Філософія Івана Ільїна: Бог, Добро, Зло

Пізнаючи ідеї, закладені в предметах навколишнього світу, людина тим самим пізнає Бога як творця світу і ідей, пізнає Космос. Ця місія філософського знання частково збігається з релігією. Але релігія дає подібне знання в чуттєвих образах, а філософія – в абстрактних поняттях. Віра і знання в концепції Ільїна тісно злиті. Знання спирається на віру, а віра повинна вбирати в себе і знання. При такому трактуванні Бог, Божественна сила – це закони, що існують об'єктивно, що стоять над людиною. Навіть якщо він пізнає їх, то підкоряється їм як необхідності, як долі. Не в його владі їх скасувати або не рахуватися з ними. Однак якщо людина, пізнавши об'єктивну необхідність, підпорядковує їй своє життя, вона стає справжнім суб'єктом духовної культури, спілкується з «божественною стихією світу», пізнає всю його велич. Життя в гармонії з предметним світом, з іншими людьми відкриває для людини шлях до щастя, на радість і порозуміння. Використовуючи релігійну термінологію, Ільїн пише, що при цьому людська пристрасть починає сяяти пронизавшими її божественними променями і сама людина стає часткою божественного вогню

У роботах Ільїна значне місце займають етичні погляди. Саме трактування Бога в концепції Ільїна має насамперед етичний сенс. Бог – втілення істини, краси і добра. Пізнаючи предметний світ, людина не тільки знайомиться з його устроєм, але одночасно стає морально багатою, починає краще ставитися до людей, вчиться бачити красу і велич навіть в повсякденному житті.

Однак місія людини в цьому світі – не сліпо і пасивно пристосовуватися до нього, мотивуючи свою бездіяльність і терпіння об'єктивною необхідністю, а активно діяти і боротися зі злом. Велике значення мала робота Ільїна «Про опір злу силою».

Зовнішній стан людського тіла, ніякий зовнішній вчинок людини не можуть розглядатися як зло чи добро самі по собі, взяті окремо від людського душевно-духовного світу, який є «справжнім місцезнаходженням добра і зла»:

• Зло є, перш за все, душевна схильність людини, притаманна кожному з нас; як деяке палке тяжіння, що живе в нас, і завжди прагне до розширення своєї влади аж до повного захоплення. Зло є протидуховною ворожнечею. Однак «ворожнеча до зла не є зло».
• Добро не є зовнішнім обрядом доброти, воно обов'язково повинно включати в себе одухотворення і любов. Людина духовна тоді, коли звернена до об'єктивної досконалості. Добро і зло визначаються через наявність або відсутність в них любові і натхнення. Причому, справжнє добро повинно поєднувати в собі обидві ознаки. Так любов, позбавлена натхненності, сліпа, своєкорислива, схильна до опошлення.

Ільїн піддав гострій критиці вчення Л. М. Толстого про непротивлення злу насильством. Згідно Толстому, доля іншої людини знаходиться в руках Бога, а насильство розглядається їм як спроба втручання в долю. Ільїн вважає, що не кожен вчинок людини можна пов'язувати з Богом. Людина завжди сама відповідає за свої дії, у неї завжди є можливість вибору між добром і злом, і людську непорядність не можна пояснювати посиланнями на об'єктивну необхідність, на долю або тим більше на Бога.

Ільїн вважає, що не всяке застосування сили у відносинах між людьми слід розглядати як насильство. Насильство – це примус, що виходить із злої волі або спрямований на зло. Людина може свідомо прагнути до добра, не стати жертвою непоправної помилки або поганої пристрасті. Щоб цього не сталося, необхідно шукати духовні сили для боротьби зі злом.

Але якщо це не допомагає, людина повинна вдатися до психічного або фізичного попередження зла, включаючи і примус. Ільїн вважав, що справедливо відштовхнути від краю прірви розсіяного подорожнього, вирвати флакон з отрутою з рук роздратованого самогубця, в потрібний момент вдарити по руці політичного вбивцю, який цілиться в свою жертву, вчасно збити з ніг палія, вигнати з церкви безсоромних плюндрувачів святинь. При цьому людина, що здійснює насильство, сама повинна не піддаватися злу, не ставати катом, холоднокровним вбивцею, озлобленим месником. Для цього важливо використовувати методи насильства не тоді, коли воно можливе, а тільки тоді, коли всі інші засоби вже вичерпані і немає іншої альтернативи. Теза про те, що мета виправдовує засоби, на думку Ільїна, є хибною. Фізичний примус – це шлях справедливий по відношенню до зла, але від цього воно не перетворюється в добро.

Для того, щоб завжди діяти в рамках добра, моральної міри, людина, що здійснює насильство над іншими, повинна бути взірцем справедливості, відноситися до кращих людей. Людина повинна пам'ятати, що шлях насильства над іншими, хоча і необхідний, але загрожує перегинами і небезпечний в духовному відношенні.

Тому політики і чиновники, у яких вчинення насильства – обов'язок, – дуже нещасні люди. Їх дії часто викликають внутрішні духовні муки, великі моральні страждання. Але це необхідність. Ільїн вважає, що в політиці і в суспільстві в цілому «брудну роботу» можна робити тільки «чистими руками».

Алегоричним чином державного примусу, боротьби зі злочинністю виступає воїн, а чином совісті – монах. Тому в системі управління необхідний союз держави і релігії.