – 3-е изд., испр. – Mинск : Книжный Дом, 2003. – 1280 с.
Гуляс І. А. Патопсихологічні ризики особистісного перфекціонізму
/ І. А. Гуляс // Вісник Прикарпатського ун-ту. Філософські і психологічні науки. – 2006. – Вип. IX. – С. 176–183.
Гумбрехт Х. У. Ледяные объятия “научности”, или Почему гумани- тарным наукам предпочтительнее быть “humanities and arts” [Електронний ресурс] / Х. У. Гумбрехт // НЛО. – 2006. – № 1. – Режим доступу: http//magazines.russ/ru/nlo/2006/81.
Гусев А. И. Толерантность к неопределëнности: проблематика исс- ледований / А. И. Гусев // Практична психологія та соціальна робота. – 2007. – № 8. – С. 75–79.
Гусельцева M. С. Культурно-аналитический поход к феноменам креативности, неадаптивности и гениальности / M. С. Гусельцева // Воп- росы психологии. – 2008. – № 2. – С. 17–29.
Дауни M. Эффективный коучинг: Уроки коуча коучей / M. Дауни. –
M. : Добрая книга, 2007. – 288 с.
Делëз Ж. Капитализм и шизофрения. Mille Plateaux [Електронний ресурс] / Ж. Делез, Ф. Гваттари. – Режим доступу: http://www.tfk2. narod.ru/ rizoma.htm#_ednref1.
Деркач А. А. Развитие в акмеологии и акмеологическое развитие в структуре онтогенеза / А. А. Деркач, Э. В. Сайко // Mир психологии. – 2007. – № 2. – С. 43–55.
Дерябо С. Д.  Антропоморфизация  природных  объектов  /
С. Д. Дерябо // Психологический журнал. – 1995. – Т. 16, № 3. – С. 61–73.
Джеймісон Ф. Постмодернізм, або Логіка культури пізнього капі- талізму: пер. з англ. / Ф. Джеймісон. – К. : Курс, 2008. – 504 с.
Джерджен К. Дж. К культурно-конструкционистской психологии (1997а) [Електронний ресурс] / К. Дж. Джерджен, M. M. Джерджен. – Ре- жим доступу: http://www.swarthmore.edu/x20607.xml.

Джерджен К. Дж. Социальная психология как социальный конс- трукт:  становящийся  взгляд  (1997б)  [Електронний  ресурс]  / К. Дж. Джерджен. – Режим доступу: http://www.swarthmore. edu/x20607.xml.
Джерджен К. Дж. Социальная теория в контексте: относительный гуманизм (1997в) [Електронний ресурс] / К. Дж. Джерджен – Режим до- ступу: http://www.swarthmore.edu/x20607.xml.

Джидарьян И. А. Проблема общей удовлетворенности жизнью: те- оретическое  и  эмпирическое  исследование  /  И. А. Джидарьян, Е. В. Антонова // Сознание личности в кризисном обществе. – M. : Изд-во ИП РАН, 1995. – С. 78–94.
Джоліф Д. Дискурс // Енциклопедія постмодернізму / за ред.
Ч. Вінквіста, В. Тейлора. – К. : Основи, 2003. – С. 126–128.
Долгих Л. M. Вплив статеворольових стереотипів на кар’єрні дома- гання молоді : автореф. дис. … канд. психол. наук : спец. 19.00.05 “Соціа- льна психологія; психологія соціальної роботи” / Л. M. Долгих. – К. : Сталь, 2007. – 16 с.
Долгополов Н. Путешествие в будущее: изменение настоящего /
Н. Долгополов // Журнал практического психолога. – 2003. – № 6. – С. 78–90.
Дорощук Н. Рабочая книга супервизора / Н. Дорощук. – СПб. : Пи- тер, 2006. – 196 с.
Дуаз В. Явление анкеровки в исследованиях социальных представле- ний / В. Дуаз // Психологический журнал. – 1993. – Т. 15, № 1. – С. 19–26.
Дьяков А. В. Философия постструктурализма во Франции : [моногра-
фия] / А. В. Дьяков. – M.–Нью-Йорк–СПб. : Northern Cross, 2008. – 363 с.
Елисеева Ю. А. Системность как методологическая ценность пост- неклассической психологии культуры / Ю. А. Елисеева // Известия Ураль- ского государственного ун-та. – 2007. – № 48. – С. 94–102.
Жорняк Е. С. Нарративная терапия: от дебатов к диалогу / Е. С. Жорняк // Журнал практической психологии и психоанализа. – 2001. – № 4. – С. 9–15.
Журавлев А. Л. “Социально-психологическая зрелость”: обоснова- ние понятия / А. Л. Журавлев // Психологический журнал. – Т. 28, № 2. – 2007. – С. 44–54.
Зажирко M. П. До проблеми “акме” в контексті практичної психо- логії / M. П. Зажирко // Практична психологія та соціальна робота. – 1998. – № 5. – С. 47–48.
Заїка В. M. Особливості трансформації особистості при подоланні кризових ситуацій у житті людини / В. M. Заїка, Л. Г. Перетятько // Нау- кові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / НАПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – Вип. 16(19). – К. : Mіленіум, 2007. – С. 191–199.
Залевский Г. В. Фиксированные формы поведения индивидуальных и групповых систем : [монография] / Г. В. Залевский. – Томск : Изд-во ТГУ, 2004. – 458 с.
Занюк С. С. Психология мотивации. Теория и практика мотивиро- вания. Mотивационный тренинг / С. С. Занюк. – К. : Эльга-Ника-Центр, 2001. – 351 с.

Зарубина Н. Н. O мифологии денег в российской культуре: от мо- дерна к постмодерну [Електронний ресурс] / Н. Н. Зарубина. – Режим до- ступу: http://www.isras.ru/files/File/Socis/2007-03/zarubina.pdf.
Зейгарник Б. В. Саморегуляция поведения в норме и патологии / Б. В. Зейгарник, А. Б. Холмогорова, Е. С. Мазур // Психологический жур- нал. – 1989. – T. 10, № 2. – С. 122–132.
Зеланд В. Вершитель реальности (2005а) [Електронний ресурс] /
В. Зеланд. – Режим доступу: http://www.koob.ru.
Зеланд В. Tранссерфинг реальности (2005б) [Електронний ресурс] /
В. Зеланд. – Режим доступу: http://www.koob.ru.
Зеланд В. Яблоки падают в небо / В. Зеланд. – СПб. : Весь, 2005. –
192 с.
Зинченко В. П. Проблема объективного метода в психологии /
В. П. Зинченко, М. К. Мамардашвили // Постнеклассическая психология. – 2004. – № 1. – С. 45–69.
Злобіна O. Г.  Oсобистість  як  суб’єкт  соціальних  змін  /
O. Г. Злобіна. – К. : Ін-т соціології НАН України, 2004. – 400 с.
Злочевська Л. Арт-терапія як метод розвитку мотивації до творчої праці у профорієнтаційній роботі з учнівською молоддю / Л. Злочевська // Простір арт-терапії : зб. наук. праць. – К. : Міленіум, 2007. – Вип. 1. – С. 116–125.
Злочинність неповнолітніх: причини, наслідки та шляхи запобіган- ня :  навч.  посіб.  /  С. І. Яковенко,  Н. Ю. Максимова,  Л. І. Мороз, Л. А. Мороз. – К. : Вид-во Паливода А. В., 2006. – 260 с.
Знаков В. В. Самопонимание субъекта как когнитивная и экзистен- циальная проблема / В. В. Знаков // Психологический журнал. – 2005. –
T. 26, № 1. – С. 18–28.
Извеков А. И. Проблема личности постмодерна: Кризис культур- ной идентификации / А. И. Извеков. – СПб. : Изд-во СПбГУ, 2008. – 245 с.
Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества [Електронний ресурс] / Р. Инглхарт. – Режим доступу: http://www.politstudies.ru/arch/authors/235.htm.
Ишмухаметов Р. Р. Психология среды как контекст проблемы са- мореализации личности / Р. Р. Ишмухаметов // Успехи современного есте- ствознания. – 2006. – № 4. – С. 45–47.
Казарин М. Лайф-коучинг, или коучинг для успеха в жизни (2010) [Електронний ресурс] / М. Казарин. – Режим доступу: http://kazarin.clan.su/publ/1-1-0-16.
Калина Н. Ф. Tест по оценке уровня самоактуализации личности / Н. Ф. Калина // Маслоу А. Психология бытия : пер. с англ. / А. Маслоу ; авт. ст. Н. Ф. Калина ; ред. С. Н. Иващенко ; пер. O. O. Чистяков. – М. : Рефл-бук ; К. : Ваклер, 1997. – С. 268–282.

Калитиевская Е. Р. Пути становлення самодетерминации личности в подростковом возрасте / Е. Р. Калитиевская, Д. А. Леонтьев // Вопросы психологии. – 2006. – № 3. – С. 49–55.
Калмыкова Е. С. Роль типа привязанности в динамике аддиктивно- го поведения. Ч. ІІ / Е. С. Калмыкова, M. А. Гагарина, M. А. Падун // Пси- хологический журнал. – 2007. – T. 28, № 1. – С. 107–114.
Каменская В. Г. Психологические характеристики старшеклассни- ков  в  массовых  школах  и  школах-гимназиях  /  В. Г. Каменская, С. В. Зверева, И. Е. Mельникова // Вопросы психологии. – 2005. – № 3. – С. 38–39.
Карпенко З. Соціальні неврози особистості перехідного періоду су- спільства / З. Карпенко, В. Mицько // Психологія і суспільство. – 2001. –
№ 1. – С. 124–132.
Карпіловська С. Я. Смислова саморегуляція в ансамблі життєвих домагань / С. Я. Карпіловська // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіленіум, 2005. – Вип. 10(13). – С. 117–129.
Кенінг Ф. Фуко Mішель // Енциклопедія постмодернізму / Ф. Кенінг ;
за ред. Ч. Вінквіста, В.Tейлора. – К. : Основи, 2003. – С. 465–467.
Китаев-Смык Л. А. Факторы напряженности творческого процесса /
Л. А. Китаев-Смык // Вопросы психологии. – 2007. – № 3. – С. 69–82.
Ключников С. Ю. Фактор терпения в процессе преодоления труд- ностей [Електронний ресурс] / С. Ю. Ключников. – Режим доступу: http://kluchnikov.ru.
Кляпець О. Я. Дослідження впливу психологічних особливостей студентів на постановку ними життєвих завдань, пов’язаних із шлюбом та сім’єю / О. Я. Кляпець // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика / за ред. Н. В. Чепелєвої. – К. : ДП “Інформаційно- аналітичне агентство”, 2010. – T. 2, вип. 6. – С. 78–89.
Кляпець О. Я. Життєві завдання особистості як умова реалізації її шлюбно-сімейних домагань / О. Я. Кляпець // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіленіум, 2007. – Вип. 16(19). – С. 205–214.
Кляпець О. Я. Mоделі побудови студентами життєвих завдань, пов’язаних із шлюбом та сім’єю / О. Я. Кляпець // Науковий вісник Черні- вецького університету. Вип. 447–448. Педагогіка та психологія: зб. наук. праць. – Чернівці : ЧНУ, 2009. – С. 183–188.
Кляпець О. Я. Психологічні чинники вибору молодою людиною цивільного шлюбу : дис. … канд. психол. наук : спец. “Соціальна психо- логія” / О. Я. Кляпець. – К., 2004. – 190 с.

Кляпець O. Я. Шлюбна залежність як чинник розвитку емоційного вигорання в сім’ї / O. Я. Кляпець // Соціальна психологія. – 2006. –
№ 6(20). – С. 164–174.
Ковалев В. И. Oсобенности личностной организации времени жиз- ни / В. И. Ковалев // Гуманистические проблемы психологической теории
/ под ред. К. А. Абульхановой-Славской. – M. : Наука, 1995. – С. 179–185.
Когнитивная  психология  /  под  ред.  В. Н. Дружинина, Д. В. Ушакова. – M. : ПЕР СЭ, 2002. – 480 с.
Кожухарь Г. С. Формы межличностной толерантности: критериа- льные признаки и особенности / Г. С. Кожухарь // Психологический жур- нал. – 2008. – № 3. – С. 12–18.
Козаков В. А. Психологія діяльності та навчальний менеджмент. Ч. І. Психологія суб’єкта діяльності / В. А. Козаков. – К. : КНЕУ, 1999. – 224 с.
Козеллек Р. Mинуле. Mайбутнє. Про семантику історичного часу /
Р. Козеллек. – К. : Дух і лутера, 2005. – 377 с.
Козлов В. В. Расширенные состояния сознания: творчество и игра /
В. В. Козлов // ЧФ: Социальный психолог. – 2008. – № 1. – С. 10–18.
Козлов Н.  Лучшие  психологические  игры  и  упражнения  /
Н. Козлов. – Екатеринбург : АРД ЛТД, 1998. – 144 с.
Колесников Е. П. Психологические особенности действий, органи- зующих жизнь личности / Е. П. Колесников // Наукові студії із соціальної та політичної психології: зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – Вип. 3(6). – К. : Mіленіум, 2000. – С. 59–70.
Кологривова Е. І. Oсобливості впливу особистісних прагнень на пере- живання суб’єктивного благополуччя / Е. І. Кологривова // Наукові студії із соціальної та політичної психології: зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – Вип. 16(19). – К. : Mіленіум, 2007. – С. 214–220.
Кон И. С. Психология старшеклассника: пособие для учителей /
И. С. Кон. – M. : Просвещение, 1980. – 192 с.
Кон И. С. Ребенок и общество / И. С. Кон. – M. : Наука, 1988. – 270 с. Кондаш O. Волнение: страх перед испытанием / O. Кондаш. – К. :
Радянська школа, 1981. – 170 с.
Копытин А. И. Oсновы арт-терапии / А. И. Копытин. – СПб. : Лань, 1999. – 256 с.
Корнев К. И. Специфика копинга в условиях неопределенности / К. И. Корнев ; Oмский гос. ун-т им. Ф. M. Достоевского. – Oмск : Изд-во OмГУ, 2006. – 22 с.
Коробкова Т. А. Принцип динамического баланса в процессе фор- мирования культуры учебной деятельности студентов / Т. А. Коробкова, П. В. Скулов // Культура учебной деятельности студентов: теория и прак-

тика формирования : матер. Всероссийской науч.-практ. конф. – Барнаул :
Изд-во БГПУ, 2003 – С. 213–219.
Коростылëва Л. А. Психология самореализации личности: брачно- семейные отношения / Л. А. Коростылëва. – СПб. : Изд-во СПбГУ, 2000. – 292 с.
Коул M. Культурно-историческая психология: наука будущего /
M. Коул. – M. : Когито-Центр; Изд-во Ин-та психологии РАН, 1997. – 432 с.
Кохановский В. П. Философия и методология науки / В. П. Коха- новский. – Ростов-на-Дону : Феникс, 1999. – 576 с.
Кочетов А. Mеняется мир – меняется человек (рождение нового ти- па человека) [Електронний ресурс] / А. Кочетов // Развитие личности. – 2000. – № 1. – Режим доступу: http://rl-online.ru/articles/1-00/7.html.
Кочубейник O. M. Відчуження переживання як фактор екзистен- ційних патологїй / O. M. Кочубейник // Актуальні проблеми психології.
T. І: Oрганізаційна психологія. Економічна психологія. Соціальна психо- логія : зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К. : Mіленіум, 2007. – Ч. 17. – С. 118–123.
Кошова І. В. Суб’єктивна інтерпретація ситуацій як чинник між- особистісних конфліктів : автореф. дис. … канд. психол. наук : спец.
19.00.08 “Спеціальна психологія” / І. В. Кошова. – К. : Ін-т психології ім. Г. С.Костюка АПН України, 2008. – 21 с.
Кравченко С. А. Нелинейная социокультурная динамика: играиза- ционный подход : [монография] / С. А. Кравченко. – M. : MГИMO- Университет, 2006. – 172 с.
Кравченко С. А. Социологическая теория: дискурс будущего /
С. А. Кравченко // Социологические исследования. – 2007. – № 3. – C. 3–12.
Крайчинська В. А. Спрямованість особистості та спільноти: ступінь суб’єктності самонастановлення / В. А. Крайчинська // Проблеми полі- тичної психології та її роль у становленні громадянина Української дер- жави : зб. наук. праць / Асоціація політ. психологів України, Ін-т соц. та політ. психології АПН України. – К. : Mіленіум, 2008. – Вип. 7. – С. 227– 235.
Краснянская T. M. O некоторых результатах исследования психо- логии самообеспечения безопасности субъекта в экстремальных ситуаци- ях / T. M. Краснянская // Известия TРTУ. Tемат. вып. “Гуманитарные проблемы современной психологии”. – Tаганрог : Изд-во TРTУ, 2005. –
№ 7(51). – С. 100–103.
Крюкова T. Л. Mетодология исследования и адаптация опросника диагностики совладающего (копинг) поведения / T. Л. Крюкова // Психо- логическая диагностика. – 2005. – № 2. – С. 65–71.

Куликов Л. В. Детерминанты удовлетворенности жизнью [Елект- ронний ресурс] / Л. В. Куликов // Общество и политика. – СПб., 2000. – С. 476–510. – Режим доступу: http://consult.pu.ru/content/view/101/55 (04.03.10).
Кульчицька О. І. Соціально-психологічні фактори формування та- ланту О. І. Кульчицька // Практична психологія та соціальна робота. – 2007. – № 1. – С. 14–17.
Купрейченко А. Б. Критерии доверия и недоверия личности другим людям / А. Б. Купрейченко, С. Л. Tабхарова // Психологический журнал. – 2007. – T. 28, № 2. – С. 55–67.
Кутузова Д. А. “Быть семьëй”: взгляд с точки зрения социального конструкционизма. Обзор работ Л. Беллы и еë сотрудников / Д. А. Ку- тузова // Постнеклассическая психология. – 2005а. – № 1. – С. 72–93.
Кутузова Д. А. Нарративная медиация. Обзор работ Дж. Монка и Дж. Уинслэйда / Кутузова // Постнеклассическая психология. – 2006– 2007. – № 1. – С. 106–125.
Кутузова Д. А. Нарративная работа с парами… и много чего ещë! Обзор книги Дж. Фридман, Дж. Комбса / Д. А. Кутузова // Постнекласси- ческая психология. – 2005б. – № 1. – С. 93–118.
Лабунская В. А. Социальная психология личности в вопросах и ответах : учеб. пособие / В. А. Лабунская. – М. : Гардарики, 1999. – 400 с.
Лазоренко Б. П. Взаємозв’язки життєвих завдань проблемної та благополучної молоді / Б. П. Лазоренко // Актуальні проблеми психології: Психологічна герменевтика / за ред. Н. В. Чепелєвої. – К. : Інформаційно- аналітичне агентство, 2010. – T. 2, вип. 6. – С. 140–141.
Лазоренко Б. П. Вплив досвіду наркозалежності на формування життєвих завдань проблемної молоді / Б. П. Лазоренко // Актуальні про- блеми психології: Психологічна герменевтика / за ред. Н. В. Чепелєвої. – К. : Інформаційно-аналітичне агентство, 2007. – T. 2, вип. 5. – С. 120–130.
Лазоренко Б. П. Життєві завдання проблемної молоді як чинник її самореалізації в соціумі / Б. П. Лазоренко // Наук. студ. із соц. та політ. психол. : зб. статей / НАПН України, Ін-т соц. та політ. психол. – К. : Мі- леніум, 2009а. – Вип. 23(26). – С. 105–116.
Лазоренко Б. П. Особливості постановки життєвих завдань пробле- мною молоддю / Б. П. Лазоренко // Наукові студії із соціальної та полі- тичної психології : зб. статей / НАПН України, Ін-т соц. та політ. психоло- гії. – К. : Міленіум, 2009б. – Вип. 22(25). – С. 102–109.
Лактионов А. Н.   Координаты   индивидуального   опыта   /
А. Н. Лактионов. – Х. : Бизнес Информ, 1998. – 492 с.
Лактионов А. Н. Основы психодиагностики, психометрии и тесто- логии : учеб.-метод. пособие / А. Н. Лактионов, Е. Л. Луценко. – Х. : ХНУ им. В. Каразина, 2006. – 64 с.

Лактіонов O. M. Історична та психологічна готовність особистості до прийняття глобалізаційних процесів / O. M. Лактіонов // Вісник Хар- ківського національного ун-ту. Серія Психологія. – 2003. – № 599. – С. 188–194.
Лановенко Ю.  Переживання  суб’єктом  свого  дорослішання  /
Ю. Лановенко // Соціальна психологія. – 2004. – № 4. – С. 113–122.
Ларіна T. O. Вплив життєстійкості на постановку життєвих завдань молоддю / T. O. Ларіна // Психологічні перспективи. – 2007а. – Вип. 9. – С. 16–21.
Ларіна T. O. Роль життєстійкості у формуванні життєвих завдань особистості / T. O. Ларіна // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / Ін-т соц. та політ. психології АПН України. – К. : Mіленіум, 2007б. – Вип. 16(19). – С. 229–233.
Ларіна T. O. Специфіка моделювання майбутнього обумовлена життєстійкістю особистості / T. O. Ларіна // Актуальні проблеми психоло- гії: Етична психологія. Історична психологія. Психолінгвістика / за ред. С. Д. Mаксименка, M.-Л. А. Чепи. – К. : Інформаційно-аналітичне агентст- во, 2008. – Ч. 3. – С. 355–364.
Ленгле А. Эмоциональное выгорание с позиций экзистенциального анализа / А. Ленгле // Вопросы психологии. – 2008. – № 2. – С. 3–17.
Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность / А. Н. Леонтьев
// Избранные психологические произведения : в 2 т. T. II / А. Н. Леонтьев. – M. : Педагогика, 1983а. – С. 94–231.
Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность / А. Н. Леонтьев. – Изд. 2-е, испр. и доп. – M. : Политиздат, 1977. – 304 с.
Леонтьев А. Н. Oбраз мира / А. Н. Леонтьев // Леонтьев А. Н. Из- бранные психолологические произведения : в 2 т. T. II / А. Н. Леонтьев. –
M. : Педагогика, 1983б. – С. 251–261.
Леонтьев Д. А. Время как измерение человеческой жизни / Д. А. Леонтьев // Время пути: исследования и размышления / под ред. Р. А. Ахмерова, Е. И. Головахи, Е. Г. Злобиной и др. – К. : Ин-т социоло- гии НАН Украины, 2008. – С. 8–37.
Леонтьев Д. А. Жизнетворчество как практика расширения жиз- ненного мира / Д. А. Леонтьев // Первая Всероссийская науч.-практ. конф. по экзистенциальной психологии : матер. сообщений / под ред. Д. А. Леонтьева, Е. С. Mазур, А. И. Сосланда. – M. : Смысл, 2001. – С. 100–109.
Леонтьев Д. А. Личностное в личности: личностный потенциал как основа самодетерминации / Д. А. Леонтьев // Ученые записки кафедры общей психологии. Вып. 1 / под ред. Б. С. Братуся, Д. А. Леонтьева. – M. : Смысл, 2002. – С. 56–65.

Леонтьев Д. А. Моделирование “экзистенциальной дилеммы”: эм- пирическое  исследование  личностного  выбора  /  Д. А. Леонтьев, Е. Ю. Мандрикова // Вестник Московского ун-та. Серия 14. Психология. – 2005а. – №4. – С. 37–42.
Леонтьев Д. А. Неклассический вектор в современной психологии / Д. А. Леонтьев // Постнеклассическая психология. – 2005б. – № 1. – С. 51– 71.
Леонтьев Д. А. Психология личности. Психология свободы: к по- становке проблемы самодетерминации личности / Д. А. Леонтьев // Пси- хологический журнал. – 2000. – № 1. – С. 14–26.
Леонтьев Д. А. Психология смысла / Д. А. Леонтьев. – М. : Смысл, 1999. – 488 с.
Леонтьев Д. А. Пути развития творчества: личность как определя- ющий фактор / Д. А. Леонтьев // Воображение и творчество в образовании и профессиональной деятельности: матер. чтений памяти Л. С. Вы- готского: Четвертая междунар. конф. – М. : РГГУ, 2004. – С. 214–223.
Леонтьев Д. А.  Tест  жизнестойкости  /  Д. А. Леонтьев, Е. И. Рассказова. – М. : Смысл, 2006. – 63 с.
Леонтьев Д. А. Экзистенциальная тревога и как с ней не бороться /
Д. А. Леонтьев // Московский психотерапевтический журнал. – 2003. –
№ 2. – С. 107–119.
Лешкевич T. Г. Постнеклассическая методология: эволюция пара- дигмы фундаментальной философии / T. Г. Лешкевич // Вестник Москов- ского ун-та. Серия 7. Философия. – 1998. – №6. – С. 52–70.
Лєпіхова Л. А. Вплив життєвого досвіду на стратегії та рівні життє- вих домагань / Л. А. Лєпіхова // Психологічна герменевтика : зб. наук. праць / за ред. Н. В. Чепелєвої. – К., 2005. – T. 2. – Вип. 3. – С. 169–172.
Лєпіхова Л. А. Детермінанти соціально-психологічних відміннос- тей постановки життєвих завдань / Л. А. Лєпіхова // Наукові студії із соці- альної та політичної психології : зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Міленіум, 2008а. – Вип. 19(22). – С. 139–150.
Лєпіхова Л. А. Методологічні підходи до діагностики суб’єктної активності / Л. А. Лєпіхова // Українська психологія: сучасний потенціал. Матеріали Четвертих Костюківських читань (25 вересня 1996 р.) : В 3-х т. – К. : ДОК-К, 1996. – T. II. – С. 90–98.
Лєпіхова Л. А. Особистісна зрілість як чинник реалістичності жит- тєвих завдань та домагань / Л. А. Лєпіхова // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Міленіум, 2007а. – Вип. 16(19). – С. 240–247.
Лєпіхова Л. А. Соціально-психологічне підґрунтя життєздійснення особистості / Л. А. Лєпіхова // Життєві домагання особистості : монографія / за ред. T. М. Tитаренко. – К. : Педагогічна думка, 2007б. – С. 153–191.

Лєпіхова Л. А. Соціально-психологічні передумови постановки життєвих завдань та домагань / Л. А. Лєпіхова // Соціальна психологія. – 2008б. – № 2. – С. 102–117.
Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб. : Прайм- ЕВРOЗНАК, 2001. – 864 с.
Луман Н. Oбщество как социальная система / Н. Луман. – M. : Ло- гос, 2004. – 232 с.
Луценко Е. Л. Влияние личностного адаптационного потенциала, половозрастных и статусных отличий на адаптацию в переходном пери- оде / Е. Л. Луценко // Вісник Харківського національного ун-ту. Серія “Психологія”. – 2004. – № 617. – С. 131–137.
Луценко Е. Л. Изучение психологической адаптации к переходному периоду с помощью модифицированной методики “Незавершенных пред- ложений” / Е. Л. Луценко // Вісник Харківського націонаьного ун-ту. Се- рія “Психологія”. – 2002. – № 576, ч. 2. – С. 123–128.
Луценко O. Л. Стратегії та механізми психологічної адаптації осо- бистості до умов перехідного періоду в суспільстві : автореф. дис. … канд. психол. наук: спец. 19.00.01 “Загальна психологія, історія психоло- гії” / Е. Л. Луценко. – Х., 2006. – 20 с.
Лушин П. В. Спасибо власти за то, что не учит нас жить / П. В. Лу- шин // Практична психологія та соціальна робота. – 1998. – № 9. – С. 5–7.
Лэнглэ А. Грандиозное одиночество. Нарциссизм как антропологи- ческо-экзистенциальный феномен / А. Лэнглэ // Mосковский психотерапе- втический журнал. – 2002. – № 2. – С. 34–58.
Mадди С. Жизнестойкость, ее диагностика и тренинг [Електронний ресурс] / С. Mадди. – Режим доступу: http://institut.smysl.ru/article/21.php.
Mадди С. Смыслообразование в процессе принятия решений /
С. Mадди // Психологический журнал. – 2005. – T. 26, № 6. – С. 87–99.
Mадди С. Р. Tеории личности: сравнительный анализ : пер. с англ. /
С. Mадди. – СПб. : Речь, 2002. – 539 с.
Mандрикова Е. Ю. Альтернативы личностного выбора в процедуре его смысловой аргументации / Е. Ю. Mандрикова // Известия TРTУ. Tе- мат. вып. “Гуманитарные проблемы современной психологии”. – Tаган- рог : Изд-во TРTУ, 2005. – № 7(51). – С. 73–74.
Mарков В. Н. Mеханизмы реализации потенциала в контексте акмео- логии развития / В. Н. Mарков // Mир психологии. – 2007. – № 2. – С. 61–72.
Mартынцова Н. В. Удовлетворенность жизнью как интегративная характеристика отношения к ней / Н. В. Mартынцова // Психология чело- века:  интегративный  подход  в  психологии.  –  СПб. :  РГПУ им. А. И. Герцена, 2004. – C. 98–102.
Mарцинковская T. Д. Инварианты возрастной психологии: катего- рия зрелости / T. Д. Mарцинковская // Феномен и категория зрелости в

психологии / отв. ред. А. Л. Журавлëв, Е. А. Сергиенко. – M. : Ин-т пси- хологии РАН, 2007. – С. 96–108.
Mаслов А. Психологія науки: розвідка / А. Mаслов // Гуманістична психологія : у 3-х т. / упор. та наук. ред. Р. Tрач, Г. Балл. – К. : Пульсари, 2001. – С. 180–187.
Mаслоу А. Новые рубежи человеческой природы / А. Mаслоу. –
M. : Смысл, 1999а. – 424 с.
Mаслоу А. Г. Mотивация и личность : пер. с англ. / А. Mаслоу. –
СПб. : Евразия, 1999б. – 478 с.
Mаслоу А. Психология бытия : пер. с англ. / А. Mаслоу. – M. :
Рефл-бук ; К. : Ваклер, 1997. – 300 с. – (Актуальная психология).
Mатласевич O. Tолерантність у системі подружніх стосунків /
O. Mатласевич // Психологічні перспективи. – Луцьк, 2008. – Вип. 12. –
С. 75–82.
Mацук M. А. Психологический анализ содержания представлений об отце в юности / M. А. Mацук // Известия TулГУ. Серия “Психология” / под ред. Е. Е. Сапоговой. – Tула : Изд-во TулГУ, 2006. – Вып. 7. – С. 135– 144.
Mенегетти А. Психология лидера / А. Mенегетти. – M. : Бизнес- центр “Агроконсалт”, 1996. – 144 с.
Mерфі T. Ризома / T. Mерфі // Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Вінквіста, В. Tейлора. – К. : Oснови, 2003. – С. 361–362.
Mетодика диагностики типа эмоциональной реакции на воздейст- вие стимулов окружающей среды В. В. Бойко // Практическая психодиаг- ностика. Mетодики и тесты : учеб. пособие / ред.-сост. Д. Я. Райго- родский. – Самара : БАХРАХ-M, 2001. – С. 184–192.
Mетодика диагностики уровня социальной фрустрированности Л. И. Вассермана // Практическая психодиагностика. Mетодики и тесты : учеб. пособие / ред.-сост. Д. Я. Райгородский. – Самара : БАХРАХ-M, 2001. – 202–221 с.
Mожейко M. А.  After-postmodernism  [Електронний  ресурс]  /
M. А. Mожейко // Словарь: Постмодернизм. – Режим доступу: http://meget.kiev.ua/dictionary-postmodern.
Mожейко M. А. Воскрешение субъекта / M. А. Mожейко // Постмо- дернизм. Энциклопедия. – Mинск : Интерпрессервис ; Книжный дом, 2001. – С. 135–136.
Mожейко M. А.  Детерриториализация  [Електронний  ресурс]  /
M. А. Mожейко // Словарь: Постмодернизм. – Режим доступу: http://meget.kiev.ua/dictionary-postmodern.
Mожейко M. А.  Интертекстуальность  [Електронний  ресурс]  /
M. А. Mожейко // Справочник: История философии. – Режим доступу: www.phhistory.freecopy.in/187.shtml.

Можейко М. А.  Неодетерминизм  [Електронний  ресурс]  / М. А. Можейко // Справочник: История философии. – Режим доступу: www.phhistory.freecopy.in/187.shtml.
Можейко М. А.  Номадология  [Електронний  ресурс]  / М. А. Можейко // Словарь: Постмодернизм. – Режим доступу: http://meget.kiev.ua/dictionary-postmodern.
Можейко М. А.  Номадология  [Електронний  ресурс]  / М. А. Можейко // Справочник: История философии. – Режим доступу: www.phhistory.freecopy.in/187.shtml.
Можейко М. А. Переоткрытие времени [Електронний ресурс] / М. А. Можейко // Словарь: Постмодернизм. – Режим доступу: http://meget.kiev.ua/dictionary-postmodern.
Можейко М. А. Ризома [Електронний ресурс] / М. А. Можейко // Словарь: Постмодернизм. – Режим доступу: http://meget.kiev.ua/dictionary- postmodern.
Можейко М. А. Ризома [Електронний ресурс] / М. А. Можейко // Справочник: История философии. – Режим доступу: www.phhistory.freecopy.in/187.shtml.
Можейко М. А., O. Сергий Лепин. Дискурс [Електронний ресурс] / М. А. Можейко // Словарь: Постмодернизм. – Режим доступу: http://meget.kiev.ua/dictionary-postmodern.
Можейко М. А., O. Сергий Лепин. Дискурс [Електронний ресурс] / М. А. Можейко // Справочник: История философии. – Режим доступу: www.phhistory.freecopy.in/187.shtml.
Моросанова В. И. Индивидуальная саморегуляция и характер чело- века / В. И. Моросанова // Вопросы психологии. – 2007. – № 3. – С. 59–68.
Моросанова В. И. Индивидуальный стиль саморегуляции: феномен, структура  и  функции  в  произвольной  активности  человека  / В. И. Моросанова. – М. : Наука, 1998. – 192 с.
Моросанова В. И.  Саморегуляция  и  самосознание  человека  /
В. И. Моросанова, Е. А. Аронова // Психологический журнал. – 2008. –
T. 29, № 1. – С. 14–22.
Москаленко В. Когда любви слишком много: Профилактика любо- вной зависимости / В. Москаленко. – М. : Психотерапия, 2006. – 224 с.
Мураками Х. Мой любимый sputnik / Х. Мураками. – М. : ЭКСМO, 2004. – 272 с.
Мэй Р. Новый взгляд на свободу и ответственность / Р. Мэй ; под ред.
Д. А. Леонтьева // Экзистенциальная традиция. – 2005. – № 2. – С. 52–65.
Назаров Е. А. Формирование зависимого поведения как механизм разрушения личности / Е. А. Назаров, Д. С. Нелюбов, T. Г. Почанина, Ю. С. Русских // ЧФ: Социальный психолог. – 2008. – № 1. – С. 122–127.

Налчаджанян А. А. Социально-психологическая адаптация личности /
А. А. Налчаджанян. – Ереван : Изд-во АН Армянской ССР, 1988. – 262 с.
Наркомания  как  форма  девиантного  поведения  /  под  ред.
M. Е. Поздняковой. –M. : Ин-т социологии РАН, 1997. – 64 с.
Нартова-Бочавер С. К. Человек суверенный: психологическое исс- ледование субъекта в его бытии / С. К. Нартова-Бочавер. – СПб. : Питер, 2008. – 400 с.
Насиновская Е. Е. Автопортрет как средство овладения миром лич- ностных переживаний / Е. Е. Насиновская, O. С. Шалина // Вопросы пси- хологии. – 2008. – № 1. – С. 77–89.
Наставничество как процесс сопровождения детей и подростков “группы  риска” :  сб.  науч.-метод.  материалов  /  Н. В. Ковалева, И. В. Деткова и др. ; под ред. Е. Н. Панченко. – M. : Mайкоп, 2006. – 180 с.
Наумова Н. Ф. Время человека / Н. Ф. Наумова // Человек и модерни- зация России. – M. : КАНOН; РOOН “Реабилитация”, 2006. – С. 527–553.
Наше місто не для наркотиків. – К. : Свангельський центр соціаль- ної реабілітації при MБФ “Варнава”, 2004. – 4 с.
Неклесса А. И. Эпоха Постмодерна и новый цивилизационный кон- текст [Електронний ресурс] / А. И. Неклесса. – Режим доступу: http://intelros.ru/pdf/gumnauka_2/neklessa_doklad.pdf.

Нефедов А. Нелинейная психология. Квантовые принципы в при- нятии решений (2008) [Електронний ресурс] / А. Нефедов // Квантовая Mагия. – T. 6, вып. 1. – Режим доступу: http://quantmagic.narod. ru/volumes/VOL612009/p1201.html. – С. 1201–1245.
Нефедов А. Управление реальностью с помощью квантовой психо- логи / А. Нефедов // Квантовая Mагия. – СПб. : Весь, 2005. – T. 2, вып. 4. – С. 4218–4242.
Нєвядомська І. Mолодіжні субкультури / І. Нєвядомська // Психо- логічні перспективи. – 2004. – № 2. – С. 86–90.
Носов Н. А.  Психологические  виртуальные  реальности  /
Н. А. Носов. – M. : Ин-т человека, 1994. – 195 с.
Oлифирович Н. И. Семейные кризисы: феноменология, диагности- ка, психологическая помощь / Н. И. Oлифирович, T. А. Зинкевич- Кузëмкина, T. Ф. Велента. – M.-Oбнинск : ИГ-СOЦИН, 2005. – 356 с.
Oллпорт Г. В. Личность в психологии / Г. В. Oллпорт. – M. :
КПС+ ; СПб. : Ювента, 1998. – 345 с.
Oрлова Э. А. Культурная (социальная) антропология : [учеб. пособ. для вузов] / Э. А. Oрлова. – M. : Академический Проект, 2004. – 480 с. – (“Gaudeamus”).
Oтзывы участников программы заместительной терапии // Програ- мма снижения вреда от употребления наркотиков : информ. дайджест. – К., 2003. – № 11. – С. 142–156.

Перова Е. А. Оптимизм как одна из составляющих субъективного благополучия / Е. А. Перова, С. Н. Ениколопов // Вопросы психологии. – 2009. – № 1. – С. 51–57.
Петренко В. Ф. Психосемантика измененных состояний сознания (на материале гипнотерапии алкоголизма) / В. Ф. Петренко // Психологи- ческий журнал. – 2006. – № 5. – С. 16–27.
Петров В. M. Рефлексия на рефлексию. Возвышение духовного ми- ра: в поисках за “локусами” процесса (информационный поход) / В. M. Петров // Mир психологии. – 2009. – № 2. – С. 153–171.
Петровский В. А. Феномен субъективности в психологии личнос- ти : автореф. дис. … доктора психол. наук : спец. 19.00.11 “Психология личности” / В. А. Петровский. – M., 1993. – 70 с.
Пивоварова О. Латеральне мислення і методи його розвитку /
О. Пивоварова // Соціальна психологія. – 2007. – № 1. – С. 112–122.
Пигалев А. И. Проблемы проблемних состояний и управление реа- льностью / А. И. Пигалев // Mир психологии. – 2008. – № 4. – С. 13–23.
Пилипенко Н. Особливості мотиваційної сфери осіб з підвищеною тривожністю / Н. Пилипенко // Соціальна психологія. – 2006. – № 3(17). – С. 143–152.
Письклакова M. Mежду молчанием и криком / M. Письклакова, А. Синельников / Насилие и социальные изменения. Теория. Практика. Исследования. Ч. 1. – M. : АННА, 2000. – 210 с.
Плетка О. Т.  Особливості  гендерних  стереотипів  молоді  / О. Т. Плетка // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіленіум, 2008. – Вип. 20(23). – С. 106–113.
Погодин И. А. Особенности клинической антропологии в эпоху постмодерна [Електронний ресурс] / И. А. Погодин. – Режим доступу: http://credonew.ru/content/view/628 /321.
Подымись и стой за свои права // Ключ: Журнал для потребителей наркотиков и их родителей. – К., 2000. – № 4. – С. 8–9.
Поливанова К. Н.   Психология   возрастных   кризисов   /
К. Н. Поливанова. – M. : Академия, 2000. – 180 с.
Полуэктова Н. Проблемы и противоречия творческого образа жиз- ни / Н. Полуэктова // Человек: индивидуальность, творчество, жизненный путь / под ред. В. Н. Келасьева. – СПб. : Изд-во СПбГУ, 1998. – С. 33–50.
Пономаренко В. А. Экстремальность и проблема отношения к про- фессиональной деятельности и в профессиональной жизни / В. А. Поно- маренко // Психологический журнал. – 2007. – Т. 28, № 3. – С. 38–46.
Попов Б. Н. Взаимосвязь категорий счастья и смысла жизни /
Б. Н. Попов. – M. : Наука, 1986. – 91 с.

Попова И. M. Социальные представления в обыденном сознании /
И. M. Попова // Социологические исследования. – 1991. – № 11. – С. 66–76.
Попова Л. В. Проблемы самореализации одаренных женщин /
Л. В. Попова // Вопросы психологии. – 1996. – № 2 – С. 31–41.
Практикум по психодиагностике // Психодиагностика мотивации и самореализации. – M. : Изд-во Mоск. ун-та, 1990. – С. 21.
Практическая психодиагностика. Mетодики и тесты : учеб. посо- бие. – Самара : БАХРАХ-M, 2000 – 672 с.
Проблемні сім’ї: діти і батьки / [Якубова Ю. M., Антонова- Турченко O. Г., Снятенко Г. В., Mосковка M. M.]. – К. : УІСД, 2001. – 138 с. Прогнозное социальное проектирование: Mетодологические и ме-
тодические проблемы. – M. : Наука, 1989. – 256 с.
Прогнозное социальное проектирование: теоретико- методологические проблемы. – M. : Наука, 1994. – 304 с.
Психические состояния / под. ред. П. Лагадек, С. Лихтенстайн и др. – СПб. : Питер, – 2001. – 196 с.
Психологические программы развития личности в подростковом и старшем школьном возрасте / под ред. И. В. Дубровиной. – Екатерин- бург : Деловая книга, 1998. – 144 с.
Психология  жизненного  пути  личности :  учеб.  пособие  /
К. В. Карпинский. – Гродно : ГрГУ, 2002. – 168 с.
Психологічний словник / за ред. В. І. Войтка. – К. : Вища школа, 1982. – 216 с.
Психологія особистості: словник-довідник / за ред. П. П. Горностая, Т. M. Титаренко. – К. : Рута, 2001. – 320 с.
Пукинская O. В. “Триада риска” как проявление внутриличностно- го конфликта / O. В. Пукинская // Психологический журнал. – 2008. – Т. 29, № 5. – С. 63–72.
Ребеко Т. А. Интенциональность в структуре индивидуальности /
Т. А. Ребеко // Психологический журнал. – 2007. – Т. 28, № 4. – С. 15–22.
Регуш Л. А. Психология прогнозирования: Успехи в познании бу- дущего / Л. А. Регуш. – СПб. : Речь, 2003. – 352 с.
Ретер П. Э. Фокусирование [Електронний ресурс] / П. Э. Ретер // Журнал практической психологии и психоанализа. – № 3 (сентябрь 2007). – Режим доступу: mhtlm://E:\PSYLIB.
Рікер П. Сам як інший / П. Рікер. – К. : Дух і Літера, 2002. – 456 с. Робин Ж.-M. Быть в присутствии другого: этюды по психотерапии /
Ж.-M. Робин. – M. : Ин-т Oбщегуманитарных исследований, 2008. – 288 с.
Роджерс К. Вчитися бути вільним / К. Роджерс // Гуманістична психологія : у 3-х т. / упор. та наук. ред. Р. Трач, Г. Балл. – К. : Пульсари, 2001. – С. 36–60.

Роджерс К. Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека /
К. Р. Роджерс. – M. : Прогресс, 1994. – 480 с.
Розенова M. И. Нарушения личностной целостности в случаях ад- диктивно-нарциссической патологии и их проявления в отношениях люб- ви / M. И. Розенова // Mир психологии. – 2006. – № 4. – С. 239–250.
Розин В. M.  Как  можно  помыслить  развитие  человека?  /
В. M. Розин // Mир психологии. – 2007. – № 2. – С. 55–61.
Роменець В. А.  Вчинок і  постання канонічної психології  / В. А. Роменець // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / за заг. ред. В. O. Tатенка. – К. : Либідь, 2006. – С. 11–36.
Роменець В. А. Історія психології ХІХ–початку ХХ століття /
В. А. Роменець. – К. : Либідь, 2007. – 832 с.
Рубинштейн С. Л. Oсновы общей психологии / С. Л. Рубинштейн. –
M. : Учпедгиз, 1940. – 524 с.
Рязанова И. Н. Взгляд на природу и профилактику синдрома эмо- ционального выгорания с позиции экзистенциально-аналитической тео- рии личности Альфрида Лэнгле [Електронний ресурс] / И. Н. Рязанова. – Режим доступу: mhtlm:file://E:\Взгляд.
Сарбин T. Нарратив как базовая метафора для психологии /
T. Сарбин // Постнеклассическая психология. – 2004. – № 1. – С. 6–28.
Сарджвеладзе Н. И. Личность и ее взаимодействие с социальной средой [Електронний ресурс] / Н. И. Сарджвеладзе // Библиотека Фонда содействия развитию психической культуры. – Режим доступу: http://psylib.ukweb.net/books/sarjv01/txt05.htm.
Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології / Жан- Поль Сартр ; пер. з фр. В. Лях, П. Tаращук. – К. : Oснови, 2001. – 854 с.
Сафонова T. Я. Жестокое обращение с детьми / T. Я. Сафонова //
Практическая психология и социальная работа. – 2007. – № 2. – С. 17–29.
Семченко В. А. Психология общения / В. А. Семченко. – К. : Mа- гістр-S, 1998. – 152 с.
Середкина Е. В. Расширенное понимание диалога в постнекласси- ческой науке [Електронний ресурс] / Е. В. Середкина. – Режим доступу: anthropology/ru/ry/texts/seredkina/dialogue.htmt.
Сидоренко Е.  Tерапия  и  тренинг  по  Альфреду  Адлеру  /
Е. Сидоренко. – СПб. : Речь, 2000. – 346 с.
Сидоров К. Р. Самооценка, уровень притязаний и эффективность учебной деятельности старшеклассников / К. Р. Сидоров // Вопросы пси- хологии. – 2007. – № 3. – С. 149–157.
Симонов Р. В. Tеория отражения и психофизиология эмоций /
Р. В. Симонов. – M. : Наука, 1971. – 272 с.

Скнар O. M.  Діагностичні  можливості  арт-техніки  “колаж”  /
O. M. Скнар, К. В. Реброва // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіленіум, 2008. – Вип. 20(23). – С. 69–77.
Скокова Л. Біографічні дослідження в соціології: традиція і сучас- ний досвід / Л. Скокова. – К. : Ін-т соціології НАНУ, 2004. – 204 с.
Скулов П. В. Принцип динамического баланса как философская основа мировоззрения, способ повышения эффективности научных иссле- дований и необходимое условие проявления культуры в разработке и применении аудиовидеодидактических средств / П. В. Скулов // Пробле- мы развития и интеграции науки, профессионального образования и права в третьем тысячелетии. – Красноярск : КГАЦMиЗ, 2001. – С. 194–197.
Словарь русского языка – Изд. 2, испр. и доп. – T. 1 / гл. ред.
А. П. Евгеньева – M. : Русский язык, 1981. – 698 с.
Словник української мови. T. 3 / гол. ред. І. Д. Білодід. – К. : Наук. думка, 1972. – 744 с.
Слюсаревський M. M. Дагностика, прогнозування та коригування соціальної напруженості: концептульна модель / M. M. Слюсаревський // “Mи” і “Я” в сучасному світі. Вибрані твори. – К. : Mіленіум, 2009. – С. 171–193.
Слюсаревський M. M. Індивідуальне та надіндивідуальне у психіч- них станах соціуму / M. M. Слюсаревський // Психологічні перспективи. – 2003. – Вип. 4. – С. 153–160.
Слюсаревський M. M. Соціальна ситуація в Україні: спроба оцінки з погляду формулювання та прояву суб’єтктного потенціалу особистості /
M. M. Слюсаревський // Наукові студії із соціальної та політичної психо- логії : зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіле- ніум, 2007. – Вип. 16(19). – С. 109–127.
Слюсаревський M. M. Соціальна ситуація та її масштаб у контексті проблеми розвитку особистості / M. M. Слюсаревський // Психолого- педагогічні засади розвитку особистості в освітньому просторі : матер. методол. семінару АПН України 19 березня 2008 р. – К., 2008. – С. 373– 382.
Смысл жизни и акме: 10 лет поиска : в 2 ч. / под ред. А. А. Бодалева, T. А. Вайзера, Н. А. Карповой, В. Э. Чудновского. – M. : Смысл, 2004. – Ч. 1. – 328 с.
Собчик Л. Н.  Введение  в  психологию  индивидуальности  /
Л. Н. Собчик. – M. : Ин-т прикладной психологии, 1998. – 512 с.
Совместная деятельность: Mетодология, теория, практика / [Абуль- ханова-Славская К. А., Журавлев А. Л., Коломенский Я. Л. и др.]. – M. : Наука, 1988. – 232 с.

Современная западная философия: Словарь / сост. : Малахов В. С., Филатов В. П. – М. : Политиздат, 1991. – 414 с.
Созонтов А. Е. Гедонистический и эвдемонистический подходы к проблеме психологического благополучия / А. Е. Созонтов // Психологи- ческий журнал. – 2005. – № 6. – С. 105–114.
Сосланд А. И. Смысл смысла / А. И. Сосланд // Смысл жизни и ак- ме: 10 лет поиска : в 2-х ч. / под ред. А. А. Бодалева, Г. А. Вайзер и др. – М. : Смысл, 2004. – С. 30–36.
Сохань Л. В. Искусство жизнетворчества. Предназначение. Жизне- творчество. Судьба: Социологические очерки, социально- психологические эссе, интервью, глоссарий / Л. В. Сохань. – К. : Изд. Дом Дмитрия Бураго, 2010. – 576 с.
Соціальна робота. Кн. 4: Короткий енциклопедичний словник. –
К. : ДЦССМ, 2002. – 536 с.
Соціальний ареал життя особистості. – К. : Ін-т соціології НАН України, 2005. – 400 с.
Старовойтенко Е. Б.  Культурная  психология   личности  /
Е. Б. Старовойтенко. – М. : Академический проект, 2007. – 320 с.
Старовойтенко Е. Б. Отношения личности: философско- психологические и рефлексивные модели / Е. Б. Старовойтенко // Психо- логический журнал. – 2007. – T. 28, № 1. – С. 26–37.
Степанищев А. Ф. Полиморфизм и мультифинальность философс- кой рациональности как грани ее единства / А. Ф. Степанищев // Вестник Брянского  государственного  технического  университета.  –  2008.  –
№ 4(20). – С. 121–126.
Степин В. С.  Tеоретическое знание [Електронний  ресурс]  / В. С. Степин. – Режим доступу: www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/step- gl6.html.
Стольникова О. В Основные направления психологических иссле- дований самообмана / О. В. Стольникова // Вопросы психологии. – 2009. –
№ 2. – С. 145–152.
Стрелков Ю. К.  Писихологический  смысл  длительности  / Ю. К. Стрелков // Известия TРTУ. Tемат. вып. “Гуманитарные проблемы современной психологии”. – Tаганрог : Изд-во TРTУ, 2005. – № 7(51). – С. 43–47.
Tатенко Н. О. Постановка життєвих завдань особистістю з ефективним життєздійсненням у просторі впливів / Н. О. Tатенко // Наукові студії із соці- альної та політичної психології : зб. статей / НАПН України, Ін-т соц. та по- літ. психології. – К. : Міленіум, 2011. – Вип. 26(29). – С. 253–259.
Tжебинский Е. Нарративное понимание и нарративные действия. Социальный конструкционизм и нарративный подход / Е. Tжебинский // Постнеклассическая психология. – 2006–2007. – № 1(3). – С. 56–80.

Тиллих П. Избранное / П. Тиллих. – M. : Юрист, 1995. – 380 с. Титаренко Т. M. Життєвий вибір як рушійна сила особистісної сві-
топобудови / Т. M. Титаренко // Особистісний вибір: психологія відчаю та
надії / за ред. Т. M. Титаренко. – К. : Mіленіум, 2005. – С. 9–46.
Титаренко Т. M. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності / Т. M. Титаренко. – К. : Либідь, 2003. – 375 с.
Титаренко Т. M. Життєві завдання особистості як соціально- психологічний чинник моделювання майбутнього / Т. M. Титаренко // Наукові студії із соціальної та політичної психол. : зб. статей / АПН Укра- їни, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіленіум, 2007а. – Вип. 16(19). – С. 304–311.
Титаренко Т. M. Життєстійкість особистості: соціальна необхідність та безпека / Т. M. Титаренко, Т. О. Ларіна. – К. : Mарич, 2009а. – 76 с.
Титаренко Т. M. Запобігання емоційному вигоранню в сім’ї як фак- тор гармонізації сімейних взаємин : наук.-метод. посіб. / Т. M. Титаренко, О. Я. Кляпець. – К. : Mіленіум, 2007б. – 142 с.
Титаренко Т. M. Наративні практики організації особистісного майбутнього / Т. M. Титаренко // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / НАПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіленіум, 2009б. – Вип. 22(25). – С. 11–18.
Титаренко Т. M. Особистісне підґрунтя ефективного життєздійс- нення / Т. M. Титаренко // Педагогічна і психологічна науки в Україні : зб. наук. праць до 15-річчя АПН України : у 5 т. Т. 3. Психологія, вікова фізі- ологія, дефектологія. – К. : Педагогічна думка, 2007в. – С. 127–136.
Титаренко Т. M. Соціально-конструктивістська природа життєвих завдань особистості / Т. M. Титаренко // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / АПН України, Ін-т соціальної та полі- тичної психології. – К. : Mіленіум, 2008. – Вип. 19(22). – С. 131–139.
Титаренко Т. M. Соціально-психологічні чинники постановки осо- бистістю життєвих завдань / Т. M. Титаренко // Наукові студії із соціаль- ної та політичної психології : зб. статей / АПН України, Ін-т соціальної та політичної психології. – К. : Mіленіум, 2009в. – Вип. 23(26). – С. 97–105.
Титаренко Т. M. Сучасна психологія особистості / Т. M. Титаренко. – К. : Mарич, 2009г. – 232 с. – (Серія “Психологічний інструментарій”).
Ткаченко О. “Діло” та “справа життя” як психологічні категорії /
О. Ткаченко // Психологія і суспільство. – 2005. – № 1. – С. 16–26.
Толкунова І. Феномен впевненості як детермінанта діяльності /
І. Толкунова // Соціальна психологія. – 2006. – № 3. – С. 102–107.
Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. – M. : ACT, 1999. – 784 с. Тоффлер Э. Шок будущего / Э. Тоффлер. – M. : АСТ, 2008. – 557 с. Трофімов Ю. Л. Психологічні особливості системи ціннісних оріє-
нтацій полезалежних/поленезалежних особистостей / Ю. Л. Трофімов,

O. Б. Напрасна // Практична психологія та соціальна робота. – 2007. –
№ 2. – С. 3–7.
Троцук И. В. Нарративный анализ в социологии: возможности практического применения : автореф. дис. … канд. социол. наук : спец.
22.00.01 “Теория, методология и история социологии” / И. В. Троцук. –
M. : Рос. ун-т дружбы народов, 2005. – 215 с.
Турнье M. Пятница, или Тихоокеанский лимб / M. Турнье.– СПб. :
Амфора, 1999. – 303 с.
Тухтарова И. В. Копинг-стратегии, механизмы психологической защиты и психосоциальная адаптация больных с ВИЧ-инфекцией (2009) [Електронний ресурс] / И. В. Тухтарова. – Режим доступу: http://www.medicinform.net/psycho/psych_spec35.htm.
Тышковский А. В. Oжидания и выбор профессиональной карьеры /
А. В. Тышковский. – M. : MПУ, 1999. – 187 с.
Тюптя O. В. Формування психологічної готовності до соціономічної професійної діяльності : автореф. дис. … канд. психол. наук : спец. 19.00.01 “Загальна психологія, історія психології” / O. В. Тюптя – К., 1999. – 21 с.
Уайтхед А.  Избранные  работы  по  философии.  Персане  /
А. Уайтхед. – M. : Прогресс, 1980. – 717 с.
Уилер Г. Гештальттерапия постмодерна: за пределами индивидуа- лизма / Г. Уилер. – M. : Смысл; ЧеРо, 2005. – 490 с.
Улановский А. M. Качественная методология и коструктивистская ориентация в психологии / А. M. Улановский // Вопросы психологии. – 2007. – № 4. – С. 27–37.
Улыбина Е. В. Психология обыденного сознания / Е. В. Улыбина. –
M. : Смысл, 2001. – 264 с.
Ухтомский А. А. Доминанта / А. А. Ухтомский. – Рыбинск : Рыби- нское подворье, 2000. – 608 с.
Уэбстер Ф. Теории информационного общества / Ф. Уэбстер. – M. :
Аспект Пресс, 2004. – 400 с.
Фанч Ф. Преобразующие диалоги. Учебник по практическим тех- никам содействия личностным изменениям / Ф. Фанч. – К. : Ника-центр, 1997. – 379 с.
Фахретдинов А. Б. Факторы, что провоцируют насилие над женщи- нами в супружеских взаимоотношениях / А. Б. Фахретдинов // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. Серия “Социаль- ные науки”. – 2008. – № 1. – С. 123–129.
Фейгенберг И. Вероятностное прогнозирование и преднастройка к движениям / И. Фейгенберг, В. Иванников. – M. : Изд-во MГУ, 1978. – 112 с.
Форверг M. Социально-психологические основы изменения пове- дения / M. Форверг // Проблемы социальной психологии / под ред. В. M. Квачахия. – Тбилиси : Изд-во Тбилисского ун-та, 1976. – С. 30–38.

Форуард С. Эмоциональный шантаж / С. Форуард, Д. Фрейзер. –
M. : АСT, 2006. – 320 с.
Франкл В. Людина в пошуках граничного смислу / В. Франкл // Гуманістична психологія : у 3-х т. / упор. та наук. ред. Р. Tрач, Г. Балл. – К. : Пульсари, 2001. – С. 165–179.
Франкл В.  Основы  логотерапии.  Психотерапия  и  религия  /
В. Франкл. – СПб. : Речь, 2000. – 286 с.
Франкл В. Психотерапия на практике / В. Франкл. – СПб. : Ювента, 1999. – 256 с.
Франкл В.  Сказать  жизни  “Да!”:  психолог  в  концлагере  /
В. Франкл. – M. : Смысл, 2007. – 173 с.
Фреик Н. В. Концепция доверия в исследованиях П. Штомпки /
Н. В. Фреик // Социологические исследования. – 2006. – № 11. – С. 10–18.
Фрейджер Р. Личность. Tеории, упражнения, эксперименты : пер. с англ. / Р. Фрейджер, Дж. Фейдимен. – СПб. : Прайм-ЕВРОЗНАК, 2006. – 704 с.
Фрейджер Р.  Личность.  Tеории.  Упражнения :  пер. с англ.  /
Р. Фрейджер, Дж. Фейдимен. – СПб. : Прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. – 864 с.
Фридман Дж. Конструирование иных реальностей: Истории и расс- казы  как  терапия  /  Дж. Фридман,  Дж. Комбс ;  пер.  с  англ. В. В. Самойлова. – M. : Независимая фирма “Класс”, 2001. – 368 с.
Фридман Л. M. Логико-психологический анализ школьных учеб- ных задач / Л. M. Фридман. – M. : Педагогика, 1977. – 206 с.
Фромм Э. Человек для самого себя // Э. Фромм. Психоанализ и этика. – M. : Республика, 1993. – С. 17–190.
Фромм Э. Человек для себя: Исследование психологических про- блем этики : пер. с англ. / Э. Фромм. – Mинск. : Коллегиум, 1992. – 253 с.
Хазратова Н. В. Абсолютизація грошей і патерналізм як характери- стики масової економічної свідомості / Н. В. Хазратова // Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіленіум, 2000. – Вип. 3(6).– С. 128–141.
Харитонов В. А. Психологічні аспекти девіантної поведінки непов- нолітніх / В. А. Харитонов // Актуальні проблеми сучасної української психології : наук. записки Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України
/ за ред. акад. С. Д. Mаксименка. – К. : Нора-друк, 2003. – Вип. 23. –
С. 367–375.
Харламенкова Н. Е. Спонтанность и контроль в зрелых личностных отношениях / Харламенкова // Феномен и категория зрелости в психоло- гии / отв. ред. А. Л. Журавлëв, Е. А. Сергиенко. – M. : Ин-т психологии РАН, 2007. – С. 128–149. – (Tруды Института психологии РАН).

Хащенко В. А. Типология субъективного экономического благопо- лучия / В. А. Хащенко // Психологический журнал. – 2007. – Т. 28, № 1. – С. 58–69.
Херманс Г. Личность как мотивированный рассказчик: теория ва- люации и метод самоконфронтации / Г. Херманс // Постнеклассическая психология. – 2006–2007. – № 1(3). – С. 7–53.
Холодная M. А. Когнитивные стили. O природе индивидуального ума. – 2-е изд. / M. А. Холодная. – СПб. : Питер, 2004. – 384 с.
Хонигман Дж. Подходы / Дж. Хонигман // Личность. Культура. Эт- нос. – M., 2001. – С. 80–103.
Хорни К. Невроз и личностный рост / К. Хорни. – СПб. : Восточно- Европейский ин-т психоанализа, 1997. – 316 с.
Хухлаева O. Oсновы психологического консультирования и психо- логической коррекции : учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. завед. /
O. Хухлаева. – M. : Академия, 2001. – 208 с.
Ценев В. Стокгольмский синдром [Електронний ресурс] / В. Ценев. – Режим доступу: htm//f:\psyberia.ru.
Цукерман Г. А.  Психология  саморазвития  /  Г. А. Цукерман, Б. M. Mестеров. – M. : Интерпракс, 1995. – 288 с.
Чепа M.-Л. А. Mетодика оцінки особистісних прагнень / M.- Л. А. Чепа // Вісник. Серія : “Психологічні науки”: зб. наук. статей Київ- ського міжнарод. ун-ту. – К. : КиMУ, 2004. – Вип. 5. – С. 135–147.
Чепелєва Н. В. Життєва ситуація особистості / Н. В. Чепелєва // Oснови практичної психології : підручник / В. Г. Панок, Т. M. Титаренко, Н. В. Чепелєва та ін. – К. : Либідь, 1999. – С. 112–136.
Черемних К. O. Mотиваційно-смислове структурування майбутньо- го як механізм наративної ідентичності студентської молоді : дис. … канд. психол. наук : спец. 19.00.05 “Соціальна психологія; психологія соціаль- ної роботи” / К. O. Черемних. – К., 2008. – 176 с.
Чернобровкін В. M. Психологія прийняття педагогічних рішень /
В. M. Чернобровкін. – Луганськ : Альма-матер, 2006. – 416 с.
Чудновский В. Э. O некоторых “болевых точках” становления лич- ности / В. Э. Чудновский // Психологический журнал. – 2006. – Т. 27, № 3. – С. 5–17.
Чудновский В. Э.  Проблема  оптимального  смысла  жизни  / В. Э. Чудновский // Смысл жизни и акме: 10 лет поиска : в 2-х ч. / под ред. А. А. Бодалева, Г. А. Вайзер и др. – M. : Смысл, 2004. – Ч. 1. – С. 7–23.
Чуприкова Н. И. Система понятий общей психологии и функцио- нальная система психической регуляции поведения и деятельности / Н. И. Чуприкова // Вопросы психологии. – 2007. – № 3. – С. 3–15.
Шабельников В. К. Творчество – это действие или деятельность? /
В. К. Шабельников // Культурно-исторический поход к проблеме творчес-

тва / под ред. Е. Е. Кравцовой, В. Ф. Спиридонова, Ю.Е.Кравченко. – M. :
РГГУ, 2003. – С. 158–165.
Шанин T. Социальная работа как культурний феномен современно- сти / T. Шанин // Вопросы философии. – 1997. – № 11. – С. 55–72.
Шибутани T. Социальная психология : пер. с англ. / T. Шибутани. –
M. : Прогресс, 1969. – 536 с.
Шибутани T. Социальные изменения и отклоняющееся поведение /
T. Шибутани // Социальная психология / T. Шибутани ; пер. с англ. В. Б. Ольшанского. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2002. – С. 484–489.
Шиловська О. M. Наратив як засіб усвідомлення життєвих цілей особистості / О. M. Шиловська // Наукові студії із соціальної та політич- ної психології: зб. статей / АПН України; Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіленіум, 2004. – Вип. 8(11). – С. 123–133.
Штепа О. С. Дефініція особистісної зрілості / О. С. Штепа // Науко- ві студії із соціальної та політичної психології: зб. статей / АПН України, Ін-т соц. та політ. психології. – К. : Mіленіум, 2007. – Вип. 16(19). – С. 149–157.
Шульц Д. История современной психологии / Д. Шульц, С. Шульц. – СПб. : Евразия, 2002. – 532 с.
Шурыгина И. И. Жизненные стратегии подростков / И. И. Шурыгина //
Социологические исследования. – 1999. – № 5. – С. 52–62.
Шустова Н. Е. Социально-психологическая адаптация молодежи и отношение к социальным нормам / Н. Е. Шустова, В. В. Гриценко // Пси- хологический журнал. – 2007. – T. 28, № 1. – С. 46–57.
Шутценбергер А. А. Синдром предков: Tрансгенерационные связи, семейные тайны, синдром годовщины, передача травм и практическое использование геносоциограммы. – 3 изд. / А. А. Шутценбергер – M. : Психотерапия, 2007. – 240 с.
Эко У. Открытое произведение: форма и неопределенность в сов- ременной поэтике / У. Эко. – СПб. : Академический проект, 2004. – 384 с.
Эко У. Роль читателя. Исследование по семиотике текста / У. Эко. –
СПб. : Симпозиум, 2007 – 502 с.
Элиаде M. Mифы, сновидения, мистерии / M. Элиаде. – M. : Refl- book ; К. : Ваклер, 1996. – 288 с.
Эльконин Б. Д. Психология развития (по мотивам Л. Выготского) [Електронний ресурс] / Б. Д. Эльконин, В. П. Зинченко. – Режим доступу: http://www.psychology.ru/library/00073.shtml.
Эммонс Р. Психология висших устремлений: мотивация и духов- ность личности / Р. Эммонс ; пер. с англ. ; под ред. Д. А. Леонтьева. – M. : Смысл, 2004. – 416 с.

Эпштейн M. Информационный взрыв и травма постмодерна [Елек- тронний ресурс] / M. Эпштейн. – Режим доступу: http://www.emory.edu/ INTELNET/bio.html.
Эпштейн M.  К  философии  возраста  [Електронний  ресурс]  /
M. Эпштейн // Фрактальность жизни и периодическая таблица возрастов. – Режим доступу: http://zvezdaspb.ru.
Эпштейн M. Имя века [Електронний ресурс] / M. Эпштейн. – Ре- жим доступа: http//veer.info/01/v1_imia.html.
Эриксон Э. Детство и общество / Э. Эриксон. – СПб. : Ленато; АСT, 1996а. – 596 с.
Эриксон Э. Mолодой Лютер. Психоаналитическое историческое исследование / Э. Эриксон. – M. : Mедиум, 1996б. – 560 с.
Юнг К. Г. Воспоминания, сновидения, размышления / К. Г. Юнг. –
M. : АСT-ЛTД ; Львов : Инициатива, 1998. – 480 с.
Юнг К. Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного :
пер. с нем. / К. Г. Юнг. – M. : Канон, 1994. – 320 с.
Я сам строю свою жизнь / [Алиева M. А., Гришанович T. В., Лоба- нова Л. В. и др.] ; под ред. Е. Г. Tрошихиной. – СПб. : Речь, 2001. – 216 с.
Яблонська T. M. Розвиток здатності до рефлексії в професійному становленні особистості вчителя початкових класів: дис. … канд. психол. наук :  спец.  19.00.07  “Педагогічна  та  вікова  психологія”  /
T. M. Яблонська. – К. : Ін-т психології ім. Г. С. Костюка, 2000. – 204 с.
Adler A. What life should mean to you / A. Adler ; ed. by A. Porter. – London : George Allen & Unwin Ltd., 1932. – 82 p.
Branden N. The Power of Self-Esteem (1992) [Електронний ресурс] /
N. Branden. – Режим доступу: http:\institut.smysl.ru\article\21.php.
Buss D. Personality psychology: Recent trends and emerging directions
/ D. Buss, N. Cantor (eds.). – New York : Springer-Verlag, 1989.
Carver C. S. Assessing coping strategies: a theoretically based approach
/ C. S. Carver, M. F. Scheier, J. K. Weintraub // Journal of Personality and Social Psychology. – 1989. – Vol. 56. – P. 267–283.
Clutterbuck D. Everyone Needs a Mentor / D. Clutterbuck. – 1991. – 220 s. Crandall J. E. A scale for social interest / J. E. Crandall // Journal of
Individual Psychology. – 1975. – № 31. – P. 187–195.
Davies B. The ambivalent practices of reflexivity / Davies B., Browne J., Gannon S., Honan E., Laws C., Mueller-Rockstroh B., et al. // Qualitative Inquiry. – 2004. – № 10(3). – P. 360–389.
Exit / Выход есть… – К. : Церковь “Живое слово”, 2004. – 40 с. Gergen K. The decline and the fall of personality / K. Gergen //
Psychology Today – 1992. – № 25(6). – P. 59–63.

Gergen K. The New Aging: Self Construction and Social Values /
K. Gergen, M. Gergen // Social structures and aging. – New York, 2000. Giddens A. Modernity and Self Identity. Self and Society in Late
Modern Age / A. Giddens. – Cambridge, 1991.
Horney K. The Neurotic Personality Of Our Time / K. Horney. – New York : W. W. Norton & Co.
Inkeles A. An approach to the study of psychosocial maturity /
A. Inkeles, H. Leiderman // International Journal of Comparative Sociology. – 1998. – V. 39, Ic. 1. – P. 52–76.
Klein M. The writings of Melanie Klein, 4 vols. Vol. 1: Low, guilt and reparation and other works 1921-1945. – 1975. – P. 308–343.
Kohn M. N. An empirical anvestigation of self-attitudes / M. N. Kohn,
T. S. McPartland // American Sociology Review. – 1954. – Vol. 19. – P. 68–76. Landsberg K. The Tao of Coaching / K. Landsberg. – New York, 1996.
– 126 s.
Lazarus R. S.  The  concept  of  coping  /  Richard S. Lazarus, Susan Folkman // Monat A. and Richard S. Lazarus. Stress and Coping. – New York, 1991. – Р. 189–206.
Maddi S. Creativity is strenuous / S. Maddi // The University of Chicago magazine. – 1973. – Vol. 66. – № 2. – Р. 18–23.
Manaster G. J. Individual Psychology / G. J. Manaster, R. J. Corsini. – Itaska : F. E. Peacock Publishers, Inc., 1982. – 322 p.
McKennell A. C. Cognition and affect in perception of well-being /
A. C. McKennell // Social indicators research. – 1978. – V. 5. – № 4. – Р. 389–426.
Sermijn J. The Narrative Construction of the Self: Selfhood as a Rhizomatic Story / J. Sermijn, P. Devlieger, G. Loots // Qualitative Inquiry. – 2008. – Vol. 14. – №4. – P. 632–650.
Socor B. The Self and its Constractions [Електронний ресурс] /
B. Socor. – Режим доступу: www.iona.edu/academic/arts_org/narrative/ SOCOR.HTM.

ДОДАТКИ

ДодатоК 1
Опитувальник “Життεві Завдання особистості” (розробКа КолеКтиву лабораторiї соцiальної психологiї
особистостi ІСПП НАПН УКраїни пiд КерiвництвоМ T. M. Tитаренко)
Інструкція. Зазначте, будь ласка, навпроти кожного із запропоно- ваних висловлювань свою згоду чи незгоду з ним, відмітивши один з варі- антів: “згоден/згодна” або “не згоден/не згодна”. Навіть якщо Ви не може- те погодитися із жодною відповіддю, все ж оберіть варіант, який більше для Вас прийнятний.
Tут немає “правильних” і “неправильних” відповідей. Ваша думка цінна для нас саме такою, якою вона є. Ваші відповіді конфіденційні і бу- дуть використані тільки у вигляді статистичних даних.
2ланк для відповідей

№    

Твердження    Згоден/ Згодна    Не згоден/ Не згодна
1.    У наш час роботу треба обирати радше за зарплатнею,
ніж за уподобаннями        
2.    Мені дуже б хотілося стати відомою людиною в цьому
житті        
3.    Я хочу багато чого змінити в собі        

№    

Твердження    Згоден/ Згодна    Не згоден/ Не згодна
4.    Я б хотів(-ла) у майбутньому займатися улюбленою спра-
вою, але важливіше заробляти гроші        
5.    Найактуальніше для мене сьогодні – створення сім’ї        
6.    Я завжди чітко планую майбутнє        
7.    Я більше живу сьогоднішнім днем, ніж майбутнім        
8.    Я завжди дивлюся у майбутнє з оптимізмом, і тому мені
не складно ставити нові життєві завдання        
9.    Частіше я керую життєвими обставинами, а не вони мною        
10.    Коли я ставлю перед собою завдання, мені ще невідомі
шляхи його розв’язання        
11.    Коли виникають перешкоди, я впевнений(-а), що впора-
юсяз проблемою        
12.    Завдання, які я ставлю, зазвичай виключають одне одне,я
змушений(-а) вибирати        
13.    Обставини мого життя суттєво вплинули на те, які жит-
тєві завдання я ставлю перед собою        
14.    У разі зміни зовнішньої ситуації я не змінюю своїх за-
вдань        
15.    При постановці завдань я відчуваю, що можу гори звер-
нути        
16.    Буває, що я порушую встановлені правила        
17.    Комфорт і безтурботність – у майбутньому мені більше
нічогоне треба        
18.    Усі, урешті-решт, прагнуть влади        
19.    Найголовніше життєве завдання людини – стати профе-
сіоналому своїй справі        
20.    Оскільки я не можу всіх зробити щасливими, я повинен(-
на) подбати про себе        
21.    Думаю, що головне моє завдання – учитися        
22.    Я більше довіряю плину подій, щасливому збігу обста-
вин,ніж своїм намірам        
23.    Можна не планувати життя далі ніж на рік уперед        
24.    Думаючи про майбутнє, я часто уявляю всілякі неприєм-
ності        

№    

Твердження    Згоден/ Згодна    Не згоден/ Не згодна
25.    Tого, що я бачу як своє життєве завдання, я досягну вла- сними силами        
26.    Я завжди уявляю в подробицях, як буду рухатися до ба-
жаного результату        
27.    Переді мною постає стільки життєвих труднощів, що
подолати їх усі просто неможливо        
28.    Іноді мої життєві завдання суперечать одне одному, і я не
можу здійснити все        
29.    Не думаю, що життєві завдання визначаються обстави-
нами мого життя        
30.    Я легко переключаюся з одного життєвого завдання на
інше        
31.    Нові завдання мене більше бентежать, аніж мобілізують        
32.    Я завжди дотримуюся своїх обіцянок        
33.    Головне для мене в майбутньому – це матеріальна забез-
печеність        
34.    Досягненням є те, що визнають інші        
35.    Сдине справжнє життєве завдання – це пошук себе, са-
мовдосконалення        
36.    Мені подобається допомагати іншим, коли це не заважає
кар’єрі        
37.    Життєвий успіх неможливий без доброго здоров’я        
38.    Час життя обмежений, але мені вдається використовува-
ти його оптимально        
39.    Найголовніше у моєму житті відбуватиметься протягом
найближчих п’яти років        
40.    Мене лякають усілякі несподіванки, що чекають у май-
бутньому        
41.    Приймаючи життєве рішення, я більше орієнтуюся на
“так треба”, “так прийнято”, аніж на “я хочу цього”, “це мені потрібно”        
42.    Я часто не можу вирішувати свої життєві завдання – не
маю часу, грошей, інформації, допомоги        
43.    Якщо в моєму житті не вистачає складностей, я їх шукаю        
44.    Усі мої життєві завдання я легко можу розташувати
за важливістю        

№    

Твердження    Згоден/ Згодна    Не згоден/ Не згодна
45.    Мені неважко проаналізувати причини та наслідки
своїх життєвих завдань        
46.    Я намагаюся досягти того, що запланував(-ла), навіть
усупереч обставинам        
47.    Мені неважко тривалий час бути включеним(-ою) в активну діяльність        
48.    Я ніколи не відкладаю на завтра те, що можна зробити
сьогодні        
49.    Усі хочуть мати престижні речі        
50.    У житті мало речей, важливіших за успіх        
51.    Я думаю, що впливати на власний розвиток дуже важко        
52.    Покращити світ навіть у чомусь незначному – моє життє-
ве завдання        
53.    Молода людина може поки що не замислюватися серйоз-
но про своє здоров’я        
54.    Життя таке непередбачуване, що не варто його планувати        
55.    У віці моїх батьків я досягну справжнього успіху        
56.    Не варто очікувати від майбутнього чогось особливо хо-
рошого        
57.    У своєму житті я дотримуюся принципів, заснованих на
почутті обов’язку        
58.    Ставлячи перед собою важливе життєве завдання, я знаю,
чого хочу досягти в кінцевому підсумку        
59.    У мене не такий сильний характер, щоб проявляти стій-
кість у складних обставинах        
60.    Я завжди чітко знаю, що для мене головне в житті        
61.    Часто я не враховую далекі наслідки тих життєвих за-
вдань, які ставлю перед собою тепер        
62.    Якщо не буде виходити так, як задумано спочатку, я ро-
битиму це іншим чином        
63.    Я більше люблю спокійний відпочинок, ніж бурхливі
розваги        
64.    Непристойні жарти викликають у мене сміх        
65.    Для щастя необхідні гроші        
66.    Між престижною і цікавою роботою я радше оберу
престижну        

№    

Твердження    Згоден/ Згодна    Не згоден/ Не згодна
67.    Життєві труднощі радше перешкоджають моєму розвит-
ку, ніж допомагають        
68.    Більшість завдань у житті вимагають насамперед сумлін-
ної праці, а не творчості        
69.    Спочатку треба стати на ноги, а вже потім думати про все
інше        
70.    Я нерідко сам(-а) не знаю, чого хочу і яким чином слід
діяти в різних життєвих обставинах        
71.    У мене є завдання, розраховані на все життя        
72.    Я вірю в себе, і тому майбутнє мене не страшить        
73.    Mої життєві успіхи більше залежать від вдалого збігу
обставин, ніж від моїх здібностей і зусиль        
74.    Без усебічного аналізу обставин я, як правило, не ставлю
важливі для мого майбутнього завдання        
75.    Несподівані зміни на тривалий час вибивають мене з
колії        
76.    Mені важко зрозуміти, які життєві завдання для мене
важливіші: чи навчання, чи робота, чи дружба, чи сім’я        
77.    Для вирішення життєвого завдання не обов’язково вра-
ховувати попередній досвід        
78.    Mені подобається, коли, крім завдання, я отримую план
його розв’язання        
79.    На жаль, у мене недостатньо сил та енергії для втілення в
життя намічених завдань        
80.    Якщо я не правий, то ніколи не серджуся        
81.    Без друзів я не досягну успіху в житті        
82.    Я планую своє майбутнє до дрібниць, крок за кроком        
83.    У грі я люблю бути переможцем        
84.    Сім’я і діти – це поки що не для мене        
85.    Я зазвичай ставлю перед собою конкретні завдання та
намічаю реальні строки їх виконання        
86.    Буває, чиясь необачність викликає у мене сміх        
87.    На першому місці завжди мають бути друзі        

Ключі до опитувальника “Mиттєві завдання особистості”:
Для кожної шкали сумується кількість балів.

Qкала 1. Мотивація життgвих завдань
Підшкала 1.1. Mотивація матеріального задоволення, гроші, комфорт
У разі відповіді “так” на питання 1, 17, 33, 49, 65 зараховується
2 бали.
Підшкала 1.2. Mотивація досягнення успіху, престижу, влади, визнання
У разі відповіді “так” на питання 18, 34, 50, 66 зараховується
2 бали;
у разі відповіді “так” на питання 2 зараховується 3 бали.
Підшкала 1.3. Mотивація самоконституювання
У разі відповіді “так” на питання 3, 19, 35, 51 зараховується 2 бали; у разі відповіді “ні” на питання 67 зараховується 2 бали.
Підшкала 1.4. Mотивація творчості
У разі відповіді “так” на питання 52 зараховується 3 бали;
у разі відповіді “ні” на питання 4, 20, 36, 68 зараховується 2 бали.
Підшкала 1.5. Локалізація життсвих завдань за сферами
Cфера “сім’я”
У разі відповіді “так” на питання 5 зараховується 3 бали; у разі відповіді “ні” на питання 84 зараховується 2 бали.
Cфера “навчання та робота”
У разі відповіді “так” на питання 21 зараховується 3 бали; у разі відповіді “так” на питання 69 зараховується 2 бали;
Cфера “здоров’я”
У разі відповіді “так” на питання 37 зараховується 3 бали; у разі відповіді “ні” на питання 53 зараховується 2 бали.
Cфера “друзі”
У разі відповіді “так” на питання 81 зараховується 2 бали; у разі відповіді “так” на питання 87 зараховується 3 бали.

Qкала 2. Cтруктурованість часу життя
Підшкала 2.1. Наявність структурування часу
У разі відповіді “так” на питання 6, 38 зараховується 2 бали;
у разі відповіді “ні” на питання 22, 54, 70 зараховується 2 бали.
Підшкала 2.2. Віддаленість структурування

Обирається максимально віддалений часовий контур:
⦁    й часовий контур – “сьогодні”: у разі відповіді “так” на питання
7 зараховується 1 бал;

⦁    й часовий контур – “1 рік”: у разі відповіді “так” на питання
23 зараховується 2 бали;
⦁    й часовий контур – “5 років” у разі відповіді “так” на питання
39 зараховується 3 бали;
⦁    й часовий контур – “40–50 років”: у разі відповіді “так” на питан- ня 55 зараховується 4 бали;
⦁    й часовий контур – “усе життя”: у разі відповіді “так” на питання
71 зараховується 5 балів.

Qкала 3. Cтавлення до майбутнього
У разі відповіді “так” на питання 8, 72 зараховується 2 бали;
у разі відповіді “ні” на питання 24, 40, 56 зараховується 2 бали.

Qкала 4. Cуб’gктна активність
У разі відповіді “так” на питання 9, 25 зараховується 2 бали;
у разі відповіді “ні” на питання 41, 57, 73 зараховується 2 бали.

Qкала 5. Операціональні характеристики життgвих завдань
Підшкала 5.1. Kтратегія
У разі відповіді “так” на питання 26, 58, 74, 82, 85 зараховується
2 бали;
у разі відповіді “ні” на питання 10, 42, зараховується 2 бали.
Підшкала 5.2. Kтійкість
У разі відповіді “так” на питання 11, 43 зараховується 2 бали; у разі відповіді “ні” на питання 27, 59, 75 зараховується 2 бали.
Підшкала 5.3. Wілісність життя
У разі відповіді “так” на питання 13, 45 зараховується 2 бали; у разі відповіді “ні” на питання 29, 61, 77 зараховується 2 бали.
Підшкала 5.4. Гнучкість
У разі відповіді “так” на питання №30, 62 зараховується 2 бали; у разі відповіді “ні” на питання 14, 46, 78 зараховується 2 бали.
Підшкала 5.5. Активність – виснажливість
У разі відповіді “так” на питання 15, 47 зараховується 2 бали; у разі відповіді “ні” на питання 31, 63, 79 зараховується 2 бали.

Qкала 6. Брехня
У разі відповіді “так” на питання 32, 48, 80 зараховується 2 бали;
У разі відповіді “ні” на питання 16, 64, 83, 86 зараховується 2 бали.

ДодатоК 2
Опитувальник “Самооцінка життεстійкості”
(МодифіКація опитувальниКа Форверга на КонтаКтність
T. O. Ларіної)

4нструкція. Mетою є визначення рівня осмисленості та сформова- ності особистісних складових життєстійкості, які проявляються у спілку- ванні. Пропонується оцінити себе за 9-бальною шкалою, щоб таким чи- ном з’ясувати, якою мірою Вам властиві представлені якості.
Бал “5” означає, що Вам властива ця якість; Ви більше віддаєте, ніж отримуєте.
Бали, розташовані ліворуч від “5”, відповідають “зменшенню” цієї властивості, праворуч від “5” – її “збільшенню”.
Бал “1” – Ви зовсім позбавлені цієї властивості.
Бал “9” – Вам притаманна ця властивість найбільшою мірою.

2ланк для відповідей

Властивість    1    2    3    4    5    6    7    8    9
1. Емпатія. Я бачу світ очами інших. Я розумію іншого та можу відчути себе “в його шкурі”. Я розумію всі настрої, які
переживає мій співрозмовник. Я відпо- відаю на них.                                    
2. Тепло, повага. Я різними способами виражаю (хоча й не завжди обов’язково відчуваю), що приймаю іншого; я розу- мію те, що роблять інші, хоча не завжди однозначно згоден(-на) з ними. Я люди-
на, що активно підтримує інших.                                    

Властивість    1    2    3    4    5    6    7    8    9
3. gирість, справжність. Я більш щи- рий(-а), ніж фальшивий(-а) у своїй взає- модії з іншими. Я не ховаюся за ролями та фасадами; інші знають, “на чому я стою”. Я залишаюся самим(-ою) собою
у своєму спілкуванні з іншими.                                    
4. Ініціативність. У взаємовідносинах з іншими я скоріше дію, аніж розмірко- вую. Я вступаю у контакт, а не чекаю, коли вступлять у контакт зі мною. Я
спонтанний(-а). Я проявляю ініціативу з різних приводів у відносинах з людьми.                                    
5. Рішучість. Я мобілізуюся в екстрема- льних, нестандартних умовах. Я сміливо приймаю рішення, безстрашно дивлюся небезпеці в очі. Я рішучий(-а), відчай-
душний(-а).                                    
6. Відповідальність. Я самостійно бу- дую плани і вірю, що зможу їх здійсни- ти. Я докладаю багато зусиль задля до- сягнення запланованого, а не сподіваюся на допомогу інших. Переконаний(-а), що успіх є результатом наполегливої праці і мало залежить від випадку або
везіння.                                    
7. Терпіння. Я стійко, без нарікань ви- тримую важкі життєві умови. Я мирюся із життєвими труднощами, сподіваю- чись на краще. Довго та спокійно ви- тримую щось нудне, неприємне, неба-
жане                                    
8. Оптимістичність. Я життєрадісний(- а), сподіваюся на краще. Мене не ляка-
ють несподіванки в майбутньому.                                    
9. Мобільність. Я вміло і швидко дію за різних обставин. Швидко приступаю до виконання завдань задля досягнення
мети. Я легко переключаюсь з однієї справи на іншу                                    

Ключі до опитувальника “Самооцінка життєстійкості”:
Перекладаємо отримані відповіді за 9-бальною шкалою. Підраховуємо кількість балів за кожним пунктом.
Oтримуємо рівні осмисленості та сформованості складових життє- стійкості:
9–18 балів – низький рівень осмисленості та сформованості життє- стійкості;
19–40 балів – середній ступінь вираженості життєстійкості; 41–54 бали – життєстійкість є характерною для Вас рисою;
55–72 бали – у Вас активно проявляється життєстійкість в орієнта- ції на співробітництво, у здатності самостійно знаходити шляхи вирішен- ня проблем.
73–81 бал – ця властивість притаманна Вам повною мірою. Ви го- тові до подолання життєвих труднощів, вирішення проблем, орієнтовані в майбутнє.

ДодатоК 3
Соціально-психологічний тренінг
“Моε життя і Я”
(автор – B. А. Крайчинська)

Соціально-психологічний тренінг “Mоє життя і Я” проводився у 2008–2009 роках, група налічувала на різних етапах 5-7 осіб, усього було проведено 18 занять.
Загальна характеристика тренінгу. Соціально-психологічний тренінг є основою роботи з оптимізації самонастановлень у сферах життє- вих завдань особистості. Mожлива аудиторія учасників – учнівська та студентська молодь чи люди зрілого віку, що звертаються по допомогу в подоланні психологічних проблем, переживають життєві кризи, тобто всі, для кого питання постановки, здійснення, усвідомлення, переосмислення життєвих завдань є актуальними.
Вибір індивідуальної або групової форм роботи чи їх поєднання зумовлені індивідуальними особливостями учасників та їхньою налашто- ваністю, складом групи. Усі засоби оптимізації самонастановлення, що наводяться нижче, можуть з успіхом застосовуватися як в індивідуальній, так і в груповій роботі.
Мета тренінгу полягала в коригуванні самоставлення та самооза- дачування в життєво важливих сферах особистості.
Cтруктура тренінгу. У тренінгу об’єднано 18 тематичних занять: перше присвячене знайомству учасників, ознайомленню їх із цілями тре- нінгу, усвідомленню ними своїх очікувань; друге – діагностиці самостав- лення; третє – ознайомленню з простором власних життєвих завдань; ос- новний цикл занять був спрямований на усвідомлення та пропрацювання самонастановлень в актуальних сферах життєвих завдань; передостаннє заняття – розширенню простору життєвих завдань; останнє – рефлексії учасників щодо перебігу та результатів тренінгу.
Теоретичну основу тренінгу склали методи соціально- психологічної діагностики, психологічної допомоги, екзистенційної, ког- нітивної та кататимно-імагінативної психотерапії.

M’язова релаксація, що застосовується в кататимно-імагінативній психотерапії – символ-драмі, сприяє зменшенню тривожності. Це є важ- ливим для наших цілей – створення можливості зміни суб’єкт-об’єктного самонастановлення, оскільки вибір традиційної, оречевленої моделі “себе у світі” здебільшого відбувається саме задля зменшення напруженості і тривожності.
Повторне переживання травматичних моментів життя також при- зводить до зміни образу “Я”, відбувається збагачення досвіду раніше не- доступними для усвідомлення, осмислення фрагментами минулого. Oсо- бистість стає більш цілісною, зменшується простір, у якому дії людини є для неї незрозумілими, непідвладними; вона все більше панує над своїм життям; відчуття “господаря свого життя” стає більш виразним.
fіксація м’язових напружень, дискомфортних тілесних відчуттів під час уявляння різних сфер життєвих завдань дає можливість виявити проблемні сфери. Інтерпретація напружень учасником, пов’язування їх з іншими ситуаціями та дитячими спогадами сприяє віднайденню джерела проблем.
Емоційне сканування, озвучення власних емоцій психологом допома- гають “розморожуванню” емоційної сфери учасників, створюють атмос- феру справжності, довіри.
Lефлексія власних станів, реакцій, переживань допомагає усвідом- ленню самонастановлень і, за необхідності, їх переоцінці та поступовій трансформації.
0бразна символізація дає змогу побачити ресурсні та проблемні моменти досвіду, простежити їхню динаміку:
⦁    серія мотивів “Я”, “Kвітка”, “Дерево” (на вибір). Пропону- ється намалювати себе у вигляді людини або рослини чи в будь-якому іншому вигляді, уявляючи себе в певній сфері життєвого завдання. Усього пропонується намалювати сім образів у сферах основних життєвих за- вдань плюс необмежену кількість інших за бажанням. Mотив слугує діаг- ностичним цілям та цілям розвитку, оскільки яскраво, наочно демонструє різницю в сприйнятті себе в різних частинах життя і дає можливість щось змінити в малюнку, уявивши, що потрібно намальованому створінню. За бажанням учасники демонструють образи групі, відбувається обмін вра- женнями, почуттями, інтерпретаціями, що дає можливість зауважити не- доступні до того аспекти образу. Протягом циклу занять учасники пере- глядають малюнки, що зазвичай викликає бажання намалювати інший образ, який стосується того ж життєвого завдання. Ця форма роботи є ос- новною в соціально-психологічному тренінгу;
⦁    мотив “Джерело”. Після етапу м’язової релаксації учаснику пропонують уявити джерело. Це традиційний образ, що використовується

в символ-драмі. Використання образу джерела для гармонізації самостав- лення дає можливість емоційно пережити, відчути, доторкнутися до цього джерела нашої енергії, сил, що беруть початок у нас самих;
⦁    мотив “Mісце сили”. У стані релаксації пропонується уявити місце своєї сили, місце, де людина почувається сильною. У нашому випа- дку цей мотив мобілізує, задіює збережені, ресурсні, активні частини “Я”. За будь-якого розвитку образу досліджується можливість контактувати з власними силами;
⦁    мотив “Корабель”. Щоб уявити цей образ, пропонується уяви- ти корабель, що пливе в морі, потім – себе на кораблі. Далі необхідно з’ясувати, в якій ролі бачить себе учасник терапії – у ролі пасажира, капі- тана тощо. Цей мотив дає можливість відчути себе “в житейському морі”, виявити, наскільки активну роль відіграє він в управлінні власним жит- тям. Oбраз корабля є діагностичним, в нашій практиці доволі часто на початку роботи з гармонізації настановлень учасники уявляли себе паса- жиром, а наприкінці – капітаном;
⦁    мотив “Гора” застосовується для з’ясування внутрішніх обста- вин та перешкод у здійсненні завдань та досягненні цілей. Наприклад, на початку занять учасник уявляв гору, до якої неможливо було наблизитися, десь на горизонті, а наприкінці він уже піднімався на вершину цієї гори;
⦁    мотив “Kтіна”. Необхідність такого мотиву може виникнути, коли в бесідах з учасником настійливо повторюються відчуття та образ нездоланної перешкоди, яка може асоціюватися і з іншим символом. За- звичай з розвитком образу з’являються можливості подолання цієї пере- шкоди або порушення її монолітності. Найважливішим є “прожиття” пер- винного відчуття безпорадності;
⦁    мотив “Замок” дає можливість продовжити роботу, розпочату в мотиві “Корабель”, у дещо іншому аспекті, актуалізуючи і розвиваючи відчуття господаря, володаря власного життя;
⦁    мотив “Дім” є продовженням роботи з розвитку почуття “гос- подаря життя” з акцентом на виборі власних рішень, покладанні на власні сили, забезпеченні внутрішнього психологічного простору для найважли- віших життєвих завдань, які символізують кімнати уявного дому.
⦁    мотив “Улюблене ім’я” дає можливість доторкнутися до при- хованих власних рис, що здаються недосяжними. Учаснику пропонують уявити людину, що володіє такими рисами, і якимось чином налагодити взаємодію з нею;
⦁    мотив “Король”. Лінія “Корабель”, “Замок”, “Дім” знаходить продовження в цьому мотиві на більш високому рівні, оскільки тут акцен- тується момент саме індивідуальної, одноосібної відповідальності. Пред- метом відповідальності є не лише вибір сфери, напрямку, але й стратегії,

політики, планування на значні відрізки часу. Важливим є також момент відповідальності за значно більший простір та ширше соціальне оточення; –    мотив “Mиттсвий шлях” дає змогу з’ясувати більшість внут- рішніх обставин “процесуальності” життєвих завдань. Пропонується зве- рнути увагу на розгалуження, перешкоди, ландшафт, погоду, пору року, одяг мандрівника, його взуття, характер дорожнього покриття та їх зміни
протягом розгортання, розвитку образу;
⦁    мотив “Похід у гори” належить до групових мотивів, спрямо- ваних на згуртування групи. Сприяє розкриттю власних можливостей у здійсненні життєвих завдань, аналізу перепон, отриманню підтримки, прийняття групою, взаємообміну досвідом та ресурсами подолання пере- шкод у здійсненні завдань;
⦁    мотив “Подорож у найкра=е місце у світі” створює можли- вість прийняття свого права на найкраще в житті, переживання позитив- них емоцій, усвідомлення, що найкраще в кожного – інакше, що тут не існує стандартів.
Практичною основою роботи стали: методика діагностики само- настановлення; малюнки, що відтворювали та допомагали підтримувати в актуалізованому стані систему життєвих завдань особистості, її розши- рення, зміну бачення себе в окремих сферах; вправи та бесіди:

Методика “Знайомство з власним самонастановленням”
Методика охоплює три шкали, що відповідають трьом функціям, завдяки яким людина здатна відтворюватися у власній свідомості як суб’єкт: 1 – значущість і врахування власних почуттів; 2 – опертя на влас- ні рішення та оцінки; 3 – визнання можливості та готовність впливати на власне життя. Цей варіант методики складається із шести пунктів, побу- дованих за принципом альтернативних полюсів: висловів А характеризує суб’єктне сприйняття об’єкта оцінювання, висловів Б – об’єктне, або на- впаки.
До опитувальника “Настановлення щодо себе” дається коротка вка- зівка: “Оцініть, будь ласка, за допомогою даних висловів, обравши одну з альтернатив, за шкалою від -2 до +2 своє самопочуття в певній сфері жит- тя” (окремо для навчання, роботи, захоплень, дружби, кохання, сім’ї та грошей). Опитувальник дає можливість зафіксувати міру олюднення став- лення до себе (суб’єкт-суб’єктного чи суб’єкт-об’єктного самонастанов- лення):
⦁    А. Я можу бути радісним і сумним, спокійним і піднесеним і т. п., це мої почуття, які я можу відчувати і висловлювати, і які можуть від- різнятися від почуттів інших людей. Б. Це не так, мені здається, що я маю

бути впевненим чи стурбованим, радісним чи сумним тоді, коли нале- жить, як і всі навколо.
⦁    А. Я можу бути більш зосередженим чи розслабленим, розвесе- лити себе чи заспокоїтись і т.п. Б. Від мене в цьому плані нічого не зале- жить.
⦁    А. Я можу почувати себе розумним чи нерозумним, згодним з чимось чи незгодним і т.п., мої почуття важливі для мене і я рахуюся з ними. Б. Mої почуття не мають ніякого значення; якщо потрібно щось зробити, я роблю це, не звертаючи уваги на те, що я відчуваю.
⦁    А. Я можу мати власні цілі і плани, які можуть не збігатися або й повністю відрізнятися від того, що хочуть інші. Б. Це неможливо.
⦁    А. Я можу оцінювати свої можливості, свої досягнення і неудачі, моя власна оцінка багато важить для мене. Б. Для мене більше важить оцінка мене іншими.
⦁    А. Я можу приймати рішення щодо власного життя і здійснювати їх, вирішувати проблеми, що виникають. Б. Я не можу впливати на своє життя.
Ключ до методики: підрахувати суму балів за кожним підрозділом, результат до 12 балів відповідає суб’єкт-суб’єктному настановленню, від
13 до 24 балів – суб’єкт-об’єктному настановленню. Наприкінці слід з’ясувати самопочуття учасника заняття. Потім проводять бесіду, під час якої обговорюють наскільки важко чи легко було відповідати на запитан- ня, чи відповідають отримані результати очікуваним тощо.
Вправа “Вільні сфери життя”. Життєві сфери можна поділити на вільні й детерміновані. Вільні сфери відповідають сферам суб’єктної са- монастановленості особистості. Щоб яскравіше відчути та усвідомити, що саме переживає людина у “вільних” та “невільних” сферах свого життя, можна виконати цікаву вправу. Спочатку треба сісти на стільці “за прави- лами”, як у дитячому садку або початковій школі, та проговорити або за- писати свої відчуття, а потім влаштуватися якнайзручніше, абсолютно розкуто і також зосередитися на своїх відчуттях. Потім необхідно порів- няти свої почуття в першому й другому випадках та згадати, в яких сфе- рах свого життя ми почуваємося вільними, а в яких, можливо, скутими. Mожна позначити за допомогою веселих та сумних смайликів свої “віль- ні” і “невільні” сфери життя, склавши їх список. Часто “невільними” ви- являються дуже важливі для нас сфери нашого життя. Тоді варто замис- литися, якими можуть причини такого самопочування, та поміркувати, за яких умов життя в цих сферах можна було б позначити усміхненим смай- ликом.

Вправа “Прислів’я та приказки”. Ця вправа застосовується для розвитку вміння розрізняти суб’єкт-об’єктні й суб’єкт-суб’єктні настанов- лення. Даються такі інструкції:
⦁    Прочитайте, будь ласка, наведені вислови. Зверніть увагу, що пе- ршу групі складають суб’єктні вислови, а другу – об’єктні.
Суб’єкт-суб’єктні вислови:
Чоловік свосму =астю коваль.
Учись – розумний будеш, працюй – не голодний. Бий сороку й ворона, доб’сшся й до ясна сокола. Kвоя хата – своя воля.
Бідний носить, =о може, а багатий, =о хоче.
Kватай ту, яку сам хочеш, а не ту, яка за тебе йде. Поневолі волос в’яне, коли за нього тягнуть.
Як тут говорить, коли не дають і рота розтулить. Kам поганя, сам запряга і сам у гості їде.
Як хочу, так і строчу. Воля дас силу слабим.
Любиш їздить, люби й саночки возить. Умісш помиляться, умій і виправляться.
Печені голуби не летять до губи: працюй та смакуй. Нікому сама птаха в руки не летить.
eочеш юшки, – лови рибку. Без труда нема плода.
У кого руки працюють, у того рот їсть. eліба лежачого ніде нема.
eто грамоти вміс, менше сіс, більше віс. Tоді Бог дасть, як сам заробиш.
Бог то Бог, та не будь і сам плох.
Богу молись, а до берега гребись, а то сам втонеш. Не земля родить, а руки.
Під лежачий камінь вода не тече.
На вітер надіятись, без мелева буть. Яка робота, така й їжа.
Җо посісш, те й пожнеш.
eто хоче багато знать, той мусить мало спать.
На чужий коровай очей не поривай, а раніш уставай, та свій затівай.

Суб’єкт-об’єктні вислови:
Не по Kеменові шапка.
З чим прийдеш, з тим і підеш. Будь нижче трави, тихше води.
По свосму ліжку простягай і ніжку. Чорним родився, чорним і помреш.
Tе, =о природа дала, милом не замисш.

З лисиною родився, з лисиною і помреш. Яке в пелюшках, таке й капелюшках.
Kудженого й конем не об’їдеш.
Tреба жить, як набіжить: не так, як хочеться, а так, як можеться. Від судьби не втечеш.
Від тяжкої праці скоріше будеш горбатий, ніж багатий. Yилом моря не нагрісш, від тяжкої роботи не розбагатісш. Kому короткий вік, тому не поможе лік.
Дай болю волю, полежи та й умри. Җо буде, те й буде.
Җастя, як трясця: кого схоче, на того й нападе. Җастя, як пташка: де захотіло, там і сіло.
У кого =астя заведеться, у того й півень несеться. У =асливого поміж пальцями в’язне.
У кого =астя, у того й хортуна.
Kому =астя служить, той ніколи не тужить. У кого поганий талан, у того порожній карман. Де мас бути біда, там її не оминеш.
Mіж попами – піп; між дяками – дяк; між вовками – вий по-вовчи, між свинями – хрюкай по-свинячи.
В яке стадо залетів, так і каркай.
Mіж воронами – будь вороною; між солов’ями – співай солов’см. Попав між вовків – вий по-вовчи.
На чисму возі їдеш, того й пісню співай.
eоч опізниться, та від людей не відбиться.

⦁    Зверніть увагу на почуття, які у Вас викликають ці вислови, на те, згодні чи не згодні ви з ними.
⦁    Визначте, які з наведених висловів, належать до суб’єкт- суб’єктних, а які – до суб’єкт-об’єктних: 1) Проси – дадуть, стукай – від- чинять. 2) Від трудів праведних не наживеш палат камінних. 3) Хто дбає, той і має. 4) Гроші йдуть до багатого, а злидні – до бідного. 5) Яка земля, такий і врожай. 6) Хто питає, той не блукає. (1, 3, 6 – суб’єкт-суб’єктні; 2,
4, 5 – суб’єкт-об’єктні).

Вправа “З чого складасться мос життя”. Може виконуватись у формі малюнка, розповіді або складання списку з поясненнями. Важливо надати (як на спортивних змаганнях) можливість “декількох підходів”, декількох спроб – можливість декілька разів доповнити складові свого життя – у кінці заняття, удома, на наступному занятті, після озвучення складових життя іншими учасниками.
Вступна бесіда присвячується, окрім знайомства з учасниками групи, з’ясуванню очікувань, побажань, побоювань та страхів; ознайом-

ленню з метою тренінгу; вимогам “екологічності”; правилам групи; уяв- ленням про життєві завдання.
Бесіда “Як пройшов тиждень” дає змогу пригадати психологічний матеріал попереднього заняття, озвучити актуальний стан учасників гру- пи, з’ясувати актуальні переживання, важливі на даний момент теми ро- боти. Займає приблизно третю-четверту частину кожного заняття.
Бесіда “Декларація прав особистості”, “Декларація самооцінки”. Саме лише ознайомлення з правами, що визнані особистими, та усвідом- лення того, що людина може мати не тільки обов’язки, а й права, часто стають поворотним моментом для зміни поглядів на себе і на людину як таку.
Бесіда “Улюблені ігри, іграшки” дає змогу доторкнутися до “сво- го”, опинитися в центрі уваги, визнати важливість “неважливого”, при- внести в простір життєвих питань елемент гри, несерйозності, творчості, а отже, вийти за межі обов’язковості та утилітарності.
Бесіда “Җо я люблю” є продовженням лінії “Улюблене ім’я”, “Улюблені ігри, іграшки” і створює можливість для подальшого розши- рення кола сфер самоздійснення.
Бесіда “Җо мене цікавить” дає можливість розгорнути простір для тих потенційних власних життєвих завдань, що, можливо, були проігно- ровані.
Бесіда “Mої мрії”. У цій бесіді опрацьовується часовий локус май- бутнього в дуже м’якій формі, адже мрії, на перший погляд, ні до чого не зобов’язують і, як правило, не викликають почуття страху перед невизна- ченим майбутнім. Важливо звернути увагу на те, про що мріялося колись і про що ми мріємо тепер, і на ті мрії, що здаються нездійсненними, з’ясувати причини їх нездійсненності.
Бесіда “Җо у мене с, за що я вдячний” слугує опрацюванню мину- лого досвіду, прийняттю реальності, окресленню наявних ресурсів, виро- бленню позитивного погляду на власне життя, розвитку почуття “багатої”, не обділеної дарами життя людини.
Бесіда “Җо я хочу здійснити”. У цій бесіді опрацьовується часо- вий локус майбутнього в більш прямій і жорсткій формі, аніж у бесіді про мрії; її проводять наприкінці циклу занять.
Апробація тренінгу. У нашій роботі брали участь студенти вишів та науковці гуманітарних і природничих спеціальностей. Усього було проведено дві тренінгові групи: за участю 8 осіб (пілотна група) та 7 осіб (основна група). Пілотажні тренінгові заняття проводилися зі студентами ІІІ курсу факультету соціології та психології Київського національного університету імені Tараса Шевченка. У заняттях основної групи брали участь співробітники Інституту зоології НАН України та Національного

музею історії України. Учасникам пропонувалося написати розповідь “Mої життєві завдання” та зробити малюнок на ту ж тему, назвати про- блемні сфери. Часові рамки тренінгової роботи: заняття по 1,5 години раз на тиждень протягом місяця та заняття по 3 години раз на тиждень протя- гом 4 місяців.
Ефективність тренінгу було проаналізовано за об’єктивними по- казниками, інформаційною насиченістю та суб’єктивними рефлексивними оцінками учасників. Об’єктивні дані засвідчили якісні зміни в малюнках, що відповідають основним сферам життєвих завдань, та кількісні зміни у сформульованості життєвих завдань, у ступені сформованості життєвого завдання, у динаміці суб’єктності самонастановлення в цих сферах до і після тренінгу в бік збільшення. Загалом ефект тренінгу спостерігався на 14 з 23 проаналізованих параметрів. Інформативність тренінгу оцінювала- ся його учасниками за 3-бальною шкалою, також давалася оцінка можли- вості використання отриманої інформації в подальшому житті. Суб’єктивна оцінка тренінгу включала загальну оцінку, набуття нового досвіду та зміни в житті, що їх учасники пов’язували з участю в тренінгу.
Отже, розроблений та апробований соціально-психологічний тре- нінг “Mоє життя і Я” реалізує модель оптимізації соціально- психологічних самонастановлень особистості у сферах її життєвих за- вдань, що ґрунтується на діагностиці та усвідомленні самонастановлень, актуалізації самоозадачування та осмисленні власних життєвих завдань, пропрацюванні трискладової структури атитюда та забезпеченні взаємодії з власним минулим, теперішнім і майбутнім як процесної основи розгор- тання життєвого завдання. При цьому оптимальним вважається ставлення до себе як до повноправного суб’єкта в найбільш важливих сферах життє- вих завдань.

Наукове видання

ЯК БУДУВАТИ ВЛАCНЕ МАЙБУТНЄ:
ЖИТТЄВІ ЗАВДАННЯ ОCОБИCТОCТІ

M он о гр а ф і я
За науковою редакцією
Tетяни Mихайлівни Tитаренко

Літературне редагування T. А. Кузьменко

В оформлені обкладинки використано картину
В. В. Кандінського “Січна лінія”

Адреса Інституту: 04070, м. Київ, вул. Андріївська, 15

Підписано до друку 15.11.2012 р. Формат 60х84 1/16.
Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 26,0.
Замовлення №    Наклад 300 прим.
Поліграфічно-видавничий центр TOВ “Імекс-ЛTД”
Свідоцтво про реєстрацію серія ДК № 195 від 21.09.2000 р.
25006, м. Кіровоград, вул. Декабристів, 29.
Tел./факс (0522) 22-79-30, 32-17-05
E-mail: