Два народи. Схожі долі

Сибір згадую майже кожен день!

Моя юність і молодість пройшли там... Страшно згадувати, можна тільки питати. За що дітей везли? Навіть по дорозі репресовані жінки народжували. За що нашу сім'ю спіткала така доля? За те, що батько добре працював? Він до революції служив в Петербурзі зв'язківцем, з'єднував Леніна зі Сталіним. Але і це його не врятувало. Він отримав п'ять років заслання. Вивезли всю нашу родину. Нас відразу з батьком розділили, його везли в останньому вагоні, а потім десь відчепили і відвезли в інші північні краї. Його сестра-інвалід по дорозі померла. А нас, трьох дочок і маму, довезли. У чекістів був план по вивезенню з кожної області. Вчителів, службовців, найосвіченіших вивозили у Сибір. Деяких навіть ловили на вулиці. Це був наказ з Кремля.

Юлія серед учасників церковного хору навесні 1941 року. Перша дівчинка праворуч в першому ряду

До нас приїхало четверо військових, вони дали наказ швидко збиратися і нічого з собою не дозволили забрати. Лише один з військових конвоїрів дозволив нам все-таки взяти теплі речі, навіть підказав що брати. З нами було багато українців, фінів, німців, були якути з півдня Якутії. Відразу, як привезли, нічого не дозволяли. Ми тільки ловили рибу за планом, а собі хіба що дозволяли брати маленьку рибинку. Потім, через два роки, литовці вже мали артіль і стало легше.

Нас вивезли 14 червня 1941 року і тільки в Орші ми почули, що почалася війна. 

Спочатку нас привезли в Алтайський край, а потім повезли до Якутії. З батьком ми побачилися лише в 1956 році, він приїхав до нас в Якутськ. Нас з мамою у засланні було три сестри. Старша сестра дуже добре рибалила і їй вдавалося нас годувати. Вона їздила на собаках, ловила рибу, важко працювала. А після заслання повернулася в Литву, зараз їй 95 років, вона приїжджала в березні на мій ювілей, коли мені було 90 років. 

Єдине фото сестер разом. Зліва направо: Фелісія, Юлія, Зінаїда. 1929 рік

Там, далеко від рідної землі, ми мріяли, щоб повернутися на Батьківщину, а надії майже не було. Все це відбилося на наших долях. Коли прийшла радянська влада, всіх міністрів Литви розстріляли як небезпечних для окупаційної влади. Мене вивезли з Литви в 14 років, реабілітації домоглися лише в 1956 році, а повернулася тільки через 19 років заслання у 1960 році. Є в документі про реабілітацію тільки коротких два слова – «незаконно вивезені», і ні слова – за що. І ніякої компенсації або вибачень.

Зліва направо: сестра Зінаїда, подруга Дануте та Юлія, ~ 1950 р. Якутськ

У Якутську, коли я вже там вчилася, ми збиралися і співали гімн Литви. Це було і 16 лютого, в День нашої Незалежності. Викликали чоловіка в НКВД і питають: «Що ви там співали і чому збиралися?». Чоловік відповів, що день народження дружини, вони зрозуміли все, але тільки сказали, що у Юлі день народження не в лютому і відпустили.

Мій чоловік Річард написав спогади. Він був вихідцем з литовсько-польських дворян. Ми там, в Якутську, з ним освідчились литовською. Там вінчав нас ксьондз, з наших литовців, там і скромне весілля організували. Мій чоловік теж з репресованих, спочатку був з нами в одному місці, а коли його мати померла в першу зиму, його забрали як неповнолітнього в табір. А потім ми знову зустрілися. Уже назавжди...

З чоловіком Річардом, в очікуванні народження дочки Ріти, 1959 р. Якутськ.

Наша дочка Ріта народилася в Якутську. Я з нею повернулася у Литву, коли їй було 7 місяців. Так що їй не дісталося наших північних холодів і поневірянь. Але генетична пам'ять покликала її в Товариство депортованих до моря Лаптєвих «Лаптівці», і щороку збираються її діти і вже онуки біля меморіальної Юрти і поминають тих, кого вже немає, тих, хто став жертвами репресій.

Повернувшись на Батьківщину, ми зрозуміли, як вона нам дорога. Навіть ті перші 20 квадратних метрів для нас були великою розкішшю. Тут мені не дозволили викладати і я перейшла працювати в бухгалтерію. Чоловік працював електриком на ділянці залізниці, а у вільний час майстрував, робив світильники для костьолів, а потім почав творити дерев'яні скульптури святих. Він почав писати спогади, коли вже вийшов на пенсію, не міг, щоб пережите і побачене на Півночі пішло в небуття.

Багато спогадів, навіть не вкласти в найбільшу книгу. Зараз дуже важко згадувати, як в юртах примерзали волосся, не мали в чому готувати... Нари в два поверхи, по 30 чоловік в юрті, виходиш весь у сажі...

Ми тоді сліпо вірили, що скоро повернемося в Литву, ми вірили, що зустрінемо батьків і чоловіків, а потім побачили, що все було брехня. Я зараз прошу і благаю Бога і людей, щоб це не повторилося НІКОЛИ І НІ ДЛЯ КОГО. Я вірю і сподіваюся, що вже нічого не змінить життя моїх онуків і правнуків, я живу надією і вірою. І нехай про те, що було, наші нащадки дізнаються тільки в музеях і в День пам'яті. В цьому році в литовському народному музеї побуту в Рушкемінікісе, біля юрти, колишні вислані з берегів моря Лаптєвих відзначали День Скорботи і Надії. Це було в день 76-ї річниці масових депортацій з Литви. І навіть стільки років не може витерти з моєї пам'яті ту несправедливість і насильство, що прийшли на нашу рідну землю. Адже поки жива пам'ять, ніхто не допустить повторень цих насильств.

Сьогодні я бачу, як мужньо українці захищають свою незалежність. Я розумію – вони не допустять того, що пережили їхні діди і прадіди.

  Петро Олар, Вільнюс