Сучасна фінансова система та перспективи людства

Останні п’ятсот років (доба переходу до сучасного капіталізму) фінансова система виконує вельми важливу функцію, а саме через кредитування бере на себе ризики виробника. Ці ризики виробника почали зростати через те, що називається цивілізаційним прогресом за ті самі останні п'ятсот років. Прогрес природнім чином супроводжувався що далі, то чіткішим розподілом праці.

Пояснимо це на зовсім простому і, думаю, зрозумілому усім прикладі. Уявімо собі такого собі майстра, який робив вози. Він такий був один на кілька поселень й усі знали, що він добре робить вози, тому він мав наперед замовлення, бо всі знали, коли й кому він той віз зробить. При цьому він той віз робив сам зі своїми помічниками (як правило це були його брати, сини та сини братів – одна велика родина виробляла вози) від початку до кінця. Сам виробляв і спиці для коліс, і колеса, і осі возів, бо мав на дворі свою кузню, де працював один із синів.

Йшов час, родина майстра розросталася. Старший син, який робив колеса, якось поїхав у досить далеке поселення й домовився з іншим виробником возів, у якого загинув син, який виробляв колеса, про постачання коліс і йому. При цьому він побачив, що спиць, які у нього виробляються для нового замовника, вже не вистачатиме, тому домовився в іншому далекому поселенні з виробником спиць, що буде їх купувати у нього. Все нібито йшло нормально.

Минуло ще кільканадцять років. Старий майстер, що робив вози для навколишніх поселень, помер. Сини вирішили взагалі розділити виробництво. Один почав тільки збирати готові вози, другий тільки виробляти колеса, третій робити осі для возів, четвертий заготовляти та виробляти дерев’яні бруси, з яких власне й збирається віз.

І ось у найбільшому поселенні такий собі дядько, що постачав для усіх сіль, запропонував влаштувати ярмарок, на який запросив виробників спиць для возів із близьких та далеких околиць. Майстри спиць, почувши про це, заходилися швидко їх виробляти, але вже на самому ярмарку раптом з’ясувалося, що далеко не всі змогли продати свої спиці, а дехто взагалі майже нічого не продав, а платити людям, які надали їм дерево для спиць, треба. Так виникла перша криза ще навіть не капіталізму (його ще не було), а криза виробництва, яке влаштовано за принципом розподілу праці.

А через кілька років на одному із ярмарків у цьому поселенні для абсолютної більшості виробників спиць та коліс взагалі сталася катастрофа. Бо раптом один заїзний купець привіз кілька возів небачених до того металевих коліс для возів, які залюбки виробники возів й розкупили.

А ще через кільканадцять років один із розбагатілих виробників возів взагалі створив фабрику, де ті вози вироблялися великою кількістю працівників, кожен із яких робив одну якусь операцію на заздалегідь куплених та привезених складових частинах.

Але оскільки таких спритних розбагатілих виробників возів, що створили свої фабрики по виробництву возів, було вже кільканадцять, то жодної гарантії, що вироблені ними вози будуть розкуплені, вже не було.

Так вмирала патріархальна, докапіталістична система виробництва. Ризики виробників почали брати на себе банки, які видавали позики виробникам возів. При цьому банкрутство якогось одного виробника возів, який не міг повернути банку позику, банк компенсував відсотками за позику, які йому сплачували більш спритні та вправні виробники возів.

Але настав час, коли вже й банки не могли компенсувати ризики перевиробництва та банкрутства підприємців.

Єдиний спосіб, який може врятувати банківську систему та компенсувати ризики – емісія грошей.

Тепер розглянемо докладніше, як це все відбувалося останні сто років у часи розвиненого капіталізму. Все, що відбувалося у світовій фінансовій системі останні сто років, – спроби легалізувати ту саму емісію грошей.

Перша така спроба – створення у 1913 році Федеральної резервної системи (ФРС) США, яка почала рефінансувати банківську систему.

Друга відбулася 1944 року – розширення «повноважень долара» й створення інституцій, які обмежують спроби завадити банкам отримувати емісійні гроші й відповідно захоплювати нові території. Так виникли Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та GATT – Генеральна домовленість з тарифів та торгівлі, яка зараз зветься ВТО (Всесвітня торгова організація). З одночасним перетворенням ФРС із національного регулятора у міжнародний.

Далі, у сімдесяті роки, США відмовилися від золотого стандарту долара.

Наступний крок – запровадження у 1981 році «рейганоміки» – початок емісійного стимулювання ПОПИТУ (до того як правило кредитували ВИРОБНИКА, а не СПОЖИВАЧА). Причому з фінансової точки зору важливою тут є саме ЕМІСІЯ, а ПОПИТ тут виконує тільки технічну функцію, бо замикає ланцюжок фінансового потоку.

Далі у двохтисячні роки – розширення активів вже на суто віртуальній основі, коли так звані іпотечні кредити видавалися тим, у кого капіталів не було й не могло бути.

Й, нарешті, 2008-2014 роки, емісія відбувалася виключно за рахунок суто грошового чинника – зменшення позикового мультиплікатора. На початку кредитного буму позиковий мультиплікатор рівнявся сімнадцяти. З 2008 по 2014 рік він зменшився до чотирьох. Відповідно у США у чотири рази збільшилася готівкова кількість грошей – із восьмисот мільярдів доларів до трьох трильйонів трьохсот мільярдів доларів. Тобто було за ці роки надруковано два з половиною трильйони доларів.

Далі зменшувати кредитний мультиплікатор неможливо, бо почнеться криза неплатежів, як це було у СРСР у кінці вісімдесятих років минулого сторіччя.

Таким чином уперше за останні сто років зупинилася емісійна машина. Це означає, що у світі зупинився інвестиційний процес. Грошей БАГАТО, а вкласти їх із прибутком НЕМОЖЛИВО.

Це означає, що починається радикальна зміна економічної моделі.

Як мінялися моделі раніше.

Класична модель капіталізму дев’ятнадцятого сторіччя – позитивний баланс між витратами та доходами, тобто наявність прибутку як різниці між доходами та витратами. Далі ситуація поступово змінювалася.

Зараз у великої компанії поточні доходи можуть бути меншими ніж поточні витрати, але за рахунок збільшення так званої «капіталізації», тобто вартості її активів (акцій) на біржовому ринку вона формує свій, насправді частково віртуальний «прибуток», який витрачає цілком реально. Але все це відбувається виключно на тлі емісії. Як тільки емісія припиняється, а реально вона вже припинилася, починаються проблеми.

Опосередковані ознаки таких проблем ми вже бачимо – зменшуються ціни на сировину, зменшуються ціни на нерухомість.

Ці процеси тільки починаються, оскільки емісія зупинилася у 2014 році. Тобто наближається ситуація, коли змінюватиметься все.

Чому?

Тому що за наявності надлишкового попиту, стимульованого нібито «дешевим» кредитом, людина купує те, що їй власне не дуже, або зовсім не потрібно – міняє «айфони» раз на рік, міняє комплекти одягу кожен рік, міняє автомобілі раз на три-чотири роки… 

Між іншим зауважимо, що існують дві системи освіти. Система освіти США («американська») – «все ні про що» (максимально вузька спеціалізація), німецька система освіти «нічого про все» (максимально широка спеціалізація), яка до речі реалізовувалася в СРСР у часи Й. Сталіна, коли середня освіта була фактично привілейованою (загально обов’язковою була так звана «семирічка», після якої переважна більшість випускників йшли працювати у колгосп, або потрапляли у так звані школи фабрично-заводського навчання), а випускники середньої школи отримували ґрунтовну освіту із багатьох предметів в тому числі фізико-математичного та природничого циклу й абсолютна більшість їх поступала до ВНЗ. Навіть технічні ВНЗ СРСР того часу давали ґрунтовну академічну освіту. А випускник, наприклад, якого-небудь МФТІ (Московський фізико-технічний інститут) чи МІФІ (Московський інженерно-фізичний інститут), потрапивши в США, опинявся в ситуації, коли він один розмовляє по черзі із групою американських фахівців, кожен з яких розуміє при цьому тільки ту частину сказаного, яка адресована персонально йому, бо решта співрозмовників того не розуміють.

Для розуміння наступного розглянемо такий приклад. Маємо металеву пательню. Щоб її виготовити, треба витратити певну кількість енергії, яка має свою вартість. Можна вирахувати відсоток вартості енергії у вартості виготовлення пательні.

Тобто масштаб, наприклад, енергетичного бізнесу визначається не вартістю нафти чи газу як таких, а саме ЧАСТИНОЮ вартості енергоносіїв у вартості, наприклад, тієї самої пательні. Частина вартості енергоносіїв у вартості цілого виробу значно стійкіший чинник, ніж вартість енергоносія як такого. Тому що із зростанням вартості енергоносіїв зростають витрати, із зменшенням вартості енергоносіїв зменшуються витрати, а частка енергії у пательні вельми стала.

Тоді виникає питання стратегічного ґатунку. Після закінчення економічної кризи частка вартості енергії у вартості пательні зменшиться чи збільшиться?

Для виробників різних товарів дуже важливо визначити стратегію в умовах, коли зменшується попит й люди починають змінювати поведінку як споживачі. Під час спаду у підприємств зменшуються і доходи, і витрати. Якщо доходи зменшилися вдвічі, а витрати у півтора рази, то підприємство стає банкрутом. А якщо навпаки – доходи у півтора, а витрати удвічі, то підприємство отримує вже надприбуток.

Тобто основне питання: чи можна зрозуміти вже сьогодні, як виробнику змінювати стратегію на майбутнє. Якщо велике підприємство виробляє кілька видів продукції, то як взнати, яка саме продукція через деякий час давати прибуток, а яка збиток? Виробництво чого треба припиняти через рік, через два, а виробництво чого навпаки збільшувати, бо через кілька років це дасть великий чистий прибуток?

Ключове питання сучасного життя. Ми входимо у небачену структурну кризу, під час якої зміниться усе. Більш того, зміниться й сама система продажу продукції. Адже зараз значну частину доходу від продажу отримує не виробник, а той, хто продає. Але ті, хто продає, звикли працювати головним чином із так званим середнім класом.

Поведінка середнього класу відома. Припустимо, у центральній Європі сто п’ятдесят мільйонів середнього класу й усі вони готові купувати нові машини через певний час. Якщо ж доходи зменшуються, то середній клас перетворюється у нових незаможних… 

Чому нових й чим вони відрізняються від «старих», «звичайних» незаможних? Тому що звичайний незаможний знає, що він незаможний, що він ніхто й давно звик до свого становища й нікому за це своє становище не дорікає.

А тут з’являються люди, які вже не мають доходів. Але… в освіту, світогляд і розуміння навколишнього світу яких вкладено стільки грошей, скільки у них вже нема й ніколи не буде. Ці люди знають про Права людини, про Закони, про Суди, … – вони дуже роздратовані тим, що у них відібрано їхній Статус, їхні Можливості.

Як ці люди поводитимуться у цій незвичній, принизливій для себе ситуації? Це дуже важливе соціальне, політичне питання. До речі, саме ці люди, нові незаможні, підтримують так званий ІДІЛ, і що далі, то підтримуватимуть його більше. Бо вони вже зрозуміли, що у них нема грошей для того, щоб їх захищав Закон – нема грошей на адвокатів для довгої судової тяганини.

У цій новій для них ситуації вони згадують про таку нетолерантну річ як Справедливість. А крім ІДІЛ зараз ніхто гарантувати Справедливість не обіцяє.

Для усіх без винятку ліберальних партій Закон важливіше, ніж Справедливість.

Але для незаможних Закону не існує. Й що їм робити?

Всі ці питання сьогодні встають на повний зріст.

А з точки зору економіки – ключове питання – питання Стратегії.

Усім підприємствам зараз потрібно виробляти нову стратегію. Класичні компанії, які виробляють стратегію, такі як Бостон Консалтінг Груп, готові надати замовникам стратегію на майбутнє.

Але є одна вада: вони розробляють ці стратегії, ґрунтуючись на старих моделях, які … вже не працюють й працювати не будуть.

Потрібно виробляти стратегії на інших моделях. Хто це й як робитиме?

У соціально-політичній царині зараз також виникають аналогічні проблеми. Наприклад, досить очевидно, що запрошення великої кількості біженців – це вельми небезпечний крок.

Декому біженці зараз навіть вигідні. Німецькі муніципалітети дуже раді, бо під прийом біженців отримують додаткове й гарне фінансування. Але що буде тоді, коли біженці залишаться, а додаткового фінансування вже не буде, бо зменшаться прибутки через загальне падіння економіки? Коли грошей не вистачатиме навіть своїм.

Недарма у Швеції, наприклад, вже зараз один за одним палають притулки для біженців, навіть для дітей.

Але треба розуміти, що чиновники ніколи не беруть на себе відповідальність.

НІКОЛИ.

Виникнуть великі проблеми у цілого Євросоюзу, бо чиновники не можуть не виконувати Закони. А тут виявиться, що економіка не дозволяє ці Закони виконувати.

Уявіть собі, що замовник не платить, бо не має, грошей виконавцю. Це на перший погляд проблема суто судова.

Але коли виникне ситуація: є сто тисяч виконавців, у кожного з них по тисячі замовників, причому дев’ятсот з них виконавцям заплатити не спроможні… Вочевидь, що це вже не проблема Суду, це проблема соціально-політична, яку якось треба розв’язувати. На сьогодні не існує механізмів розв’язання такої проблеми у принципі.

Бо зараз у світі при владі вже не має політиків. При владі бюрократія. Люди, які виконують Закони, є бюрократами. Політики – це ті, хто Закони пишуть.

Але писати Закони, що суперечать вже існуючим, чинним Законам сучасна політична культура не дозволяє. А бюрократи ніколи не візьмуть на себе відповідальність.

Таким чином все швидко прямує до ситуації СРСР кінця вісімдесятих років минулого сторіччя, коли усім було зрозуміло, що старі правила вже не діють, перш за все економічно не діють, а ухвалювати рішення про їх зміну НІКОМУ.

Саме тоді виникає ІДІЛ. Який каже: ми знаємо, що потрібна Справедливість, а якщо хтось заважає ту Справедливість встановити, то його треба знищити.

В такій ситуації підприємства починають швидко помирати, бо вони не знають що й як робити. В результаті в бюджеті грошей нема, виконувати чинні правила нема можливості, а нові правила створювати нікому.

Що в такій ситуації робити?

Той, хто першим запропонує механізм, той виграє.

Зауважимо, що пропозиції відтворите певне станове суспільство важко реалізувати практично, бо такі пропозиції передбачають відтворення архаїчної економічної моделі із переселенням вісімдесяти відсотків сучасного середнього класу у село, перетворенням їх на селян.

А чи забажають вони туди їхати та ставати селянами, чи вважатимуть вони таке рішення проблеми СПРАВЕДЛИВИМ, чи замість цього підуть за Справедливістю до ІДІЛ?