Кожна машина, яка поверталася після виконання задачі, перед виїздом із 30-кілометрової зони повинна була пройти санітарну обробку. Мийку техніки проводили підрозділи хімзахисту. Військовослужбовці, призвані із запасу, були одягнені в захисні комбінезони ОЗК і протигази чи респіратори. Вони збивали радіоактивний пил потужними струменями води, щось схоже на сучасні автомийки.
Після цього машина проходила дозиметричний контроль на КПП. Якщо фон перевищував допустимий, авто проходило повторну обробку. Коли й це не допомагало, транспорт відправлявся на «могильник» біля КПП.
Наша машина, яка багато років відстояла на складі НЗ, періодично ламалася. Мій водій брав рентгенметр і йшов на ту стоянку, щоб зняти якусь необхідну деталь.
Якось Коля проходив повз стаціонарний дозиметр, розрахований для контролю машин, і той спрацював на нього! Ми з цим солдатом швидко поїхали в бригаду, яка знаходилася в кілометрі від КПП і я передав його зампотилу. Бійця швидко відмили і переодягнули в чистий одяг.
Микола, як і я, хотів усе побачити. Один раз я звозив його «на екскурсію» до центрального входу ЧАЕС. Бажав він також побачити Прип’ять, але я його не взяв.
Я хоч і писав, що на ЧАЕС ми їздили на БРДМ, але тепер пригадую, що солдати-водії нас все-таки очікували у вагончику в Копачах, а це 4 км. від реактора! Зараз це село стерте з лиця землі і засипане поверху шаром нового ґрунту.
Два чи три рази ми з кількома офіцерами, прапорщиками і бажаючими солдатами їздили в баню на другий блок Чорнобильської АЕС. З центрального входу повертали наліво і йшли довгим коридором-тунелем. Потім підіймалися поверхом вище. Там був зал для помивки персоналу, розрахований на кілька сотень людей одночасно! На виході із душевих стояли дозиметри по силуету людини. Вони мали вказувати, яка частина тіла залишалася забрудненою. Зі зрозумілих причин дозиметри були відключені. На електростанції видавали нову білизну і одяг. Для цього ми туди і їздили.
Якщо випадав вихідний день, ми з моїм Сюкалом їздили в Іванків, де була хоч якась цивілізація. Відпочивали на річці Тетерів. Обідати пізніше їздили в Чорнобиль у генеральську столову.
Коля почав мене тормошити: «Шеф, уже всі офіцери і прапорщики з’їздили на вихідні додому, дехто вже по два рази. Тільки ви не їздили!» Коля спілкувався зі своїми колегами-водіями і знав більше мене, що відбувається на нашій базі.
Ми спланували поїздку на наступний наш вихідний. Я домовився з інспектором у якого був вихідний після мене, щоб підстрахував, якщо не встигну приїхати.
Ночували ми на посту, і рано-вранці вирушили в дорогу на Шостку. Переправилися через наведений понтонерами міст через ріку Прип’ять, доїхали до Дніпра і заїхали на паромну переправу. Перший паром відправлявся десь о 6-й ранку. Крім нас і машини на борту ще був легковик і з десяток людей. Паром біля години плив по живописному Дніпру, описуючи граціозні дуги поміж його островами та рукавами. Дніпро у верхів’ї, з його островами, зарічками та заплавами, зовсім не такий, як біля Києва! Він по-своєму чарівний! Пліт пришвартувався на Чернігівщині. Ми добралися до Чернігова, а далі знайомою дорогою до Шостки. Десь в обід я вже був дома.
Наступного дня я заїхав у нашу військову частину, яка розташовувалася на Прорізній. Зустрівся зі своїм командиром і товаришами по службі. Мені заправили автомобіль і ми вирушили у зворотний путь.
На півдорозі потужність машини помітно впала, і ми ледве встигли на останній паром. Коли добралися до зони, була пізня ніч. Машина їхала досить повільно, і водій почав клювати носом. Я пересів за кермо, і через годину ми вже були на посту, на якому мали чергувати наступного дня.
Коли ми повернулися на базу, нас по черзі викликав замполіт і почав допитувати де ми були. А де ми були? – в Іванкові! Коля взагалі включив дурника, і на запитання чи були ми в Шостці відповів: «Який Шостак? Не знаю я ніякого Шостака!»
Виявилося, що минулого дня біля розрушеного 4-го енергоблока утворився затор із машин, і мене шукали, щоб його розрулити. А оскільки не знайшли, командир відправив туди свого заступника по політчастині. Замполіт же жодного разу не був у зоні. Він не їздив ні на перевірку постів, ні в баню, ні навіть в генеральську їдальню, куди я запрошував усіх офіцерів. Доля, як завжди, поступила справедливо. Командир тільки посміхнувся. Мабуть сам був задоволений розвитком подій.
Служба в зоні продовжувалася.
5 липня 1986 року для нашої заміни приїхала нова група офіцерів і прапорщиків. Солдатів обіцяли замінити через декілька днів.
7 липня я попрощався з Миколою. Він був дуже засмучений. Я вийшов на дорогу. Усі машини, які йшли із Чорнобильської зони були попутними.
PS. Я зробив фотографії, які ви бачите, і відправив їх Миколі поштою на в/ч в Білій Церкві, де він служив. Більше ми не спілкувалися.
У 2005 році я вирішив розшукати цю людину, з якою ми були пліч-о-пліч півтора місяці, ні на день не розстаючись. На листи в архіви і Міністерство з надзвичайних ситуацій відповідей не було. Я написав в Кабмін. З КМУ повідомили, що звернення переслали на розгляд в МНС.
Якось мені зателефонував полковник МНС: «Я бачу, як ви наполегливо розшукуєте свого товариша. Хоча ми не маємо права надавати таку інформацію, я в базі МНС Миколу Сюкала не знайшов. Зате знайшов дитину, яка отримує виплати по втраті годувальника. Її звати Сюкало Наталя Миколаївна і проживає вона в Миколаєві».
Я зв’язався з Виконкомом Миколаївської міськради, і на моє прохання мені дали телефон Наталі. Вона дійсно була донькою Миколи. А її батько помер від захворювання, отриманого під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Наші фотографії у неї були.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
35-ій річниці аварії на ЧАЕС присвячується. Володимир Півторак про те, як військові "розгрібали" наслідки Чорнобильської аварії
Світ:
Кожна машина, яка поверталася після виконання задачі, перед виїздом із 30-кілометрової зони повинна була пройти санітарну обробку. Мийку техніки проводили підрозділи хімзахисту. Військовослужбовці, призвані із запасу, були одягнені в захисні комбінезони ОЗК і протигази чи респіратори. Вони збивали радіоактивний пил потужними струменями води, щось схоже на сучасні автомийки.
21042603.jpg
Після цього машина проходила дозиметричний контроль на КПП. Якщо фон перевищував допустимий, авто проходило повторну обробку. Коли й це не допомагало, транспорт відправлявся на «могильник» біля КПП.
Наша машина, яка багато років відстояла на складі НЗ, періодично ламалася. Мій водій брав рентгенметр і йшов на ту стоянку, щоб зняти якусь необхідну деталь.
Якось Коля проходив повз стаціонарний дозиметр, розрахований для контролю машин, і той спрацював на нього! Ми з цим солдатом швидко поїхали в бригаду, яка знаходилася в кілометрі від КПП і я передав його зампотилу. Бійця швидко відмили і переодягнули в чистий одяг.
Микола, як і я, хотів усе побачити. Один раз я звозив його «на екскурсію» до центрального входу ЧАЕС. Бажав він також побачити Прип’ять, але я його не взяв.
Я хоч і писав, що на ЧАЕС ми їздили на БРДМ, але тепер пригадую, що солдати-водії нас все-таки очікували у вагончику в Копачах, а це 4 км. від реактора! Зараз це село стерте з лиця землі і засипане поверху шаром нового ґрунту.
Два чи три рази ми з кількома офіцерами, прапорщиками і бажаючими солдатами їздили в баню на другий блок Чорнобильської АЕС. З центрального входу повертали наліво і йшли довгим коридором-тунелем. Потім підіймалися поверхом вище. Там був зал для помивки персоналу, розрахований на кілька сотень людей одночасно! На виході із душевих стояли дозиметри по силуету людини. Вони мали вказувати, яка частина тіла залишалася забрудненою. Зі зрозумілих причин дозиметри були відключені. На електростанції видавали нову білизну і одяг. Для цього ми туди і їздили.
Якщо випадав вихідний день, ми з моїм Сюкалом їздили в Іванків, де була хоч якась цивілізація. Відпочивали на річці Тетерів. Обідати пізніше їздили в Чорнобиль у генеральську столову.
Коля почав мене тормошити: «Шеф, уже всі офіцери і прапорщики з’їздили на вихідні додому, дехто вже по два рази. Тільки ви не їздили!» Коля спілкувався зі своїми колегами-водіями і знав більше мене, що відбувається на нашій базі.
Ми спланували поїздку на наступний наш вихідний. Я домовився з інспектором у якого був вихідний після мене, щоб підстрахував, якщо не встигну приїхати.
Ночували ми на посту, і рано-вранці вирушили в дорогу на Шостку. Переправилися через наведений понтонерами міст через ріку Прип’ять, доїхали до Дніпра і заїхали на паромну переправу. Перший паром відправлявся десь о 6-й ранку. Крім нас і машини на борту ще був легковик і з десяток людей. Паром біля години плив по живописному Дніпру, описуючи граціозні дуги поміж його островами та рукавами. Дніпро у верхів’ї, з його островами, зарічками та заплавами, зовсім не такий, як біля Києва! Він по-своєму чарівний! Пліт пришвартувався на Чернігівщині. Ми добралися до Чернігова, а далі знайомою дорогою до Шостки. Десь в обід я вже був дома.
Наступного дня я заїхав у нашу військову частину, яка розташовувалася на Прорізній. Зустрівся зі своїм командиром і товаришами по службі. Мені заправили автомобіль і ми вирушили у зворотний путь.
На півдорозі потужність машини помітно впала, і ми ледве встигли на останній паром. Коли добралися до зони, була пізня ніч. Машина їхала досить повільно, і водій почав клювати носом. Я пересів за кермо, і через годину ми вже були на посту, на якому мали чергувати наступного дня.
Коли ми повернулися на базу, нас по черзі викликав замполіт і почав допитувати де ми були. А де ми були? – в Іванкові! Коля взагалі включив дурника, і на запитання чи були ми в Шостці відповів: «Який Шостак? Не знаю я ніякого Шостака!»
Виявилося, що минулого дня біля розрушеного 4-го енергоблока утворився затор із машин, і мене шукали, щоб його розрулити. А оскільки не знайшли, командир відправив туди свого заступника по політчастині. Замполіт же жодного разу не був у зоні. Він не їздив ні на перевірку постів, ні в баню, ні навіть в генеральську їдальню, куди я запрошував усіх офіцерів. Доля, як завжди, поступила справедливо. Командир тільки посміхнувся. Мабуть сам був задоволений розвитком подій.
Служба в зоні продовжувалася.
5 липня 1986 року для нашої заміни приїхала нова група офіцерів і прапорщиків. Солдатів обіцяли замінити через декілька днів.
7 липня я попрощався з Миколою. Він був дуже засмучений. Я вийшов на дорогу. Усі машини, які йшли із Чорнобильської зони були попутними.
PS. Я зробив фотографії, які ви бачите, і відправив їх Миколі поштою на в/ч в Білій Церкві, де він служив. Більше ми не спілкувалися.
У 2005 році я вирішив розшукати цю людину, з якою ми були пліч-о-пліч півтора місяці, ні на день не розстаючись. На листи в архіви і Міністерство з надзвичайних ситуацій відповідей не було. Я написав в Кабмін. З КМУ повідомили, що звернення переслали на розгляд в МНС.
Якось мені зателефонував полковник МНС: «Я бачу, як ви наполегливо розшукуєте свого товариша. Хоча ми не маємо права надавати таку інформацію, я в базі МНС Миколу Сюкала не знайшов. Зате знайшов дитину, яка отримує виплати по втраті годувальника. Її звати Сюкало Наталя Миколаївна і проживає вона в Миколаєві».
Я зв’язався з Виконкомом Миколаївської міськради, і на моє прохання мені дали телефон Наталі. Вона дійсно була донькою Миколи. А її батько помер від захворювання, отриманого під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Наші фотографії у неї були.
Пишу і плачу!
Спочивай із Богом, друже!
Джерело
Згадати про те, що сталося 26 квітня 1986 року і як Чорнобильська катастрофа вплинула на людей.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта